СПОКУСА

Містерія у чотирьох справах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

 

 

- СПРАВА ЧЕТВЕРТА -


ПОСТАНОВА ПЕРША


Обставини першої справи. День. Адам сидить під деревом; Єва лежить на траві і замислившись дивиться у небо.



А д а м
А ти і досі ще, моя дружино,
Не позбулась свого важкого суму?

Є в а
Хіба сумую я? По чім ти примічаєш?

А д а м
По твоїм личку білому та хмурих очах...
Які вони були колись веселі в тебе!
А глянь тепереньки,— обличчя твоє зблідніло
Та аж осунулось; на твої ясні очі
Упала темна тінь і світ їх заступила,
А на чолі лежить якась глибока думка
І свідчить, що в душі у тебе небезпечно.

Є в а
То все тобі здається так, Адаме!

А д а м
Чого ж лежиш ти, Єво, й не щебечеш
Так, як давно колись-то щебетала?

Є в а
Я... он дивлюсь у небо те високе,
Що розіслалося між нами та синіє.
Яке воно глибоке!.. Мої безсилі очі,
Як удивлюся я, здається, потопають
В тій глибині... Ні дна там, ані краю
Не дошукаєшся,— зія одна безодня!..
А, певне, край десь є... Що ж на йому,
На тім краю, скажи мені, Адаме?

А д а м
Господній там престол, моя дружино,
Свята оселя там всевічнього державця!

Є в а
Ох, як мені хотілося б, Адаме,
Добутися туди! Дізнатись, що таке там —
Під тим наметом синім та глибоким?
Чому не птиця я? Чому не маю крилець,
Щоб знятися угору й полетіти
Високо-високо за ту блакить безмірну
Й довідатись, чи справді там престол господній?
Коли престол, то — перед ним упасти
І помолитися в святій його оселі...
Яка б тоді була щаслива я...

А д а м
Ти, може б, захотіла
Й бога побачити?

Є в а
Чому ж й не захотіти?
Чому не подивитися мені на того,
Кого щодня ми ухваляємо і молим,
Щоб він нам допоміг повік його хвалити?

А д а м
Ох, необачна голово! Ти все одно товчеш,
Все добуваєшся дізнатися про його,
Немов не віриться тобі, що він там є.

Є в а
Я вірю в те, Адаме... Та — віра та сліпа,
Як їй поводарем не служать наші очі!

А д а м
Ні, Єво,— віра та — ясновидюща,
А очі в нас — сліпі. Ти нею засягнеш,
Куди очима засягнути годі,
Бо очі бачать тільки те, що перед ними,
А вірою ти мусиш засягнути
До самого господнього престолу
Й лице його сподобитись побачить.

Є в а
Чому ж я не сподобилась того і досі?

А д а м
Того, що мало віриш ти; що в твою віру
Прокралося лихеє недовір'я
І непутить спокій душі твоєї,
І вірі не дає широкого простору.

Є в а
Нехай то — я... А ти ж, Адаме?
І ти ж ще не сподобився його побачить.

А д а м
Не уподобився... Його святая воля!
Про те — він зна... А все я сподіваюсь,
Що вимолю у його тії ласки.

Є в а
Щасливий ти!

А д а м
А ти хіба нещасна?

Є в а
Я?., і щаслива мов, та разом й нещаслива...,

А д а м
(перебиваючи)
Ось годі-то тобі все про одно плескати!
Затеше собі в голову таку дурницю
Та й мучиться... Ти краще помолися.

Є в а
(сумно)
Молилась я... Не помога й молитва!

А д а м
Ну, то піди по раю проходися,
Пограйся з серною чи з оленем затнись
Наввипередки... Знайди собі роботу,
То нею й проженеш оті непевні думи...
А хочеш — подивись, як буду я боротись
З царем звіроти... Ми давно вже
Не борюкались з ним, не пробували сили.
(Схоплюється і, вдаривши в долошки, гукає).
Гривастий Леву! Йди сюди!
Іди боротися зо мною.

Здалека зарів Лев, аж листя на дереві затіпалося.

О-го-о, озвавсь!.. Іди ж сюди.
Та тільки, друже, не барися.

Дерево ще дужче заколихалося. Незабаром з-за кущів вискочив Лев і, підійшовши до Адама, почав лизати його руки.

Ти сам, мій приятелю? Де ж
Своїх подів ?
(Усміхаючись)
Хіба не хоч,
Щоб другі бачили, як ти мене,
Мов прутика того, зігнеш в каблучку?

Лев задира голову угору і ласкаво заглядає Адамові у вічі. Адам, гладячи по голові Лева.

Шуткую я!.. А все ж таки поклич
Своїх, щоб і другі, бач, знали,
Яка в тебе страшенна сила.

Лев, піднявши голову, гукає. Почина збиратися з усіх боків звірота і оточувати колом місце, де стояв Адам з Левом і лежала Єва. Євa, угледівши серну, підвелася і покивала пальцем на неї; та мерщій прибігла до Єви.

Є в а
(пригортаючи серну до себе)
Моя ти серночко! Поки Адам із Левом
Будуть боротися, давай з тобою ми
Наввипередки бігати... Ну, починай!

Серна біжить, за нею Єва і незабаром обидві зникають з очей.

А д а м
(задивившись на Єву, як вона з розпущеними косами помчалася за серною)
От і гаразд, що Єва пригадала
Для себе забавку. Нехай побіга трохи.
Певне, ухоркавшись, захоче відпочити,
А відпочивши — позбуде і свій смуток.
(До Лева)
Ну ж, поборемося з тобою, побратиме,
Ти стань он там. Здіймись на задні лапи
Та звідтіля і йди сюди до мене.
Лев геть одходе, підіймається на задні лапи і знову пада на передні.
Еге-е! Прямцем ще не навчивсь стояти?
Ну, я тобі допоможу, мій друже.
(Підходе до Лева і, взявшись за передні лапи, зводить
його на задні, Лев тим часом хапає за поперек Адама і,
піднявши з землі, почина його носити).
Постій! Дай і мені узятися, як треба.
Лев не слуха і бігає з Адамом. Далі, піднявши ще вище угору, схиля його на землю. Адам, доставши ногами землі, стає.
Ні, приятелю, стій! Тепер давай боротись.
Борються. Лев наляга на Адама, і той, знемагаючи, хиляється на всі боки.
Ого-го, укоренивсь!
(натужуючись)
Ну, боже поможи!
Зразу бере Лева і насідає його зверху. Лев важко дише.
А що, цар-звірю! Думав ти,
Що, маючи страшенну силу,
Мене ти нею зразу й подолієш?
Ні, друже милий! Є над нами
Ще дужча сила — воля божа...
Як тільки я до його повернувся,
Кликнув його собі на поміч,—
То і не знать де ділась твоя сила
І підо мною ти відразу опинився...
Вставай же, велетню, та будемо хвалити
Ім'я його святе довіку-віку!
(Встає з Лева і почина співати).
Слава безмірная богові нашому,
Господу правди й добра!
Всесотворителю, життя подателю,
Слава, і честь, і хвала!
Славте господа всі! Величайте його!
Уклонися йому увесь світ, вся земле!..
Він великий є бог, над богами господь,
Його воля свята хай над нами вита!

З в і р о т а
(приспівує)
Його воля свята хай над нами вита!

А д а м
(озирнувшись)
Еге-е!.. А Єви і нема між нами?
Певне, кудись замчалася далеко.
(До звіроти).
Розходьтеся ж собі, куди хто знає,
А я піду та пошукаю Єву.

Звірота почина розходитись. Адам теж іде.

Заслона


ПОСТАНОВА ДРУГА

Широка поляна у раї. Посередині стоїть рожаїста яблуня з червонобокими яблуками. Кругом стовбура обвився Змій, ховаючи свою голову між гілками.


З м і й
Годі тобі по затінках ховатись,
Вилазь уже! Отут поміж гілками
Сховаєшся — ніхто і знать не буде,
Що ти тут є. Посидьмо та спочиньмо.
Тим часом, може, й наша Єва
Навернеться сюди.

С а т а н а ї л
(вилазячи з змія)
А тут зовсім безпечно?

З м і й
Не бійсь. Сюди до яблуні сієї
Мало й доходе хто. Усі її минають,
Щоб нею і очей не дратувати.

С а т а н а ї л
(вилазячи аж на саму верховину)
Тут, справді, гарно: всюди видно...
Легенький вітер запашний
Помалу дише, а навкруги
Трава, як море, зеленіє...
Добро у вас тут, що й казати!
Так гарно, Змію, що мене
Аж заспівати пориває.

З м і й
Співай, як хочеться. Тільки тихенько,
Щоб голос не дійшов, бува, аж до Адама,
Бо той, добродій, як почує...

С а т а н а ї л
(перебиваючи)
То що? Послухає, як ти учора
У нас наслухався наших пісень.
Що, може, ми співати недотепні?

З м і й
Що то й казать! До співу ви удатні,
Тільки гукаєте безмірно дуже,
Аж в ухах дзеленчить. Тут так не можна.

С а т а н а ї л
То ж нас багато. А я, як сам,
То і тихесенько та гарно заспіваю.

З м і й
Ану, утни!.. Почуємо якої.

С а т а н а ї л
Колись я, Змію, голос мав на славу!
То вже тепер позбувся його трохи
(Співає).
В прозорій блакиті погожого дня
Гуляла Вечірняя Зоря...
Хороша, як ранком рожева зоря,
А жвава, як хвиля на морі.

Тут саме з-за кущів вискочила Є в а з серною і, зачувши пісню, як укопана стала, а серна пробігла геть.

Веселі, безжурні подруги її
Віночком кругом оточили.
Співали подрузі пісні голосні,
Танком чарівним веселили.
Сама танцюриста, Вечірня Зоря,
Така була рада таночку,—
Виступцем дрібненько перед свій вела
В блискучому яснім віночку...
І синєє небо, і Сонце ясне
Дивились на те й дивувались,
Як подруги коло водили своє,
Веселим танком забавлялись.
Один тільки Місяць на те не дививсь,
Сховався за темнії хмари.
У тій самотині він тяжко нудивсь
Й від серця мінив свої плями.
Пекуча досада на душу його,
Мов ніченька темна, упала,
Що Зоря Вечірня давно вже, давно
У парі із ним не гуляла.
А скільки він з нею нічок прогуляв
По синього неба просторі?
Яких тільки любих він слів не чував
Від Сонечка ясного доні?
Та мати старая помітила те
І спать скільки днів не лягала,—
Дитя необачне, дівча молоде,
З очей із своїх не спускала.
Вона ще раніше, ніж дочка її,
Вподобала того гультяя,
А він по єдинцю то тій, то другій
Нашіптував, як їх кохає...
І от утомилася мати стара,
За гори пішла спочивати.
А Місяць з-за хмари, неначе мара,
Вискочив та й ну танцювати!
Як дзиґа, кружає він коло Зорі,
Садить гопака, вибиває!..
Й незчувся сердега, що вже з-за гори
Сонечко ясне випливає.
Вискочило люте з мечем у руках
Й Місяця мечем черконуло...
Аж охнуло небо! В блакитних полях
Червоною кров'ю линуло...
«Оце тобі, зраднику, плата за те,
Щоб ти до обох не лицявся!» —
Гукнуло знічев'я Сонце золоте...
А Місяць за гору скотився...
Від його на небі тільки й завис
Один невеличкий серпочок,
Та збоку від його якось запинивсь
Вечірньої Зорі віночок...

Є в а
(підходячи до Змія)
Це, Змію, ти співаєш гарно так?

З м і й
Ні, Єво. Я співати не умію.
Це гість до нас прибув такий співучий.

Є в а
(здивовано)
Гість, кажеш, Змію? Де ж той гість?
Я зроду-віку не чувала
Таких пісень... Аж серце в'яне,
В душі моїй бринить і досі
Його сумний, журливий голос.

С а т а н а ї л
(скакнувши з дерева, вклоняється Єві низенько)
Поклон тобі, чудове диво світу,
Вродлива квіточко хорошого раю!

Є в а
(жахнувшись)
О господи! Відкіль оця проява?
Де узялась вона, скажи, мій вірний Змію?

З м і й
Злякалась, Єво?.. Не лякайся
Та з гостем цим любенько побалакай.

С а т а н а ї л
Звідкіль, питаєшся? Щоб знала,
То я тобі повідаю всю правду:
Я з сторони далекої тієї,
Де все те вкоїлось колись,
Про що виспівував у пісні.

Є в а
Що ж привело тебе сюди до нас?
Чого й за чим?

С а т а н а ї л
На тебе подивитись.
Усюди ходе чутка, Єво, що нема
Нічого кращого від тебе в світі...
Дійшла та чутка і до нас.

Є в а
Ти плещеш богзна-що таке!

С а т а н а ї л
Не вчивсь брехати я ніколи, Єво,
І не брехав ні перед ким до сього часу.
А чутка, що до нас дійшла, збрехала...
Вона плескала нам, що буцім ти
Вдалась тільки хороша та вродлива
Ні, Єво, ти... далеко більше, ніж вродлива:
Цариця ти, богиня над красою!

Є в а
(зашарівшисъ, маха руками)
Що це ти кажеш?.. От — дивись,
Усю мене аж засоромив...

С а т а н а ї л
Дитино непорочная! Якби
Була ти в нас, то ми б настановили
Тебе царицею своєю в нашім краї
І поклонялися тобі щодня,
Як тій богині! А то даремно
Ти зносиш тут свою красу,
В цьому чудовім пишнім краю,
Де і без того пребагато
Є див усяких.

Є в а
А ваш край
Хіба від нашого бідніший буде?

С а т а н а ї л
(указуючи рукою)
Ти бачиш гори он? У тих горах,
Посеред скель високих, що сягають
Своїми верховинами за темні хмари,—
Ми пробуваємо.

Є в а
Хто ж ви такі?

С а т а н а ї л
Ми, Єво, ті, хто на світі не знає
Кінця-краю своїй безмірній силі!
Хто виміряє час не тим, що буде,
Чи вже пройшло, а довгими віками,
Що їх перелічить ніхто не зможе,—
Бо й щоту їм нема, як і кінця немає...
Ми ті, кого не дано вам збагнути
Ні розумом своїм, ні думкою прудкою,
Ні вірою безмірною, що нею живете.
Бо розумом своїм ви мусити сягнути
Не дальше від того, що бачать ваші очі;
А думка в вас хоч і сягає дальше,
Та — немічна і до землі прикута —
Не здійметься вона високо вгору
І не пірне у глибину-безодню,
Щоб осягнути їй оцю озію — світ...
А віра ваша що? То одна неміч
Тієї сили вашої, що розумом зоветься,—
Другий, бач, край короткої вервечки,
Що нею виміряєте дива на сьому світі.
І от, як не хапа її, то той уривок,
Що вірою звете, приточуєте ви
До розуму свого — бери, мовляв, хоч ти,
Бо в мене ні снаги, ні сили більш немає!..
От ваша віра що!.. Посмішище, та й годі,
Нікчемна витівка короткого ума!

Є в а
Ти щось таке страшне мені мовляєш,
Що я, вчуваючи його від тебе вперше,
Боюсь своїх думок до його припускати.

С а т а н а ї л
Боїшся? Ще б пак не боятись,
Єво, Коли ти призвичаїлась тільки до того,
Що в тебе на виду та кидається в вічі.
А ти відкинь свій страх та подивися
На дива світові тверезими очима,
То і побачиш, що у йому немає
Нічого мудрого, а все так просто.

Є в а
Як просто? Ні, неправду це ти кажеш.
Якби було все просто, то було б
Усе однакове. А то поглянь тільки,
Якого дивища немає в світі?
Глянь, он земля: чого на їй немає?
Тут ось — густа травиця зеленіє,
А там — високе дерево буяє вгору...
Кружає мошкара... літає птиця всяка...
Плазає гад... звірюка ходе — біга...
Життя немов кипить та аж стріляє в вічі!..
І все те не скидається одно на друге,
А ти мовляєш: просто!.. І це тільки
Тут, на цій землі... А там, на небі,
Звідкіль до нас сюди іде й доходе
Блакить безмірная та виблиска зірок,
Чи місячне холоднеє проміння,
Або огненні іскорки палкого сонця?..
І все, по-твоєму, це просто? Ні, це — мудро,

С а т а н а ї л
(лукаво усміхаючись)
Це мудро все тільки для вас —
Дітей землі, а задля того,
Хто зна, як все оце колись заводилося тута,
То мудрості ніякої немає.

Є в а
Хіба ти знаєш се?

С а т а н а ї л
Авжеж, що знаю.

Є в а
(злякано)
То ти?.. Ти будеш... бог?

С а т а н а ї л
(регоче)
Оце втяла! Ану, скажи мені,
Який він є? Ти бачила його?

Є в а
Якби я бачила, то й не питала б.

С а т а н а ї л
Відкіль же ти дізналася про бога,
Коли не бачила його ніколи?

Є в а
Мені казав Адам... Та і сама я помічаю,
Що є над нами щось таке,
Що мусе керувати нами.

С а т а н а ї л
Химеро безпросвітная короткого ума
І розуму недужого недоумку ти темний,—
Оце ви самі й є!.. Оплутали тебе,
Нещасную, оці всі забобони
І ти їм віри ймеш?.. Ох, Єво, Єво!
Не при твоєму б розуму таке мені плескати!

Є в а
Що ж я плещу? Кажу про те, що знаю.

С а т а н а ї л
Кажи ти краще: не що знаєш,
А у що віриш.

Є в а
Хай: і в що вірю.
Чого ж смієшся ти? Якщо не так,
То ти скажи, у чім я помиляюсь?

С а т а н а ї л
Нема того, в чому б не помилялась віра!
Бо чим ти вивіриш, чи правда те,
Що вона каже?

Є в а
А що ж не помиляється?

С а т а н а ї л
Один то Розум.

Є в а
Ти ж сам отут казав,
Що він у нас короткий дуже.

С а т а н а ї л
Що він короткий, то тому виною
Самі ви будете, бо не клопочетесь про те,
Щоб він у вас коли-небудь подовшав,
Та ще до того й глушите своєю вірою такою.

Є в а
Що ж треба діяти, щоб він у нас подовшав?

С а т а н а ї л
Не вірити тому, чого не знаєте самі,
Про що ви не довідались отут допевна.
Одкиньте геть химерну вашу віру
І тільки розумом одним все добувайте.
То незабаром ви поробитесь самі
Такими мудрими, як і ваш бог.

Є в а
Що кажеш ти? Чи нам із ним зрівнятись,
Коли він сам нас виліпив з землі,
Надхнувши цяточку свого святого духу?

С а т а н а ї л
Ох, ви, задурені химерами такими!
Нещаснії в своїм житті-скитанні,
Не знаючи, куди воно у вас простує
й до чого доведе!.. Про віщо ж мені з вами
Отут балакати? Та й нащо?
(Поривається іти).

Є в а
Постій! Не кидай нас. Ще хоч хвилину
Зостанься тут... Я мала щось спитати
Тебе, та взяв ти й перебив.
Я, бачиш, вперше отут чую
Від тебе таку річ... І не зведу
Своїх думок ніяк докупи.
Зажди. Скажи мені — тільки по правді —
Хто будеш ти?

С а т а н а ї л
Ти правди хоч?
То ось вона: я, Єво, дух...
Дух вільний — без кінця і краю,
Дух розуму — цікавого всезнайки
І неймовірності прихильник щирий,
А віри вашої — довічний супротивник.

Є в а
То й богові ти супротивник будеш?

С а т а н а ї л
Коли ваш бог завдав вас у неволю
Й законами себе одгородив,
Щоб ви ніколи з ним не порівнялись,—
То я такого бога супротивник.
Бо що то є за бог, коли не хоче він
До себе підпустить своє творіння?
То — славолюбець буде, а не бог!
Безсилий славолюбець, що боїться,
Щоб хто бува не вкрав у його слави
І через те других не підпуска до себе.

Є в а
(загадавшись)
Як я подумаю, то все, що ти це кажеш,
Мені здається правдою... Тільки чогось боюся
Такої правди я.

С а т а н а ї л
Ото-то й є,
Що задурманились ви вірою своєю!
А ти одкинь її і добивайся
Всього тверезим розумом одним.
Тоді сама побачиш, що немає
Нічого на світі таємного такого,
Про що б ти не довідалася ним...
Та годі вже! Наговорився так,
Аж у горлянці в мене пересохло.
Нема у вас чого-небудь такого,
Чим би годилось проквасить трохи душу?

Є в а
Чого ж тобі? Води хіба нап'єшся?

С а т а н а ї л
(указуючи на яблуню)
Он — яблука. А потурбуйся, Змію,
Зірвати хоч одно. Певне, вони смачні у вас,
Бо, бач, які вдались червонобокі!

Змій зриває яблуко і подає Сатанаїлові.

Є в а
(жахаючись)
Ти хочеш їсти їх? Закинь мерщій, благаю!
То яблука такі, що не годиться їсти.

С а т а н а ї л
Чому?

Є в а
Бо дерево оте закляте!

С а т а н а ї л
Ким і за що?

Є в а
Закляте богом!
Хто з його овощ з'їсть, то буде знати
Лихе і добре.

С а т а н а ї л
То і гаразд, як він
Про все оте дізнається,— мудрішим стане.

Є в а
Зате повинний буде вмерти.

С а т а н а ї л
Я смерті не боюсь. А хто її боїться,
То хай не їсть.
(Куса яблуко).

Є в а
О боже! Що ти робиш?

С а т а н а ї л
Не накликай його
(їсть)
А яблуко — смачне!
Ти, Змію, куштував?

З м і й
Ні, не доводилось.

С а т а н а ї л
То покуштуй.

Змій зрива яблуко.

Є в а
(до Змія)
Й ти будеш їсти?

З м і й
Атож. Хіба мені й не можна?
(їсть).
А справді, яблучко смачне вдалося.

Є в а
(про себе)
Кортить й мене. От тільки чогось страшно.

С а т а н а ї л
А ти не бійсь. Чого його боятись?
Просте се діло: взяв та й їж.

Є в а
Гріха боюсь.

С а т а н а ї л
(указуючи на Змія)
А він, бач, не злякався.

Є в а
(дивлячись на Змія, про себе)
Я думала, що зразу він умре,
А він живісінький... Іще, дивись, зриває.

З м і й
(подаючи яблуко Єві)
Хоч, Єво? — На!.. Смачні вони по правді,
Не то що наша пісна манна.

Є в а
(беручи яблуко у руки)
Дивись, яке воно хороше, справді,—
Червонобоке, наливне! Немов всміхається.

С а т а н а ї л
А покуштуй, яке воно на смак!
Єва кусає.
Ну, що?

Є в а
І справді: добре!.. В роті тає,
Солодким соком залива.

С а т а н а ї л
А що ж іще ти почуваєш?
Смерть не ввижається, бува, тобі?
(Регоче).
Починають збігатися хмари І заволікають небо. Здалі показується Адам.


Є в а
Он і Адам.
(Радо до його).
Адаме, друже мій!

А д а м
(підходячи)
Де се ти, Єво, забарялась так довго?
Ходив, шукав тебе по всім раю...

Є в а
Я тут була із Змієм та...
(До Сатанаїла).
Не знаю,
Як звать тебе.

С а т а н а ї л
Сатанаїлом, Єво.

Є в а
Чудне яке мення!.. Чи й вимовлю його?
(До Адама).
Забивсь до нас сюди оцей прохожий
Та тут розказує таке, Адаме!..

Адам підходе до Сатанаїла і прикро обдивляється його.

С а т а н а ї л
(низько уклоняючись)
Поклон тобі, міцна підпоро віри!

А д а м
(суворо)
Ти хто такий і звідкіля узявся?

С а т а н а ї л
Нехай тобі про се повіда Єва.
Я забаривсь. Пора уже додому,
Бо, бачиш, дощ який он наступає.
(Зникає. Хмари з усіх боків сходяться і закривають небо).

Є в а
Куди зникаєш ти?
(Гука)
Сатанаїле!

А д а м
Не клич. Хіба тобі не видко, хто такий то?
То — дух лукавий, Єво... одхаснися!

Є в а
Ні, не лукавий дух ото, Адаме!
Якби ти чув, про що казав він тута,
Які тільки розумні мовив речі,—
Ти б сам дізнавсь, що то не дух лукавий,
А посланець якийсь до нас від бога,
Якщо тільки не самий бог і е.

А д а м
Що це ти плещеш, Єво? Схаменися!
Де видано, щоб бог зійшов до нас з тобою?
Не заслужили ми ще від його такої ласки.

Є в а
Не віриш ти? То попитай он Змія,
Який він мудрий та розумний вдався.

А д а м
(неймовірно дивлячись на Єву)
Ох, Єво, Єво! Горить твоє лице, немов жарина,
Палають очі, як огонь... від тіла так паше...
Якесь тепло від його йде гаряче...
Що вкоїлось з тобою, Єво?.. Чи бува?..

Є в а
(перебиваючи, горнеться до Адама)
Адаме! Друже мій єдиний!
Моя підпоро, моя сило!
Ти думаєш, що я тебе
Змінила на того чужинця?
Ні, ні, Адаме!.. Він — розумний,
А ти — хороший, прехороший...
Я одного тебе тільки люблю.
З тобою хоч куди піду,
Хоч на край світа!.. Друже мій!
Моя порадонько єдина,
Моя ти вірная дружино!
Люблю тебе... люблю... люблю
Й любить довіку тебе буду
(Заглядає Адамові у вічі).
Розсердивсь ти?.. По очах бачу,
Що ти розсердився за те на мене,
Що з ним балакала.

А д а м
Не серджусь я,
Хоч не втаюсь, що гіркая досада
Взяла мене, що ти надовго, Єво,
Кудись від мене утікала.
Тебе шукав я всюду довго...
Весь рай сходив... Не думав я,
Щоб ти забилася сюди,
Під оцю яблуню закляту.

Є в а
(усміхаючись)
Закляту, кажеш?.. А якби
Покуштував ти яблучка із неї?
От би довідавсь, що від його
Нема смачнішого нічого в світі!

А д а м
(жахаючись)
Хіба його ти куштувала, Єво?

Є в а
Одного з'їла... Тільки іще, Адаме,
Ще хочеться. Давай удвох з'їмо.

А д а м
Ти їла, Єво?.. Та це ж — гріх!
Умерти ти повинна, Єво.

Є в а
А бач, живісінька-таки і досі.
Здається, від його ще здоровіша стала,
Аніж була... Оце тобі, Адаме,
Доказ найкращий, що то все,
Що ти мені не раз казав про його,—
Хто, мов, із'їсть його, то зразу вмре,—
Усе те вигадки одні, та й годі!

А д а м
(про себе)
І дивно, й чудно се мені!..
Живісінька... ще краща стала...
(до Єви)
Скажи мені таки по правді, Єво,
Невже його ти їла?

Є в а
Неймовірний!
Хоч забожитися тобі, то їла!..
І Змій, і я, й захожий той чужинець,—
Усі ми їли. І як бач —
Усі живісінькі і досі.

А д а м
(про себе)
Хіба й собі?..
(Уголос)
Ні, страшно... страшно!

Є в а
І я попереду боялася, Адаме,
Та страх отой перемогла...
Ти знаєш, друже?.. Темні хмари
Находять он. Дощ, певно, буде.
Давай під яблуню сховаймось,
Переждемо, поки перейде дощ.
Тим часом яблучок нарве нам
Змій з яблуні... От ми під дощ гарненько
Й поснідаєм.
Накрапа дощ.
О, бачиш, почина!
Адам з Євою підходять під яблуню. Змій мерщій поплавав угору, зірвав двоє яблук і подав їх Єві. Єва, розглядаючи яблука.
Оце тобі червонобоке, Адаме,
(подає Адамові)
А це, білявеньке, нехай уже мені,
Бо я попереду червонобоке з'їла.
(їсть).

А д а м
(задивляючись на яблуко)
Хороше, справді!.. Чи таке-то
І на смак буде?.. Одхасни,
Господня сило, від гріха тяжкого
Й благослови свою цю овощ.
(їсть).

Здалека чутно грім. Хмари зовсім покрили небо; стає темно, як уночі. Здіймається буря. Доносяться страшенні заводи, писк, луск. Появляється Іродча; за ним — лавами суне нечиста сила; далі — А н ц и б о л о т з С а т а н а ї л, а на самому кінці — Л у ц и п і р з Арефою

І р о д ч а
(виграючи на очеретянці)
Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду!
Я на гору зійду.
А на гору зійду,
Чоловіка знайду.
Та і буду водить,
Та і буду дурить,
Поки в яр не заблудить.
А в яру його надушу,
Та витягну з його душу,
Та й повішу на грушу,
Та і буду дзьобать,
Та і буду клювать,
Щоб і наших було знать!

Н е ч и с т а с и л а
(співає)
Плече з плечем наставимо,
З руками — руки вряд!
Луципера прославимо, —
Державцеві він брат.
Ми всі за його встанемо,
За нашого царя,
І ворога здолаємо...
Ура, ура, ура!

З м і й
(гукає з дерева)
Ура, ура! Наша взяла!

А н ц и б о л о т
(задивляючись на Адама та Єву, до Сатанаїла)
Ну, та й добрячу пару підчепив ти!

С а т а н а ї л
(до Луципера і Арефи)
Тобі, мій пане, на послугу
Добув таки оцю уперту пару.
Прийми її від мене на ознаку
Моєї служби вірної до тебе, пане.

А д а м
(злякано)
О боже мій! Нечистая вся сила
Іде на нас. Спаси нас, боже!..
(Пада навколішки).

Л у ц и п і р
Ти й так багато вже молився тута.
Вставай лишень та йди тепер за нами.

А р е ф а
Та й преподобницю свою бери з собою,
Нехай вона й мені ще попослуже.
(Протягають лапи, щоб достать Адама і Єву).

Л у ц и п і р
(до Арефи)
Лови його прямісінько за шию.
А я оту за коси сам спіймаю.
(Про себе).
Аж дух захоплює, така з себе хороша!
Тепер я поживлюсь тобою, моя крале!

Н е ч и с т а с и л а
(гукає)
Плече з плечем наставимо,
З руками руки — вряд!..

Грім.

А н ц и б о л о т
(хитаючи головою, до Сатанаїла)
Ох, краще б нам у це не устрявати,
Щоб не здобуть собі, бува, напасті.

С а т а н а ї л
Дурний ти, бачу, зроду вдався,
Таким зостанешся й довіку!

Тут саме гогонув страшенний грім, свірконула огненна блискавиця. Сатанаїл закрутився і опукою гепнув на землю, розливаючись чорною смолою.

Л у ц и п і р
Отак! Пропав і захід, і слуга...
А щоб тебе, дурний Сатанаїле!
І нащо ти спокутував того
Проклятого Адама?.. З мене б й Єви
Було доволі... Тікайте ж, хто куди улуче!

Уся нечиста сила з Луципером, Арефою, Анциболотом і Іродчам,
як те гайвороння, розлітається на всі боки. З неба доноситься грізний поклик.


Г о л о с з н е б а
Що ти таке вчинив оце, Адаме?

А д а м
(падаючи ниць на землю)
Прости мене, мій милий боже,
Що Єви я послухався... Одна вона...
Одна вона всьому отут виною.

Г о л о с з н е б а
А ти святий, бач? Неповинний
За те, що слухався її умови?
Іди ж ти пріч звідсіль, з мойого раю,
Й кривавим потом добувай собі
Щоденний хліб з землі сирої!
Бо незугарний ти того, щоб так ганьбити
Цей край, де тихо й без клопоту
В йому прожив би ти увесь свій вік.
Іди ж мерщій! Й свою спокусу — Єву
Бери з собою. Нехай тепер вона
За те, що гріх тяжкий вчинила —
Закон зламала мій — хай буде
У муках дітвору тобі рожати!
А ти — гидкий, лукавий Змію!
Будь проклятий, що спокусив
На гріх тяжкий їх! Лазь довіку
Ти по землі і жалом гострим
Адамову п'яту вишукуй, лютий,
Й жали його, аж поки він на гамуз
Не розтовче твоєї голови лихої!

Змій кидається до Адама, хоче вкусити. Той схоплюється і хапа дрючину.


А д а м
Куди ти лізеш, проклята спокусо!
(Б'є дрючиною Змія по голові. Той, звиваючись, здихає).

Є в а
(з жахом)
Я бачу смерть! Мій добрий вірний Змію,
Тебе це першого вона спіткала тут;
Мов бразолією покрила всі закраси,
Лихою мукою скрутила тіло жваве
І задубила холодом його навіки!
Так це вона?... Запалими очима
На мене дивиться страшенно так...
І кров гарячая холоне в моїм серці,
Страшенний жах в душі моїй встає.
Я вся тремчу... Ох, горе мені, горе!
(Плаче).

А д а м
(люто до Єви)
Не скавучи, лиха! Бо як заціджу
Й тебе палюгою цією,
То будеш знать!.. Хай гине, клятий,
Щоб ще кого отут не спокусив,
Як спокусив уже тебе, лихую!

Кида дрючину і, ухопившись за лице руками, почина плакати. Потім стає навколішки і, зціпивши на грудях руки, молиться.

Мій боже милий! Я не знаю,
Як замолить свій тяжкий гріх
Перед тобою?.. Як благать,
Які складать тобі молитви,
Щоб зглянувсь ти на їх й простив
Тяжку вину мою перед тобою?
Мої думки всі, боже, і слова,
Як те розпужаноє птаство,
Геть розлетілися від тяжкого гріха!
Молю тебе... не молитвами —
Кривавими слізьми молю —
Прости й пробач!.. Не задля себе,
Не для спасенія свого
Молю тебе... Нащо воно здалося
Такому грішнику, як я?
Убий мене! Тільки вчини,
Щоб за мою вину велику
Не катувався увесь світ!
Молю тебе, мій милий боже!
(Плаче гірко).

Є в а
(підходячи до Адама)
Адаме! Друже мій єдиний!
Не убивайся і не плач.
Не витрачай свою ти силу,—
Вона потрібна буде нам
На наше тяжке горювання...
Що, грішні, ми посіяли з тобою,
То те повинні і пожати,—
На те його святая воля!
Не убивайся ж. Чую я,
Душею й серцем почуваю,
Що ми спокутуємо гріх,
Що він, святий, нас не покине.

А д а м
Спокутуєш?.. Ох, нещаслива!
Як ти спокутуєш його? І чим?

Є в а
Любовою своєю.
Любовою до тебе, мій ти друже!
Малая цяточка його святої сили,
Вона добудеться до божого престолу
І винесе звідтіль спасення світу.

А д а м
(гірко)
Химернії надії, що ти з ними
Завжди носилася усюди, легкодуха,
Знову тебе дурити почали?
Пріч з ними, пріч!.. Немає нам спасіння!

Г о л о с з н е б а
Яким ти неймовірним став, Адаме!
Ні, Єва правду каже: ти спасешся
Тільки любовою... І я тобі колись
Подам любову ту — свого месію...
Іди ж з раю... працюй... та сподівайся.

Заслона пада

АПОФЕОЗ


У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася божа мати, а з другого — стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня.

Слава богові в високостях!
На землі — спокій,
А над людьми — божа ласка!

1901 р.





1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Спокуса"