На відкриття пам'ятника першому українському письменникові Іванові Котляревському

Вибрані поезії та переспіви

НА ВІДКРИТТЯ ПАМ'ЯТНИКА
ПЕРШОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ПИСЬМЕННИКОВІ
ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Упала заслона! й обличчя знайоме
Згори позирнуло на нас...
Се ж ти, наш Іване, кобзарський гетьмане,
Найперший співаче ти наш,

Що в голосну мову завів ріднеє слово,
Оздобив віршами його
І людям на диво ти так жартовливо
Співав про Енея свого!

Усі реготались, аж за боки брались,
Хто жарти твої ті читав,
Й жартуючи з нами, гіркими сльозами
Неправди людські виливав.

А потім до кону — всім проти закону —
Не панну шляхетну подав,
А просту дівчину нам вивів і — диво!
Її, як живу, змалював.

Від тяжкого горя її, та недолі
Щеміло в нас сердце не раз;
Як горох ряснії, слізоньки дрібнії
Заливали очі у нас.

Таке то, мисливий, земляче наш милий,
Таке з нами диво робив:
До простого слова, та рідної мови
Ти перший своїх прихилив!

І з твого почину на всю Слав'янщину
Пішло наше слово гулять;
А твої нащадки своїм рідним батьком
Тебе почали величать.

Почали робити твоє діло діти,
Бо віра свята їх крепить,
Що родюче зерно проростать повинно,
Повинно буяти, та жить.

І воно буяє, гілки розгортає,
Та ширить коріння своє...
І по всьому краю з славою вінчає
Мення незабутнє твоє!

А щоб тая слава по всім світу стала —
Мистець тебе з глини зліпив
Й, виробивши форму, в облуду бронзову
Зразок твій на віки залив.

Й поставив на скелі з гори кам'яної,
Щоб видко було там стоять,
Й з тії високості, — немовби з помосту, —
Країну свою оглядать...

Стій вічно, мисливий! і про Україну
Нагадуй повсякчас своїм,
Щоб не забували її, та кохали,
Як ти її мову любив!