СПОКУСА

Містерія у чотирьох справах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

 

 

- СПРАВА ТРЕТЯ -

 



Обставини другої справи Сатанаїл і Анциболот сидять поруч на скелях.

С а т а н а ї л
Ну, вчора в нас й баталія була!

А н ц и б о л о т
Між ким?

С а т а н а ї л
З Арефою Луципір бився.

А н ц и б о л о т
За що?

С а т а н а ї л
Казать багато — слухать мало!
Ти чув, як скаржилась Арефа вчора
На те, що бариться Луципір десь-то?
І похвалки які тому складала,
Хто забаря його край себе довго?
А вчора і довідалась: підслухала, про кого
Вели ми з ним удвох отут розмову.

А н ц и б о л о т
Про кого ж ви шепталися?

С а т а н а ї л
Та все ж про неї —
Про Єву ту з раю, що як Луципір вглядів,
То так і закрутивсь увесь з нестямки, —
Забув про все на світі... Як почула
Арефа те, то так й плигнула в вічі,
Так пазури свої йому у баньку й вгородила!..
Мало не винесла зовсім із лоба ока.

А н ц и б о л о т
Що ж він, подякував за те Арефі?

С а т а н а ї л
Подякував же так, що, певне, і довіку
Подяку знатиме... Він як піймав її
За довгу гриву та як почав маніжить на всі боки,
То їй і дихати не хочеться, а він — лупцює!
Прохатись почала — немов оглух, не чує
Та все кладе, усе їй накладає —
По голові, по спині і під боки!..
Зробилась чорна вся, як та печінка,
А далі з непереливки гукати стала:
«Рятуйте, в кого є хоч крихта жалю в серці!
На смерть мене Луципір забиває!»
Тут Іродча на той крик нагодилось...
Побачило, як віє матір батько,
І жалко стало матері малому
Та на Луципера як кинеться!.. Розумне
Воно у їх,— відразу догадалось,
Як матері допомогти,— за хвіст зубами
Луципера як ухопило!.. Нестямився,
Сердега, від того і, кинувши Арефу
Та хвіст під себе підібгавши,
Почав качатися та скавучати...
Мабуть, з годину так усе качався.

А н ц и б о л о т
А потім Іродча почав учити?

С а т а н а ї л
Ні, не займав... Видко, прочах тим часом.

А н ц и б о л о т
Самому, значиться, досталось на горіхи?

С а т а н а ї л
Не без того, бач... На те та й бійка!
А все-таки Арефі більш дісталось.

А н ц и б о л о т
А ти не чув, задля чого оце
Скликають нас? Чи не для того,
Щоб їх на мир звести?

С а т а н а ї л
Не знаю.
Догадуюсь: навряд чи задля того.
Луципір не такий, щоб згоди добуватись:
Йому як воювать, то вже до краю!

А н ц и б о л о т
Та він такий. Тільки — цур-пек
Його вояцьким тим замірам.

С а т а н а ї л
А що таке?

А н ц и б о л о т
Нема спокою
Від їх нікому.

С а т а н а ї л
То вже таке!..
А що тобі спокою заманулось?

А н ц и б о л о т
Хіба тобі його не хочеться добути?

С а т а н а ї л
Вже хоч-не-хоч, а давнього не вернеш,
То нічого і згадувать про його.

А н ц и б о л о т
А я, бач, інше думаю... Мені здається,
Що це на нас тільки така покута.
А як спокутуєм її, то й знову
Повернемось туди, звідкіль сюди прийшли.

С а т а н а ї л
Тобто по-твоєму — прохати опрощення?

А н ц и б о л о т
А що ж? Як провинивсь, то слід і уклонитись.

С а т а н а ї л
Дурниця ся тільки тобі верзеться!..
У кого і за що прохать нам опрощення?
Прохати — це признать, що він старший над нами,
Що перед ним ми в чомусь винуваті.
Чим він старший? І в чім ми провинились?
Однакова в нас сила, що і в його.
Вини ніякої нема за нами.
Тут кожному своє: йому — одно робити,
А нам — друге... Життя він множе,
А ми. життю скорочуючи віку,
Допомагаємо нове тут зачинати...
Отак все колесом іде та верне,
До віку вічного отак іти все буде.
Нема тут правого і винуватого немає,
Немає старшого, бо сила у нас рівна.

А н ц и б о л о т
Співай!.. А меншому — не бути старшим.
От хоч би й ти: Луципера зовеш же паном?

С а т а н а ї л
То що? То поведенція така вже завелася.
А що Луципір зможе тут без нас зробити?
І я, і ти,— то тільки його руки,
Що ними він на світі тут керує.
Без нас — нічого він, і ми без його —
Ладу не знайдемо; а як укупі,
То все гаразд іде. Він — привід подає,
А ми — той привід до ладу доводим…
От тобі й все!... Та ось й Луципір суне.

Появляється Луципір. Хвіст у його підібганий, одне око передряпане Він помалу видирається на гору, а, видравшись, довго умощується, щоб зручніше сісти.

С а т а н а ї л і А н ц и б о л о т
(уклоняючись)
Поклон тобі від нас, великий пане,
І доброго здоров'я на всі віки.

Л у ц и п і р
І вам здоров'я доброго, мої ви побратими!
Гаразд, що це зібралися до гурту.
Сідаймо ж тут рядком та побалакаймо ладком.
Я, бачите, покликав вас на раду;
Треба пораятись про одно важне діло.
Нема мені покою через його,
А через те — і всім нема спокою.
От хоч би й вчора тут... аж соромно признатись!
Та не про те кликнув я вас на раду,
А ось про що: не знаю, чи відома
Тобі, Анциболоте, Єва з раю?
Може, й тобі доводилось де бачить,
Сатанаїл же знає її добре.

А н ц и б о л о т
Я чув тільки про неї, а не бачив.

Л у ц и п і р
То і гаразд, що ти її не бачив,
Бо, вглядівши, позбувся б супокою,
Як я його позбувсь... Так от тепер й годиться
Пораятися нам, як той спокій добути,—
Тобто — який ярміс нам пригадати,
Щоб Єву у наш гурт найшвидше залучити.

С а т а н а ї л
Якщо її одну, то невеличку частку
Ми справи виграєм, а з нею треба разом
Й полигача її — Адама залучити.

А н ц и б о л о т
Хіба вони обоє дуже вперті?
Великий пане наш! Ти тільки промов слово.
То я тобі водою їх добуду
У три мига! На хвилю підійму їх
Та і примчу тобі прямісінько під ноги.

Л у ц и п і р
Ну, спроста так цього не втнеш ти зразу:
Вони твою і воду зачарують.

А н ц и б о л о т
Ова-а! Невже вони від русалок здатніші?
Того ж добра у мене повні хвилі!

Л у ц и п і р
Що русалки твої? Принадні — правда,
Та тільки то бездушнії облуди,
А їх — мені зовсім, з душею треба.

С а т а н а ї л
Водою ти своєю їх нізащо
Не полониш. Тут інше щось-то треба
Пригадувать.

Л у ц и п і р
Крутни, Сатанаїле,
Своїм ти розумом. Його у тебе в голові
Чимало міститься... Ти тільки поверни!

С а т а н а ї л
Великий пане мій! Мені здається,
Що перше всього Змія поєднати
Годиться нам. То — мудрая тварюка!
І досподоби він придався дуже Єві,
Хоч і не сам, а ті дрібні оздоби,
Що вчеплено йому на голову та уха,—
Заклюнули у неї заздрість в серце.
А вже як шашіль та у кого заведеться,
То хоч які припони поламає,
Як тільки дещицю оту пообіцяєш.
До того ж в Єви в голові жіночий розум,
Хоч довгий він у неї та тоненький,
Як волосина та, й гнучкий, як волосина,—
Так і хиляється, куди його повернеш...
А це — на руку нам ковінька добра!

А н ц и б о л о т
Якщо вам Змія треба, то добути
Беруся я. Він до води охочий
І бовтається в ній трохи не щодня.

Л у ц и п і р
(нетерпляче)
Зажди! Нехай Сатанаїл докаже
Своє попереду... А то — патяка.

А н ц и б о л о т
Ну, коли так, то я й мовчати буду.

С а т а н а ї л
Я все сказав тобі, великий пане!
Більш доточать нічого вже не маю.

Л у ц и п і р
А певний ти, що Змій нам допоможе?
Не змилить нам, бува, якщо до скрута
Йому тут прийдеться?

С а т а н а ї л
Про те — не знаю.
Додам тільки: хіба ми покладатись
На Змія будемо?.. Робити нам самим
Все треба, а Змій — хай буде для облуди.

Л у ц и п і р
Тобто це як?

С а т а н а ї л
А ось як, пане:
У Змія хто-небудь із нас сховається гарненько,
Щоб в рай доскочитися, а там вже і без його
Орудувать почне.

Л у ц и п і р
Це думка мудра!
І нічого її у довге відкладати.
Анциболот хваливсь, що Змія нам добуде, —
Хай зараз добува!

Анциболот поривається.

С а т а н а ї л
Зажди, великий пане!
Тепер і я скажу, як ти казав недавно,

Л у ц и п і р
А що, пане?

С а т а н а ї л
(затинаючись)
Не знаю, що й казати...

Л у ц и п і р
Кажи, кажи... Все викладай до краю.
Не бійсь того, що, може, воно здасться
Нам навпаки... На те і рада,
Щоб все тут викладать без заборони.

С а т а н а ї л
Я мав казати про вчорашнє лихо,
Бодай воно ніколи не верталось!

Л у ц и п і р
(насуплюючись)
А до вчорашнього тобі якеє діло?

С а т а н а ї л
Мені — ніякого. От тільки — задля справи,
Що ми задумали, коли б воно не стало
Навперейми.

Л у ц и п і р
Чого ж воно то стане!

С а т а н а ї л
Того, мій пане, що Арефа,
Певне, на всіх нас гнівом дише.
А гнів — то недоладна сила.
Вона годиться там, де рвати
Чи руйнувать потрібно, задля діла ж,
Де хитрощі вперед пустити треба,
Там гнів нам буде дуже шкодить,

Л у ц и п і р
Хіба й шерепу ту ти думаєш на поміч
З собою взять?

С а т а н а ї л
Навіщо її брати?
Й без неї справимось. А от в чім лихо:
Якщо вона дізнається від кого
Про нашії заміри й спересердя
Почне нам шкодити... От я про віщо дбаю!

Л у ц и п і р
А як вона нашкодити нам мусе?

С а т а н а ї л
Нашкодить як?.. Хіба Арефа й Єва
Не ягоди з однакового поля?
Обидві, бач, жінки й породи однієї,
Одна другій більш віри буде мати...
Я буду завертку, приміром, так крутити...
А як Арефа навпаки її поверне,
Що з того вийде? Тільки — пшик!

А н ц и б о л о т
То правда. Як ладу немає
Між усіма, то задля справи — лихо.

Л у ц и п і р
То це мені її прохати треба?
Іти з поклоном до тії шерепи?
Луципір ще не зсунувся із глузду,
Щоб це зробив!

С а т а н а ї л
Навіщо це робити?
Воно й само тут зробиться, як пан не забороне
Мені з Арефою гарненько пошептатись.

Л у ц и п і р
Про мене — хоч весь вік шепчися з нею!

С а т а н а ї л
Навіщо увесь вік? Мені і півгодини
Доволі буде... А от що треба,
Щоб пан нам ласкою своєю допоміг.
Жінкам ніщо на світі, як та ласка!

Л у ц и п і р
Нехай її ласка лиха година!
Не діждеться вона від мене ласки.

С а т а н а ї л
А як не діждеться, то нічого і справи
Розпочинать... І райської красуні
Не доведеться бачити, як свого уха.

Л у ц и п і р
(скрикує)
Не муч мене, лихая Сатанюго!
Роби що хоч. Роби що знаєш,
Тільки добудь її.

С а т а н а ї л
Великий пане!
Я все зроблю, що тільки зможу,
Що від мене одного то залеже.
Хай тільки не кородиться і той,
Від кого маю ждати підпомоги.

Л у ц и п і р
Якої ждеш від мене підпомоги?

С а т а н а ї л
Поки з Арефою я буду гомоніти,
З Анциболотом ви по світу політайте.
Не забаряйтесь тільки: через годину,—
А якщо швидше, то ще й краще,—
Сюди вертайтесь ви... Тоді само вже діло
Покаже нам, що треба учинити.
Не треба тільки натягать отоси,
Як хочемо впрягти у віз коня;
А як впряжем, то й пуга не зашкоде!

Л у ц и п і р
(здивовано)
Ну, та й крутій же ти, Сатанаїле!
Роби усе, що загадав вчинити.
Як зробиш до ладу — озолочу
Тебе всього... Ох, мука мені, мука!
Огнем пече мене моє бажання...
Збирайсь, Анциболоте, будемо летіти.
(Обидва зникають).

С а т а н а ї л
Озолочу?! Нащо здалась мені вона,
Обіцяна тобою позолота?
То — легкодухим забавка, а не тому,
Хто за усіх повинний працювати,
Та розум свій напружувати так,
Що зо дна голови аж мозок вгору верне!
Не позолоти я бажаю. Не про неї
Я дбаю тут, а про щось інше —
Корисніше і краще позолоти...
Як виграємо справу, то вона
Блищатиме ясніш від позолоти
І самому державцеві досади
Такої втне, що від нестямки
Аж зашкварчить... От в чому сила!
І будуть всі казать, і будуть знати,
Що виграв справу ту — Сатанаїл!
Що силою своєю він з державцем
Урівні став... зробився сам державцем...
Ні, краще не гадать про це, бо аж морозом
Сипле за спиною... За працю!.. Чув,
Сатанаїле? Мерщій берись за працю!
(Подумавши, почина гукати).
Арефо, гей! Арефо!.. Ой, Арефо!

З'являється А р е ф а, уся закустрана та синя, як печінка. Вона ледве шкандибає, обпираючись на І р о д ч а.

А р е ф а
Хто желіпає тут, немов його різачка
За пуп вхопила?

С а т а н а ї л
(набік)
Сама... сама наводе,
Спасибі їй, з чого почати треба
(хапається за живіт руками і в'ється на всі боки).
Ой, ой!.. Ой, лишенько!., вона,
Вона, триклятая, живіт увесь скрутила!
Підводе печінки!., всього мене судоме!..
Ой, поможи, Арефо!.. пропадаю.

А р е ф а
(сердито)
Обтріскався чогось та й желіпаєш?!

С а т а н а ї л
(стогнучи)
Не знаю, матінко!.. І ріски не було
У роті в мене... О-о, пробі, пропадаю!
Змилосердись, Арефо... В тебе зілля
Про всяку всячину в запасі є.
Подай мені хоч невеличку чарку,
А хоч півчарочки... Ой, пробі, пропаду!
(Хапається за живіт і сова ногами).

А р е ф а
(жалісливо)
Та не кричи, бо більш боліти буде.
Зажди хвилиночку, я зараз принесу.
(Мерщій зникає і незабаром вертається з шкаликом
і чаркою у руках
).
Знайшла перцівочки. На, чарупину випий.

Сатанаїл стогне. А р е ф а, хапаючись, налива у чарку і подає Сатанаїлові.

С а т а н а ї л
Не можу я нічого в руки взяти...
Будь ласка, приведи до рота чарку.

А р е ф а
Добігався?!
(Нахиля чарку до Сатанаїлового рота, той тихо випива).

С а т а н а ї л
Ох, животкова!..
Чи бач, як то легесенько пішла,—
Немов хто теплою рукою
Провів по животу... Ох, легше стає... легше!..
Спасибі, матінко, заступнице ти наша!
(Затихає, коли-не-коли потроху здригуючи).

А р е ф а
(з докором)
Тепер і матінка, й заступниця! А вчора,
Небійсь, як матінку напасть спіткала,
То помочі й не дав.

С а т а н а ї л
(зводячись)
Ти думаєш, що в мене
Не обливалось серце кров'ю? Ох, ще й як!
Та що ж ти вдієш?

А р е ф а
Ще й що вдієш?
Буцім не знаєш сам, що треба було діять?
А от як самого тут лихо прикрутило,
То не до кого кинувся мерщій,
Як не до матінки!

С а т а н а ї л
До кого ж більш, як не до неї?
Одна ти тільки в нас і милосердя маєш.
Другі усі про себе тільки дбають,
А ти — за всіх стараєшся.

А р е ф а
Що, більше не болить?
(указуючи на пляшку)
Може, прогонича ще одного пропустиш?
Чи буде й так?

С а т а н а ї л
Мабуть, не треба.
Відразу все рукою мов зняло!

Арефа поривається іти.

Куди ж се, матінко, заступнице ти наша?

А р е ф а
(вказуючи на пляшку та чарку)
А це де діти?.. В руках держатиму?

С а т а н а ї л
Нехай он син добро те однесе,
А ти посидь, погомони зо мною.

А р е ф а
(подаючи Іродчаті пляшку й чарку)
На, однеси!.. Та тільки обережно,
Щоб не спіткнувся де та не розбив.

І р о д ч а
Хіба дурний я, мамо, щоб спіткнувся?

А р е ф а
Часом й з розумними таке буває,
Як де заґавиться. Неси ж та жди мене,
А я тут трохи погомоню.

Іродча зникає, Арефа сідає поблизу Сатанаїла.

С а т а н а ї л
Оце гаразд, що сина одіслала.
Малий ще він,— не все повинний знати...
А ми на самоті удвох з тобою
Любенько поговоримо про учорашнє.

А р е ф а
Знайшов про що балакати! Немов що добре.

С а т а н а ї л
Якби про добре, то про його
Й балакать нічого: воно й само
За себе скаже. А про вчорашнє лихо
Слід й побалакати, бо через його
Нема ладу ніякого між нами.
А без ладу що за життя! Безладдя!

А р е ф а
А хто ж той лад в безладдя повернув?

С а т а н а ї л
Та воно, бач, як добре розібрати,
То хіба й ти, Арефо, без вини?
Ти ж перша кинулась Луципірові в вічі.

А р е ф а
Нехай не робе так, превражий син!

С а т а н а ї л
Як робе? Ти знаєш, як він робе?

А р е ф а
Авжеж, що знаю... Учора ви
Про що змовлялися? Ти думаєш, не чула?

С а т а н а ї л
Ото-то й є, що чула, та не знаєш.

А р е ф а
О, ви багато знаєте!.. Куди які розумні!
А ти найнявся це за його заступатись?

С а т а н а ї л
От, бачиш, ти й мені спички загониш в серце!
Ну і чого, скажи, така ти нетерпляча?
От через це й ладу нема. Бо ти не хочеш
Про згоду дбати.

А р е ф а
Він, бач, хоче,
Ганяючись щоночі за другими?

С а т а н а ї л
За ким — другими?

А р е ф а
Як за ким?
А про кого плескав тобі він, щоб добути?
Бо жити, бач, без неї він не може!

С а т а н а ї л
Я розкажу тобі, як хочеш, все по правді,
То ти й сама побачиш, хто тут винний.

А р е ф а
Кажи!.. Моя душа все добре чує.

С а т а н а ї л
А ти душі своїй не сповіряйся,
А більше розуму питай... Цей побратима,
Хоч і холодний з себе, як та крига,
Зате дошукується правди всюди.
А от, твоя душа — то перша сестра з серцем,
А серце — водиться із почуттям, та й годі,
А почуття — сліпе, нічого знать не хоче,—
Хиляється, мов п'яне, на всі боки...
Що із його в житті за поводатар?
От через це душі й не сповіряйся,
А якщо хоч, то я тобі доладне
Все розкажу, про що ми тут змовлялись.

А р е ф а
Ану, кажи, які нові ще брехні!

С а т а н а ї л
Не брехні — правда сущая!.. Ти в ямі
Оцій живеш та нічогісінько й не знаєш,
Що там заводиться на світі білім.
А ми літаємо усюди та й дізнались,
Що за дива наш ворог собі множе.
Ти, може, чула від кого про ту місцину
На сій землі, що раєм вона зветься?
То сторона — так-так! Не цих ярів та скель,
Де й серед дня нічого не побачиш.
А там тобі — усе, як на долоні:
Рослина всякая, звірота, птиці...
Добра багато там!.. І над отим добром
Старшим наставлено... якби ти тільки знала
Кого?.. І в сні тобі не снилось
Такеє диво!, їх там пара:
Він і вона. Ну, що то за хороші,
Що за принадливі на лихо придалися!
Рівняючи до себе, їх наш ворог
Із глини виліпив і свою душу
Надхнув у їх... То диво — ну, так диво!
Другого на світі такого не побачиш...
От ми з Луципіром й замислили, Арефо,
Під привід свій раю того добути.
Трудне це діло!.. Що там сили
Ворожої,— то і подумать страшно!
І вся та сила сторожить, як ока,
Із окола, а у середині — Адам,—
Те диво, чоловік двоногий,—
Своєю вірою його оберігає;
А помічницею йому слугує Єва...
От ми... того Адама й його Єву
Спокусить хочемо і на послугу
Тобі їх повернуть, щоб ти, Арефо,
Й собі тут мала підпомогу.

А р е ф а
Нащо мені здалась та підпомога?
Обходилась без неї й обійдуся!

С а т а н а ї л
А старість йде?.. Невже самій
Вік біля печі поратись?.. Ще поки сила —
То сяк і так... Та й те сказати:
Тобі — Луциперовій жінці,
Стовбичити коло такого діла
Та мурзатись у сажі коло печі?
Ні, ні, Арефо, не пристало
Тобі казати це... Давать порядок
Повинна ти та загадати,
Кому і що зробити треба,
А сповнити наказ — другі повинні!

А р е ф а
Якби ж у нас був лад, то так би і годилось.

С а т а н а ї л
Не можна відразу усе настановити
Як треба чи як слід. Потроху та помалу
Воно настановляється... От бачиш,
Луципір про той лад оце й клопоче;
А ти?.. Таке надумала про отой клопіт,
Що соромно й хвалитись, щоб таке
Коли-небудь заклюнулось у голові в Арефи!

А р е ф а
Чому ж про це він не хваливсь мені ніколи?
Чого все криється, неначе який злодій?

С а т а н а ї л
Та й чудернаста ти! Ми мали це зробити
Потайно від усіх, щоб здивувать тебе,
Щоб знала ти, як він тебе шанує...
А ти?.. Та годі вже плескати
Про ті помилки... Ти краще погадай,
Що ти лежиш собі, як пані, як цариця...
А за дверима там — стоїть твоя піддана,
Наказу жде... Та ще яка піддана?
І хто піддана та? Кому рідня?
Найстаршому із наших ворогів,
Що велича себе державцем всього світу!..
Подумай тільки ти: яку йому образу
Ми вчешемо оцим? Якії кипні
Будуть кипіть від того в його серці?!
Аж дух захоплює, як я про те згадаю!

А р е ф а
(замислившись)
Невже оце мене він так шанує?
Невже то так клопочеться про мене?

С а т а н а ї л
А ти не віриш?.. То — хай мене наверне
Важка ця скеля, що на їй сиджу,
І розтовче, як ту погану жабу!
Нехай мені полопаються очі!
Хай подавлюся я, шматка до рота не довівши,
Коли брешу!

А р е ф а
То — дурно я
Той покліп на його складала?

С а т а н а ї л
Авжеж, дурнісінько!

А р е ф а
І він розгнівивсь?
І залишив про те, що перше мав зробити?

С а т а н а ї л
Не те щоб зовсім залишив, тільки охота
В його не та вже.

А р е ф а
Ти скажи...
Скажи йому, що я жалкую дуже,
Що те укоїлось... нехай мене пробаче.

С а т а н а ї л
Я то скажу... Та тільки краще,
Якби його сама перепросила.

А р е ф а
Радніша б я... Так де ж його візьмеш?

С а т а н а ї л
Він швидко вернеться... Хваливсь мені,
Що він з Анциболотом трохи
На пригру полетить... Та он вони вертають.

Появляються Л у ц и п і р з А н ц и б о л о т о м.

А р е ф а
Ох!., не знаю, як. до його й доступитись.

С а т а н а ї л
Сміливіше, Арефо... одним махом!
Від несподіванки мерщій свого доскочиш.

Л у ц и п і р і А н ц и б о л о т спускаються на сусідні скелі.

А р е ф а
(підходе до Сатанаїла і становиться навколішки)
Прости мене, Луципере, що я...
Не знала я, дурна... ох, далебі, не знала!

(Плаче. Сатанаїл і руками маха і головою киває на Луципера).

Л у ц и п і р
Чого не знала ти? як очі видирати?

А р е ф а
Прости мене... довіку я... не буду...
(Плаче)

С а т а н а ї л
Змилосердись, великий пане мій!
Нам треба згоди задля справи.

Л у ц и п і р
(до Арефи)
Ну, годі скиглити... На перший раз прощаю.

А р е ф а
(радо)
То ти простив мене? О, вірная дружино!
(Припадає до Луципірової лапи і палко цілує).

Л у ц и п і р
Ну, годі, годі вже... Сідай зо мною рядом
Та будемо справляти мирову.
Скликайте всіх сюди,— побенкетуєм.
А ти, Анциболоте, Змія
Нам з раю приведи. Нехай і він побаче,
Як весело у нас... Тільки не забаряйся!

А н ц и б о л о т
(здіймаючись)
В одну хвилиночку, великий пане!
(Зникає).

Л у ц и п і р
А ти, Сатанаїле, на наших погукай.

С а т а н а ї л
(б'ючи в долоні, гукає униз)
Гей, вовкулаки! домові!
Відьми із Лисої гори!
Водяники, лісовики!
Патлатії вихровики!
І все завзятеє лицарство
З Луципера страшного царства!
Мерщій збирайтеся в гуртки
Та мніться, наче ті хорти,
Сюди — з цимбалами, бубнами
Та голосними скрипочками,
Потіште ви свого царя
Та скрикніть разом всі: ура!

Чутно здалека страшенний посвист, ляскучі заводи, гук, брязк і несамовиті вибухи. Появляється І р о д ч а з очеретянкою у роті; за ним лавами сунуть вовкулаки, домові, водяники, лісовики, вихровики і вся нечиста сила.

І р о д ч а
(виграючи на очеретянці)
Ой, ду-ду, ду-ду, ду-ду! Я на гору зійду...

В с я _н е ч и с т а_ с и л а
(співає)
Плече з плечем наставимо,
З руками руки — вряд!
Луципіра прославимо,—
Державцеві він брат!
Ми всі за його встанемо,
За нашого царя,
І ворога здолаємо...
Ура, ура, ура-а-а!

Колом оточують місце, де сидить Луципір з Арефою. Появляється А н ц и б о л о т. За ним біжить протічок і мчить на хвилях З м і я.

А н ц и б о л о т
Оце тобі і наше царство, Змію.
А он наш пан
(вказує на Луципера)
Вклонись йому низенько.

З м і й
Я чув давно про твою мудрість, пане.
Давно мене кортить чолом тобі ударить, —
Прийми мене до себе, в свою службу.
В розумного служить, то — іграшки, не служба,
А в телепня упертого — лихая мука!

Л у ц и п і р
Спасибі Змієві за його щире слово...
Його ми з радістю приймаємо до себе.
Ти, кажуть, сам мудрак. Мені таких і треба,
Бо маю взять ваш рай в свою кормигу.

З м і й
Хороша сторона,— брехати не годиться,—
Одно в ній нудно, те, що — як сьогодні,
То так і завтра,— все єднако,—
Добро та віра, більш нічого...
Надолужа життя таке і геть-то!

Л у ц и п і р
У нас тут веселіш. А нуте, друзі,
Потіште гостя ви танком веселим
Чи піснею завзятою... А ти, Арефо,
Поклопочись, чим гостя нам вітати.

А р е ф а
(набік)
Ну, та й хороший він в своїй ясній кибальці!
Якби мені таку на мої роги?
(До Луципера).
Я зараз, друже мій, в одну хвилину!
(Зникає і швидко вертається, несучи в одній руці підставу, на котрій стоїть барило і кухоль, а в другій — на тарілці усякі наїдки. Все те підносе до Змія з низьким поклоном).
Прошу пригубити моєї запіканки!

З м і й
(підніма голову і вмочає язика у кухоль)
О, добра ж то яка! Нектар смачний, та й годі!
Ще не доводилось мені добра такого пити.

А р е ф а
Прошу покорно всю. Як добра, то і другу
Ми наллємо. Вживайте на здоров'я!

Змій п'є; Л у ц и п і р махає на нечисту силу.

Н е ч и с т а _с и л а
(разом підхопила, співає)
Плече з плечем наставимо,
З руками руки — вряд!
Луципіра прославимо, —
Державцеві він брат!
Ми всі за його встанемо,
За нашого царя,
І ворога здолаємо...
Ура, ура, ура-а-а!

З м і й
(п'яніючи)
Ура-а-а!

Починається несамовитий танок.


Заслона пада


1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Спокуса"