СПОКУСА

Містерія у чотирьох справах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

 

- СПРАВА ДРУГА -



У ЦАРСТВІ ЛУКАВИХ

Ніч. Страшенне провалля у горах — чорне-безоднє, з тієї безодні виглядають гребінчасті скелі. Одні, наче спичаки, здіймаються гостро угору; другі — перегнулися набік, здається, от-то гепнуть своєю верховиною униз; треті круглими копицями порозлягалися; а ще далі — наче купиння засіялося по болоту чи печериці під тином,— безліч усяких скель розляглося вподовж провалля,— скільки оком кинеш. По деяких скелях поп'ялися колючі кущі терну та глоду; де-де маячать дикі груші. Унизу в проваллі щось булькоче, гуде, не знати — чи то вода з високості у яр рине, чи, здавлений поміж горами, вітер виє. На скелях почіплялася всяка нечиста сила: на одній — Сатанаїл розлігся; на другій — Арефа розсілася; коло неї невеличке Іродча порплеться; на третій — А н ц и б о л о т обдивляється на всі боки: там — домові, худі, як хорти, з довгими хвостами, ганяють з скелі на скелю; відьми на днищах шугають, мов кажани, то сюди, то туди, і тільки їх розпатлані коси мов ті кінські хвости, маються в повітрі; вовкулаки, позгинавшись в каблучки, сплять, хропучи так, що аж луна йде.



А р е ф а
Ох, сумно як! Чого забрались ми
У це глухе ненависнеє місце?
Здається, гіршого нема на цілім світі,
А ми мов залюбки для себе обібрали.

С а т а н а і л
Спитай Луципіра. Він, певне, краще зна,
Чого подобалось йому глухе оце провалля!

А р е ф а
Спитай!.. Я, може, десять раз питала,—
Мовчить, немов йому позакладало уха!

А н ц и б о л о т
Гаразд подобалось? як велено осісти!

А р е ф а
То що, що велено? Хіба другого місця
Більш не було?

С а т а н а ї л
Послухай ти дурного,
То й сам небавком дурним станеш!

А н ц и б о л о т
А ти, небійсь, розумний дуже вдався?
Отим-то і застряв у цім проваллі!

С а т а н а ї л
А сам де будеш, мосце-пане?
Ти краще вже мовчи, бо в тебе тільки й є
Того добра, що шия довга, як мотузка,
А мозку в голові — завбільшки із зернину!
Мотай же шиєю та знай одно: мовчи.

А н ц и б о л о т
О, ти розумний в нас, коняча голово!
Завбільшки з макортеть, а аж гуде порожня...

А р е ф а
Чого змагаєтесь? Ось годі, перестаньте!
Та краще ви мені по правді розкажіть,
Чого забрались ми у це провалля кляте?

С а т а н а ї л
Дивися, як тобі подобалась та правда!
Спитай Луципіра, як хочеш правди знати.

А р е ф а
А ви не знаєте?

С а т а н а ї л
Не нашого ума то діло!

Помовкли.

А р е ф а
(через скільки часу)
Ну й глухо ж як! Хоч би наш соловейко,
Той головатий пугач, почав уже співати.

І р о д ч а
Ти кажеш, ненечко, що тобі сумно?
А хочеш — я тобі в сопілочку заграю.

А р е ф а
(усміхнувшись)
Ану, заграй. Тільки веселу, сину,
Бо поснемо ще, не діждавшись батька...
Його щось, видно, дуже забарило.

І р о д ч а
(бере очеретянку і почина вигравати)
Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду!
Я на гору зійду.
Я на гору зійду,
Що-небудь живе знайду,
Та і буду водить,
Та і буду дурить,
Поки в яр не заблудить.
А в яру його надушу,
Та витягну з його душу,
Та й повішу на грушу,
Та і буду дзьобать,
Та і буду клювать,
Щоб і наших було знать!

Сатанаїл і Арефа регочуться.

А р е ф а
Ох, синочку! І де се ти навчився.
Від кого перейняв таку чудную пісню?

І р о д ч а
Ні від кого, мамо: я сам її вигадав. Грався отам на горах з совами. Вони репетують як навіжені, з голоду вигукують: «Хоч зайця дай! Хоч мишу дай!» А я їм кажу: ось не репетуйте, я вам пісні заспіваю. Узяв очеретянку та відразу і заспівав їм оцієї.

С а т а н а ї л
Розумний, що й казать! У батька вдався.

А р е ф а
А може, в матір?

С а т а н а ї л
Та і в неї
Замолоду було добра того чимало.
Яку було Луципір не напише
Цидулку чи листа до любої Арефи,—
Вона його так махом й прочитає!
А у других аж очі рогом лізуть,
Поки там розбере хоч одно слово...
Що то й казать: розумні ви обоє,
То вже такого й сина появили!

А р е ф а
(до Іродчати)
Іди лишень відсіль, пограєшся де-небудь,
Поки прибуде батько на вечерю.

Іродча виходе.

А р е ф а
(задумано)
Чого замолоду колись-то не бувало?
Усі на мене — он як задивлялись!
То як постарілись, поганими вже стали,
На інших почали тепер вже витріщатись!

С а т а н а ї л
Хто витріщається?

А р е ф а
Та вже ж не я!
Спитай того, кого ми тут щоночі,
Вій не змикаючи, до ранку дожидаєм.

С а т а н а ї л
(лукаво)
Діла у нас зайшли! Великії діла!

А р е ф а
Діла!.. Крути вже та верти,
Тільки мене ніколи не обдуриш.
Догадуюся я, якії там діла
Додержують його глухої ночі...
Десь, видно, вже накинув своїм оком
Когось молодшого... тепер ми, бач, старі,
Нікчемні стали... У-у, триклятий!
А як колись-то присягався
Та падав аж до ніг... Отак-то вам і вір!
Хоч би на сина зглянувся, що вироста
Без догляду, немов безбатченко чи сирота...
О-о, клятий, клятий! Не я буду,
А вже довідаюсь, до кого він унадивсь
Та й одчитаю!.. Буде знати,
Як зраджувать мене; а преподобниці внижу
Обличчя все коростою та віспою гнилою!

С а т а н а ї л
Та і завзята ти! Уже і кару пригадала.

А р е ф а
Нехай не зраджує мене, триклятий!

С а т а н а ї л
Відкіль ти знаєш, що він зрадив?
То тільки вигадки твого жіночого ума
Та й більш нічого!.. І що воно таке,
Оці жінки? Тільки злигайся з ними,
То і пиши пропало все! І на ступінь
Коханця від себе не одпустили б.
Немов тільки вони одні на світі й є;
Все задля їх покинь... А світ же то не малий,
Багато клопоту й окрім жінок в йому!

А р е ф а
А певне знаєш ти, що він не зна другої?

С а т а н а ї л
Почім я знаю? Що я знаю,
То те й кажу: великий світ цей, не осягнеш
Його відразу, а нишпорки його усі
Треба провідати — часу не мало згаєш!
От через це й забаряється Луципір.

А р е ф а
(журливо)
Ох! Може, й так... Яка я нещаслива,
Що неймовірная така вдалася...
Ані хвилиночки нема мені спокою!

А н ц и б о л о т
(витягуючи довгу шию)
Та не журись! Бо онде за горою,
Здається, він верта.

А р е ф а
(радо)
Невже він, справді?

А н ц и б о л о т
Повіяло звідти холодним вітром.

Чутно пугачеві заводи.

О-о, бач!.. І соловей наш заспівав.
Він баче здалека й тоді тільки щебече,
Як слід зачує... Певне, він.
Іти поки що відпочити.

Опукою суне за гору у провалля. Потягло холодним вітром. Домові, відьми й вовкулаки, зачувши той вітер, мерщій почали зникати в проваллі. Зостались тільки Сатанаїл та Арефа. Вітер ще дужчий розпочався. Ось з-за гори, поміж небом і землею, чорним страховищем замаячив Луципір.

С а т а н а ї л
(углядівши Луципера, до Арефи)
Годі тобі журитися.
Пора перестати,
Бо он летить із-за гори
Коханець крилатий;
А сирота Сатанаїл
Піде спочивати.

Сунеться у провалля. Прилітає Луципір і, окрутнувшись разів скільки над проваллям, спускається на саму найвищу скелю, поруч з тією скелею, де сиділа Арефа.

Л у ц и п і р
Ху-у! Утомився як! Хоч трохи відпочити.

А р е ф а
А де барився так?.. Вечеря захолола.

Л у ц и п і р
Не до вечері тут. А другі де поділись?

А р е ф а
Хіба то рано, думаєш? Пора і спочивати.

Л у ц и п і р
Голіннії до сну... Поклич Сатанаїла!

А р е ф а
Ну, а вечеря як? Нехай іще підожде?

Л у ц и п і p
Кому вечеря, а мені... Поклич, кажу, Сатанаїла!

А р е ф а
(набік)
Видно, натріскавсь пундиків у когось,
Та до свого вже й рота не наверне!
Нащо ж тебе ми з нею дожидали?

Л у ц и п і р
Ще й мимрить щось... Мерщій Сатанаїла!

(Арефа зникає у проваллі. Луципір, хижо заглядаючи в темноту),

І все вона одна стоїть перед очима!
Ніяк її не здихаюсь.. Неначе та мара
Чи тінь яка занадто чарівна,
Куди не вдарюся,— за мною все слідкує!
Де сю ніч не літав? В які світи не кидавсь?
А раю навіженого минав, немов боявся
І глянути туди,— і все — вона... вона...
В думках, перед очима... все стоїть!
І неповинним поглядом проймає наскрізь серце,
Мотає жили у мені якимсь непевним чаром;
Вродливим личеньком, мов силою якою,
І мане, й тягне... Будь проклята
Хвилина та, коли я вперше її вглядів!

(Хижо регоче. Від того реготу луна у горах, як грім, гогоче і аж до неба сягає. Кругом починають збігатися чорні хмари і страшенними клубками вистилати усе небо).

Що я це мовив? Мов нещасний
Чи немощний той виродок землі,
Води, повітря й сонячного світу,
Що сам не відає, задля чого зачався,
Нащо росте, коли і як сконає
І мучиться, не знаючи того, у муках скніє,
І від немочі склада одні прокльони,—
Так я оце почав їх тут складати
На втіху ворогу моєму, на погибель
Своєму родові? О, ні! Сього не буде.
Я краще лапами із рота вирву
Язик той немощний, що вимовляє їх,
І розтопчу, як черв'яка, ногою!
Забуду, розучусь навіки говорити,
Як ще коли-небудь промовлю оте слово —
Слово прокльону!.. (Гука) Сатанаїле! Гей!

Появляється С а т а н а ї л, заспаний та закустраний.

Де був? Не мусив підождати?

С а т а н а ї л
Ми довго дожидалися тебе, великий пане,
Аж сон наліг,— пішли перепочити.

Л у ц и п і р
З якого це часу такії утлі стали?
Ухоркались роботою важкою?
А як спитать: багато наробили?

С а т а н а ї л
Я — землю обдививсь, Анциболот — всі води.

Л у ц и п і р
Ну, що ж?

С а т а н а і л
Все спочиває, пане, аж рутить.

Л у ц и п і р
Як ви оце?

С а т а н а ї л
(жартівливо)
Та й ми таки смикнули храпа,
Перебалакавши з Арефою чимало.

Л у ц и п і р
Все теревені правили? Ну, що ж вона?

С а т а н а ї л
Вона все скаржиться на це глухе провалля,
Все добивається: чого сюди забрались?

Л у ц и п і р
Чого ще тій, шерепі, не достало?
Хіба ви чим-небудь не догодили?
На страву, певне, добули, чого бажала?

С а т а н а ї л
Я сот зо п'ять приніс гадюк усяких,
Та жаб Анциболот примчав мішок чималий.

Л у ц и п і р
З сього добра наїдку не багато!
Можна б й ласішого чого-небудь добути...
Від сього, певне, й кирпу гне, шерепа,
Вона на ласощі у нас охоча дуже!

С а т а н а ї л
Про це вона нічого не казала.

Л у ц и п і р
Ну, а про що?

Сатанаїл кородиться.

Кажи вже, не вагайся!

С а т а н а ї л
Усе на тебе ремствує, великий пане,
Що ти її одну тут кидаєш надовго.

Л у ц и п і р
А що ж мені,— сидіти біля неї
Та слухати її жіночі ляси?

С а т а н а ї л
Це й я казав.— Багато, кажу, діла
Землею керувать.— Так не доймає віри.
— Яке там, каже, діло, коли все
Наладжено як слід? А обдивитись можна
І за короткий час. А то ж — за цілу ніч
Його не діждешся, хіба перед світом прибуде,
Як вже ховатися пора в глуху цю яму...
І не посидимо ніколи так як слід,
Не поговорим по душі, як би годилось!
Догадуюсь я, каже, що щось інше
Його там припиня; що ми тепер старі,
Нікчемні стали вже; що він когось
Молодшого накинув своїм оком
Та, підлабузнюючись, і бариться ото!

Л у ц и п і р
Так он яка її вкусила муха?
Що ж, може й правда те: жінки це носом чують!
А їй учеплено не малий писок...
(Помовчавши).
Скажи мені, Сатанаїле... Тебе я до землі
Пристановив дозорцем... Чи ти її гаразд
Всю обдивляєшся?.. Усе про неї знаєш?

С а т а н а ї л
Нема, великий пане мій, і кущика того
Чи грудки невеличкої, щоб я разів по десять
Не обдивлявся їх.. Нащо та пилюга,—
Така мала, що другий й не добаче,—
А я про кожную пилиночку все знаю.

Л у ц и п і р
Ну, а про рай ти відаєш? Хоч раз коли-небудь
Його ти обдивлявсь і що таке там бачив?

С а т а н а ї л
Ох, пане мій! Туди — трудна дорога:
Архангели стоять з огненними різками
І близько не дають до раю доступитись!
А я таки добувсь... Хоч сторожі і мудрі,
А я таки і їх перемудрив.

Л у ц и п і р
Ти був в раю? Розказуй, що там бачив.

С а т а н а ї л
Я перше розкажу, як я туди добувся.

Л у ц и п і р
Ну-ну, кажи.

С а т а н а ї л
Піймав я якось Змія
Та й мчу його на страву до Арефи,
А він, звиваючись, давай мене благати:
— Ось одпусти, блага, в пригоді тобі стану:
У рай тебе впущу і покажу всі дива,
Яких ще не доводилось тобі ніколи бачить.—
Подумав я: і справді, я в раю
Ніколи не бував і нічогісінько не знаю,
Окрім того, що нам наказано туди
Не потикатися... І заманулося мені,
Великий пане мій,— аж он як! — заманулось
Туди добутися.— А як же ти,—
Питаю Змія я,— в той рай мене упустиш?
— Влізай до мене в пащу,— каже він,—
Тільки сиди отам тихесенько якмога.—
Уліз я, пане мій. Насилу упровадивсь
У його пащу,— тісно так, що аж упрів,
Силкуючись сховатись у ту вершу.
Оже сховавсь. А Змій мій — хильки-хильки!
Та так прямісінько до раю й похилив.
Прилізли до воріт. А там стоїть Архангел,
І різка у його руках огненная палає,
А сам, як сонце те,— ясний та гарний,
Аж очам боляче дивитися на його.
Щоб не дивитися, мерщій подався я
Далі у черево: лежу — анічичирк!
І від страху увесь аж похолонув.
Ось чую з схованки — пита Архангел Змія:
— А ти, забродо, де бував? Куди з раю
Втікав оце? — А Змій ізбіднився та й каже:
— Не утікав, Архангеле, нікуди я,
А ось яка мені пригода сталась:
Якось ми розбалакались з Орлом про те,
Які дива бувають в світі білім.
йому я про комах, жуків та черв'яків
Розказую,— які вони бувають штучні;
А він — про ті дива, що з високості баче,
Як аж під небо здійметься.— Звідтіль
Я, каже, землю всю, як на долоні бачу,—
І гори, і ліси, моря — без дна і краю...
Чого, чого тільки звідтіль не видко?! —
І заманулося мені побачить те самому.
От я й прошу Орла: візьми мене з собою,
Полетимо удвох.— Злізай, мовляв, на спину,—
Полетимо. Тільки держися міцно,
Щоб часом не ввірвавсь.— Зліз на Орла я, сів
Ще й коло шиї у Орла обвився тричі.
А він як понесе,— аж голова кругом
Пішла в мене! Несе та і несе...
Уже мені і дихать стало важко,
А він все мчить. Та аж замчав під хмари.
Звідтіль земля не більша, як кулак,
Здавалася мені,— тільки маняче в очах!
— Спускайсь,— прошу,— униз, тільки помалу,
Щоб я гаразденько все видивився там,
Що робиться внизу.— Розправив Орел крила,
Та потихесеньку й почав спускатись нижче.
І як спускався він, то все передо мною
Мов розгорталися чудовії малюнки,—
З усіх боків дива усякі виринають.
Від радощів ніяк не всиджу тихо,—
То в той, то в другий бік хиляю головою.
Забув про все я на світі і тільки млію
У радощах, дивуючись на дива божі.

Л у ц и п і р
(тріпнувся, мов його хто шпигонув у серце)
Що ти сказав?

С а т а н а ї л
То Змій сказав.

Л у ц и п і р
(хижо)
Ну, ну! Ти не жартуй зо мною!..
Щоб я ніколи тут не чув
Мення того, що, зсунувшись із глузду,
Промовив ти оце... Ножем в моєму серці
Стремить воно!.. Удруге — стережися.

С а т а н а і л
(помовчавши)
— І от я,— каже Змій,— не знаю, як й коли
Од шиї одмотавсь та з радощів танцюю
На спині у Орла... А це й незчувся,— плись! —
Так і клезнув із спини у повітря,
Та вниз опукою, мов грудка та, пустився...
Не знаю, як й коли я долетів
На землю... Тільки як прочумавсь,
То бачу, що лежу я на горі високій,
А унизу у мене рай синіє.
Тоді я зліз з гори і поплазав мерщій
Сюди...— Архангел подивився,
Та й каже Змієві:—То-то у тебе боки
Пооддималися,— набив чималі гулі!
Іди ж,— мовля,— та більше на таке не квапся,
Щоб не добувся ще чого й від мене! —
Ну, ми тоді із Змієм й поплазали
У самий рай... Й чого тільки, чого
Не показав мені в раю тоді той Змій?
Такої розкоші та дива я не бачив
Нігде іще!.. Яких там птиць, звір'я,
Рослини всякої?! Якраз серед раю
Стоїть там яблунька, а яблучка на їй —
Одно другого кращеє. І дивна сила в їх:
Як покуштує хто, то зразу все дознає —
І добре, і лихе... От тільки заборона
Наложена на яблучка оті,—
Щоб аніхто не смів їх куштувати,
Бо вмре.

Л у ц и п і р
(призро)
Плещи про забобони!
Кажи лишень, що ще ти бачив там?

С а т а н а ї л
Ох, пане мій! Бодай мені, старому,
Очі полопались!.. Я бачив там таке,
Що й в думці не згадать і в казці не сказати!
Я бачив там... людей! — Недаром каже Змій,
Що то царі земні. То, справді, перші стоти,
Яких земля отут коли-небудь носила!
Вродливі, статурні, принадливі та любі...
Він — гордий силою своєї віри в того,
Кого ти заказав мені на мення величати.

Л у ц и п і р
(грізно)
Ти знову за своє? Про його знову плещеш?

С а т а н а ї л
(не слухаючи)
І віра та його всіх прихиля коритись
Одному слову, погляду або руки вимаху!
Ну, а вона... І слів не доберу,
Щоб ними розказать тобі про її вроду...
Хороша, що й казать! — вечірняя зоря
На небі синьому... Оже у неї очі —
Ясніші від зорі, бистріш від блискавиці!
Вона ними і гладить любо-мило,
І разом аж до дна всього тебе прониже!
А чоло білеє знялося над очима
І гордо вигляда з-під кучерів білявих,
Що, мов віночок той, його прикрили зверху
Спускаючись на плечі рясним хмелем,
А личенько рожеве та тендітне,
Мов ранком небо те в ясну погожу добу!
А устоньки — червоні, аж палають!
А шия круглая — тендітна та принадна,
Мов з мармору її хто виточив на диво!
А лоно повнеє у неї так і грає,
Мов хвиля на воді в погоду тиху,—
То вгору здійметься, коли вона зітхає,
То непримітне припаде до її груді
І знову здійметься, колишеться тихенько!
А руки білії — з пальчужками тонкими!
А ноги бистрії — статурнії та жваві!
Як йде вона,— то все в неї сміється
Утіхою, принадою, красою;
А як біжить,— то вся іскрить і грає
Такою жвавістю, що в очах аж рябіє,
Дух затинається, у жилах кров холоне,
Ключем кипить у серці дивування!

З-за гори показується смужечка світу.

Л у ц и п і р
Чого замовк?

С а т а н а ї л
Великий пане мій!
Світ з-за гори встає і сліпить мені очі.

Л у ц и п і р
Не бійсь. Ось я тебе крилом прикрию,
А ти тільки мерщій доказуй.
(Піднімає крило і прикриває ним Сатанаїла).

С а т а н а ї л
Вже небагатечко доказувать зосталось,
Оже навряд чи докажу сьогодні.

Л у ц и п і р
(махнув крилом. Темні хмари загойдалися, почали зступатись і закрили світ)
Не маж тільки, то доведеш до краю.

С а т а н а ї л
Ну, як побачив я отих людей,
То й думаю: якби моїм панам
Та на послугу їх? Ото б то радість
Великая була! . А отому...
(ткнувши угору лапою)
Досада!

Л у ц и п і р
Я сам їх бачив. Раз вночі
Я землю облітав і, як усе поснуло,
Над раєм зупинивсь... Як вглядів я її,
То трохи не зомлів... Усе, все закипіло
У мені, од жилочки й до кісточки малої!
Й жага мене такая обняла
Своїми мати їх... Сатанаїле! Чуєш?
Я хочу її мати!? Ти знаєш, що то — хочу?
Хоч трісни!., згинь!., а добувай!

Вискакує з-за гір Арефа, гнівна, розпалена.

А р е ф а
(страшенно репетує)
Так от задля кого ти забаряєшся щоночі?
Так от тобі нащо Сатанаїла треба?
Я чула все, про що ви тут змовлялись...
Не діждешся, триклятий, щоб ти здох!
Я тобі очі видеру, всесвітня ненажеро!

(Кидається люто на Луципера. Тут — гогонув страшенний грім, світнула блискавиця. Луципір з Арефою і Сатанаїлом онукою посунулися униз. З-за гори показалася рожева смужечка світу. Хмари заклуботались і почали розходитись на боки).

Заслона пада


1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Спокуса"