[РОДИНА БОРОДАЇВ]



Пасічник
Яків Бородай
Замчище
Визвол


Пасічник

 

— Діду!
— Агов?
— Ви не спите?
— Ні.
— Розкажіть мені, чи справді, як Свирид каже, у замчищі чорти водяться?
— Тьфу! Дурні ви з Свиридом обидва! — промовив плюнувши дід, підвівся, перехрестився і знову ліг.
Так питав невеличкий восьмиліток Івась свого столітнього діда Карпа Бородая, лежачи у курені коло пасіки.
Стояла ніч, літня, ясная ніч. Місяць крався по небу і своїм срібним світом, мов серпанком, укривав долину; по їй то там, то там віхтями здіймалося куриво туману. Насупроти ліс і гори, мов зачаровані велетні, стояли сумні, чорні, тілько зверху мов притрушені снігом, і закривали від очей противну долині сторону. Зорі, як живі, вироїлися [?] в темносиньому непрозорому небі, бризкали світом своїх очей на сонну землю, довгими огненними стягами перенизували блакитне поле... Пахощі з липи і квіток носилися в повітрі і розвівалися широкими хвилями далеко навкруги. Було якось свято-тихо, як буває в тиху, теплу, ясну літню ніч.
Годин зо дві до сього було зовсім інше. Сонце, граючи і виблискуючи, котилося за гору. Його вогняне коло обгородилося кругом гострими стрілами, котрі стрибали, ламалися, розбивалися на менші стріли, розсипалися в золоті піщини і осідали по траві огненно-червоним піском, — тоді як середина горіла повним страшенним огнем. Не можна було глянути на неї очима і на хвилину, така пожежа гоготіла там. Зате долину і підгір я мов хто заслав дорогим огненно-зеленим килимом.
Хороше було дивитися з пасіки в долину. Пасіка стояла якраз під горою, коло самого лісу, і з куреня видно було долину, як на долоні. Край її упирався в самий край неба, така вона була широка і довга, і видно було з гори увесь захід сонця: і як воно спускалося, і як западало, і як, посилаючи послідні стяги, мов прощаючись з землею, крилося за якоюсь невідомою темною горою.
Старий, трохи згорблений дід, у здоровенній білій бороді і як молоко голові, сидів без шапки коло куреня, умочав сухар житного хліба у воду, солив сіллю і смоктав його, мов мала дитина суслик. Він може б і кусав би, коли б у діда були зуби, а то запалі щелепи червоніли як кров, не показуючи ні одного і гнилого пенька. Про те ще нагадувало і те, що як частина сухаря як-небудь одколювалася, то дід дуже довго кутуляв її у роті, перекидаючи з одного боку на другий.
З виду дід був древній, столітній, хоч ще кремезний. Широка, довга біла борода казала про те краще попа, та й сама постать, хоч трохи і згорблена, говорила, що недаром вона згорбилася, що пройшли десятки десятків літ, поки її зогнули хоч так. На виду у діда старечий спокій, а проте — гострий огняний погляд, котрий прикривали, мов стріха, сіді одстобурчені брови. Ніс здоровий, горбатий, лоб високий, переписаний трьома зморшками.
— Що ж це вони, уже й без хліба хотять мене на цілий тиждень кинути? — промовив сам до себе дід. — Уже ж і сонце сідає, а їх немає. Видно, наш великорозумний щось уп'ять узяв собі в голову та кіньми ганяє, бо вже їм і пора бути, а нема. Леску! — гукнув дід.
Здорова кудлата собака вийшла з-за дерева, підійшла до діда і, розложивши передні лапи, положила на їх голову, не зводячи погляд з діда.
— Їсти хоч?
Леско підняв голову і вдарив хвостом по землі, буцім згоджуючись з дідовим питанням.
— На!
Дід кинув шматок сухаря, — сухар покотивсь геть.
Леско мав був погнатись, та, скочивши на ноги, став і насторочив прикрий погляд на шлях, що йшов повз самий ліс. По йому уперед біг невеличкий хлопчик літ восьми, в білій сорочині, у демикотонних штанцях і картузі на голові, а ззаду ішла не стара ще молодиця з довгобразим сухим лицем, блідим як крейда, і чорними бровами і очима. Одіта вона була у демікотонну юбку й спідницю, голова пов'язана шовковим платком, як пов'язують її міщанки.
— А он, мамо, дід, он і Леско, і пасіка. Діду! діду! — гукав хлопчик, чимдуж копотячи з гори.
— Хто там, Леску? — промовив дід, глянувши на Леска, що стояв і дожидав, мов кого чужого. І дід повернув круто міцні в'язи.
— Надумалися таки! — промовив уже сам до себе.
— Діду! діду! Здрастуйте! — кричав хлопчик, підбіг до діда і дав йому чолом.
Незабаром підійшла і молодиця.
— Добривечір, тату. Чи заждалися нас?
— Здорова, — одказав суворо дід. — Чом ви ще пізніше не приїхали?
— Господи! Хіба ж в нас як у людей буває? I то насилу вирвалися, — одказала молодиця журливим голосом, і іскри жалю заграли у її очах.
— А я вам, діду, гостинця привіз, — щебетав хлопчик. Дід глянув.
— Якого же ти мені гостинця привіз? горіхів?
— Ні, не горіхів. Відгадайте? Не відгадаєте!
— Дровитні?
— Ні, не дровитні, я дровитні не знаю.
— То сокири може? Чому ж ти, Горпино, не сядеш та не спочинеш? — обернувся дід до молодиці, що стояла коло його і дивилася то на діда, то на сина. Молодиця сіла.
— Що то за сокира? Сокирою тілько дрова рубають, — казав син, держачи руки в кишені.
— Та і що ж таке? Не вгадаю.
— Чому ж ти, Івасю, не похвалишся дідові, що ти привіз? — казала йому мати.
— Ось що! Нате! — і хлопчик ткнув дідові ягоду.
— Що ж се таке?
— Ягода. Нате.
— То се одна тілько. Де ж ти взяв?
— Вирвав. Там у садку багато-багато, так я не достану — високо, а се одну достав, нагнув оттаку здоровенну гілку та й вирвав.
— Нагнув здорову гілку, кажеш, а одну тілько й вирвав.
— Ні, я багато нарвав, та поїв, а се одну вам привіз.
— Ну, молодець. Добре. Спасибі.
Дід узяв ягоду і положив коло себе на траві.
— Де ж ваша, діду, пасіка?
— А ото, піди подивися, тілько не руш уликів. Хлопчик побіг.
Молодиця і дід сиділи і мовчали. Молодиця, схиливши голову на руку, дивилася на долину, і в чорних очах її світила якась сумна думка; дід, мов кам'яний, зложив на грудях свої старі, жиляві руки, похнюпив голову, укриваючи груди, мов хусткою, білою бородою. Ніяка, здається, думка не ворушила його постаті, — суворий, німий, холодний, мов з каменю витесаний! Сонце обдавало їх своїм посліднім світом і не можна було краще і виразніше побачити двох одрізних одно від другого людей, як у той час. Молодиця сумна-зажурена, життя, видно, глибоко чіпало її серце, проходило смугами по блідому виду, по чорних очах, тоді як дід сховав своє серце від злих і добрих ураз життя під суворою запоною старості; що були колись ті урази, що троюдили серце старого, про те казали глибокі борозни на виду, насуплені брови над очима і що вони тепер захололи, застигли в серці старого — теж було видно добре... А сонце так любо світило і обдавало їх своїм світом; тіні від їх падали назад; тінь молодиці була чорна і ворушилася на землі, як і її думки в голові, тінь від старого лежала білувата і ні на один крок не подавалася ні назад ні вперед, — така ж була кам'яна, як і сам дід.
— Чого ж ти мовчиш, Горпино? — перервав мовчання він.
— Зажурилася? Чому не розказуєш нічого? Що Одарочка, здорова? в господарстві все благополучно?
Молодиця кинулася, буцім хто її розбудив.
— Одарочка здорова, а в господарстві, як і давно, щодня переміни та переміни.
Дід насупив брови.
— Чому ж се я вам нічого не даю їсти? Привезла та хай на возі і лежить, — помовчавши, казала молодиця.
Дід мов не чув. Молодиця устала, побрела шляхом за ліс і вернулася з невеличким клунком за плечима.
— Оце вам до завтрього, тату, — кладучи клунок коло старого, казала молодиця. — Малось було на цілий тиждень привезти, та я розщитала: за тиждень тілько буде черствіти та сохнути, а тепер все одно щодня їздимо на бакшу за огірками, то й будемо завозити.
Молодиця розв'язала клунок і почала виймати дідову поживу.
— Оце вам м'яка паляниця, а се і хліб, сьогодні тілько спечений, — а це і ягідок привезла, — може схочете проквасити душу, а се і пирогів з ягідьми.
— Спасибі, дочко. Що, рясно ягоди вродили?
— Та воно, слава богу, уродили, та прокляті горобці їдять. Так хмарами і носяться. їжте ж, діду, бо ви, мабуть, сьогодні і не їли нічого.
— Спасибі. Ні, смоктав сухар, — одказав усміхаючись дід.
— Смоктав, смоктав — та нічого і не зробив, Лескові віддав.
— Їжте ж пирога. — І молодиця подала один дідові. Дід почав кутуляти.
— Що ж Яків, Горпино? — утомившись жувати, спитав дід.
— Що ж він? Нічого. Задумує уже земляний млин будувати.
— Що ж то за млин такий?
— Лиха їх година знає! Спобіг десь якогось німця. Той і нагадав йому про земляний млин... Щодня тепер сидять, п'ють та все про той млин трахтуються.
— Хм! — гірко мукнув дід і помовчав. — Ні, вже не ждати добра від Якова. Отак і пусте усю худобу, — коли не кацапи, то жиди або німці розтаскають усе до кола!
Молодиця сіла і журливо підперла рукою щоку.
— Хіба ж я йому не кажу сього, хіба ж я йому не нагадую щодня? Дивись, кажу, батько від дому одбився, щоб хоч не бачити, який у нас непорядок, люди збоку сміються, діти он у нас ростуть, що ти, кажу йому, дітям після себе зоставиш?.. Так що ж? Як у стіну горохом!..
Дід здихнув і не чув, як пиріг з його рук випав, — одна ягода викотилась з середини і покотилась травою, — сонце обдало її своїм світом і, мов дорога намистина, горіла вона проти сонця, зачепившись за суху травину.
— Горбатого вже могила виправить, дочко! — гірко промовив дід і знов хекнув. Чорний вид його ще дужче почорнів, а брови прикрили гострі очі.
— І зародиться ж таке, прости господи! — якось не своїм голосом знову обізвався дід. — Покійниця, царство небесне, любила плахтами та платками менжувати. У матір удався. Тілько вже і її перевершив. Та хоч з худоби нічого не чіпала, а йому усе не по його. Там юхтяну хвабрику був завів — і юхти не було, і завод прогорів, салогон уп'ять построїв, свічки малось лити, — та не довелось його свічкою і в хаті засвітити, а жид, бач, тепер крамує, а яким голодрабцем приїхав. Після салогону мов і оханувся, а се вп'ять мулить його... Млина хочеться. Побачиш, Горпино, попомни моє слово: прийдеться, прийдеться у позиченій сорочці його ховати. Побачиш,— і згорблена спина дідова ще дужче згорбилася, борода краями досягала аж до колін.
Молодиця важко зітхнула, важка сльоза заграла у її чорному оці, згорнулася у горошину і повисла на вії. Спідня губа і підборіддя тремтіли. Сонце війнуло червоним світом, — долина, ліс і гори, молодиця і дід були мов викрашені ним. Ще раз промчалася хвиля того світу, ще і... посунулося огненне коло за гору, здіймаючи з землі свій світ і підводячи його високо угору. Зразу померкло, тінь прикрила усе. Ні дід, ні молодиця не бачили того нічого, — дід — від того, що похнюпився, молодиця, — у молодиці зірвалася сльоза з вії і, шпарко переписавши вид, упала на руки, розбиваючись в невеличкі бризки, — на свої руки дивилася тепер молодиця і рук своїх не бачила.
— Мамо! діду! — кричав тимчасом хлопчик, біжучи до їх, — дивіться, якого я коника вловив.
Дід кинувся, мов хто його шилом штрикнув.
— Де ж ти його вловив? — розправляючи зморшки на виду, мовив до дитини дід, кинувши на молодицю погляд. Молодиця сиділа — і не чула і не бачила.
— Дивіться який! — прискочивши, показував хлопчик. — Здоровий, з зеленими крильцями. Таких у нас немає в садку, там усе невеличкі сірі.
— Гарний коник! — казав дід. — Що ж ти з ним зробиш?
— Дивіться, мамо! — і хлопчик наставив коника під матерні очі.
— Гарний! — казала, не бачивши, мати.
— Що я йому зроблю? — повернувся хлопчик до діда.
— Я йому залізну клітку зроблю.
— Ну?
— Та й посажу його у ту клітку. Буду годувати, то він великий великий виросте, я тоді запряжу його та ну-у-у паняти! [?]
І хлопчик показав, як він буде коня держати, як кінь буде бігти-гарцювати. Показуючи, він геть одбіг від їх.
Дід зиркнув на молодицю. Молодиця, як і перше, сиділа, і сльоза за сльозою текла по її виду.
— Годі, Горпино, перестань. Он дивись, як Івась конем праве.
Молодиця лупнула очима, зганяючи докучливі сльози, утерлася рукавом і глянула на хлопця. Хлопець крутився на одному місці, басував, схиляв голову то на сторону, то униз, буцім справді ситий кінь борсується... Повітря оголошувалося його гиком та криком. Потім круто повернув і миттю опинився коло діда і матері.
— Отак мій кінь буде бігати! — показуючи два рядки білих зубенят, казав хлопчик.
— Добре, добре. Тілько чим же ти свого коня будеш годувати? — спитав дід.
— Сіном, вівсом.
— Шкода ж. Здохне ж твій кінь як об'їсться твого сіна або вівса.
— Чого ж він здохне? Я йому не по багато буду давати.
— Се такий кінь, що не їсть твого сіна та вівса.
— Чому не їсть? — журливо допитувався син. — А он же наш гнідий їсть.
— Таж ваш гнідий то їсть, а сей, бач, зелений, то й не їстиме.
— А що ж він їсть?
— Гее... Се пундиковий кінь.
— Який пундиковий? — і хлопчик глянув на руку, щоб роздивитися на пундикового коня. Глянув — і дивування скривило його кругле личко! Коня не було у пучці, одні зелені крильця стриміли між пальцями.
— Де ж се кінь? — дивуючись, вимовив хлопчик.
— Що, вже немає коня? — спитався дід.
— Нема, — і очі малого широко роздалися.
— Еге... Бач який се кінь. А то ж що у руці?
— Се тілько крильця.
— Бач, то крильця він тобі покинув, а сам пострибав.
Хлопчик довго і прикро дивився на крильця, очі його наливалися слізьми. Се зразу опукою упав на землю і почав голосити.
— Чого ти, Івасю? — питав дід.
Хлопчик голосив. Материн погляд тривожно забігав. Вона схопилася, підвела хлопця. Сльозами як водою умилася дитина.
— Чого ти, Івасю? — питала мати.
— Коня... ко-ня... — розтягаючи, одказав хлопчик.
— Та де ж ти дів його? — допитувалася мати.
— Не знаю. Утік, — ридаючи казав Івась.
— Цить же, цить. Ми другого, кращого піймаємо, — втішала мати.
Син не переставав, як за великою утратою, тужив він за своїм конем.
— Іване! ось слухай мене! — умішався дід. — Ось перестань та слухай, що я буду казати.
Хлопчик вгамувався.
— Ось знаєш що? Не плач, кінь сам прийде.
— Е-е... Не прийде.
— Ні, прийде. Крила ж у тебе. Як же йому без крил бути? Він за крилами і прийде.
Надія заграла у малого очах.
— Коли ж він, діду, прийде?
— Тепер він, звісно, не прийде. Тепер поночі йому шукати, ляже спати. А завтра вранці прийде.
Хлопчик усміхнувся і личком, і очима.
— То ми, діду, оці крила у курінь заховаймо, — шпарко мовив він, — то він завтра прийде, а ми його й піймаємо.
— Добре, сину, добре.
— Як же ти піймаєш, ти ж додому поїдеш? — сказала мати.
Хлопчик задумався.
— Так дід піймає.
— Е, я не вдержу такого баского коня.
Хлопчик знову задумався.
— Так я зостануся ночувати у діда! — рішив хлопчик.
— А дома ж як? — питала мати.
— А дома ж тато, ви і Одарка будете.
— А справді, Горпино, хай він зостається, — сказав дід. — І мені охвитніше буде. Завтра він нагуляється тут, а увечері, кажеш же, приїдете, — тоді і візьмуть.
— Про мене, хай і зостається. Я завтра може сама, а може Свирид заїде та й візьме. Ох! та пора вже і їхати, бо смеркає.
Дід устав.
— Прощавайте ж, діду!
— Їдь здорова, — одказав він. — Спасибі тобі. Не забудь тілько картоплі привезти трохи. Бо ото моя їда, — хліба я вже не вкушу. А картоплю спечу і саме по моїх зубах.
— Добре, привезу.
Молодиця рушила, рушив і дід.
— Ходім же, Івасю, матір проводимо, — сказав дід.
Хлопчик підбіг до діда і всунув свою невеличку руку у шорстку дідову. І всі троє пішли шляхом на гору.
Незабаром дід з Івасем виткнулися знову і побрели до куреня.
— Їсти хоч, Івасю? — спитав дід.
— Що ж у вас є їсти?
— А мати ж привезла там. Пирога може їстимеш? га?
— Давайте.
Дід одійшов, узяв клунок і приніс до куреня. Вийняв пиріг, дав малому, а недоїдений сам почав кутуляти.
Вечірня зоря догорала і своїм рожевим світом крила землю. У небі почали то там, то там витикатися зірочки, долина закурілася туманом.
— Що то, діду, курить у долині? — спитав хлопчик.
— То туман устає.
— Що ж то туман таке?
— А бог його знає! Бач, пара.
Замовкли. Кругом теж усе мовчало. Зоря потухала, сиза ніч крила землю. Івась доїв пирога і ліг на траві, лицем уверх. Зорі тремтіли і бризкали на його свій світ. Івась, дивлячись на те, затих, щось мов колихало його, стуляло очі; щось у траві коло його зашелестіло, він кинувся і прикрив те місце рукою.
— Діду! — радо якось сказав він.
— А що?
— Кінь іде за крилами.
— Де?
— Ось під рукою.
— Лови.
Хлопчик почав розгрібати траву. Там не було нічого.
— А що?
— Нема, видно утік.
— Та чи й був він лиш?
— Трава шелестіла.
— То вона вставала.
Хлопчик ліг. Знову мовчання, роздавалося тілько дідове плямкання.
Десь щось луснуло.
— Що то?
— Що? Де?
— Луснуло, — і хлопчик вказав рукою на ліс, що, як темний бір, стояв над горою, укутуючись у сон.
— То, видно, суха гілка.
— А може то лісовик?
Дід здвигнув брови.
— Хто тобі казав про його?
— Свирид казав.
Лущання почулося дужче і ближче, щось мов ішло, тихо ступаючи, у діда погляд заходив навкруги.
— Мовчи! — крикнув він хрестячись. Собака виткнулась з хащів.
— Тьфу! — плюнув дід. — То бач Леско! Де ти блудив, блудяго?
Леско, похнюпивши голову і б'ючи по задніх ногах хвостом, підійшов до діда.
— Де ти блудив, блудяго? — питав його знову дід.
Леско позіхнув, мотнувши головою на ліс, буцім казав: он там у тих хащах лежав.
Дід положив Лескові на спину руку і почав гладити. Леско вгинався, потім ліг.
— Леску! їсти хоч? — спитав хлопчик.
Леско повернув голову до дитини.
— На! — крикнув хлопець, кидаючи йому облуду з пирога. Леско зразу хамкнув.
— Що то ти, пиріг йому віддав?
— Ні, то хліб з пирога.
— Так ти, кажеш, ягідки витягав, а хлібець собаці віддав.
Хлопчик засміявся і перекинувсь на живіт, вибираючи ногами угорі, мов руками. З-за лісу почало видніти, мов хто золотою кайомкою обшив чорне верхів'я дерева. Середина стала ще чорніше, ще темніше.
— Діду! а в вас у лісі розбійників немає?
— Де вони в ката візьмуться!
— А то що за лісом світиться?
Дід повернув голову.
— То вже місяць зійшов.
Скоро, справді, він, як діжа, викотився з-за лісу і глянув червоним лицем у долину. Долина осіяла, туман забілів у їй, як сніг. Хлопчик позіхнув і положив голову на руки.
— Ти спати хочеш?
— Ні, я ще не хочу, — одказав хлопчик, протираючи сонні очі.
— Іди у курінь, я тобі постелю.
Дід знявся і, взявши клунок, пішов у курінь, хлопчик поліз за ним. Дід прослав йому рядно і положив в голови подушку.
— Лягай!
Хлопчик ліг, дід його перехрестив, а сам вийшов з куреня. Місяць підплив геть угору. Дід, мов біла тінь, поснував коло куреня, обійшов кругом пасіку, щось шепчучи собі під ніс; потім, нагинаючись, уліз в курінь і, шепчучи молитву, став на колінки. Хлопчик бачив, як дід хрестив постелю, курінь і ще раз його, потім ліг, — хруснули кістки старого, мов сухі тріски.
— Ох господи! — промовив дід і позіхнув.
Хлопчик дивився у розчинені двері на ясні померки ночі, на те, як снували тіні від дерева по землі.
— Діду!
— Чого?
— Щось там ходить?
— Де? — дід схопився.
Хлопчик указав на тінь, що, мов жива, ворушилася на землі.
— Та то тінь, дурню. Спи!
Дід устав, зачинив двері і знову ліг.
Хвилина, друга мовчання. Дід почав дрімати, стало тихо, як у вусі. Щось укусило Івася, і він почухався, щось зашелестіло десь — і він підвів голову.
Крізь драну покрівлю куреня пробився місяць і грав на дідовому кобенякові, котрий здався Івасеві собакою.
— Діду? — обізвав Івась. — Чи то Леско увійшов у курінь?
— Де? — дід підвівся.
— Он, — Івась указав на кобеняк.
Дід полапав і плюнув.
— Та се кобеняк, дурню! Спи!
Дід ліг. Івась перевернувся. Тихо. Думки у Івася розігралися.
Як їхали вони до діда, то дорога лежала повз замчище. Свирид, чоловік, що поганяв коней, проїжджаючи, перехрестився. — «Чого ти, Свириде, хрестишся?» — спитав його Івась. Свирид похмуро кивнув головою на замчище, котре в руїнах, заросле бур'яном та кропивою, стояло на горі і дивилося як страховище яке на низ. — «Що ж там?» — спитав Івась. Свирид мовчав, поки не од'їхали геть. — «Там не чисто», одказав він і перехрестився. Тепер се пригадалося Івасеві, і він допитувався правди у діда.
— Так не розкажете? — помовчавши, знов він питав діда.
— Чого?
— Не розкажете, питаю, про замчище?
— Старий будеш, як багато знатимеш.
— Ні, я ще нескоро постарію.
— Тобі, видно, спати не хочеться?
— Не хочеться ж. — І Івась позіхнув.
— А чого ж позіхаєш, як не хоч?
— Та так.
Вітрець повійнув і пішов глухий шелест по лісу, заколихався світ місячний у курені і покрався далі до дверей. Івась устав, лапнув його ручкою — рука осіяла, він приклонив голову до того місця і глянув угору. Місяць заграв у чорній баньці його ока, мов іскорки зажевріли. Івась устав, хотів іти на місце та наступив на ногу дідові. Дід кинувся.
— Хто то?
— Се я.
— Чого ти встав?
— Води пити. Та не найду бакла, — викручувавсь Івась.
— І заманулося тобі на ніч тії води? Спав би, воно б і не кортіло.
— Так хочеться.
Дід устав, одчинив двері. Світ хвилею полився у курінь. Тінню здавався дід у тому світі у своїх матнистих білих штанях, білій сорочці, білій бороді і голові. Помацки він налапав бакло у кутку і передав його Івасеві.
— Пий, а я зараз прийду.
І дід вийшов з куреня. Івась приложився до воронки, обмочив свої гарячі уста у теплу воду і поставив бакло, — йому і не хотілося пити, та треба було вже робити, щоб виплутатися з брехні.
Скоро і дід вернувся, поставив бакло на місце, вийняв ріжка, понюхав.
— Ну, тепер же, Іване, спати...
— Так не хочеться, діду.
— Не морочся [?] — захочеться. А то як не будеш спати — то я кінь не прийде. Ну, я тебе перехрещу.
— Е-е, коли б ви розказали про замчище, діду.
— Зав'язло тобі в зуби те замчище! Дивись, і з голови не виходить. Замчище та й замчище!
— Та хіба ж, діду, не можна розказати?
— Не можна! Не годиться.
— Чому не годиться?
— Уночі не годиться.
— А коли ж, діду. Завтра?
— Хай завтра. Спи.
Дід протягся і скоро захріп, а Івась ще довго слухав його сопу та харчання, поки знеміг і закрив очі.
Почало світати... Зорі меркли у синьому небі, само воно біліло та блідніло, з-за лісу піднялось рожеве зарево; померки рідшали, тінь виразніше падала з дерева на землю... Місяць стояв напроти куреня і блідим лицем своїм крадькома позирав у двері. Ліс посірів, окурювавсь туманом... Рання роса заблищала на траві, на листу. Тихо — ні шерхне. Дід прокинувсь, потягся і встав. Ранкова прохолода пробігла у його поза спиною морозом. Він здригнув і одчинив двері. Івась лежав у кутку розкинувшись, розплатавшись. Голова його покоїлася на подушці, а тіло скотилося на землю. Дід перекотив його на сіряк, а сам вийшов. Перед дверима він нагнувся, черкнув рукою по траві, набрав у жменю роси і промив нею очі. Потім пішов кругом пасіки і бубонів щось про себе.
Верхи лісу заіскрилися-запалали, — сонячне проміння на йому заграло-застрибало. Прокинувся ліс, — тихий шелест пішов по йому від краю до краю, десь у глибині його крикнула жовна, далі й маленькі пташки завели свою пісню. Кропив'янки, стрибаючи з гілки на гілку, хвастливо цьомкали, синиця, мов з ким лаялась, стрибала-тріщала, одуд десь дудукнув, туркнула горлиця, і оголосилася вся сторона її сумним туркотанням... Рушилась і бджола. Виткнулась одна у віконце, поморщилась, мов од холоду, полазила, полазила по улику, знялась і полетіла, зиком та гуком наділяючи пасіку. За нею друга — третя. Жовте лице старого осіяло, у запалих очах заграли іскорки світу. Він увійшов у пасіку і, як лев — білий, бородатий, — переводив свій погляд з одного улика на другий.
— Боже поможи! — промовив він, коли зачертили бджоли, як кулі, кругом його. Столітні липи ожили: на кожній гілці, коло кожної квітки вилася, гудючи, бджола. Затіпалися її тендітні квіточки на тендітних стебельочках, гілки перекликалися між собою гудючим зиком. Дід вийшов з пасіки і розправив свою згорблену спину. Сонце вже геть підплило, по гілках літали його огненні стріли і гострими голками падали на землю, граючи на росі. Курінь і пасіка були ще в тіні, тоді як кругом усе заграло, застрибало, луг, мов рута, зеленів, розстилався, дальні гори, як золото, блищали, туман тоненькими ниточками піднімався з кожної травини, з кожної билини. Небо, хоч постукай у його, — сухе, чисте та ясне. В повітрі пахощі липи, пахощі меду, гук та зик від працьовитої бджоли.
Дід здихнув і легко і глибоко, постояв, подивився кругом і, схиливши голову, поплівсь до куреня. Коли він увійшов у його, Івась уже сидів і протирав рукою заспані очі.
— Еге! — заспав, кажеш, і не бачив, як сонце грало?
— Де грало, на чому грало?
— Отам за лісом, на коні.
— На якому коні?
— От тобі й на! А на тому, що ти вчора піймав.
— Хіба приходив?
— Приходив же.
— Коли ж він приходив? Чом же ви мене не збудили? чому не піймали?
— Піймаєш такого прудкого коня. Коли він як муха улетів у курінь та за крила, та драла. Я пррру! пррру! — а він тілько зашелестів.
У Івася очі налилися сльозами і спідня губа затіпалася. Він прожогом кинувся до того місця, де вчора положив крила. Крил не було. В очах Івасевих потемніло і сльози полилися градом.
— Чого ж ти плачеш? Хто ж винуватий? Ото, бач, учора довго не спав, то сьогодні й заспав і коня втеряв. Та й гемонський же кінь, як вискочить, як попре за ліс! Коли дивлюсь, аж на йому вже сонце, а він — так басує, так басує, а сонце на йому, як добрий лицар, тілько світ! світ! та кружка-кружка!
— Чому ж ви мене не збудили? — плакав хлопчик.
— Та я й біг тебе будити, так бач же опізнивсь.
— Е-е-е-, — загув хлопчик.
Се як схопиться, як вибіжить з куреня та за ліс! Заграло, застрибало промінясте сонечко на рум'яному личку малого, заіскрилося самоцвітними каміннями у його чистих сльозах, сушило і гріло широкі патьоки, золотило чорняве м'яке волоссячко на його ненакритій голові.
— Куди ж ти? — гукнув дід.
З-під самих ніг малого вирвався здоровенний зелений коник і, гудючи крилами в повітрі, грузько упав у траву. Сір! сір! сір! — почулося його сірчання. На його покрик тисячі менших братів обізвалися різними голосами і сповнилося повітря чудного їх гуку. Десять разом сонців не осушили б, здається, так швидко гірких сліз малого, як те сірчання; вони, як роса, зразу опали, і там, де застилав їх темної води світ, заграла одрада. Хлопчик став, обернув своє рожеве личко до діда з білими малими зубенятами і, таємно схиляючи головку, указав пальчиком на те місце, де упав коник. Се — тихо на пальчиках знявсь і рука його упала на знайомому місці... Фррр! — кінь з-під руки тілько захурчав у повітрі. Не встаючи, хлопчик слідив очима за його літанням. Кінь упав поблизу і знову хлопчик встає і знову рука упала на траву. На сей раз кінь якраз піймавсь у його малу ручку. Боже мій! Яка зразу радість освітила лице малого... Як те сонце, воно грало і сяло, по йому заходили одрадні урази, зуби, здається, побіліли ще дужче, Усміхалися ще миліше, а в очах — світ, огонь!
— Є! є! Діду! ось де він! — зірвавшись, як птичка, з місця, біг Івась до діда, несучи у пучці здорового зеленого коня.
— Еге! піймав! бач! — тілько одмовив дід.
Хлопчик уже не слухав діда і читав коневі всякі причитання: — Ах, ти блудяга! шибеник! Хіба тобі не добре б було у мене? Я б тобі зелену кліточку зробив! послав би з трави зелену постільку і ти б жив у мене у розкоші та в доволі, — ніж отам волочитися тобі по травах, мочитися по росі! Блудяга! блудяга!
Коник слухав слова малого і тілько зіхав своїм здоровим ротом та лупав зеленими очима, буцім і справді був винуватий.
— Ти таки добру прочитай йому молитву! — одказав дід, милуючись онуком.
Хлопчик знову почав йому читати, потім пронявся жалем і почав жалувати:
— Конику! зелений конику! їстоньки хочеш? питоньки хочеш?
Рвав йому зелену травицю і давав їсти, набирав малою ручкою свіжої роси і давав пити. Не приймав коник його трави, не пив його роси, несамовито він бився у пучці малого, рвався на волю.
— Ти не хоч ні їсти, ні пити? Ти змерз, конику? Уночі було холодно. Змерз ти, мій зелений?
Івась хукав на його і грів своїм теплим зітханням. Коник прищуривсь, притих.
— Змерз, змерз, конику! — жалував Івась. — Я тебе додому повезу, я тебе Одарочці покажу. Вона буде тебе у мене прохати. Не оддам я тебе нікому. Я тебе в зелену кліточку посажу, будеш ти мені пісень сірчати, а я тебе буду доглядати; конику, мій зелений конику!
І пригортав його до своєї щоки і милувався, як мати малою дитиною.
— Чи бач, як розжалобився! — сказав дід. — Мов за батьком, за матір'ю!
— Ви ж бо гляньте, діду, який миленький кінь!
Івась розкрив жменю — і очі його стали. Коник лежав на долоні, зелений та не живий. Очі малого заіскрилися слізьми.
— Що то? Задавив уже? — гукнув дід.
— Ні, я його не давив, — і лице малого скривилося.
— То він може зомлів. Піди провітри.
Івась побіг за ліс, наставляючи руку по повітрю. Це зразу засвербіла Івасева долоня, щось загурчало. Івась глянув — тілько жовтий слід на долоні, де лежав коник та перед очима щось мелькнуло. Стрілою помчався малий уперед, та загубив слід, куди кінь летів. «Хитрий з біса й кінь!» — подумав Івась і почав ходити по траві, шукати коня. Цілий табун їх знімався з-під ніг малого, стрибав у різні сторони, сюрчав на всі голоси. Та Івась не кидавсь на їх, не ловив ні одного. То були невеличкі і сірі, а зеленого і великого не було між ними. Івась став, подивився навкруги.
— Діду! — гукнув він. — «Діду» — одгукнулось в долині.
— Діду! — крикнув дужче малий. — «Діду!» — дужче обізвалося там.
— Діду! ідіть сюди!
— «Діду! ідіть сюди!»
Малий усміхнувся. «Іч який дід, — тілько дратує, а не йде».
— Діду! — намагаючись, знову крикнув він. — «Діду!» — обізвалось щось.
— Діду!
— «Діду!»
— Гов! — говкнув Івась.
— «Гов!» — обізвалось в долині.
Івась засміявся. «Дід говкає», подумав.
— Діду, гов-гов! — забуваючи вже і за коня, кричав Івась над долину.
— «Діду! Гов-гов!» — обізвалось там.
— Постойте ж! я до вас доберусь, — сказав Івась і спустився в туманом окриту долину.
— Діду, де ви?
— «Діду, де ви!» — обізвалось по той бік долини.
Івась побіг.
Старий тимчасом прибирав у курені і не чув гукання малого. Він бачив, що Івась побіг провітрювати коня і думав, що, видно, загравсь десь він там. «Хай пограється, хай побігає», — подумав і пішов у пасіку. Столітні липи стояли над нею, мов сторожі, кидаючи від себе довгу тінь, і ледве-ледве поводили своїми білими головами, ворушили тоненькими гілочками. Бджоли, як рій, окрили пахучий білий цвіт, гойдалися на тендітних стебельцях, упиналися тоненькими носиками в кругленькі квіточки, гули-гомоніли... А сонце, мов золото, горіло зверху їх, стрибали його огненні голочки, грали його довгі промінясті стяги. Дід присів і милувався на свою робочу муху, і легенькі думки окривали, як бджоли липу, його білу голову.
«От з кого людям брати примір! — думав дід, дивлючись на гудючу бджолу.— І создасть же господь таку працьовиту муху! Тілько що сонечко глянуло, уже вона й загула і гуде і працює до самої пізньої ночі. А для кого? для себе?!»
Здорова чорна бджола прогула повз його вухо і упала грузько на зелену траву. Від меду аж набрякла, аж полискувалася, на ногах у її висіло дві здорових білих горошини перги.
— Іч як набралася! — промовив дід, протяг руку і бережно підняв бджолу. Вона, видно, подумала, що то не рука живого чоловіка, а якась корява гілка, бо, сівши, зараз подригала ніжками, мов до чого нечистого торкнулася, полазила, підняла крильця і, крутячись, важко полетіла до свого вулика.
Дід знову задумався. У пахучому повітрі, у теплих померках тіні, серед зеленої трави сидів він білий, мов з снігу виліплений, і перед його очима снували не бджоли, котрих він бачив, не їх гук та зик доносився до його вуха, а людські постаті, людський гомін. Дід думав про діла, про свого неслухняного сина. З-за пасіки, здавалося йому, виглядали його чорні очі, його задуте лице... Не милуватися вони прийшли сюди, а роздивитися, чи багато то добра придбав дід, чи не можна б частину яку продати, бо от же тупчак мається строїти, треба на його немало грошей. — І на що воно те здалося йому? Цілий вік прожили без його, обходилися і вітряком... Ніт, мало. Все хочеться зразу розбагатіти, увесь світ зразу зажерти... Твоя, господи, воля! Багатіти то хочеться, а порядку в хазяйстві кат-має і розуму немає його завести. Ще якби не Горпина — давно б уже все пішло за вітром, а то вона рук докладає... Хоч і є їй сердешній за се, не меду п'є безталанна молодиця за таким чоловіком... І вчуваються дідові гіркі невістчині сльози, важке її зітхання, увижується сухе мучене її лице, тихе шептання уст, — все рівно, чи вона молиться, чи кляне свою долю!.. Ще дужче мов побіліла дідова голова й борода, сонце, прокравшись крізь віття, озолотило їх, тоді як лице стало аж чорне, очі повилися смутком, тугою... І сидить дід смутний, задуманий, на його бороді грає сонце, у пахучім тихім повітрі гуде бджола, розмовляє вона з білим квітом липи, і липа, колихаючись своїми гілками, щось шепче стиха...
Це зразу нестямний крик пронісся над пасікою і помчався у ліс. Дід підняв голову, — другий, третій... Дід, як опечений, кинувся, схопився і побіг з пасіки.
— Де воно? що воно? — казав тривожний погляд дідів. — «Це вже щось з Івасем сталось!» — подумав він. Крик ще раз промчався з долини, і дід побіг мерщій на його.
Івась стояв серед долини, держав лівою рукою свою праву руку і голосив на всю околицю. Великі сльози бігли по його щоках, а голос плачу роздавався навкруги.
— Чого ти кричиш? чого ти забрався сюди? — тривожно запитав дід, добігаючи до його.
— Ой лишенько-лишечко! Ой вавочка-вавочка!
— Де вавочка, яка вавочка? Покажи.
Дід відняв ліву руку малого від правої і побачив здоровенне жало, що чорніло між розпухлим тілом.
— Що се?
— Жук укусив. Мережаний жук, щоб він пропав!
— Цить же, цить. — Дід вийняв жало і приложив свій корявий палець до пухлого тіла. Холод пальця занімив трохи болячу виразку. Хлопчик перестав ревіти, тілько схлипував.
— Ходімо. Чого ти забравсь сюди? — питав дід, ведучи Івася за ручку.
— Я думав, що ви тут.
— Чого ж ти думав, коли я був коло пасіки?
— Я погукав був вас, а ви відкликнулись з долини. Я й побіг.
— Ну то й що.
— А на дорозі, дивлюсь, літає мережаний жук з квітки на квітку. Літає та гуде. Я хотів його піймати, а він як дасть мені! Укусив та й полетів.
— Що ж то за мережаний жук?
— Он. Отакий! — указав Івась на шмеля, що, гудючи, вився коло травинки.
— Добрий жук. То, дурню, шміль!
— Та хто його знає, що воно. Я думав жук, та і хотів піймати.
— Ото, дурню, не лови. Знай, що шмелі кусаються.
— Та я б його й не ловив, коли б знав, що він так боляче кусається.
— А-а-а, і-си-си, — заакав і засичав Івась, випручаючи болячу руку. — Пустіть, діду, болить.
Палець дідів нагрівся, і виразка почала боліти-горіти. Під пальцем аж рвало-сіпало. Дід пустив. Холодне повітря обдало пухлу ручку і Івасеві ставало легше. Дійшли до куреня, болячка знову розгорялася.
— Діду, болить!
— Візьми ніж та приложи — заніміє.
— Де ж він?
Дід подав Івасеві ножа. Івась приложив.
— Холодне, діду,— жалувався Івась.
— Нічого. Держи, скоріше одпухне. Перестане боліти.
Хлопець слухався діда. Коли одна половинка ножа нагрівалася, він перевертав його на другу. Руку все далі і далі гнало. Нестямна боляча згага занімала, розходилася по всьому тілу, і Івасеві ставало легше.
— Ти б може їв що? — спитав дід.
— Та мені їстки хочеться. Так оця... цяцька!..
— Цяцька! — і дід засміявся. — То вже лівою будеш їсти.
Дід вийшов з куреня і виніс за собою клунок. Під пахучою липою на темнозеленому килимі трави вони посідали. Сонце пробивалося з-під густої листви і падало круглими плямами на землю, — дірчава тінь лежала на траві і тихо колихалася. Дід вийняв пиріг і подав Івасеві. Івась узяв лівою ручкою і не знав що робити.
— Ти ніж як-небудь примости до виразки, щоб лежав, та й не руш, — сказав дід і почав умощати Івася; ніж спливав з руки.
— Постой, не так. На, приложи гривню.
Дід поліз у кишеню і витяг звідти п'ятака.
— На хоч п'ятака, все рівно. — Дід повернув руку малого, положив п'ятака.
— Отак. А лівою їж.
Івась укусив пирога. Скоро їда його зайняла, він уже забув за виразку і повернув руку, — п'ятак упав додолу.
— Упав, діду, — вказуючи очима на п'ятак, казав Івась.
— Я ж казав — не воруши тією рукою. Ач неслухняний!
— Я, діду, ляжу. Воно буде краще.
— Воно й не годиться лежачи їсти. Та вже лягай, нічого з тобою робити.
Хлопчик ліг і одкинув від себе праву ручку. Дід положив на виразку п'ятака, вийняв і собі пирога і, хрестячись, почав його жувати. Тихо жував він беззубими деснами, мов молов двома червоними жорнами, бережно обходячи кісточки ягід. Борода його тремтіла, крутилася з сторони в сторону, піднімалася то вгору, то опускалася униз, робила те, що він виробляв своїми щелепами. Івась побачив і здивувався.
— Чого у вас, діду, борода тіпається?
Дід засміявся.
— Того, що їм.
— А чому у мене немає бороди?
— Підожди, виростеш, і в тебе буде.
На темний листок липи упало сонячне проміння. Гладенька блискуча верхушка одкидала його геть від себе в сторону, та промінь, видно, наваживсь на йому відпочити. Він, знай, стрибав по листку, цілував його гладеньку верхушку, золотив темну зелень. Івась перевів на його очі і почав милуватися тією чудовною затією. Розмова стихла. Дід, схилившись, кутуляв, і тряслися кінці його бороди. Івась лежав, поставивши одну ногу і перекинувши через неї другу, боляча рука його, мов нежива, покоїлася на зеленій траві, тоді як друга заклякла разом з пирогом. Очі свої він перевів уже в небо і топив свій ясний погляд у його непрозорій блакиті. Легенькі білі хмарочки, мов павутиння, промчалися по синьому тюлю, якась птиця зачорніла, мов горошина прокотилася... Десь щось крикнуло, щось десь озвалося... Івась позіхнув.
— Діду!
— Чого?
— То ви справді не озивалися до мене, як я вас кликав?
— Коли?
— Сьогодні. Я отам за лісом стояв та й гукнув: діду. А воно щось у долині озивається до мене: діду. Я дужче і воно дужче. Я й побіг на голос.
— То луна озивалася.
— Що ж то за луна така? Вона жива, діду, коли говорити уміє.
— А хто його знає, що воно. Луна та й годі. Її ніхто не бачив, а от як крикне чоловік, то й вона одкликається на його голос.
— А тут хіба немає луни, що от ми говоримо, то вона й не одкликається.
— Немає, видно. Вона бува найбільше між горами у долинах.
Івась забув і про їжу і про виразку. Він швидко перевернувся з спини на живіт, підпер лице руками і уп'яв у діда прикрий погляд, розмахуючи угорі ногами. Думки його полетіли за луною по високих горах, по глиб[ок]их долинах. «Іч хитра яка луна, — думає він, — ховається від людей по горах, по долинах. А чи на тій то горі, де замчище стоїть, живе луна? Там така страшна гора, висока».
— Діду, — а там, де замчище, є луна? — спитав Івась уголос.
— Не знаю, не приходилось чути.
— А що то таке замчище? Ви вчора обіщались, діду, розказати про його.
Дід нахмурив брови.
— То ж учора, — понуро одказав він.
— А сьогодні хіба не можна?
Дід мовчав, кутуляючи ротом.
— Не розкажете, діду? Розкажіть, дідусю. Розкажіть бо.
— Що ж я тобі розкажу?
— Про замчище. Що воно таке і чого воно так страшно стає, коли поз його проходиш або проїжджаєш?
Дід здригнув.
— Не питай, сину, — якимсь тихим і сумним голосом сказав він. — Більший будеш — сам дознаєшся.
— А тепер, діду? Чому ж тепер не можна?
— Тому, що ще тобі рано знати.
— А коли ж, увечері розкажете?
— Увечері, — одказав дід, щоб як-небудь одчепитись.
— Так я ж увечері поїду додому. Розкажіть-бо тепер, діду.
— Оце тобі як припало,— сказав дід, дожовуючи посліднього шматочка пирога. Потім він устав, перехрестився, зв'язав клунок. Івась собі схопився.
— Дайте, діду, я однесу клунок у курінь. А як вернусь, то ви й розкажете.
Дід усміхнувсь.
— На, — оддаючи клунок малому, сказав дід. — Ти клунок однесеш, а я подивлюся на пасіку.
— Та тоді й розкажете?
— Та розкажу вже.
Івась ухопив клунок і миттю побіг з ним у курінь. Дідів погляд упав на шматок пирога, що викотивсь був з рук Івасевих.
— Бач і пирога забув доїсти, так йому заманулось знати про те замчище. І нащо йому про те знати? — Дід зітхнув. — Сказано, дитина! — сказав і поплентавсь до пасіки.
Тимчасом Івась уже вернувся назад. Від радощів він не знав що й робити, кинувся руками на траву і перевернувся через голову. Хороше малому літнього теплого ранку на шовковій траві качатися, перекидатися, — трава така пахуча, така м'якая. По небу сонце котиться, пече, гріє, там так душно, а під липою — тінь, холодок і зелено так, і вільно... Івась перекинувся ще раз, ще. Забув про руку, забув про виразку, забув про все. Шовкова трава, як тепла хвиля води, лоскотала його, обдавала своїм пахучим холодочком. Хороше Івасеві, серце радіє, очі грають, і качається Івась, перекидається через голову.
— Що то ти робиш, Івасю? — озвався дід, вертаючись назад. Івась усміхнувся до його всіма своїми зубенятами.
— Качаюся, — одказав і покотився по траві.
— А рука твоя хіба вже зажила?
Івась зупинивсь, глянув на руку.
— Уже не болить.
Дід опустився під липою, підпираючи її столітній стовбур своєю столітньою спиною. Івась прикотивсь до його і ліг на спину, підложивши руки під голову. Він дививсь то на зелене шатро, котре Розіслала над ними гілляста липа, то на діда, що насипав з ріжка на долоню табаки. Ось він уже перестав трусити її, заткнув ріжок і посунув його у кишеню; табаку зібрав у пучку і миттю висичав її своїм горбатим довгим носом.
— Ну, слухай же, — сказав він, підтираючи ніс корявими пальцями.
Івась прищурився, притих, насторочив вуха, щоб не пропустити і слова з того, що казатиме дід.
— Давно се було, — почав він. — А як і давно? Я був може такий, як ти, а може трохи і більший від тебе — не знаю. Батька не було дома — на Січі козакував, а дома була тілько мати, батько батьків, — дід мій, старий уже, такий, як от я тепер, а може й ще старіший, тілько кремезніший від мене, бадьорніший. Старі люди якось краще уміли зберігати свою силу, не так, як ми тепер. Не краще їм доводилося жити — оже були здоровіші від нас, не нікчемніли в розкошах, як тепер настало. Так ото, кажу, дома жили мати, дід та я, та ще приймак Іван, парубок так літ двадцяти п'яти або й того більш, — уже вуси великі були і борода засівалася. Дід узяв його ще малим — дитиною... Набігла татарва на нашу сторону, що попалила, що порубала, а що того полону набрала? Годі то узяли його батька і матір. Зоставалась дитина літ п'яти або шести, — дід ото і взяв до себе і вигодував. Як батько пішов на Січ, то Іван уже коло худоби правився, бо дід сам нічого не робив, — отак як я тепер у пасіці кохався, а мати, — звісно жіноче діло, — куди їй і коло скоту і коло плуга? Ото Іван і був замісто батька. І такий робочий, слухняний парубок! таких тепер людей нема та й не буде вже! — продавив дід і махнув рукою. — Жили ми тоді не тут, де тепер живемо, а там у ярку, нижче замчища. Де тепер все те і ділося, що було там колись? Тепер пустиння, яр та й годі. А тоді ліс там був густий, як щітка, високий, як церква. Унизу по яру річечка бігла, невеличка, оже вода у їй, як скло, чиста, а нап'єшся було — так і чуєш, що здоровієш. Тепер лісу того й признаку нема, а замість річки якийсь гнилий проточок, куди скидають битих собак та дохлих котів. А тоді, кажу, любо було глянути на річечку, — як синя стрічка звивалася вона між зеленими берегами. По той бік ліс, а по той бік садок аж шумить. На горі ото стояв палац і видивлявся у річку своїми білими боками та великими вікнами. Як прийдеш було до річки, то не треба іти і в замчище дивитися що там робиться, — у річці все як на долоні видно. Там, дивись, оконом пішов з ключами до комір, там дівчина побігла кудись, а там, глянь, на ґанок вийшов і сам пан. Дзивульський прозивався. Лях. Високий такий, товстий, червоновидий та усатий. За ним вискочить і жінка — теж ляхівка, як лисиця та увертлива, як оса жвава, так і біга, так і грає, і синок їх Павлусь, така славна дитина, чорноголове та чорнооке. Коло материного хвоста треться. Ото вийдуть на ганок та й милуються. А нам усе те у річці й видно. Були у пана й козаки. Сотня там чи що їх була у дворі, так вони надвірніми і звались. Ми, значить, вільні були козаки, а то надвірні — панські. Ті у пана на всьому його жили й годувалися, й одягалися від його, а ми собі на волі — коли зачуємо, що татарва йде — отоді за рушницю та й сторожиш, а як все тихо — рушницю на полицю та за плуг, хліб робиш. Самі себе годували й зодягали. І добре було, ніхто ні до кого не мішався, ніхто нікому не перечив, — вони собі особно, і ми собі особно. Здається, чого б краще? Ніт же. Така вже несита панська натура. Поки таки частіше навідувалася татарва у наш край — то й нічого було; як же її геть уже відперли на низ, — затихло трохи, ні полону не чутно, ні пожежі не видно, — живуть собі наші козаки та наживаються. Пан ото глянув і завидно йому стало. Ви, каже, сякі-такі сини, на моїй землі багатієте, а мені ніяких відбутків не відбуваєте. Воно може б пан і не казав нічого, та пана направила пані, а панію направили оті прокляті ксьондзи, ізуїти. Тут їх намножилося було, як гайвороння. Костьол завели та й почали хазяїнувати. Вони всьому злу корінь! Ну, ото як сказав пан так, то наші йому навпаки: яка, кажуть, твоя земля? Хіба й наша кров не лилася серед сього поля, хіба й наші списи не кололи проклятого бусурмана? Хіба і наші хати не палали від його поганських рук? Звідали ми того лиха більш, мабуть, ніж ви, у палаці живучи. — Панові, звісно, така річ не полюбилася. Почав нас тіснити, почав давити, — нема життя нашому братові. Ти підеш орати, виореш, засієш і зожнеш, а панські козаки приїдуть та й заберуть усе. Пішло, значить, між нами змагання. Були й бійки й колотнечі. Дехто з наших побачив, що біда, — посунувся далі, на вільні степи, хто — пішов на Запорожжя. А ми ото зосталися тут. Так дід розказував про те розладдя. Мене ще тоді й на світі не було, як се коїлося. Я вже жив тоді, коли між нами і паном не було його. Дід якось зійшовся з паном, чинші чи що йому платив, та й жили ми тихо. Так розказував дід, що як тікали наші, то перше всього утік Прокіп Вернигора. Саженний, каже, чоловік був, а сила — ведмеді боров. Він як тілько почув се, зараз наплював і, кинувши дома жінку й хлопчика сина, подався далі, розвідувати вільнішого місця. Прокіп пішов, а пан як почув, що Прокіп утік, то велів зараз привести його жінку і сина до себе. Злякався, думав, що Прокіп пішов набирати товариство, щоб сплюндрувати замчище; та ото узявши жінку і сина і почав їх допитуватись, куди Прокіп змандрував. Ті, звісно, не знають, — Прокіп так скрився, що й їм нічого не сказав. Так і кажуть панові: не знаємо, добродію. — Як не знаєте, сякі-такі? Почав їх мордувати. Посадив у льох, не давав по три дні їсти. Там голодною смертію і наложили вони головами. А тимчасом і Прокіп вернувся. Вернувся до хати — нема хати. Як померли вони, то пан звелів і хату спалити.
— Де, пита, хата, де сім'я? Так і так, розказують йому сусіди. Як почув Прокіп, то зразу-таки й здурів. Як чума та бродив по всій околиці і лякав своїм видом людей. Заріс, почорнів, — гірше татарюги здавався. Всі його боялися, всі від його одхасалися, як від божевільного. Одна тілько баба знахурка не боялася його. Вона закликала його до себе, почала шептати, травами поїти. Ого! — очуняв Прокіп. Хоч і не зігнала вона з його туги невимовної, оже все-таки став він на чоловіка схожий. А то кого не стріне, зараз питає: де ви мою жінку діли? Де ви мого сина поділи? Із'їли? Та так і сунеться до тебе. Очуняв ото. Тимчасом пан дознався, що Прокіп вернувсь. Послав на розвідки. Прокіп тоді знову змандрував і, мандруючи, кажуть, наказував: що з'їв пан його сина, з'їсть же самого пана син його. Звісно, тоді ніхто не вірив словам Прокоповим, всі казали, що це знову до Прокопа вернулося те, що баба зашіптувала. Скривсь ото Прокіп, нема його, не чуть його і слід запав за Прокопа. Коли се чуємо одного вечора — мені тоді літ може п'ять або шість було, — коли син панів бігав по садку, грався чи ловив метеликів, — якийсь, кажуть, чоловік, чорний як орап, височенний, здоровенний вискочив з-за кущів, ухопив панича, затулив йому рот і подався геть ярами та байраками. Струс на всіх напав, біганина, шарпанина. Пані, кажуть, в постелю злягла, звісно, мати, та ще один тілько й син у їх був. Пан зараз наказав сідлати коней — гайда! І сам сів. Поїхали. їздили, їздили, шукали, питали. Усі нишпорки, усі глухі кутки виїздили та виходили, — немає, нігде немає! Як у воду упав! Щось через тиждень вернулися з порожніми руками. Сум та плач окрив панське дворище. Батько, мов убитий, ходе, мати — плаче та виє. Ксьондзи знай службу служать та молитви читають. Нема, не вертає! Нема місяць, нема другий, третій, півроку. Погиб панич! Наші догадуються, хто це похазяїнував, та мовчать, а пан у тямку ніяк не візьме. Відправили поминки, виплакалися, напилися і почали звикати. Минали літа, ішли роки — забули про панича. Одна мати не забувала, щонеділі, щосвята вона, кажуть, наказувала ксьондзам відправляти службу за його душу. Службу правили, а тимчасом і нас не забували: спершу чинш платили панові, а потім він виписав жида з Польщі. Обідране таке було як приїхало. Оже як пожив тут, зараз прибрався, опірився. Зараз винницю задумав будувати. Німця якогось виписали, збудували. Нам уже дома горілки варити заказано. Пий жидівську. Далі почали ще гірше нами крутити: на річці всякому воля була риби ловити, а то вже і до річки не можна доступити, — плати жидові за воду. Звісно, як хазяїни, — скотину держали і за скотину плати. Год від году все нас більшало, то нарождалися, то нові прибували з Польщі. Дивимся, нас уже сот до п'яти добирається, а церкви своєї немає. Зійшлися, порадилися. Збудували й церкву. Тепер уже від неї і сліду немає. Під велику пожежу згоріла вона. А тоді була церковця, як куколка. Увійдеш було — чисто та ясно. І попа ми роздобули. їздили аж у Київ за попом. Приїхав піп, — і ото ми вже і себе людьми почули. Коли далі чуємо, що і в церкву не воля ходити, — плати жидові і за церкву, за те, що службу божу прослухаєш. А вже коли вінчатися або вмирущого ховати, — то жид здере як з білки. Терпіли наші до сього, терпіли — нема мочі терпіти! Почали у сходи сходитися, раду радити, як його далі бути. Чуємо, не в нас одних так. Скрізь по Вкраїні бісова жидова прибрала нашого брата до своїх нечистих рук. Чуємо, наші почали огризатися. Там, за Дніпром гайдамаки піднялися, — одну панську сім'ю вирізали, другу — вивішали, третю разом з добром спалили. Ожили ми трохи, почали гайдамаками стращати. Пан злякався — попустив. Далі чуємо, що вже і геть то за Дніпром збили колотнечу, Умань узяли. Полякалися ще більше пани. Наш, дивимся, знову почав козаків зброїти, — то було розпустив, а то знову зібрав. Усюди чати розставили, сторожу постановили. Розставляй, кажемо а тимчасом думаємо, як би то і до нас гайдамаки навідалися. Нам про пана байдуже, пан собі, звісно, як пан, він ні до чого не вхожий, що йому скажуть — те й робе, а що ксьондзів та жида струснули б, то вже хай начуваються! Живемо собі та слухаємо, як гайдамаки правляться з панами та жидами. А найгірш, кажуть, з них якийсь Найда, — нема їм проходу від його. Він не то, щоб за військом ходив, свого стану держався. То хай, каже, інші собі з військом правляться, а я сам з панами. Набере оце невеличку ватагу та й гайда з нею. Сьогодні там вирізав, на завтра, дивись, уже гень у противному кінці палає палац від його рук. Де й не ждали його — то він там і вродиться. Характерник був. І молодий ще, кажуть, та лютий, завзятий такий, що крий боже! Коло його, кажуть, і дід якийсь. Високий, білий. Так удвох з ним і швендяють. Ніколи не розстаються. Діда він батьком величає; а дід його сином. Чи то вже рідний його батько, чи наречений — господь його знає. Тоді часто так бувало, що менший старшого батьком зове. І отаманів козаки батьками величали. Батько та й батько! Синок із батьком гуляє, — так казали про того Найду. Звісно, може і брехали люди, — чутка-утка поки обійде цілий край — десять раз вилиняє, переміниться. Так і тут, може і справді Найда не такий страшний, як про його казали, оже ми чули тоді, так і вірили. Вірили та ждали до себе в гості, — невже ми на самім кінці землі живемо, думали тоді, що гайдамацтво не заверне покоштувати нашої страви? Ждемо-ждемо — немає. Кругом кажуть люди, що бачили то там у лісі, то в байраці гайдамаку, — може то й не гайдамака був, може який утік від пана та переховувався, та вже під той час і він здавався за гайдамаку. Сказано — у страха очі великі! Так і тоді було. Добиралося вже до другої пречистої, — а в нас благодареніє господу — тихо. Коли на саму пречисту приходимо у церкву, стоїть на цвинтарі якийсь старець. Бог його знає, що воно за старець, — руками якось чудно виверчує, язиком щось белькоче — нічого не розбереш, чудно так говорив. Ну, наші, звісно, хто чим спромігся, подали милостину і пішли обідати. Чуємо, наш старець пішов в замчище, аж до самого палацу прохати милостині. Се нас, правда, здивувало, — ще не було таких смілих старців, щоб аж у замчище ходили милостині прохати, — оже ми нічого собі не ждали, погуторили, погуторили, подивувалися з смілого старця — та й годі. Нищий скрився — ми й забули про його. На воздвижения... так, здається, на воздвиження Іван наш їздив на бакшу добирати кавунів, їздив і я з ним. Шлях ішов наш балкою, а потім трохи на гору — то й бакша наша. Їдемо балкою, дивлюсь я, у лісі щось метушиться. Дивись, кажу, Іване, чи не мана то, чи не морочить що мене, мов ген у тому лісі люди ворушаться. Іван повернувсь, дивиться: «Справді, — каже, — Карпе, люди. Що воно, — чи не гайдамаки бува?» Як сказав він се, то в мене аж у п'ятах похолонуло. Злякався. Чого мені страшно стало тоді — сам не знаю. То дожидалися гайдамак — і раділи всі і радів я з своїми, а як почув слово «гайдамаки», то в мене і духу не стало. Я таки чув, що вони люті були, а дорога якраз на отой лісок лежала,— то може того і злякався. — «Що ж, — кажу, — Іване, певне то гайдамаки, чи поїдемо далі, чи назад вернемося?» — Чого, — каже,— назад вертатися: я ще в їх попросю тютюну на люльку. — І нічого. Ідемо собі помалу. Коли се дивлюсь, подались люди за дерева, а один одрізнивсь, переходить нам дорогу. Став серед шляху та зараз за воли: тпру! Гляну я — обірваний, обшарпаний, — волоцюга волоцюгою! — «Здорові!» — обізвався до нас. — Здоров,— одказує Іван, я вже мовчу, сліжу за Іваном — ні пари з уст. — «Що ви за люди?» — пита нас. — Люди, — каже Іван, — живемо тут. — «А їдете куди?» — Ідемо, — каже, — на бакшу за кавунами. — «Що ж, ви, панські?» — пита. — Панські, — каже. — «Що ж ваші пани?» — Нічого, пани, звісно, як пани. — «Добрі чи лихі?» — Де ти в ката набрав добрих панів? — каже Іван, — вони всюду однакові. — «А що ж ви, мовчите?» — пита гайдамака. — Що ж, мовчимо, — одказує Іван, — ждемо, може покраща. — «Дурні! — крикнув гайдамака. — Ніколи ви сього не діждете. _Ви б зробили так, як наші роблять, — вирізали та й годі». —: Як сказав це, то в мене аж поза шкурою подрало. А Іван нічого. — Ти, — каже до гайдамаки, — не лайся. Краще дай мені тютюну на люльку, коли є. Покуримо та й побалакаємо, а не то, що зараз лаяться. — «Що покурити можна, то можна, — каже гайдамака, — а що дурні, що панам спускаєте, — то й то правда. Злазь же з воза. А то що з тобою за хлоп'я?» — і вказує на мене. — То, — каже Іван, — хазяйський син. — «Хіба ти робітник?» — Та я, — каже, — так, приймак: мене взято ще малим. Я, значить, у їх і виріс, і вигодувався. — Ізліз Іван, одійшли вони геть від воза до окопу, посідали, наложили люльки, закурили, гуторять. Що вже вони собі говорили — бог його знає. Я тілько бачив, що Іван усе молов щось губами, розмахував руками, указував пальцями, а гайдамака сидів, понурившись у землю, і все курив та курив, коли-не-коли спльовуючи. Там-таки добрий час вони просиділи, балакаючи, аж мені надолужило дожидатися Івана, а окликнути боюся. Коли це слухаю, у лісі стук, топіт, гомін. Дивлюся — люди так і в'ються поміж деревом. Деякі на конях, деякі пішки. Гудуть як бджоли. Видно, і вони запримітили мене, бо зараз деякі кинулись до воза. — «Сюди, сюди!» — гукнув на їх гайдамака, що на окопі сидів. Вони й повернули до його. Потім Іван і гайдамака устали і пішли за ними у ліс у гущавину, один тілько й зостався на окопі якийсь каліка. Придивлюсь краще, аж се знайомий каліка, той самий старець, що ходив у замчище милостині прохати. Я тоді і догадавсь, що се за старець. Трохи перегодом і Іван вийшов і все усміхається. Сів він, поїхали, Іван все-таки сміється. Чого ти, питаю, Іване, смієшся? — Ет,— одказує, — не всім й знати. Поїхали ми, забрали кавуни і вернулися додому благополучно. Уже коло того лісу ні гайдамак, ні старця не було. Тілько що приїхали додому, Іван зараз махнув до діда у пасіку. Я й собі поза деревом покрався. Слухаю — Іван розказує про гайдамак та все плеще [про] сина якогось та батька. Дожидаємо, кажуть, — каже Іван, — сина з батьком, а то зараз... Що то за «син з батьком» і що «зараз», я так і не розібрав тоді. Тілько як Іван уже збирався виходити, то ще додав: я пак і забув! Нате, діду, гайдамацького гостинця, — та се кажучи, повну жменю червінців з кишені так і висипав. — Нащо ти брав? — спитав дід. — Та я, каже, й не хотів, так начепилися, — бери та й бери. Силоміць у кишеню накидали. Такі веселі та добрі люди! Хай їм щастя служить. — Як тілько Іван висипав перед дідом червінці і повернувсь, щоб іти — я як той заєць, скоріше від куреня подався. Поки Іван вернувся — я вже й коло воза, та так працюю коло кавунів, — в комору ношу. — Ти ж, Карпе, мовчи, — сказав мені Іван, як кавуни прибрали і одкочували віз у сарай. — І матері не хвалися, що бачив сьогодні. — Ні, — одказав я. А самому так і кортить побігти та сказати матері. Оже я таки вдержавсь, боявся, щоб гайдамаки не прийшли уночі та не зарізали. Почало смеркати. Гульк — дід прийшов у двір. То дід ніколи з своєї пасіки не вилазив, поки не похова аж бджіл у погріб, а то покинув і їх та прийшов.
— Холодно, — каже, — у курені вже стало. Ми ляжемо з Іваном у клуні.
Повечеряли, пішли. Я, буцім, мені на двір заманулось, за ними.
— Що ж, Іване, — пита дід, — чи ляжемо трохи спочити, чи як?
— Ні, діду,— одказує Іван. — Як ляжемо — то може й проспимо. Краще нам до їх піти.
— І то розумне слово. Чи йти, то й ходімо.
І пішли собі прямо на пасіку, лісом. Мене, малого, аж за жижки сіпа побігти навзірці за ними та раз — у лісі темно — страшно, а вдруге — мати сама у хаті. Вернувся я, та все одно до вікна рвуся та рвуся, мовби то можна було що й побачити. Аж мати помітила.
— Чого ти, каже, Карпе, устромив свої очі у вікно? Кого дожидаєшся — Івана чи діда? Вони пішли і вже не вернуться аж до світа. Лягай спати.
Я ліг, радий, що мати нічого не примічає. І тілько почув, що мати почала сопти, я вп'ять до вікна. А надворі темно — хоч око виколи, аж у мене сльози з очей ллються, а я одно їх пну та пну у шибку. Як мати поворухнеться, то я і приляжу на лаві, а почув, що сопе, — знову до вікна. Уже добиралося за північ, я все не сплю і спати мені не хочеться. Чую, щось мов загуло. Я до вікна. Собака наша гавкнула та й замовкла. Коли се як затупотить, як залущить щось надворі, аж злякало мене. Я мерщій од вікна одхилився, бачу, мов тіні які снують, — все мені мелька та мелька перед очима. Довго воно мелькало та лущало. Чую і затихло, я знову до вікна — хоч убий, нічого не видно. А мати спить аж хропе. Постояв я, постояв та й знову ліг. Лежу, не спиться мені і, здається, що все кругом мене так ходором і ходе, так і крутиться. Лежу я та думаю: що воно за знак, що так світ крутиться. Коли се зразу: га-га! го-го! мов прірву прорвало, докотився крик до мого вуха. Я мерщій до вікна. Блись, блись! мов зразу сто блискавиць заблищало. Грюк! гургук! «Гайдамаки! гайдамаки!» — почулося. Дивлюся, уже стайні як свічка палають. Я так на місці і прикипів... У дворі у нас хоч голки збирай, — видно стало як удень, а на самому краї замчища, над проваллям, горять стайні. Небо чорне-чорне. Огонь мов скажений гоготить, лиже, жере оселю, то огненним, вітром угору кинеться, то осяде наниз і все шириться, розпросторюється. По двору щось за люди бігають, кричать, гудуть... Го-го! га-га! рушниці грюкають... Держись! Верляй, верляй, Петре! Дивлюсь, — уже і кухні займаються і костьол запалав... Загоготіло навкруги, як у пеклі, тріщить, лущить, палає. Один палац білий як лебідь стоїть серед того огнища. Зарево пожежі б'є у його вікна, і, здається, мов яке біле страховище з огненними очима витріщилось з-за огню і дивиться. Коли се — бов! бов! — у нашій церкві задзвонено. Загув, залементував забій нашого дзвона навкруги, на всю околицю, мов що тужило і голосило страшно, так гув наш дзвін... А з замчища доносився крик, гук, нестямний божевільний регіт... В очах у мене потемніло, загула, закрутилася голова, я ще чув, як мати тривожно схопилася, кинулася, крикнула з переляку... а далі вже нічого не знаю, — все кругом мене покрилося туманом, ніччю... Знаю, що я вже як прочумався, то був день, я лежав у курені, а коло мене сиділа, схилившись, мати і плакала... Я сам, глянувши на неї, почав плакати. У моїх сонних думках мелькала, мов тінь, пройшла ніч з її страшними ділами. Я пригорнувся до матері, трушуся, питаю її: мамо! чи пішли вже гайдамаки? чи не взяли вони Івана і діда з собою? Мати відказала, що гайдамаки ще гуляють, не пішли, що з гайдамаками гуляє дід і Іван. І справді, я почув співи і крики у нашому дворі... Я ще дужче пригорнувся до матері... Я їх боюся, мамо,— сказав. І мати почала мене втішати. Два дні і дві ночі гуляли гайдамаки, два дні і дві ночі я з матір'ю і не навідувалися у хату, а були в курені, страви ніякої не варили, годувалися хлібом та кавунами. На третій ранок, коли я прокинувся, то матері уже не було коло мене. Я злякавсь, Думав чи не гайдамаки її взяли, і почав плакати, гукати. Коли ось і вона біжить.— Чого ти, Карпику? уставай, ходімо у хату. — Там гайдамаки, — сказав я. — Нема вже, пішли,— відказала мені і взяла за руку. Я ішов за нею, опинаючись. Ніколи я не забуду того, як уперше після гайдамак глянув на замчище... Що було, а що стало, господи? То було замчище, як райок який, стоїть і дивиться на наші хати згори, а то... стін немає, гора вся чорна, чорна, укрита попелом та головешками від стайні, кухонь і костьола. Одні чорні купи. Палац закурений, задимлений, з полупаними стінами, з побитими вікнами, з розчиненими дверима, з котрих не переставала котить пара, пожежа ще не зовсім згасла, то там, то там високим стовпом стояв дим, то з тії, то з другої купи курився він... Страшно глянути! Ми увійшли у хату, — мов татарва перейшла через неї: усюди долівка порита, на лавах поналивано, на столах глеки, поставці... смердить горілкою. Мати зараз почала прибирати те все. Скоро прийшов і дід, грізний, мовчазний і ні на кого не дивиться. Опустився він на лаву коло столу і взявся за голову руками. — Оце так! — глухо якось вимовив, аж у мене у серці похолонуло. Рідко коли казав дід се слово, тоді хіба виривалося воно, коли яка велика шкода або нещастя траплялися. Мати мела сіни, і коли сказав дід се, то у матері і віник випав з рук. — Що там таке? — боязко спитала вона, розправляючись і зводячи на діда свої очі. — Оце так! — знову сказав дід і цмокнув. — Оце Вернигора помстився! Оце віддячив за свого сина!.. — І видно було, що дід трусився і щось шептав губами, так тілько він молився тихо. — Що ж там таке? — спитала знову мати. У діда сприснули руки з столу, котрими він піддержував голову, і трохи за малим дід не клюкнув носом. Потім підвівся і хмурий напрямився у двері. — Не питай! — глухо відказав. — Се він був з сином! — додав і пішов з хати... Я мов скаменів, сижу на полу, дивлюся, чую, що щось страшне случилося, і не розберу нічого. Мати постояла, постояла, подивилася услід дідові, узялася за віник І почала знову мести. Перегнута її спина одно хиталася перед моїми очима. Коли винесла мати сміття і увійшла у хату, то незабаром і Іван уплів за нею, розкудланий, з червоними очима. — Де дід, тітко? — спитав він. — Пішов кудись, мабуть до пасіки. — Іван мав був іти за дідом, та його мати задержала: — Іване! підожди, скажи мені, що там случилося таке? — Нічого, гайдамаки похазяїнували, як бачите, — відказав Іван. — А чого батько такий тривожний? Про якого то він Вернигору та сина плескав тут. Хіба Вернигора вернувся? — Хм, — мукнув Іван, — та се ж його діло, — одказав, указуючи на руїни. — А що ж то за син такий? — знову пита мати. — Генеральський син, — каже Іван. — Хіба і він вернувся? — аж скрикнула мати. — Та то ж вони вдвох з Вернигорою і хазяїнували. Сам Найда, своєю рукою і панів порізав... Очі у матері широко-широко роздалися, лице поблідло, подовшало. — Господи! — ледве чутно вимовила вона, зняла руку, щоб перехреститись, і не довела хреста... Потім вона опустилася на лаву і сіла, важко дишучи. Тоді і я розібрав, що воно за Найда. Потім уже розказували люди, що як украв Вернигора у пана сина, то зараз і подався з ним на Запорожжя. Там його зростив і вигодував, а під гайдамаччину і привів до батька-матері, бач, не своєю, а рідного сина рукою покарати! Тяжко віддячив за свого сина! — додав дід, важко здихаючи.
Івась дививсь усіма своїми очима на діда, ураза страху та жалю лежала на його малому личку, він боявся глянути куди в бік, здихнути вільно.
— Так се син батька та матір зарізав? — помовчавши таки чимало, спитав Івась, не ймучи віри своїм ушам.
— Та то ж і виходить на те! — одказав дід.
— А де ж Найда тоді дівся?
— Гайдамаки пішли від нас на третій день, з ними повіявся і Найда. Скоро їх усіх переловили і то на суді в Варшаві почув уперше Найда, кого він зарізав у нашому замчищі. Вернигору ж четвертували, а на Найду не знялася і лядська рука. Такого шибеника боялися і судді судити і пустили його на волю самому каратися. Він прямо і причвалав звідти до свого дому. По дорозі заходив у Київ, до печер каятися, був у святого ченця і прохав його наложити йому покуту. Так і чернець не знайшов покути на його. Три дні і три ночі не їв і не пив нічого чернець, все молився за його перед богом, а на четвертий сказав: іди від мене, душогубе! Твій гріх такий, що немає на тебе і покути. Господь і молитов моїх не приймає. Іди і не погань святого нашого міста!
Найда ото і прийшов до нас, прямо в замчище, і як глянув на рідне курище, так і збожеволів. Вибрав собі склеп під палацом, там де голодною смертю полягли Вернигорова жінка з сином, та там і оселився. Що він там робив, як жив — ніхто не знає, ніхто до його не навідувався, всі боялися його як чуми. Чутно було тілько серед ночі, мов пугач пугукав, то Найда так страшно голосив, молив у господа смерті... І смерті господь не давав йому. Довго він жив. Дворище зовсім опустилося, поросло бур'яном, чорнобиллю. Палац все далі і далі розвалювався. Залізна покрівля поржавіла, подірчавіла, буря задрала її один бік і видно було гнилі крокви, червоні, як кров, стіни, котрі год від году все тріскалися, падали... Страшно було глянути удень, а вночі на всю нашу околицю розносилося страшне завивання. Ми вже як привиклі до його — то й нічого, а заїжджий чоловік не спить бувало цілі ночі, аж поки не покине проклятого місця. Літ двадцять жив і вив Найда там. Я вже великий виріс, уже засватався, як однії ночі чую — не стало чути того страшного гуку. Ми думали, що отже вимолив таки Найда у господа смерть собі. Коли раз на зорі дивлюся, щось біле та страшне таке спускається з гори у ярок. Зігнулося так, мов на ногах і на руках лізе. А борода аж по землі волочиться. Дивлюся, покралося у ярок до річки, схилилося над воду, мов напилося, і знову порачкувало назад. Трохи перегодом знову спускається з гори і знову піднімається на гору. Чую, розказують наші козаки, ішов якийсь перехожий каліка. Сухий, страшний, ледве ногами пересовує, а йде. Аж з Єрусалима, кажуть, простував. У одного козака упросився ночувати і почув ото страшний крик Найдин. Питає — що то? — Так і так, розказують йому. На другий день, кажуть, старець прямо пішов у замчище. З того часу і перестав ото вити так страшно Найда. Старець, кажуть, найшов-таки на його покуту. Дав йому сухий прутик з яблуні і сказав: оце посади сю яблуню і поливай її щодня рано на зорі водою ото з того місця. Тілько носи воду ротом і поливай ротом. Коли яблуня розів'ється, тоді твій гріх минеться. — Ото Найда і носив ротом воду поливати ту яблуню. Щось літ з десять ще видно було як Найда, мов звірюка, то спускався з гори, то піднімався на гору. Потім не стали ми вже бачити Найди. Однії ночі щось страшно загуло, аж земля захиталася. На другий день ми побачили, що то палац розвалився. Так надвоє і розпався. Цегла аж у наш ярок понакочувалася, а там — страшна купа! Одна тілько якось стіна, що і тепер ще стоїть, устояла,— червона, як язик, вона висолопилася з купи груддя. Коло неї побачили ми, мов що зеленіло. Але що то було — не знаємо. Ніхто з нас туди не ходив. Старець буцімто наказував: не ходіть на те прокляте місце, бо...
— Діду! що воно за знак, що бджоли он яким кім'яхом полетіли? — перебив Івась діда.
— Де? — І дід, углядівши, схопився, мов опарений. Як молодий хлопець, побіг він мерщій у курінь, ухопив казанок з водою і, вирвавши жмут трави, почав кропити. Бджола піднялася вище угору, дід підскакував та натужувався, щоб досягти туди; аж Івась розсміявся, дивлячись, як дід витанцьовує та крутиться разом за бджолами, що як змій той розпросторилися в повітрі. Ось голова, як змій, окрутнулася, немов намотувала довгий свій хвіст, і опукою опустилася на невеличкій тернині. Дід побіг мерщій у пасіку і ухопив улик. Ніхто б не сказав, що се був столітній дід, так він крутився, не дивлячись на те, що сонце якраз стояло над головою і пекло як огнем. У діда аж сорочка змокріла, на жовтому виду, мов дощові краплі, виступив піт. Не потураючи на те, дід знай правився коло свого улика, то окурював його смирною, то навощував вощанкою. Ось, перекинувши на плече улик, побіг з ним до тернини, підставив під бджоли і стрепенув легенько гілку... Бджола піднялася трохи угору, роздалася ушир, дід підхилився під улик, і бджола почала тихо осідати у його. Коли затихло її зигання, дід опустив улик на землю, прикрив його ряднинкою, зав'язав і поніс аж у ліс.
Не вспів дід вернутися, як знову заколихалися над пасікою бджоли. Аж два кім'яхи їх носилися над нею, то сходячись докупи, то розходячись у сторони.
— Діду! діду! ще рій! — крикнув Івась.
Дід, мов звір, вискочив з-за дерева і знову забігав, закропив водою, юртувався, крутився. Піт зовсім залив його лице, річкою стікав по бороді, капав з носа. А дід одно бігає, носе вулики, підкурює їх, вощить та збирає рої.
— Це ти, Іване, мабуть такий щасливий удався! — сказав дід, збираючи вже третього роя. — Не було, не було, та зразу аж три!
Тілько що сказав дід се, як Івась знову закричав:
— А он, он, діду, уп'ять рій!
Дід глянув, пасіки не видно було, вся вона окрилася бджолою.
— І-і ти, господи! — промовив дід, не знаючи що робити, і втерся рукавом. Сяк-так накинув він ряднину на вулик і знову побіг до пасіки.
Ще два рої осіло на липі. З цими довго вже возився дід, поки зібрав їх. Високо осіли вони, і дідові прийшлося верьовкою пригинати гілля. Одного таки струсив дід, зате другий знявся і ще вище осів. Прийшлося дідові драбину приставляти, по липі з уликом лазити. Як білий ведмідь карабкався дід по широколистих гілках. Сонце вже геть почало повертати надвечір, коли дід струсив і п'ятого. Івасеві вже їсти хотілося, аж шкура боліла, і він крикнув до діда:
— Їсти хочу.
— Бери ж там у курені та й їж, — сказав дід, а сам правиться коло роїв.
Уже Івась і наївся, уже, розвернувшись у курені на сіряку, і заснув добре, як дід, упоравшись, насилу доліз до куреня.
— Хх-у! О-ох! — важко дишучи і втираючись рукавом, казав дід.
— Оце так! оце виморили! Хх-у! — І дід почав витирати шию.
— То бо то я слухаю вчора увечері, що це так бджола гуде. Аж воно он чого, — казав дід, розварюючись від немочі у курені. — Та я таки з того попового і дожидав сьогодні роя, за те Очкурів і признаків не давав, що так його швидко вижене. О-ох! оце втомився!
— Ви б, діду, поїли чого,— сказав Івась.
— Та куди тут, сину, їсти, хоч би спочити трохи. Ох! Старий уже став, нікчемний... Ну, Іване, — помовчавши, почав знову дід, — за те, що ти такий щасливий, — перший рій твій буде.
— Що я з ним, діду, робитиму?
— Як що? Він тобі наносить меду, приведе роя на той год. От і буде уже два.
— Та й що, діду?
— Та й нічого. Може твоє щастя таке, що з одного розведеш цілу пасіку.
— Та тоді я багатий буду, діду?
— Еге ж, багатий.
Сонце ще опустилося нижче, застилаючи долину своїм світом. Мов огненною водою налило воно її повну, аж до самої гори. Огненні його хвилі хвилювали, досягаючи аж до куреня, часом гострі стріли тих хвиль добігали аж до самого діда, стрибаючи й виграваючи на мокрій від поту сорочці. Стало тихо, тихо, як буває перед заходом сонця. Дід лежав і не ворушив ні одним суставом, мов дерев'яний він був. Івась перевернувсь, позіхнув.
— Та й що, діду, казав отой старець, що наложив покуту на Найду? — спитав Івась.
Леско зразу гавкнув і помчавсь за ліс.
— Хто-то там? — підводячись, спитав дід. — О-ох!
Довга тінь з чоловічої голови упала коло куреня і пішла далі.
— Добривечір, діду! — сказав, уходячи в курінь, ще молодий чоловік, несучи чималий клунок на плечах.
— Здоров, Свириде! — відказав дід.
— Пров'янт вам привіз, — весело сказав Свирид, спускаючи з плечей клунок.
— Спасибі. То ти його чимало нагилив. Ми удвох з Іваном і учорашнього не поїли.
— Такі ж ви і їдці! — усміхаючись сказав [Свирид].
— Такі як бач. Сідай же, Свириде, у нас, гостем будеш.
Свирид сів. Свирид ще молодий чоловік, довгобразий, білявий, білі його уси гостро опадали наниз, мов прядив'яні пасма, борода засіяна гострими білими остами, лице чисте, засмажене сонцем, очі голубі, ясні, все мов вони сміялися у його, все грали. Свирид у білій сорочці, в вибійчаних штанях, у черевиках. Як тілько він сів, зараз почав накладати люльку.
— Чим же ви мене будете вітати? — спитав усміхаючись.
— А чим же тебе вітати? Он сьогодні Іван підодрав уранці шмеля, так він йому меду й дав. Може й ти хоч! — сміючись каже дід.
Свирид зареготався.
— Так ти й видрав, Іване, меду? — пита хлопця.
— Еге, видрав. Я його хотів уловити, а він мені як дасть от сюди, в руку, меду, так тілько — а-ах! Солодкий, солодкий!
І дід і Свирид засміялись.
— Так отакого ти видрав меду. Що ж, і додому повезеш? Там тебе ждуть,— каже сміючись Свирид.
— Хай йому біс, такому медові! — каже, здихнувши, Івась.
— Що ж це Горпина не приїхала? — спитав дід.
— Не знаю. Пан-отець пішли кудись з дому, ні на кого покинути дворище.
— А що Яків як?
— Тупчак, діду, будемо будувати. Уже і німця виписали аж з самої Німещини! — каже сміючись Свирид.
— Тупчак... німець... — глухо процідив крізь зуби дід.
— Та й німець там штучний, коли б ви, діду, побачили. Низьке, окадкувате, у бороді як жид, губи товсті, зуби чорні, а очі — так всі і повиверталися, — червоні, червоні, як у півня. Сидить з панотцем та одно трахтують за тупчак.
Дід здихнув важко.
— Що ж він і хліб дума їсти з того тупчака? — спитав дід.
— Аякже? І боже мой! — гукнув сміючись Свирид. — Там задумують таке, щоб само й на кіш насипало, само зсипало, вивертало, у діжі складало, вчиняло й пекло, — та все само!
— Ще може само й їло?! — гостро підказав дід.
— Не знаю вже того. Про те не казалось нічого, — жартує Свирид.
— Чи воно таки, Свириде, є в тому толк? Сам таки погадай добре та й скажи: стоїть вітряк і стоятиме, ще ж благодарить бога хліб не переводиться. Якого ж йому ще млина забажалося? Чи не такого, як юхтяну фабрику завів?
Свирид нічого не одказував. Сміх спав з його виду, і він тілько смоктав люльку. Іван лежав і водив поглядом по куреню, дід сидів, похилившись.
— Мовчиш, Свириде? — спитав дід.
— Мовчу, діду, — відказав, усміхаючись очима, Свирид.
— Мовчу і я, Свириде! Хай собі що хоче там і робить, я відказався від цього — живи як хочеш, роби — як знаєш, не чіпай моєї тілько пасіки. Оже як гляну на невістку, яка була, а на що перевелася, — не від добра ж то? — як гляну на отсю дітвору, — і дід вказав на Івася, — то так коло серця і запече. Нащо вона росте? Що їй зостанеться після такого батька?.. Краще, Свириде, і не згадувати про се. Знаєш, що мені легше стає, як з двору нікого не бачу. Сидиш собі, бджола тобі гуде, сонечко сяє, божий світ розцвітає. Сидиш собі і так легко стає, так одрадно. А приїде хто, зараз і принесе яку новину. Так зразу і покриється все це туманом. О-ох! краще б уже ні бачити сього, ні чути!
Настало мовчання. Таки чимало помовчали. Сонце вже опустилося до самого долу і горіли від його світу серед неба легенькі хмари. Як шматки золотої матерії, миготіли вони серед синього глибокого поля. Свирид докурив люльки і встав.
— А що ж, Іване, годі лежати, час додому.
Івась схопився.
— Потривайте лиш трохи, я передам справді гостинця Горпині й Одарці.
Дід пішов до пасіки, узявши покришку і різець. Скоро й вернувся, несучи на покришці стільник білого пахучого меду. Зверху дід покрив його листям і подав Свиридові.
— Оце нате. Самий липовий. Коли б тілько бережно довезли. А покришку привезеш, Свириде, назад.
— Добре, діду. Прощавайте ж.
— Прощайте, діду, — промовив Івась, даючи чолом.
— Щасливо вам. Приїжджай ще коли, Іване, та привозь з собою і Одарку. Поклонись матері.
— Добре. Поклонюся.
Дід випроводив Свирида і Івана аж за ліс. Потім вернувся і сів вечеряти. Сонце сіло, поки дід скінчив свою суху вечерю. Потім пішов він обходити пасіку. Попереносив і поставив і ті рої, що вловив був за день. Ніч зовсім обняла усе, і зорі заблищали у небі, як дід, окликнувши Леска, побрався у курінь спати.



 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Родина Бородаїв" >> Пасічник