Щоденники Панаса Мирного

 

 1865



25 апреля [1865]


Сегодня, после долгих дум, я дал себе обет записывать все мои впечатления, накопившиеся в известный день, т. е. писать дневник.
Сюда войдут все умозрения и умозаключения, которые часто блеснут на одну минуту в моей голове и скроются почти навеки, т. е. неизвестно когда снова они пробудятся. А так как мой разум иной раз касается вещей и вопросов очень для меня нужных, но благодаря моей слабой памяти они остаются неисследованными и неразрешенными, то я положил их записывать и когда-нибудь, от нечего делать, пересматривать начну свой журнал, то все-таки увижу, что вот-то такой вопрос не решен и все конечно решу. Итак у дорогу! Но как сегодня уже вечер, то завтра утром постараюсь унесть мои впечатления.
Глупо! будто это уже так нужно непременно записать сегодняшние впечатления, что я еще пишу «постараюсь», как бы обязан кому что-либо. И смешно, и глупо!

26 апреля


...У полдня читал в № 12 «Эпохи» за [18]64 год статью Соловьева «Женщинам». Я никак не пойму этой статьи! С первого листа начинает говорить за женщин, затронутых литературой и чреватых современными идеями, отнимает у них самостоятельную готовность на разумное дело, — они вообще податливы. Потом говорит, что развитие женщины задержано проституциею. Не понимаю этого слова, искал у словаре — нет. Далее доходит до романа «Что делать?». Это, говорит, картина развращения благородной женской натуры хитрыми теоретическими умствованиями!! И все это вытекает от того, что Лопухов, заметя любовь Веры к Кирсанову, вел с ним теоретический разговор. Странно! Потом Писарева ставит между Рахметовым и Базаровым: «Это, говорит, средина». Смешно! В романе этом автор выставил, как лучшие существа бывают ретроградны от врожденных предрассудков, а предрассудок у него и то, что женщина восприимчива. Глупо! Почти всего занимательнее, так это вот что: самый естественный исход этой трагикомедии есть любовь Веры к Рахметову и жизнь сообща с ним, с Кирсановым и Лопуховым. Я уже здесь ничего не вижу, кроме лжи. Где же та любовь к Рах[метову], когда он уехал за границу и больше его не видать. Или мне память изменила, или чорт его знает!! не понимаю ничего, надо прочесть снову «Что делать?».
Перед вечером ходил в ливаду гулять и снял вид Заярской церкви. Этим и кончу повествование вчерашнего. Да, нет, не все еще: соловей произвел на меня радостное впечатление. Песня его перерыла во мне давние дела, а теперешние воспоминания.

27 апреля


Самое тягостное положение, когда нет человека, тоска, не знаю, до всех ли она одинакова или ко мне только, и такая злобная; по моему разумению, до всех она одинакова, и вот почему: люди построены одинаково, собственно говоря за организацию, что же касается его [человека] духовного строения, так здесь присутствует многое множество элементов. Но я не намерен говорить за духовную деятельность человека, скажу только, что природа кладет на него свою печать. Значит я, находясь под влиянием одной природы с братами гадячанами, одну испытываю и скуку с ними. Впрочем, не знаю, как по-чьему, а по-моему — это самое тягостное положение: читать, писать, спать не хочется. Поговорить бы с кем-нибудь — чорт подтаскал дежурстве. Гадкое положение! Воображаю, как будет на Николая 9 мая. Впрочем, я замечаю, что погода на меня много действует, а сегодня пренесноснейшая погода: то солнце блеснет, то ветер и дождем повеет. Скверно!

28 апреля

Сплю. Вдруг шум, что за шум? Присяжный, чтоб он треснул, кричит, что у него подшучено табакерку. Привязывается ко мне, я и сном и духом не видал его табакерки; начал божиться, не верит, но еще дужче шумит, у меня уже в голове мелькнула мысль велеть ему замолчать силою закона, впрочем он скоро пошел. Итак я у 5 часов прокинулся и уже больше не заснул.
Прихожу домой, мне дают письмо от Ивана. Как оно меня обрадовало: жаль только, что «Кобзаря» нет. А те издали?.. изуродовали «Кобзаря», такое гениальное произведение! Черти!..
Когда б на мою долю хоть те пришлись, что издает бурса. Ну, какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено... «Кобзарь», и тот изуродован. Несчастная Украина, мать ты моя!..
Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой.
Как его изучить пословицы и приказки нашего люду, память у меня плохая, а знаю, что это такой этнографический источник для изучения народа, какого еще никогда не было. Спасибо Номису за его труд, великое спасибо. Стой, начну изучать так: возьму какую-нибудь сторону — религиозную, нравственную-ли и буду добиваться толку. Буду проводить параллели между загадочными преданиями народа и научными истинами; это изучение, кажется, должно врезаться в память мою, впрочем, наверное не знаю. Как бы Иван приехал на каникулы, то с ним бы порахуваться, а то... пусто!..

29 квітня

Оце й сьогодні думав над приказками. Думав-думав і нічого не видумав... Тепер серце рветься, хоче виливати своєю мовою сльози бідної, вдовиці, та ба! не тямить, тілько тихо-тихесенько заплаче, та й засне. Пригадаю батька:

А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...

та й заплачу серцем одиноким. Уже думаю кинути брать з бібліотеки книжки і заніматися пословицями кожного дня. Так і то — є там гарні книжки й нужні мені. Думаю писати яку-небудь повість і вмісті приказки ізучати, та хто його знає, як і буде. А буде так, як буде, я тілько знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови... Правда, в мене є велика надія, мені тілько 16 років, та що, кажуть, знать, те за плечима не носити, хоч би і в 6 було, а не в 16!

2 травня

От уже 2 травня, а я і забув про свій журнал. 30 квітня були іменини старого — так день ізбайдикував, ну нехай то так: «Кесарево, каже писаніє, кесареві, а де ж божіє богові»: учора хто його знає що й робив, що й за перо не бравсь. Сьогодні мої іменини, 16 років уже стукнуло, а що з того?
Ну що з того, що шістнадцять
Мені вже минуло?
Знов у серці ворушаться
Криваві думи;
Знову його давить горе,
Та ніхто не знає,
Як серед ночі тихенько
Воно заридає
На гіркую свою долю.
Ніхто не почує.
Та і лучче, а то б може
Ще (1 нрзб)
Тії сльози мого серця
Кровавії ріки.
Не плач, серце, дивлячися,
На вбогу каліку,
Не дивися... От все моє,
Усе моє діло:
Ридать... плакать, і волосся
Моє побіліє;
І сам ляжу у могилу
З гіркими сльозами...
Чи одно хоч на сміх серце
Мене ізгадає
На сім світі? Чи спом'яне
Яким добрим словом?
Нащо мене споминати?
Не зробив нічого
Путящого, а так тілько
Проволочив годи,
Як розбійник у неволі;
Та лив гіркі сльози,
Та домовляв горе вдови,
Путнього ж нічого...
І положать моє тіло
У землю сирую,
І зариють, як собаку,
Ніхто не посадить
На могилі калиноньку;
Зозуля кувати
Не прилетить ранесенько,
Соловей співати
На могилоньку не сяде...
І буду лежати
Покинутий і забутий
І людьми, і богом...
Знать, такая судилася
Козакові доля!

Оттакої веселої серце заспівало, хай йому усе добре! Такої веселої, та й нічого радуваться: куди гляну-подивлюся, все горе-неволя, а де те щастя? Хто його знає.

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?

Чи не так воно й є? Правда великая, святая правда! Гине слава козацькая, долі нема...

3 мая (травня)

Сьогодні дочитував в «Отечественных Записках» за січень статтю: «Мнение Бокля за Джона Милля». Хвалить його, хто його вже знає і як, а він того і не заслужує; бо він тілько, як сам Бокль каже, тілько з'єдинив теорію з практикою, говорячи за политическую экономию, которі були виявлені наперед його.
А тепер почав «Евгения Онегина». Яка сила поезії!

5 травня

Лінивий я став, дуже лінивий, уже пропускаю по дню у дневнику, хоч учора було багато дечого написати: читаю теж не так, як колись читав. А так тілько байдикую. Мені учора трапилось бачить случай, котрий може постояти против того, що наш люд називають злодіями. Приходить жінка получати гроші на дітей, замість провіанту; казначей якось їй і видав замість 6 та 12 карбованців. І гадки о тім нема. Коли це прибіга через скілько годин, каже, мені передано 6 карб. «Я не хочу їх, мені слідує тілько 6 p., а тут 12. Я прийшла додому, стала лічить — 12, я так і обмерла. Та за гроші та скоріше сюди».
Я зараз і пригадав оте батькове — наша слава

Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.

Другий случай був такий (мені розказували). Тут всяк, звісно, наставляє май місяць, ото і ми поїхали. Було там усього і поїсти, і попити, так те все вже випили і виїли, а пити ще хочеться. Один, не знаю хто, і пішов понад берегом, а ми біля Псла остановились, дивиться — рибалка, гука на його. Приїхав він. Ми його і послали за горілкою, а це було вже уночі. Ми ж об тім рибалці й думать забули, уже збираємось у дорогу, та й знаємо таки, що кий чорт вернеться. Ні ми його не знаємо, ні він нас, ну й возьме ті гроші, і поїде. Коли це вже зібралися зовсі їхать, рушаємо, кричить рибалка: «підождіть, нате горілку!» Ми до його. Горілка, так ми і не пили — йому віддали, ще й на півкварти дали за те, що він чесно зробив.
Хай же після цього ніхто не зве наш люд злодіями. Звісно, в сім'ї, кажуть, не без урода, та все ж таки не ввесь народ злодії, як пани звикли говорити.
Уп'ять трохи не забув. Тепер у нас вибирають уполномочених для вибора в земство членів та гласних, так на цих-то виборах наш народ показав, що й він однакових прав з панами. По землі слідує 6 дворян, а в 3 стані ні одного не вибрали, так же город закінчив. Назаревського попа, кажуть, як вибирали, так ні одного білого не було. Об'явлено було, що хто піде наліво — не збере, хто направо — збира, так вони всі наліво. А у Харківській губернії, не знаю в якім повіті, кажуть, що вибрали предсідателя і членів з своїх, ще й неграмотних. Так, пани кричать, так що ну, «Чого, каже, вони нас недолюбляють, чортові шквари!» — «Було б, кажу, вам ще більше держати у неволі, то тоді б незіснували ще».
Оттака неправда у людей є — того що він дворянин і раз йому оддається право подавити народ, а народу не дають, поганці, і оборонятись. Постойте, що він ще вам покаже. Будете знать, що пан, що мужик — все одно. Та ще в такім ділі, як земське учрежденіє. Постойте, ось ще буде гласний суд. Побачимо. Вже світ правди прогляда у наше віконце.

6 травня


Учора ввечері лежав я біля казначейства, приходить Стрімянов і Нимчасенко, чини судейські. «Ходім ходити», — взивають. «Ходім», — кажу. Пішли. Заговорив я з Нимчасенком за жінок. Я кажу, я не встрічав образованої жінки ніде, та, кажу, вони все однакові — на слова вірять скоро, тим і я до їх не дуже охочий. Я люблю, щоб мої думки хто гудив, а всяка жінка не способна на це, так об чім же я буду говорити, коли вона зо всім зо мною согласна. — А попробуйте, — каже, — сказати яке палюче слово, коли вона не обколеть вас. — То єсть, — кажу, — була Кучерова. — Це, — каже, — не образована, ця нахапалась. — Так лиш навчилась, хапаючи вершки якої-небудь істини. Цим і кінчився наш говор. Казав, що у Яснопольського 16 буде весілля, і друге чорзна-що. От чоловік він чудний. Хоче йти по естественному факультету, а не читав нічого по єстественній історії. Тричі чудний!
Сьогодні, пообідавши, пішов у садочок. Боже, як і хороше! Груша, сливи цвітуть, бджілка гуде, і як прихилиш ухо до землі, то так, як музика, заграє все живе! Рай та й годі. Ще, правда, сьогодні хотілось піти у ліс, та ба! Не піду. А соловей же то, соловей, так і виливає...
Сьогодні у казначействі нарисував з одної жінки зразок обличчя — не таке зовсім, тілько так сидить і така одежа.
Борисенко розказав одну побрехеньку, таку: один чоловік пішов у неділю брати копи — возить до дому. От наклав зовсім віз, тілько ще так остававсь один снопик положити. Він за снопик, а гадюка відтіля, він її батогом, поки бив, поки і вбив. Вона, здихаючи, і крикнула: «Скажіть Наталі, що немає Росаллі». Приїхав додому та й розказує жінці новинку, тілько що сказав — «немає Росаллі», коли тут як вискочить з-під лави гадюка та прямо йому у вид так і впилась. Укусила — він і вмер. Отаке колись було, тепер такого ніколи не буде!

7 травня


Учора я проходжувався по городу. Ходив дивитись на воду за острог. Відтіля йдемо, сидить щось нагорі. Ближче підходимо — Дуняшка. Я так і затрусився, та злякався, щоб не було біди. Як удержав себе, тоді й кажу поштальонові: «гірка доля оцих! тяжко гірка!» Я не знаю, чого я такий чулий став тоді: у мене трохи сльози не потекли. Сьогодні, як гарно буде, піду туди й розпрошу, яка її нива. Хочу з життя їх написати повість. Оттут і пословиці трохи підучу. Ходив у садочок. Мене природа так розтроюжує, що я, як згадаю Тараса, так і заплаче серце.
Одурив мене, сукин син, Єлсинський! Сказано піп! От чорт, а як серце бажало, щоб та розказала за своє життя — та ба! Одурив, сукин син! Ходив і до його на кватирю, та тілько дурно забивсь — нема чортового сина. А стерво! Коли б побачив, бив би! єй-богу, бив би! Ну, як таки так: дав слово бути в 8 годин увечері, а зовсім його не було. А чортів син! Постой, завтра я тобі дам, твоїй совісті попівській!

9 травня

Учора вилаяв Єлсинського; після обід писав одну повістину віршами, як гине наша краса дівоча од паничів. Ще мені треба буде написати, хоч прозою, як москалі розвращають жінок. Учора ввечері гуляв і бачив Дуняшку, знаю все її життя — вона рада такому, хоч і знає добре, що гірко так жити. Сьогодні може напишу її життя; любивши оддалась, ще із радістю — дурна! А вона на гречаночку похожа...
Устав дуже рано, гуляв по саду: як хороше — боже як! Цвіте мир, а солов'ї йому пісні співають...

16 травня

Був у Заярській церкві — півча співала, — препогано! Йшов через лісок Техаковича і більше получив того вдовольствія, чим у церкві, хоч і під церквою на травці сидів і гарно було сидіти, — то що! У ліску удесятеро лучче. Збирався з Борисенком іти у ліс куди-небудь проходитись, — та що й казать!.. Сестра як дурна розревлась, та й не пустила, як жінка. От дур жіночий!.. А тяжко мені, що його й робити?..

17 травня

Учора був на вінчанні у церкві. Дививсь на молодого і на молоду, і якась туга стала давити моє серце, чого — не зна! Тілько я думав за брак, це (без розводу) не святе, а розпрокляте таїнство, которе іноді соєдіняє дві людини на вічні муки. Воно то таїнство, це то і нерозумно лаяти, а треба лаяти люд, которий під цим святим таїнством прикриває порабощение личности. Воно, по-настоящому, ніхто не сміє зобіжати другої людини, а найпаче жінки, як помічниці своєї, так піди ж ти з дурним людом! Сестру мою чоловік лякає тим, що вона від бога і должна покорятися йому, як церков Христові кориться. О! Господи! отакий чоловік, мій зять! Під покривалом віри хова всі свої безсовісні діла. Стерво! Сестра ж моя звісно богомолка, і слухає його, як бога, що буцім-то і справді вона должна кориться.
А, брак ти проклятий! А людська совість от до чого доходить?!! «Тобі, каже, і бог повелів мене слухати!» А ти бог розпроклятий, коли ти оддаєш одного чоловіка на волю другого!!! І бога, таку святу і правдиву лічность, ставлять у такі безсовісні діла підвалиною, от люди!!!

18 травня

Сьогодні написав до брата у Київ, а завтра думаю ще до того мовчазного приятеля Іващенка, негарний він друзяка.

21 травня

Какое предназначение человека? Этот вопрос вчерашний вечер занимал мою голову. Думал я, думал, и все выходила чепуха. Мне говорили так: первое назначение человека есть привязанность к своему родному, т. е. к отцу и матери, далее эта привязанность растет, и когда человек подрастает, он начинает привязываться к тем знакомым, с которыми родные в хороших отношениях и им всячески служит; а еще далее человек привязывается к родине-отечеству и для него служит, работает. Вот в чем и назначение его, сиречь в служении и работе своему, родному. Когда же я говорил, что назначение человека есть жизнь, меня обличали в этом, говоря, что и животное живет, но я, как над этим вопросом мало думал, то не мог хорошо и спорить. Животное живет, говорят. Гм! Что же человек как не высшее и развитое животное. Где различия человека от животного? Нигде. Первое и самое крупное, из физических: язык человека. Но ведь почем мы знаем, может быть и животные говорят между собою? Я ведь, попавши в Англию, не разберу ни слова, потому что я русский, также я не могу разобрать значения собачьего визга. Язык народа есть условные произношения для определения какого бы то ни было предмета. Что же тут неестественного и сомнительного, что собаки говорят? Все это возможно. Только их язык не развит, как язык человека, и притом еще не способствует быть языком литературным!
Человек, благодаря природе, произведшей его на свет таким совершенным, может перо подчинить и писать (хотя и это не дается без труда). Что же тут удивительного! ведь попугай же говорит! Значит и сомневаться в том, что животное говорит, не может человек благомыслящий. Никто наверное не знает — но может быть.
Для чего соловей поет? И он, как и человек, старается устроить жизнь как можно поблагоприятнее, веселее и поэтичнее, для этого необходима подруга в жизни: и вот он своим пением старается всячески завлечь самку, как наш брат хорошим убором и припомаженной головой. И в его то песне вы и слышите голос любящего (значит говор — язык, о!) молодого человека, который хочет всячески усладить слух своей самки. Теперь отчего он перестает петь? Очень просто. Человек, женившись на девушке или вообще женщине им обожаемой, как-то теряет часть своей поэтической жизни и далее все охладевает, до тех пор, пока не начнется проза. То же и с соловьем. Он счастлив, спарувавшися: он поет, желая доставить и подруге своей счастье, покуда нет еще продукта любви. Как только начала самка нести яичка, уже поэзия лопается. Сядет самка на яичка — лопнула поэзия, начинается проза. О материальном благосостоянии, об устройстве как можно поблагоприятнее и безопаснее жизни — только уже и заботы. Наконец, третий период — дети. Мать отдается им вполне: она готова сама пострадать за детей, а муж уже далеко — у нее есть утешенье — дети!!
Не то ли самое повторяется в жизни человека, только как-то совершеннее, разумнее. Значит, те самые зачатки, которые у человека доведены до высшей степени совершенства, находятся и в животном, только в каком-то полусонном состоянии. Из этого следует, что человек ничем не различим от животного. Духовною жизнью, а духовная жизнь есть разумная, а разум есть и у животного. Только тем, должно быть, что человек может создавать разные идеи и возводить в всесотворяющую силу — это бога!!! Но ведь и это пустое в сравнении с различием. Идеи — дело ума, а ум есть и у животного. Значит, человек ничем не различим, значит он есть животное развитое — ни больше, ни меньше как человек!! И высшего его в мире существа нет. А если и различим, так различим своим исключительно развитым умом — всесоздающим и всепостигающим. А из всего этого и следует, что предназначение человека есть жизнь, в полном смысле этого слова, жизнь умственная, разумная, а все остальное вытекает из этой жизни.
Моє серце якось аж зраділо і неначе всміхнулося, як почуло, що Олена Олексіївна приїде. Ні, я таки її любив — тілько цього ніхто не знає і не відає, та й лучче — ніхто й не насміється.

22 травня

Як мені Олену хочеться побачить, показати їй свою поему «Безталанна», та ба! Немає її тут, коли вона приїде — не знаю, та ні в кого і попитати, або хоч і попитать, то зараз люди почнуть думати: для чого йому? А я бажаю, щоб люди нічого не знали. Балла скоро приїде — якось аж на серці легко!

23 травня

Учора ввечері сиджу в казначействі — чую ідуть дівчата і співають, о господи! Хуторка!!! Серце моє обкипіло, я не заняв їх ні словом, хоч були там і хороші, тілько думав, як їх язик таке вимове, як не стане колом!
У почтмейстера був: почтмейстерша хоче всячески визвати мене на спор, та ба! Їй хочеться звать, чи я що знаю, чи ні. Вона дума, що я мальчик, що тілько так умію говорить на вітер. Та хай собі дума, що хоче, мені то що за діло! А я зовсім не такий: я по-своєму себе знаю, і вона мене по-своєму. «И пусть себе», як каже Череванин з «Молотова».

24 травня

Сумно! Хоть би прийшов хто, та промовив

Хоч єдине слово,
То все б таки веселіше
На серденьку стало,
А то сиди, як розбійник
У тяжкій неволі,
І до завтрього не чути
Ні єдине слово!

Хай йому лихо самому дежурствові. Так сумно, так сумно, що хай йому кат!

26 травня

Учора їздили варити каші, та хай їй чур, — усі грали ролі сумашедших. У Ярмолая трохи не порозбивали собак, мабуть тим його сьогодні і в казначействі не було, — усе збирав до купи, бо ми порозганяли. Тепер смішно і жалко, що так прогаяв я один день.

28 травня

Позавчора приїхав Іван з Баллою — добре дуже зробив, весело тепер буде, тепер тузі прийдеться не по нутру — утече з моєї хатини.

Іде осінь — іде й лихо
У мою хатину;
Ні з ким сісти — промовити
Єдиноє слово.

24 студня [грудня] 1865 року

Багата кутя

Сьогодні празник із празників! Коли він уп'ять повториться у житті моєму. Сьогодні получив од Івана лист і в ньому — портрет Гонти! Це того лицаря, що

Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,

порізав дітей рідних за те, що вони були католики.
Які тепер люди?.. Оце дивись, — говоре, говоре, — що мов і тим, і тим жертвую, — а як прийдеться до крута — то й назад. Ні, будь ти Гонта! Я на його як погляну, серце неначе здавлене, так і опуститься. Що за обличчя? Що за погляд страшний?.. Ні, не буде другого такого празнику мені ніколи!

[1 8 7 0]


Дні моїх тяжких незбувшихся надій, дні мого горя, моїх сліз, моїх важких думок, що як те вороння обсядуть моє серце, обіймуть мою душу і оснують увесь розум часом важким і неодрадним туманом, — кому я вас покажу? кому передам? Чиє ясне око гляне на вас, мої марно проведені літа, без роботи в роботі, і хто, розібравши всю ту мізерію життя, скаже добре слово: він жив між нами, і чисте його серце хотіло любить, та, не маючи кого, — ізотліло в даремнім шуканні живої душі, з теплим словом? Молода сила просила роботи, а в невільній роботі — помарніла і зникла його сила, як степова трава. Або ж огудить (хай! аби правдивим огудом): він жив не знать для чого і поліг, не кинувши сліду ніякого, — не варт він і слова од людей!?
Хай же од сьогоднішнього дня прожиті часи, передумані думки зостановляться рядами у сій книжці і виявлять незнайомому мені чоловікові, як попадеться йому в руки ся книжка і, як хіть або туга приневолять його перечитати все, що буде написане, — всі мої радості й горе, жадання-надії, мій погляд на мир, всього мене — як я жив і був і, розібравши все те, хай він промовить надо мною своє посліднє слово. Хай, кажу! а може і самому коли здасться ця іграшка дітям на цяцьки.

1870 рік

15 лютого

Пив чай і читав. Прийшла од К. дівчина, принесла записку: просять у карти грати. Ніч темна, погода сира — одбива всяку хіть, але і чума несамотня, одного в хаті підбива іти; так і буть, — піду!
Сперш грали у карти. Погравши, Н. Я. з своєю завждішньою поговоркою: «ось послухайте мене, то будете людьми», — підступив до нас з пляхою наливки. І ми, правду кажучи, поки слухали Н.Я., щоб людьми стать, поки поробились з нас якісь зозульки, а не люди. Там чумака співають; а Н.Я. підтанцьовує під його, тоді, як ця пісня прийшлася до танців так, як корові сідло. Усяк, із знаючих спів чумака, скоріше заплаче, а отже Н. Я. під неї танцював. Правда, піднявши зараз на глузд, ми посадили його на диванчику, де він тут же, ради оддишки, і вивернувся. У мене ж вертілось усе в голові, як у якім безоднім вертепі, — і люди, і думки, все зливалося умісто. Пам'ятаю ми (я да А. Я.) довго спорили з Н. Я. і Л. П. за чиновничу підданську долю. Ми держалися більше правди і думки, вони життя і мети. З спору нічого не виходило, окроме того, що ми один одному сказали, що всяк говорить правду, в однім разі, і брехню — в другім. І усяке з цим согласилося.
Далі Н. Я. з Левком (як ми його завжди зовемо) співали щось церковне, постове. Ми з А. Я. глумилися з їх співу. Левко ніяк не зуміє узяти первого басу, та бере октави, а той пнеться угору з своїм тенором, як дурень з балабайкою; і виходило, як кажуть: ні богові свічка, ні чортові ладан. Хотіли співати пісень — і пісні не йшли на лад. Далі уже А. Я. згадала перевозчика, що колись співала їй її хресниця — дівчина. Заспівала... Боже мій! що то за пісня, що за голос? Я отетерів... То туга плаче своїми сухими, що одриваються з великим болем од серця, сльозами; то молода жіночка затягла свою невимовно важку і гірку жалобу на бездольне життя з ревнивим мужем!.. Я слухав ту жалобу, моє серце пило ті сльози, вони пекли його... Правда, пісня не довго тяглася. А. Я. не знає усії і проспівала тілько стишків два. Де б достать її? І що то за пісня чудовна... Я йшов додому, і перевилась вона своїми жалкими переливами у моїй душі; я ліг уже спати, все крутилося кругом мене, одна тілько пісня та якось тихо-тихенько чулась і змикала очі...

16 лютого

Ух! як погано було вранці. Немов сови ночували у моїй голові і од їх нестерпимого стану болить вона уся, немов оси звили своє гніздо у ній...
День був мокрий, туманний і ще додавив своєю непривітністю, аж наче болістю. За серце — мов п'явки ссуть, у грудях глухо і сухо, та жарко... Погано, погано!
У П. мій хресник С. заболів. Бідна дитина, як побивається: стогне у третій хаті, аж сюди чутно. Кажуть у його — переходи.

17 лютого

Ітак мій хресник не видержав — переставився. Бідна дитина! родилась для того, щоб зрости, пожити, та півроку подивившись на мир, і поліг. Задумався я над життям людським... і невеселий потяг на службу.
Прийшла пошта і роботи принесла цілу коробку. А до того ще й казначей мучить своїми недорахунками за розходи... Та провались воно все, — дай хоть вільно дихнути!..
Прийшов обідати, як і корогви принесли — ховать дитину. Пішов і я, прослухав панахиду, попрощавсь з хресником... Іди собі, мале дитя, у сиру землю, поки не зазнало лиха, іди малим — і краще, і легше: невелика користь, невелика й утрата!

18 лютого


Отак! відкіля не дожидали і тучі, відтіля ударило громом і посипало градом! Всі недорахунки казначеєві за розходи — розвіялися, як дим по полю, і зоставили, здається, у його голові за мене якесь пророкування... А втім, хто його знає — ніхто не віда, як хто обіда, і один бог знає, що чоловік думає-гадає. Одно хороше те, що душа його стала на покої, та й моє серце трохи угамувалось. І від чого я так побиваюся за всякою усячиною? Чого вона мене до живого доймає? — Не пойму.
Після обід лежав собі і читав. З кухні чутно балакали жінки. Я кинув читать і почав слухати їх мови. Одна, Васька, згадала про кріпацтво і про свого пана. Розказувала, як він розійшовся з своєю жінкою, накидавши низку малих дітей, і почав жити з своїми кріпачками-дівчатами, як крав ув однії панни дівку Ганну, як та не змагалася йому продати її, знаючи, що вона вже знюхалася з ним...
Була вона Ксьонзишина, а він стояв у Корицького, і знюхались вони собі там, і красива була — боже! огрядна, повна, на лиці, як калина. От візьми та й узнай Ксьонзиха, що вона знюхалася з ним, та як почала драть, та так збила — як печінка, синя уся.
От пан бачить, що так і так, та й хотів її купить: давав за неї дві дівки і грошей. Так Ксьонзиха не продала. «Як таки можна, каже, одбить од жінки чоловіка...» Не продала. То оце бувало як прийде її зять (тії Ксьонзихи) до пана у карти грати, та грають, грають, а потім пан як почне благати та просити, щоб уговорив як тещу, щоб продала вона Ганну; та той і каже: «Слухай, Павел Миколайович, якби вона моя — я б тобі її дурно оддав, а то ж, бач, що вона тещина, і теща не хоче продати, що ж я тут удію».
От пан та з Рудковським з Комишної і зговорилися, коли не хоче так продати, украсти її; не знаю, чи знав об цім зять Ксьонзихи, та певно знав, то видно їх усіх штуки.
Зговорились ото украсти і, як тепер знаю, було це восени. Украли вони її і одвезли у Комишну до Рудковського. А ми, їх христяне, і ходимо на роботу туди. То оце мої товаришки і хваляться: яка таки у нашого пана красива нянька. А я знаю цю Ганнушку, та мені і не вдогад. Яка ж там, думаю така? А її як привезли, то наші жінки, або які там жінки, накритки та дівчата, пішли у двір мазати — загадано було хату вимазать зсередини. Приходжу ото і я з ними. Тілько він, наш пан, Павел Миколайович, виходить та й каже — іди собі, Васько, ти додому, тут і без тебе помажуть. А я тому і рада — пішла. Тілько приходять товаришки з роботи і хваляться: така і не така красива у пана нянька. Яка ж там така? Пішла я уп'ять була на роботу. Уп'ять сказали: іди додому. Е, так стой же, тут щось є: видно я знаю ту няньку, що не допускають мене і в комнати. Пішла. На другий день приходжу рано і прямо у комнати. Увійшла у передню, тілько там і Ганна. Побачила мене і сховалася. Я стою собі. Виходить Рудковський, а він у пана за управителя був.
— Ти чого?
— На роботу.
— А тобі ж сказано не ходить?
— Так що ж, кажу, паночку, на мене мої товаришки обіжаються.
Він як затупа ногами.
— Хто ж тобі, — каже, — пан, — я, чи твої товаришки, і чий ти повинна приказ сповнять більше: мій, чи товаришок?
— Звісно, кажу, ви наш пан, ваш і приказ повинна сповнять.
— Ну так і йди собі к лихій матері, — каже, вже одійшовши. Я возьми та й усміхнись. Смішно мені стало, того, що не загадують робити через Ганну, щоб я не бачила її і не сказала кому.
Він і побачив, що я сміюся.
— Чого ти, каже, смієшся? — Так.
— Чого ж так?
— Хіба, кажу, не можна сміяться?
— Ні, ти, видно, чогось смієшся. Ти, видно, бачила щось?
— Ні, я нічого не бачила.
— Ні, бачила. Кажи, кого бачила?
А я візьми та й скажи.
— Слухай же, каже, Васько, іди собі додому та й не приходь: тілько про Ганну нікому ні слова. Бо тілько хоч язиком мельнеш, як скажу Павлу Миколайовичу, то так тебе одвіє нагайками, що не найдеш живого на собі тіла. Я і пішла та вже мовчу, мовчу. Та так пошти місяців зо два вигуляла за тії Ганни. А там, чую, у городі струс. Пані Ксьонзиха та подала об'явку, що вкрадено у неї дівку. Пішли скрізь обиски, шукають, а вона у Комишній сидить.
Та вже тоді тілько Ксьонзиха згодилася продать, як найдеться. А це саме було перед різдвом. Пан і пошли у Комишну за нею сани і четверку коней, прикотили її. А тоді мороз-мороз, так що вона трохи не змерзла на дорозі. Досталося за те ж кучерові, адже збив так нагайкою що нігде і курці клюнуть — не тілько що.
Так як купив ото вже її пан, і стала вона у його, до того там моя сестра Марія була, так ся так за дівку в горницях, а та як би і хазяйка. Пані ж — і не навертайсь. Раз приїхала і тілько що напилася з дітьми чаю, як він іде. Ти чого? Хто тобі право дав без мого позволенія являтися сюди? Вон! щоб твоя нога тут не була. Так вона сердешна плаче-плаче, та опівночі і поїхала до казначея.
Ну от, який був на такі діла, а їй-богу добрий пан був, дуже добрий. Бувало попросиш що у його, а таки ні в чім не одкаже. Грошей, позичить у кого, а тобі запоможе. І як умирав, то казав: ви, каже, кохайтесь у правді так, як я кохавсь.
Ні жінки, і дітей своїх од жінки не любив. Тих, що з христянами нажив, і жалував, і любив, а своїх ні.
Він, кажуть, сперш хороше з своєю жінкою жив, та мати її, теща вже, не злюбила його. А жінка звісно пішла по-материному, то як пішло у їх, як пішло, так він і покинув її, та сам у городі і жив.
Боже мій! та скілько то у його пропало через це. Адже моїй сестрі Марії, як уже вона йому під нрав не підійшла, як одділяв, дав корову, овець, три кужушанки, 12 плахот, усе гарусом та бумагою затканих. А тепер де воно те у неї ділось? Нема нічого. А й Ганні купив місто, поставив хату, наділив хазяйством, і як умирав, випустив на волю. А як умирав — приїхала жінка — велів не пускать. Синок, тоді учивсь він у Києві[?], скілько раз писав до його записки: позвольте мені, папінька, хоч попрощатися з вами, — ні, не пустив. Він і досі, як згадає, то жалкує: я, каже, до віку сього не забуду і довіку буду плакатись на його за це.
Отже він так не любив дітей, а як купували у його ліс — не продав; у мене, каже, діти, я задля їх кохаю худобу, — і не продав.
Не раз і досі смішно, як згадаю. Було у його 4 садки у Комишній, та такі великі, що ув один год я за самі сливи виручила 70 крб.; приношу до його, так він мені 3 кар. подарував — ну це ж, каже, тобі.
Так ото однії осені, ще не гаразд листя опало, як упав сніг, сказано сніг великий — ну так по пояс і займає! Так як намело того снігу у садку на вишні та так і понагинало. А ми пішли та й позламували на топливо.
От він раз іде на охоту, коли гляне на садки — аж вони так тілько одні стовпи стоять де-де, а то всі витрощені. Хто то? Приїхав у Комишну, зве нас.
А ми, душ нас 20, усе накритки та дівки, приходимо. У стан, кажуть, одправлять, щоб не рубали садків. А в мене — і духу нема.
Приходимо, стоїмо. Виходить він:
— Хто садки сплюндрував, сякі-такі дочки?
Мовчимо ми.
— У стан їх, звиніть, що скажу, к... в.
Далі: несіть лиш сюди лози, я їм задам сам, я їм покажу, як садки рубать.
Та й підходить до нас:
— Признавайтесь, хто ламав садки?
А товаришки взяли та й випхнули мене уперед.
— Ти, каже мені, рубала?
— Рубала.
— Ти? — до другої. — Рубала.
— Ти?
— Рубала.
— Ти?
— Я не рубала. Він уп'ять до мене.
— Так ти рубала, ти, видно, і привід перша дала?
А я, звісно, вже: помилуйте, кажу, паночку. Це ось як було. Та й розказала, як це було.
Полютував, полютував він, а далі й каже:
— Ну, будь ви чоловіки, або жінки — я б вам задав; а то що ви накритки та дівки — то щастя ваше. Вон з двору!
Так ми урозтіч тоді, хто куди попало.

19 лютого

Дяка Петр[енкові], я достав ту пісню, що 15 лютого співала А. Я. Ось вона:

Ой тепер я сама,
Як билинонька в полі;
Та не дав мені бог
Ані щастя, ні долі.
Тілько дав мені бог
А ревнивого мужа:
Що він п'є та гуляє,
Та мене розоряє.
А як прийде додому,
Не говорить зо мною...
«Ой хіба ж мені, серденько,
Розійтися з тобою».
Ой піду ж я, молодая,
А до броду по воду,
Ой чи не побачу
Перевозчика в броду.
«Перевозчик-молодчик!
Перевези через воду,
Ой перевези через воду
Аж до рідного роду.
Перевези через воду
Аж до рідного роду,
Ой нехай же я побачуся
Хоть четвертого году.
Перевозчик-молодчик,
А він сього не вчуває...
Ой сів же він на лодочку
Та й весельцем махає.
Ой, почула стара мати
По тім боці моря:
— Не плач, доню, не журися,
Та така ж твоя доля.
Не плач, не плач, моя доню,
Бо така твоя доля!
Ой полюбила пройдисвіта
Та по місяцю стоя.
— Ой не я ж його полюбила,
Полюбила моя мати...
Тілько ж мені повеліла
Білі рушнички дати.
Тілько ж мені повеліла
Білі рушнички дати,
А попові повеліла
Білі рученьки зв'язати.
Чи я ж в тебе, моя мати,
Та пшениченьки не жала.
Що ти ж мене туди дала,
А куди я не бажала.
Чи я ж в тебе, моя мати,
Увесь хліб переїла,
Що ти ж мене туди дала,
А куди я не хотіла.
Ой зав'яжи ж мені, мати,
Чорним платком очі,
Та поведи до річеньки
Темненької ночі.
Та й утопи головоньку,
А щоб вона не зринала;
Ой, щоб же я, молодая,
Сього горенька не знала.

Чи єсть що правдивіше ції пісні?.. Чи єсть найжальче її співу? Тихі, задавлені сльози, гірка божевільна жалоба, одинокий, важкий та тяжкий плач молодої жіночки у неволі ревнивого мужа!..
Я часто задумуюсь над жіночою долею: та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю. Накипівша у серці туга, надломлююча душу болість від витребеньків свого повелителя часто і густо виливається тим живим сріблом, тією щирою пшеницею — тихим, тяжким та важким поспів'ям... Їм тілько і дана воля в цьому. Через сю стежку тілько і доноситься жіноча гірка жалоба на свою долю до вуха освітнього чоловіка: змилосердься, брат! Та вже вона сердешна так звиклася з своїм життям-биттям, що дивиться на старшинство чоловіка, як на давній дідівський закон, як на свою віру, як на свого бога. Сердешная рабо негідного люду! Замість віри тобі напускають ману, замість бога — строять капища з різницями!.. Терпи, моя щоденная думко, поки другі люди настануть і другу заспівають вольну та веселу, з тобою!

20 лютого

Сьогодні одібрав од сестри і зятя листи. Бездольная моя Саня! Коли з одного боку сонце світить, з другого громом б'є. Чоловік її, жива і тямуща людина, жить би жить, але хвороба не дає. Завжди недужа, голубка. Пише, що і малий недужий. Сердешний! через бажання бачитись зо мною скоштував гарячки! Аж мені ніяко перед ним.
Увечері грав у карти і запрошено на завтра до Д. Дав слово — треба буде піти.

21 лютого

Сьогодні дядюшка прийшов на службу, пропустивши, видно, задля масляної. Співав він, танцював і жалувався на хворобу: «Нездорово щось, голубчику!» — промовляв часто.
Москалі завели різні байки. Казна-що розказували. Слухав мій дядюшка, та, видно, як глухий, чув тілько, що соромне розказувалось, а що і до чого — певно того не чув.
«Ні, слухайте лиш сюди, обернувся до мене з річчю, — ви ніколи мабуть не чули сії пісні?»
— Якої? а нуте.
— Заболіла, каже, в одного чоловіка жінка, або вона не заболіла, а так напустила ману: не любила його і любила дяка; чоловік був такий низький-миршавенький, і усе так тілько — дай та подай. От ото вона заболіла та й каже чоловікові:
— Ох! щось нездорово, чоловіче. Мені чогось здається, що я би поїла царських (? мабуть — райських) яблучок, то зараз би й одужала.
— Де ж їх достать, — каже чоловік, — тих яблучок?
— Ох, чоловіче! аж у Лубнях. Піди, бога ради, може хоч трохи полегша... ах... ах!., ах!
Уволив чоловік волю жінки — пішов.
Іде та й іде, вийшов уже за город, стало вечоріти, — їде гончар з ярмарку, попродавши горшки.
— Здоров був.
— Доров був.
— А куди ти, каже, ідеш?
— Та така й така, каже, біда. Занедужала жінка — посила у Лубні за царськими яблучками.
— Роман же із тебе, — каже гончар тому чоловікові, а його Романом і звали.
— Тут щось, каже, є: ось послухай лиш мене. Не йди ти в Лубні, лучче вернімось до тебе додому, та заночуєм, та тоді все побачимо.
Той і згодився. Поїхали.
А там уже жінка з дяком завела бенкет: п'ють, гуляють. Страви всякої, горілки — чого душа забажає. Коли рип у двері — гончар.
— Добривечір, — каже він.
— Здорові.
— Пустіть, будьте ласка, заночувать.
— Я, — каже жінка, — нам і самим нігде гаразденько, не можна, чоловіче добрий: їдьте до других.
— Та я, хазяїни добрі, тут коло припічка заночую, я нікого не знаю, пустіть бога ради, я тут біля припічка, принесу свої рядна та й ляжу.
Поговорили дяк із жінкою.
— Та ночуйте вже, — каже жінка.
От той розпріг там воли, та обмотав Романа у рядна, спитавши, як жінку його звуть, та і впер у хату, положив біля припічка, і сам сів, дивиться на їх.
Тілько жінка і почала виспівувати, пританцьовуючи:

Ой коли б той не прийшов,
Що по яблучка пішов.

А дяк: тру-ту, тру-ту, тру-ту!
А вона уп'ять:

Коли б же той привернув,
Що горілки роздобув.

А дяк уп'ять: тру-ту, тру-ту!
А чоловік-гончар і собі:

Чи ти чуєш, Романе?
Твоя жінка Уляна
Та із дяком гуляє.

А вона: — Ох, лихо! Це трохи лиш і за нас.
— Ні, ні, добрі хазяїни, я чоловік несвідущий — не знаю тут нікого, а сам почав уже розв'язувати Романа з ряден.
От вона уп'ять:

Коли б же той не прийшов,
Що по яблучка пішов;
Коли б же той привернув.
Що горілки роздобув.

А дяк собі: тру-ту, тру-ту, тру-ту!
А чоловік собі:

Чи ти чуєш, Романе?
Твоя жінка Уляна
Та із дяком гуляє.

А Роман уже розв'язаний: чую, чую, каже, та й устає, та як узяв дяка за чуба, як почав молотити, так той насилу ноги поволік.

22 лютого

Заговіни. Сьогодні, кажуть, дівчата, як і в прошлу неділю, збираються грати у танця. Ігра їх така: беруться ключем за руки і, співаючи, пробігають попід руками першої пари.
Я колись чув і бачив це у Гадячому. Співи начиналися так:

Дунай танчик виводив. 2.
Що виведе, то і стане. 2.
На дівочок погляне. 2.

А тут, каже, Петр[енко], співають, а це і веснянка. Коли б мені зазнатися хоть з однією дівкою, попросив би, щоб розказала, що тут співають, які пісні. Треба буде попрохати хоч Петренка.

23 лютого

Од малого одібрав листа. Пише, що простудився та й лежав, а тепереньки полегшало. Одписав я сьогодні і йому, бо завтра може що переб'є.
Оце сьогодні жилавий понеділок, попоїв я пісного — і гидко як на душу, так і на здоров'є. До того ще й погода така несамовита. Піст дасться взнаки! Замовкли вечірні співи дівочі, парубочі, замовк і жонатий народ, не чуть навіть і п'яниць, що ще учора горло драли, — умерло все; одно тілько вода реве через греблю і мовить, що не спить ще природа; і не скоро вона вляжеться: робота її — в кожен час, в кожну хвилину, як павук той в'є свою штучну павутину, так робить вона своє діло: там схитила душу з миру, там народила п'ять, там змиває землю від зимнього сна, щоб розібрати-розкрасити по весні травою, квітками і звеселить похмуре чоловіче око. Защебече тоді кожна пташка, заспіває соловейко, — і піде слава по всій землі, і заб'ється одрадою серце, і заспіваєш і ти під те щебетання, під той спів, свою тихую пісню душею... А ще поки тепереньки — одна чорна грязюка валяється всюди, та вода розлилася, та виспівує свою навісную пісню чорний ворон!
На душі сиро, самотньо, на серці важко та тяжко, і річ не йде на лад, язик, як колода, у роті валяється.

27 лютого


От уже чотири дні, як приймався я за свої записки. Правду кажучи, нічого було й прийматися; тепер піст і таке сумне врем'я, що бери його враг! Ще хоч гаразд, що сніг упав та ясні дні — все-таки на душі веселіш. А то хоч пропади!
Сьогодні задумав писати одну повістину. Главу вже накомпонував, що буде дальше — не знаю. Хочеться мені безталанную долю людськую вивести у ній, — та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив, а так це можна тілько накинути очерки одні, та цілу повість мені і не вдасться, мабуть, ніколи накомпонувати.
Скілько вже в мене є початого, та не покінченого? Так і валяється до слушного часу, а коли то той час прийде, хто його знає. Скоріш море діжде погоди, чим моя робота — кінця. Я, правда, думаю, від чого воно мені не вдається: я не за своє діло берусь... Треба мені сперш усього з розказів почати — невеличкі їх писати, а потім і за більше взятись. Так ніт же — зараз за більше. Знаючи тма-мна, думка і оксію утнути. А воно бач і ні.
Говорили сьогодні за багатство. Зароїлись мої думки, застукало дужче серце... Чого? Я подумав: що, якби я багатий був? щоб з мене вийшло? Тепер не знаю, не скажу нічого. Одначе думаю, що чортзна-що. Лежав би, лежебока, — більш нічого путнього б не вийшло. А втім, хто його знає. Уже ж я і тепереньки неабияк, хоч копійки нема, але живеться, як сам хочу... Чого ж мені? Чом же я не лежу? Чого і зачим я турбуюсь? Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тії слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі — то б моя слава була і моя надія справдилася... Через це я і пишу, і пишу, пробую — а ось може і вдасться... Так що писання — моя думка, моя надія, моя віра... Все оддам задля його, тілько його ні задля кого, воно моє багатство, моя слава, хоч через його слави то я ніякої і не запобіг.

5 березозоля [березня]

Учора я був дежурним. Хто коли-небудь служив по фінансовій часті, той добре знає об тому гаспидському дежурстві. Сум і туга уриваються у твою душу, холод і дубовий стіл, на котрому спиш, або краще качаєшся цілу ніч, мучать твоє тіло.
Прийшов я у 9 годин увечері, всі вже полягали спать, була тілько за мною остановка. Ліг і я, як та собака, посеред столу, зігнувшись, і од холоду закутавсь у свою кожушину. Спасибі їй! Хоч вона обороняє моє немощне тіло од холоду.
Ніч була місячна, хороша. Вітер тілько гув по залізній криші та цвіркуни перекликалися у пустих хатах. І найшли на мене думки одна другої тяжче, одна другої важче. Пригадалась моя служба і в Гадячому, і в Прилуці, і тута. Невесело, і як невесело! зробилось на душі, — наче камінь хто звалив на хилі груди. Задумався я над життям свого брата чиновника. Непривітне воно само по собі, — те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те составлення усяких сведєній та відомостів, само тоді уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради куска хліба, — о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знечев'я налає тебе і — то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хліба їсти... Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське! Чим я тобі вимещу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Нічим? Ні, я виставлю тебе на показ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування чоловічої совісті. Ти не даєш молодій людині ступня самостійно ступити, — яке твоє діло до його віри, до його совісті, до його щастя і нещастя?..
А «охранительные начала»? О, дурні, дурні! Хоч би подумали те, що під чистим, безупречним життям може скритися яд зміїний, отрута і непокій усякого покою, як общественного, так і частного-личного.

6 березозоля

Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це — поет 16 віку? Де ж поети нашого віку, віку чоловіколюбивого, віку цивілізованого? Де вони?.. От 300 років минуло, як не стало Шекспіра... 300 років — легко сказати, багато води утекло, багато дечого перевернулось, багато дечому научилися, а заглянути у душу чоловічу глибоко-глибоко, у його серце і виявити, розказати, що у них робиться у час лихої долі, у час великої радості, нещастя, горя, — виявити те все словами, як Шекспір, ще ніхто не навчився... Ми вже пережили вік пісень, пера за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А Гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою? Воно як та горлиця ежечасно туркоче у душі чоловічій і не дає покою, наповняє тривогою серце кипуче і скрикне чоловік словами Гамлета:
О, щоб сеє тіло, неподатне, біле, стемніло!

12 березня

От уже скілько днів, як задумався я над своєю драмою. Вона сниться мені... Привиджується, як удивлюсь у що... Чи не драма — моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського... старого бахуря — Пилипенка і добру, як голубка, тиху, як вода літня, хорошу, як самий ангол, — мою Галю, мою любую думку любого серця!.. О, коли б мені докінчити її!.. Дві дії уже є... Тілько ще не дії, а рямця для дії... Ще я її 10 тисяч раз перероблю, щоб тілько вимовить як слід, як у житті воно є... Музо моя — госте одинокої душі! Не покидай мене, поки я не викончу моєї Галі, як слід... Вона — покірна дитина твоя, люби ж її і грій доколи ще б'ється кров у моєму серці!.. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата — пустка, люди — бездушні трупи людей... Хіба ж моїй душі сконать так у бездушній пустині бездушного люду?.. На що ж я змалку рвавсь так душею і тілом у другий край, край — думки глибокої і широкої, що обніме собою увесь мир, увесь світ? Хіба для того, щоб сконати в пустині? Я язик собі вирву, коли він, стілько літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушнії трупи не урвався світ правди і любові... Боже мій! ця неділя і радість для мене, і несказанна мука!..

14 березня


Ніколи ще у мене так шпарко серце не билося, ніколи стілько роботи не було, ніколи так думки не тіснили моєї голови, як тепер! Уже чотири дії моєї драми написані, ще 5 — та й кінець! Поглянув я на свою роботу — скілько ще перероблювать треба? Галя тілько, бачу, у моїм серці така, яку я задумав, а в драмі — нема і тіні її, Василь не кругло обрисований. До Пилипенка моя душа не лежить, і я його здається не виставлю так, як треба. Багатир, скупий, бахур... все, од чого моє серце жахається!
Одно ще зараз ухватило мене так за серце, що я готов розірвати на малі шматочки мою працю. Подививсь я на «Долю», драму Стеценка, — і... в мене мало не пародія... Боже мій! уп'ять мука мені! уп'ять моє серце замість радості наливається тугою і думками о нікчемності своїй... Ну, невже вся моя робота, всі мої пориви серця, думки, надії, все, все, що святе для мене — один дим... нікчемна ігра молодої крові?.. Для чого ж я, дурний, томлю сам себе, не даю собі спокою ні вдень, ні вночі? Невже мені сказать словами Василя Кучера: «О, то безталанний день, коли мати зачала мене, коли викинула з себе!»? Боже мій! муки мої, муки! і коли я покончу з ними?..
От іще ж мука! Уже з місяць як одбираю і од роду і од добрих людей звістки! Чи ще живі вони, здорові? І живі, і закували уста, і здорові — і забувають мене недужого, одинокого серед цього пустого миру...

24 березня

Такі мене баглаї напали, що я вже починаю думать, як колись дитиною, що баглаї — такі люди, котрі зв'язують руки і ноги, і заказують думать. Прокляте врем'я — анафемський піст!
Написав до малого лист, та якось і посилать не хочеться: подума, чи не божевільний він справді? Бо, по правді кажучи, здоровий мозком чоловік такого не напоре, як я йому. А нехай здоров зносе!
Безталанна моя доля! лежить моя робота та чекає, щоб робили її, а мене баглаї напали!

29 березня

У моїй душі і плач, і досада, і туга... Надворі так хороше, весело, весною пахне, сонечко світить, — а мені не одрадно. Рій думок та гадок скучилися у моїм серці і в'ються і давлять. Читаю «Обломова». Чи не Обломов і я? Чи не того і мені так тяжко! Почав писати другу драму, та мабуть через обломовщину і не скінчаю... Так якось тяжко та важко. З рук усе випливає, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого? у кого ж? де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її. Та мабуть і у всім світі немає. Моє серце — мій ворог!
І правду сказать — не живу я з людьми, як слід, не поводжуся з ними... лежу і лежу собі дома, та влюбляюсь у себе. Прокляте життя! Чого ж я хочу од його? Що я хочу зробити сам у своїй німій самотині. Сили мої глухнуть, серце тліє... а я думаю зробити що добре... Дурень, дурень! Між люди! у справжнє життя! Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає, — отоді може і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..

30 березня

Боже мій! ніхто, мабуть, так не мучиться, як я! Нікому, мабуть, немає стілько горя і туги, як мені... І через віщо ж! через кого? Через самого себе! Душа і серце тліють і тліють серед самотнього життя, серед важких думок... Хто дасть мені, безталанному, руку помочі? Невже всі мої муки, мій бій з життям за ту невеличку дорожку, за той слід, що хочеться зоставити по собі, — одна химера, нікчемна думка, даремна праця, вигравання молодої крові по гарячим жилам?!. Боже ж мій! для чого ж я, коли так, живу? для чого убиваю силу молоду, літа нівечу, коли це все минеться колись за великим жалем і болем, що було воно, що гріло серце, будило і душу, і розум?.. Так краще ж покінчити з ним за один раз, тепер же, сьогодні і ніколи не ждати нічого, — то сон, химера!! Що ж робитиму я тоді? де дім (*подіну) і свої часи і свою силу? О! я здається безталанніше всіх у мирі!
Думав я оце за свою скінчену драму, і надумав таке, що аж голова пішла кругом... Вона нікуди не годна, як не годне ніщо моє — все-все, од малого до великого!
Навіщо ж я сидів неділю, носив її у своїм серці, як добро яке! Жив нею, спав?.. На те, щоб другому чоловікові і на очі показать не можна було?.. То ти безглуздий! Може воно і правда...
Безталанна доле моя! Прокляте неосвітне життя!

5 квітня

Одібрав од брата пошти разом 2 листи і книжки. Спасибі тобі, мій рідний брате, щирий товаришу, за твою ласку і добре діло! "Метода Оллендорфа" якраз підійшла під стать: життя моє з дня на день пустіло і глухло і не було мені нічого одрадного для душі, нічого потрібного для мозку; тепер я радію несказанною радістю і пожираю «Методу» з невимовним прожорством. Французький язик став мені за закон, котрий не сповнивши, я считатиму себе винним... Ти пишеш, що кожен день час потрібен задля занятій... Буду два-три сидіти, не ляжу спать цілу ніч, поки не пойму, що треба мені поняти, і не витвержу, що треба витвердить і знати. Коли б мені тілько управиться з виговорами 2 і 3 гласних, а то я завіряю, що одолію швидко. Тепер то я тілько довідався, що в мене пам'ять стала, як те решето. Не пойму тілько чого воно так: що-небудь зовсім непотрібне задля мене — почую і в'їсться воно у мій мозок і сидить, не виприсне; французькі ж виговори, приміром, аи, еаи — о, ои — у треба гвіздками семип'ядними прибивати, щоб не виприснули з дурної голови!

30 квітня

От уже скілько пройшло врем'я як брався я і за перо задля себе; після празника то і то наважував робить — от і наробивсь. Просто світ мені немилий!
Позавчора розказав мені Демид[овський] за крикливиці. Крикливиці — дитяча болість. Буває, як от дві жінки стрінуться з малими догодними дітьми на дорозі: ув одного з них і бувають крикливиці: удень — слабе :— миле; настане ніч — хоч хати відцурайсь — кричить. Демидовському розказувало дві жінки як ото їх, ті крикливиці, лічити.
Од першої. Перед вечором дати кому-небудь дитину, а матері зоставатися у хаті. Хай та, що взяла дитину, ходить коло хати та, до кожного вікна підійшовши, питає:
— Добривечір! Чи є у вас крикливиці?
А мати хай відвічає (з хати):
— Ні, нема крикливиців, а є сонливиці та дрімливиці. І та-киньки до кожного вікна, та аж тричі обходить хату.
Од другої. Дати матері дитину якій-небудь теж дитині (уже змишленній), та розпалити огонь у печі і щоб дитина ту дитину держала на руках до огню головою. А матері вийти з хати, та під вікно, що проти печі, одсунуть його та й питать:
— Чи дома крикливиці?
А дитина хай отвічає:
— Нема дома — пішли на вечорниці.
Та хай і хитне його головкою до огню.
— Піду ж і я.
Та й піти аж за ворота; та, вернувшись, уп'ять і вдруге, і втретє такички.
Французький язик мій став на мелі. За гаспидською казенною роботою я боюсь, щоб не забуть і тих уроків, що пройшов. Боже мій! Коли б хто знав мої муки?! От і травень настає, людям — радість, а мені — мука. Нема простору, нема свіжості, щоб дихнути на всі груди, — хоч пропадай!

20 травня

Я не з днями, а з часами становлюся лінивіше, неповоротливіше. Умира моя душевна сила, затихає самоє серце. Бандура моя не гра вже мені на високі струни, видно швидко і на низькі перестане.
Де ті ділись часи, що просиджував я цілі ночі, не одриваючись, компонуючи тії поспів'я?.. Усе як у воду кануло... І давні поспів я мої здаються нікуди годним хамлом і убиті часи — тяжким та важким спомином.
Часом у душі проснеться давня радість та й та тихне, покрита холодним туманом розсудливості, або ж ужалить таким жалким жалем про майже страчені часи, про даремно прожиті літа. Воно, розібравши потроху, то марного то у мене мало було. Всі ті поспів я, той поетичний душевний розвой зробив моє серце дохідне до кожної біди, доступне до чоловічого нещастя... Давав йому дивитись іншим поглядом на мир, поглядом — братерської любові... А й то гаразд. Тепер я кинув своє нікчемне віршування, французький язик убива мої зайві часи, що тратились на його.
Од брата одібрав карточки, з його і з його жінки. Він старий, старий; вона — хороша, з ясним і добрим лицем. Чого я не люблю так тих сумних, закритих видів? Воно, кажуть, що люди з закритою душею дуже далеко простують?.. Та од мене, од мене дальше одвертай їх, моя доле!
Читаю «Поездку на южную Русь» Афанасьєва-Чужбинського. Що за ясний погляд на народ, що за добре серце у своїй роботі?.. Добрая душа так і просвічує, перевита ясним розумом.

6 липця

Тітка розказувала, що колись, ще за кріпацтва, як бувало варять їх христяне на степу ріпу, то ні чистячи, ні дуже її миючи (бо води не дуже то на степу багато) зложать у казан, а вона як розкипиться, то Батий, старий дід, візьме притику та й поб'є, змісить усю ріпу. Тоді сідають та ложками і їдять.
Івашин же розказував, що як ще був він малим, та як вийдуть пастухи пасти і од нічого робить почнуть заводить різні реготи, співи, а то: а давай, оце один каже, як піп чита у церкві, — та й почне:
Туз б'є короля, король — вишника, вишник — нижника, нижник — десятку, десятка — дев'ятку, дев'ятка — восьмаку, восьмака — сьомаку, сьомака — шостаку...
А другі приспівують, так як дяк: господи, помилуй — по морді!.. То перший знов почина і чита швидко, а ці за кожним разом приспівують — по морді, по морді, — та цим зведуть такий гвалт та регіт, що мов табун коней.

14 липця

Обідавши учора, зговорились ми, що гріх у молоко лити воду. Я в шутку й кажу Оришці: «Гріх, кажу, лить у молоко воду, розводити водою, бо черви у вухах заведуться». Усміхнулась вона та й каже: такого я не чула, а що гріх лить, то гріх. Одна, каже, жінка та продавала таке молоко, наторгувала грошей та й пішла у Київ богу помолиться. Прийшлось їм переїжджать через річку на поромі. Тілько що пором з'їхав на середину, як передня половина його стала тонути. Поромщик побачив та й кричить: «Ой! Хто грішний, скакайте у воду скоріше, хай через одну душу не погибаємо усі». Тоді та жінка давай сповідатись. Отак і так, каже, продавала молоко, розведене водою, і грошей наторгувала. — Де ж ті гроші? — питає поромщик. — Ось! — та й показує у вузлику. — Кидай же скоріше у воду. — То вона як кинула, так пором і піднявся зараз, і пішов.
Учора я так наїздився по Хоролу на човні, що аж спина пальта мого була мокра од поту. У 5 годин пішов у каз[начейст]во. Там з Дем[идовським] поїхали гурточком. Хороше так мені було. Воздух чистий, дишеться рівно і легко... серце б'ється весело. Уїхали ми в очерети. По ту і по ту руку, як стіна, очерет, над нами небо, під нами вода... Човен пішов тихо — рівно поміж лататтям, де, як каша кипить, головастики, або пуголовки. І скілько їх? Тисячі тисяч... Виїхали на чисте плесо. Вода чиста, чиста, без ряски, латаття повикидало своє широке листя і колишеться воно так тихо та рівно, що аж любо дивиться.
Зверху його жовті чашечки квіту, де-де вже зелені тиковки. Глянув у воду. Боже мій! До самого дна попереплітувані на всі сторони опускалися бадилля і латаття, поміж ними он риба пропливла, он щось заворушилось, там водяна кропива, хитаючись і сюди і туди, покрива увесь діл річки. Скілько то життя у річці? подумав я. Далі ми попливли на маківки. Повний білий, як лілія, цвіт гойдавсь поверх води, між круглим широким листям. Давай я їх рвати. Всього тілько вирвав 3, їздили ми і далі шукати — нема: видно, хлопці їх повиривали.
Далі ми повернули Хоролом повз винокурню і заїхали на лужок Д[емидовського], там перше він мені указав на рогіз, який він. Давай ми і його пелехати. Напелехавши чимало, повернули додому. Поки я прийшов, то на мені все плаття було як у хлющі. Дома Лука підмогоричує уп'ять кататься. Напивсь я чаю, надів самоходи і послав Івана шукать доброго човна. Найшов він, і поплили ми уже ніччю при зорях. Іван був за кормчого, я — за гребця. Човен плив рівно і скоро, ніс його так і розрізував воду, так і біг як муха. Поїхали ми вниз Хоролом... а зорі сяють, вода чиста, і одкинулось усе небо у воду. Хороше так, понад річкою, огоньки жевріють, там парубоча пісня чутна, там дівчата петрівки співають, а човен наш біжить та біжить, тілько весельця плещуть. У душі одрада, у серці легко. Кров ллється по жилах дужче і дужче. Проїхали собор, повернули у протічок, щоб повз винокурню поїхать. Щось свиснуло. — Ото черепахи свистять, — каже Іван. — Ні. — Їй-богу, черепахи, я сам колись бачив у болоті. Вилізла вона на сухеньке та й свистить. Свист був здоровий і противний, на свист її обізвались ночні болотні пташки, жаби, з города пісня, гам, співи — і все це приливало до нас водою укупі і заходило у серце якоюсь веселою природною піснею. Ми повернули назад.
— Поїдьмо на той бік мосту, — каже Іван.
— Мабуть не пройдемо поміж палями, — обізвавсь Лука.
— Пройдемо.
— Веслуй, — крикнув я, закуривши папіросу. І човен наш уп'ять понісся, як млинок по чистій воді. Поїхали ми аж почти до млинів. Біля Яра щось хлюпоталося у воді.
— То мабуть баришні купаються, — каже Іван.
— Костянтин, Іван, — кричить щось з берега, — візьміть і мене покататься. Чутно хлоп'ячий голосок.
— Візьміть мене, — обізвалась дівчина.
Лука затяг чумака, я підтягував. І дивно, і весело понеслися наші голоси вздовж річки і слалися по тихій воді, над нами небо світило своїми ясними зорями, кругом повзали, як змії, чорні хмари; і небо, зорі, хмари — все видно було у чистій воді, як у дзеркальці, — і все то так тягло співати мене, так весело було, легко, що я з більшою силою налягав на весла. Скоро ми припливли до берега і неодрадно було вставать мені, не хотілося, кидати човна.


 

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Щоденники Панаса Мирного