СПОКУСА

Містерія у чотирьох справах

 Найвірнішому порадникові і
найщирішому приятелю
Леонідові Олексійовичу
Іоніну
присвячує вдячний автор

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ




А д а м — перший чоловік.
Є в а — його жінка.
Г о л о с з н е б а.
Я н г о л и.
Л е в — цар звіроти.
З в і р о т а.
Д р і б н і п т а ш к и.
Л у ц и п і р — старший над нечистою силою.
А р е ф а — його жінка
І р о д ч а — їх син.
С а т а н а ї л та А н ц и б о л о т — Луциперові підручні.
Нечиста сила: д о м о в і, в і д ь м и, в о в к у л а к и.

 

 

- СПРАВА ПЕРША -



РАЙ

Починає на світ благословитись. За далекими горами червоніє край неба; рожевий світ його блимає по верхів'ї гір, а круті їх боки укриває чорна темнота. Над раєм — долиною куріється сизий туман і, чіпляючись за гілки високого дерева, тихо здіймається вгору. Кругом тихо — ані шерхне; все спочиває, прикрите вранішнім холодком,— мліє серед тихого сну... Аж ось — далеко-далеко — за темними горами зажевріла невеличка іскорка і, спалахнувши, довгою огнястою ниткою застрибала по горах... Ось друга мчиться їй навздогінці, третя... четверта... Цілий сніп золотого світу забуяв понад горами і почав осідати на їх верхів'ї золотим маревом. Заблищали гребні гір, заіскрили; чорна темнота затремтіла і, присідаючи, почала ховатись по крутих ярах та глибоких долинах, а сизий туман, порідчавши, вище посунув угору. Рушився тихий вітрець; загойдався димчатий полог сизого туману; зашепталося листя на дереві; заіскрила блискуча роса на траві. Почувся над раєм тихий гомін, і здаля донеслася голосна пісня.


П і с н я

Слава безмірная богові нашому,
Господу правди й добра!
Всесотворителю, життя подателю...
Слава, і честь, і хвала!


Д р і б н і __ п т а ш к и
(просипаючись, щебечуть)
Світ, світ, світочок!
Спустивсь на наш садочок,
Та поробив слідочок —
Позолотив пісочок.
Світ, світ! Світає...
Нас до гурту скликає:
«Збирайтеся, подруженьки,
До нашої задруженьки,
Усі разом заспівайте,
Ясне сонце привітайте...»
Світ! світ! світ!

З в і р о т а
(лупнувши очима, позіхнула — заревла)
А-гу, а-гу! Пора вставать!
Пора вставать та світ вітать,
Що з-за гори до нас іде,
За руку сонечко веде!..
А-гу! А-гу!

Є в а
(лежачи на драбині, що була привішена вірьовками з лика до гілки розлогого дерева і товсто вимощена зверху пахучою травою,— кинулась і, розплющуючи очі, перевела їх на другу, поруч привішену, драбину, де ще спав Адам)
Адаме, Адаме! Мій друже коханий!
Вже світ забуяв понад раєм...
Пора нам вставати, молитву складати
Тому, хто його засилає.

А д а м
(прокинувшись, мерщій скочив з драбини на землю)
Світ, світ буяє,
А темнота зникає...
Слава всевічньому!
Все живе, уставай
Та молитись давай
Предковічньому!

Я н г о л и
(носячись понад раєм у сонячному світі, співають)
То не світ над землею встає,
То вам звістку господь подає,
Що не діжде нечистая сила,
Щоб вона вас отут полонила...
Славте всевічнього!

А д а м
(голосно гукає)
Ой, годі спати, Пора вставати,—
Прокидайтеся!
Божая сила
Світ нам явила...
Просипайтеся!
Йде сонце ясне,
Із-за гір красно
Усміхається;
Тіка темнота
В чорні ворота
Та жахається.
А світ за нею
Змива росою
Той слід нечистий,
Прогорта доріжки,
Вистила стежки
Силі пречистій.
Мерщій вставайте,
Росу збирайте
Та вмивайтеся.
Змивайте плями,
Що сни наслали,
Очищайтеся!

Адам, нахиляючись до трави, жменями збирає росу і почина вмиватися нею,— спершу вимив руки, потім промив очі, а далі — і все обличчя. За Адамом почала вмиватися Єва, а за нею — все живе, що було в раї: звірота, птиці, жаби, ящірки, гадюки. Як усі позмивалися, Адам знову почав говорити.

І омилися,
І очистилися,
Тепер на молитву ставайте.
Від усього серця,
Що в грудях б'ється,
Господа бога благайте.

Все живе колом оточує Адама та Єву. Адам, ставши на одно коліно і звівши голову вгору, починає чуло вичитувати.

Господи, боже ти наш.
Царю і неба, й землі!
Ти — батько єси задля нас,
Ми — діти покірні твої.
Помилуй же нас і прости,
Коли помилялись в чому,
На путь твій святий наведи,
Навчи нас закону твойму,
Щоб ми, недостойні тебе,
По слову твоєму жили
І мення твоє пресвяте
У серці й душі берегли.
Господе правди й добра,
Державцю святих твоїх сил!
Борони нас від всякого зла,
Прикрий омофором своїм!
І ми тут, прикритії ним,
Лицем до землі припадем
І славу тобі і хвалу
До самого неба зашлем...
Славте господа всі, величайте його!
Уклонися йому увесь світ, вся земле!
Він великий є бог, над богами господь,
Його воля свята хай над нами вита!..
Слава господові нашому, слава!
Вовіки і віки — слава!

У с і
(гукають за Адамом, аж по раю луна іде)
Слава господеві нашому, слава!
Вовіки і віки — слава!

А д а м
Амінь!

У с і
Амінь!

Насуває над раєм біла, як сніг, хмара і почина спускатися на землю білими крупами.

А д а м
Манна пада! Манна пада! Господь посилає нам манну. Ходімо підкріплятися нею.

Усі розходяться в різні сторони. Адам і Єва, узявши дві чималих лушпаїни з горіхів, почали у їх збирати манну, а назбиравши повні, посідали рядком під деревом і почали їсти.

Є в а
Ну й чого-то така смачна манна оця?
Уживаєм щодня, а не докучає!

А д а м
Бо господній се хліб... його воля свята!

Є в а
А по правді скажи: чи тебе не кортить
Коли-небудь чого й іншого з'їсти?

А д а м
І на думці нема. Та й чого?

Є в а
Як чого?
Хіба в нас у раї їстівне не росте?
Он куріпка — дивись; молочай он буя;
А козельці заглядають аж в очі!
Або — он, на кущі,— як пасльон почорнів?
Аж сміються виноградові грона!

А д а м
Та й дурниця яка в твою голову йде!
Тож — живе, а живого господь
Заказав нам ніколи не їсти.

Є в а
Та я чула про се. Тільки дивно мені:
Нащо ж волю господь на усе нам подав,
Попустив, що захочем робити?

А д а м
Ну, то що? Волю — дав, а проте — наказав,
Як отут нам поводитись треба,
Щоб не вскочити в гріх.

Є в а
Ото й дивно мені!
Коли воля — то на все уже воля.
А то: воля — одно, а закон — не дає
Їй широко розпросторити крила:
І те можна, і те, а до того — то й зась!
Бо закон не велить, щоб не вскочити в гріх...
Задля чого ж оце, розкажи ти мені?

А д а м
(хитаючи головою)
Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?
Щось недобре в душі твоїй коїться, Єво!

Є в а
(сумно)
Не втаюсь: там щось є,
Щось непевне заклюнулось в неї
І полоха спокій мій, і спать не дає.
Чудні сни мою душу лякають щоночі!..
От і вчора: приснилось мені,
Що стоїш ти отам — на поляні
Гордий силою, що у тебе вона
Так і скаче із очей твоїх чорних,
Так і прище з усії постанови —
Владних рук, бистрих ніг і високого стану.
І та сила твоя так і тягне мене,
Так і вабить під захист могучий...
Там,— здається мені,— не боятимусь я
Анічого на світі; від всього забороне
Ота сила твоя і... щаслива, до тебе горнуся,
Заглядаю у вічі огненні твої,
Припадаю до високої груді,
Щоб спочити край серця твого,
Що так шпарко підкидається — б'ється...
І от, — чую,— як та ласка моя
Прокрадається в душу до тебе
І пестить починає її,
І голубити тихим спокоєм...
І мене ти на руки береш,
І колишеш тихесенько — тихо...

Адам прикро та ласкаво задивляється на Єву.

І заснула під тим доглядом я.
Вже не знаю, чи довго я спала, чи ні,
Тільки разом, мов шпигнув хто,—проснулась...
Коло мене тебе вже нема,
Якась неміч мене всю посіла,
Пов'язала мої руки і ноги,
Не дає очам глянути ясно!
У душі — страх піднявсь, серце — жаль навернув
І несказана туга насіла...
Чую я — пропадає навіки те щастя моє,
Що воно вже ніколи не вернеться знову!

Адам з жалем дивиться на Єву.

І від ляку й жаху разом кинулась я...
Ти лежиш на своєму ліжкові
Й тихо спиш... На великую силу
Перетерпіла я отой страх і той сон,
Поки знову заснула... Не знаю,
Що ясує цей сон?

А д а м
(понуро)
А чи молишся ти
Щиро богові, як спати лягаєш?

Є в а
Як і завжди — молюсь.

А д а м
(зітхнувши)
Ох, молися!.. Молись,
Бо тебе се лукавий доводе до сього.

Є в а
А лукавий — то хто? Ти де бачив його?

А д а м
Хоч не бачив, оже знаю про його.

Є в а
Кажеш: знаю? Розкажи ж ти мені,
Покажи, щоб я знала, кого стерегтися.

А д а м
Його бачить не можна: то — дух.

Є в а
Дух?.. І бог — дух? і лукавий — то дух?
Як же їх розпізнати, збагнути?

А д а м

Нам не дано снаги, як збагнути їх нам,
То істоти без облуди, без тіла...
Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний,
Як те сонце, блискучий — яскравий,
Як повітря прозоре — невидимий-легкий,
А могучий — його силі кінця-краю немає.
Він — усе... Небо те — і високе, і синє,
З його зорями, місяцем, сонцем ясним,
Земля ся — із горами й водою,
Із усім, що на їй і під нею живе,
Росте, плава, і ходе, і дише,—
Все то він появив. Його творча рука
Із нічого усе те зробила;
Його сила свята — над усім тут віта,
Його воля — нам усім тут керує!
Що в нас волос? А й він не спаде
З голови без господньої волі святої...
Такий — бог... Він — і правда, й добро,
Він — і ласка та милость без міри
До того, хто отут по закону живе;
Гнів страшний — задля тих, хто не хоче
Покоритись закону його... А лукавий? То, Єво,
Дух нечистий, дух гордощів, зла,
Супротивник лихий божій волі.

Є в а
Що ж він, рівня йому? Другий бог?

А д а м
Бог — один; а лукавий був у його слугою...
От як янголи служать йому,
Херувими або серафими,—
Все то слуги його... І лукавий служив
Край престолу господнього, Єво,
Та потайно в собі гонобив
Горді думки, що він усе зможе,
Як і бог; що він — рівня йому;
А далі — ще почав і других підбивать
Не коритись святій божій волі.
От за це то його наш великий господь
Від престолу свого і одринув...
— Іди, каже,— лихий, геть від мене, мерщій,
Йди на землю. Там в ярах та проваллях,
Куди світ і удень не доходе,
Пробувай з своїм родом довіку!
Непроглядна темнота хай криє тебе
Від очей моїх; а коли попадешся
Ти на очі яснії мої,
Хоч би трапилось те й незнарошне,—
То тоді вже жалкуй на самого себе! —
От від того часу й почав, Єво, отут
На землі керувати лихий серед ночі.
Світа — страшно йому, через те він удень
І ховається по ярах та проваллях,
Де довічна темнота буяє.
А як сонце — господнього світу краса
Забажає спочити і темная ніч
Вкриє землю своїм пологом чорним,—
Тоді, Єво, тоді і лукавий з ярів
Виходжа та й почне сновигати
По землі, почне сіяти чаклі свої
Та тенета тонкі розставляти,
Щоб спіймати у їх душу якую...
Через те то вночі й стерегтися його
Треба, Єво... І ти стережися,
Боронися від лукавого чаклів.

Є в а
Яким побитом?

А д а м
Молитвами тільки.
Господь мудро зробив, що нас сном обдарив.
Як хто спить — то лукавий того
Не займа, бо до тіла йому байдуже,
Стереже він одну тільки душу,
Щоб чим-небудь її довести до гріха,
Та наструнчить проти господа-бога.
Через те то і треба благать повсякчас
Його ласки святої, щоб він захистив
Нашу душу від лукавого чаклів:
Щоб, як ми поснемо, він її допустив
До свойого престолу на схову.
Як він пусте — то й спимо ми гаразд,
Поки й світ не загляне у вічі;
А як в кого, бува, забариться душа
Долетіть до престолу чи розгніва чим бога,—
То така цілу ніч без притулку літа
По широкому світу й не знає,
Де спочинок знайти... Бува іноді так,
Що провідать про тіло своє прилетить,
Тоді ото й сни тому сняться.

Є в а
(журливо)
Я ж, здається, щиро тут завжди молюсь,
Кожне слово молитви ловлю,
Що проказуєш ти. А проте — кожну ніч
Сни все сняться... Чого то, Адаме?

А д а м
Може, вдень чим грішиш?

Є в а
Вдень, Адаме,
Тільки [з] змієм одним я гуляю.
Він подобавсь мені: голова вся горить
Якимсь сяєвом сизо-червоним,
Мов її заквітчав злотим хто віночком.
А у вухах — невеличкі сережки бряжчать
Та висвічують, немов зорі на небі.
І таке все те любе, Адаме, мені,
Так подобалось, що аж руки сверблять
Поздіймать ті оздоби із змія
І на себе надіть.

А д а м
То-то й є!
Оце ти і грішиш перед богом.
Це, бач, заздрість посіла тебе.
Заздрість — гріх!..

Є в а
Що ж казать,
Як бажається в те нарядитись?
Он як хочеться!.. Якось я йшла
Поз протічок й незнарошне зирнула
У ковбаньку... Аж — гульк! — звідтіля
Засвітили до мене чиїсь очі веселі,
Чиєсь личко всміхнулось привітно мені.
«Хто ти будеш?» — спиталася я.
«Хто ти будеш?» — воно одгукнулось.
Я злякалась та навтьоки — драла!
Коли змій нагодивсь. Він плазав
До протічка водиці напитись.
Перестрів змій мене, зупинив та й пита:
«Куди се утікаєш так прудко?»
Я й кажу; а він — як зачмиха, та так,
Що від реготу аж покотився!..
«Та то ж,— каже,— сама ти і є!
Твоє личко у воді то одбилось».
Не повірила я. Та тоді вже, як вдвох
Ми вернулись ізнов до протічка
І як він перегнувсь, щоб напитись води,
А з води почала виглядать голова
Така сама, як була і у змія,—
Тоді тільки і я дойняла тому віри.
Нахилилась і я та й дивлюсь, мов на те,
Як змій п'є, насправжки — на себе.
Любо, бачиш, мені видивлятися там,
Як колишеться кругле обличчя,
А на личку тому повні щоки горять,
Червоніють, як крайнеба уранці,
Зуби білі — блищать, устоньки — майорять,
Наче ягоди стиглі, червоні,
А з очей іскорки так і скачуть!
«Дивно, дивно! — подумала я,—
Невже то моє виглядає обличчя?
Невже я — така? А що б же було,
Якби золотим тим віночком,
Що змій носе, заквітчати мої
Оті кучері, як льон той, біляві,
А сережки ясні почепить
В білі уха?»

А д а м
(прикро заглядаючи на Єву)
Що 6, питаєш, було?..
Ти й без того принадно-вродлива!

Є в а
(граючи очима, радо)
Я вродлива?.. Невже я вродлива?

А д а м
Не дратуй! А то я...

Є в а
(лукаво)
Ну, що ти?

А д а м
(палко)
З'їм тебе! Так цілком й проглину!

(Кидається до Єви, а та, постерігшії, швидко схопилася і, заливаючись реготом, полонула, як коза, поміж кущами і незабаром скрилася з очей. А д а м, важко дишучи, приліг на траву і до якого часу лежав тихо. Потім підвівся і почав говорити).

Що за швидка та скора оця Єва!
Прудкіше оленя, вертлявіше лисиці,
Як серна та — струнка, утішная та жвава!
Несказана подяка богові за те,
Що він послав мені утішницю такую.
Спасибі, господи! Скажи тільки, чого
Коли на неї я як-небудь задивлюся,
То серце в грудях ходором заходе
І заколотиться-заб'ється шпарко так,
Немов хто кулаком застука дуже?
Дух затинається, а в голові — спалахне
Огонь жаркий... І тягне щось мене
До неї, й сум такий проймає,
Коли вона де довго забариться...
Я до сього часу не відав неспокою,
Не почував негоди в своїм серці...
Скажи ж ти, господи: чи гріх це, чи не гріх?
Як гріх,— то одверни лице моє від його,
А як не гріх, то... хай той Євин сон
Мерщій справдиться поміж нами!

Схиля голову; задумується.

Заслона помалу спускається.



1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Спокуса"