Статті та промови:

 

[Про мову]

Про життя Тараса Шевченка

Рідна мова

Гірка сльоза на домовину славетного сина України, незабутнього її співця-Бояна — Миколи Віталійовича Лисенка

Над розкритою домовиною славетного сина України М. М. Коцюбинського

 

 

 ПРО ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, бо вона не що інше, як жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почування.
Навчаючись з малих літ балакати, ми разом з тими словами, що доводиться їх запам'ятати, вбираємо в свою голову і розуміння того, що ті слова визначають, — чи назву якої речі, чи думку про що-небудь. Тобто — ми разом з словами набираємося і розуму, набуваємо чужих думок, навчаємося самі думати і ті думки викладати словами. Наші діти у свою чергу додають до перевятої від нас мови своїх вимовів того, що їм за свого життя довелося навчитися, передумати, пережити... Таким побитом і складається людська мова, що з кожним новим коліном все більше та більше шириться-зростає.
А як добрали люди способу зазначати слова значками, як завелося поміж людьми письменство, то воно ще більше допомогло їм розвинути свою мову, бо поміж людьми виявились такі митці, що все життя своє присвячали на те діло. Одні складали дзвінкі вірші і цим додавали краси своїй мові; другі писали яскраві оповідання і збагачували мову невмирущими зразками; треті — мисливці — виясняли всяку таємину, — а її такого багато на світі! — і тим ширили людське знання.
Багато такі митці-письменники допомагали кожному народові розвинути його мову і тим високо підносили його угору серед інших народів, бо найбільше усього славиться і шанується поміж людьми той народ, у якого його мова широко розвинута і збагачена творами всякого письменства.
І народ у свою чергу дуже шанує і поважає своїх письменників, тих славетних майстрів рідного слова, що оздобили його мову своїми невмирущими творами.
У кожного народу є багато таких письменників. І ми, українці, маємо їх у себе, а найбільшого між ними — Тараса Григоровича Шевченка, що своїми славетними віршами показав усьому світові, що мусе талановитий чоловік зробити з простого слова, які виконати невмирущі твори — і ними високо підняти угору свою рідну мову.
Багато всякого лиха та горя довелося йому пережити на своєму віку; від самого малку слідкували вони за ним і доостанку, як та їржа, точили його серце, нівечили душу, що так гаряче любила правду та волю, а знаходила кругом себе одні лихі вчинки всякої кривди та неволі. Недаром і його вірші, що зібрані в книжку під назвою «Кобзар», — такі сумні та журливі, пройняті нестямним болем ображеної душі, политі кривавими слізьми його палкого серця!
Тарас Шевченко вийшов з простого роду. Батько його Григорій був панським кріпаком з села Кирилівки, Звенигородського повіту, в Київщині. Як оженився він, то через кілька літ після сього мусив переїхати в село Моренці, де його тесть купив йому грунт. Тут, у Моренцях, 25 лютого (февраля) 1814 року і народився на світ великий Кобзар України. Через два роки після того батько його знову вернувся в Кирилівку, де й провів малий Тарас свої дитячі літа.
Гірко жилося Тарасові в рідній сім'ї через злидні та недостачі, бо батькові та матері його треба було годувати, окрім Тараса, ще четверо дітей недорослих. Ледве Тарасові минуло 9 літ, як умерла мати і батькові, щоб було кому доглядати дітвору та давати поряд в хаті, довелося вдруге оженитися на вдові з трьома дітьми.
Як у пеклі жилося тоді Тарасові в батьківській хаті, бо мачуха придалася люта, та ще й ненавиділа Тараса за те, що він не потурав її злодійкуватому Степанкові і часто змагався з ним. Од безперестанної лайки, а то й бійки мусив Тарас ховатися по бур'янах, блукати по селу й поза селом, іноді тікав на кілька день аж у друге село до своєї заміжної сестри Катрі. Як минуло Тарасові 11 літ, помер і його батько і зостався Тарас круглим сиротою при отих лихих обставинах.
Тарасів батько, ще за життя свого, віддав був Тараса до дяка у науку. Хлопець придався талановитий і швидко навчився всьому тому, що знав і його учитель. Наука дякова була невелика, вона сягала не дальше псалтиря. Щоб дознатися ще чого більше, перейшов малий Тарас до другого дяка. Та тілько й тут йому не пощастило: замість науки дяк заставляв Тараса носити воду, рубати дрова, топить піч, а то ще часто й густо посилав його читати псалтиря над покійниками. Два роки терпів Тарас таку «науку», а наостанці мусив втекти в містечко Лисянку, де пристав до маляра-диякона, маючи на думці навчитися малювати, бо до малювання ще змалечку мав велику охоту. Тут знову йому не пощастило, бо й диякон був такої ж удачі, як той дяк, від якого довелося Тарасові утікати. Назнав хлопець другого маляра у сусідньому селі Тарасівці, що славився поміж людьми за дотепного чоловіка. Та маляр той не прийняв до себе Тараса. Оглянувши його ліву руку, він сказав, що Тарас ні до якого діла не здатний. Довелося хлопцеві вернутися в Кирилівку, і став він там пасти ягнята. Та не гожим вівчарем був Тарас. Пишний світ божий з його красою або яка цікава книжка не давали йому змоги пильнувати як слід коло овець. Брат Тарасів Микита хотів було привчити його до хліборобства та стельмашити, та не до душі все те було хлопцеві. Віддали його у найми до попа, і в наймитах Тарас не погодився. Покинув Тарас попа, та ще раз ударився до маляра у село Хлипнівці. Маляр цей, побачивши, що з Тараса будуть люди, хотів було взяти його до себе в науку, наказавши Тарасові принести дозвіл на те від пана. Тарас звернувся до управителя, а той повернув його у челядника в панському дворі, у Вільшаній.
Спершу мали було зробити з Тараса кухаря, та не вийшло діло. Нездатний був Тарас до кухарства так само, як не погодився він потім і за лакея у свого пана, що взяв його з собою у великий город Вільну. Тут Тарас коли не сам малював, що спаде йому на думку, то бавився усякими малюнками, а не дбав про те, щоб бути додільним лакеєм. Упевнився тоді пан, що йому буде більша користь з Тараса, коли він виведе його в малярі, та й віддав його в малярську науку спочатку в Варшаву, а потім у Петербург.
Отут і судилося Тарасові зійти на свій шлях. Хазяїн Тарасів, маляр Ширяев, посилав його красити на будинках покрівлю, стелі, підлоги та інше що. Вертаючись з роботи, часто забігав Тарас у Літній сад, де було багато усяких статуй (людські постаті з каменю), і тут він їх змальовував. Одного вечора набачив Тараса у тому садку художник Сошенко, українець, родом з Богуслава. Сошенка вразило молоде та задумливе Тарасове обличчя. Звернув він увагу і на те, що Тарас і малює не абияк. Познайомившись з Тарасом, Сошенко звів його з земляком Григоровичем, що був секретарем в Академії Художеств (це така вища школа у Петербурзі, де найкраще вчаться малювати). Згодом Сошенко та Григорович познайомили Тараса з українським письменником Гребінкою, славетним художником Брюлловим та російським письменником Жуковським. Всі оці добродії почали клопотатись, щоб прийняти Шевченка до Академії, де він зміг би вивчитись на справжнього художника. Та на лихо Шевченко був кріпак і без панської волі не можна було сього зробити. Запитали Шевченкового пана Енгельгардта, а той за викуп Шевченка заправив 2500 карбованців. Тоді надумалися так зробити: Брюллов намалював портрета з Жуковського, портрет той продали і 22 квітня (апріля) 1838 року, коли Шевченкові було 24 роки, викупили його на волю. Почав тепер Шевченко учитися в Академії Художеств і незабаром став найлюбішим учеником і товаришем Брюллова.
Та невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами. Ще малим, коли учився в дяка, списував він вірші Сковороди, а далі як зростав та добирався до розу[му], почав викладати і свої думки віршами. Приятелі Тарасові швидко довідались про це, та, прочитавши його писання, побачили, що ще ніхто так доладу не писав українські вірші, як він. В 1840 році Тарас з поміччю приятелів надрукував свого першого «Кобзаря», помістивши в йому всього 8 віршів, між якими було надруковано: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», а на другий рік він написав і надрукував окремою книжкою «Гайдамаки».
З цього і почалася віковічна Шевченкова слава. Огненне слово його наскрізь проймало серце не тілько тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тії простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови, а на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово.
Скінчивши Академію і ставши справжнім художником, Тарас Григорович задумав провідати рідний край, бо, вештаючись по світах, він не бачив його більше 15 літ. Літом року 1843 поїхав він на свою рідну Україну погостювати у знайомих та приятелів, яких найбільше було в його в Полтавщині та Чернігівщині. Тоді він одвідав і Київ, і Кирилівку, і Хортицю, де колись була Січ славного війська запорозького. Бачив він, як на Січі «мудрий німець картопельку садить», як його рідні брати та сестри конали на панщині, в неволі... Великим жалем та болем проймалося його гаряче серце. «Скрізь був я, — казав він потім, — і скрізь плакав». Великим гнівом запалилася його душа на тих, через кого важко жилося людям, а ще більше на тих своїх земляків, що, вискочивши в пани, зрікалися свого рідного, та гірше ката розпинали Україну. Тоді він, повернувшись до Петербурга, написав і свій «Сон» («У всякого своя доля і свій шлях широкий»), що наробив йому перегодом великого лиха.
Шевченкова слава все більше та більше зростала. Це вже був не Кобзар, що виспівує долю рідного народу, а український пророк, що проповідував людям любов, правду та братерство. Не одні українці переписували та виучували Шевченкові вірші, — немало було і таких, що навмисне вчилися по-українському, аби читати та милуватися його «Кобзарем».
Об цій порі Шевченкові дано у Києві таку посаду, що була йому якраз до душі. Йому доручено було їздити по Україні, оглядати та змальовувати старі церкви, руїни стародавніх палаців, оглядати могили, записувати пісні, казки, а незабаром його настановлено і професором малювання в Київському університеті.
Здавалося, щасна доля зглянулася і на його, огорнула його почотом, славою, оселила в рідній стороні, дала спромогу працювати задля рідного народу. Та не на довго все то було: 5 квітня (апріля) 1847 року Шевченка арештовано і разом з Кулішем, Костомаровим та ще з деякими товаришами-українцями одвезено до Петербургу і посадженої в Петропавловську кріпость. Заарештовано їх було за те, що вони належали до «Кирило-Мефодіївського товариства», що в ті часи заснувалося у Києві з української молоді. Товариство це поклало собі на думці домагатися, щоб усі слов'янські народи (великоруси, білоруси, українці, поляки, чехи, серби, болгари) жили самостійно, по-братньому, складаючи одну велику Слов'янську державу, а щоб дійти до сього, товариство покладало, що перше всього треба кріпакам дати волю, та завести повсюду добрі школи з наукою на рідній мові.
Усіх товаришів покарано, а Шевченка за його отой «Сон» — найтяжче, його оддано в москалі і заслано рядовим в далекий Оренбурзький край, та ще й заборонено писати і малювати. Одімчали Шевченка в Оренбург, а звідтіля погнали далі за 300 верст у киргизькі степи до Орської кріпості.
Невимовно тяжким було Тарасове життя в далекій неволі. Пробув він у тій неволі 10 років і 4 місяці, поки літом 1857 року не прийшов приказ пустити Шевченка на волю.
Недовго після того й на світі прожив Тарас Григорович. Знесилений неволею на далекій чужині, з понівеченим здоров'ям вернувся він до Петербургу в 1858 році, де йому були такі раді і його давні товариші і заново набуті знайомі. Та його все тягло на свою рідну Україну, де він таки і побував літом 1859 року, вишукуючи купити шматочка земельки над Дніпром, на горі, щоб там останні літа дожити. Як вернувся він того ж таки року до Петербургу, то тілько й марив про це. Родич його, Варфоломей Шевченко, таки назнав такий куточок коло Канева на горі, і Тарас Григорович послав гроші купити ту землю. Тілько не довелося йому спочити за життя на тій горі: 26 лютого (февраля) 1861 Тарас Григорович попрощався в Петербурзі з світом на 47 року свого життя. Весною того ж таки 1861 року одвезено його тіло у Київ, а звідти на ту Чернечу могилу коло Канева, що він купив собі для проживання.
Отаке коротке літами, довге та безмірне муками було життя великого Кобзаря України Тараса Григоровича Шевченка, що з її простої мови виконав свої невмирущі твори і тим уславив не тілько своє мення, а й мення дорогої йому України.
Недаром він, покутуючи у москалях свою любов до неї і згадуючи рідну сторону в глухому киргизькому краї, з страшенним болем у серці виголосив в одному з своїх віршів:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!
Тепер настала черга і Україні ушанувати свого великого сина за ту безмірну любов, його до неї, якою він палав за життя свого. Полтавському губернському земству дозволено збирати жертви на пам'ятник у Києві великому Кобзареві України. Виконуючи цей дозвіл, губернська земська управа закликає всіх щирих українців і всіх тих, у кого б'ється серце любовою до рідної мови, складати жертви на збудування пам'ятника великому майстрові рідного слова.

 

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Статті та промови Панаса Мирного