ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

У ЧЕРНИЦЯХ

(Продовження "Лимерівни")

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА ЧЕТВЕРТА -

ПОСТАНОВА ПЕРША

Келія Марусі.


[Вихід І]

М а р у с я (сидить, читає). «Прийдите ко мне вси труждающиеся и обремененнии, и аз упокою вы!..» (Задумується). Прийдіть до мене всі, хто трудиться, кого робота осіла, праця потомила, лихо всяке облягло, і я заспокою вас... Святий великий господе! Не збагнути нам, грішним, твого доброго серця, твоєї любові святої, котрою бринить кожне слово твоє. Усіх ти приймаєш до себе, усіх горнеш під своє крило: і митар тобі дорогий, як і наймит послідній... Прийдіте ко мне всі трудящієся... І розбійнику ти сказав: «сьогодні будеш зо мною в раї», і книжникам та садукеям о[д]повів, коли вони корили тебе, що з грішницею водишся,— візьміть камінь і хто перший кине у неї? Всіх, всіх ти прийняв під свій захист святий, чи приймеш же і мене, грішну?.. Молюся, плачу перед тобою, прийми мене, захисти і заступи від усього лихого! Душа моя знемагає, сила мене кидає,— не враю я нічого серцю моєму... З того безталанного дня, як вернувся він, як уздріла я його, мучать мене помисли лукаві, у три ряди облягли грішні думки моє серце, кругом обсіли і сторожать мою душу, не найду я нігде спокою. Обізвалася плоть моя — і нічого я їй не вдію. Морю я її постом, голодом — а жага моя невгаває, ще більше розгоряється; стану я читати святе слово твоє — а лукавий плутає думки мої, темнотою криє очі ясні, одвертає їх від твого святого заповіту... Грішная я! нечестивая я! Немає в мені капельки живого тіла, щоб гріх його не попсував, не знехтував, душа моя ним дише, серце моє ним б'ється... Господи! спаси і захисти мене! (Б'ючи поклони і ломлячи руки, плаче).

[Вихід] II

Чутно, хтось стука у двері. Маруся мерщій схоплюється, утирається і сідає за п'яльці. Через хвилину знову у двері стук чутно.

М а р у с я. Хто там?
В а с и л ь (з-за дверей). Се я. Можна увійти?
М а р у с я (тривожно). Василь! От і примчало його на сей час! Господи! підкріпи мене! (До Василя). Чого ж не можна? Моя хата не на запорі.
В а с и л ь (увіходячи). Та до вас же інче і доступитись не можна, як не стукнути. Здорова, Марусю, чи то пак Юліано.
М а р у с я. Здрастуй, здрастуй. Що скажеш? Може, що треба тобі?
В а с и л ь. Нічого мені не треба. А так проходжувався, дай, думаю, зайду, побачу, як то живе мирянка Маруся у черниці Юліани.
М а р у с я. По-чернечій живу, богові догоджаю.
В а с и л ь (окида очима хату). Та видно, видно. Замурувавшись у такий склеп, як оце, що ж більше робити? Я от тільки ніяк не второпаю, нащо то люди так муруються, тобто богові угодніше?
М а р у с я. Василю! не неси хули на господа. Ти недужий, тобі треба його молити, щоб поміг одужати.
В а с и л ь. Хіба я ганю його? Мені тільки дивно, нащо се люди так помежувалися? Не всі рівні, не всі однакові перед богом? Ні, то мирські, а то, бач — божі, все єдно, що то чоловік собі, а то — пан. Тобто воно сі перегородки нужні між людьми?
М а р у с я. Не за нас се сталося, угодники господні установили так.
В а с и л ь. Як — щоб був простий чоловік і був пан?
М а р у с я. Та ні, то установа людська. А от у нас... У миру багато гріха всякого, щоб позбутися того гріха, і зрікаються миру.
В а с и л ь. Тобто ми грішні, а ви праведні?
М а р у с я. Господь одзначе, хто який.
В а с и л ь. А коли він одзначе, то чого ж і критися? Яким тебе пустив на світ господь — таким і будь, ні перед ким не крийся, ні перед людьми, ні перед богом.
М а р у с я. Ніхто й не криється від його.
В а с и л ь. Як? Чого ж ви людей цураєтесь, світа тікаєте?
М а р у с я. Ми не цураємося людей. Ми їм ще у помочі стаємо, а од гріха тікаємо, од його захищаємося.
В а с и л ь. Од якого гріха?
М а р у с я. Од гріха мирського. Від заздрості, від ошукування, від ненависті одного до другого. Багато є і таких потайних мирських гріхів, що від їх не вбережешся.
В а с и л ь. А у вас їх немає?
М а р у с я. У нас не повинно б їх бути.
В а с и л ь. Чому?
М а р у с я. Тому, що ми нічого не маємо у себе: все боже, і ми божі.
В а с и л ь. То зробіть так, щоб ніхто нічого не мав, що є — щоб було усіх. А то пак наплодили панства, намножили дуків, що не дають просвітку бідному чоловікові, та ще хотять, щоб добре було.
М а р у с я. Не наше діло миром заправляти, на те є свої дозорці.
В а с и л ь. Поти ті дозорці будуть, то довіку так буде. Самим дозорцям те на користь. Скасуйте їх, скасуйте ті установи, що поділили людей на багатих та бідних, та можних та безмежних — і тоді не треба буде зариватися у печери від їх, морити себе та мучити.
М а р у с я. Не наше то діло. Ми не мішаємося до миру.
В а с и л ь. Та я сам знаю, що не ваше то діло. То нащо ж ви себе мучите?
М а р у с я. Вольному — воля, спасеному — рай. Ми нікого не силуємо.
В а с и л ь. Та то тільки через те, що волі не маєте. А дати вам волю — усіх би людей перестригли в ченці та в черниці, так що й мир перевівся б.
М а р у с я. Василю! Змовчи, будь ласка, не неси хули... Ти так думаєш, а другі інче.
В а с и л ь. Невже ти, Марусю, справді стала такою Юліаною, що тебе ніщо не чіпає?
М а р у с я. Я обіт давала перед богом, і треба держатись того обіту.
В а с и л ь. Дивно! І тебе нітрохи не займає життя людське, їх горе, радощі?
М а р у с я. Ніколи про те думати. У мене думка одна.
В а с и л ь. Як же ти дійшла до сього? Знаєш, ми уже от більше року як бачились. Де мене не носило за цей рік, чого не довелося бачити, переслухати, пережити. І все те — одна мана, всі мої жадання, надії — гірка помилка. Я колись розкажу тобі про все. А тепер мені цікаво почути б, як се ти дійшла от до сього, що я бачу. Ти завжди видавала з себе більше мирянку, ніж черницю, тебе життя тягло до себе, перед тобою лежало ціле непочате поле,— а от ти одвернулася від його.
М а р у с я. Одвернулася, бо опеклася.
В а с и л ь. Що ж тебе опекло таке?
М а р у с я. Годі згадувати те, що минуло, що поховано навіки.
В а с и л ь. А як воно оживе?
М а р у с я. Що поховано — не оживає.
В а с и л ь. А як ти помилилася, що воно вмерло? Може, воно, пригнічене невдачею, тільки заснуло і знову попроситься, як настануть інші, кращі часи. Що тоді робити?
М а р у с я. Василю! Замовчи!
В а с и л ь. Боляче тобі? Ну, не буду. Я, бач, вертаючись, думав: дай мені, господи, вигоїтися і вернутися до того дому, де зріс я, де кохали мене,— довіку мого не піду звідти нікуди, хоч і там мене не жалувало лихо. Та де того лиха немає? Все ж то свої люди, ближчі до мене. І серед дороги стрів от що. Розор сім'ї, розор всього... Батько не перестає плакатись на матір і звалювати вину на неї... А я думаю, що не одна тут мати виною. (Маруся почина плакати). Ти плачеш, Марусю? Чого?
М а р у с я. Прошу тебе, молю тебе, не згадуй мені давнього... Воно поховано, воно не вернеться, воно не повинно вертатись!.. Краще іди від мене.
В а с и л ь. Вибач мені. Я не думав тебе так уразити. Іду, іду, не плач тільки, угамуйся... Прощай. (Виходе).

[Вихід] III

М а р у с я (одна, задумано). А як ти помилилася, що воно вмерло? Коли воно, пригнічене невдачею, тільки замерло і знову оживе, попроситься на світ?.. Лукавий чоловіче! Хто дав тобі волю порядкувати у чужій душі? Хто дав тобі право оживляти занедбані надії?.. Надії... Які надії, на що надії?.. Немає їх тепер. Вони поховані там, на споді мого серця, загребла і поховала їх моя хіть самохітня. Поховане! чого ж ти заворушилося там? Умерле! чого ти знову оживаєш? Я не хочу тебе, моє давнє, занедбане щастя, душа моя не вмістить тебе з моїм теперішнім завітом... Чого ж ти болиш, моє серце, чого на стократ крає тебе думка, що не вернути давнього знову? (Починає молитись). Господи! Заступи мене і спаси мене! Я знемогла від гріха, лукаві помисли збивають мене з прямої стежки, терном колючим устилають мій шлях рівний, непрохідні перепони становлять на дорозі битій. Спаси мене, господи, і защити! Гріх опанував моє тіло, неміччю скував мою душу, слова мої одвертає від думок,— очі мої застилає полуда смерті, я не бачу, куди йти, куди мені простувати треба... Захисти мене, господи! виведи мене на свій шлях просторий. (Пада на коліна). Мати божа, мати вічна! І тебе прошу я, і тебе молю я: святою любов'ю до свого безталанного сина захисти мене від мене самої. Немає першої віри в мені, вона в мене роздвоїлася: в душі жага до господа, серце пестить мирське щастя... Кругом ходе моя голова від думок тяжких. Проясни ж ти її, задави моє серце, спаси мою душу. (Плаче).

[Вихід] IV

Увіходе К н у р и х а.

К н у р и х а. Добридень тобі, дочко. Молишся?
М а р у с я (устає). Молилася. Не що нам тепер зосталося — молитися. (Сідає за п'яльці).
К н у р и х а. А то що ще робити? Звісно, молитися. (Сидять обидві скільки хвилин мовчки). Чого се ти така стала? (Прикро дивиться на неї).
М а р у с я. Яка?
К н у р и х а. Сумна-похмура.
М а р у с я. Чого ж мені радіти? Миру я зреклася, радощів його не знаю. Що ж мені зосталося?
К н у р и х а. Хіба ти шкодуєш, дочко, що так рано на себе чорну рясу наділа, що так не радісно одказуєш мені?
М а р у с я (змішавшись). Чого ж я шкодую?
К н у р и х а (не спускаючи з неї очей). Гляди, дочко. Он про тебе плещуть уже.
М а р у с я (боязко). Що ж про мене плещуть? Хто плеще?
К н у р и х а. Я вже не знаю хто. Між черницями ходе чутка, що ти, либонь, шкодуєш за миром. Кажуть, з того часу, як Василь прибув сюди, і ти не та стала, усе б сиділа коло його і не одходила нікуди. На тебе припоручено шпиталь, а тобі до других байдуже, аби одному Василеві було добре.
М а р у с я (гордо). Хто ж се — недужі кажуть, чи хто?
К н у р и х а. Та я недужих не питала, і вони мені нічого не казали, а черниці між собою гомонять.
М а р у с я. То заздрість у їх говоре! Хай же спитають у недужих! Я до всіх рівна, до всіх однакова.
К н у р и х а. Та я й не виню тебе в тому, дочко. Тільки ти чогось сумна стала, неговірка. То, бувало, зо мною посидиш і погомониш, а тепер мене наче тікаєш, цураєшся... Плачеш — помічаю... марніти стала.
М а р у с я. Не до шлюбу я збираю[сь], а богові служити.
К н у р и х а. І пошли тобі, господи, здоров'я та силу йому догодити. Тільки чого ж усе скиглити та скніти? Може, в тебе яке горе на душі? Ти б його одкрила другим, похвалилася хоч мені. Не ворог же я твій — нікому не видам. Погомоніли б ми з тобою, може б, воно і само так минулося, а не минеться — і пораяла б, може, що. Може, і я пригадаю, що завгорить лихові твоєму.
М а р у с я (схопившись за голову руками). О боже! боже! (Плаче, припадаючи на п'яльці).
К н у р и х а. Чого ти, дочко? Голубко моя, чого ти? Скажи, одкрийся мені. Може, що ти таке учинила...
М а р у с я. Ні, ні, мамо... Нічого, їй-богу, нічого... А болить у мене... серце моє болить... Я не знаю покою, не маю його... Мамо! мамо! Я грішниця, велика грішниця! (Припадаючи до Кнурихи, плаче).
К н у р и х а. Чого ж ти грішниця, чим согрішила?
М а р у с я. Усім, мамо... Помислами моїми, душею немощною, серцем лукавим... Немає в мене над його сили, немає волі, не здолаю я його... Гріхи миру загомоніли у йому, затягли свою неодрадную пісню про давнє щастя, будять химерну надію вернути його знову. Я каюсь, мамо, що так швидко зв'язала себе обітом страшним.
К н у р и х а (боязко). То ти, дочко, каєшся уже?
М а р у с я. Я сказала каюся? Ні, ні, я не те хотіла сказати, я помилилася... Я не каюся... Я... я... Мамо! мамо! я люблю, люблю Василя! (Пада матері на руки).


Заслона



ПОСТАНОВА ДРУГА


Левада за монастирем.

[Вихід] І

Сестра С е р а ф и м а і сестра М а р ф а.

С е с т р а М а р ф а. А що, чула про нашу святошу? Такого зроду не було, щоб черниці до себе у келію заїжджих козаків пускали.
С е с т р а С е р а ф и м а. Як? Хто?
С е с т р а М а р ф а. Та вже ж не хто. Хіба нічого не чула? Наша тихоня, що такою святою здалася матушці гумені.
С е с т р а С е р а ф и м а. Юліана?
С е с т р а М а р ф а. Та вона ж одна у нас є.
С е с т р а С е р а ф и м а. Я чула, що вона непевна до того гайдамацького ватажка.
С е с т р а М а р ф а. Був же, чуєш, у неї, у самій келії був.
С е с т р а С е р а ф и м а. Василь! Василь був у неї?
С е с т р а М а р ф а. Та вже ж не ми з тобою! Нас вона і близько не підпусте!
С е с т р а С е р а ф и м а. От до такого дійди! От до чого доживи... Ще зроду-віку такого не було, щоб до черниць парубки у келії ходили. Чого ж ти не скажеш матушці гумені?
С е с т р а М а р ф а. Так вона і дійме віри? Піди ти скажи, то почуєш, якої вона заспіває. І з монастиря викуре. По їх, то тільки вони й дбають про господа, а ми всі — про мирське.
С е с т р а С е р а ф и м а. Ні, сестро Марфо, ні. Так не можна, щоб се крилося між нами. За це нас усіх буде бог карати. Що б там не було, а треба сказати матушці гумені, треба одкрити їй очі. Усім треба змовитись та піти, усім разом сказати,— або її, або нас з монастиря геть! Це тяжкий гріх, гріх проти уставу. Цього так не можна кинути... Та подумай тільки: у келію пускати.
С е с т р а М а р ф а. Та там, як кажуть, то коли хоч сота доля є правди, і за ту соту її як нечестиву і одного Дня держати не можна. Уже, либонь, своїй матері усе розказала, до крихти відкрила. Як його любить, як побивається за ним.
С е с т р а С е р а ф и м а. Ну, а він же?
С е с т р а М а р ф а. Та вони, либонь, давно собі кохались. Ще як у миру жили. Через його вона і в черниці захотіла. Там третя якась замішалася, що стала між ними.
С е с т р а С е р а ф и м а. Ну?
С е с т р а М а р ф а. Та, либонь, ту третю з світа зжили.
С е с т р а С е р а ф и м а. Як з світа?
С е с т р а М а р ф а. Та з світа ж. От він тоді й розсердився. Коли ж, каже, так,— зоставайтесь собі з своєю дочкою, та й пішов у гайдамаки, а вона з горя — у черниці.
С е с т р а С е р а ф и м а. А тепер знову збіглися? Дивися, і приведе ж отак доля. А він же з себе і красень! Що за козачина — лицар, справжній лицар: поступа орляча, погляд соколячий.
С е с т р а М а р ф а. Та ось і він іде. Бач, який бравий.
С е с т р а С е р а ф и м а. Стій, я його зачеплю розмовою. А ти піддержуй. Може, що випитаємо. Я буду закидати на догад буряків, а ти помічай... А такого не стид і покохати. Одвернімося та будемо іти помалу, буцім гуляємо.(Ідуть).

[Вихід] II

В а с и л ь (за ними наздогінці). Здорові були, святії угодниці.
С е с т р а С е р а ф и м а (повертається до його). То ще як господь сподобить бути йому вгодними, а поти тільки черниці.
В а с и л ь. Та вже як черниці, то й угодниці. Не кому ж ви себе посвятили, як не богові. До людей же вам байдуже.
С е с т р а М а р ф а. Ми молимось богові за людей.
В а с и л ь. Чи за всіх разом, чи по одинцю за кожного?
С е с т р а М а р ф а. За увесь мир. Усі одинакові перед богом,— за усіх і молимося.
В а с и л ь. А я думав, може, по одинцю.
С е с т р а С е р а ф и м а. Є такі, що й [по] одинцю вибирають.
В а с и л ь. Бувають? Ото найкраще. Все ж за одного тепліше помолишся, ніж за всіх.
С е с т р а М а р ф а. У нас тільки й є одна така, що по одинцю вибирає.
В а с и л ь. Хто ж се така? Цікаво знати! Може б, вона і за мою грішну душу помолилася?
С е с т р а С е р а ф и м а. Вона і без того молиться.
В а с и л ь. Як: і прохати не треба? Ото свята душа!
С е с т р а М а р ф а. Свята та божа: свічки поїла та поночі сидить.
В а с и л ь. Отак найкраще! (Приязно дивиться на Марфу).
С е с т р а С е р а ф и м а (убік). Ну, вже ця й Марфа. Аби встріла якого мирянина — зараз і зуби до його вискалить. (До Марфи). Не осуждай, сестро Марфо, осуждати другого — гріх.
С е с т р а М а р ф а. Хіба я осуждаю? Зійшла на думку мирська поговірка — я її і сказала.
С е с т р а С е р а ф и м а. Пора мирське забувати. (Сердито відходе від їх).
В а с и л ь. Що, вона старша над вами?
С е с т р а М а р ф а. Ні. Кожна кожну оберігаємо. (Стріляє на його очима).
В а с и л ь. А без того й прожити не можна?
С е с т р а М а р ф а. Не можна. Гріх нишком прокрадається. (Тихо). Виходьте он на той лужок, там побалакаємо. (Біжить до Серафими). Сестро Серафимо! Сестро Серафиме! Куди ж ви нас кинули, а самі пішли уперед?
С е с т р а С е р а ф и м а (сама собі). У-у! ящірка! Он уже зморшки під очима складаються, а вона ще кожному зіки витріщає. (До Марфи). Чого ж мені до вас мішатися?
С е с т р а М а р ф а (добігаючи до неї). От уже й до нас? Попитав мене чоловік, я зосталася йому одказати.
С е с т р а С е р а ф и м а. Що ж він казав? Може, що за Юліану?
В а с и л ь. Отак! мене кинули, а самі пішли уперед.
С е с т р а М а р ф а. Ось попитайте самі. Я одійду, а ви трохи постійте.
С е с т р а С е р а ф и м а (повертається до його). А чого ж ви самі нас покинули? А ще козаком зоветесь!
В а с и л ь (доходячи). За черницями не вганяєшся.
С е с т р а С е р а ф и м а. Чому? Швидкі такі?
В а с и л ь. Та й прудкі-таки, а до того ще й полохливі. Ти до їх, а вони від тебе,— думають, як пристав чого мирянин, то так цілком і ковтне.
С е с т р а С е р а ф и м а. А вам таких треба, щоб гріха не боялися? То йдіть до сестри Юліани, вона у нас така, що...
В а с и л ь. А вам заздро?
С е с т р а С е р а ф и м а. Чого ж мені їй завидувати? Гріх нам завидувати. (До Марфи, що доходить до лісу). Сестро Марфо! Сестро Марфо! Куди ж се ви у ліс ідете?
С е с т р а М а р ф а. Піду грибів пошукаю.
С е с т р а С е р а ф и м а. Постійте і я за вами. (До Василя). Прощайте!
В а с и л ь. Щасливо. Глядіть, щоб на вовка не наскочили.
С е с т р а М а р ф а. Ми скраю! Ми скраю. (Указує Василеві рукою на ту поляну, на яку раніше присоглашала, і обидві скриваються).

[Вихід] III

В а с и л ь (один). Отеє черниці! От тобі і богові слугують! І то правда: скільки літ самітнього життя у чотирьох стінах, затвору та молитвослов'я... Все обридне, все надолуже. Та й сам від себе не втечеш. Куди його тікати? Душа просе свого, серце — свого. Поневолі жага візьме. А ці з жагою, о-о! з жагою! Що пак вона за Марусю натякала? Підіть, каже, до сестри Юліани... Що ж сестра Юліана? (Сердито). Та ви їй до чобота шкарбуна на латку не годитесь! (Сумно). Ех! сіла ти, Марусе, на чужі сани, ускочила, рибонько, у ятерину,— б'єшся, тріпаєшся там — немає тобі виходу! Хіба попитатись розірвати ті тенета, у які оплутали тебе, розбити окови, що наділа сама собі?.. Навіщо? Ради свого щастя?.. Щастя... якого ж щастя тобі заманулося знову? Було в тебе щастя — сам другим віддав, щоб з світа звели, потім пішов його шукати бозна-де і, не знайшовши, вернувся з простреленою грудниною. Прострелив ти її сам собі помилкою своєю, прострелив і ворог кулею залізною. А тепер знову тобі заманулося його?.. А заманулося. Не дає спати, не дає їсти, не дає весело на світ дивитись. (Задивляється). Ач, як гарно, який дивний та величний мир божий. Сонечко світе, травиця зеленіє, ліс шумить, пташки у йому співають, все живе дише, любується своїм життям. Один я не любуюся ним. Гострими острогами воно мені впинається в душу, рве серце, нівечить силу... І що я за каторжний вдався, що за проклятущий вродився... Все мені — не по мені, все — впоперек мого життя стає, одно безталання друге за собою приносе.. От і тепер — прокинулася моя жага до життя знову, знову мені хочеться щастя, а моє щастя у черниці влізло, чорною одежею покрилося... Ох, життя, життя капосне! Та ще я поміряюся з тобою, ще поводимося за ручки...

М а р у с я від монастиря надходе.

Он Маруся йде, гуляти вийшла, тугу чернечу розносити по світу. Безталанна моя! Не позбутися тобі її, поти не позбудеш чорного убору. Піти хоч побалакати з нею. (Іде до неї).

[Вихід] IV

В а с и л ь. Доброго здоров'я, Марусе, то, бач, сестро Юліано.
М а р у с я. Доброго здоров'я.
В а с и л ь. Я все помиляюся. Ніяк не привикну до «Юліани». Юліана... Маруся... Воно й краще «Маруся», і бринить краще, й вимовляти легше. Я не знаю, нащо людей перехрещують удруге?
М а р у с я. Зрікаючись миру, і мення мирське треба перемінити.
В а с и л ь. Нащо? Не все рівно перед богом? Ще на тім світі, як почнуть перебирати, то й помиляться. (Усміхається). Черниці Юліані слід би в рай, та як вона записана пo-мирському і викликнуть Марусю... От тоді Юліана і зоставайся з своїми праведними ділами на втіху куцому.
М а р у с я. Василю! Не жартуй над святими установами.
В а с и л ь. А хто їх освятив?
М а р у с я. Уже ж не ми з тобою. Були ті праведні Душі, що освятили своїм богоугодним приміром.
В а с и л ь. Марусю, Марусю! Всі ми однакові перед ним: і ченці, і миряни, всім однаковий доступ до правди святої, що зовемо ми її богом. Треба тільки її мати в душі, носити в серці своєму. А чи мирянин ти, чи чернець — усе однаково.
М а р у с я. Ану, скажи мені, де ті святі із мирян?
В а с и л ь. Про те вам краще знати, а не мені. Я тільки одно попитаю: апостоли святі?
М а р у с я. То перші господні слуги, звісно, святі.
В а с и л ь. Ну, а вони були ченці?
М а р у с я. Вони були духом ченці.
В а с и л ь. Як? Цуралися миру, бігали від людей?
М а р у с я. Не мути моєї душі, Василю. Не збивай мене з пантелику.
В а с и л ь. Марусю! Їй-богу, то все вигадки одні.
М а р у с я (уздрівши деревину). Посідаймо отут, спочинемо трохи. Бач, як гарно тут: зелено, тихо, як у праведній душі.
В а с и л ь. Та вам же і це гріх.
М а р у с я. Що гріх?
В а с и л ь. І красою світовою милуватися гріх.
Витикається з-за дерева сестра М а р ф а.
С е с т р а М а р ф а. О-о! (Мерщій біжить назад і через хвилину надходить з сестрою Серафимою). Он-он, бач, як рядком посідали.
С е с т р а С е р а ф и м а. Нічого. Оце та свята!
С е с т р а М а р ф а. Цить! Поприсідаймо отут, послухаємо, про що вони гомонять. (Присідають обидві).
М а р у с я (помовчавши). Чого ж світовою красою милуватися гріх?
В а с и л ь. Та я ж не знаю. Коли задивишся на красу світову, то чому ж не задивиться і на красу людську?
М а р у с я. То гріх.
В а с и л ь. От бач, не все рівно. Бог мир сотворив, а чоловіка й ні?
М а р у с я. Чоловік перший согрішив.
В а с и л ь. То не він же вигадував той гріх. Його хтось другий, кажуть, підвів.
М а р у с я. Дух злий, увійшовши у змія, спокусив.
В а с и л ь. То коли дух злий, то його й стережися. Чим же бідний чоловік виною? Ні, Марусю, тут щось казано, та не доказано.
М а р у с я. То ми, маловірні, не розберемо. Треба вірити.
В а с и л ь. А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив. Чого я Христа пойму, кого святе слово розберу. Не роби злого, люби ближнього, поможи бідному, захисти неможнього від напасті могучого... Все докладно, все розбірне. І навпаки, нема заказу, що коли я щасливий, то щоб зрікся свого щастя.
М а р у с я. Коли про своє щастя будеш дбати, то, дивись, і продивишся чуже нещастя.
В а с и л ь. А ви ж не йдете того нещастя шукати по світу? Коли воно перед твоїми очима — поможи, а коли воно за тридев'ять земель, то як же ти про його будеш знати?
М а р у с я (задумано). То так.
В а с и л ь. Їй-богу, так. І знаєш, Марусю, що? От ти кажеш, що ченці й черниці богоугодними ділами затурбовані, а як розібрати допевно, то ті богоугодні діла тільки на молитви здалися, на те, щоб одсахнутися миру, зачинитися від його. Що ж се за богоугодні діла? Допомагають вони бідному вибитися з його недолі, захищають вони молитвою від напасті могучого? Послідній ярижник запорожець або голодрабець гайдамака більше для Христа зробив, ніж усі ченці разом.
М а р у с я. А вони слово боже ширять по світу. Святі заповіді розпросторюють.
В а с и л ь. І слово без діла нікчемне. Ділом часом більше зробиш, ніж словом.
М а р у с я. Та не можна ж їм битися, рубатися. Гріх другого убивати.
В а с и л ь. Гріх рівного собі, а коли тебе другий насів. Так ти й дасися йому душу з тіла випустити? Певне, будеш оборонятися.
М а р у с я. Тебе послухати — то всьому повіриш.
В а с и л ь. І краще зробиш, як повіриш. Вір тому доброму, що робить щастя, що добуває його і для тебе, і для другого, а тому не вір злому, що плодить нещастя.
М а р у с я. Ох, немає мені тепер доступу до того щастя, заросли шляхи биті до його.
В а с и л ь (підходе до неї і сідає). Марусю! Хіба ти?..
М а р у с я. Де ти був, як я дома ще була? Куди тебе занесло, як над нами таке нещастя лупилося? (Принада до його, потім зразу одскакує). Що се я? що се я?.. Геть, геть від мене... Не муч мого серця, не занапасти душі моєї... Я й так ізболілася нею.
В а с и л ь (пригорта її). Марусю, голубочко сиза! Не побивайся так марно... Коли б ти знала, як я тебе люблю. Коли б ти знала, як огнем кипить моє серце до тебе, яким жалем проймається душа моя, що так безневинно спакощене життя твоє, та хіба й твоє тільки? Якась зла доля мене стереже, над моєю головою носиться з самого малу і от до сього часу. Що я таке? Хто я такий? Де мій батько? Хто моя мати? Запорожці мене з Польщі несмисленного вивели, твої батько та мати мене вигодували, добра доля мене викохала, а от зла доля не дає мені щастя, та й годі. Пам'ятаєш ти Наталю? Як я її любив, і вона мене любила,— а от досталася ж, бач, другому. Закипіло тоді моє серце, запеклося; я забув про добро других, що робили мені, я кинув їх і пішов шукати щасливої долі у боях лютих, у січі кривавій, пішов боронити малосилих та неможних від дуків могучих, від панства лихого... Що ж я знайшов там? Хижу голоту, що не розбирає правого од винуватого, все на гамуз товче, на шмаття батує, огонь несе, крів'ю заливає; ватажків, котрі тільки про свою славу дбають, свої гордовиті заміри справляють, а до людей їм байдуже, до краю їм нема діла. Замість того, щоб усім, як братам, одностайно стати, один одному руку подати, край від хижої ляшви ослобонити, вони розпустили свої ватаги по всім краю, розігнали загони по всіх усюдах, потурають хижій гольтіпацькій сваволі, грають на ній, як на тій струні. Дійшло до того, що хто придума найтяжчу муку, найлютішу смерть другому — того вихваляють, того у славу вводять... Освіріпілись люті, зовсім звірюками стали!.. Боліло та рвалося на шматки моє серце, а що вдієш проти сили? не сипатимеш піском проти гори!.. Як навіжений. кидався я перший у січу, прохав у бога смерті... Ти знаєш уже, що се мене сюди привело. Смерті не дало, а другу вп'ять муку підставило. Сюди прибув — тебе черницею застав.
М а р у с я. Мене якраз в той день постригли, як ти прибув. Якби був хоч [з]рану прибув — може б, сього і не було.
В а с и л ь. Невже ж, Марусю, і тепер мені дзуськи від щастя?
М а р у с я. Що ж ти зробиш? Ти ж бачиш, ти мирянин, я — черниця.
В а с и л ь. То що? Хіба немає, Марусю, інших країв, кращих людей? Знаєш, Марусю, є ще запорожці, є і Запорожжя, котре не розбирає, хто ти, відкіля ти, аби вірував у бога, аби не був перекінчиком. Утікаймо туди, на просторі степи, на вольну волю. Там одберемо добру
місцину, викопаємо землянку, заживемо по-своєму. Одно для одного, тихо та щасно.
М а р у с я. Що ти, що? А гріх!
В а с и л ь. Який гріх? у чому гріх? Зло ми кому робимо? лихо на кого замишляємо?
М а р у с я. Я обіт давала, я заприсягалася.
В а с и л ь. Який обіт? яка заприсяга? Мучити себе та вбивати? Що ж воно богові то мило.
М а р у с я. А як же буде гріх?
В а с и л ь. Марусю, серце моє! Я прийму той гріх на себе, візьму і покуту на свою шию. Щастя моє! доля моя! (Цілує її). Я на завтра, Марусю, добуду коня, як орла, і опівночі під'їду до твоєї келії, стукну у віконце, що виходе в оборі на глухе місце за монастирем. Виходь і — вітрові буйному не догнати нас! А там, а там... добре, рибко?
М а р у с я (принада до його. Ледве чутно). Добре...

Заслона помалу спускається; поти вона пада, з-за кущів виходить Серафима і, глянувши на їх, скрикує.

С е с т р а С е р а ф и м а. Сестро Марфо! Сестро Марфо! Глянь, як голубляться наші святі та божі! (Марфа виходе). Ач, як припали одно до другого. Опівночі збираються утікати. Побачимо ще, чи доведеться то. Не діждеш, грішнице, чернечу заприсягу ламати, не доведеться тобі мирського гріховного щастя запобігти. Ми на сторожі станемо, ми! Побіжімо, сестро Марфо, мерщій до матушки гумені, все їй доведемо, все скажемо. Може, хоч тепер повірять нам.
С е с т р а М а р ф а. Біжімо, біжімо!

Біжать.

Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "У черницях "