[РОДИНА БОРОДАЇВ]



Пасічник
Яків Бородай
Замчище
Визвол


Замчище

 

Устає, піднімається ясне сонечко. З-за гори викочується його іскристе коло і грає широкими кружалами, ясні, промінясті стяги стеляться по землі, а поруч з ними лягають довгі попруги темної тіні. В повітрі тихо. Ще ранкову прохолоду не розмежувало сонце на вітрові протічки, ще не бігли її веселі струмочки, шелестячи зеленим листом, — густо окривала вона землю легким сизим туманом, осідала на траву блискучою росою. А вгорі грало веселе сонечко, синіло чисте, темноголубе небо. Мир рушався. Зозулі давно вже вибивали своє пророче ку-ку! горобці стрибали по тинах, по оселях, осідали на землю, цвірінькали кругом зеленого саду, клюючи повну ягоду, що, як жарина, горіла проти сонця, ловлячи гусеницю, метеликів. Кури кричали, зскакуючи з сідал, а півні голосили кукуріку! кукуріку! Ключем, розвалюючись то в ту, то в другу сторону, попідтинню потяглися качата на воду, а гуси вже там гелкотали своїми червоними носами. І люди устали. Там, серед одного двору, стояла молодиця ще з заспаним лицем, нерозчісаною головою і голосно викрикувала на всю околицю: тю-тю, курочки, тю-тю-тю-тьу! Там неслось: ціп-ціп, ціп! Там свині гули, біжучи в черідку, там невеличка дівчинка гнала корови в череду. На майдані коло високої кам'яної церкви, що грала від сонця своєю золотою банею, виблискувала білими кам'яними стінами, де завжди збирався базар, уже стояв гармидер. Перекупки бігли з своїми стільцями на руках і важкими клунками за спиною, поспішаючи зайняти місце, перепічайки неслися з хлібом, з бубликами. Жидки жеркотали, одпираючи крамниці, брязчали ключі в їх руках, гарчали залізні засови. Он з улиць показалися і наїжджі. Везли мужики на базар зерно, борошно, дині, огірки. Перекупки цілими зграями бігли стрівати їх, попереджаючи одна другу, лаючись між собою і бажаючи закупити скоріше навозне добро, поки ще не зійшовся народ, щоб заробити яку лишню копійку. Вони окружали хазяїна, торгувалися, не давали далі їхати, як він не усилковувався. Батіг його трохи прочистив дорогу, і мужик поїхав до базару, не потураючи на кленучих ззаду його перекупок. Ось Берко поважно вийшов з крамниці і спитав: «А сцо везеш?» — «Не купиш», — одказує йому хазяїн.
— Цому не куплю? Скажи сцо?
Мужик стає, починається торг. Підходять люди, питають мужика, що візьме на роздріб. Жид сердиться, лається: «Якого біса понависали? Баците торгую». Люди змагаються. «Ти, невіро, на продаж торгуєш. А знаєш закон? Поки не скупляться люди, тобі не можна торгувати». — «Як на продаз? — виправляється жид. — Я для себе купую». Починається лайка, змагання. Крик, гук дедалі все росте, все більшає, просториться.
Як не пізно заснула Горпина після своїх важких думок, а тілько сонце ускочило однією своєю іскоркою у вікно кімнати, вона зараз проснулася. Проснулась, устала, глянула на діток, що, порозкидавшись, як дві квіточки, лежали і спали. Мухи роєм осіли їх тіло, вид, лізли у ніс, у рот, розкривали своїми лапками очі. Горпина одігнала мух, узяла легеньке покривало і прикрила діток. Потім заглянула в світлицю, де, як пуп, синій, лежав Яків і спав мертвим сном, і повернула в кухню. Там повновида молодиця Христя уже кришила зілля на страву, а баба Оришка тілько що рушила з постелі, сиділа на полу і викашлювалась.
— Здорові! — привіталася Горпина.
— Здорова! — одказала Христя.
— Ох! здорові! — сказала Оришка. — Уже мені оцей кашель клятий допік... кахи! кахи! ох!
— Що, вже давала, Христе, курям?
— Та давала, хай їм біс!
— Що там таке?
— Що таке? Нічого. Каплоухий та забив золотогривого.
— Як забив?
— Так забив. У смерть забив. Он гляньте! — і вона вказала на золотогривого півня, що лежав коло печі.
Горпина болізно скривилася.
Здоровенний півень з порваним гребенем, з розбитою головою лежав, одкидавши ноги.
— І бісові півні ніколи не помиряться! Одчинила я курник, сипнула зерна і почала кликати курей. Почали вони збігатися. І так гарно поставали рядком, дзьобають. Між ними і золотогривий. Я метнулась до коров. Дивлюсь — як стріла біжить каплоухий з-під комір. Золотогривий йому назустріч, і зчепилися. Я думала, почубляться — та й перестануть, коли обернуся, аж уже мій каплоухий зверху по золотогривому тупцюється та як скажений рве гребінь. Що мені робить? Страшно і корову так кидати, щоб часом молока не вивернула, шкода і півня. Поки се та те — пішла, аж уже од золотогривого тілько тулубець. Та й завзяті прокляті, як розпаляться. Уже вбив, на смерть убив, а ще рве, з рук рве!
— А вже прокляті ці півні! — каже Горпина. — Я і зарікалася їх багато держати! Одно виходе: багато держи, один одного переб'є, один зостанеться, і одного зостав — то все рівно.
— Ненаситні, прокляті... кахи! ох! — умішалася і Оришка. — Гірше собак як зчепляться!
— А корови ж як? — спитала Горпина.
— Та коров Свирид погнав у череду, — одказала Христя. — Чотири глечечки молока надоїла. Он стоять.
Горпина підійшла до глечиків. Подивилася.
— А я так щось сю ніч погано спала! — сказала, сідаючи і позіхаючи, господиня. — Голова щось болить.
— Кахи! Кахи! Ох! Не спала і я усю ніч за цим проклятущим кашлем! — каже Оришка.
— Ти б, може, Оришко, чого напилася? — спитала Горпина.
— І вже! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, так і мені. Кахи! кахи! ох!
— Та сказано тобі усю ніч! — додала з жалем Христя. — Як у той бубон. Я вже мала була іти у сарай до Свирида спати, — сміючись сказала вона.
— То й чому не йшла? Кахи! Було б і йти!
— Так то і йти!
— Чоловіка ж однак нема! — усміхнулася Горпина.
Христя скинула на Горпину журливий погляд і задумалася. Обпершись об лаву ножем, котрим кришила зілля, а другою рукою узявшись за бік, вона так, мов скаменіла.
— Та не сплоха ще й вернеться! — додала баба.
— Ох! — зітхнула Христя. — А я думаю, він уже швидко прийде.
— Жди, дождешся! — сказала Оришка.
— Коли він пішов? — спитала Горпина.
— Другий год як пішов. У восени весілля було, а після різдва і забрили. Не дали і року пожити. Не чула як він і лається, не тілько що. — І знову зітхнула важко Христя.
— Чого ж ти йшла за його, коли знала, що йому у москалі треба?
— Чого йшла? Думка була як-небудь обмине його лиха година. Старшому братові треба було йти. У старшого діток двоє. Його і взяли.
Замовчали.
— Отаке-то життя! — вимовила Горпина.
— Таке! І тепер як здумаю, то так сльози і обливають, — з плачем вимовила Христя. — Другим господь і щастя дає. Дивись, у батька, в матері у розкошах живе. Вийде заміж, діток діжде, господарство заводе. А я, сказано, безталанниця! змалку по тих наймах тинялася. Усміхнулося щастя на час — та й то, мов насміялося. Краще б же уже й не усміхалося. Тепер, мабуть, у наймах прийдеться і кістки зложити.
— А може господь дасть, що чоловік вислужиться, додому прийде, — сказала Горпина.
— І вже тоді. Що тоді, що прийде? Краще вже і не приходити. На що він прийде? У службі і силу страте, і здоров'я вислуже... Чого йому назад вертатися? Які тут достатки? що я йому наготую-прибережу? Коли б самій як віку дожити, а то ще і його годувати... Легко сказати, двадцять п'ять літ. Ось два годи та віком здаються. А то двадцять п'ять!
— Хіба б ти й не рада б була, коли б вернувся? — спитала Горпина.
— Та що, що рада? Якби тепер вернувся, може б удвох то так [и] і заробили що. А тоді — нащо? Наша радість така — як є що їсти — от і радість...
З кімнати донісся крик Одарочки. Горпина мерщій скочила і побігла.
Христя постояла, постояла, поводила, поводила, задумавшись, ножем по лаві та і знову почала кришити зілля, колишучись коло вікна. Бабу Оришку знову кашель напав і, тяжко хрипучи, грузько спльовуючи, вона почала одкашлюватись.
Сонце якраз ударило у те вікно, де стояла дитяча кроватка. Розсіваючи золотий світ по постелі, воно скочило геть на долівку і край його миготів аж під скринею. У тому золотому сяєві сиділа Одарочка, затуливши очиці кулачками, і плакала. Горпина, ускочивши, мерщій ухопила дочку на руки.
— Цить... Цить! — промовила Горпина, пересадовлюючи Одарочку на свою постелю. — Он тато спить... Івась спить, збудиш... Чого се ти так рано прокинулась?
Одарочка з розкудланою головкою, з червоним личком, тручи кулачатами очиці, пхикала.
— Може ще заснеш на моїй постелі, доню? Га? заснеш? Ну, отак. Гот-ту-ту! — кладучи дочку, казала мати.
Дочка заборсувалася.
— Не хо-чу, — плачучи, скрикнула вона.
— Та цить же, не кричи! Ну не хоч, то й не хоч. Чого ж його кричати? Будемо вмиватися та одягатися? Кажи, га?
— Бу-де-мо...
Мати узяла дочку на руки і пішла з нею у кухню.
Незабаром і Івась прокинувся. Він протер рукою очі, позіхнув, подививсь, що немає нікого у хаті, тихо підвівсь з постелі і в одній сорочині, босий, покопотів до кухні. Тихо одчинив він двері, висунув свою русяву головоньку з рожевим личком і усміхнувся до матері білими зубенятами.
— І ти вже встав? — спитала вона, умиваючи Одарочку, котра одвертала своє личко від води, не давала умивати. Івась ще дужче усміхнувся. Стрибнув, як котик, ухопив матір за пояс і повисся. Горпина поточилася.
— Оце який здоровий! Трохи матері не зборов! — сказала вона сміючись.
— Ти й без штанців? — спитала Христя.
Івась засоромивсь і заховався за матір.
— От тобі й на! Отак наші! Отакий здоровий, та й без штанців! — казала Христя.
Івась не витерпів і, як перепел, пірхнув від матері у кімнату. Швидко побіг, швидко і вернувся, хоч босоніч, так зате у штанцях.
— Умийся, сину, — сказала мати. — Он кухоль з водою. Візьми та й умийсь.
Івась почухав голову, узяв нехотя кухоль і почав умиватись.
Тілько що Івась умився, як в сінешніх дверях замаячила постать батькова. Слоняючись, він увійшов у кухню. Голова його закустрана, очі заспані, лице задуте. Ідучи, він ікав і жував зубами.
— Пху-пхууу! — з великою силою виплювався він серед хати. Узявся у боки, підняв голову і обвів усіх підсліпим поглядом.
— Отак наші! — товстим охриплим голосом скрикнув і хитнув головою.
— Гарно! — сказала Горпина.
Христя глянула, осміхнулася і одвернулася. Дітвора скупилася коло матері.
— Що гарно?.. Матері твоїй дуля! Он що... Голова болить, он що... — каже сідаючи.— Ти, московко! — крикнув він на Христю. — Сирівець є?
— Є.
— Ке нап'юся.
Христя подала і, буцім ніс утираючи, закрилася рукавом. Яків замітив.
— Смієшся, бісова реготухо? Га? смішно тобі, що хазяїн був п'яний? Га?
— Та пийте вже, бо ніколи.
— Ніколи! — писнув Яків, перекривляючи Христю. — Ніколи?
— Авжеж ніколи.
— А ти ж сюди тарканів не накидала? — спитав він, стовбула дивлячись у глек з сирівцем.
— Оце хай бог милує! — сказала Христя і одійшла до печі.
— І увійшов сюди воловодитись! — сказала Горпина.
— Чого воловодитись? — спитав Яків. — А що ж, коли сирівець з тарканами?
Горпина сплюнула.
— У кацапів він завжди з тарканами! Івась, а Івась! — скрикнув Яків, згадавши приповістку за кацапів. — Дай решето процідить, Я, знаєш, нечистоти не люблю.
Івась подумав, що до його річ і, усміхаючись, дививсь на батька, не знаючи, чи йому справді подати батькові решето, чи ні. Очі Якова упали на Івася.
— А ти чого, бубир, смієшся? — крикнув на його батько.
Івась заховався за матір.
— Ага, боїшся! — сказав він.
— Та пий уже! — крикнула Горпина. — Молодиця жде.
— Ну так що, не підожде?
— Так час гаїш. То вона на страву наготувала. Вип'єш — треба ще у погріб бігти.
— Ну так що? не побіжить?
Горпина одвернулася.
— Так уже час у печі розпочинати, — сказала Христя, стоючи коло печі і лупаючи припічок.
Яків ще раз обвів хату. Очі його упали на бабу Оришку, що сиділа на полу, держачись руками за краї, і збиралася кашляти.
— А що, бабо, — бухи? — спитав він її.
— Та... бухи! — кашлянула Оришка і здихнула.
— Ну і ввійшов сюди! — сердилась Горпина. — Чого він увійшов?
— Як чого? Сирівцю напитись.
— Так пий же, та йди собі.
— А хіба мені побалакати не можна?
Горпина з серця почала чесати Одарочку.
Яків припав до глека.
— А-а-а! — крикнув він плямкаючи. — Добре! На! — і подав порожній глек Христі.
Та ухопила глек і мерщій побігла з хати.
Яків сидів, вилупивши очі, і слухав чмелів у голові.
— Жінко! — крикнув він через скілько часу.
— Чого?
— Що мої діти, здорові?
— А ти й дітей не бачиш?
Дітвора засміялася.
— Ач сміються, вилупки! — сказав Яків, повертаючи, як медвідь, в'язи.
Дітвора ще дужче зачмихала.
Яків посидів ще, поколивався. Знявся і пішов у світлицю.
— Чого, мамо, такий тато смішний? — спитав Івась у матері.
Горпина тілько нахмурилася і не сказала нічого. Івась помітив материну досаду і більше не допитувався.
— Івасю! іди, тебе Карпо кличе! — сказав, уходячи у хату, Свирид. — Здорові! — привітався він, побачивши Горпину.
— Здоров, Свириде.
— Де ж Карпо? — спитав Івась.
— Там на тину, як півень, сидить. Я вертаюся, одігнавши коров у череду, а він з тину до мене: Свириде! Свириде! — каже, — виклич мені Івася.
Івась мав був так і полонути з хати.
— Куди ж ти, не снідавши? — зостановила Горпина його.
Івась ухопився за голову рукою.
— Я не хочу, мамо, снідати, — одказав він.
— Та ти ж як побіжиш оце, то дай боже, щоб у обід вернувся.
— Ні, я не довго буду.
— Знаю я, як не довго. Підожди, поснідаєш, та тоді і йди.
— Я не хочу снідати, — одстобурчуючи губи і чухаючи голову, мовив Івась.
— Он вернеться Христя з погреба та зараз і снідання зготує. І ти ж, Свириде, ще не снідав?
— Та я й підожду, — одказав Свирид, подаючись у сіни. — Не знаєте, чи хазяїн уже устали? — спитався він. — Казали, сьогодні кудись їхати, так щоб віз налаштувати. А я як мазав, то запримітив, що передня вісь щось шкандибає. Зовсім лиха. Вона то порожняком то ще видерже, а вже коли з вагою — то навряд.
— Куди його лиха година понесе! — сказала Горпина. — Він хоч би напився та виспався!.. Отам він пішов у світлицю, — сказала вона, обертаючись до Свирида.
Свирид тихо покрався через сіни. Одчинив двері у світлицю і заглянув. Яків лежав на постелі, одвернувшись до стіни лицем.
— Пан-отче! — тихо обізвав Свирид.
Яків мовчав, тілько сіп.
— Сплять уже! — сказав Свирид, зачиняючи двері.
— Та він тілько що сюди уходив, — крикнула Горпина.
— Я ж обзивав їх — не одкликаються, — сказав тихо Свирид.
Христя увійшла з глечиком сирівцю.
— Старий уже у нас сирівець став. Пора б нового уварити, — докладала вона.
Замовкли. Одна Оришка, сидячи на полу, важко зітхала, збираючись кашляти. Івась стояв коло столу з повними сліз очима і корписав сам собі під нігтями. Горпина обернулася, зиркнула на Івася і тілько скрутнула головою.
— Христе, дай отому бродязі, — сказала вона, вказуючи головою на Івася, — шматок хліба та хай уже він іде, хай моєї душі не мучить.
Христя метнулася сюди-туди, знайшла два огірки, одрізала шматок хліба і подала хлопцеві. Вертаючись, вона спіткнулася на Свирида.
— Чого ще оцей тут вештається? — крикнула Христя на його. Свирид подався у сіни і, усміхаючись, промовив сам до себе: — та й сердиті які сьогодні усі.
Івась, понурившись, пішов з хати.
Горпина, розчесавши Одарочку, зсадила її з лави, і та зараз покопотіла у кімнату.
— Ти б, Христе, готувала уже снідання, — сказала Горпина, — а то он і Свирид жде.
— Не трісне як підожде трохи! — з серцем вимовила Христя і кинулась лаштувати снідання.
Горпина глянула на Христю і пішла в кімнату за дочкою. Христя нарізала хліба, набрала огірків і постановила все це на столі.
— Бач, наготувала, а його чорти понесли кудись! — лютувала Христя, що Свирид пішов з хати.
— Та я ось де! Чого ти черкаєш? — обізвавсь Свирид з-за сінешніх дверей і увійшов у хату. Увійшовши, він сів коло столу. Перехрестився і взяв огірок у руки.
— І чого се, бабо, усі сердиті такі сьогодні? Сказано, без палиці ані приступ, — обізвавсь він до баби, кусаючи огірка і заїдаючи його хлібом.
— Тріскай уже, коли допався! — крикнула Христя.
— Ох лихо! — жартуючи сказав Свирид і подався далі за стіл.
Очі Христині блиснули усмішкою.
— Не на ту ногу ступила встаючи, — промовила Оришка.
— І ви ще туди! — сказала Христя, беручи огірок і зиркнувши на бабу. — Ідіть краще снідати.
Баба устала з полу і, зігнувшись, пошкандиляла до столу. Перехрестилася, узяла шматочок хлібця і почала кутуляти. Свирид сидів аж коло образів і трощив огірка на зубах, Христя присіла на лаві і, дивлячись на півня, теж хрумала.
— Чи не за золотогривим, Христе, зажурилася так? — спитав Свирид, глянувши на смутну Христю.
— А тобі яке діло?
— Так... так... Берегла-берегла та й не встерегла.
— І все-таки тобі нема ніякого діла.
— То вона не виспалася, — сказала баба. — Цілу ніч мій кашель не давав їй спати.
— Ага-а, — сказав Свирид. — То лягай, мабуть, Христе, спати. А я начеплю спідницю та стану коло печі, — жартував Свирид, удатний до жартів.
— Дотепний!
— Та борщу зварити зварю, а печене, хай хоч і погорить — то мені нема до його ніякого діла. Не мені ж його їсти? — жартував Свирид, не потураючи на Христине серце.
Баба засміялася.
— Оце добрий кухар знайшовся! — сказал вона. — Чи не такий би був і ти, як... раз у наших панів та постановили охвецера. Ну, звісно, у тих охвецерів денщики є, вони і слугують їм, і їсти варять. Звали того денщика Стьопкою. І клятий же був такий: що йому вже не доставалося, як його не бив охвецер — нічого не помага. Щодня як земля п'яний. Поки сходе на базар — то вже і гольгне. А приніс м'яса, поки налаштує, то ще раз побіжить у шинок, та тоді вже і почне пекти. Пече та все пробує: чи впріло. Одріже шмат — з'їсть. Ні ще, — каже, — хай трохи постоє. Та знову. То поки обідати — сама кістка зостанеться. Так і несе кістку. І вже що йому доставалося! А все не каявся.
— Оце по-моєму, — каже Свирид. — А то ж як? треба ж страви покуштувати.
Денщик... москаль... Все це зразу заставило Христю забути, що і огірок у неї у руках, що і на зубах зосталися шматки його непережовані. Байдуже! думки її помчалися геть за тим денщиком, за тим Стьопкою. Може й моєму так? Може і мій гибіє у шинках та охвецерських руках.
— А твій же, Христе, теж у кухарях? чи у кашоварах? — спитав усміхаючись Свирид.
Христя не одказала нічого, тілько глянула на Свирида так, мов прохала його: не нагадуй хоч ти мені про його, не розкорписуй моєї болячої виразки... І блискучі сльози укрили зразу її очі.
Свирид побачив і замовк. Баба глянула і почала гризти огірок своїми дірчавими зубами, мов качан з капусти. Настала важка тиша, мовчазний сум. Далі від них! далі! Ходімо за Івасем.
Івась тілько за поріг, — де його і смуток дівся, куди і сльози заховалися; з шматком хліба у руках вистрибом поскакав він до Карпа, що сидів верхи на тину і, вибиваючи об кілок палочками, висвистував якусь пісню.
Карпо, сусіднього міщанина Окуня син, трохи старший від Івася. Ще з самого малу вони потоваришували удвох. Часто Карпо перелазив через тин до Івася гратися, часто і Івась кричав крізь тин Карпові, коли той не показувався, щоб ішов скоріше. Зійшовшись, вони співали, кричали, свистали, ямки рили, коників ловили. Іноді і билися. Івась, як менший, завжди терпів від Карпа. Коли Карпо не повидурює чого, то пооднімає, а не то увірве Івася по зашийку, як вітер, помчиться за тин — а там тілько і бачили його. Не дивлячись на се, Івась любив Карпа, і коли, провинившись у чому, не показував він очей, то Івась сам, бувало, піде під тин і давай у дірки виглядати: чи не видно де товариша, ходить, свистить, кличе. Карпо хоч і не показний з себе, з широким кирпатим носом, з товстими оддутими губами, з сірими, як у кота, булькатими очима, з широким, завжди замазаним лицем, до того ще і плями порозтікалися у його на щоках, мов жаби. Зате смілий, меткий, проворний. Уже чи злізти на вишню, зірвати яку там ягоду аж на самому вершечку — як кішка покарабкається, чи збити грушу — мов з рушниці уціляє, чи вкрасти у сусідньому городі огірків — йому дай. Чи й вигадати іграшку яку, чи повести куди — уже хто-хто, а Карпо і дідька не злякається, поведе. За се і любив його Івась, як брата рідного.
І тепер, тілько він забачив Івася, як собака, опукою стрибнув з тину і підбіг до Івася.
— Івасю! підеш купатись? — спитав він його.
— Куди?
— Та вже не куди? До річки.
— Е, страшно, — відказав Івась.
— О, ти боїшся. Он Свириденків Грицько, менше від тебе, а розказує, що вже разів десять купався. Тепла, тепла, каже, вода, як окріп. А риба, каже, так і черкається об ноги, а раків-раків, — так тілько руку у печеру засади — заразом з півдесятка так і витягнеш. Тілько, каже, страшно.
— Чого страшно? — спитав Івась.
— Каже, засадив у одну печеру руку. А там щось слизьке та м'яке. Я за його, тягну, аж воно гадюка. Так я, каже, мерщій її від себе та з води.
— Чого? злякавсь?
— Авжеж злякавсь.
— Е. Я б не злякавсь, — каже Івась.
— Дивись, він не злякався б гадюки, коли вона так кусається, що чоловік і вмирає від того.
— Так вона ж у воді не вкусе, кажуть, — відказує Івась.
— Да, не вкусе. Он Грицько розказує. Що я, каже, її кинув від себе сажнів за три, а вона тобі в одну мить опинилася коло берега,— так аж хвиля роздалася, так стрибнула.
— Ну, то й укусила?
— Та ні, каже, не вкусила, тілько рот роззявила та надулась, та сичить. А я, — каже Грицько, — як ухоплю цеглину, — цеглина на березі лежала, — як улу-ущу її по головці, — та так моя гадюка і виправилася.
— Еге, так воно страшно й купатися?
— Чого страшно?
— А як гадюка вкусе?
— Чого ж вона тебе вкусе, коли ти її не займатимеш. Вона там у печері сидить — не займа нікого. Не займай і ти її, то й вона тебе не займе.
Івась стояв і, роззявивши рота, дивився на Карпа.
— Ну, так ідеш, Івасю! Чи ні? Кажи. Не держи мене. Бо як не підеш, я зараз сам піду.
Івась заюртувався.
— Так постій, Карпику, я піду матері спитаю.
— От мамій! Нащо її питати. Боїшся? Вона, звісно, не пусте. Мене теж не пускають, так я сам піду. Ходім.
Івась задумався, — чи йти йому, чи ні.
— Ходім, кажу.
— Ти снідав, Карпе? — спитав Івась, глянувши на шматок хліба.
— Ото ж і поснідаєш після купання. Та поплаваємо. Я тепер уже і наввимашки і голічерева умію.
— Е-е?
— Їй-богу, умію. Хочеш і тебе стану вчити?
— Їй-богу.
— Їй-богу. Чого ж би я став дурити.
Перед очима Івасевими, мов на долоні, з'явилася річка чиста, ціла метка дітвори: той поринає, той виринає, той вимахує руками — пливе, той голічерева і кричить товаришу, — а що, дивись, не тону? Той теркоче, як жаба над воду. Світ у Івасевих очах помутився, він забув про дім, про матір, про все і перший побіг за ворота. Карпо за ним.
— Ходім же, Карпе, попідтинню, щоб мати не бачила.
— Ходім.
І обидва покопотіли чимдуж.
Дорога до річки ішла низом, ярком. Між двома горами послався той шлях, порізаний ровами, що повикручувала весняна вода, стікаючи з гір; віз хазяїна споконвіку не проїздив тут. Од ровів поодгорожувались люди високими тинами, і під одним боком вилася протоптана більше дитячими ногами вузенька стежка. Як змія, біліла вона поміж лісом бур'яну, лопухів, чорнобилі, а з боку її жовтів ярок. Іноді ярок підходив близько до тину, і стежка, мов стьожка, збігала через самий яр і вела на другий бік. Старі вишні, груші, яблуні посхилялися через тин своїми віттями і ніколи з-під їх не сходила тінь. Холодок і в обідню пору стояв там. Ледачі собаки завжди ховалися там від пекучого палу. Тепер ранком сизий туманець прикривав той шлях своєю запоною. Роса пообвисала великими краплями на бур'яні, дереві і спадала дощем додолу. Кропив'янки, горобці цьомкали і цвірінькали між гущавиною. Якби не вони — то там би була мертва тиша, німа німота. Івась тілько другий раз проходив цим шляхом. Раз, пам'ятає, ішов він з матір'ю до своєї хрещеної матері. Він боявся тоді сії пустинні і знай ховався за материну спідницю. Тепер давнє почуття прокинулося у його знову.
— Дивись, як тут глухо та страшно! — сказав він, ідучи позаду Карпа.
— Чого тобі страшно? Не бійся. Я сюди часто бігаю горобців драти. Тут, брат, горобців по тинах — страх! Дивись.
Він підскочив, кишнув і, ухопивши грудку глини, попер її у тин. Захитався бур'ян, залущав тин... Горобці полонули з дупел, з гнізд і зацвірінькали несамовито, чіпляючись по бур'янах, схилах [?]...
Івася це зайняло. Він забув і про страх. Недалеко від його схопилася сіренька пташка і, скочивши на тин, почала цьомкати.
— Карпе! дивись, що воно за пташка?
— Де?
— Он.
— То соловей. Підожди. Тут, видно, десь його є гніздо. Пошукаймо.
Почали хлопці лазити по бур'яні і шукати гнізда. Пташка, затріпалася, знялася з тину, упала у ярок, знову знялася, повилась над головами і знову упала в ярок.
— Карпе! Карпе! — крикнув Івась. — Дивись, он там соловей упав. Видно, там його гніздо.
— Е, там. Шукай тут. Він хитрий. Хоче нас одурити.
— Та ні бо, дивись, дивись, як він між бур'яном бігає.
Карпо стрибнув і, не здержавшись, покотивсь у яр.
— О, нехай йому чорт! Як забився! — крикнув він до Івася.
— Ось, ось пташка! — крикнув Івась, указуючи на пташку, що опустилася у самих його ніг.
Карпо, не потураючи, що забився, як кішка покарабкався з яру. Глина, бур'ян, — всё летіло з боків униз. Карпо, однак, виліз. Соловей знявся і полетів.
— Куди він полетів? — спитав Карпо.
— Не бачив.
— Ей ти, роззява. Шукаймо ж отут гнізда. Тут певне воно є.
І хлопці почали розхиляти бур'ян і вишукувати гніздо.
— Ти знаєш що, Іване, — сказав Карпо, — якби ми нагляділи гніздо солов'яче, то що б було?
— А що?
— Ми б видрали солов'їнят.
— Ну то й що?
— Грошей би набрали. За одного, брат, солов'я три карбованці брали.
— Е ?
— Їй-богу.
— Хто ж їх купує?
— Пани, дурню!
Івась задумався.
— А воно не гріх їх ловити? — спитав він.
— Чого гріх? Який гріх?
— Дід казав, що гріх ластівок драти!
— То ж ластівок. Оже коли б і їх купували, то я б не побоявся гріха.
І він поліз у саму гущавину бур'янів. Птичка, як з-під землі, вирвалася і звилася над ним.
— Тут, тут! — закричав Карпо і почав обдивлятись кожну гілочку.
— Є, брат, є! — крикнув це він дужче, указуючи Івасеві на одну бур'янину, в кінці котрої висіло невеличке гніздечко. Івась побіг. У гніздечку було п'ятеро яєчок.
— Мовчи ж, Іване, мовчи. Нікому не кажи. Ще не вилупились, — сказав Карпо. — Підождемо, як вилупляться, видеремо, продамо і грошима поділимося.
— Навіщо ж нам гроші? — спитав Івась.
— Як навіщо? Ото дурний який ти? Грошей йому не треба. Гроші, брат, усякому чоловікові нужні. Ми накупимо конхветів, сахарю. Я лук куплю. Такий славний, брат, лучок продає Катьман. Горобців будемо стріляти.
Івась стояв і слухав Карпа. Йому було якось радісно-радісно. Серце його тріпалося, очі горіли. Як на те горобці цілим табуном стрибали на тину, вишнях. «От би куди стрілу пустити! — подумав він. — Горобців би з п'ять можна положити. Та гарно так. Тілько — цок! Горобець брик! — тілько пір'ячко посипалося».
— У Катьмана, Карпе, один тілько лук? — спитав він.
— Де тобі один? Там їх достогибелі.
— Так і я собі куплю лук.
— Добре. Купимо. Тілько нікому не кажи, що ми нагляділи гніздо.
— Ні, не скажу.
— Гляди ж!.. А тепер і бур'ян позводимо, щоб хто не дознався.
Хлопці почали піднімати бур'ян.
— А цю, брат, я закручу бур'янину, — сказав Карпо, — щоб не забути, де гніздо. Отак!
І Карпо зломив верх високої чорнобилини і закрутив кругом стерна.
— Тепер ходімо, Іване.
І хлопці побігли вузенькою дорожкою то спускаючись у яр, то ховаючись між високим бур'яном.
Коли дорога наближалася до річки, — огороди людські рідшали, долина ширилася і рів зменшався. Далі зовсім не видно було рову, тілько низьке місце, де протікала по весні вода, поросло широкою жирною травою, оситнягом, а де-де і невеличкий очеретець піднімавсь своєю гострою спичкою з-за трави та лопухів. Ще далі — і ні одного тину не видно було. З правого боку чорнів зруб і поміж ним, мов щітка, піднімався молодий лісок, з лівого — глиняна гора жовтіла своїми ямами, обвалами, ровами. Зверху гори зеленів дрібний спориш, що, мов килимцем, прикривав високу голову її. А на самому шпилечку лежали великі руїни. То було замчище. Страшна кучугура цегли та каміння лежало купами. З однії купи високо піднімався угору червоний стовп з цегли, похилившись на один бік. То частина стіни ще не довалилася. Сонце кидало на гору свої косі ранкові паруси і обдавало рожевим світом. Горіла трава, як зелена оксамитова сукня, мов велетень надів зелену шапочку, а страшно на їй містилися чорні кучугури наруйнованої цегли, а ще страшніше піднімався той стовп, мов дивився на околицю своєю похилою головою.
— Дивись, Карпе, замчище! Дід мені про його дуже багато розказував. Та страшне все таке. Він розказував, як син та порізав батька та матір.
— Де порізав?
— У тому замчищі.
— А воно б піти подивитися туди, Іване.
— А справді, — сказав Іван, задумавшись.
— Там, певне, є клад заритий. Може ми такі щасливі, що той клад знайдемо.
— Так підемо? — спитав Іван Карпа.
— Ходімо ж попереду покупаємося та, вертаючись, і підемо.
— Добре.
І хлопці налягли на ноги. Ось і річка блиснула своїм чистим голубим плесом. Ціла метка дітвори, як черва, кишіла на березі. Той роздягався, той удягався. Той на піску викочувавсь, той у воді перекидався. Карпо, як тілько добіг, миттю скинув всю з себе одежу і плигнув у воду. Пірнув і вирнув, знову пірнув, знову вирнув і кинувсь пливти. Невеликими руками, мов ломаками, розбивав він чисту воду і подавався все вперед та вперед. На середині він повернувся.
— Іване! — крикнув він до Івана, що стояв на березі і дивився з другими хлопцями, як добре плава Карпо. — А, дивись, голі черева!
І як плітка, він перекинувся лицем угору. Вода його піддержувала, тихо водив він руками під нею і, мов іграюча плітка, лежав увесь зверху води. Течія несла його тихо за собою.
— Ану, достань дна! — крикнув Іван.
Карпо перекинувсь і, задираючи руки угору, пустився стрілою на дно. Руки потонули, Карпа не видно стало.
— Ту! Та й глибиня там яка! — сказав хтось з хлопців.
— Та де там глибоко! — одказав другий. — Я там був — не дуже глибоко.
— А дивись, чого ж його й досі нема?
— То він у воді сидить так. Хвастає.
Поки хлопці отак розмовляли, голова Карпова виткнулася з води. Він одною рукою стер з виду воду і, роззявляючи рота, передихав.
— Не достав! — крикнув Карпо.
— Та ну? — спитав Іван.
Карпо не одказував. Він знову, задираючи руку, пустився. Через хвилину вирнув і виніс у жмені піску.
— Достав, — показуючи покаляною рукою, сказав він і почав гребтися однією.
— А ти ж чому не купаєшся? — спитав він Івана, підпливаючи до берега.
— Боюся. Глибоко.
— Так тут же не глибоко, — сказав Карпо. — Ну, з берега і будем купатись.
Іван роздігся і поліз у воду. Він боявся далеко іти і ходив коло берега, плескався водою, поринав, так що спину його й видно було. Карпо і хлопці сміялись з його. Карпо, як щука, кидався від його і плавав, показував як треба пливти. Івась, узявшись за землю руками, ліз задом як рак і страшно бризкав ногами.
— Ну, я буду учити тебе плавати! — сказав Карпо, підходячи до його.
— Е, не хочу, боюся, — скрикнув Івась і вибіг на берег.
— Дурний! — сказав Карпо. Побіг за Іваном собі на берег, стрибнув на пісок, перекинувся раз, удруге, втретє, вимазався, як чорт і, ставши на голову і руки, почав у горі вибирати ногами. Всі хлопці сміялися, дивувалися. Івась дививсь, і в його серце закралася заздрість. Дивлячись як Карпо стоїть, його взяла самого охота стати. Він піднявся на руки і впав через голову. Хлопці засміялися, а він ще і забився. Плакати б — та стидно. Він швиденько схопився, побіг у воду, обмивсь і вийшов удягатись.
— Ото й годі? — спитав на бігу Карпо і полонув, як чорт, у воду. Івась надягав сорочку.
— Калі йому! калі! — крикнув Карпо з води, моргаючи на хлопців і вказуючи на Івана, що заплутав голову у сорочку.
Білоголовий хлопець ухопив жменю піску і сипнув на Івася.
— Калі! Калі! — крикнули другі.
— Не лізьте! — закричав не своїм гласом Івась, почувши, що з усіх боків посипався на його пісок.
Хлопці порозскакувались. Івась сердито дивився на їх. Перекинувши через голову сорочку, він увійшов у воду і, піднімаючи її, сів, щоб обмитись. Хлопці дивились і сміялись, а Карпо, як гуска, плавав і по-баб'ячи, і голічерева, і, наввимашки, і як утка крутився, як в'юн поринав. Хлопці обвисли на березі і любувалися, як Карпо добре плаває.
Івась уже удівся зовсім, коли Карпо, як пуп, синій, вискочив з води і ухопив сорочку.
— Калі! — хтось сказав, і жменя піску полетіла на Карпа.
Карпо, як стріла, знявся і зацідив у вухо першого хлопця. Той почав ревти.
— Не лізь! не обсипайся! — лютував Карпо і пішов обмиватися у воду.
Скоро і він удівся.
— Ходім, Іване, — сказав.
І не пішли, побігли вони назад.
На чистій широкій поляні вибрав Карпо місце передихнути і поснідати. З одного боку по горі поп'явся лісок, а з другого замчище дивилося на їх своїм страшним видом. Хлопці посідали на здоровенному пенькові і мовчки їли огірочки з хлібом, поглядаючи якось крадькома на жовту гору. Мов ворог, котрого збиралися вони взяти, стояла гора над ними і вкривала усю долину чорною тінню, тоді як голова її горіла червонозеленим огнем.
— Чи бач, як там сонце світить? — сказав Карпо. — А тут, бач, тінь.
Івась не одказав нічого, тілько глянув.
Невеликий шматок хліба і два огірки, що взяв Івась з дому, швидко вони з'їли, оже ще не здіймалися іти, мов роздумували, як то по такій крутизні карабкатися.
Ось Карпо глянув на Івана, а Іван на Карпа і мовчки устали обидва. Перший зробив ступінь Карпо, за ним Івась, задираючи угору голову. Долину перейшли хлопці тихо і, добравшись до гори, Карпо, мов хто його погнав у шию, пужнув уперед. Пісок, глина, невеличкі камінці зривались з-під його ніг і котилися додолу. Іван мовчки потяг за товаришем. Крута гора, рови, ями, здається, анітрохи не перетинали хлопцям шляху. Коли рів був невеликий, Карпо перестрибував його, коли дуже глибока яма лежала, — він, беручись і руками і ногами, обминав і все ліз далі та далі. Ось уже половина гори. На сім місці, мов хто на спочинок, положив здоровенний камінь. Хлопці добралися і, хекаючи, посідали перепочити. У ніг їх одкривалася весела околиця. З одного боку — лісок, з другого видко було частину міста. Церква, як мати, стояла серед міста, задираючи голову угору и виблискуючи своєю золотою банею. У самому низу, як гадюка, річка вилася, повертаючи круто за ліс. Там уже над нею поросли очерети. Звідти доносилися до їх крики гусей, утят... На оболоні ходили корови, телята і щипали мокру травицю.
— А тут гарно як! — вимовив, здихнувши, Карпо.
І хлопці упились очима в край неба. Коли знизу долітали до їх різні голоси та крики, то вгорі, мов у вусі, було тихо. Ні вітрець не повійне, ні зашумить що. Тихо та пусто. Тілько сонце, вище та вище підпливаючи, пече їх голови.
Карпо ухопив грудку глини і кинув униз. Розбиваючись у невеличкі шматочки, посунула вона з гори, гудючи і підскакуючи. Івась і собі узяв грудку і шпурнув. Полетіла вона через рови, через ями, лякаючи своїм гуком їх незамутню тишу.
— Ходімо, — сказав Карпо і перший знову порвався. Івась за ним. Хтось унизу посварився на їх палицею і щось кричав. Вони не чули, що кричав чоловік, і подралися ще вище. Ось уже і спориш недалеко від їх, уже вони хапаються за його гілочки руками і лізуть. Ось кучугура цегли, глини, вапни, покрита зеленим мохом. Ось і рябина стоїть, мов дівчина, заквітчала голову хмелем. Ще неспілі ягоди низько понагинали зелене гілля і, мов янтар, горіли на сонці. Хлопці добралися і до рябини. Стали перепочити, узявшись за окоренок руками. Знизу їх видно було, мов дві невеличкі постаті, вистругані з каменю, стояли, піддержуючи руками зелене дерево. Люди дивувалися, дивлячись на їх.
— Дивись, Тимошко, що воно? — крикнув водовоз на свого товариша.
— Де?
— Он на горі.
Тимошка задрав голову. Хлопці, мов запримітили, і почали вистрибувати.
— То, брат, чорти! — рішив Тимошка і перехрестився.
— Ач, вражі, як витанцьовують! — сказав його товариш, зліз з бочонка, знайшов камінець і шпурнув угору. Високо, високо, гудючи, подалася грудка, хлопці наставили руки, щоб ловити. Вони щось кричали — і тілько один невнятний гомін доходив до низу.
— Що то ти влучаєш, чоловіче? — спитав водовоза прохожий міщанин.
— Та он, дядьку, щось на горі.
Міщанин подивився-подивився і, хекнувши, перехрестився. Хлопці зареготалися і, заплескавши в долоні, скрилися за кучугурою.
— Іване! а давай звідси вергать кирпичиння! — сказав Карпо і взяв півцегли у руки.
— Давай! давай! — крикнув Івась і собі ухопив цеглину. Швидко дві цеглини котилися, гуркотячи, з гори на низ. Люди, що ще надійшли, полякалися і кинулися врозтіч, хто куди попав. Деякі поспішали додому принести непевну звістку, що на замчищі щось лихе завелося. Глуха і німа стояла гора скілько вже літ, а то зразу на тобі та цить! Чутка, як стріла, зразу облетіла усе місто. По всіх хатах, улицях, майданах толкувалися люди про непевний випадок. Діди і баби таємно хитали головами. Не перед добром то, видно, воно! — казали і хрестилися. Од їх таємного гомону мала дітвора так перелякалася, що поховалася по різних затінках, мов ждучи чогось неабичого. Були і такі, що сміялися: «Де там те в ката взялося! — казали вони і, сміючись, добавляли, — оце мабуть страшний суд буде!» Вірючі боязко світили на їх своїми очима і думали в душі, що то за грішні люди Віруючих було більш і, зібравшись цілою низкою, пішли вони дивитися на чудо, що з'явилося на замчищі. Деякі і невірючі пристали до їх. Хмара голов укрила все підгір'я, задираючи очі на місце, звідки тілько виривалися важкі кирпичини. Ось незабаром Карпо вискочив над гору, підскочив, крикнув, гукнув і скривсь. Трохи усі не попадали ниць на землю і кинулись врозтіч. Тепер не можна було не вірити, — усі і вірючі, й невірючі бачили мале чортеня, що стрибало і кричало на горі. Чого ж іще? Треба до батюшки йти, — хай службу служе, хай вигоне чортів з замчища, бо через їх не матиме покою ціле місто. Уже трудно їм усилиться — а там нароблять дешпоту.
Тимчасом Горпина прибрала Одарочку, нагодувала і випускала з хати надвір.
— Іди, іди надвірку, Одарочко, — казала вона, цілуючи дочку, — іди, знайдеш там Івася, будете гуляти-гратися.
Одарочка покопотіла з сіней, а Горпина повернула на кухню.
— Івасю! Івасю! — гукала Одарочка, вибігаючи насеред двора і роздивляючись брата. Івась не відкликався.
— Ага, ти заховавсь, — промовила сама до себе і пішла розшукувати. Подивилася за ворітьми, заглянула у сарай, в конюшню, в загороду; побігла у садок, перелізши через перелаз, гукала-кричала, — не обзивався Івась. Обходила всі глухі кутки, обнишпорила всі нишпорки — нема, як у воду впав! У садку поміж зеленою вишниною, старими високими грушами і розлогими яблунями, серед зеленої трави росли різні квіточки — і жовті проліски, голубі фіалочки, червоні трав'яночки, сині сокирки. Укриті ранковою росою, освічені ясним сонечком, як дорогі камні, горіли вони між зеленим килимом трави і манили до себе. Одарочка, не знаходячи Івася, почала рвати квіточки, і за такою роботою забулася, за чим ішла. Нарвавши квіточок, сіла вона під розлогу яблуню, що, як шатро, розпустила навкруги широкі гілки і кидала густу тінь на землю. Де-не-де тілько пробивалося крізь ту гущу ясне проміння і невеличкою жариною колихалося і жевріло на м'якій, як шовк, травиці. Одарочка сіла у тому холодочку, почала плести віночок і співала якусь невнятну пісню. Без слів була та пісня, та люба, привітна така. Багато якоїсь тихої радості набралося у невеличкому серці дитини, незамутне щастя гойдало його, і зливала вона ту радість і те щастя своїм пискучим голосочком. Чом співає пташка, зустрічаючи ранкову зорю? чого заводить свою пісню жайворонок, піднімаючись високо, високо угору, стріваючи ясне сонце? Того співала і Одарочка, не знаючи як, не знаючи що. Тонкий голосок її то бринів, як струна, і вона вела ним довго-довго, поки духу ставало, то рвався, переливаючись, то нижче, то вище, і вона складала з тих голосних уривочків довгий разок пісні. Сонце підпливало собі вище та вище, гріючи повітря, палючи голі місця, а під зеленою яблунею тінь, холодок, як і ранком. Байдуже Одарочці, що там кругом діється, коло неї цілий оберемок квіточок, котрі вона складає пучечками докупи і в'яже в вінок, кругом пахуче повітря, котре напува її серденько радістю... І голосок її бринить, пісня ведеться і ведеться. Здається, нема їй ні кінця ні краю! Ось і вітерок повіяв, зашуршало зелене листячко, десь узявся і комар і, тріпаючи крильцями, загув у повітрі. Прожогом кинувся він до лиця Одарочки, думаючи, що то квітка, і сів на щічці.
— А, проклятий! — крикнула Одарочка, ударивши злегка по щоці і роздавивши комара.
Пісня перервалася на яку годину і знов знялася і знов заходили малі рученята коло квіточок. Швидко довгий батіг їх лежав у ногах Одарочки.
— Буде! — сказала вона, узяла батіг, обвела кругом голови, зняла, держачи пальцями, де треба зв'язати, зв'язала і знову наділа на голову, усміхнувшись сама собі не знать чому і не знать від чого. Сміх, мов нарошне, зопер їй дух у грудях, і, випускаючи, вона важко зітхнула.
— І де отой Івась ходе! — промовила журливим голосом, вилізла з холодку і з вінком на голові пішла знову шукати Івася.
— Івасю! Івасю! — гукала вона. — Ось іди подивися, який я вінок сплела! Івасю!
Дзвінкий голосок її пронісся і безслідно замер в повітрі.
— Господи! і де він ходе так довго? — трохи не плачучи, питалася сама у себе. Постояла, ще постояла. Гукнула — не чуть, не озивається. Зірвалася і побігла до хати. Мов кущ квіточок котився двором — то вона бігла.
— Ач як наша дівчина прибралася! — крикнув до неї з сараю Свирид. Одарочка стала і усміхнулася до Свирида оченятами.
— Свириде! чи ти не бачив Івася?
— Не бачив, — відказав Свирид і скрився у сараї.
Одарочка подалася у хату. Вона увійшла у сіни і стала на дверях, що вели у кухню. Баба Оришка стояла коло столу, скромадила його ножем і змивала, Горпина і Христя чогось [?] заглядали у піч. Христя правилася рогачем, а Горпина їй наказувала.
— Отак, отак, Христе, буде! — сказала Горпина і повернулася назад. Очі матері стрілися з граючими оченятами дочки.
— Одарочка! — скрикнула Горпина.
— Та який вінок сплела. Ач як гарно їй у віночку! — додала Христя, зиркнувши на Одарочку.
Одарочка усміхалася і оченятами, і зубенятами.
— Ох ти, моя квіточка садовая, — скрикнула мати, кинулася на усміхаючу[ю]сь дочку і цілувала довго-довго.
— А Івась же, Одарочко, де? — спитала, втомившись пестити.
— Івася немає. Не знаю, де й дівся! Гукала, гукала його — не одкликається.
Серце матері стукнуло.
— Де ж він дівся? — спитала Горпина.
— Не знаю. Я його й не бачила, — відказала Одарочка. — Його увесь ранок не було.
— Де ж він? — уголос подумала Горпина і кинулася з хати.
Сонце уже високо піднялося і як золотий намет розкинуло по двору, граючи та висвічуючи. Горпина стала на рундуку і, закриваючи від сонця очі, почала гукати Свирида.
— Свириде! Свириде! — кричала Горпина.
— Я осьдечки, — з сараю вирвався голос, і на воротях показався Свирид.
— Не бачив хлопця?
— Ні, не бачив.
— Гм. Де ж він?
— Як бачив ранком, коли він вийшов до Карпа, то більше й не бачив.
— То його, видно, отой шибеник кудись завів! — з серцем промовила Горпина і неспокійна пішла у хату.
Серце матері не даром якось болізно стукнуло-занило. Воно ще не знало тії лихої чутки, що носилася, як вихор, по місту і клопотала людей неабияким клопотом. Чутка та, переганяючись з улиці на улицю, з однії голови у другу, перелетіла і в покої пана городничого. Він не дуже давно що устав і, старий, підтоптаний служака,— повагом удягався, як доніс йому його льокай, — москаль з поліції, — що квартальний чогось прийшов. Старий покректав, розправив білі бакенбарди, розгладив уси і, крикнувши на москаля: «дай халат», накинув його на плечі і, взявши люльку у руки, вийшов до квартального. Як москаль на часах, витягся квартальний на увесь свій ріст і, затинаючись, привітався.
— Здоров, Забіяко! — прошавкав беззубим ротом городничий. — Чого?
— Неблагополучіє, — промовив боязко квартальний, моргнув усом і сизим носом.
— Яке?
— Неблагополучіє збудило цілоє місто. Народ в волнєніє прийшов.
— Яке?! — крикнув городничий, як тілько зміг найдужче, і Забіяка затіпався, як лист на осичині.
— Кажи яке, скоріше! — знов крикнув городничий на занімілого квартального.
— Чорти... чорти... замчище... на самому шпилечку... цеглинням швиряють.
— Що? — грізно насупившись, спитав городничий, не розбираючи нічого.
Забіяка став і замовк.
— Яких ти чортів провадиш? га? Лизнув учора мабуть так, що в очах тобі чорти увижаються.
— Нікак нєт! — скрикнув Забіяка.
— Що нікак нєт? Так говори толком. Що там таке?
— Народноє волнєніє.
— Так сказать інвалідному, щоб москалів вислав.
— Народноє волнєніє охватило увесь город... Чорти на замчищі завелися, як доніс мені староста.
— Що він толкує? — спитав, обертаючись до москаля городничий.
— Так точно, ваше высок[ородие], — забарабанив москаль, — их благородие правду говорят, что черти на замчище завелись. Мне сказывал десятник тоже.
Городничий стояв і дививсь то на десятника, то на квартального.
— И через то волнение в городе,— додав, помовчавши, квартальний.
— Ізловить! — крикнув городничий на квартального і повернувся іти.
— Слушаю. Кого прикажете ізловить — зачинщиков бунта? — спитав, у спину дивлячись городничому, Забіяка.
— Чортів! — через плече глянувши, крикнув городничий, вийшов у другу хату і зачинився.
Забіяка стояв, як укопаний. Він не знав, що йому робити, і м'яв у руках свій червонооколий картуз з великою кокардою.
— Хм... — промовив, помовчавши. — Ізловить! Як ти чорта піймаєш? Ще й головою своєю наложиш... А, служба наша каторжна! — промовив квартальний, вийшов у другу хату, узяв свій ціпок і пішов з хати.
— Збирай команду! — крикнув Забіяка на десятника, що як струна стояв коло рундука, і з котрим прийшов був до городничого. Москаль, як млинок, крутнувся на одній нозі і миттю опинився за дверима. Забіяка повагом зійшов з рундука і, опустивши голову на груди, потяг, ледве передвигаючи ногами, за десятником.
— Єфремов! — крикнув він на москаля, піднімаючи голову.
Той не чув, біг.
— Єфремов! — крикнув на увесь майдан Забіяка. Москаль став.
Забіяка крутнув якось ухом, і москаль з усіх ніг пустився до Забіяки.
— Як збереш команду, побіжиш до Лейзара. Скажи йому: я казав, щоб дав кварту горілки, та доброї... Може й не вернемся, як підем... Я в поліції буду... — сказав він тихо і пішов.
— Слушаю! — одказав Єфремов і знову пустився.
Забіяка, похнюпившись, потяг прямо до поліції.
Тимчасом хлоп'ята, втомившись вергати кирпичиння, почали обдивлятися ті здоровенні кучугури, що поналягали з колись славного палацу. По тих купах наросло всякого бур'яну, трави, моху... Гора, не бачивши з вік чоловічої ноги, укрилася усякою рослиною: тут гордо, як ліс, піднімала свої вітки угору чорнобіль, там лопух розстилав своє широке зелене листя, там синяк [?] стояв, виставивши свої колючі ості, сьогорішні коров'яки зеленіли між жовтими торішніми.., а цеглу зелений мох, мов бархатка, прикривав зверху, поміж ним де-не-де біліла неперетліла ще вапна... Ящірки так і швендяли поміж травою, то зелені з чорними очима, то сірі з зеленими... Івась перше уздрів і закричав: «Гадюка!» пустився був бігти. Карпо, зирнувши, не злякався і почав перший кричати до ящірки: «Покинь хвіст! покинь хвіст!» Одна зеленоока, чи послухавши несамовитого крику Карпового, чи важкої цеглини, що увірвала її якраз по хвостовику, — кинула невеличкий хвостик, а сама чимдуж подалася між цеглу. Хвостик почав підкидатися, скручуватись. Карпо стояв і любувався.
— Іване! не бійсь! це ящірки. Вони не кусаються, — сказав він, — ось одна покинула хвіст. Дивись, як крутиться.
Івась очунявсь, підійшов і, дивуючись, вимовив:
— Дивись ти! Хвіст!
Карпо почав розказувати, як ящірки гублять хвости і як потім прилазять за ними. І тілько притулиться, — так хвіст і прискоче сам знову.
— Ось підождемо тут. Вона швидко прийде за хвостом.
Хлопці стали і мовчки почали дожидатись. Довго вони стояли і ждали. Аж ось знову якась цікава з зелених ящірок зашуршала поміж бур'яном, виткнулась і, забачивши їх, як попарена шмигонула в цеглиння.
— Он-он ще ящірка! — крикнув Івась.
Карпо, як несамовитий, погнався за зеленою і почав кричати: «Покинь хвіст! покинь хвіст!»
Метка цеглина одбила і в ції хвоста. І знову хлопці постояли коло зеленого і поподивувалися як хвіст, мов невеличка рибка, тріпався, перекидався, то в кільце згортувався, то як швайка розправлявся.
Хлопці довго і тут ждали, чи не прийде ящірка за хвостом, ящірка не приходила.
— Е, баче. Ходімо далі, — сказав Карпо. — Ходімо аж до того стовпа.
І хлопці кинулися на здоровенну кучугуру цегли, з котрої, схилившись на бік, високо виходив угору стовп з недоруйнованої стіни.
— А дивись, як гарно тут! — скрикнув Карпо, дивлячись з кучугури на околицю.
Івась поліз за Карпом. На високій горі, з здоровенної кучугури околиця розкривалася верстов на десять завдовжки. Кругом її, мов покришкою, накрило синє прозоре небо, обпираючись своїми краями на землю. Унизу, мов гадюка, звивалася зеленою оболонею річка. Один край її виходив з-за сизого лісу, котрий тілько мрів на краю околиці, далі крутими завертнями повертала вона до гори, коліном перегнулась у тому місці, де недавно хлопці купалися, з того боку над зазубнем поросли високі кучеряві верби і, мов дівчата, заглядали у воду; далі, леліючи пінявою гривою, помчалась вона через млини оболонею і впиралася другим своїм кінцем аж у край неба. Тут, по сей бік, на оболоні, мов комашки, снував скот, щипаючи травицю, там, по той бік — срібно-зелені луки, ще покриті низовою росою, синіли невеличкі ліски, чорніли хуторки, за ними піски, мов сніги, біліли і виблискували, там щось за сиза полоса затінила їх, а за тією сизою попругою знов щось біле леліло... А над цим усім високо у небі стояло ясне сонечко і лило і розливало свій світ, мов золотою ризою прикривало усе зверху. Хлопцям чудно ставало, що так далеко видно і так добре видно. Тріпалося одрадою у кожного серце у грудях і, впиваючи очі у хорошу картину, вони викрикували раз поз раз: «А дивись, дивись, Іване, от там димок як біліє!» — «А дивись, Карпе, он як річка горить, мов жаровня. — А он бач, — он... он... аж під лісом хата. — Що то, у печі топиться, що так огнем б'є?» — спитав Івась.
— Ні, то сонце ударило в шибку. А глянь на город! — сказав Карпо і повернувся. Івась за ним.
Город, як на папері, став, і все перед їх очима розкрилося: і білі хати, і гарні двори, і зелені садки, і церква, мов мати, стоїть серед міста і виблискує своєю банею, золотим хрестом... А там далі кладовище, хрести, мов рогачі, стирчать з землі. За кладовищем зелено-жовтим килимом розіслалося поле. Безкрає — воно посунулося за гору, ховалося за синьою покрівлею неба.
— Та й город який наш здоровий! — сказав Івась.
— Ану, чи пізнаєш свою хату? — спитав Карпо.
Івась нап'ялив очі. Зеленим яром, тим яром, котрим вони ішли купатися, побіг миттю його погляд, попід тинами поснував він Далі.
— Аж он! — крикнув Івась, вказуючи на свою хату.
— Так! — відказав Карпо. — А то зараз і наша. А то Луценкова, а он Грицаєнкова, а он то, — де Павло, що так добре співає, служе. А он піп живе, он городничий. І почав Карпо розказувати, де чия хата, і вказувати рукою.
Івась дививсь і дивувався.
А тимчасом Забіяка, підкріпившись добре тією горілкою, що дав Лейзар, зібрав цілу зграю десятників і пішов з ними ловити чортів. Ціла вервечка хлопців, чоловіків, жінок провожала завзятих москалів, котрим і самий чорт не страшний здавався і котрі ішли на неминучу погибель.
Забіяка, підійшовши до гори, скомандував на десятників окружити її з усіх боків і так уже провадитись до самого шпилечка.
— Та глядіть мені! щоб не прорвалась яка сатана через вашу лаву! — приказав він. Крикнув — «з богом!» — і поп'явся сам слідом за десятниками.
Хоробрі воїни з тяжкими шаблями і здоровенними дрючками пустилися дратися по горі.
— Дружней, ребята! Дружней! — кричали один до одного і налягали на свої шости. Ось уже добиралися до половини гори, потомилися, стали перепочити, важко дишучи і обпираючись на свої шости.
Забіяка дрався за ними, а люду внизу — і землі не знать було, — самі голови, і всі, мов поніміли — ані словом ніхто не озоветься, тілько очима проводять завзятих десятників. Сі, перепочивши, знову двинули.
— Ану, дружней!
— Не поспішай, не поспішай так швидко! — крикнув Забіяка на деяких, що згаряча геть оставили своїх товаришів. — А то цеп розірвеш — ще вискочить попід руками.
Передні постояли, дожидаючи задніх. І знову подралися. Ось уже жовта глина кінчалася, зелену верховину гори рукою достати. Ще разок, ще — і всі зразу опинилися б на самому шпилечку. Люди унизу зовсім замерли, дожидаючи чогось страшного.
— Стой! — крикнув Забіяка. — Перепочинь!
І всі, посхилявшись на дрючки, важко дихали.
— Ану, ребята, помолимся! Може це в посліднє і світ бачимо! — сказав Забіяка і, повернувшись до сходу, почав хреститься.
Деякі з народу унизу теж замахали хрести руками і з повними сліз очима провожали завзятих заступників.
— Разом, ребята! — крикнув Забіяка і кинувся.
Москалі, як один, двинули на шпилечок.
Карпо перший углядів москалів.
— Тікай, Іване! — крикнув він і пустився був з кучугури, та не запримітивши під ногами ями, — шубовснув якраз у неї. Івась стояв і божевільними з ляку очима дививсь на усатих з здоровенними дрючками москалів.
— Бери! бери! — крикнув Забіяка.
Унизу, мов галячий клекіт, зірвався крик і глухим гуком донісся до їх. Чи то крик страху, чи чого другого? — не розбереш з гори. Та нашим хоробрим воїнам нічого було і розбирати. Вони, як галич, кинулись на бідного Івася з ломаками. Івась з ляку закричав не своїм голосом.
— Бий! бий! бий! — крикнув Забіяка на москалів, — то він ману напускає.
Івась ще дужче завив, — скілько стало його гласу крикнув він, аж унизу у кожного серце упало, думаючи, що то саме зграбастали рогатого. Однак москалі не послухали свого завзятого отамана і, не б'ючи, підійшли до Івася.
— Чого ти сюди забрався, вилупку проклятий! — крикнув один білоусий.
Івась від сліз і від ляку слова не зміг вимовити.
— Чого ти сюди заліз?
— Я... я... я... не я... Це мене Карпо... Він мене підбив, їй-богу він... я не винуватий.
— Який Карпо? — допитувалися москалі.
— Карпо... Він побіг... десь дівся. Не знаю.
— Хто ж ти такий? — пита його Забіяка.
— Я Іван.
— Та чорт тебе бери, що ти Іван. Як тебе прозивають?
— Не знаю, — плачучи відказав Івась.
— Хто твій батько? — питали москалі.
— Мій батько Яків, а мати Горпина... А дід старий — у пасіці сидить.
— Та се, — бий тебе сила божа! — Бородаїв син, — скрикнув один з москалів і трохи не упав зо сміху.
Другі теж почали сміятися, спльовувати, лаятись.
— З ким же ти прийшов? — допитував дехто у Івася.
— Я не сам... Мене Карпо повів.
— Де ж Карпо?
— Не знаю, він тікав, не знаю.
— Шукать! — крикнув Забіяка.
Москалі кинулись шукати і один з їх теж, не бачивши, шурхнув у яму, куди упав Карпо.
— Тю-у! — крикнули його товариші.
— Є, є, братці! — гукав той з ями, указуючи на Карпа, що лазив по ямі, узявшись за ногу, котру таки добре зсадив, як падав, — плакав і лаявся.
— Давай дрючок сюди і витягай! — крикнув москаль.
Товариші подали дрючка і швидко Карпа і москаля витягли з ями.
— Ти хто? — спитав Карпа Забіяка.
— Ох! нога болить! Ох, лишенько, забив ногу! О, боже мій, боже мій! — голосе Карпо, уступаючи на ногу.
— Так тобі й нужно, проклятий вилупок! Людей лякать! Бунт у городі піднімать! Га! Ось я тобі, сучий син. У тюрму тебе... На Сибір тебе, клятий! — розрепетувався храбрий Забіяка на безталанного Карпа, що ледве ступав на ногу і одно кричав: нога болить! нога моя, ніжечка! ох лишенько-лишенько!
— У поліцію їх взять! — крикнув Забіяка і повернувсь спускатися.
— Марш! — крикнули на хлопців москалі і окружили їх навколо.
Хлопці заревли, мов їх на смерть вели.
Тихо-помалу почала спускатися з крутої гори валка десятників, а поперед усіх хоробрий Забіяка розмахував палицею і кричав на увесь рот:
— Є-є! зловили! зловили!
Унизу заворушилися люди. Деякі з переляку почали тікати, другі, храбріші, товпились аж на саму гору, щоб побачити які ж то чорти. Піднімався крик, гвалт.
— От завзяті, так завзяті! — кричали одні.
— Чорта зловили! — казали другі.
— Ану, ну, який там чорт? — питали треті і пустили в діло кулаки, щоб пробитися аж уперед.
— Грицьку, не ходи! — кричав один хлопець до другого.
Грицько, як миша, нирнув попід руками і затерся між людьми. Ось уже валка посередині. Нестямний хлоп'ячий лемент доноситься з неї.
— Бач, як виють, кляті! — хтось сказав поміж людьми. Другі зареготали, і від їх реготу двигнула гора.
— Що ж тепер з ними будуть робити?
— А що? спалять.
— Як же ти його спалиш?
— Коли піймати зуміли, а спалити — і бог велів.
— Та ні, їх у тюрму посадять.
— Нащо в тюрму? щоб і тюрму розвалили?
— Вихрестити! — хтось крикнув.
— Чорта ?! — скрикнуло разом з десять голосів.
— Атож!
І знову регіт, як галячий клекіт, піднявся угору.
Валка доходила до самого низу. Нестямний крик, реви все більше і більше чулися. Ось валка і спустилася, стала. Люди один поперед другого пустились хоч одним оком глянути на чортів.
— Хлоп'ята! — з дивовижею крикнули передні, котрі успіли зирнути на хлопців через москальські плечі.
— Ну, чего лезешь? — крикнули на людей десятники.
Передні подались, задні зступилися. Крик, давка.
— На ногу наступив!
— Ох лихо, задушите! — крикнув щось за хлопець.
— А чого лізеш? — і чийсь кулак знявся над головами і важко опустився. Крик ще нестямніше роздався між людом.
— Хлопці! Хлопці! — кричали передні, протовплюючись назад.
— Які хлопці? — допитувалися другі. — Такі, як і всі.
— А не чорти?
— Та ні!
— Тьху! Бий вас сила божа! — крикнуло скілько разом людей. — Тілько ранок згаяли!
А проте кожному хотілося глянути і на хлопців, і люди товпилися, як на ордані.
— Та то один Бородаїв! — крикнув знову хтось, пізнаючи Івася.
— А другий чий?
— Другий, здається, сапожників, того, що коло Бородая живе.
— О, щоб вас! о, бодай вас! — кричали, спльовуючи, люди і повертали додому.
— Назад, назад, люди! то хлопці! — казали ті, що бачили вже.
— От-туди! — одказували їм другі, що не бачили і товпилися побачити.
— Та не лізьте, навісні! — кричали десятники. — І що тут за диво? Хлопці зодралися на гору! А вони лізуть.
— Вон! назад! — крикнув Забіяка, розлютувавшись.
Народ розскочився.
— Марш у поліцію! — скомандував Забіяка.
Валка заметушилася — рушила. Народ за нею. Мов за ведмедем, бігли люди за валкою москалів, що проводила двох хлопців до поліції.
Уже аж у самому місті почали люди розходитися, то клянучи, то сміючись з навіжених хлоп'ят, що так полякали усіх городян.
Сонце стояло якраз над головою і наче огнем пекло, таке було іскристе — гаряче. Вітер — зранку тілько свіжа прохолода вставала, а не вітер, а тепер — мов він і не дихав. Повітря пожовкле, аж густе, мов і по йому, знай, то сюди, то туди літають тоненькі іскристі голочки, так і варе на ходу усякого, так і обдає потом. Валка простувала горою до поліції. Ще лізучи на замчище, москалі страх потомилися, а тепер — з їх рижих вусів так і капотіло. Забіяка, як отаман, ішов попереду. Ніс його, і без того червоний, зробився аж сизо-гарячий, лице налилося смальцем, піт заливав очі. Завзятий отаман не потурав на те і все далі та далі простував, ведучи позад себе здоровенну валку десятників з дрюками, з паліччям, між котрою і не видко б було двох невеличких хлоп'ят, коли б вони не подавали ознаки про себе своїм пискливим ревом. Івась усю дорогу плакав, піт, зливаючись з слізьми, обмивав його рожеве личко і туманив ясні очиці; поруч з ним ішов Карпо, влягаючи на одну ногу, страшно кривлячись і безнадійно скаржучись, що вона болить. Ніхто не потурав на те. Москалі мовчки, посхилявши голови і обпираючись на свої патериці, ішли, важко дишучи; люди — порозходилися, хіба які цікаві хлоп'ята вискочать з двору подивитися, мов на яке чудо, на ту валку, вискочать, крикнуть і, як ховрашки, дременуть у двір.
— Ступай до поліції! — приказав Забіяка, вибравшись з гори на широкий майдан. А сам повернув до городничого. Городничий стояв уже на крильці, удітий у білий воєнний сертук з мідяними ґудзями і з-під руки знай поглядав та поглядав на шлях, що вів з гори від замчища. Побачивши валку, котру вів Забіяка, він здихнув скілько на той час у його набралося духу і сів на рундуку, скинувши картуз і обтираючи з лисини піт.
Забіяка, увійшовши у хвіртку, вирівнявся і став.
— Ну? — грізно спитав городничий.
— І зловили, — пробелькотав Забіяка.
— Кого?
— Двох хлопців ізловили... мальчишки гратися залізли.
— Акт составив?
Забіяка зам'явся.
— Прикажете? — звиваючись, тоненьким голоском спитав він.
— Як прикажете?! — ревнув городничий. — Як прикажете! Хіба ти служби не знаєш?!
— Помилуйте... мальчишки... гратися... дело уголовного значения не имеющее...
— Як не имеющее? Народ побунтувати? Город увесь на ноги підняти?! Як не имеющее! Що ти, п'янице, кажеш? А коли б се не хлопці були, коли б се... справді... були... Га? що тоді? Га?
— Винуват... винуват... упомнил.
— Винуват? Упомнил? а горілки пити не упомнил? Га? Жаб'ячі твої очі! пив горілку сьогодні?! Говори — пив?
— Пив... у страха очі великі... випив чарочку... сили підкріпляв... — переступаючи з ноги на ногу, мов неживий, казав Забіяка.
— А-а... так горілку було коли пить, а акта і ніколи составити...
— Не составил, упомнил... винуват...
— Що ж тепер робить? га?
— Составить можна.
— Як можна? де можна? На самому місці нужно б було.
— Можна хлопців знову повести на гору і написать там акт.
Городничий задумався. Пройшло хвилин дві-три.
— Чиї хлопці?
— Кажуть, один Бородаїв, а другий сапожників Очкурів.
— Гм... Очкур добре чоботи шиє?
— Прості, кажуть, шиє.
— Я не питаю які, а спрашую, чи добре.
— Не могу знать, мені не шив... Думаю, можеть хорошо пошить.
— То-то же... А Бородай хто?
— Багатий козак.
— Повинності платить ісправно?
— У волость платить.
— Гм... Ну, а ще що?
— До сього часу ніяких повинностей не одбував.
— То-то ж... Гляди! — косо глянувши, сказав городничий.
— Слушаю... Акт прикажете на місці составить, чи у поліції написать?
— Спору не буде?
— Люди неграмотні.
— Ну і в поліції... Та знаєш... Багатий кажеш?
— Десятин на сотню землі.
— Ого-го-го! — загоготав городничий. — А той чоботи шиє?
— Шиє.
— Ну... ну і прикрути там в акті... Напиши: заговорок порішили старі, а малих послали... Город увесь стривожен...
— Слушаю.
— Доверіє до властей підорвать хотіли... Чуєш?
— Чую.
— Так і напиши: доверіє до властей підорвать хотіли. Ну і прочеє... А там побачим...
— Слушаю! — виправившись, мовив Забіяка.
— Іди ж собі, — і городничий став вставати.
— А хлопців в чорну?
— Авжеж! — крикнув городничий і пішов у хату.
Забіяка вийшов з хвіртки, грізно накручуючи вуса і моргнувши сам до себе...

________


— Чи ви, бабусю, чули таку новину? — вертаючись у кухню з глечиком води, спитала Христя бабу Оришку.
— Яку, дочко?
— Оце хай господь одверне! — мовила далі Христя. — Бігла я до Саєнкового колодязя по воду. І байдуже собі. Тягну воду. А парубок з двору: «Христе! Христе! Чи чула таке?» — Яке? — питаю. — «На замчищі завелися ті...» — Що ти, — кажу йому, — плетеш таке, що й на голову не злізе... Де воно в ката візьметься? — «Їй-богу, — одказує, — там таке, що страх і близько підійти... Кирпичиння верга, свистить, кричить... Зібралося народу, як на ярмарок... Хазяїн оце наш побіг. Ціла сотня щось москалів пішла, ловить думка». — Я стою та тілько здвигую плечима. А звідти, з гори, як у прірві гуде... чи воно народ, чи може...
— Оце хай бог милує! — сказала баба і закашлялася.
— То що там таке? — з кімнати обізвалася Горпина.
— Таке й таке, — почала розказувати Христя.
— Ох мені лихо! це ж і Івась, чого доброго, побіг туди! Коли б ще не сталося що з хлопцем... Ох, лихо! — скрикувала Горпина, блідніючи на виду, і побігла з хати.
— Свириде! Свириде! — вибігши на рундук, почала вона кликати чоловіка. Свирид не обзивався.
Горпина побігла до сараю, заглянула в конюшню, кинулася на вгород. Гукала — кричала — нема. Коли верталася з садка, Свирид саме увійшов у ворота.
— Свириде! де хоч ти ходиш? — крикнула на його Горпина.
— Де хожу? А ви сидите дома та й не чуєте нічого. Івася в поліцію взяли.
— Як Івася? — не своїм голосом скрикнула Горпина.
— Так. Вони з Карпом пішли аж на замчище та, видно, і почали там гратися, камінці униз кидати. А люди подумали, що, — не тут згадуючи, тії... завелися... Дали знати поліції. Поліція набігла і забрала хлопців.
Горпина і слухала, і чула, і нічого не розібрала... Замчище... Карпо... Івась... цілі зграї люду перед її очима, як навіжені, тупцювалися... У голові гуло, в ухах дзвеніло.
— Ох, боже! ох, боже! що ж мені робити, бідній! що ж тепер казати... Ох, боже! ох, боже! Де хоч Яків? Куди його понесло! Ох, лишенько тяжке! Хоч би хоч дід був дома... Що ж я робитиму, бідна! Вони ж мою дитину на смерть перелякають, вони ж її живцем в землю вложать... Свириде-голубе! запряжи коня! і біжи... скілько духу лети за дідом... Скажи йому: нещастя отаке й таке! Ох, лихо! лишенько! — ламаючи руки, не знала що казати, тужила бідна мати... Біле лице її як крейда стало, очі горіли огнем, уста тремтіли, і вся вона трусилася, мов трясця її била.
— Отаке ви наказали! — одмовив Свирид. — Запрягай коня, біжи за дідом. Нащо його бігти за ним? Коли б пан-отець дома були, то вони б пішли в поліцію і виручили хлопця.
— Де ж Яків? де ж він? — схоплюючись за голову руками, крикнула Горпина. — Шукай його... Шукай його, Свириде! — і побігла як навісна в хату.
Свирид, глянувши услід Горпині, промовив сам до себе: «шукай вітра в полі!» — почухався і пішов з двору.
Горпина убігла в кухню, побігла в кімнату, в світлицю, ломила руки, тяжко зітхала, не знала, що їй робити. Коси вибилися з-під очіпка, і одно пасмо майталало на шиї, друге лізло у чорне тривожне око. Вона не примічала того, не примічала, що сорочка висмикнула[ся], пазуха розхристалася. Бліда і тривожна вона бігала.
— Де Одарка? — крикнула вона, вернувшись в кухню і не примічаючи, що Одарочка сиділа на полу і гралася недавно сплетеним віночком.
— Я ось де, мамо... — тоненьким голосочком обізвалася дочка до матері. Баба глянула на Горпину і в старих очах заграв жаль, а в Христі забігала усмішка на вустах, вона одвернулася, щоб не зареготатися.
— Бабусю! Христе! глядіть Одарочки! не пускайте її і надвір Христа ради! Сиди, моя доню, сиди, моя слухняная, у хатці. Я зараз вернуся! — обізвалася вона до дочки. Побігла в кімнату, ухопила свитку і помчалася, на ходу налягаючи.
— Навиворот! навиворот! — крикнула услід їй Христя, побачивши, що Горпина ніяк не вдіне руки в рукав.
Горпина не чула і чимдуж побігла з двору, сяк-так устромивши руку в один рукав, а за другий держалася, перекинувши свитку через плече.
Горпина бігла прямо до поліції. Люди, стріваючи, не питали, куди се так чеше Бородаєва невістка; хлопці реготалися з її вивернутої свитки, з її висмиканих кіс.
— Дивись, як коси випустила! — кричав один.
— Тітко! Жінко! юпку волочиш! — кричав другий.
— Наділа навиворот, тітко! — репетував третій. І всі разом реготали.
Горпина не чула і землі під собою; недобачала нікого, прямо-прямісінько пустилася вона у двір, де немало всякого народу зібралося подивитися на чудо. Як навісна вона кинулася між народ, розпихаючи та лізучи наперед.
— Тю! — хтось гукнув, і кругом, мов море зашуміло, зареготалися люди.
— Глянь! дивись! Хто се? — декілько голосів запитало зразу.
— Іди додому! — крикнула не своїм голосом Горпина, проскочивши у коло і забачивши сина.
Івась поблід і затремтів.
— Додому, кажу, йди! — крикнула ще дужче Горпина.
Івась порвався був за матір'ю.
— Куди ти? — осадив його зразу москаль.
— Хто ти така? — ревнув на все горло Забіяка на Горпину.
— А ти хто такий? — обірвала його Горпина, вся тремтячи...
— Не кричи! Дитину перелякаєш!
Народ ще дужче зареготався.
— Іч храбра яка! — промовило декілько москалів.
— Нащо ви дитину мою мучите?! — крикнула Горпина і облилася слізьми... — Боже мій, боже! і суда на вас немає, прокляті!
— Бабо! — ревнув на неї Забіяка. — Не лайся, коли не хоч посидіти разом з хлопцем у чорній.
— Хто сидітиме? ти скоріш посидиш, щоб не знущався над хлопцем. Що воно кому заподіяло? Люди добрі! — обернулася Горпина до людей. — Скажіть, Христа ради, що таке дитя зробе, ago воно нашкоде?
Люди тілько реготалися кругом на її кревні скарги.
— Додому іди! — крикнула Горпина на Івася, ударивши кулак об кулак, і повернула сама.
— У чорну! — крикнув Забіяка на москалів.
Десятники стовпилися, у два ряди окружили хлопців і почали рушати.
— Вон з двору! — крикнув на все горло Забіяка на людей. Люди розскочилися, і купа десятників направилася до чорної, що стояла серед двору з побитими вікнами, полупана — не обмазана.
— Іди, молодице, додому! — сказав хтось з людей, вертаючи назад. — Не в такі руки піймалася твоя дитина, щоб сплоха вирвали.
Нестямний крик і рев Івася, мов батогом, стьобнув Горпині по ухові. Як звір, кинулася вона до купи москалів і кричала не своїм гласом.
— За що ви його б'єтє? Господи боже! за що ви б'єте його?! Постой, підожди! — обернулася вона до Забіяки. — Ти думаєш, як ґудзями затикався, то все, що хочеш, смієш робити! Є на вас і суд, є на вас і правда! Скине він з тебе отой цяцькований каптан!
— Ори — мели— їж! — крикнув їй Забіяка і ще дужче гукнув: — у чорну! в чорну! і сторожа поставить!
Дітвора запищала, а найдужче Івась.
— Я до мами! до мами! О, боже! до мами! — кричав він не своїм гласом, коли москалі силоміць перли його у двері чорної.
Горпина трохи не впала від того крику і, не знаючи сама від чого, побігла з двору. Вона пустилася майданом, добігла до церкви. Стала, глянула на білу церкву, на золоту баню: — Господи! — промовила, — верни мою дитину! Оддяч їм сторицею! — і знову вернулася до поліції.
Там уже всі розійшлися і в дворі не видно було нікого з народу. Один москаль тілько ходив коло чорної і позирав на поліцію. Горпина постояла, постояла на воротях і, облившись слізьми, повернула додому.
У воротях свого двору догнала Горпина Якова, що ішов похнюпившись, і Свирида, що, розмахуючи, щось розказував йому.
— Де ти ходиш? Де ти увесь день блукаєш? Господи боже мій! — заголосила Горпина. — Дитину ні про се ні про те у чорну взяли, — а він по п'яницях сновигає! Бідну дитину на смерть перелякають — а йому байдуже про те! От батько! от добрий!
— Ну то й що? — спитав Горпину Яків, стаючи перед нею гордо і закладаючи руки позад каптану. — Ну й узяли!.. Ну й посиде! Ну то й що?!
— Як що?! — хотіла скрикнути та ледве прошептала Горпина, похилилася, мов підстрелена, і, обливаючись слізьми, тихо пішла до хати.
Тяжка образа матернього серця, пекучий жаль дитини, страх, щоб не сталося там чого з нею, п'яна безпечність батькова, — все це, мов обценьками, ухопило за горло бездольну Горпину, мов камінь навернуло на її боляче серце. Вона не могла слова вимовити. Увійшовши в кімнату і впавши на постелі, вона кляла-проклинала все на світі. Їй би легше було, коли б хто узяв і вгородив гострий ніж у криваве серце, ніж так одмовив батько... «Батько! який він батько?.. Со...» — не доказала Горпина і похлинулася слізьми. Кашель задавив плач, і вона страшно закашлялася.
— Що ж, брат, тепер робити? — тимчасом питався Яків у Свирида.
— Що робити? Треба іти виручати хлопця! — відказав той.
— Виручати! Знаю, що виручати... І треба було сучому синові бігати на ту гаспидську гору! А щоб тебе, іроде! Тут неуправка з тупчаком... дихнути ніколи. А тут — на тобі та цить, — отаке трапся! От бісів вилупок! — чухаючи потилицю, промовив сам до себе Яків і задумався.
— А може б ти, Свириде, за батьком поїхав? — спитав він.
Свирид усміхнувся собі у жменю.
— Про мене чи за дідом, то і за дідом!
— Краще мабуть так буде! Ти за дідом їдь, та й розкажи йому усе гаразденько, розкажи: так, мов, і так! Таке і таке трапилося нещастя. А я тимчасом піду на розвідки. Поки дід приїде, Свириде, то ми, значить, розузнаємо як, що і до чого. Бо знаєш, там без грошей не обійтися... у діда ж гроші є, а в мене тепер на гроші така косовиця, — тупчак, брат, будуємо! — промовив він, на сім слові моргнувши до Свирида.
— Та звісно! — одказав Свирид, крякнувши собі в жменю, щоб Яків, бува, не запримітив сміху. — Про мене віз готовий... Тілько коняку заведу — та й дременемо!
— Отак, брат, краще буде! Так їдь же ти з богом, а я піду розвідувати! — Із цим словом Яків потяг з двору.
Свирид не забарився з конем, швидко вивів, накинув хомут, завів у оглоблі, зануздав.
— Постій, Буланий! — промовив він до коня. — Я хоч шматок хліба візьму, бо як поснідав, то й досі ріски в роті не було.
Буланий повернув в'язи, глянув на Свирида, мотнув головою, мов одказав: добре! і почав обмахувати хвостом уїдливих мух.
Свирид убіг у сіни і крикнув:
— Христе! дай, будь ласка, шматок хліба!
— Куди ж це? обідати зараз будемо!
— Але! обідайте самі... Нас, бач, мало — за дідом поїду, — сказав Свирид, ухопив шмат хліба і побіг надвір.
Горпина з кімнати чула розмову Свиридову і, зітхнувши, промовила сама до себе: «Господи! до чого я дожилася! І наймит з тебе глузує!» — і знову залилася слізьми.
Баба Оришка як сиділа на лаві, так і схилилася, мов прикипіла до неї; Христя, глянувши на бабу, і собі засумувала. Одарочка залізла аж у самий куток полу і чорними очима боязко поглядала на всіх, її тепер не чіпали ні ті квіточки, з яких вона виплела собі такий хороший віночок, ні ті іграшки, які надавала їй Христя. Мов хмара заступила ясний світ, мов сивий дим укрив веселе дворище. Сумно-сумно стало у йому, як у домовині.




 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Родина Бородаїв" >> Замчище