Вибрані поезії та переспіви

 

 

 РОЗМОВА ДВОХ КУМІВ ПРО ЗЕМСЬКІ ДІЛА

 

Різдвяна віршівка

Присвячується панам гласним «Полтавского Губернского Земского Собрания XXXI оч. созыва».

— Здоров був, куме! Звідкіля
Господь несе тебе додому?
— Водив на продаж я теля,
В Полтаву жидові рудому.
— Ну що ж, продав таки як слід,
Чи збув його, аби то збути ?
— Хвалити бога, на обід
По пан-отцеві може й буде...
Царство небесноє йому,
Впокой ти, боже, його душу!
Тепер без його одному
Мені отут не мало струсу.
— Та чув я, куме, що й тебе
Лиха година зачепила...
— Що ж мусиш ти робить? Таке
Життя вже наше, бачиш, миле...
— А вже життя!
Облиш тужить!
Воно само загладе муки...
Уже ж не зможеш підложить
Під умерущого ти руки?
— Та так то так, та шкода, бач...
— Де тії шкоди не буває?..
Харпак її тут зна й багач,
Та хто її тілько не знає?
Покинь журитися, кажу,
Бо від журби добра не буде;
А ти от краще розкажи,
За що продав теля ти людям?
— Та як би людям, то й не жаль,
Вони б таки його зростили;
А то, бач, жидові продав...
— Хіба телятина не мила
Жидам, ти думаєш?..Їдять
Вони тепер усе на світі...
Колись я вивіз поросят,
І поросят купили кляті!..
Тепер, бач, і жиди не ті,
Якими ми колись їх знали, —
До всього нашого падкі,
А крадькома їдять і сало;
Телятину ж і бог велів!
— Та не базікай, куме-брате!
Мій жид теляточко купив
Панам обід наготувати.
— Що ти верзеш? Невже ж пани
Жидівську страву стали їсти?
Що ж то обридли їм свої
Лагоминки, то ке жидівські?!
— Та ні, не те... А, бачиш, жид
Якусь то клубу взяв держати,
А в клубі тій отой обід
Пани й звеліли зготувати.
Там їх наїхало тепер
Такая сила — мати божа!
— А що великий хто помер,
Зібрались поховать як гоже?
— Ні, не про те, про земські, бач,
Діла зібрались рахувати:
Мости де ставить, путь вести,
Як від пожежі страхуватись;
Як від хвороби боронить
Людей і всякую скотину;
Де школи треба наробить,
Щоб грамоти навчить дитину...
Багато діла, що й казать!
Хоч і панів було не мало,
Та всі від діла аж пихтять...
— А не від жидової страви?..
— Ось годі, куме, реготать!
Хіба панам не треба їсти?
А якщо хочеш, бува, знать
Про діла земські які вісті,
То слухай, що тобі скажу.
— Хіба і ти сидів з панами?
— А що ж ти думаєш, збрешу,
Коли скажу, що був між ними?
— Хто, ти? й телятко може їв?
А чи дививсь, як другі їли?
І вина може з ними пив,
Та тілько в рот не покотило?
— Глузуй! А от тобі — бог свят! —
На земському і я був з'їзді;
Знайшовсь в Полтаві якийсь сват:
«Ходімо, каже, Грицьку, їсти»...
Ну, звісно, у шинок пішли,
Та випили по чарупині,
В крамарки буханця знайшли,
Та невеличких дві рибини
Купив я свату за свої.
Ото ми й сіли заїдати;
Розговорились... Про мої
Заміри він почав питати:
Куди я йду, звідки прийшов,
Чого оце сюди забився?
— Ну, звісно, свата ж ти знайшов!
— Якого свата? Вперш дивився
Йому я в вічі! Так назвавсь
Якийся невідомець сватом.
— Що ж і накрив тебе, не бійсь?
— Ні, одсахнула божа мати!
До того, куме, не дійшло,
Хоч по зашийкові й досталось...
Та слухай краще, як було,
Я розкажу тобі все зараз.
Ото як з сватом підкреплялись,
То сват мені і розказав,
Чого пани поназ'їжджались,
Нащо й теля жид купував.
А далі й каже: «Дивне діло,
Той земський з'їзд! Цікаво там
Сидіть та слухать. Достається
Управі часом по шиям!»
«А ти ж, питаю, почім знаєш?
Хіба ухожий ти туди?»
Зареготався сват та й каже:
«Туди доступно всім дійти!
То діло общеське, громадське
І всі повинні про те знать,
Як робиться воно»... Зненацька
Кажу йому: «Цур не брехать!»
«Та й дурень ти який, як бачу! —»
На те мені він відказав, —
«Як хочеш, то й тебе, товкачу,
Я поведу на той базар».
«Ану веди! — присікавсь я, —
Веди мене туди між люди...
Побачим правда то чия, —
Моя, а чи твоя то буде?»
Він мовчки встав собі та й йде,
А я за ним не одступаю,
Ану, до чого доведе
Брехня його? — сам розмишляю.
Та й наглузуюся ж тоді
З свого названого я свата!
А він іде та й йде собі.
Й доходим ми, мій куме-брате,
До того дому, що стоїть
Перед майданом, наче дід
На майдані вигнув свою шию —
Такий, бач, виступ приробили.
Ну, думаю, тепер мій сват
Назад поверне від порога;
Так ні — іде... за ручку — хвать!
Та — шасть у двері, якомога!
Зостався я перед дверима...
Чи йти то — думка, чи не йти?
А він, мов злая та личина,
Відхилив двері... «Йди сюди!» —
Гука на мене. Я й пішов.
Аж там народу повні сіни,
З гори кричить хтось: «Що, знайшов?»
А знизу сторож: «Раз ходили
Та не знайшли». «Послать ще раз! —
Гука згори, — бо зараз буде
Собраніє одкрите!» Враз
У сінях заметались люди!
Той шубу віддає лакузі,
Калоші другий з ніг скида...
Гуде у сінях, як у лузі,
Реве — як в лотоках вода!
Та всі мерщій біжать нагору,
Посунули із сватом й ми.
«Нам краще буде, як на хори
Ми заберемся. Ну, верни
На праву руч», — мій сват гукає.
Узяв я вправо. Він вперед,
Як кішка тая, поспішає,
А я за ним — боюсь одстать!
Насилу вибрались на хори,
Та й посідали у кутку.
Звідти усе, як на долоні,
Нам стало видко, що внизу
Робилося... А там уряд
Предовгі два столи стоять,
А третій їм навперейми —
Став на кінці. «Отам пани
Самі найстарші засідають, —
Шепче сват мені на ухо, —
Управа, що її доймають
Чимало всі, — ти тілько слухай...
А посередині якраз —
Самий найстарший — предводитель.
На ліву руч від його — князь,
Великий, кажуть, він водитель
Обідів всяких... Далі, бач, —
За тими довгими столами
Сидять все гласні — он між ними,
Дивись, — сидить з Ромна багач,
Розумний, дока, про все знає;
Добра уміє стерегти...
Хоча дочку у його й вкрали —
Не устерігсь тії біди!
А он дивись — з Золотоноші
Який одмітний від других, —
Покрасив в чорне брови й уси,
А голову, немов на сміх,
Зоставив сиву... То, бач, моду
З чужих країв таку завіз...
Він, кажуть, там проводив годи,
Додому ж прибіжить, як біс,
Ухопе грошей та і драла...
Либонь тепер урвався бас!..
Земля родити перестала...
І гласним, бач, пішов до нас...
А он із Гадяча... Рубака,
Завзятий спорщик — хоч куди!
Не згавка за його й собака,
Сухий виходе із води!
Він був десь, кажуть, прокурором,
Та на лихо йому і сором
Його старшого хтось убив...
Злякався він — і залишив
Те місце й службові надії...
Та як було й не залишити,
Коли знайшлись такі злодії,
Що мусіли й царя убити?..
Он із Хорола пан кумедний,
Усім на посміх здався він:
Як скаже що, та ще й приверне,
То регіт, наче з неба грім,
Так і розкотиться по хаті!..
А он — дивись, який рудий —
То Переяслів нам магната
На земський з'їзд прислав сюди,
Бідовий кажуть — в батька вдався,
А батько — у столиці був,
З царем самим, либонь то, знався,
В дугу усякого він гнув,
Аж поки то якась Зозуля
Його із міста не зіпхнула.
Тоді купив Баришполь він
Та швидко й вмер. Зостався син,
Хоч не такий значний, як батько,
Та слава батькова й його
Винесе вгору, як той дідько
Підожде — діждеться свого.
Одно тілько, що нетерплячка
Його не мала розбира,
Безслав'я, наче та болячка,
І сон і їжу одбира.
А он дивись — полтавці наші:
Ото чорнявий, бачиш, князь
Хоч його батько на Кавказі
Овець по горах десь то пас,
Та син у нас пішов у люди,
Зібрали маршалом пани,
Хоч з його й маршал такий буде,
Як із запаски ті штани!
Про діло він не дуже дбає,
А от дівчат — перебира...
Черкеську кров у собі має —
Гарячу, наче та смола!»
Отак про кожного доводе
Мені мій сват... А це дзвінок,
Як зателенька!.. «Тепер годі!»
Промовив сват та й сів в куток.
Дивлюсь — підводиться найстарший
І тихо та всім чутно мове:
«Щоб нам не гаять марно часу:
За діло візьмемось, панове,
Бо в нас його таки чимало,
А час стоять не хоче — йде.
Ось про освіту нам управа
Рацію немалу веде.
Як скажете: чи все читати?
Чи тілько те, що рає нам
Управа у царя прохати
Задля користі мужикам?»
«Усе читали ми і дома, —
Хтось обізвався, — прочитать
Я раю те, що наша вправа
Від нас запевне хоче знать».
«Управа каже, щоб на курси
Учителям грошви дали».
«То й дать, що вправа на се просе.
Се діло ладне». І дали.
«При земських школах позаводить
Книгарні треба хоч малі,
На діло це управа просить...»
І на книгарні їй дали.
«Химернії ліхтарні рає
У кожному повіті мать».
«Се добре діло — всякий знає, —
І на ліхтарні гроші дать!..»
«Та щоб то грамоти навчати
Усіх дітей і поменшить
Розходи наші непримінні
Управа рає нам: просить
Заводить невеличкі школи,
Далеко менші аніж є».
«Коли на се та є припони,
Нехай управа подає
Від нас цидулку куди треба».
«Якщо се вкоїться, то в нас
В учителях буде потреба.
Міркуючи про їх запас,
Управа каже: треба курси
Одногодичні завести
Замісто дорогої бурси»...
«Чи завести то й завести.
А краще нам і бурсу мати
Нащот царевої казни.
Пораєм вправі попрохати,
Щоб в нас і бурсу завели».
«Та ще немалая скорбота:
У наших школьних книгарнях
Книжок дозволених — пустота,
А їх немало треба б мать».
«Як більше треба — хай управа
Чолом від нас низенький б'є;
Бо книжка — не одна забава —
Користь від неї справжня є».
«Управа просе ще дозволу,..
Якщо бува по хуторах
Ми позаводим нові школи,
А батюшок то там нема.
То щоб святе письмо учити
Дозволено учителям
Не тим, що в попи посвятитись
Засягли права, а усім».
«І це розумно вправа рає,
Нехай клопоче і об цім».
«А от ,про що вона ще дбає, —
Це вже на самому кінці, —
Прохати не шмагать різками
Того, хто школу покінчить,
Як будуть знать про це селяни,
То будуть більш дітей учить».
Мовчить весь з'їзд, ані телень!
Немов у рот води набрали.
Аж ось нешвидко з-за людей
Підвівсь багач з Ромна. «Панове! —
Усім вклонившись, він мовля, —
Я маю вам на се сказати,
Що думка про різки — бредня!
Та й небезпечно устрявати
В се діло земству. Де закон,
Що дав нам право за се братись?
Вкажіть мені, і я готов
До самого царя податись!
В уставі нашому закона
Нема такого... А — нема,
То зась нам бити і поклони,
Бо нам се діло сторона!
Та личить тут і те сказати,
Чи варт то різку скасувати?
Вона для темного народу — мати,
Безпутного — зна як справляти!
А що, як грамотний захоче
Жить не по-божому? Його
Вже різка, бач, не полоскоче,
То — привілегія його!
Чого ж такій неправді бути:
Тому, бач, різки, тому — ні?
Та з нас сміятись будуть люди!
Чудне затіяли смішні!
Моя ж вам думка, щоб ви знали, —
Варт про ученого нам дбать:
Як він те вдіє, що невчений,
То його дужче одшмагать!
Бо ми йому науку, дали,
Хай буде вдячний і за се,
Живе, як вказують скрижалі,
Й своєї честі стереже!» —
Сказав оце та зразу й сів,
І знову всюду тихо стало,
Немов ударив з неба грім
Та приглушив усіх... Чимало
Пройшло так часу в тишині;
Коли се той — з Золотоноші,
Що брови крашені та уси,
А голова зосталась ні, —
Устав і трохи похитався,
У руку кашлянув й почав:
«Панове! де не повертався,
А от такого не видав
Ніколи я, як ся затія,
Щоб різку скасувать зовсім.
Не буду я казать, що діє
Святая різка з мужиків, —
Усім вам краще про те знати,
Не даром багатир з Ромна
Сказав, що різка мужикам, то — мати,
І справді мати їм вона!
І ми то матері самої
Лишити хочем мужиків?
Що ж ми дамо їм замість неї?
Тюрму, як і закон велів?
Налаяв батька син — в тюрму!
Матір зневажила дочка —
Туди й її мерщій, небогу!
Нехай посиде в суточках!
А вам відомо, що се стоє?
Хто раз посидів у тюрмі,
На добрий путь його не згониш,
Уже нічим не справиш, ні!
Пропав навіки! Розпустився!
Що ж вам бажається сього
Тому хто з пантелику збився;
І не від того, щоб його
Тягло до того, а другії,
Та дурний розум підвели?..
Добро той вдіє, хто навіє
Йому гарячих у штани!
А у тюрму не посадове,
Щоб душу погубить навік!..
На бога згляньтеся, панове,
Хіба мужик не чоловік?
Побійтесь душу християнську
На віки вічні погубить,
Не згодьтеся на раду лядську,
Що наша вправа гонобить!» —
Гукнув та й сів... Ще тихше стало
На земськім з'їзді, ніж було,
Немов кого там поховали
Та сумували про його.
Нешвидко встав старший, та й каже:
«Ще, може, хоче хто сказать?»
«Не треба! буде! і так гоже!
Голоси просим одбірать».
«А як: відкрито, чи шарами?» —
Старший, підводячись, пита.
«Шарами краще, бо між нами...
Та й річ ся, бачите, не та,
Щоб уставанням розрішати.
Не личить важну таку річ
Відкрито всім голосувати.
Мерщій шарами! Бачте, ніч
Уже у вікна заглядає;
А може дехто і не їв.
Мерщій, благаємо, шарами!
Шарами сам закон велів!»
А другі як гукнуть: «Відкрито!
Чого боятись і кого?
Немає вказу, щоб закрито!
Нема закона такого!»
Зчинився крик, такий — що боже!
Насилу дзвоником спинив
Старший той крик, та й каже: «Гоже
Шарами голосить» — й звелів
Оті шари внести у хату,
І ящик до шарів звелів...
Ну й почали шари вкидати
У ящик, хто куди хотів.
Хто там за різку — кидай вправо,
Хто проти неї — вліво луч...
Минуло часу то немало,
Зовсім настала глупа ніч.
От як усі поукидали,
Старший шари почав щитать...
Аж тридцять шість за те щоб драти,
А двадцять шість — кажуть не драть,
Як то почули про се люди,
Почали шикати, свистать...
Зчинився гук, неначе в гуті!
Гласні щосили ну кричать:
«Сторонніх вон! женіть із хати
Нікчемних дурнів! По шиям!»
Старший собі почав гукати:
«Прошу сторонніх вийти вон!
Бо як не вийдуть, бува, сами,
То за десятником пошлю!..»
Тут почалось таке між нами,
Що й досі я не розберу...
Усі кричать: сторонні й гласні;
Далі сторонні — ну втікать!
І я за ними... Тут де взявся
Десятник, та й давай шмагать
Мене по шиї, якомога...
— За що? — питаю я його,
А він як крикне: «Мужицюга!
Мерщій тікай!.. До самого
Поліцеймейстера доставлю!
Облупе шкуру на тобі!»
Так я у ноги як прибавлю
Ходи, та й втік таки собі.
— А сват же як? — Уже й не знаю,
Чи сват утік раніш, чи ні...
І досі, куме, як згадаю,
То страшно робиться мені!
До віку не піду в ті збори,
В які збираються пани,
Нехай їм всячина: Ще добре,
Що не досталося в штани.
А то б ти на собі спитав,
Як рідна матінка голубить,
Ота, що пан з Ромна взивав.
Вона, бач, наші спини любить,
А панські ні... Що то пани?
Одна душа їм наша мила,
Щоб довш жила, на їх робила.
Про шкуру ж: — байдуже вони!
Одну спусти — другая буде...
Такі вже з їх предобрі люди!
Ходімо ж, куме, в мою хату,
Та вип'ємо за того свата,
Панка того з Золотоноші,
Що розпинавсь за душі наші.

1895 р. під різдво.




 

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Статті та промови Панаса Мирного >> Розмова двох кумів про земські діла