[РОДИНА БОРОДАЇВ]



Пасічник
Яків Бородай
Замчище
Визвол


Яків Бородай

 

У чистій, просторій світлиці, у кутку під божницею, котра уся була заставлена образами, уквітчаними гвоздиками, васильками, оповитими білими вишиваними рушниками, сидів Яків Бородай, положивши руки на стіл і звісивши голову на груди. У Якова лице кругле, червоне, волос густий і чорний аж полискується, на йому довгий жупан аж за коліна, з якоїсь блискучої матерії, шия широко пов'язана чорним шовковим платком, кінці котрого гостро спадали на рябу жилетку. Перед ним на столі пляшка з горілкою і чарка, на котрі, коли піднімав тілько Яків голову, спадали його очі. Сонце сідало і косими стягами падав його світ крізь вікно, на стіл, на долівку, грав сизо-червоним огнем на пляшці. Від сього видно так часто Яків брався рукою за пляшку, наливав горілки в чарку, любувався як сонце грало у повній чарці і потім зразу випивав її. Не раз і не два видно прикладався він до неї, бо червоне лице його, як стиглий кавун зробилося, роздалося ушир, полилося потом, голова дальше і дальше важчала, клонилася на груди, очі перекосилися, на вибритій круглій бороді лисніло щось... не потурав на те Яків і не втирався. Щось важке лежало у його на серці, якась чорна думка оповила його широке чоло. Ось він підвів голову і косими очима обвів хату.
— Жінко! Горпино! — крикнув Яків на всю хату, хитаючись з боку на бік.
Двері з кімнати відчинилися і в світлицю уступила Горпина. Лице її було бліде, довге; чорні очі смутно-невеселі, вони ще дужче почорніли, коли Горпина глянула на Якова.
— Чого тобі? — спитала вона якимсь глухим голосом.
— Чого?! — хитаючись сказав Яків. — Садовись! — крикнув він, указуючи рукою на місце коло себе.
Погляд у Горпини заграв якоюсь журбою.
— Ну, сіла, — сказала вона сідаючи. — Що ж це буде? Чи не весілля будемо занову справляти, бо так тілько сиділи ми удвох на посаді.
— Весілля! — прогув Яків і мотнув головою. Далі звів на неї свої п'яні очі.
— Ти жінка мені? — спитав, не зводячи свого прикрого погляду.
Горпина болізно усміхнулася.
— Жінка мені, я питаю тебе? — допитувався Яків.
— Жінка. Ну?
Яків опустив голову і задумавсь.
— Не єсть ти мені жінка! Ні! — прогув далі і підняв голову. — Нема в мене нікого близького, рідного. І батько і ти — вороги мої кревні, а не рідні... І чого воно так? Далекі, з інших сторон, з інших країв найшли і ті до мене рідніщі, ніж ви?.. Що тілько не загадаю я, що тілько не задумаю, — зараз ви мені навпаки! — ударивши кулаком об стіл, мовив Яків.
— То от се ти зо мною балакати тепер заходився! Вибрав якраз час. Піди ж краще виспись, та тоді і побалакаємо.
— Що ж я п'яний? п'яний по-твоєму? п'яний... так... Упоїла мене ваша неймовірність, ваша нещирість упоїла... Що я не задумаю, що не загадаю — все навпаки! Чужі — рідніші до мене. Через те і п'яна моя голова, зовсім п'яна... Світ у очах моїх макітриться, ходором ходе... А вам байдуже. Ви раді тому... Тепер мені, приміром сказать, грошей треба, — розпочати діло... А в батька гроші є... Старий — хитрий: закопав гроші десь та й мовчить... А ти коли б була для мене добра жінка, а не ворог, ти б випрохала у старого грошей. Батько мені не віре, а тобі віре... От би ти і випрохала... Для кого ж я побиваюся? Хліба недоїдаю, ночей недосипляю?... все ж для вас... для сім'ї. Старому заздро дивитися, що син розумніше від його, — він і не дає мені ні в чому помочі... От хоч би на фабриці або салогоні... Допоможи він мені крихту, каплю... і я б тепер багач на всю губу був. І не приходилося б у чужих людей в ногах лазити, чужих прохати... А то — і фабрика пропала і завод пропав — іще й пашню ухопив і запетлювався. Тепер уп'ять тупчак... То жди того вітра, коли він повійне, щоб у вітряку змолоти, а то тобі повсякчас є... Схотів, загнав коня... Хай топцюється... а млин меле... борошно сиплеться... Та ще як меле? Не вдасться десяти батьковим вітрякам так молоти! Люди не тілько зо всього міста, з самих далеких країв повіту їдуть у тупчакові змолоти... Тілько дай та подай зерна, а млин — молотиме...
— А чи ти ж, Якове, знаєш, як ті млини будуються... знаєш, як треба ходити коло їх?
— То що, що не знаю... Німець знає.
— Німець? Буде ж оте і з млином, що було з фабрикою та салогоном.
— Ні, не буде. Німець тобі не те, що кацап або жид... Се німець — дока. Від самого короля награду має...
— Чого ж він і притюрився сюди, коли йому у себе добре було?
— Чого притюрився? Хм... — і усмішка зачертила по п'яному виду Якова усякі кружала... — Чого притюрився... Приїхав нас, дурнів, повчити! Он чого приїхав. Добрий, значить, чоловік є, от і приїхав сюди.
— Добрий на чужі гроші! — зітхнувши, сказала Горпина. — Коли б він добрий, то й на свої будував, а не витріщався на других.
— На свої?.. — і п'яна постать Якова заколихалася. — Що ж він тут землю має, добро яке має?.. Може в його і грошей немає.
— Ото ж то й є, та чужими і хоче менжувати, — перебила Горпина.
— Так зате у його голова є... Золота у його, Горпино, голова, не то що наша з тобою.
— Коли вона у його золота, кажеш, — то й хай він нею живе, а ми при своїх і дурних житимемо і не будемо у його розуму прохати.
— Не будете? Ні, брешеш, будете!.. Така голова усюди грошей роздобуде, не в мене, то у другого кого... А все млин збудує. Коли вже наважився — то й збудує... А збудує — погибай тоді усі наші вітряки!.. Ніхто до їх і не навернеться! Хоч візьми та й запали... Горобці та сови будуть по їх водиться.
— І палити їх не треба, а люди як мололи, так і молотимуть. Скоріше у наш повезуть, ніж у твій німецький... — викладала Горпина.
Яків уже не слухав її, у його думці, перед його очима стояв тупчак і тупотів. Він слухав, як він вибиває, і якісь одрадні кружала одно чертили його круглий червоний вид.
— Уп'ять же і сукновальня... Чого вона стоїть?.. Прийшлося тобі сукно збити і пхайся — чорти батька зна куди, аж он на Сулу, у другий повіт, а то тут колодязь тобі серед двору. Улив води, розпалив піч, завів коня... і ту-ту-ту-ту-ту-ту... Пішов стукотіти млин...
Сінешні двері розчинилися і в хату увійшов низенький, окадкуватий чоловік у рижій стриженій бороді, у куцій якійсь одежі.
— Добривечір, — чудно якось привітавсь чоловік, підходячи до столу і простягаючи руку.
Яків скочив з місця і поточивсь...
— А-а... Гут... Гут... Як тебе в біса! — промовив Яків, ударивши своєю важкою долонею хожого чоловіка руку.
— Карліо Карліович!
— Карло, Карло... От нежданий гість... От спасибі, так спасибі. А ми тілько-тілько що споминали тебе. Сідай лишень та побалакаємо, а ти, жінко, принеси світло та закуски нам постав.
Горпина устала.
— Оце вже прийшов на всю ніч! — промовила з сердцем Горпина, виходячи з хати.
Скоро вона знову вернулася, несучи в одній руці свічку, а в другій тарілку з таранею і хлібом. Постановивши тихо на столі, ще тихше вийшла з хати, кинувши сердитий погляд навкруги. Німець і Яків сиділи мовчки. Яків устромив свої п'яні очі у світло і, здається, нічого більш не бачив, окрім його, воно здавалося йому жовто-зеленим кружалом; довго він дивився на те, як на яке чудо, потім хитнув головою, моргонув усом і спустив голову на груди. Свічка розгоралася, лила на всю хату свій світ, миготів її язичок на пляшці з горілкою, іскрою жеврів у білій чарці. Постать Якова понурившись сиділа в кутку. Тінь з голови спускалася довгою попругою на груди. З кутка, з-за лісу квіток, з-за білих рушників німі і мовчазні виглядали образи і, здавалося, хитали своїми мертвими головами... Голова божої матері блищала різними каміннями, що були понабивані у її срібну шату, тоді як голова сина горіла золотим сяєвом. Лице Митрофана аж почорніло, і стрижена сіра борода його біліла, мов снігом присипана, святий Миколай виставив свій довгобразий вид і грізно дививсь чорними круглими очима... Насупроти образів сидів німець — низький, він тілько витикався однією здоровою головою з-за столу, стрибав світ по його закустраному волоссі, по стриженій рудій бороді, грав на червоних, з вивернутими віями, очах. Тінь від Якова притулилася до стіни і тихо хиталася, як і його п'яна постать, тінь німцева падала на землю і зливалась з чорною долівкою.
У хаті було тихо, коли-не-коли роздавалося тілько важке Якове зітхання.
— Притомивсь, хазяїне? — перший обізвавсь німець; верхня губа, усіяна щетиною, піднялася і відкрила ряд чорних гнилих зубів, з червоними, як кров, деснами.
— Га-а?.. — гакнув на всю хату Яків, підводячи голову і лупаючи своїми сонними віями.
— Пий горілку! — товстим охриплим голосом проказав далі, мотнувши важкою рукою і посунувся під стіл.
— Хазяїн! Хазяїн! не ходи туди! — крикнув німець, схоплюючись з місця і піддержуючи Якова, що мав був моститись під столом лягати.
— Не ходи, кажу, там тіфе, гарячке, лехорадке! — причитував німець, усажуючи знову Якова на лаві.
Яків поколивався, поколивався, утер п'ятірнею своє широке лице і простяг руку.
— Ну ж, потчуй чи що! — крикнув на німця.
Німець прислуживсь, налив чарку і всунув її Якову в руку.
— А млин наш меле? — стовбула дивлячись на чарку, промовив Яків, і усмішка зачертила на червоному його виду свої кружала.
— Молотиме, молотиме, хазяїн. Аби хазяїн здоров був, а млин молотиме!
— То то, брат, і є, що хазяїн трохи теє... Оже... бувай здоров.— І Яків перевернув чарку у рот.
Німець налив ще і сам випив.
— Ти лиш дай мені шматочок чого-небудь, а то я нічого не бачу, — сказав Яків, наставляючи руку.
Німець узяв шматочок тарані і хліба і подав. Яків укинув і те і друге у рот і почав жувати. Кутуляв-кутуляв і, не добравшись смаку, виплював.
— Чорти батька зна що! Ніяке! — гукнув він німцеві, що сидів і оббирав шматочок тарані від кісточок.
— Нє, хазяїн, таран твой добра. Такой таран не у мой краї. Если би такой таран да політь півом — ой-ой! — і німець захитав своєю здоровою головою.
— Ке зап'ємо! — крикнув Яків. — Тілько у роті поколов, а смаку не добрався. Тьфу! — густий плювок слини потягся через губу додолу.
— А твой небагато буде? — спитав німець, беручись за пляшку.
— Кий там біс багато! що ж ми тілько по чарці й випили! — розбуркуючись мовив Яків. — Що я тебе, Карло, — чи як тебе?
— Карліо Карліович, — підказав німець.
— Карло, Карло, — я тебе й люблю, за все люблю. Не люблю тілько, що ти не вмієш по-нашому горілки пити.
— Мой горілки не любе, мой — бір.
— Імбір? — спитав Яків.
— Бір, бір, — по мой бір, а по твой — пиво.
— Гм... а я думав імбір. Пиво... що ж із того пива. Ти знаєш, Карло, чи як тебе?
— Карліо Карліович.
— Карло, крало... ага?.. Бодай тебе, як ти балакаєш кумедно... Так, кажу, ти знаєш нашу пісню?
— Каку?
— Каку?! — перекривив Яків. — О, бодай тебе! Слухай яку:

Ой од пива болить спина,
А од меду — голова,
Пила б же я горілочку,
То и веселою була.

— Бач, од пива — болить спина, а від горілочки — весела б була.
— Ну люд люде не однакові буває, твой любе горілка, а мой — бір.
— А пий горілку! ось пий горілку та й мені наливай! — сказав Яків.
Німець налив і випив, налив другу і подав Якову.
— Нема, брат Карло, кращого дива як горілка. Горілочка — наша тіточка.
— Не, брат, у мене б і кішки пропаль, коли б я стілько випіль.
— Брехня! не потурай!
— Ой-ой, пропаль би! — захитав головою німець.
— Адже я п'ю та й нічого. Ще й у користь іде. Поки не пив, що з мене було — спичка! а став пити — благодареніє господу — вирівнявся. Пий, брат, горілку, не бійсь! від неї не пропадеш, а ще поправишся. Я тобі по правді скажу, як своєму приятелеві: не пий я горілки і нічого б [у] мене не було. Ні фабрик би я не заводив, ні от млина б не будував... А як вип'ю, брат, — їй богу по правді кажу, як перед батьком, матір'ю.
— Ню, ню, — занукав німець.
— Так як не вип'ю, то в мене одна думка, а вип'ю — то разом аж десять. Так перед очима світ і стрибає... І чого тілько я не передумаю, як ляжу спати? Все так і крутиться передо мною, і того мені хочеться, і другого, і третього, і десятого.
— Худіо, худіо, — мовив, перебиваючи, німець і хитав головою.
— Та постой, не перебивай мене! Ти бо й добрий чоловік, та тілько німець!
— Ню, ню...
— Вибач, я тепер і забув. А налий, чи не згадаємо? — усміхаючись сказав Яків.
— Ой буде, ой буде! — одказує німець.
— Та ну-ну, наливай! Чого ж так сидіти? Ще й поснемо сидячи!
Німець налив.
Сінешні двері знову розчинилися, і в хату убіг Івась.
— Здрастуйте, тату — окрикнув він своїм радим дитячим голоском.
— Здоров, — обізвавсь до його Яків охриплим.
Івась підбіг до батька.
— Тату, чолом?
Яків простяг руку, Івась хлопнув своєю ручкою по батьковій долоні, перевернув і поцілував.
— Молодець! — сказав батько і погладив сина по голові.
Івась побіг до німця.
— Дядю, чолом.
— Не-не, не-не! Мой не надо чоліом... Мой так за руку, — одказав німець, показуючи Івасеві, як треба брати за руку. Коли німець подав свою руку, то Івась пригнувся був, щоб поцілувати.
— Не, не, не надо. Так прямо. За руки, отак, — і почав тріпати Івасеву руку.
Івась усміхнувся.
— Славний у тебе дитю, — каже німець, обертаючи розмову до Якова і гладячи Івася по голові. — Весель, дитю!
Яків устромив очі не знать куди.
— Так ти думаєш — легко він мені достався? — усміхаючись одказав Яків. — Цілий рік працював!
— Ню, ню, ню, ню! — замахав німець руками, засміявся і закашлявся. — Штоб тібе!
— Хм! А ти думав як? Зате ж, брат, і хлопець удався. Іване! потанцюй! — скрикнув Яків.
Івась стояв і сором'язливо дивився на батька і німця.
— Кому то кажуть? Ну!
Івась узявся у боки і пішов викрутом по хаті. Спершу тихо, а далі скоріше, дрібніше. Як та дзига, крутився він на одному місці, пристукував ногами, сплескував руками — і — бочком-бочком пода[ва]вся вперед і вперед, одкинувши одну ногу геть і заломивши руку над головою, і вп'ять ухопився у боки і почав вибирати ногами.
— Хо-хо-хо! буде-буде! молодець, молодець! — закричав німець, разом і сміючись і кашляючи.
— Буде, Іване. Молодець! На ж тобі за те! — сказав Яків, витяг гривню з кишені і положив на руку малому. Івась подививсь на гривню, зціпив руку і на пальчиках побіг до дверей, що вели у кімнату.
— А що, може не хлопець? — хвалився Яків, як Івась скрився за дверима. — Батька, шельма, пройде! Ще ж малий, а дивись який, що ж з його буде, як виросте? Грамоти, брат, думаю учити.
— Ах хорош! твой думка хорош!.. Учі, учі його.
— А ти думав як? Ти може думав, що Яків Бородай спроста собі?.. Га... Він спроста, а ти розкуси його. Понюхай, чим пахне! Він хоч сам і неписьменний, так зате... Що, що сій голові не доставалося? — стукаючи пальцем по лобу, хвалився Яків,— чого тілько вона не передумала? Це не те, брат, що хліб робити, за плугом ходити. Там гей-гей! та й усе. Ні, брат, тут як запряжешся, то не гей! уся тобі голова ходором ходе, мозок як не розскочиться!.. Се, брат, голова... Одно їй недостає, — грамоти... А що б ти думав можна дати, щоб навчиться грамоти? — спитав радо Яків.
— Не, брат, позно, брат! — одказав німець.
— Та мені хоч невеликої грамоти, щоб, значить, сам узяв та й підписав, приміром: Яків Карпович Бородай... А що ти скажеш на се? Як ти думаєш? Рублів п'ять можна дати?
— Не, брат, така грамот нічого не пособі.
— Тобі воно здається, що не пособить, бо ти грамотний, письменний. А мені, брат, — не те. Прийшов куди, свідителем просять тебе, узяв умочив перо та й розчеркнувся: Яків Карпович Бородай. Кому яке діло, чи вмію я читати? Одно вже то, що вмію підписатись — письменний значить! — аж розгораючись з радощів, мовив Яків і скинув на німця свій мутний погляд. Німець мовчав, одстобурчивши остисту бороду.
— Хм! Се, брат, таке, що варт і випити! Ось вип'ємо, то побалакаємо. Бач, брат, що значить горілочка. Не пий я, то ся думка нізащо не забігла б у мою голову, хоч би, здається, ти її довбнею вбивав — і то б вискочила відтіля, як клинець.
— А ну, наливай.
Налили, випили.
— Так бач, Карло, чи як тебе, — згадав: Карло! Карло! — мовив Яків, заїдаючи чарку шматочком хліба. — Мені, як дивлюся я, то великої грамоти не треба. Велика грамота буде дорого стояти і вп'ять же — чи її знесе лиш моя голова, бо яка вона не є бідова, а стара вже трохи стала, — нігде правди діти. Так, кажу, великої грамоти мені і не треба, а так підписатись — Яків Карпович Бородай. Значить і ми, брат, маракаєм! Он то що... Уп'ять же і сусіди. Глянь, скажуть, з роду-віку не вчився, а вже і писати знає. Гa? Як воно тобі здається?..
Німець витріщив свої вивернуті очі на Якова і дивився червоними зрачками.
— Так як по-твоєму, Карло, Карло? Ся, брат, видумка чогось та стоїть! Треба тілько робити так, щоб ніхто анічичирк. І от кличуть, примірно, Якова під розпискою підписатись. Яків узяв перо... усі здивувались — витріщились. А він — мов нічого того й не баче, — умочив перо у каламар і виводе: Яків Карпович Бородай, — ще й крюк закрутив, завбільшки з те коромисло, що дівка воду носе... Га?.. Усі й руками розвели! тілько очима лупають, а самі між собою шушукаються: либонь сьому Якову сам чорт у всьому допомагає: то купив як що нравиться, а то і підписатись сам уміє... То кажи бо! що ж ти нічого не кажеш? — крикнув Яків на німця, моргаючи своїм широким лицем.
— Тату! тату! — закричав Івась, висовуючи голову у кімнатні двері.
— Га? — прорів Яків.
— Не йди! не ходи туди! — чийсь сичавий голос пронісся з-за дверей. Миттю чорнява голова Івасева скрилася, двері стукнули і тілько глухе буботання виривалося з-за їх.
Яків наставив уха і перекосив очі.
— О-о! — вказуючи на двері, мовив він,— жінка вже лається. Гей ти! Жінко! чула? — крикнув Яків устаючи.— Не кричати мені!
Зразу все затихло, п'яна Якова постать хиталася над столом.
— Ге-е! у мене так! — знову опускаючись на місце, сказав Яків, — у мене держись! Сказано по струні ходи — і ходи! У мене не то, що в якого Свирида або Карпа... Чоловік пішов у шинок погуляти, і жінка за ним слідком та за чуба... Ти! — крикнув Яків, швидко схоплюючись і замахуючи кулаком.
Німець, як пацюк, пірнув під стіл.
— Ню-ню-ню! — обізвавсь з-під столу, — ті так мне і голов розбіль.
— Еге! — хвабруючи казав Яків. — У мене, брат, так... шовком будь, змієм вийсь! Он як наші. Ти думав як? Ти думав, Яків Бородай не хазяїн у своїм добрі?.. Еге! Понюхай чим пахне!.. — і радісна ухмилка закружала на Яковім виду.
Німець виткнувсь з-за столу і крадькома зиркнув на Якова, що стояв за столом і, не знаючи сам чому, усміхався. Лице його, повне як рожа, грало п'яною радістю, очі дивились і не бачили нічого перед собою, — якісь жовто-зелені кружала носилися перед ним, стрибали одно поверх другого. Яків постояв, похитався, плюнув і сів.
Німець знову виліз з-за столу.
— Штоб твой! — обізвавсь Карло — ай-ай страх! ой-ой стра[х]! — і крутив своєю закустраною головою. — Так дікі вепрі бівають.
— Е-е... у нас так. Наливай! — крикнув Яків.
— Што твой?.. — і червоні очі німцеві аж побіліли від страху... — ті, ті твой... твой.., уже і так довольно.
— Ну так к бісовій матері, коли так! — крикнув Яків, — я спать хочу...
Німець, як ведмідь, виліз з-за столу, узяв шапку у руку і підступив до Якова.
— Ну, благодарю... благодарю... спокой на ніч. Спокой на ніч,— простягаючи руку, мовив німець.
Яків коливався і дививсь на німця.
— Наливай — пий! — ударивши кулаком об стіл, крикнув Яків.
— Мой не може... не може... благодарю, благодарю... Спокой на ніч.
— Іди к нечистій матері! — відказав Яків.
Німець почухався за потилицю і пішов. Уже він зачиняв двері, як Яків знов крикнув:
— Стій!
— Ню-ню,— витикаючи з-за дверей своє чорне заросле лице з червоними очима, обізвавсь німець.
— То так осе на дорогу і нема?..
— Не-не... благодарю... благодарю.
Німець зачинив двері і більше не показувавсь. Яків довго сидів і ждав, що може двері розчиняться знову. Двері не розчинялись, і Яків безнадійно мотнув головою.
— Батька свого дурного подякуй, — казав з серця сам до себе Яків, — коли ти його знаєш... Затвердив благодарю, благодарю, як півень той кукуріку! кукуріку! Чортова німота!..
Яків опустив голову. Тихо. Свічка нагоріла, чорний гніт, як язик, висунувся зверху сизого огню; синя горошина, вирвавшись з споду, бігала по йому то вгору, то вниз, мов хто нею качався. Від того ясні тіні стрибали по стінах, мов борюкалися. У хаті стояли сизі померки. В тому сизому світі все крилось сизим кольором, одна постать Якова чорніла в кутку коло стіни, мов прибита гвіздком до неї; руки його пообвисали, голова хиталася на в язах, а по широкому червоному лиці одно чертили різні думки свої кружала, — то гнівно насувалися його брови і грізно піднімалися вуси, то широко роздавався рот і усмішка покривала лице, то якось кумедно моргав він і усом і оком разом, не то жартуючи, не то сердячись. Ніхто нізащо не вгадав би, що думав тепер Яків, та він і сам не знав того... Пам'ять його давно вже спала, тоді як мозок робив своє: зароде думку і випусте і знову зароде і випусте... І чертять ті думки коло очей Якова, як живі люди, мелькають, як тіні... До однії усміхається Яків своїм п'яним ротом, на другу зиркне грізним поглядом, до третьої моргне усом... І так безперестанно то всміхається, то хмуриться, то моргає... У хаті тихо і сизо. Світ тремтить, як чоловік від холоду, у кутку з-за тіні виглядають образи своїми мертвими головами і тихо хитаються на мережаних мисниках; за ними хитаються цілі пучки квіток, гойдаються білі рушники по боках... І стіни, здається, мов зступаються і розходяться. В очах Якова все зразу захиталося — і стіл, що стояв перед ним, і лава, на котрій сидів він, і світ кругом закрутився. Яків опустив ще нижче голову і закрив очі... Сон оповив його стомлене тіло.
Се так було у світлиці. А в невеличкій хатині, поруч з світлицею, що звалася кімнатою, було зовсім інше.
Двоє дверей проводили прихожого — одні в світлицю, другі в кухню; двоє невеличких вікон упускали світ у хатину. Проти кухенних дверей коло вікна замість столу стояла висока синя скриня, окована залізними штабами і прикрита зверху узорчатим килимом. По бокам неї попід стінами стояло дві кроваті. У кутку між надвірніми стіньми висів образ божої матері. Коло кухенної стіни притулилася груба, виступаючи в хатину широкою лежанкою. На скрині стояла свічка і миготіла світом, на одній кроваті сиділа Горпина, обпершись ліктем на скриню і піддержуючи рукою свою важку голову. Тінь від руки широкою попругою падала на її сухе лице і закривала від очей цікавого важку тугу, що засіла в її чорних очах. Івась лежав на кроваті, закинувши одну ногу на другу, і розказував щось своїй невеличкій, повновидій і кучерявій сестриці Одарочці. Одарочка сиділа коло його і прикро дивилася на брата своїми чорними очима, мов квітка своїми чорними осередками.
— Так ти кажеш, Івасю, що дід згадував мене і прохав у гості до себе? — питала вона брата.
— Дід не прохав, а казав, щоб приїжджали удвох.
— Коли ж ми поїдемо до діда? Там у діда гарно, Івасю?
— Гарно. Бджіл багато-багато... Як висиплять, то так і вкриють усю пасіку і світу не видно — самі бджоли. При мені один вигнав роя.
— Роя? — здивувалася дівчинка. — Що ж то таке рій?
— Так багато-багато бджіл; усі укупі і держаться, — пояснив хлопчик. — При мені аж п'ять роїв дід уловив.
— А квіточки там є, Івасю? Івась позіхнув.
— Є та погані. Такі, як і в нас в садку; а таких і немає, як у вогороді.
— Ех, так там, коли так, і не гарно у діда, — сказала Одарочка, одкопилюючи свою невеличку рожеву губку.
— Ні, гарно, — там коників багато... Та все здорові, зелені. Я аж двох піймав, та втекли. А то хотів піймати жучка, такий чорний, мережаний жучок. Та гуде так, тілько гу-гу-гу. Дід його зове шмелем. Так я хотів його піймати, а він як закрутиться, як дасть мені осюди в руку, так тілько — ах!
Очі у дівчинки заблищали жалем.
— І воно боляче, Івасю, — не спускаючи своїх чорних жалісливих оченят з брата, допитувалася сестра.
— Боляче... Дуже-дуже боліло. Та обпухло так, та червоне стало.
Мишка забігала по верхній губі чорноокої сестри, піднімаючи її вгору і показуючи рядок білих дрібних зубенят. Очиці світилися жалем-болем.
— Так я й не поїду до діда, коли так... Там жучки такі дуже кусаються... нехай їм! — одкопилюючи обидві губи, рішила сестра.
— А там, Одарочко, коли б ти почула, яка луна живе! — сказав хлопчик, затулив свій роток невеличкою ручкою і усміхався до сестри оченятами.
— Е-е... Яка луна? То може страшне, може і вона кусається?
Хлопчик не видержав і зареготався.
— Чого ти смієшся, Івасю? — спитала Одарочка.
Хлопчик дужче і дужче тулив свою руку до рота, задержував сміх і якось лукаво глянув на матір. Горпина сиділа собі, обпершись на руку, і не слухала, що розмовляла дітвора. Одарочка глянула і собі на матір.
— Що ж там таке, чого ти смієшся? — спитала брата.
Івась показав пальчиком на матір і тихо промовив: — іди сюди.
Сестра прилізла до брата.
— Коли б мати не чули, — сказав хлопчик.
Дівчинка глянула знову на матір, потім повернулася до брата.
— Кажи на вухо, — промовила йому.
Івась почав таємно шепотати:
— Там є, Одарочко, луна. Так, що ти скажеш, те й вона каже. Ти крикнеш і вона крикне.
Івась чмихнув.
— Чого ти смієшся? — спитала Одарочка, і очиці її розгорались. Їй скоріше хотілося знати, чого Івась сміється.
— Цить... Я ото стою на горі та й гукаю: діду!.. а луна відгукує: діду. Я вп'ять: діду! і вона — діду... Я: діду-діду! і вона теж... Я — діду, гов-гов!
Івась не доказав і залився сміхом, затуляючи рот рукою. Одарочка опукою упала на подушку і теж реготалася. Довго-довго не чутно було нічого, окроме їх веселого реготу.
— Так, діду, гов-гов? — питалася тихо Одарочка, підводячись, і знову падала в подушку і реготалась-реготалась. Івась затуляв і рот, і ніс, а очиці його грали, блищали.
— Ги-ги, хі-хі, — знай перекочувалося одно за другим і крутилося по хаті. А мати сидить, як і сиділа, німа, мовчазна, з прикритим рукою лицем, і тілько тінь її, як тума, тихо колишеться на стіні.
— Годі вже... не смійся! — сказав Івась до сестри. Одарочка встала. Глянула на матір, глянула на брата і ухопилася ручкою за рот.
— Івасю! — тихо прошептала: гов-гов!.. — і зачмихала.
Івась закрив лице руками і лукаво з-під пальчиків дививсь на матір.
— Не сміши! — крикнув він на сестру, коли вона упала знову в подушки, і штовхнув її під бік кулаком. Сестра лежала на подушках і качалася.
— Ой, ой, ой... хи-хи... хи-хи! ой! — викрикувала Одарочка, піднімаючи головку. Кучеряве волоссячко її розтріпалося по рожевому личку, заглядало своїми косичками в чорняві очиці, котрі, мов дві мишки, одно бігали, одно грали, переходячи з матері на брата, з брата на матір, тоді як білі зубенята, мов два разочки дрібного намистечка, біліли і виблискували між двома, як рожеві квіточки, губоньками.
Хороші були у той час і хлопчик і дівчинка. Хлопчик, повновидий, як яблучко, рум'яний, як його стиглі боки, веселий, як сам сміх, з голубими, мов камінці, очима, з русявим, мов шовк, волоссячком, — дівчинка, мов рожева квіточка літнього ясного ранку, обвита, замість кучерявого хмелю, чорним волоссячком, з чорними, як ніч, і блискучими, як зорі, очима, з червоними, як коралі, устами, з білими, як сніг, зубенятами, весела, як само щастя... щасливі, хороші обоє!.. Колишуться від реготу їх невеличкі постаті, сміх грається ними, як яблучками, і вони бавляться ним, як намистом. Смішно їм обом не знать чого, регочуться вони не знать об чім... Івась говкнув в повітря, луна підхопила його викрик і обізвалася говканням на його говкання... І смішно їм обом, наливаються радістю їх невеличкі душі, ключем вона б'є з невеличкого серця, сміхом-реготом біжить через край невеличких уст. І колишуться постаті і регочуться устонька, усміхаються личенька, очиці, зубенята. Як легко їм обом сміятися, так легко і плакати... Он уже в очицях Одарочки з сміхом і реготом блищить якась чиста вода... Покрила вона чорні очі, тремтить на довгій вії голубою росиною, спадає на рум'яне личко огненною горошиною... Вона опекла його? провела глибокий слід по свіжій щічці? Ні! дочка сміху і реготу, вона заіскрилася разом з ним у невеличкій душі дитини, зароїлася у чорних очах і розлилася — як і регіт — по всьому личку, окроплюючи його своїми бризками, освіжуючи своєю цілючою водою. Здається, двоє неповинних янголят злетіли з самого неба, усілися у невеличкій хатці, на невеличкій постельці і завели свою голосну і радісну пісню... Образ божої матері стоїть у кутку над ними і усміхається мертвим лицем.
Божа мати сміється то до дітей, та не сміється до їх рідна мати. Як схилилась вона на руку, так похила і закаменіла, тінь від руки крила на її виду і важку тугу і невимовну досаду. Не дивляться її смутні очі на дітей, боїться, видно, вона злякати ними їх раді душі, не дослухається до їх реготу, хай собі поки малі, поки не знають нічого, — насміються собі, нарегочуться... Були і в неї часи ті, коли вона малою дитиною бавилася сміхом-реготом. Давно ті часи були в її житті... Так давно, що вона їх і не згадає... Тепер вона одна, одна, як палець, з своїм болем, з своїм горем... Чоловік там з німцем п'є, думки думає, як послідню худібчину збути, тупчака йому заманулося... Добре ж, як добре... Тілько вже не раз приходилося Горпині бачити добро від чоловічих витребеньків, бачила вона, як салогон погорів, чула ще зарані, як його юхтяна фабрика пішла за Дурницю... А мало то туди грошей пішло, мало добра на те убито... Та так усе по-дурному. Так буде і з тупчаком. П'є німець, п'є горілку, а там і до кишені добереться, витрусе грошенята, які ще зосталися про чорний день, і підуть вони з німцем у чужий край, в чужу сторону. Однесе їх німець в свою сім'ю, коли вона є у його, зрадіє німцева жінка, зрадіють німцеві діти... І доживе покійно німець віку у своїй теплій хаті, під доглядом своєї жінки, серед гуку та крику дітвори... А тут? Бог знає, чи ся весела дітвора, що тепер так сміється чомусь, буде так само сміятися через рік, через два?.. Може нужда та недостача покриє їх латами, руб'ями, зсушить-зов'ялить свіжі личенька, усмокче раді веселі очиці глибоко у лоб, зжене з рожевих уст веселу усмішку; як щенята, як собачата, будуть вони лазити серед нечистоти та холоду, будуть прохати їсти, а їсти не буде чого. Рветься, розривається материне серце на стократ, дивлячись на їх невимовні муки, на їх пожовклі личка... А він? а йому? Йому байдуже до того, п'яний прийде він додому і почне лаятися і почне дітвору товкти, щоб не кричала, не пищала, не давала йому спати... Лаятиметься-битиметься, звалиться де під лавою і захропе п'яним сном і буде сниться йому п'яне щастя... А їй? чи спатиме то вона і чи присниться їй, хоч сонній, — та добра доля, яка кохала її замолоду?.. Не сон, а мука закриє їй очі, не щастя рожевими манами буде носитися над її сонною головою, а страшна та люта голодна смерть, лайка людська, нестямний голодний крик дітвори...
Нижче і нижче хилиться Горпинина голова, дужче і дужче тремтить її згорблена постать, швидше і швидше бігає тінь на стіні. Чи не трясця затіпала Горпину, чи не її боляча ураза скривила сухе болізне лице?.. Он щось грузько упало додолу, скотилося з довгого носа і розсипалось невеличкими бризками на жовтій долівці. Світ свічки засвітив у їх різні огні. Та скоро вони згасли, чорна пляма, мов вимріла на долівці. Далі і далі все щось більше та більше падало додолу і від його ширшала чорная пляма.
— Гей! — ревнуло щось нестямно на всі хати і злякало своїм криком і Горпину й дітвору. Горпинина рука сприснула з скрині, і трохи не вдарилася вона головою об ріг. Дітвора глянула на матір — і мов хто зразу обірвав її веселий регіт...
— Гей! — прокотилося удруге по хатах.
То, прокинувшись, крикнув Яків.
Горпина кинулася в світлицю. Там було темно, вона вернулась за свічкою в кімнату, взяла її, а дітвору покинула в темноті. Як не одвертала вона від дітвори свого сухого виду, оже світло, коли переносила вона його у світлицю, освітило її лице... Дітвора побачила.
— Мама плаче... — тихо шепнула дівчинка братові. — Чого мама плаче?
— Не знаю, — одказав понуро хлопчик.
І мовчки обоє полягали на кроваті.
Горпина, держучи свічку у руках, довго блудила тривожним поглядом по хаті, шукаючи Якова, то прижмурювала вона очі, то розкривала їх широко, на тому місці, де сидів він, його не було. За столом під лавою у чорній тіні щось мурчало і борсалося. Вона нахилилася, присвічуючи свічкою. То лежав Яків, болізно звиваючись і горнучись до стіни, очі його були закриті, уста щось шептали і він махав руками, буцім одмахувався від чогось страшного.
— Якове! Якове! — повним жалю голосом обізвала його Горпина. — Чого ти забрався туди?
— Да воскресне бог... да воскресне бог... Цур мене! цур! — шептав Яків і забивався дужче у темний куток.
— Якове! — крикнула Горпина. — Господи! до отакого напитися! Чуєш, Якове? Якове!
Яків звернувсь у клубок і замовк.
— Невже ж йому отам спати? — промовила сама до себе Горпина. — Побила мене лиха та нещаслива година! Як мені його звідти вигнати? Чи з моїми силами його витягти? Кликнути хіба Свирида? Страм же який! Лихо моє некупленоє! Доки вже я буду мучитися!
Безнадійно поставила сердешна молодиця свічку на стіл, сама сіла на лаву і облилася слізьми. Ніхто не втішав її, важке зітхання тугою слалося по хаті і ще дужче давило душу.
Чимало посиділа Горпина на лаві, чимало вилила гірких сліз з своїх очей; під лавою затихло, чулося сонне харчання. Ось вона знялася з місця, стала наколінки, причім її кістки залущали, схилилася над Яковом і почала його будити.
— Якове! Якове! — тихо молила вона його. — Устань, мій голубе! Устань, подивись, де ти лежиш, куди забрався? Ти б сам на себе плював, коли б тілько знав, де ти. Якове!
Яків замурчав і поворушився.
— Вилізь, кажу, звідти. Хіба мало місця у хаті де лягти, що ти вибрав тут? Он же постіль гуляє. Вилізь, роздінься та й лягай...
— Гее... не лізь... — промугикав Яків.
— Та встань-бо! — прохала Горпина і качала його одерев'яніле тіло.
Яків лупнув очима, потягся.
— Якове!
— Чого тобі? — скрикнув Яків, чухаючись.
— Устань та ляж на постелі.
— Я й так лежу.
— Так глянь, де ти лежиш?
— А тобі нащо?
— Хіба ж воно не страм, хазяїном бувши, валятися під лавами?
— Під якими лавами? — позіхаючи спитав Яків і обома руками почав продирати очі. Чи він уже сам побачив, де він, чи послухав жінки, тілько швидко кинувся і порачкував з-під столу. Горпина підвелася, даючи йому дорогу. Аж насеред хати виліз він і тут тілько почав підводитись. Горпина помагала йому устати.
— Чого ти лізеш до мене? Чого ти ув'язла? — гримав Яків. — Що я недужий, чи що? — кричав він, не держачись прямо на ногах і коливаючись то в той, то в другий бік. Волосся його розкуйдалося, одно плече він підняв, тоді як друге, мов перебите, обвисло, очі — стовбула перекосились. Він дививсь не на Горпину, що стояла коло його, піддержуючи під обвисле плече, а на світло і, хитаючись, лаявсь до його.
— Ти думаєш я п'яний?! дуля твоїй матері, — он що! — казав він, моргнувши на світло. — А ти мені не дивись так! Не дивись, а то заплюю очі. Хто ти!
Плюючи, він так хитнув головою, що трохи і Горпини не звалив.
— Ходімо, Якове, спати, — казала йому над ухо Горпина. — Постіль давно вже тебе жде.
— Спати? — крикнув він. — Вон! Давай нам горілки! давай закуски! Гуляти будемо! Гей, тюввуу! — Яків свиснув і рвонувсь від Горпини. Трохи-трохи головою не вдарився був об лаву. В очах Горпини страх запалав, як свічка, вона нестямно скрикнула.
Яків швидко схопивсь і, то падаючи і хапаючись об землю руками, поліз до постелі. Тілько тріснула кровать, як він упав на неї. Упав, одвернувсь і заснув. Горпина підійшла, розстебнула жилетку, розв'язала шию, витягла з-під неї платок, подивилася, що він покійно лежить, узяла свічку і, втираючи очі, пішла в кімнату.
Дітвора мовчки лежала на своїй постелі, і коли Горпина увійшла в кімнату, несучи поперед себе світло, вона боязко глянула на матір. Щось за краска, свіжа, рожева, виступила на її запалих щоках, очі були червоні, вії мокрі, на лиці — туга та жаль. Вона постановила свічку на скриню і підійшла до дітей.
— Діточки! Їсточки хочете? — любим журливим голосом спитала вона їх. Хлопчик глянув на дівчинку.
— Я не хочу, мамо, — одказав він, чухаючи головку.
— І я не хочу... — проказала дівчинка.
— Чому ж ви не хочете, мої голуб'ята? — схиляючись до дітвори, казала мати. — Вечеряйте! — І поцілувала у рожеве личко дітей.
— Не хочеться, мамочко, — знову одказав хлопчик, якось усміхаючись своїми голубими очицями.
— Чого ви плачете, мамо? — спитала дівчинка, ухопившись своїми рученятами за матерню шию. Мати сіла на постелі і взяла дочку на руки.
Одарочка притулила свою кучеряву шовкову головоньку до мокрої матерньої щоки, потім одскочила, ухопилася рученятами за її сухий вид і, гладячи, стирала на запалих щоках мокрий слід, далі, вп'ять хапаючись за шию, приложила свої рожеві губоньки і цілувала матір і в щоки, і в лоб, і в очі, і в борідку.
— Не плачте, мамочко! Не плачте! — лепетала вона своїм нетвердим язичком і обдавала уперед вже матір поцілунками. Мати міцно схопила дочку, притулила її до свого лоня і, схиляючись над кучерявою головкою, затіпалася. З-під її закритих очей градом виступили гіркі сльози.
— Діточки! діточки! — тіпаючись, як підстрелена горлиця, мовила мати.
Хлопчик підвівся, кинувся збоку на матір, обвив її шию і головку сестриці своїми руками, припав до матерньої щоки і, пхикаючи, мовляв:
— Не плачте, мамо! Не плачте, мамочко!
Одарочка, придавлена до матерньої шиї, мовчки роняла свої сльозенята на її лоно; а матерні сльози лилися на личко хлопчика. Свічка горіла рівно і ясно, світ її падав на матір, обвиту дитячими руками, одкидав якусь чудну тінь на білу стіну, здавалося, на ній колихалася здоровенна голова, увита кучерявими квітками... З кутка виглядав образ божої матері і затремтів на своїй підставі. Свічка почала нагорати, меркнути, насувала якась важка тінь над хатою, носилася над їх головами і в тій тіні під тихий гомін Івасевого голосу: не плачте, мамо!, не плачте, мамочко! — виразно роздався тонкий, як струна, болячий, як ураза, плакучий лемент...
То заплакала Одарочка, міцно горнучись до матерньої шиї. Божа мати геть посунулася в темний куток і закрила свої чорнії очі.
Ненадовго той вихор матернього горя пронісся над дитячими головами. Пройшла хвилина, друга, третя... Ось мати зронила ще сльозу, ще...
— Годі, мої голуб'ята. Годі! — плакучим голосом обізвалася мати. — Годі, діточки! Вечеряйте. Та й спатоньки ляжете.
Хлопчик перший пустився матерньої шиї і сів рядом з нею; Одарочка ж, припадаючи до її лоня, плакала-розлягалася.
— Годі, моя доню люба! Годі, моя жалібнице малая! — піднімаючи під руки дочку і цілуючи у повненькі щічки, втішала мати. Дочка закривала рученятами заплакані очі і важко хлипала.
— Годі ж бо! Годі! Головонька буде боліти!
Одарочка глянула з-під руки на матір і, притуляючись щокою до щоки, обвила шию руками.
— Будеш вечеряти, Одарочко? Кажи, будеш, моя люба доню? їстоньки хочеш?
— Хочу,— важко зітхнувши, одказала дочка.
— Посидь же тут, — спускаючи її на постелю, сказала вона,— а я піду принесу їстки. Ов! ти в мене славна дочка! — І знову мати поцілувала дочку.
Горпина вийшла. Чорні Одароччині очі провели її аж за кухенні двері, і коли вони зачинилися, то очі журливо стали на дверях і не сходили, аж поки мати вернулася, несучи дітям вечерю.
Горпина унесла страву і постановила на скрині коло дитячої кроваті. Потім узяла Одарку на руки і почала годувати її.
— А ти, Ванеку, чому не їси?
— Не хочу, — понуро одказав він.
— Чому ж ти не хоч? Бач як Одарочка хороше їсть. Сідай і ти та їж. А ну, хто скоріше.
— Е-е. Не хочу. Одарка у вас на руках... — сказав, ще дужче понурюючись, Івась.
Мати почула по голосу Івасевому, чого він не хоче їсти. В його молоденькому сердечку зароїлася заздрість. Сестру так тішать, голублять, а його — ні!
— Невже, Івасю, мені і тебе, такого великого, брати на руки? У матері ж і руки зболять, може. Хай Одарочка мала, а ти ж великий уже.
— Який же я великий? Вона важча від мене!
— Господь з тобою, Івасю. Адже поки ти був маленький, я й тебе держала на руках, а тепер став більшенький, куди ж мені тебе брати?.. Годі. Іди сядь отут коло мене рядом, та й будеш їсти. — І мати взялася за голову синову. — Іди ж, іди вже.
Івась піднявся, сів коло матері, штовхнувши, мов ненароком, сестру під бік.
— Не штовхайся! — крикнула Одарочка, замахнувшись маленькою ручкою.
— Чого ж ти розсілася, що мені й сісти нігде.
Сестриця посварилася пальчиком, кивнула головкою і почала знову їсти.
Івась почав їй суперечити: коли вона опускала ложку у миску набрати страви, він попереджав її і одбивав її ложку.
— Хіба тобі мало там місця? — казав він. — Ото твоя часть і бери там, а сюди не лізь. — І запиняв ложкою свою часть.
— Так там бурячки! — суперечилася Одарочка.
— Ти свої ранше поїла! Се мої.
— Не змагайтеся, діточки! Не змагайтеся, мої голуб'ята. Ви ж собі рідні. Йванеку, дай їй бурячків.
— Так вона ж свої, мамо, поїла.
— Ну бо ж бо дай. Ти ж усього не поїси.
— Ні, я все поїм.
— Ти ж казав, що не хочу?
— То не хотів, а се захотів.
— Бач який ти недобрий, Івасю!
Одарочка вихопила якось ложку бурячків і дратувала Іванка.
— А що, а що, бурячки! — раділа Одарочка.
— Бачте, мамо, вона цілу ложку набрала! — жалувався Івась.
— Та їж, моя дитино. Тут стане і для неї і для тебе. Чого ти журишся?
Івась надувся, положив руки на скриню і встромив у їх свою голову.
— Ах! славні, мамо, бурячки! Ах, які славні! — облизуючись, веселенько мовлялась Одарочка. Івась лежав, мовчав.
— Воно, як я бачу, Іванку, то ти не їсти, а спати хочеш. Уставай, мій голубе, молись бозі, роздягайся та й спати лягай.
Івась лежав, мовчав. Зло, досада давили його за горло, троюдили серце, точили сльози з очей. Він проклинав свою сестру, як тілько зумів у той час проклинати. Потім схопився, упав у подушки і одвернувся до стіни.
— Не хочу вже, мамо, — сказала Одарочка, з'ївши ще ложок з три і, вхопившись за свою шию рученятами, почала потягатись.
— Молися ж бозі, а я поприбираю та роздіну, та й спатоньки ляжеш, — сказала Горпина, спускаючи дочку додолу.
Одарочка стала проти образу, пролепетала молитву і почала хреститись. Дитяча ручка, не гнучка й поворотна, знай все падала в однім місці, як її не направляла Одарочка, щоб хрест на собі положити, а хрест не виходив. Івась давно се знав, і тепер, тілько стала сестра молитися за вечерю, він швидко обернувсь до неї своїм лицем і впився своїм прикрим поглядом...
— Хреститись не вміє! — колов він її...
— Іване! — крикнула Горпина. — Перестань!
— Так чого ж вона, мамо, так хреститься, — і сміючись і разом пхикаючи, одказав Івась.
— Перестань кажу. Ти он ніяк не моливсь за вечерю.
— Я, мамо, помолюсь, — одстобурчуючи губенята і злазячи з постелі, казав Івась.
Він став серед хати і почав молитись: спасибі богу, матері божій за хліб, за сіль та й за вечерю. Перехрестився і вклонивсь аж до землі.
— Спасибі вам, мамо, за вечерю, — підбігаючи до матері і даючи чолом у руку, сказав Івась.
Одарочка як припала до матернього плеча, коли та взяла її на руки, так і зосталася,— ні словом не обізвалася, ні оком не повела.
— Сядь же, Одарочко, на моїй постелі, посидь, поки я перестелю вам.
Горпина спустила дочку з рук. Одарочка впала лицем на подушки.
Мати переслала постелю. Роздягла Івася, вложила.
— А що ж це моя люба доня не роздягається? — спиталася мати, підходячи до неї. — Одарочко! Одарочко! ти вже спиш?
Вона взяла її під руки і підвела. Одарочка зразу закрилася рученятами.
— Що це ти, Одарочко? плачеш? Чого се, моя доню? — допитувалася мати, ловлячи щічку, щоб поцілувати.
Одарочка мотала головою, затулялася руками.
— Що ж це ти і поцілувати не даєш себе? Розсердилася на матір? Оце яка сердита! А дивись яка ти! Дивись!
Мати висолопила язик, згортаючи його у дудочку. Одарочка підняла лікоть і глянула з-під руки на матір. Глянула — і зразу прикрилася, одвертаючись від неї.
— Чого ж се ти розсердилася? Чого так розгнівалася, моя ягідочко садовая! — жалувала мати дочку, горнучи її до свого лоня.
Одарочка почала схлипувати, а далі — і плакати.
— Одарочко! Одарочко! Чого се ти? Чого ти квиснеш? Скажи ж, моя доню, скажи, моя дитино.
— Чого він сміється з мене... — розтягаючи, жалілася Одарочка.
— Хто?
— Отой... — указала, не дивлячись, ліктем на постелю, де лежав Івась...
— То того се ти и плачеш?.. Господь з тобою!..
Любе матернє слово мов ліки приложило до болячої виразки і зразу втихомирило її. Одарочка перестала плакати і одкрила своє змочене слізоньками личенько.
— Бач заплакалась як! Господи! І чого? — утираючи оченята, казала мати. — Сядь я тебе роззую, роздіну.
Мати посадила Одарочку, роззула, розділа і положила рядом з Івасем на кроваті.
— Мамо! — закричала Одарочка, одвертаючись від Івася. Мати схилилася. Дочка ухопилася ручкою за матерню шию і прихилила її голову до своєї. Горпина злягла коло Одарки і слухала, як та важко зітхала.
Так зітхаючи, не випускаючи матері з рук, вона і заснула. Івась ще ранше затих. Мати підвелася, бережно випручала свою шию з-під малої ручки, глянула на дітвору, перехрестила, поцілувала обох, прикрила ряденцем і одійшла від постелі.
Тепер кругом неї все ущухнуло, вгамувалося. Тихо, хоч мак сій. З світлиці доносилося тілько п'яне харчання Яковове. Горпина глянула кругом себе, попереставляла те, що не по її стояло, переложила — що не по її лежало, підійшла до своєї постелі, загорнула рядно, скинула юбку і потушила світло. Ніч темна окрила зразу все, все потонуло у її темній темноті, як у безодньому морі. Було тихо та німо, як в гробовищі, коли б не харчав Яків, мов зарізаний. Тілько його хроп і розносився, тілько він і нагадував про сонне життя, а не смерть.
Горпина опустилася на коліна, припала головою до долівки і довго й гаряче молилася. Темна темнота, тихий спокій не нарушали її розмову з богом, і вона віддалася їй вся, з тілом і душею. Вона забувала про світ, про людей, про своє горе, не забувала вона тілько про діток і молила пречисту, щоб вона, свята, зглянулася на їх, прикрила своїм покровом від лихої долі, заступилася за їх при безталанні. І словом і сльозами молила вона божу матір, молила, стоячи навколюшках і забуваючи, як щеміли її натружені коліна, як нило та боліло її розтроюжене серце. Проте їй байдуже було, — вона розмовляла з святою. — Коли я перед тобою в чім переступила, коли я в чім, грішна, согрішила, карай мене, рази мене, та не карай діток! Будь їм заступницею, мати господня, як рідна мати, будь їм помошницею, свята пречисто, як своєму дитяті, — шептало її повне молитов серце... І тихли в йому болі, в душі розходилися туми, ясніло та розвиднялося, іскра надії зажевріла на дні її... Зливаючи послідню сльозу свою, вона підвелася і тепер тілько вчула, як щеміли її коліна. Ще перехрестившись, ще раз уклонившись, помацки налапала вона свою постіль і тихо лягла, охрещуючи подушку.
Тихо — ні шерхне. Яків перестав ще харчати, коли стала Горпина молитись, і тепер його не чутно було. Темно — хоч око коли, не видно нічого, не чутно. Горпині не спиться. Думки, одірвавшись від молитов, заняли іншу постать, знайшли іншу роботу. В темноті ночі не тінню прошлого, не згадкою минулого носяться вони над її головою, а живими випадками, ясними, виразними, живими до того, що вона живе своїм серцем разом з тими думками, ясними і виразними, такими, що вона їх бачить і серед ночі, як би серед білого дня. Вона ними живе і дише, хоч їй давнє, дуже давнє пригадалося тепер.
Пригадалася їй своя дівоча пора, пригадався рідний батько та мати. Незначні вони були своїм багатством, своєю худобою, та значні — своєю невсипущою чесною працею, своєю ввічливістю до своїх і чужих, своїм добрим серцем до безталанних. Скілько раз їх кривобока хата переховувала у собі і вигнану синами матір, пригнічену братами сестру, покинуту на світ без роду — сироту, захожого чоловіка, часом і лихого, що, упросившись вночі, обікраде їх і вдира далі. «Йому господь за те оддячить сторицею!» — каже батько, як було розгнівається за се на його мати, і все не перестає приймати прохожого. Всі знали Трохима Білоуса, колесника, як доброго чоловіка, що під лиху годину прийме тебе, нагодує, нагріє і за те не то щоб брати що, а ще й уділе з свого чого. «Що ти думаєш? — було каже йому мати, — он у нас дочка росте, а ти з своїми странними та прохожими возишся. Добро б, коли б добра того ні зміряти, ні злічити, — а то хата хилиться та тілько що не холодні й не голодні самі сидимо, а трапся нещастя яке — то хоч з торбою по світу йди...» «Ось годі, стара, — одкаже на те батько. — Не гріши. Господь велить прийняти прохожого — странного: прийми його і напій його... Поки ми з тобою живі — то й будемо жити чесною працею, своїм заробітком. Хіба нам багато треба? А що дочка росте — то й її господь не зоставить, як і нас не зоставляє. Він найде і для неї її долю: коли вона уродилася щасливою — щастя не мине її, а коли нещасною — на те господня воля, проти його не йти нам. І твої речі, стара, тілько гріх перед богом, то нерозумні речі, то речі мудрі од миру сього. А господь не од миру сього». То так як почне вичитати матері, то словами її, мов повивачем, зів'є. Сидить стара і вже забула про серце, забула, сидить, слухає його та дивується великій милості господній, що проявила себе на Трохимові. Що от Трохим і неграмотний, а з святого письма не гірше дяка читає, так і ріже на кожне слово, так і пересипає ним свою річ. Сказано господь умудряє й невидючого! Так казав про його батюшка отець Антоній, царство йому небесне. Низького росту був покійник, товстий, мордатий, а лисина — на всю голову. У празник було прийде до колесника та й почнуть удвох святу розмову. Один був порок за пан-отцем, — як казав часом і батько, — горілочку любив. Поставлять було кварту, то поки не скінчить, і з хати не піде. Розказує та все припиває чарочкою, така невеличка для його і чарочка була, так і звалася та чарочка — батюшчина. — «А про що будемо, Трохиме, розмовляти?» — було питає, усажуючись за стіл. — Далі, батюшко, будемо іти, — одкаже батько. — «На чім ми прошлий раз зостановилися?» — На Ісході, ви казали. — «Здається так, Трохиме. Вип'ємо ж, Трохиме, щоб плавче річ текла». — Пийте на здоров'я, батюшко, — і батько наливає чарочку. Отець Антоній вип'є, батько нічого не пив ніколи. — «По всьому ти, Трохиме, було каже батюшка, рівня: ти колесник, майстрювати любиш — і я люблю, ти до святого письма берешся, а мені вже і бог велів, от тілько одно — горілки не п'єш. Звісно, воно кажуть: не пий вина — в нім бо е блуд. Оже то коли багато його пити, а отакою чарочкою, Трохиме, можна, такою небагато нап'єшся. Костянтиновна! — обізве було матір, — а може б ви старому вдовцеві піддержали руч?» — Пийте, батюшко, на здоров'я, — одкаже мати,— у мене голова щось болить. — «Такі ж ви, будьмо ж здорові!» — На здоров'я! — Вип'є батюшка і почне. Та так просто, так ясно, так прикладно, мов з книжки читає. Батько, мати сидять та слухають. Слухаю і я було, забившись в куток куди. Звісно, мала, дурна, хіба у мене в той час те було на думці, набігаєшся, наганяєшся за цілий день — а ввечері спать хочеться. Слухаєш, слухаєш, та й заснеш слухаючи. Уже опівночі, коли батюшка піде, мати збуде і спати уложе. А підросла — теж саме: на улиці дівчата співають, хлопці гукають, як мені молодій та веселій слухати їх святу розмову? Коли мене так і зриває усю, так і тягне туди, де голосна пісня гуде. Викрадеш було таку минутку, коли батько, мати заслухаються отця Антонія, та тихо у сіни, а там, як у сіни, — то вже і на улиці. Глядиш тілько, чи ще світло не згасло у нашому вікні, якщо ще світе — гуляй певне. Було мені іноді від батька за ті вечерниці. Правда, він ніколи не бив мене, а словами як почне читати: «Ти, каже, молода, дурна. Все коли б ігри та смішки. А ти думаєш, то ти на добро собі дбаєш, на спасеніє душу ведеш, — на погибель люту, на смерть наглу. Тілу смішки — а душі слізки, тілу скоки, а душі то смерть». Та як почне ото старий, то на мені аж тіло терпне. «Господи! — думаю, — яка я грішна!» І зарічуся, не піду ж, коли так, на вулицю. Не йду день, не йду другий. Стрінуся де з подругами, найбільше, коли по воду підеш: чому, Горпино, не була? чому не приходила? — Горпині ніколи, було уколе який парубок: батько цілу ніч їй Апостола читав. І бачить Горпина, як поміж себе хихикають з неї дівчата, як шушукаються. Зло її візьме. Вона не могла б очі видрала тому лихому насмішникові. Ось спустилося сонечко за гору, зійшов місяць, прикрила голуба ніч землю, заблищали зірочки у небі. Тихо та свято. Здалека доноситься пісня дівоча. Як матерня ласка лоскоче вона серце, радує душу. Господи! що б дала Горпина, коли б їй туди? А хто ж їй заказав туди іти? Хіба не своя воля, не своя хіть? Устала Горпина, пішла. Поки з хати — то на пальчиках кралася, а опинилася за хатою — як стріла полетіла. Ось і улиця, Марта, і Явдоха, і Христя, і Марія... Цілий десяток дівчат. Всі її стрівають, вітають. Боже! Яка радість! Яка невимовна радість! Тілько в грудях серце, як пташка, тріпається, та в душі якось сіпа. «То від того, що дуже бігла», — дума Горпина, — і сідає між дівчатами. Посиділи, побалакали, оддихнули. Геть здалека доноситься парубоча пісня, через яр досягають їх грубі голоси. — А нуте, дівчата, хто кого покриє! — крикне Христя, велика співуха і ще більша жартівливиця. — Нуте! нуте! — загуде кругом. І починає Христя. Тонко, голосно, мов у дзвін ударить. Другі підхоплять... Полилися, понеслися голоси один другого тонше, один другого голосніше. Гуде повітря кругом, гуде підгір'я, гуде річка, яр... Пісня і високо і широко сягає, то вдариться аж у саме небо, то розкотиться аж геть за горами, за лісами, обізветься голосною луною. І не вспіє дійти та луна до їх, як новий викрик стріває її і жене далі... Все притихло, все заніміло, не чутно і парубочого співу і не видно нічого... одна дівоча пісня вихрить-розкочується-розлягається... Серце стає, душа, здається, так би знялася і полетіла... А ось і хлопці недалеко. Чується їх гомін, регіт. Ось і вони підхопили нашої, вони напинаються, а дівчата ще дужче. Не покрити їх грубим голосам дівочого тонкого співу, як стріла-блискавиця, літає він поміж їх товстим гуком і пронизує його наскрізь, як скрипочка-сопілочка, голосно та тонко гуде між грубим заводом... «Наша взяла! наша взяла!» — кричать дівчата. — «Ваша! Ваша!» — регочуться парубки. Підбігають, здоровкаються, щипаються, лоскочуться... Перервалася пісня, тілько луна її гуде далеко-далеко, а на тім місці, звідки знялась вона, — сміх, регіт, біганина, шарпанина. — Не дави! не лоскочися! Хай тобі біс! Гуп! лусь! Гу-у! тю-тю! Як галячий клекіт, зривається і регіт, і крик і вихориться понад головами веселого зборища. Забулася свята розмова, забулися батькові причитання, серце не в чернечій рясі, регіт і радість зім'яли її, потоптали і плещуть над нею свій веселий танець, обвивається воно хмелем, упивається сміхом... Нема йому впину! нема йому прегороди... Б'ється воно не болізно, тріпається радісно і його тіпає дівоче життя... Ось простягає до неї губи таранкуватий, з зеленими очима парубок: «Моя ти кришечко!» — мовляє він і хоче поцілувати.
— А ти незугарний! — крикнула Горпина, удравши долонею по губах смілого.
— Молодець, Горпино! — кричать дівчата, — так, так їх. Чого ви до нас прийшли. Ми вас не кликали. Ідіть собі.
— То що, як підемо? І будете бігти за нами та прохати вернутися.
— А погані! підіть умийтеся! — одказують дівчата.
— Ну то будете плакати, — знов хлопці.
— Є за ким плакати! Куди ж пак. Будемо, будемо! Оже по п'ятах сльози бігтимуть! — кричить Христя до Миколи, чорнявого парубка.
— Що мені ота Христя в печінках сидить! — гукнув Микола. — Ось я ж їй! — і погнався за Христею.
Христя з гуком та криком полинула уперед. Погнався за нею Микола і надовго скрилися обоє. Верталися уже, за руки побравшись і щось тихо між собою розмовляючи. За другими дівчатами кинулися другі парубки, кожен за своєю, хто з ким кохався. Горпина зосталася сама, а коло неї щось за невідомий парубок. Вона його ще уперше баче. Високий, чорнявий, хороший: лице його — як яблуко; брови чорні, а очі, очі... Глянула Горпина, і серце її забило такий танець, якого вона ще досі не почувала. «Чого се, думає Горпина, так серце б'ється?» А перед нею, як зірочки, світять його чорні очі.
— Хай дурні біжать, — сказав він, і голос його роздався як скрипочка, — а ми і тут посидимо та і побалакаємо. Правда? — підійшовши до неї, спитався він.
— Не дивись на мене! — сама не знає як вимовила Горпина, спохопилася була та пізно. Довгобразе біле лице її з чорними бровами загорілося, з-під білої і гладенької, мов бархат, кожі пробивалася червона краска, їй стало жарко, душно, очі її похнюпилися, а свої руки не знала б вона де б і діла, — вони були для неї лишні, вона се бачила, але не знала, де діти, і тілько якось болізно терла та м'яла. Він підійшов до неї, спустив руку на плече, сів, пригорнув до своєї високої груді, вона не противилася. Світ у її очах закрутився. То чорнів, то освічувався. Серце отак, отак билося. Він приложив свої гарячі уста до її високого лоба і поцілував... Краще б він огнем її упік! краще б там ножем різнув, ніж так любо і гаряче поцілував... На тім місці у неї горіло, зітхання запиналося, вся вона тремтіла... Боялася вона його? Ні. Їй соромно-соромно — господи! Слова батькові сплили зразу їй на думку і наче її кип'ятком обдало... Чого ж воно так любо? Так боляче любо!.. Як блискавиця світнуло у її думці се питання. Вона і досі не знає і не розгадає, що то було. То тільки раз і було таке з нею. Видно він очарував її, характерник чорнобровий!.. Вона мало що пам'ятає з того часу про той вечір, зна тілько, що коли почали другі вертатися — то він одпустив її і почав набивати люльку. Далі пісні співали, далі він проводив її аж до двору, хоч як вона не молила його не йти слідком за нею. Далі вона не спала цілу ніч ту. На другий день вона дозналася, що то був Яків Кабанець. Який він був тоді, а який тепер? Тоді він ще не пив нічого, хороший — як місяць, рум'яний та кругловидий — як яблучко. Як його встояти проти такої краси? Горпина полюбила його, полюбила усім своїм неповинним серцем, всею своєю дівочою душею. Полюбив видно і він її, бо щовечора, щовечора дивись і прититюриться на вулицю. Другі ж хлопці займають-жартують з усіма дівчатами, а він все б коло неї так і терся, все б з нею тілько й балакав. Хлопці сміються з його — а він мов і не чує. Байдуже йому!
Найбільше врізалася в помку Горпині одна ніч, зоряна, а не місячна. Місяць примеркав тоді, чорний світ вкрив землю, небо було теж чорносинє, а зорі, мов золоті огоньки, розкинулися по тім широкім просторі, трусилися і горіли. Кругом усе здавалося гробовищем. Хати і садки витикалися, мов високі сумні могили, рідко з якої блимав жовтим цвітом огонь. Було вже пізно, добиралося до півночі, глухо і тихо кругом, мов і справді на кладовищі, здалека то там, то там доносилося до їх теркотання парубків, котрі розходилися з улиці по домівках. Дівчата перегукувалися одна з одною, щоб не так було страшно. Горпина ішла собі тихо, їй нічого було перегукуватися і одгукуватися, їй не страшно було, коло неї, мов пришитий, надежний провожатий, що не один чи два вечори знай проводив її аж до самої хати. І тепер Яків плентався коло неї плече з плечем. Щось він балакучий такий, такий балакучий став, яким Горпина його ніколи ще не бачила. «Чи не п'яний він бува?» — подумала сама собі Горпина і все дужче і дужче чимчикувала.
— Чого ти так біжиш, Горпино? — спитав він її.
— Пізно вже.
— Оце, гляди, не виспишся! — Сміється. А серце в Горпини, як пташка у клітці. Якраз вони підійшли під Остапійчишин садок, що прослався по всьому підгір'ю. Кругом його від улиці стояли здоровенні тополі, широчезні осокори, гіллясті липи. Липи саме цвіли і як молоко біліли од верху до самого низу. Тин увесь увитий хмелем, що довгими батогами перевішувався на шлях, та колючою березкою, що, як прядиво, спускалася сюди своєю мичкою. Під тином тінь, померки чорні, і Горпині здавалося, мов усе там що шелестіло. Пахощі з липи розносилися в повітрі. А під самою липою так пахло, що аж важко було дихати. Вони якраз вступили в те повітря пахощів. Теплом дихнули вони в лице Горпини, запалили огонь у її крові... Душно їй зразу стало, аж млосно, так душно, і разом так любо, так хороше, весело. Мов вона якого трунку напилася, голова крутиться, світ кругом ходить, в очах так і двоїться, а серце стука, у висках сіпа і разом так любо, так хороше. — «Горпино! серце моє!» — почула вона голос і сама не знає звідки, мов з-за темного пологу неба, з-за ясних зірочок обізвався до неї той голос, вона обернулася і сама не знає, як опинилася в обіймах Якова. Не пам'ятає вона як пригорнулася до його, ближче і дужче, як злилися обоє своїми гарячими устами... Світ у сто огнів засвітив у її очах, у грудях тане і горить, на устах так солодко, і боляче так, і гарно так. «Любий мій! милий мій!» — і руки її, як хміль коло тичини, в'ються коло Якової шиї, як мала пташка коло матері, в'ється вона коло Якова і щебече Щось і співати хоче, але що і як — не знає, не пам'ятає нічого. Зна тілько, коли ускочила у двір і лягла на постіль, то мов доносилися звідкіль далеко слова: «Горпино, чи любиш мене? Чи підеш за мене? Скажи чи слати до тебе старостів і коли?» — Вона не зна Що одказала на те, зна, що знов їй було і солодко, і боляче, і серце в грудях, як несамовите, тріпалося, билося... То був для неї сон якийсь, якась причуда перед розкритими очима, якась мара. Очумалася вона вже геть аж у восени, з покритою косою, і не в своїй хаті, а в хаті Якова. Мов туман який носиться перед нею, що батько був не дуже радий її парі, він щось казав таке, натякав на щось... Чи їй було тоді слухати, що батько каже й викладає, коли у її серці такий гомін, котрий покрив би разом голос десяти батьків. — Одно слово тілько й зосталося на схову їй тепер від батька, то — «швидкий дуже!» — Як швидкий, і що за порок, коли чоловік швидкий? — не розбирала вона тоді. Зате пам'ятає добре слова матері. Вона одказувала батькові: то що, що швидкий? То ще він швидкий, поки молодий, а одружиться — жінка зараз приборкає. — Далі весілля, ігри, співи, гулянка... Все те так збилося в купу, як пил, — нічого не видно, нічого не розбереш. Пам'ятає, що злякалася діда Карпа. Високий, хмурий, з білою бородою, він якось гостро світив очима по хаті. Їй страшно було і, сидячи на посаді, вона прихилилася до Якова і тихенько питала його: чого свекор такий грізний? Він мабуть битися буде? Мабуть я йому не вгожу ні в чім?.. Яків нічого не одказав, тілько штовхнув її у бік, бо з другого боку наставила ухо Очкурова жінка Катерина, брехуха на все місто>. Уже хто оббреше — Катерина і виплута і видере таке, що й на голову не налізе, а потім ще й вибрешеться, суха з води вийде. Так і зам'яла Катерина ту розмову. Вона її знову починала, але не пам'ятає коли і що відказав на те Яків. Тоді вже не треба було його відказу, вона дозналася сама добре, що свекор тілько зокола такий грізний, суворий, а що серце у його, як у матері. На весіллі, коли дарували молодих, — хто там вівцю, хто телицю, хто дуба, хто грошей, свекор не викинув нічого, не проронив і слова, що дає. Мати дуже плакала, виряжаючи її, що в руки такого скупого свекра піймалася її дитина. Оже коли минулася весільна хуртовина, Якова не було дома. Здається неділя була, і він чи пішов прогулятися, чи по ділу до когось пішов — не пам'ятає, зна тілько, що свекор увійшов у хату аж чорний, такий суворий, а очі у його, як свічки, палають. Він чогось усе здихав тяжко і довго сидів мовчки на покуті. Горпина страшно перелякалася і не знала, що робити. Хоч би Яків дома, думала, а то він мене мов наважився з'їсти — такий хмурий та грізний. З ляку вона вся тремтіла, з рук усе так і висклизало. — «Тату, може ви пироги їли б, бо Яків щось забарився»,— сказала вона йому і боялася глянути прямо у вічі. — Уже мені, дочко, нічого не їсться, — сумно одказав він їй. Вона ще ніколи не чула такого голосу у свекра. Потім, помовчавши, додав: — Хіба з тобою, моя дитино. — Вона ще більше злякалася. Миттю наложила пирогів повну миску і постановила перед свекром. — «Десь Яків довго як ходить», — щебетала вона, щоб хоч голосом покрити ту трясцю, яка стріпонула її, аж зуби цокали. — Не дожидай, дочко, Якова; сідай та їж. Його нечиста мордує, повіявся знов за вітровим батьком. — Такі таємні слова свекрові ще дужче її перелякали, вона опустилася проти його на лаву, узяла пиріг і не знала що з ним робити. Сльози підступили під горло, пекли і давили, а серце не переставало битися з ляку, і трясця не переставала тіпати її тіло. — Не знаю, дочко, — знову почав свекор сумним і любим голосом, — не знаю, чи на добро ти увійшла в нашу хату, чи на лихо? Дай боже добра дожидати. Дай боже, щоб з тобою усе перемінилося! Я тобі по правді, дочко, скажу, ні в чім, як перед богом не втаюся, слухай тілько та розумій. Не суди мене по облуді, не дивись на мене як на старого воркотуна, котрий одно бурчить, одно вурчить; все не по його, все не так. Я умію більше мовчати, у собі гнітити, ніж розказувати перед людьми. Що їм до того, — що на моїм серці кипить? Послухають, пожалкують деякі, деякі осудять, та й забудуть. Той тілько пойме, кого близько се чіпає, у чиє серце глибоко западе. Тобі ж кажу, тобі хвалюся, як своїй дитині, хоч і не рідній, та бог знає, може ще краще, чим рідній: бо від рідної вже мені нічого ждати. Зневірився він мені, дочко. Коли б ти знала, як він мені зневірився! — Свекор скинув на неї свій погляд, і Горпина запримітила сльози на його очах. Лице у Горпини зразу розтяглося, де той і страх дівався, жаль якась проняла серце. — «Чим же він вам зневірився, тату?» — ледве чутно спитала вона його. — Усім, дочко. Од малого до великого. Ти глянь, у мене, слава богу, і худібка є, і грошенята є, живемо — добре, нічого казати. Не багато й розуму треба приложити до того, щоб жить так. Само воно якось так живеться. Оже попомни моє слово, дай йому це все до рук, у три роки зчистить, змете, як полову. Зараз почне вигадувати. Все не по його, не по йому, будувати що почне, у ремесництво встряне. Не жаль би було, коли б розумів він все. Ні, так як огонь. Оце скаже хто: а добре б було, Якове, отак, оте зробити. Яків тілько почув і буде з його: зараз готов робити все. Не роздивиться, не обглядиться, чи справді воно все так, як кажеться, чи нема тут підходеньки якої? І не кажи, і не говори. Батько старий, дурний, з ума вижив, чи схоче допомогти синові. Що ж я ворог йому? Чи справді такий дурний, що вже в мене не хапає клепки розібрати, що на користь, а що на вітер. Станеш казати, як доброму. Ось роздивись, сину, ось розпитайся старіших людей, уже ж вони на щось прожили свій вік, все ж таки вони більше бачили і чули. Так куди! Як у стіну горохом. Пішов, скрився з очей і не показується. А роботу все-таки розпочне. Грошей де достане — а розпочне. Перед тим, як ще з тобою не знався, юхтяний завод його напало завести. Побачив, наші чинбарі шкури чинять. Не такі, мове, що вони за товар готовлять, — зразу юхту роби. І господь його знає, де він видрав собі такого і помічника. Руський якийсь, У бороді. Дивлюся я на його — ні жупана на йому людського, ні пояса — голодрабець, все з шинку і не вилазить. Хвалиться мені так і отак, тату. Кажу йому: чи у нас же юхтяний завод заводити, то там, де великий збуток. А від нас куди ти повезеш? — «А наших людей хіба мало? — одказує мені. — То хоч би нашим надать!» — Приведи ж, кажу, свого товариша. — Привів. Дивлюся — плутяга аж світиться. Почав я його розпитувати. Як почав він розказувати — і сього треба, і того треба, і те так, і те отак; а мій сидить, дивиться і очі у його так і граьть. Подумав я, подумав. Знаєш що, кажу, Якове, знаю, що нічого з цього не буде, тілько гроші пропащі, оже попробуй, щоб не казав, що батько такий у тебе дурний, що нічого не знає. Роби кажу. — Боже! принявся мій Яків. Накупив струменту, збудував завод. Нагилив шкур, помочив їх, ото вже чинити. Дивлюся я, його товариш то обірваний ходив, а то вже принарядився, і, чую, шле додому гроші. — Ой, кажу, Якове, дивись лиш за своїм товаришем, щоб він тебе на слизьке не звів. — «Ні, він, тату, не такий», — Ну не такий, не такий, а все дивись. Ото намочили шкури у таких здорових шапликах, мокнуть ті шкури та й мокнуть. — А що, питаю Якова, твої шкури і досі не пішли в роботу? — «Та вже, хвалиться, час і в роботу, та мій товариш поїхав у Ромен закупити ще чогось там». — Ну, кажу, дожидай же його. Ждать-пождать — нема нашого верховода. Чуємо, кажуть, подався на свою сторону, а шкури киснуть. — А що кажу, Якове, не моя правда. Що ж тепер будемо з шкурами робити? — Прийшлося чинбаря наняти, сяк-так вичинили їх уже по-нашому та спродали за якийсь там безцінок аби то не сидячого татари брали. А завод постояв щось з півроку та к бісовому батькові і розвалився. Так то кріпко будувався, бач. Щось сотен п'ять уложив він у його, та так там прахом і сіли! Отаке то, дочко. Народ збоку глузує, нема йому просвітку, як покажеться між людьми, зараз йому: «А що ваша, Якове Карповичу, юхта? Чи ми дождемо таки чоботи носити з неї?» Він як жар зразу стане... Не без того, щоб і мені не досталося від людей і про мене оддалеки натякали: дурний, мов, старий, потурає синові! Я й чув та мимо ух пускав. Хай собі, думаю, набалакаються. Ну після того заводу ото він трохи мов і покаявся. Почав ото за тобою волочитись. Хай, думаю, одружиться, може порозумнішає. Тепер його знову нечиста мордує. Розказують люди, що з жидом якимсь переговори веде, свічну фабрику дума заводити, передають ще й те: на мене ремствує. Батько нічого не дає. Поки й нежонатий був — все з рук та з рук, і оженився — теж саме. Другі на весіллі дарували хто чим зміг, а він хоч би шаг мідний викинув. Господи! думаю, що ж я йому таке? Що ж моя худоба кому другому перейде, чи я розтринькаю її де, все ж що зостанеться — не кому ж зостанеться — йому. Сказав би у мене їх багато, то не знаєш кому що дати, а то ж один — все, що є, все його. І чи повіриш, дочко, це мене так уразило, так уразило! Ножем би так не вразив, як він оцим словом. І хоч би мені прямо сказав, а то через чужих людей переказує. Що ж я вже не батько йому? не доброжелатель? Від чужого невірне слово почуєш, то як то його переносити, а то ж, дочко, від свого?! — Старий схилився, положивши пиріг на стіл, і схрестив на грудях руки. Горпина так заслухалася свекра, так пронялася жалем, що теж забула за свій пиріг, і він задубів у її руках. Довго вони сиділи мовчки — свекор похнюпившись, Горпина, дивлячись з жалем на свекра. Яків, увійшовши у хату, збудив їх. Вона кинулась і не знала що робити. Яків понуро бликнув очима на батька, положив картуз на лаву, узяв пиріг і почав жувати.— «І пироги холодні», — понуро сказав, укусивши пирога. — Ми ждали-ждали тебе, — сказала Горпина зляку, — та й сіли з батьком їсти. — «Та я ходив до одного чоловіка по ділу». — Карпо мугикнув, устав і вийшов з хати. Горпина провела його очима аж за двері, вона почула своїм серцем як свекор болів і жаліла його своєю доброю душею. — «Що батько казав? — понуро спитав Яків, коли Карпо вийшов з хати. — Видно мене вже судив?» — Ти бо, Якове, сам недобре робиш, — одказала йому Горпина, — між людьми ходиш та батька судиш. Не слід так би рідному синові робити.
— Що таке? — спитав Яків, бликнувши на неї своїми чорними очима. — Дурна ти! Он що я тобі скажу. — У Горпини серпе тьохнуло, образа уколола її. — Усі по-твоєму дурні, тілько ти й розумний! — одказала Горпина. — Що таке? — ще грізніше спитав Яків. — Держи лиш язик за зубами, коли не бита ходиш! Он пироги мов з дубової кори поробила! — сказав Яків, кинув недоїдений пиріг на стіл і вийшов з хати.
Ніколи, здається, Горпина не чула ще такої лихої болячої образи, як тепер з уст свого чоловіка. Серце її так і скрутило, аж вона вхопилася за груди; сльози залили її ясні очі. Вона сиділа довго і тяжко плакала. Ніхто того дня не обідав, гукала, гукала Горпина свекра — не обзивався; Яків теж скрився кудись; Горпина витягла з печі страву, поставила на припічку, а сама, забравшись у глухий куток, цілий день плакала і до матері не ходила, хоч ще зранку збиралася до неї. Надвечір вернувся свекор і попрохав у неї їсти. Горпина метнулася, зготувала посуду, укинула у миску борщу, подала старому. — Чому ж ти не їси нічого, Горпино; ти ж теж не обідала. — Горпина мовчки присіла до свекра і сьорбнула ложку-другу борщу. Більше їй не йшов він на душу. Живучі й пам'ятні перші сварки. Скілько раз після того були сварки з Яковом. Оже тепер від їх зосталася якась смутна спомка, а перша сварка і тепер обценьками даве її серце, і тепер їй і важко і боляче, і тепер вона плаче, як плакала тоді цілу ніч. Бо цілу ніч Якова не було, він як пішов перед обідом, то більше й не бачила його Горпина за увесь день. Чого вона не передумала за ту ніч? Коли б тілько прийшов він, вона б упала йому у ноги, повинилася і покорилася б, хай би що хотів, те й робив з нею, тілько аби прийшов, аби був коло неї... Так ніт же, нема його, не чутно його важкої ходи, не видно його круглого виду... А без його? і світ не світ. І свекор, який не є добрий, а й свекрові не годиться так робити. Він батько, він старіший... І плакала неутішно безталанна молодиця цілу ніч. Ось і ранок глянув у вікно своїми сірими очима, вона вийшла курям Давати, свиней випустити, коров подоїти. Глядь — і Яків стоїть серед двору, порядкує щось. — Де ти, Якове, був? — любим голосом пита вона його і коли б не дійниця у її руках, так би й кинулася обнімати. — «А тобі яке діло?» — неласково одказав Яків і почав своє робити. Голова у сердешної жінки пішла кругом від його неласкового одказу: «Я до його з щирим серцем, а він до мене як?..» Сльози залили її очі. Насилу вона коров тих подоїла, насилу зілля скришила, страву наготувала. І важко їй, і нудно, і сама б себе била, що образила чоловіка невірним словом. Цілий день хмурився Яків, цілий день вона забігала то з того, то з другого боку, як би підійти під його, щоб хоч глянув, хоч обізвався словом. Обід минув мовчки. Після обід свекор зразу пішов з хати. Яків ще зоставався чогось. Вона глянула на його — хмурий, хмурий, як ніч. Упала вона на руки на стіл і затіпалася, сльози так і вкрили її, як горох дрібні, як полинь гіркі. — «Чого ти рюмсаєш? — спитав Яків, сверкнувши на неї хмурим оком. Вона ще невтішніше заридала. — Чого ти, Горпино?» — уже ласкавіше сказав він і положив свою руку на її плече. їй уже і полегшало, а сліз ніяк не впинить. — «Горпино, га?» —і сів коло неї на лаві. Вона одірвала своє лице від рук і упала йому на груди. — «Хіба тебе бив хто?.. Кажи?» — Вона рада б і обізватися — та сльози не дають, язик мов дубовий і дух у грудях спирається. — «Та перестань же, годі!» — почав він умовляти її... — Я думала, ти розсердився на мене... не говориш... цілу ніч не було тебе... — розливаючись казала вона. — «Чого ж би я сердився на тебе, Горпино? Чудна ти. Я допізна досидів з одним чоловіком. Прихожу у двір — уже в хаті не світиться. Так я, щоб не турбувати тебе, і пішов у сінник спати. Спитай Свирида, ми вдвох з ним спали». — Упинились таки сльози в Горпини, щоки просохли, хоч і червоніли, одні вії були мокрі. Вона несміло підвела свою голову і глянула на чоловіка. Ні, Яків не хмурий, не сердитий... Давній Яків, ясний, хороший! Вона пригорнулась до його. — Чом ти мені правди не кажеш, Якове? У тебе щось болить, щось у твоїй душі гніздиться, щось у твоєму серці коїться... а ти мовчиш і не хочеш мені сказати... — «Угадала ти, Горпино, — каже любо їй Яків, — болить у мене і серце, болить і душа. Усе в нас не по-людськи іде, коли хочеш знати». І почав Яків викладати перед нею свої думки, розкривати своє серце. Тороче Яків про батька, про його неймовірність. «Все так, хто б там що не зробив, а син зробить — не так. Не по його. Ну не так, то й не так. Проте вже він знає, не дитина ж і він мала, щоб за ручку його водити. Се так як водити, то сам ніколи не зніметься і не піде. Чого йому? Тепер уже ж і я чоловіком став. Уже ж і в мене своя сім'я, хоч ще й не сім'я — а дасть бог може й буде. Ну одділи ж мені хоч шмат там землі чи чого. Щоб знав я, що то ж уже моє. Та й не мішайся до мого господарства. Треба ж мені буде колись до того всього розуму приложити. Де ж я його візьму, коли за життя ще не наберуся його хоч на малому? Так ні. Не хочеться випустити з рук своєї власті, хочеться і мною як наймитом верховодити. Хіба ж я таки, Горпино, у його наймит? Я ж син його. І що тілько я не задумаю — все не по його, все не так. І хоч би ж сказав він мені що, а то надметься отак — та й мовчить, мовчить. Розбирай, чого йому хочеться! Я знаю, чого хочеться, щоб я за плугом ходив, землю орав... Сього не буде! На те у нас наймити є. Що вони будуть робити? Я може на що й краще згожуся. Он тепер засіла у мене думка одна... що допоможи він мені — то не то, що землю орати, я б забув про землю й думати... Гроші самі б лізли в кишені, не знав би, де їх і дівати. Д скажи йому — зараз: «чорти батька зна що, вигадки бабські». — Що ж ти думаєш, Якове? — спитала Горпина. Яків почав їй викладати свої думки про свічний завод. І так її наструнчив, що Горпина не то що повірила Якові, а й думала так, як Яків, що будь свічний завод — то вони б ні в чому не нуждалися, хай би батько кому хотів, тому землю й оддавав — з їх буде й свічного заводу... Ні того дня, ні на другий не дивилася вже вона на свекра, що, як сич той надувшись, ходив мовчазний, мов без'язикий. Байдуже їй свекор... її Яків з нею говоре, її обнімає, цілує. Яків такий розумний. То й свекор сердиться через те на Якова, що він розумніший від його. Баче, коли Яків справді розживеться з заводу, то тоді свекрова вся слава пропаде. Так, так... О, старий, мов і добрим дивиться, а хитрий собі на думці! І от, помирившись з Яковом, вона тепер роздумує, як би то помирить його ще з свекром. Довго вона не осмілюється підступити до його з словом, хоч ласкою прямо у вічі б вскочила. Баче, що коли обернеться до свекра, у старого мов і зморшки на лобі почнуть розправляться і огненний погляд огню свого трохи позбуде, ясніше і добріше дивиться. Сказати б — страшно... Одного вечора таки наважилась. Якова не було дома. Осіннє сонце червоніло западаючи, від його світу у хаті стало червоно-червоно... Свекор увійшов у хату. — «Оже мабуть на завтра вітер буде, — сонце щось розгорілося», — сказав він і сів. Глянула Горпина — свекор тихий, ясний. — Та як гарно у хаті стало, — обізвалась вона любо до його. — «Благодать божа!» — промовив свекор і задумався. — Та треба б уже і вітру, — сказала вона, щоб перервати мовчання. — Борошна тілько-тілько що порошить, — останнє сьогодні вигребла. Яків тілько дожидає вітру, — примовилася вона, бажаючи довідатись, що то старий про се скаже. — «Навіщо ж йому вітер здався?» — спитав, усміхнувшись, старий. — Аякже! — здивувалась вона: — молоти ж треба, не руками ж млин ворочати? — «Дивне щось ти розказуєш, — одказав свекор. — Чого доброго, ще господь і послухає бажання твого Якова та й вітер пошле». — Горпина усміхнулася до свекра. — О, бо зна що ви, тату, кажете: хіба вже наш Яків і не хазяїн? — сказала вона не то з жартою, не то навсправжки. — «Та хто ж каже, дочко, що він не хазяїн, хазяїн, тілько не на користь, а на збуток». — Де ж таки видано, тату, щоб хазяїн був собі на збуток? То вже й не хазяїн, а бог його знає і що. — «Дивно тобі, дочко, щоб такий був хазяїн, оже наш Яків умудрився бути таким». — Та то він, тату, ще не призвичаївся. Звісно все з рук хазяїнував, то й не призвичився. — При сьому слові лице старого зразу потемніло, брови насупилися на очі, і він замовк. Горпина трохи злякалася, що так зразу і сміло підступила до старого, і їй здалося, вона образила його. Зразу обоє замовкли і таки довго мовчали собі. Старий сидів та думав, Горпина зляку металася коло своїх горшків та мисок. — «Ох! — здихнув старий. — З рук кажеш, дочко? Коли ж його і вчитись, Горпино, як не з дітства? У кого ж і набиратися того розуму, як не в старших? То горенько наше, що ми, як малими були, то нас балували, а виросли — дуже розумними стали. Знаєш, що я тобі, Горпино, скажу? Це ти не своє кажеш, це тебе вже наструнчив наш великорозумний. — Горпину як огнем всю обдало: соромно їй стало, аж нудно, що свекор відгадав усе зразу. — Та нічого, дочко, не бійся, я за це не розсержуся. Звісно, чоловік і жона, кажуть, одна сатана, і не диво, що ти тягнеш руку за своїм Яковом. Так жінці і годиться, дочко. На те вона жінка у свого чоловіка. Не дивно мені, кажу, се. Дивно тілько те, що кажеться не своє. А чиє ж воно, дочко? Чуже? га?.. — Горпина стояла ні в сих, ні в тих. — А бодай вас з вашим розумом! Хочеш, дочко, я поступлюся з своїм хазяйством, тілько так, щоб ти поручилась мені, що все зостанеться ціле. Я вже не кажу про те, що там прибуде. Прибуде — то ваше, а щоб хазяйство було ціле. Добре, га?» — Так отже, тату, як прийде Яків, то ви йому й скажете. — «Добре, дочко», — каже усміхаючись старий. У Горпини з душі мов камінь знято: так легко, так радісно зразу стало, що коли б не свекор — так би й пішла вона по хаті носитись від радощів. — «Господи! Чого ще той Яків там бариться? Чому не летить додому!» — думала вона, торохтячи з радощів так мисками, що вони аж дзвеніли. Ось і Яків. Увійшов і понуро провів по хаті очима. — «Якове!» — обізвав його батько. — Чого? — Горпина дивилася то на батька, то на Якова. Свекор з жартовливим поглядом, Яків — як ніч смутний. — «Ось ми тілько-тілько що з твоєю жінкою уговор увели. Уговор такий: бери моє хазяйство, бери все з моїх рук, а вона мені ручиться, що все в тебе буде ціле». — Чи, бач, яка вона розумна! — одказав насупившись Яків. — «Що ж це ти? не хоч брати у свої руки хазяйства? — спитав усміхаючись Карпо. — Отак, Горпино! от тобі й на!» — Горпина була ні жива ні мертва. Бачила вона: Яків її як лют кипів, а свекор так гірко глузував з його. — «Ох моє лихо! Що ж це я наробила?» — і недавня надія знову обернулася внівець, страх зігнав радість. — У нашої Горпини дуже язик великий! — помовчавши, сказав Яків і, не знаючи що робити, сів. У Горпини і душа вмерла, тоді як старий весело дивився на їх. — «Ох! — здихнув він. — По правді кажучи, сердіться не сердіться на мене, а дурні ви обоє. Оже я тобі кажу, Якове, не жартуючи, а навсправжки: половина добра, що по ту сторону річки — твоя. Що хоч, те й роби з нею, стройся там, будуйся, заводь хутори, що хоч роби — одно тілько — щоб була мені ціла. Чув? Як ти будеш хазяїнувати там — не моє діло, хазяїнуй, як знаєш: одно кажу, щоб була ціла... ні продати, ні проміняти — не дозволю. Так чув, Якове?» — Чув. Спасибі, тату, — одказав Яків, зразу проясняючись, мов з-за туч глянуло сонце на землю. Уп'ять Горпина ожила, уп'ять забилося радістю серце її і вона з нестяму почала і собі дякувати свекра. Карпо, сказавши це, знявся і пішов з хати. Яків і Горпина провели його очима і не знали, що сказати одно одному, коли він скрився за дверима. Радість їх була така велика і така нежданна, що одібрала на довгий час язик у обох. Перший очумався Яків. Він скоса, мов ображений, глянув на Горпину і гримнув: — «Яке тобі діло було мішатися?» — Горпина стояла, мов громом прибита. — Кому ж я, Якове, зло заподіяла? — спитала вона жалісливим голосом. Яків похнюпився. — «Та нікому... та, бач, не треба б було так уже налазити, — не знаючи чим і як правувався Яків, — бо батько й подумає, що це я тебе направив». — Батько, Якове, нічого не думав такого, — одмовляла вона, побачивши, що Яків зразу розтав, як той віск. Яків мовчав і тілько чудію якось похитував своєю головою то в той, то в другий бік. Так хитає завжди здивований чоловік. Горпина дивилася на Якова, на його німе дивування, любувалася його радісним поглядом, якоюсь веселою усмішкою, що грала і не сходила з товстих червоних уст, сіяла на круглому широкому виду. Коли світ згас і ніч упокоїла усіх, Яків і Горпина довго не спали. Яків їй розказував, що з сьогоднішнього вечора він вільний, руки його розв'язалися. Що він винуватий перед батьком, що думав так за його. Що батько справді добрий батько, що він тепер заживе так, як ніколи ще не жив до сього. Буде працювати, як ніколи не працював ще. Вибудує завод і гроші самі попливуть у його кишеню. Що Горпина така добра жінка і який він щасливий із нею. Горпина тілько горнулася до свого молодого чоловіка і — бог знає! — хто більше був з їх щасливіший у той час. Потім їй сплили на думку Якова турботи з отим заводом: як світ знявся Яків і пішов, немає снідати, немає обідати, полуднувати, вечеряти... Пізньої ночі прийде додому виморений і зараз спати. Виспався — і знову пішов і знову немає. І так не день, не два, цілі тижні, місяці. Горпині важко робилося, сумно самій ворочатися коло того хатнього господарства. До того ще й свекор — смутний-нерадісний, неговіркий... Ні з ким словом перекинутися сердешній молодиці. Плач її обгортає, сльози давлять. Піде було до матері на часок, пожуриться з нею і знову додому на муку самотню, на тугу нерозважну. Вона тоді ходила вже Івасем і сама не знає, чого їй так робилося важко та тяжко. Вона думала, що чоловік її забуває, що десь другу знайшов собі, а її покинув... Що й сама мати не так тепер жаліє її, як спершу жаліла... Що увесь світ косо дивиться на неї, як на яку винувату у чомусь. А як винувату, у чому винувату? Вона не розгадає сама і плаче, одно плаче. Ось і зима настала — стали Яковові роботи. Здається б тепер же можна б йому у хаті посидіти. Ніт, Якову не сидиться. Піде по городу блукати, з жидом трахтувати про ту ж таки фабрику. Іноді і жид прийде до їх. Як вона того проклятого миршавого жида не любила. Вона серцем чула, що не на Добро рижа жидівська борода устряла в товариство до Якова. І як таки жида-невіру посадити за стіл, де святі образи? А тут, дивись, жид іноді прийде і принесе у пляшці щось за пиття. І сидять вони удвох, п'ють те пиття, розчервоніються обоє та все за ту фабрику, все за неї. Просять бога, щоб скоріше зима минала, щоб уже знову розпочати роботи. І довго-довго просидять собі, отак гуторючи, її знемога клоне, сон очі стуляє. І хочеться їй не спати, хочеться хоч надивитися на свого Якова. Ось прийшли і празники, перші празники для Горпини-жінки. Як то вона гадала спершу ті празники любо та мирно празникувати? Прийдуть з церкви, пообідають, потім спочинуть трохи, у гості йдуть або до їх гості находять. І вона потчує гостей, вона годить їм. Люди хвалять її печиво, її вариво. Думалося так Горпині, і вона себе щасливою почувала. Аж ось прийшли празники. І Горпина тілько признає один день, коли вони разом з чоловіком у її батька-матері були, у їх батько-мати гуляли. І дід був тут. Такий веселий, балакучий. Варена, що зготувала сама Горпина, розв'язала усім язики. Вони колядували, співали... І то ж один тілько день. А то знов почалася біганина Якову: другі до людей празникувати, а він до жида або жид до його. Як рідні брати подружилися удвох... Як вона кляла того жида і ту фабрику! Як вона бажала, щоб огонь хоч з неба упав на неї і обернув у одно сіре попелище!.. Не слухав господь її молитов. Надворі хуртовина куйовдилась, буря вила в димарі, голосила їй свою важку пісню. А в серці в Горпини не легша і без того пісня. Їй навіть прийшла раз думка наложити самій на себе руки... так їй було важко та нудно. То було вночі у сій же самій кімнаті, на сій кроваті... А там за стіною у світлиці ішла розмова Якова з жидом... Як болізно роздавалася шепелява вимова Берка, як вона доходила до самого її серця, повертала душу! До півночі засиділися вони, і жид побоявся іти додому. Яків його положив у світлиці спати, як найдорогшого гостя. Вона б його і на поріг не пустила, а він як його вітає! Вона сказала про се Якову, так Яків ще й вилаяв. Господи! Як же їй важко та гірко було... Тоді то їй і прийшло на думку наложити на себе руки. Аж ось незабаром світнув світ білими очима у вікна її кімнати — і вона злякалася сама своїх недавніх думок. А там весна — і знов ті самі клопоти. Та їй було не до того. У неї на руках вже мала дитина, невеличкий Івась. Все життя її тепер у йому, всі надії, вся любов на невеличкому дитяті, котре не то що говорити — пищати як слід не зможе. Оже вона очима розбирає його німу розмову, серцем чує, чого дитині треба. Як з найвищим щастям, носиться вона з ним і не знає, де його їй подіти, де положити. І на сонного не надивиться на його. їй хочеться збудити, щоб воно повело своїми оченятами, і їй здається — старе не скаже такої любої речі, як очі її малої дитини. Як п'явочки ті, впиваються вони в її серце і сповнюють його радістю несказанною. Тепер їй байдуже про Якова, про його фабрику, про увесь світ. Нащо він? У невеличкому личку хлопчика вона бачить кругле лице Якова, у його поводах очицями — цілі довгі речі, любіші і миліші у сотні тисяч раз від наймиліших речей Якова, у його випручанні рученят — самі палкіші обійми. «Миле моє! Любе моє! Світе мій ясний!» — нестямно промовляє Горпина, пригортаючи до лоня своє дитя, цілуючи та милуючи. Свекор часто увійде у хату, сяде і мовчки милується, як Горпина грається з своїм Івасем. І їй здавалося — очі старого не так хмурилися-насуплювалися; густі одстобурчуваті брови піднімалися-розправлялися.
Потім літо. Батько у полі, Яків — у себе на заводі. Одного вечора прийшов він додому — такий радісний, веселий.
— Ну, тепер тілько осені діждати, сала купити — та й свічки почнемо лити. Завод зовсім готовий! — сказав він і вперше задивився на свого сина. Боже! то було для неї свято із свят! Батько задививсь на сина, батько признає своє дитя.
— А дивися, Якове, Івась наш, як дві каплі води, на тебе схожий, такий і рот, і носик, і личко кругле, таке й чорняве. На, подерж. — Яків узяв дитину на руки, а вона почала плескати перед його очима в ладошки. Дитя усміхалося-кривилося. Яка вона була рада тоді! Яка щаслива! А ось і осінь. Яків позичив щось не малу силу грошей, жид скрізь ганяє, овець скуповує, ріжуть та сало топлять. — «От сю ніч спробуємо як то свічки лити», — сказав він Горпині, ідучи на ніч на завод. Тілько що Яків вийшов з хати, як вдарив дзвін на пожежу. Горпина нестямно вибігла надвір... Страшне зарево пожежі аж під небом гоготіло, розливало червоний світ на все місто, забій дзвона, як плач, як ридання яке, носився в повітрі, разом з ним носився людський крик, струс. Горпина з переляку трохи не впала. Убігла у хату, ухопила сонну дитину і почала бігати з нею по хаті. Робітник увійшов, тривожно спитав, де Яків. — Нащо тобі? — «Та либонь кажуть наш завод горить». — Сказав і побіг. Вона трохи не одуріла тоді з ляку. Бігала, кричала, дитина собі розлягалася на всю хату — та вона не чула. Уже мати прибігла і трохи впокоїла її. Аж ранком прийшов свекор і Яків додому, обидва посмалені, виморені, хмурі. — «Що ж тепер, Якове, казати?» — спитав свекор. Свекор вийшов з хати. Щось цілий тиждень ходили всі, мов смерті сподіваючись. А тут людська поголоска каже, що Берко кудись скрився. Чули як наймав хури під якесь сало... Деякі казали, що Берко сам і завод запалив. Полічив Яків бариші — 300 карбованців, як одну копійку, заплатив свекор довгу, щоб аби тілько землі не збувати. Засумував свекор, ходить смутний-неговіркий, а Яків запив... Страшно закурив Яків. Було таке, що попід шинками валявся. Як вона мучилась тоді! чого тілько не наслухалась від людей, чого не наговорили люди. Звісно, люди як люди, тілько збоку дивилися на Якове горе, на його невдачу... Воно не мучило їх серця, вони не носили його в своїй душі, не жили з ним, що ж їм? Зійдуться, побалакають, посміються... І не знають, яка то важка наруга для Горпини, яка боляча ураза для її серця? Вона кляла їх, молила бога, щоб господь послав таке нещастя кому-небудь з їх — тоді б вони довідалися що воно, тоді б воно закувало їх насмішливі уста. А поки тілько зосталося Горпині слухати, що перешіптуються люди, та давити у своїм серці гірку образу. Щось з місяць курив Яків, вряди-годи приходячи додому спати. Батько дививсь на те та мовчав. Що ж ти скажеш п'яному? П'яний, звісно, свічки не поставить, а звалить. Хай куре, хай гуляє! Не вдержиш же такого. А тут чує Горпина — батько-мати занедужали. На людей якась пошесть війнула. Злягли обоє, нікому води дати напитись. Що їй робити в сім разі? Дома своє лихо, своє невимовне горе, а там батько-мати недужі. Вирве Горпина хвилину вільну — побіжить довідатись. Побалакає-повтішає. Сама ледве на ногах ходе, як з хреста знята; а хвалитися своїм лихом не хвалиться. Посиде ото там, побалакає — та й знову додому, до свого лиха. Свекор, правда, через день навіщає сватів. Так вони й міняються удвох з свекром, вона день, а він другий. — «Чому Яків не прийде ніколи?» — спитала раз мати. Вона заплакала тілько, а нічого не сказала. Материне серце почуло доччине лихо, і мати не питала вже більше про зятя. Прийшла пилипівка з своїм дощем, з своїм туманом, з своїми короткими днями і довгими-предовгими ночами. Яків з перепою зліг. Батькові-матері ще гірше. Господи боже! кому ж Горпині себе віддати? Коли б можна надвоє перерватися — вона б перервалася, щоб і коло чоловіка бути, і матір-батька доглядати. — «Знаєш що, дочко? чи не перевезти б нам болящих сюди?» — спитав свекор. У неї, мов камінь з душі хто звернув, так їй стало від того питання. Вона зараз же майнула до батька-матері поділитися добрими намірами. Що ж? мати б то і рада тому, та батько в одну шкуру: «не хочу. Чого я піду в чужу хату вмирати? Хіба в мене своєї немає? Хай у своїй мені очі навіки закриються». Плачучи пішла вона додому. А дома з Яковом таке, хоч безвісті тікай. Почорнів, то верзе таке, що й на голову не налізе, то схоплюється та біжить кудись. Слава богу хоч чоловіки є в хаті: свекор з робітником уже й не відходять від його, так і сторожать. Та й то, як схопиться, як турне — так обоє як груші і полетять. — Чи такого Горпина коли на себе ждала? чи сподівалася такого? їй і в гадці ніколи такого не мерещилося!.. А тепер воно перед очима, ссе серце, гнітить душу. То плакала Горпина — а то і плакати перестала. Як тінь та ходе, як з того світу вернулася. За два тижні до різдва батько одкланявся. Яків так перебився та знеміг, що вже не вставав з постелі; він лежав та все щось покручував руками перед своїми очима, чи дулі давав комусь, чи господь його знає! Або оце почне мов щось тягти з рота. Нічого немає, а він плює, мов воно в його роті застряло, та тягне так, що аж кістки тріщать. Страшно було дивитися на те. А їй же то ще треба й на похорони. Свекор, кинувши Якова на робітника, сам пішов їй помагати. Стару ублагали переїхати до свекра Стара довго пручалася, а потім таки згодилася. Поховали батька, і їй трохи полегшало. Хоч уже дома за болящими ходити. Настало різдво. У других — гулянки, а в неї перед очима болящі. Правда, Яковові трохи покращало; зате мати така трудна, така страшна. Після водохреща і вона пішла за батьком. Тоді тілько знову Горпина заголосила. Щось цілий тиждень плакала вона та вбивалася. Тепер вона одна, одна, як палець, на увесь білий світ, на всю широку землю. То хоч до матері піде та виплачеться, та поділиться своїм лихом, тепер і того немає. Господи! чи вже я провинилася в чому? чи за що ти мене так тяжко караєш? і голосила Горпина і вбивалася тяжко. Свекор утішає, Яків уже став підводитись, почав її розважати, — ні, немає утіхи, немає полегкості сердешній молодиці! Тепер, коли пригадала Горпина усе те, — серце у неї стало від того тяжкого спомину... Як вона пережила його? Як вона перенесла все те? Як вона не збожеволіла, серце її не розірвалося від лихої болі? Та чого чоловік не переживе й не перенесе? Які великі утрати, які невимовні шкоди? Аж ось минув тиждень-другий безнадійності та горя, утрати відходять назад, криються забуттям. Ще сльоза зірветься з очей, ще окропе од!на недавнє лихо, а надія вже заворушилася під тим лихом, усміхнулася під тією сльозою. Ось вона виводить болізну усмішку на блідому виду і соромно стає тії усмішки, що вона, несподівана гостя, закралася не знать відкіль, і криється рожевим кольором пожовкле личко. Так на зов'ялу удень квітку опаде вечірня роса, і піднімає квіточка головку, розправляє зомлілі листочки, а на ранок знову давня квітка, свіжа, пряма веселить людські очі. Так і з Горпиною. Пожурилася-поплакала. Чоловік видужав і почав коло хазяйства возитися, їй самій немало усяких турбот, до того і Івась крикне, всміхнеться. Гоїться Горпини враза, стихає її боляче серце і несподівана радість обіймає його. Час йде та йде, все далі та далі односить з-перед очей важкі часи її важкого горя... Горе вкрилося якимсь туманом, зосталася спомка, аж ось і вона мерхне, потухає, час і її стирає, криє забуттям. Велике лихо, якого вона ждала для свого серця від смерті матері, і не показувалося з-за згоди хатньої, з-за тихого согласного життя. Мир і згода заколихали її болі. Пройшла зима, настала весна, усміхнулася зеленою травицею, квітучими садками-городами. Серце хазяйки ожило разом з весною. Ті осінні та зимні утрати прикрилися весняною надією на сходи, на врожай. Яків забув про все, забув про завод, про овець, про сало. Коло плуга, коло воза і раню і вечір все піклується. Свекор теж повеселів. — «Хазяїнуй, сину, хазяїнуй!» — скаже, а сам піде у свою пасіку, до своїх бджіл і вслухається в їх гудючі заводи, в їх затійливу ігру. Івась її уже сам сидить. І як часто почав він усміхатися до неї? То було вряди-годи викличеш ту усмішку на маленьке личко дитини, а то вона мов і не сходе з неї, — так і грає на його рожевих устоньках, на його веселих чорних очицях. І Горпина очуняла-одужала. Немає того смутку нерозважного, горя невимовного. Та чи надовго? Пригадує Горпина — і то тілько був затишок, в котрім вона пересиділа свою лиху годину; то був захист, котрий зарівняв її запалі щоки, упокоїв натружене серце, дав спочити трохи, щоб знову налетіти, знову набігти на неї і знов її м'яти та терти у своїх залізних руках. Правда, що тепер болі здавалися не такі трудні, не такі уразливі. До чого тілько чоловік не привикне? Привикло і Горпини серце До своєї лихої години, вона трудила його та не палила як сперше, не валила її з ніг. Вона загартувалася у своїх утратах, у великих невдачах. Як дуб, стояла вона перед ними міцна і німа, хоч у серці сього дуба завелася вже червоточина, а очі давали якусь темну непроглядну тінь. Прийшла осінь. Якову знову безділля, хліб прибрали, звозили. І свекор глядить коло молотників. Якову немає роботи. Нудьгує Яків, зникає часом з двору. Піде ранком, прийде вночі і п'яненький. Батько дивиться та мовчить, а Яків розпустить теревені про городські порядки. Он Грицаєнка зібрали головою. Хіба Грицаєнко багатше від їх? Хіба Грицаєнко розумніше від усіх? Багато найдеться і між козаками таких, котрі б Грицаєнка за пояс заткнули. Так, бач, козаки не мішаються до того. То міщани, купці, а то козаки. У козаків своя управа, своя волость, свій голова; у козаків окружний начальник, котрий піддирає їх як липку. Що не кажи, а в міщан краще. Там немає над голову старшого. Та й яка вигода у городі козакувати? Хай на селі так, там козаки кращу долю мають, там вони вільні хлібороби. А з городі? — «То чи се ти, сину, не хоч пристати до тії здирничеської зграї, до тих п'яниць, волоцюг всьогосвітніх?» — спитав суворо батько. — А що ж? Хай нами селюки верховодять? Яка-небудь сільська мазниця приїде у город та ще й кирпу гне! Я — каже — голова! Голова?! — Яка з тебе голова, коли тобою не то що окружний, а й писар як дурнем ворочає! — «Не бути сьому, сину, ніколи, щоб я попустив свій рід на поталу! Щоб я записав його між волоцюг та бродяг усяких. Слава козача здавна славна! споконвіку ведеться. А міщани що? Голодрабці, волоцюги. Убив чоловік чоловіка, обікрав та й драла за Дніпро або куди й далі, притесався до міста, — міщанин! Не чіпай його, він городянський житель. Плювати я хотів на такого городянина! І умру, а не попущу свого козачого роду каляти!» — Знову незгода настала у хаті, знову сопуче мовчання, суди та пересуди на стороні. Яків п'є-гуляє, з міщанством водиться. Горпині, правда, тепер не до того, — Івась почав уже на ноги спинатись, дибати, а дочка Одарочка ще тілько коло лоня дрімає. Треба як ту доглядати, так і над тим назирати... І хазяйство ж уп'ять. А Горпина одна. — «Ти б краще ніж про славу міщанську гадати, — сказав раз свекор Якову, — на хазяйство подививсь».— А що йому сталося? — «Що? глянь на жінку, на що перевелася сердешна молодиця? Ти б хоч би наймичку наняв». — Хіба тобі важко самій? — спитав Яків Горпини, коли батько пішов з хати. Горпина нічого не відказала, тілько залилася слізьми. Яків ще й розсердився. — І якого біса вона рюмає? Коли важко — так так би й сказала мені, а не через батька переказує. Хіба у тебе язика самої немає? — Горпина ще дужче заплакала, а Яків пішов з хати. Через неділю він вишукав і наймичку, дівку Мотрю привіз з села. Низька та огрядна така, чорнява з чорними очима, з товстими бровами, що аж зрослися вони у неї на переніссі. Горпині вона зразу не подобалася. — «Ну вибрав тетерю», — подумала вона, а проте зраділа і такій і привітала як родичку. Швидко однак для Горпини нова наймичка стала новим горем. Роботи то з неї як з козла молока, гладка, неповоротка, нечупарна, вона більше дослухатися до чоловічої розмови, судити хазяїнів з сусідами — а не робила діла, а вже що лежати, спати та гуляти — до того мама родила, уп'ять же зуби скалити, коли Яків що скаже таке, — їй дай, а як займе, пожартує — то пропащий увесь день. Одно на Якова очі вилупить, та куди він, туди й вона його ними проводить та зуби скале. «Поганка! нечупара! — дума Горпина, — що їй за діло до Якова? Чого вона хихи та сміхи з ним заводить?» Яків забариться де з вечора, уже вона не ляже, поки не вчує його стукотання, поки не впусте у хату. Чому б їй не лягати зарані? Яке їй діло йому відчиняти? Хіба у його жінки немає? Чи вона замість жінки хоче вже стати? Нема Якова, Горпина не спить, мучиться. Почує стук у двері, уже вона схопилася, тихо підійде до сінешніх дверей і слухає, що розмовляє Яків з Мотрею. Яків слово сказав, а їй вчулося десятеро, Яків батька загнув, що довго не відчиняла Мотря, а їй вчувається, вітається з наймичкою. Увійде Яків до неї у хату, а вона чортом дише, сопе; а іноді й нападеться на Якова, де ходив до сії пори? де волочився? Чи не час другу вже жінку шукати? Уже ся надолужила. Яків іноді промове: толкуй! та й захропе на все горло, не довідуючись, що за лихо те у Горпининому серці, що за думки коломатять її голову, іноді ж вилає ще Горпину і піде у світлицю спати. Чи так чи не так, а Горпина висидить цілу ту ніч, плачучись то на чоловічу неласку, то на його нещирість. Крите лихо Горпинине ще дужче з ніг вале, суше її, в'яле. Вона вже не рада і світові білому. Рада б злягти та вже й не вставати. Гляне ж на діток — і серце її обливається кров'ю, жаль його гострим ножем на стократ крає. Занедужала Горпина, злягла. Одно лихо з ніг вале, друге лихо в серці грає. Тілько вийде куди Яків, уже їй здається, що він жарти завів з Мотрею, що вона вилупила свої баньки на його, вискирила свої зуби. А вона, вона лежить у постелі, не може знятися, не може розлучити їх... Гляне ж уп'ять на Якова, що хмурий, невеселий ходе і жарти йому на ум не йдуть, і подумає, що вона за дурна така, приревнувавши чоловіка до тої" товстої тетері. Та й уп'ять: то він тілько смутний зі мною, йому важко жінці любе слово сказати, а там як вийде з хати, то вони удвох не набалакаються. Муки та ще й мучені муки. — Розщитай мені сю наймичку! вона не вміє ні борщу зварити, ні коло хазяйства. І нащо наймав таку молоду та дурну, краще б уже пожившу молодицю або бабусю. Та б і мені коли в чому пораду дала, а ся — тілько зуби скілити, — напала вона раз на чоловіка. — «Як же я її розщитаю? Я ж її на рік наняв і вона досі ніякої ще шкоди не зробила, за що б її проганяти». — Ага! — бевкнула Горпина, — ні з ким тобі буде жартувати, ні до кого зубів показувати. Жінка вже нікчемна стала. — «Тю! — плюнув Яків. — Що це ти, збожеволіла?»— Та жінка не слухала чоловічого слова, вона слухала тії безталанної мови, яка у її серці бриніла. Дійшло ще до більших сліз, дійшло до самого свекра. Свекор не так глянув на се, не тим оком подивився на лихо Горпинине. Не суворою докорою уразив він її душу, а злегенька підступив, почав умовляти, обіцяв другу наймичку роздобути, старішу-поважнішу. Знайшлася і бабуся така, Оришка. Вишукав якось її свекор між хрестянами. Горпина зразу звірилася на неї, як на рідну матір, розказала їй у довгих самотніх розмовах своє лихо тяжке, свою пригоду. Бабуся заспокоювала її, годила, як знала, Горпині. Вона бачила, що Мотря таки немале ледащо, що Мотрі хочеться і погратися часом і пожартувати з хлопцями як молодій дівчині. І вона разом попускала і тій і другій. Горпині наказувала, що Мотря таки лінивенька, а що коли схоче, то за трьох зробе; а Мотрю підохочувала до праці, раяла їй стерегтися чоловічих очей. У довгих приповістках розказувала їй, яке лихо іноді трапляється необережним дівчатам. Мотря вірила бабусі Оришці, шанувала і поважала її не менше Горпини. Бачучи як бабуся пада коло Горпини, як вона її поважає, годить, Мотря сама стала підходити то сим, то тим боком під Горпину, почала їй догожати, служити. Бабуся примовиться своїм словцем і, дивись, Горпина як слід і побалакає з Мотрею і пожалкує її молодих літ, пусте погуляти, подарує чим-небудь. Мотря рада, Горпина собі радіє. Празникує згоду у своєму серці веселими очима. Почала і вичуняти потроху, почала підніматися на ноги, прохожуваться по хаті. Затихло лихо, заколихала його Оришка на який час. Горпина сидить, тішиться своїми діточками. Свекор часто надійде, сяде і любується на свою невістку, на своїх унучат. Посаде іноді Івася собі на коліна і коли дитина почне розбирати рученятами його білу бороду, він розказує йому різні приповістки. Якова тілько нема. Яків все гуляє та гуляє. Так минуло більше ніж півроку. Горпина зовсім очуняла і ходе всюди і дивиться за всім і хазяїнує; її права рука у всьому — Оришка. Стара, згорблена, з жовтим сухим лицем, вона, як мати, знай швендяє всюди за Горпиною. Мотрі щось тілько не видно. — «Де Мотря?» — питає Горпина баби. — Не знаю. Вона пішла у комору чогось. — Надійшла Горпина в комору і застала Мотрю в сльозах. Вона сиділа серед долівки і плакала. — «Чого ти?» — спитала Горпина. Мотря вискочила і побігла на вгород, мов на чому лихому зловлена. Вернулася вже аж надвечір, і нічого, веселенька. Пройшло ще місяців з три — Мотря задумана ходе, смутна, то була нечупарна, а то і зовсім пустилася. Розповніла чогось вона, розтовстіла, лице аж набрякло, налилося жовтим кольором. Очі завжди заплакані, сумні. — «Чого Мотря все плаче?» — пита Горпина Оришки. — Та бодай не казати, — одказала таємно Оришка і всміхнулася... — Горпина догадалась. Все, що здається, поховала вона навіки у своєму серці з своєю болістю, тепер проснулося, встало перед її очима. Зневага, образа залементували у її душі. — «Поганка! повія! — з нестяму кричала вона... — Я не хочу, щоб вона і один день була, щоб хоч одну хвилину була у дворі. Скажи їй, Оришко, щоб вона зараз, зараз ішла від нас...» — Зо зла вона не знала, що робити, і кляла-проклинала на чім світ Мотрю. Прийшов Яків додому і, мов з мішка, вона сипала на його докорами, лайкою і плакала і молила його розщитати Мотрю зараз, зараз, іначе вона сама кине його, кине і піде утопиться або вдавиться. Яків довго слухав її лайки мовчки. Потім пішов у кухню і... на другий день уже не було Мотрі. Люди казали, що Яків чимало-таки дав Мотрі грошей, щоб не називала, та вона не дослухалася до тії мови. Вона рада була і тому, що хоч її ворога не було у дворі. Після того Яків ще дужче закурив. П'яний додому вертався, лаявся, колотився. Було таке, що вона мала у коморі з дітьми ночувати. І батько не здержував сина, не можна було і здержати його. Син пополам лаявся з батьком. Побачив старий, що вже непереливки. Кинув худобу, кинув хазяйство і закопався з того часу у пасіку. Літом і в двір не навідається; а зимою у кухні на печі знай товчеться. Хіба в велике свято навернеться у світлицю, а то знову у кухню на піч. Там з бабою Оришкою або з Свиридом — робітником, що наняв до хазяйства Яків, йому було веселіше, ніж з рідним сином. Дітвора любила старого, і вже коли настане зима, вона знай коло його на печі. — «Розкажіть, діду, казочку, розкажіть се, те...» І розказує дід, і бавиться, як мала дитина, малими онучатами.
Сон криє Горпинині очі. Мов відкіля здалека повчувається їй зимня буря, сніг, холод... Журливе буботання свекрове з печі, коли-не-коли перерване дзвінким дитячим питанням... Знемога втомила її... Вона перестала чути і те буботання, перестала бачити в темноті людей, перестала чіпляти одну за другу думки... Якось сонно, без порядку вони схоплювалися і снували перед очима якусь нісенітницю. Аж ось і її вона стала не бачити, забувати... Сон зборов таки її. Світ уже заглядав у вікна своїми білими очима, коли вона заснула.


 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Родина Бородаїв" >> Яків Бородай