ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

У ЧЕРНИЦЯХ

(Продовження "Лимерівни")

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ





І г у м е н я — в монастирі.
М а р ф а — черниця.
С е р а ф и м а — черниця.
М а р у с я, а в черницях сестра Ю л і а н а.
К н у р и х а — мати її.
К н у р — батько її.
В а с и л ь Б е з р о д н и й — гайдамацький отаман.
Г а р а с и м — монастирський сторож.
К о б з а р.
Черниці, люди, гайдамаки, запорожці.


Діється у другій половині XVIII віку.

 

 

- СПРАВА ПЕРША -

 

Велика світлиця, чепурно прибрана. По стінах у золотих рамах святі образи, у кутку їх — ціла божниця. Долівка вистелена килимами, кругом невеличкі гарні кріслечка. Саме сонце сходе і обдає хату ясним світом.


С е с т р а М а р ф а порається: пил з образів стирає, долівку мете.

[Вихід] І

С е с т р а М а р ф а. Ач, сонце як грає; надворі гарно, весело. Земля покрилася травицею зеленою, дерево заквітчалося листом пишним, повітря чисте та свіже. Ясне сонечко все те пестить-гріє. Чудні і дивні діла твої, господи! Розпросторив ти свою руку над землею, увесь світ повив красою величною. Невеличка комашина радіє тобі; кожна пташка співає славу твою. Дивний і величний світ, господи! А в нас, правду кажучи, завжди однаково: як літом, так і зимою, як повесні, так і восени. Сумно, нудно.

Чується стук у двері.

Г о л о с и. Господи Іісусе Христе, сине божий! Помилуй нас.
С е с т р а М а р ф а. Амінь. Хто там?
Г о л о с и. Сестра Серафима. Можна увійти?
С е с т р а М а р ф а. Можна. Увіходе сестра Серафима, хреститься і робе низький поклон.

[Вихід] II

С е с т р а С е р а ф и м а. Благодать господа нашого Іісуса Христа буде з нами.
С е с т р а М а р ф а. Амінь. На всякім місці владичество його.
С е с т р а С е р а ф и м а (підходе до Марфи). Доброго ранку, сестро Марфо. Дозволь облобизати тебе не яко Іуда, а яко розбойник. (Цілуються).
С е с т р а М а р ф а. Що скажеш, сестро Серафимо?
С е с т р а С е р а ф и м а. До матушки гумені, сестро Марфо. Рано ще, спочиває, мабуть? Он і ти ще не поприбирала.
С е с т р а М а р ф а. Ще не виходила з покою... Сядь он там посидь. Вона не забариться вийти. Треба до того поприбирати.
(Сестра Серафима сідає у самому куточку біля дверей, Марфа шпарко стирає пил, струшує килимці і підміта сміття).
Чого се ти, сестро Серафимо, до матушки так рано?
С е с т р а С е р а ф и м а (побрязкавши чотками). Як би тобі сказати? Попрохатись маю...
С е с т р а М а р ф а. У мир, сестро?
С е с т р а С е р а ф и м а. Та хоч біля миру пошвендяти. Літечко тепле настало, сонечко ясне так гріє... Тягне на вільне повітря. Хочеться повештатись по світу просторому. Побачити, як люди живуть, чи не забувають господа милосердного, почитають його храми святі.
С е с т р а М а р ф а. Торік сестра Євдокія ходила. Матушка дуже гнівилась, що малий збор принесла. Цих молодих, каже, тільки пошли, то так завжди: витріщаться на людей, а про бога не дбають.
С е с т р а С е р а ф и м а. Ну, вже як і стару яку пошлють, що ледве ноги волоче. Доб'ється до села, та там і літечко злітує, вилежуючись у священика на перинах. Молодша все-таки більше світа збіга.
С е с т р а М а р ф а. Піди ж ти. А матушка зовсім навпаки дума; молода, каже, як молода: ще не осілася, не перегоріла, часто її гріх путає.
С е с т р а С е р а ф и м а. От, уже і гріх! Як інший раз задивишся на людей — то вже і гріх. Навіщо ж на нас, молодих, так рано отсю рясу надягають, коли гріха бояться? Не про гріх же я повинна думати, коли наділа на себе чернечу одежу! Ти, сестро Марфо, до неї близько ухожа. Ти їй скажи оце, що я кажу. Умов її та й про мене не забудь натякнути, а я вже тобі мирського гостинця принесу.
С е с т р а М а р ф а. Ох! сестра Марфа сама така, коли б їй хоч на тиждень вирватися у мир.
С е с т р а С е р а ф и м а. То й ти просися.
С е с т р а М а р ф а. Просися! Просилася раз, так... У тебе, каже, тільки й думки, що про мир; а в черниці поступила, у чорне нарядилась. А я як у черниці поступала? Хіба я охотою йшла? Батько віддали. Іди та й іди, богу будеш молитися за нас. Батько ж і досі десь по світу вештається, правду кажучи, гірку п'є; а я — молись тут за його!
С е с т р а С е р а ф и м а. І тобі, значить, сестро, як і мені. Тільки мене ніхто не 'ддавав сюди, а самі взяли. Як швендяла татарва по сих краях, батька-матір у ясир погнали, а мене невеличкою кинули. Гуменя Митродора, хай її свята душенька у раю спочиває, узяла до себе. Тут я вигодувалася, виросла, тут і чернечою рясою мене покрили.

Двері рипнули, одхилилися, показалося обличчя К н у р и х и.

С е с т р а М а р ф а. Хто там?
К н у р и х а. Добридень вам. Чи можна увійти?
С е с т р а М а р ф а. Ідіть, ідіть.

Увіходе Кнуриха і Маруся.

[Вихід] III

К н у р и х а. Доброго здоров'я вам.
С е с т р а М а р ф а. Здорові були. А що скажете?
К н у р и х а. Чи до матушки гумені доступитися можна?
С е с т р а М а р ф а. Ще матушка не виходила з покою. Ще, видно, богу молиться. А ви чого до неї?
К н у р и х а. Та в нас діло; важне діло. Чи не можна як матушці переказати, щоб допустила нас до себе на самоті переговорити.
С е с т р а М а р ф а. У нас немає самотніх переговорів. Матушка гуменя не любить. Вона каже: ми всі Христові служимо, всі повинні перед ним повсякчас з чистою душею пристати, перед усім миром своїми вчинками похвалитися: дивіться, мов, усі, які ми є,— чи чорні — то й чорні, а критися та таїтися ні перед ким не слід. Бог милосердний усе бачить, він наш найвищий судія.
К н у р и х а. Звісно, ви черниці, йому служите, об йому одному радієте. А ми, миряни — зовсім інша річ. У нас часом як не покриєшся з чим — то виплетуть на тебе таке...
С е с т р а М а р ф а. Гріх критися, гріх. Скритность — один з семи смертельних гріхів, що доводять душу християнську до погибелі.
С е с т р а С е р а ф и м а (підходячи до Марусі, що сумна і бліда стоїть трохи ззаду матері). Благодать господа нашого Іісуса Христа будь з тобою, дівчино. (Хрестить її). Бачу я по обличчю твоєму, блідому та похмурому, що з сокрушенним серцем прийшла ти до нас. Не крийся, повідай нам, що учинила єси, живучи в миру? Облегчи своє серце, ослобони свою душу од гріха тяжкого, покайся. Господь милосердний, що всіх до себе приймає і всім прощає наші провини, і тебе прийме в своєму царстві небесному, аби покаялася перед ним з чистим серцем... (Суворо до неї). Чого ж ти мовчиш? Кажи, що зробила? Може, ти душу християнську запакувала? Дівчина ти чи молодиця? Кажи!

М а р у с я тремтячи оступається за матір.

К н у р и х а. Це моя дочка. Вона недугувала, нещасна. Ще й досі не оправилася, слаба дуже. Всього боїться, не лякайте її.
С е с т р а С е р а ф и м а (грізно). А, оступаєшся? Ховаєшся? Від кого ж ти ховаєшся? Від господа милосердного криєшся? Куди ж ти сховаєшся? Не сховаєшся від його ока всевидящего! Кажи, що учинила... Боїшся? Дух темноти погибельний боїться ясного лиця праведного. Да воскресне бог и расточаться вразі єго!..
М а р у с я. Ох! Мамо... мамо. (Схиляючись на матір, омліває).
К н у р и х а. Дочко моя, дитино моя! Не лякайся, моя сизая, це люди добрі. (До Марфи). Поможіть, будь ласка, довести мені її до стільця. (Марфа помагає Кнурисі усадити Марусю). Чи немає водиці хоч капельки... напитися їй, збризнути...
С е с т р а М а р ф а. Я зараз. (Швидко виходе і ввіходе з кухлем води).
С е с т р а С е р а ф и м а (сіда собі одсторонь і, перебираючи чотками, вичитує). Яко исчезает дым... яко тает воск...
К н у р и х а (дає води Марусі). Марусю! На, хлесни водиці. Промочи свої уста смажні. Ач — слаба яка. Казала: підождемо, дочко, поти вкріпишся хоч трохи, так ні. У черниці та й у черниці.
С е с т р а М а р ф а. Так вона до нас?..

Увіходе гуменя.

[Вихід] IV

М а т у ш к а г у м е н я. Мир вам, сестри. (Марфа і Серафима потупляють голови). Благодать господа нашого Іісуса Христа будь з вами!
С е с т р а М а р ф а і с е с т р а С е р а фи м а. Амінь.
К н у р и х а (шепче до Марусі). Марусю! Марусю! Матушка гуменя,!?-П1д.ведися, поклонися їй.

М а р у с я устає і кланяється.

М а т у ш к а г у м е н я (до Марфи). Сестро Марфо, що це за люди?
К н у р и х а. До вашої милості прийшли. З великою просьбою до вас.
М а т у ш к а г у м е н я. З якою?
К н у р и х а. Коли дозволите нам на самоті з вами побалакати.
М а т у ш к а г у м е н я (глянувши на їх, переводе очі на Серафиму). А ти, сестро Серафиме, чого?
С е с т р а С е р а ф и м а. Милості прохати, матушко гуменя. Благословіть по миру поскитатися.
М а т у ш к а г у м е н я. Сього року, сестри, нам і в обителі треба буде попрацювати. Предстоїть великий труд господу: мир буде в нас і ми в миру. (Сестра Серафима, похнюпившись, закопилює губу). Так ти, молодице, хочеш зо мною на самоті побалакати?
К н у р и х а. Коли ласка ваша буде нас вислухати.
М а т у ш к а г у м е н я. А то дочка твоя чи родичка?
К н у р и х а. Дочка, матушко.
М а т у ш к а г у м е н я (до черниць). Вийдіть, сестри.

М а р ф а покірно виходить.

С е с т р а С е р а ф и м а (виходячи, скоса дивиться на гуменю, кривить її). Мир буде в нас і ми в миру! (Виходить).

[В и х і д V]

М а т у ш к а г у м е н я. Ну, кажи, молодице, яке там діло у тебе.
К н у р и х а. Ми прийшли, матушко, прохати вас — прийміть нас до себе.
М а т у ш к а г у м е н я. Як до себе? У черниці?
К н у р и х а. Еге.
М а т у ш к а г у м е н я. Ти вдова чи мужня жона?
К н у р и х а. Мужня, матушко.
М а т у ш к а г у м е н я. А як же ти чоловіка одного кинеш?
К н у р и х а. А що йому станеться? Він старий, і я не молода. Його й добрі люди доглянуть там.
М а т у ш к а г у м е н я. Добрі люди! Світ не без добрих людей, і в йому найдуться вони. Тільки ти забуваєш, молодице, що то все чужі, ти одна йому найближча, найдорожча. Ти з ним шлюб брала, руки в'язала. А що в'яжеться на землі — буде в'язане й на небесі. Знаєш?
К н у р и х а. Знаю, матушко. Що ж, коли немає мені радості в миру, немає спокою душі.
М а т у ш к а г у м е н я. У тебе чоловік недобрий?
К н у р и х а. Гріх бога гнівити, гріх за його лихе що сказати. Добрий він у мене.
М а т у ш к а г у м е н я. То що ж жене тебе до нас?
К н у р и х а (указує на Марусю). Вона, матушко, рветься, її молода душа захотіла. Немає їй радості в миру, а з нею й мені.
М а т у ш к а г у м е н я (прикро дивиться на Марусю, що бліда стоїть похилившись). Вийди стара, я на самоті з дочкою побалакаю,
К н у р и х а виходе.

[Вихід] VI

М а т у ш к а г у м е н я (подивившись ще раз на Марусю, геть одходить і сідає). Дівчино! Як тебе зовуть?
М а р у с я (тихо). Марусею.
М а т у ш к а г у м е н я. Іди до мене ближче. Іди, не бійся. (Маруся підходить). Та кажи по правді, не втаюй нічого. Усе, все кажи, що було з тобою в миру, які гріхи пестило серце твоє, носила душа твоя. Все передо мною виложи. Може, що я і пораю тобі, може, і поможу в чому. Ти така ще молода, тобі ще жити та жити, а ти, бач, чернечим одягом покритися захотіла, все рівно що вмерти захотіла. Що ж тебе довело до сього?
М а р у с я (боязко). Матушко. Я безталанна... нещасна...
М а т у ш к а г у м е н я. Чого ж ти безталанна, нещасна? Любила, може, кого, та зраджено тебе? Кажи, не бійся, все кажи.
М а р у с я. Любила, матушко.
М а т у ш к а г у м е н я. Кого ж ти любила?
М а р у с я. У нас годувальник був. Василем звали.
М а т у ш к а г у м е н я. Ну, та й що?
М а р у с я. Та й покинув нас, змандрував.
М а т у ш к а г у м е н я. Чого ж він покинув? І він же тебе любив?
М а р у с я. Не знаю, матушко. У мене подруга була, Наталя. Красива з себе. Він її любив, і вона його тяжко любила і душу свою запакувала за те кохання.
М а т у ш к а г у м е н я. Душу? Ну, се гріх, гріх тяжкий від бога. Душа, Марусю, божа, і коли ми її запакуємо ради мирського чого, то се тяжкий гріх.
М а р у с я. Вона сама не винувата, її довели до того.
М а т у ш к а г у м е н я. Хто ж її довів?
М а р у с я. Та, бачте, вона любила Василя, одного його, і думала за ним бути, а мати її не хотіла віддати за Василя, бо у Василя не було нічого, звісно, приймак, що ж у його є? От мати і найшла їй другого чоловіка, багатого.
М а т у ш к а г у м е н я. Та силою віддала?
М а р у с я. Ні, не силою. А хитрощами.
М а т у ш к а г у м е н я. Як хитрощами?
М а р у с я. Так. Або й вона не хитрила, а мати того чоловіка, за кого Наталя пішла, свекруха, значиться. Там така злюча удалася! От раз їй як Наталя гостро одказала, вона і задумала помститися, та й почала робити так, щоб Наталю собі за невістку мати. Направила сина, щоб Василя записати у пікінери. Його і записали, а батько мій пораяли йому зійти з дому, поти той набор пройде. Батькові, значиться, то і на руку було: вони мали його собі зятем назвати. Ну, от і вирядили його. Я його гень-гень за село проводила і попрощалась з ним, як сестра з братом. А Наталя недалечке була, угляділа нас, як ми прощались, та подумала, що Василь її не любить, а мене любить, бо він цілувався зо мною. Після того ото і згодилась піти за Шкандибенка. І горе ж їй було за тим заміжжям! Вона все терпіла та мовчала, аж поти не почула, що її обдурили, тоді взяла та й зарізалася.
М а т у ш к а г у м е н я. Зарізалася? І гріха не побоялася.
М а р у с я. Я вже не знаю. Певно, не побоялася. Як зарізалася, Василь звернувся і якраз на той час надійшов, та як углядів те... плакав, побивався над Наталею. Та що ж? уже не вернеш. Узяв знявся та й знову змандрував, у гайдамаки пішов.
М а т у ш к а г у м е н я. Ну, а ти ж як? Тебе він, значить, не любив?
М а р у с я. Господь його знає. Певно, ні. Та мене все так налякало, що я над подругою своєю поклялася піти у черниці, спокутувати гріхи і її, і батькові.
М а т у ш к а г у м е н я. А батькові чого?
М а р у с я. Та й батько ж помагали Наталю віддати за Шкандибенка. Вони самі винилися у тому перед Василем. І вони, значить, не без гріха були.
М а т у ш к а г у м е н я. А ти знаєш, дівчино, що гріх батька судити.
М а р у с я. Я їх і не суджу, матушко. Мене тільки все те так налякало... Я побачила, що немає правди в миру, немає щастя, щоб не вело за собою другому нещастя. От я і сказала собі: зречуся тебе, світе, хоч красний та неправедний. У тобі тільки горе людям, а радощів немає. Піду від тебе у інший світ, покриюся чорною одежею і буду правди шукати у самого господа.
М а т у ш к а г у м е н я (подумавши). Хвала тобі, молода душе, за твій розум добрий та твої святі заміри. Тільки одно тобі скажу: ти ще не була між нами, не бачила, що часом заводиться під чорною одежею. Чи матимеш ти силу в собі подавити всі ті потайні чернечі гріхи, які з усіх боків обступлять тебе?
М а р у с я (дивуючись). Які ж, матушко, у черниць гріхи?
М а т у ш к а г у м е н я. А ти думаєш, у їх немає? За їх гріх швидше береться, чим за мирян, до їх він мерщій пристане, ніж до кого другого. Серед самотної тиші лукавий непримітне гніздо своє у їх серці звиває, будить у душі помисли грішні, заплоджує заміри лукаві. А найбільше він над молодими неокріплими душами коверзує. Стара від його відмолиться та відчитається, а молода душа — молиться-молиться, та, дивись, і здасться на його доводи. А треба тільки раз здатись, раз послухатись, тоді вже усе пропало.
М а р у с я. То ви не раєте мені у черниці йти? Що ж мені робити на світі, де мені тії правди шукати?
М а т у ш к а г у м е н я. Я тобі не то що не раю. Коли задумала спастись, то краще нігде не спасешся, як у черницях. Я тебе тільки питаю: чи матимеш ти силу у собі захистити свою душу від каверзів лукавого? Коли ти хоч ненароком пожалієш, що наділа чорну одежу — то гріх тобі більший буде, ні[ж] якби ти про неї ніколи не думала. Ти ще молода така, до тебе життя повернулося своїм гострим боком, непривітною стороною, то ти думаєш і все так буде. Пройде рік-другий, болячі виразки підгояться, серце захоче знову жити, душа запросе радощів та веселощів. Що ти тоді будеш робити?
М а р у с я. Я буду господа молити, щоб захистив він мене від того.
М а т у ш к а г у м е н я. Мало, моя дочко, молити. Треба повсякчас його у собі мати, у своєму серці носити. Все, все на світі забути, батька, матір, близьких і вірних людей, одного його знати, його святу правду любити.
М а р у с я. Я і люблю її, матушко.
М а т у ш к а г у м е н я. Любиш? Любиш думкою, любиш помислами своїми... ні, ти люби всім серцем своїм, всею душею своєю.
М а р у с я. Я і серцем і душею буду любити, тільки навчіть мене, матушко.
М а т у ш к а г у м е н я. На се немає науки. Добра воля та чесний намір тому тебе научать.
М а р у с я. Не по лихій же я волі йду, не по лукавому заміру прошуся. Мені світ не милий, радощі не милі, важка туга моє серце сушить, гіркими слізьми душу напуває.
М а т у ш к а г у м е н я. Мало того, дочко, мало. То все мирські діла, світові речі. Треба віри більше, щирої віри та охоти... От що я тобі, дочко, пораю. Я прийму тебе до себе. Поживеш ти рік-другий, побачиш життя наше трудне, роздивишся наші порядки. Чи пристане воно до душі твоєї, чи вподобаєш їх своїм серцем... І я до тебе пригляджуся, і я побачу, чи годна ти черницею бути, у Христові невісти постригтися. Чи так, дочко?
М а р у с я. Добре, матушко, спасибі вам за раду. (Склоняється перед нею).
М а т у ш к а г у м е н я (кладе їй руки на голову і молиться). Да благословить тебе господь і всі заступники божі на добре діло. Покрий, свята пречисто, її немощну душу своїм покровом святим! Укріпи її розум молодий, напути на все добре; захисти своїми молитвами од всього злого, гріха смертного, жалю мирського, і да благословиться ім'я твоє по всій землі... Кажи: амінь.
М а р у с я (падаючи на коліна). Амінь.
М а т у ш к а г у м е н я. Тепер вставай, дочко. Будемо сестер скликати, їм свою волю об'явим.

М а р у с я устає і одходе. Гуменя гука: Сестро Марфо! Сестро Марфо!

[Вихід] VII

С е с т р а М а р ф а (увіходе). Я тут, матушко ігуменя. Який наказ буде?
М а т у ш к а г у м е н я. Зови сестер на раду.

М а р ф а виходе, і незабаром роздається дзвонок. Через скільки часу чується стукіт, тихий гук. Увіходять черниці і, низько вклоняючись гумені, становляться [по] обидва боки її уряд.

[Вихід] VIII

М а т у ш к а г у м е н я. Сестро Марфо! а де ж молодиця?
С е с т р а М а р ф а. Вона там (указує на двері).
М а т у ш к а г у м е н я. Поклич її.

М а р ф а виходе і ввіходе з Кнурихою, котра становиться у порога коло дочки, навпроти гумені.

С е с т р а С е р а ф и м а (до другої черниці). Чи бач, сестро, яких блазнят до себе поприймаємо. (Указує головою на Марусю).
М а т у ш к а г у м е н я. Сестри мої! Отся молодиця з дочкою прийшли до нас проситися, щоб прийняти їх у черниці. По уставу нашої церкви, по завітам святих отців, ми можемо у свою братію прийняти або удов, або незамужніх дівчат. Молодиця каже, що в неї чоловік живий. Через се ми і не можемо уважити її щирого бажання. А проте, мені здається, що гріх нам буде гонити її від своєї обителі. Хай, коли хоче, живе у нас, придивляється до наших звичаїв, призвичаюється до наших порядків, і тоді, коли господеві милосердному угодно буде призвати її на послугу собі, надінемо на неї чернечі убори. Чи так, сестри?
Д е к і л ь к а г о л о с і в. Буде по глаголу твоєму, матушко ігуменя.
М а т у ш к а г у м е н я. Чуєш, молодице? Ми тебе не можемо прийняти у черниці, та й не гонимо тебе від себе. Коли хоч, зоставайся у нас, будеш трудитися, будеш робити,—буде тобі від нас і захист, і одежа, і страва.
К н у р и х а. Спасибі вам, матушко гуменя, за вашу ласку. А дочка ж моя як?
М а т у ш к а г у м е н я. Щодо дочки, то дочка твоя може поступити. Тільки я їй не раю так згаряча се діло Робити. Життя наше трудне, далеко трудніше, ніж життя серед миру, треба себе дуже пильнувати, щоб уберегтися від гріха, захиститися від лукавого. На кожному ступні, кожну хвилину він стереже нас, більше стереже, ніж мирян, бо йому одрадніше одну з нас з путі господнього совратити, ніж десяти мирськими душами овладати. Треба, кажу, дуже берегтися, велику силу духа мати, щоб від його захиститися. Вона ж у тебе молода, ще не то що не жила, а тільки збиралася жити. Господня воля на першому ступні, на порозі її життя стріла її гіркою долею, тяжкою утратою, гарячими слізьми. Путі господні невідомі! Може, то для того, щоб звідати, наскільки її душа молода здібна буде, — його святая воля! Ми, живучи тут, не знаємо, що там (указує на небо) за нас написано. Ми одно знаємо, що і суха волосина не спаде з голови без волі всевидящего.
Д е к і л ь к а г о л о с і в. Істинно, матушко, істинно, його святая воля! (Хрестяться, важко зітхаючи).
М а т у ш к а г у м е н я. А проте святі отці, угодники божі, зоставили нам свої устави, по котрим самі сподобилися узріти престолу божого і другим повеліли іти. З святих їх писаній ми знаємо, що то були важкі путі; дужі духом, сильні вірою — і вони часто згиналися під тим хрестом, що взяли на себе, і молили єдинородного підкріпити їх немощні сили. Тож, кажу, були мужі дужі духом, сильні вірою. А хіба можна те сказати про молоде дівча, котре ще не взріло і життя, не знало його важкої ваги? Гірка утрата повернула її думки до господа, до його правди святої. Честь і слава молодій душі за те, честь і слава батькові і матері, що напучували дочку на той шлях. Оже не можна сказати, що і далі буде так. Неокріпла душа ще може захоче життя мирського, недуже серце переболіє і запросе радощів, а в нас тільки й радості, як би господу угодити, його святий завіт виповнити... Треба свою душу загартувати у його вірі святій, своє серце одвернути від усього мирського, треба великий скус пройти, щоб сподобитися чесно і свято носити чернечу одежу. Через се ми і не раємо їй так швидко її надягати. Хай і вона, як і мати, побуде у нас, придивиться до нашого життя важкого, хай послух спершу перейде, то тоді уже. Я її до себе беру, сама буду напучувати її на все добре, учити закону божого, уставу чернечого. І тебе, сестро Марфо, попрошу показувати їй все, що треба, бо бачу, що пора вже і тобі спочинок дати, пора тебе на волю від свого дозору одпустити.
С е с т р а С е р а ф и м а (до Марфи). Отак, сестро Марфо, добулася ласки! Ще більшої здобудешся, як почнуть мирянки гумені прислужувати.
М а т у ш к а г у м е н я. Так, дівчино, чула нашу волю? Згоджуєшся на нашу раду?
М а р у с я. Спасибі вам, матушко. Згоджуюся.
М а т у ш к а г у м е н я. Сестро Марфо! Розведи ж мирянок по келіях, бо тепер ми з сестрами почнемо іншу річ, про інші діла, про котрі не всім варт слухати.

М а р ф а одводить Кнуриху у одні двері, а Марусю у другі і, вертаючись, займає місце позаду гумені.

[Вихід] IX

М а т у ш к а г у м е н я. Сестри по Христу! Недавно я одібрала листа від братів задніпрянських. Серце моє тяжко нило, читаючи, що там коїться, що заводиться. Ворог нашої православної віри Христової знову проти нас недобре замишляє. Знову про унію плеще, до папського престолу верне. Народ у неволю запріг, усякою неправдою до себе привертає. Не зупинило його і те лихо, що ще на наших очах розгорілося там у велику пожежу, не навчили їх у миру жити і ті бої та січі люті, що розлили стільки крові людської по рідному краї. Все те марно пішло, даремно було! Пан лях, опанувавши нашим краєм, знову свої порядки заводе. Церкви православні у костьоли переробляє, уніятів священиків посилає, неволить людей до Риму приставати. А жид, як та кропива, за паном суне, оренди заводе, у тяжку неволю народ верне. Тяжко людям, гірко їх дітям,— ні перед ким свої гріхи сповідати, нема кому закону божого стерегти. Не стало пастиря — і розбігошася стадо!
Г о л о с и. Ох! заступи і захисти їх мати божа своїм покровом святим!
М а т у ш к а г у м е н я. Амінь. Не журіться, сестри! Господь милосердний, посилаючи на людей кари та хвороби усякі, звідуючи їх прихильність до себе, разом з тим і поміч посилає. Покаравши наших праотців гріхом смертельним, він не пожалів свого сина єдинородного, щоб слобонити мир від того гріха. Наславши на нас неволю тяжку — він разом з тим виставив і заступників наших, страстотерпців неустанних, що скарали ворога нашого, заборонили нас від напасті. Він і тепер нас не обмине, не забуде. Мені пишуть, що знову вже начинав народ ворушитись, знову збирається у ватаги, устає мале і велике на заборону краю, за віру Христову. Уже і кров полилася. Злякалися ляшки-панки, злякалися і їх полигачі жиди і чимдуж утікають за Висло. Туди їм і дорога! Край козачий — повин[ен] зостатися тому, хто його оселив, а не хто прийшов панувати. А, проте, і наші вороги не дрімають. Король повелів посполите рушення збирати та вдарити на заступників віри нашої. Уже їх перші ряди появилися на Подолії і несуть за собою шибениці. Народ звідти, як розпуджене стадо, шарахнув в Київщину, за Дніпро. Наші навпроти їх ідуть. Бути січі, бути бою великому! Даруй, боже, тільки нашим розум добрий, щоб з'єдиночити усіх докупи, згуртити усіх до одного діла,— то за нас буде і сила, і право!
Г о л о с и. Пошли, боже! даруй, владичице святая!
М а т у ш к а г у м е н я. Мало, сестри, бога просити та молити. Треба і нам братам нашим на помочі стати. Коли ми не можемо прямої помочі дати, то... буде багато калік, понівеченого січою люду, треба їх і приглянути, виховати, вигоїти. Кому, кому се найбільше пристало, як не нам, по завіту Христовому: бачиш жаждущего — напій, бачиш голодного — нагодуй, бачиш недужого — поможи йому у його хворобі. Оце я вас, сестри, на те і кликнула, щоб побалакати з вами. Треба усім за одно діло узятись, щиро за його прийнятись, щоб лад був. Може, у кого хата зайва є,— оддаймо під недужих. Я перша оцю свою світлицю під їх уступаю. Потіснімось, сестри. Черниці уклоняються
Г о л о с и. Буде, матушко, по глаголові твоєму. Ти наша мати — ми твої слуги.
М а т у ш к а г у м е н я. Спасибі вам, сестри. Може, хто з вас має думку у мир попрохатись, — залишіть ту думку. Велика праця жде вас і без миру, чимала робота знайдеться і дома. Аби господь милосердний дав її щиро і не лукаво скінчити.

Чутно дзвона. Усі хрестяться.

У церкві благовістять. Ходімо ж, сестри, та помолімося йому, милосердному, щоб поміг нам у нашому замірі, помолімося і за наших заступників, що назброїлись на ворога. Хай наша щира молитва їм допоможе!

Іде, за нею черниці.


Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "У черницях "