ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

У ЧЕРНИЦЯХ

(Продовження "Лимерівни")

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА ДРУГА -

 

Біля церковного цвинтаря зібралися люди: чоловіки, жінки, парубки, дівчата. Всі прибрані по-празниковому. Коло брами сидить Кобзар з невеличким хлопцем і співає святі псальми, кругом його народ зібрався, слуха, жіночки стиха зітхають.



[Вихід І]

К о б з а р (грає і співає).
Бачить господь, бачить правий,
Що мир погибає,
Архангела Михаїла
В Назарет посилає.

Надходить купа чоловіків і товпляться поміж жінок. Передній обірваний найпаче напирає.

[1-й] ч о л о в і к. Кажеш, кобзар? Де ж той у гаспида кобзар?
2-й ч о л о в і к. Бачиш купу жінок,— отож і він.
[1-й] ч о л о в і к. Чи бач, обліпили, як бджоли вулик. (Йдучи до купи, гукає). Гей, ви! розступіться. Розсту-піться, подоляни,— нехай горе погуляє! (Кидається між жінок).
Д е к і л ь к а ж і н о ч и х г о л о с і в. Що там?.. (Угледівши обірванця). Ох, лихо! оце який страшний. (Розступаються).
[1-й] ч о л о в і к (розпиха жінок). Так, так. Дорогу дай! дорогу! Пан Личаковський іде.
[1-а] ж і н к а. Справжній Личаковський. Дивіться, які у його личаки. По рогозині пов'язав біля ніг — та й узувся!
[1-й] ч о л о в і к. Пустіть мене до кобзаря! Пустіть!
1-а ж і н к а. Оце проява! Що воно таке?
2-а ж і н к а. Хіба не бач? У гайдамаки зібрався.
1-а ж і н к а. Такий обірваний? Та він і до Дніпра одежі не донесе.
2-а ж і н к а. А нащо вона йому? За Дніпро передасться — там ляхи багато надбали для їхнього брата.
[1-й] ч о л о в і к (підходячи до кобзаря). Здоров, старче божий.
К о б з а р (мов не чує, співає).
Лети, лети, архангеле,
До Марії-діви.
Повідай їй, непорочній,
Про наші заміри.
[1-й] ч о л о в і к (до кобзаря). Ось годі тобі. Перестань, діду, скиглити псальми. (Бере його за руку, котрою той грає).
К о б з а р (до хлопця). Миколо! Хто се такий?
П о в о д а т а р. Чоловік, діду.
К о б з а р. Що за чоловік? Чого тобі треба від мене?
Ч о л о в і к и. Гарасиме! не руш старця. Хай грає.
Г а р а с и м. Та що він грає таке? Скиглить, а не грає.
К о б з а р. Тобі не любо — то й не слухай, одступися.
Г а р а с и м. Еге, не любо! Співай мені про Хмельницького, співай, як ляха били, жида вішали. А то співає якогось Лазаря.
К о б з а р. Ти візьми уха у руки та слухай ними. Не про Лазаря се, а про самого господа Христа.
Г а р а с и м. Ну, і про Христа. Хіба ми не знаємо, що його, милосердного, за нас жиди розп'яли. Знаємо і почитаємо. Тільки то давня річ. А ти співай про недавнє. Співай про бої, співай про січу. Коли ти спра[в]жній кобзар, а не бабій, не лірник. Хай лірники гудуть про Лазарів та чечоток виспівують, а ти ушквар такої, щоб серце боліло, щоб усю душу тобі перевернуло від жалю.
К о б з а р. Та ти запорожець чи гайдамака?
Г а р а с и м. Коли б я був або тим, або другим, то я б узяв тобі та кобзу побив, щоб ти не мурликав того, що не пристало кобзареві.
К о б з а р. То ти се, чоловіче, й сердишся? Я, бач, такий, кому що до вподоби, те й співаю. Чи божественної, то й божественної, а чи козацьку думу — і її заспіваємо, аби хто мав хіть слухать.
Г а р а с и м. Слухатиме, коли уха має. А ти кобзарського звичаю не каляй! От то що. А то добрався до церкви, зна, що тут жінок сила невидима, ану, мов, розжалоблю їх серце... по шажику скинуться, по шажику. У-у, кобзар!
К о б з а р (сердячись). Та що ти справді мені таке, що почав учити? Пан ти мій? підданий я твій? Хлібом ти мене будеш годувати, коли його не стане? Дивись, знайшовся учитель! Куди пак! Миколо! Ходімо звідси. (Замусувався уставати).
Г а р а с и м. От бач, я таки тебе пропік, що й утікати збираєшся. Не втікай, старче божий. Не потурай на те, чого язик-лепетя не накаже. Ось я тобі дам сороковку, а ти заспівай мені козацьку-гайдамацьку. Страх як люблю я ті козацькі пісні. Я, бач, старче божий, при цьому монастиреві сторожем, змалку тут виріс, то мені надолужило чернече життя та їх святі співи. Хоч би мені довелося побачити того запорожця або гайдамаку. От люди! Заспівай хоч мені про їх.

Увіходять сестри Марфа і Серафима.

[Вихід] II

Ж і н к и. Ось ідуть сюди черниці. Вони тебе заженуть на стійло.
Г а р а с и м. Куди пак, боюся я їх. А хто там такий? (Розгляди). А, се ті, що ангельський голосок мають, а чортову думку.
С е с т р а М а р ф а. Чого се ти, Гарасиме, тут валяєшся!
Г а р а с и м. А що? Ти спрос?
С е с т р а С е р а ф и м а. Підожди, ось вийде сестра Марія, вона тебе спитає.
Г а р а с и м. Сестра Марія? Та вона ще мені похмелитися дасть. (До кобзаря). Лаштуй, старче божий, кобзу, співай гайдамацьку.
К о б з а р (грає і співає).
Ой горе, горе! та нещасна доля!
Виорала Марусенька мислоньками поле.

Народ насуває.

Г а р а с и м (спершу хиляється, коли ж кобзар придав жалю в голос, зриває з себе шапку і кида об землю). Рви ж моє серце, шматуй мою душу!
К о б з а р.
Чорними очима та заволочила,
Дрібненькими слізоньками все поле змочила.
Ж і н о ч і г о л о с и. Ох! та й співає сей кобзар не певне. Аж плач розбирає.
С е с т р а С е р а ф и м а. А дивись, дивись, сестро Марфо, на отого парубка чи чоловіка, що за красивий, як картина!
С е с т р а М а р ф а. Де?
С е с т р а С е р а ф и м а. Та он! (Указує між народ). Сліпа?!
С е с т р а М а р ф а. Вродливий, нічого бога гнівити. Ні, он, он, сестро Серафиме... Жупан з вильотами. От краса неписана. (Углядівши Марію, що надходить до їх). Ох, мені лихо! Марія іде! Марія іде! Сестро Серафимо, Марія.
С е с т р а С е р а ф и м а (піднімає голос до людей). Чого ви зібрались? Куди ви зібрались? до шинку ви прийшли? Он храм божий, а вони заставили сліпця пісень мирських співати. Побійтесь бога! посоромтеся святого місця!

[Вихід] ІІІ

Увіходе Маруся.

С е с т р а М а р ф а (їй назустріч). Чи ви бачили коли таке, Маріє? Гляньте, що завів п'яний Гарасим. Нализався, що й лик не в'яже, та й заставив сліпця перед храмом божим пісень співати.
Г а р а с и м (углядівши Марусю). Марусю! Маріє! Ідіть сюди! Сюди до нас. Тут ось кобзар співає, про ваші мислоньки співає, про ваші слізоньки заводе. (Плаче).
Та зорала Марусенька мислоньками поле!
М а р у с я (тихо до Гарасима). Дядьку Гарасиме! Як же се так можна? Сьогодні таке свято рокове, храм у нас, а ви он — людей смішите.
Г а р а с и м. Хто, я? Та брешуть вони, сороки, хоч і чорні. Як же я смішу, коли он усі плачуть і я плачу.
С е с т р а С е р а ф и м а. То диявол у тобі плаче, гріхи сльозами збігають.
Г а р а с и м. У мене хоч вони сльозами збігають, та в мені не зостаються, а ти свої прикрила чорною одежею, то думаєш і свята? Знаємо ми вас: ангельський голосок, а чортова думка!
С е с т р а С е р а ф и м а. Як ти смієш мені такі грубі речі казати? Підожди, я матушці гумені пожаліюсь.
М а р у с я (до Гарасима, що поривається щось сказати). Гарасиме! я попрошу вас змовчати. Ідіть краще відсіль та ляжте виспіться.
Г а р а с и м. Щоб я пішов? Нізащо! Співай, старче божий, а що ж ти тільки бренькаєш?
К о б з а р (котрий досі тільки вигравав, заводе пісню).
Наїхали до Марусі козаченьки в гості,
— Марусенько пані! Чи є твій пан дома?
М а р у с я. Діду, старче божий! Чуєте, діду! Храм божий недалеко, не вподобало мирську тут співати. Перестаньте.
К о б з а р. Бач! а він одно намігся: гайдамацьку йому! Бог же його знає, я сліпий, не бачу нічого. А він, лукавий чоловік, ще б у церкві заставив співати.
М а р у с я. Бачте, дядьку, ви і старця до гріха довели.
Г а р а с и м. Гріх! Який там гріх? Співати гріх? Бога славити гріх? Де там та церква? Церква за три гони, а вони — гріх! (До кобзаря). Обіцяв я тобі сороковку. І дав би, коли б був доспівав, а тепер — дзуськи.
К о б з а р. Господь з твоєю сороковкою.
Г а р а с и м. А не хоч співати — піду спати.
М а р у с я (виймає гроші і дає дідові). Нате вам, діду, обіцяне.
К о б з а р. Спасибі вам.
М а р у с я. Ідіть, Гарасиме, ідіть. Бо матушка гуменя як побаче — негарно, скаже.
Г а р а с и м. Ет, матушка гуменя! Піп вона — мене родила? Батько вона мені? мати?

М а р у с я прихиляється до його і щось шепче.

Е-е, їй-богу?
М а р у с я. Ви хіба не вірите мені?
Г а р а с и м. Вірю, вірю. Щоб я Марусі не повірив? Усі збрешуть, усі обдурять, а вона — ні. Праведна душа! В царстві небесному будеш. Ій-богу, будеш, як умреш. Бо ти знаєш, що кому бракує, ти бачиш, що кому недостає... Я, Марусю, тільки минутку засну... хіба мені багато треба? На одно око — та й зовсім! А там — гляди ж, Марусю, щоб сороковка була похмелитись. Іду, зараз іду.

Іде, за ним Маруся.

[Вихід] IV

Л ю д и. Таки хоч обіцянками вирядили. Ну, лизнув, нічого сказати, як ради празника святого.
С е с т р а С е р а ф и м а (до Марфи). Отак вона завжди: як п'яницю, то й криє, безпутника якого, то й покриває. А нас з тобою певно оце одрапортує матушці гумені.
С е с т р а М а р ф а. Ага, казали на мене, як я була келейницею, то Марфа все доводе. Та при мені не було нічого такого, що тепер настало.
С е с т р а С е р а ф и м а. Хто ж про тебе казав? Одні, може, недоброжелателі твої.
С е с т р а М а р ф а. Тепер краще, небійсь, стало, як мирянки почали заправляти нами. Чорної ряси мерщій хочеться! Лащиться так та догоджає. Підожди, надінеш,— тісна вона тобі стане.
С е с т р а С е р а ф и м а. А хіба вона чорної ряси добивається?
С е с т р а М а р ф а. А вже ж не чого! Ради неї ж то так і пада до гумені; усе доводить, що де не видере. Та ще й матір узяла собі на підмогу. Ну, вже життя тепер настало—нічого сказати!
С е с т р а С е р а ф и м а. А дивись, дивись. Он той високий, чорнявий моргає. Ходімо туди, за цвинтар у лісок, може, й він вийде. Хоч побалакаємо. (Моргає на чорнявого і поривається іти).
С е с т р а М а р ф а. Ти ж і того мани, що свита з вильотами.

С е с т р а С е р а ф и м а робе знак рукою і виходе, за нею Марфа.

Ж і н к а. То на тебе, чоловіче, черниця моргала?
Ч о л о в і к. А я по чім знаю. (Виходе).
Ж і н к а. Крути та верти — не знаєш! А небійсь, потяг, як собака за м'ясивом.
С т а р а б а б у с я. Ну, вже тепер і черниці настали!
2-а ж і н к а. Та вони й давно такі були. Хіба воно як під чернечою рясою, то не та й душа? однаковісінька! А надто ще як молодою пострижуть.

Увіходе К н у р и х а.

[Вихід] V

К н у р и х а. Здорові були, добрі люди!
Ж і н о ч к а. Здрастуйте.
Ч о л о в і ч и й г о л о с. Здорова така, коли кращих немає.
К н у р и х а (усміхаючись). Кращі пішли до кращих. Чи нема тут між вами, добрі люди, кого з Броварок?
Ж і н к и (озираючись на чоловіків). З Броварок нікого немає? Он — черниця питає.
К н у р и х а. Та я така і черниця, як і ви. Тільки що в чорній одежі.
Ч о л о в і к и. З Броварок?
К н у р и х а. Еге.
Ч о л о в і к и. А де ті Броварки? Це за Піщаним?
К н у р и х а. Та вони ж.
К о б з а р (до поводатаря). Миколо! Хто се за Броварки питає.
Х л о п е ц ь. Якась старенька тітка... У чорному вся, наче черниця.
К о б з а р (до Кнурихи). А нащо тобі, тітко, Броварки.
К н у р и х а. А ви, діду, звідти.
К о б з а р. То я хоч і не звідти, та й не здалека. Кажи, що тобі треба?..
К н у р и х а. Ви, бува, діду, не знаєте у Броварках Остапа Кнура,
К о б з а р. Ну, то що?
К н у р и х а. Чи не чутно там за його чого: живий ще?..
К о б з а р. Що ж за його чутно? Чутно було, як його годувальник покинув — сумував дуже, а як кинули жінка та дочка, то почав пити. Нащо, каже, тепер мені те, що надбано за довгі літа трудового життя? Кому воно достанеться? Кинули мене близькі — пропадай же і добро моє! А далі оханувся, знявся та й собі кудись пішов.
К н у р и х а. Куди ж він пішов?
К о б з а р. А господь його знає. Люди казали — відшукувати жінки та дочки, а дехто плів, що за годувальником за Дніпро передався. Тепер народ той швендяє і сюди і туди, як бджоли, що згубили матку. Одні з-за Дніпра біжать, другі за Дніпро тікають,— і не розбереш нічого.

[Вихід] VI

Увіходе г у м е н я, за нею М а р у с я, а далі сестри С е р а ф и м а і М а р ф а похнюпившись.

М а т у ш к а г у м е н я (гнівно). Так оце то ті тихі та смиренні. Оце то ті, що, налягаючи чернечу рясу, завіт приймали одхаснутись від усього мирського, тікати диявола і гріха його. Оце так одхаснулись, оце так утекли! Таке свято, люду скільки зібралося, а вони з чоловіками пішли по лісам блукати.
Чутно голоси з народу: «Ага! піймалися» Задасть тепер вам гуменя жару!»
М а р у с я (тихо). Матушко гуменя. Вибачте мені... Он люди дивляться... чужі.
М а т у ш к а г у м е н я. То що, що чужі? Вони — не криючись перед чужими, що затіяли, хай же перед чужими і покуту приймуть.
Г о л о с и з н а р о д у. Ходімо відсіля далі. Гуменя во гніві.

Народ потроху виходе за браму, зостається один кобзар з хлопцем.

М а р у с я. Матушко! То гріх їх... наш... чернечий. Хай ніхто не знає, що інколи трапиться з нами.
М а т у ш к а г у м е н я (геть одходе). Ти завжди за їх заступаєшся. Завжди мені перечиш.
М а р у с я (слідом за нею). Матушко! Ви во гніві тепер... І гнів — гріх. Ви самі, заспокоївшись, ін[а]че на їх вину глянете, коли вона була.
К о б з а р. Хлопче, що се так глухо тут стало. Де ж народ подівся?
Х л о п е ц ь. За цвинтар повиходив. Тут он гуменя на черниць чогось гримає.
К о б з а р (підводиться). Одведи ж і мене, хлопче, до людей. З ними все ж охвітніше.

Устають і виходять.

М а т у ш к а г у м е н я. А то ще ні? Не я бачила з вікон, як вони зуби скалили... А ти, сестро Серафимо, що то руками вироблювала таке?
С е с т р а С е р а ф и м а. Не знаю, матушко гуменя. Може, чотки перебирала.
С е с т р а М а р ф а (штовхнувши). Та мовчи!
М а т у ш к а г у м е н я. Чотки перебирала! Чотки руками перебирала?.. І гріха ти не боїшся, сестро, твоїй матері у вічі неправду казати? Зараз же мені ступай у свою келію, удар сто поклонів пречистій, щоб зняла з тебе гріх неправди, гріх лукавства, і за цілий день не смій показуватися нікуди. Я тобі забороняю ради такого свята і в церкві бути. Іди собі.
С е с т р а С е р а ф и м а (низько кланяється і йде). Чули ми вже сю пісню не раз! (Виходе).
М а т у ш к а г у м е н я. А ти, сестро Марфо, і ти туди? Не ждала я від тебе такого ніколи.
С е с т р а М а р ф а. Матушко гуменя! Я не винувата, їй-богу, не винувата. Сестра Серафима каже: ходімо у лісок, подишемо чистим повітрям. Я й пішла.
М а т у ш к а г у м е н я. Пішла. Гріха не побоялася — пішла. От же тобі кара за се. Сьогодні у нас, опріч церковного свята, і друге буде свято. Оцю молоду дівчину за її святі заміри та богоугодні діла маємо ми покрити чернечою рясою, прийняти між свої сестри. Певні ми, не закаляє вона чину чернечого, а ще, не дивлячись на її молоді літа, буде служити приміром для других.
М а р у с я (склоняється). Матушко гуменя! От перед усім світом поклянуся,— не знати мені другої радості, як радість о господі нашому, не мати інших замірів — як возвеличати його дивні діла.
М а т у ш к а г у м е н я. Амінь. Іди ж, дочко, та приготовся. А ти, сестро Марфо, не сподобишся бачити сії нашої радості. Як почнеться посвященіє — вийди з церкви йди у свою келію. Оце тобі наш наказ. Іди собі. Одведи її, Марусю, та й сама іди, приготовся.

М а р у с я і Марфа виходять. Підступає К н у р и х а.

[Вихід] VII

К н у р и х а. Почула голос матушки гумені і йду поблагословиться.
М а т у ш к а г у м е н я. Благодать господа нашого Ісуса Христа буде з тобою. Що це ти, стара, і тебе до миру кортить.
К н у р и х а. Вийшла, матушко, проходитися. Дивлюся — народу зібралося, як того квіту весною. Пішла подивитися. Кобзар співає, люди слухають. Та й кобзар лучився з наших країв. Спитала його і про свою домівку, чи не чув, бува, чого про чоловіка?
М а т у ш к а г у м е н я. Ну, то й що?
К н у р и х а (сумно). Утішив мене: спершу, каже, пив, а то й зовсім кудись змандрував.
М а т у ш к а г у м е н я. Твоя господи воля! Зате я тебе, стара, утішу: знай, що твою дочку постригаємо сьогодні у черниці.
К н у р и х а (хреститься). Сподоби її, господи, тобі чесно та праведно послужити!
М а т у ш к а г у м е н я. Жду я від неї вірної господньої слуги, справної черниці. Такої щирості, такої дотепності я ще ні в кого не стрівала: повесні вона до нас поступила, а от за одно літо — грамоту пройшла, чернечі правила, як «Отче наш», знає.
К н у р и х а. Даруй, господи, здоров'я учительниці щирій за те!
М а т у ш к а г у м е н я. То от же у мене була раніше і сестра Марфа, та таки як не то, то й не то: цілий рік один час[ос]ловець товкла, другий — псалтир. А ся — зразу тобі усе поняла. До того — серце у неї добре, до людського горя прихильне.

Убігає Остап Кнур, обірваний, неголений.

[Вихід] VIII

К н у р (кидаючись до жінки). Жінко — Оришко!
К н у р и х а. Господь з тобою! Що ти за чоловік?
К н у р. Не пізнаєш? Не пізнала. Я — твій чоловік, Остап. Бач — обірвався як, обносився.
К н у р и х а. Чого тобі треба від мене?
К н у р. Як чого треба? Я тебе шукав, моя голубко, увесь світ сходив шукаючи. Усю Задніпрянську сторону зміряв, стрічного і поперечного питав — чи не бачили де, не чули. І от де привів господь тебе зустріти.
М а т у ш к а г у м е н я. Се твоя жінка, чоловіче?
К н у р. Моя, добродійко. Рідна моя. Ми з нею закон брали, одно одному присягали не кидатися,— а от вона взяла і покинула мене. З дочкою намовилися... Як я не просив, скільки я не молив, лаявся, сварився, ні — покинули.
М а т у ш к а г у м е н я. Вони мають хіть, чоловіче, посвятити себе богу. Гріх їм боронити.
К н у р. Як богу? Від живого чоловіка богу? Де се видано, де се слихано?.. Своє добро, своя худоба, а вони — богу.
К н у р и х а. Жалко тобі свого добра — і гляди його сам, а нас, Остапе, не силуй.
К н у р. Дурна твоя голово! Як же я сам управлюся? Чи подереться що,— треба його залатати, сорочку — випрати... Чиє ж то діло, як не жіноче? Ти глянь на мене — до чого я дожився. Зараз мені ходімо додому! А дочка де?
М а т у ш к а г у м е н я. Дочки своєї, чоловіче, уже до себе не візьмеш.
К н у р. Як не візьму? Хто батькові забороне узяти її? (До жінки). Де вона, кажи, де?
М а т у ш к а г у м е н я. Вона вже черниця.
К н у р. Господи! О господи! Хто ж смів постригти її без мого відома? Без батькової волі, хто смів се зробити?
М а т у ш к а г у м е н я. Ти не кричи так, чоловіче, се тобі не в своїй хаті, а в чужій господі та ще й біля божого дому.

Чутно забій у дзвона.

Он — чуєш, у церкві дзвонять. Краще зайди у церкву та богу помолися, а тоді й до мене зайдеш, коли хоч, та тихо та мирно побалакаєш, а не желіпаєш тут перед людьми на увесь рот. Прощайте, мені ніколи. (Виходе).
К н у р. Оришко! так як же се? Марусі, значить, лишилися?
К н у р и х а. Маруся вже не наша.
К н у р. А не гріх же воно буде? Хіба я не чоловік твій був, хіба я не батько їй? То так ніхто мене не питав, мого благословенія не брав.
К н у р и х а. Хіба ж тобі не казали ми? Коли ж ти перечив.
К н у р. Перечив... Як же його не перечити, як його не противитись? Одна ж вона у нас. Нащо ж ми трудилися-працювали, навіщо добро те збирали? Хіба ж я чого лихого їй жадав, хіба ж я зле замишляв? Я ж хотів, як краще... А все ти, жінко; всьому ти виною. Все ти їй набивала у голову: у миру немає щастя, у миру немає долі.
К н у р и х а. А то ще там щастя було? Якого вона щастя зазнала?
К н у р. Тю-тю, навісна! Чого ж ти хотіла? Щоб те щастя змалечку за нею ходило, з пелюшок її стерегло. Вона тільки що на ноги знялася... світа ще не бачила.
К н у р и х а. Буде й того, що бачила. Добре вона що бачила? Ти ж сам крутив, та вертів, та й довертівся до того, що одна душу запакувала. Хай же хоч друга спасе свою.
К н у р. Ну, не бити тебе за такі речі? Убити б тебе треба! Хіба ти не зазнала радості, хіба ти не зазнала щастя, носячи свою дитину на руках? Чого ж ти її хочеш, як ту квітку, засушити-зав'ялити? Яка ти мати своїй дитині. Чи подумала про те, що вона ще не змишленна. Що ще і в неї прокинеться серце, обізветься душа, на кого вона тоді жалкуватиме? На мене?.. Убити тебе! Убити!

Увіходе Г а р а с и м.

[Вихід] IX

Г а р а с и м. Кий тут чорт розбій замишляє? Ану, виходь до мене. Виходь, поміряємося, чий батько дужчий. (До Кнурихи). Здорова, паніматко.
К н у р и х а. Здоров, Гарасиме. (Дивиться на його заспану пику). Що це ти, до церкви зібрався?
Г а р а с и м. До церкви... Ось у мене де церква! (Тикає пальцем у лоб). Тут такий гармидер — не церква — ярмарок!
К н у р и х а. І гаразд! Саме ради свята такого.
Г а р а с и м. А як і ради свята, то що?
К н у р и х а. Як що? Люди пісникають, а він?
Г а р а с и м. А я що скоромне їв? Що горілку пив, так і вона ж з хліба святого.
К н у р и х а. Добре. Гарним хвалишся.
Г а р а с и м. Та то ти все казна-що плетеш. А ти ось що скажи: де се твоя дочка? Маруся де?
К н у р и х а. А нащо тобі Маруся?
Г а р а с и м. Як нащо? Обіцяла сороковку дати похмелитись та й збрехала. (До Кнура). Отакий тепер, чоловіче, світ настав: і черниці брешуть! А ти що за чоловік будеш.
К н у р. А тобі нащо?
Г а р а с и м. Як нащо? Я тут сторож. На мені спрос буде. Чого ти, скажуть, усяку наволоч сюди пускаєш?
Кнур гостро дивиться на його; Гарасим, не потураючи на те, сідає.
Як же се так Маруся збрехала? Хе! Не думав. Така праведна душа та й збрехала. Що ти, чоловіче, табаку вживаєш?
К н у р и х а. Це мій чоловік, Гарасиме, Марусин батько.
Г а р а с и м. Оце батько? (Дивиться на його). Брехня! А гроші є в тебе?
К н у р. Нащо тобі гроші?
Г а р а с и м. Як нащо? Ото дурень, хоч і старий, пита: нащо гроші?
К н у р. Та ти не дури, щоб сам не здурів.
Г а р а с и м. Ну, а як здурію, то що?
К н у р. На цеп візьмуть.
Г а р а с и м. На цеп? Та й годі? Ото застрахав! Я, брат, тут з самого малу на цепу живу, як та собака прип'ятий.
К н у р и х а. Толкуйтеся собі. Мені в церкву пора. (до Кнура). Ти тут підождеш чи в церкву підеш?

Кнур мовчить, похнюпився. Кнуриха виходе.

Г а р а с и м. То ти справді будеш Марусин батько?
К н у р. Ну, то що?
Г а р а с и м. Як що? Коли батько, то ходімо до мене в сторожку. Там ще в мене по чарупині знайдеться. Як учора не дудлив, а всії не зміг випити. Вип'ємо за Марусине здоров'я. Добра, брат, душа! От тільки казна-що надумала: у черниці!
К н у р (макнувши рукою). Ох! не ти б казав, а не я слухав.
Г а р а с и м. А що? Жалко тобі?
К н у р (з жалем). Кров же своя, рідна... І одним одна.
Г а р а с и м. Як же се так пустив від себе?
К н у р. Пустив. Хіба я пускав? Я лаявся, сварився, просив...
Г а р а с и м. Не помогло!
К н у р. А все то стара виною! Все це її заходеньки.
Г а р а с и м. Хе! Оце то те: не поможе бабі кадило, коли бабу сказило! Слава богу, що я не женився, а хотілося.
К н у р. І краще зробив.
Г а р а с и м. Авжеж, краще... Хе! Так як се так: і батько, і мати, а в черниці надумала? Хіба в тебе нічим дома було її содержати, злидні допекли?
К н у р. Які злидні. Слава богу є, та ще й буде. А от така притичина случилась,— і захотіла в черниці.
Г а р а с и м. Яка ж там притичина?
К н у р. Ох, багато казати, а мало слухати.
Г а р а с и м. Хм. А добра душа, добра. Яке б то з неї подружжя вірне було, якби то до неї пара. Ходімо, кажу, та за її здоров'я вип'ємо. Ще поти з церкви, то й півкварти укутати можна. Ходімо. (Устає). Чув?
К н у р. Та ходімо вже.
Г а р а с и м. Іди чоловіче, он туди (указує на праву руч). А я зараз. Тут кобзар, брат, є. Візьмемо і його з собою. Люблю я, брат, кобзарів: хоч збреше що, заспіває.

Іде за браму. Кнур настоює. Через хвилину з-за брами показується Гарасим з кобзарем. У церкві в усі дзвони дзвонять. Виходе процесія. Серед черниць Маруся — тільки що пострижена.

Г а р а с и м. Еге-ге! Тим то вона й не приходила, моя голубонька. Се ж її постригали.
К н у р (гукає). Марусю, дочко! Що ж се ти з собою наробила? (Хапається за голову).

Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "У черницях "