Перемудрив

Комедія в п'яти справах

 

 

- СПРАВА ЧЕТВЕРТА -






Велика весела хата, чепурно прибрана: поміст крашений, стіни вибиті шпалерами; на середній стіні канапка, перед нею стіл з двома креслами; кругом попід стінами гнуті стільці; з боків — двері.

Вихід І


П е т р о (понуро ходе по хаті). Отаке чудне склалося: я — в чужій господі, чужий нахлібник! От ти й знай... Ось уже третій тиждень минає, як живу я тута й ніяк не привикну. Недаром люди кажуть: чужа хата — гірше ката. І справді, якось моторошно себе почуваєш... З якої речі ти в чужих живеш? з якої речі вони тебе поять, годують? Прохав — дайте мені хоч роботу яку, щоб я знав, за що ви мене содержите,— і роботи не дають! Ми, кажуть, і самі справимося, та у нас і робота чорна... Робота чорна! Гм... Порозгороджувалися люди не то що самі поміж собою, а й роботу розгородили: то — чорна, а то —біла,— благородна б то. А в мене ніякої — ні чорної, ні білої... Одні тільки думки сумні облягають тебе, а між ними одна, мов гадина, щипає за серце, ссе з його кров: ти чужинець у свого батька, нахлібник у чужій сім'ї... Хто ж виною сьому? я?.. Я найменше усього виною. Після того вечора я ще зостався дома; я думав: перейде се бурею та колотнечею... Яких бур не лучається в сім'ї? Минеться буря, втишиться вітер і знову річка ввійде в береги... а вийшло інше. Він сам прийшов до мене і прилюдно, серед дня, вигнав мене з хати, витурив з двору. Чим же я винуватий?.. І от тепер я в чужій господі; вороги батькові прийняли мене. Яка гірка од-плата: вороги батькові приймають його сина до себе... сама сліпа доля глузує над ним!.. Глузує то глузує; а хіба й над тобою вона, Петре, не сміється? Що ти був, а що став? Уже не далеко той час був, коли з тебе, може, щирий робітник ждався,— всього два роки зоставалося. А тепер ти що? Покидьок, та й годі!.. Що ж його робити тепер? Ану, розумна голово, поверни своїм мозком та скажи, що робити тепер?.. Нічого, та й годі!.. Послідній неосвітній мужик, коли його припре, отак як мене оце, сліпа доля — знайде, що робити; а ти, розумна голово, не знайдеш. Куди ж ти кчемний, на що ти способний? А ще вчено тебе! Скільки то тії премудрості натоптувано в тебе? А от — не знайдеш тепер, що робити... Хіба з мосту та в воду? Хіба взяти рушницю, надушити пружину і — прощай навіки думки, милі надії!., все, все, що найдорожче тобі, все, що манило і красило твоє життя!.. Манило!., а тепер би б то й не мане? (Задумується). Одні чорні Прісьчині очі, здається, заманять тебе на край світу... Ще й ти, дурне серце, обізвалося у сей лихий час. І тобі заманулося жити, заманулося любові та щастя... Нащо?.. Коли сліпа доля глузує над тобою, топче тебе, гніте, а ти гукаєш: жити хочу! щастя хочу!.. Се, справді, доля глузує: більшого глуму, гіршого глузу не пригадати!.. І як се вийшло так чудно: беріг я своє серце, не показував його нікому, а от узяв та й одкрив його — Прісці!.. Пишна урода, щира ласка та гаряче кохання її — таки достукалися до його, збудили його, сонне... Мати-природа узяла своє: як ти її не гніти, як не дури її всякою премудрістю, а вона виприсне з-під того гніту, і тоді... нема їй впину...
Ой немає впину вдовиному сину,
Що звів з ума дівку-сиротину...
Такої співа пісня, а мені саме життя її заспівало. Що ж робити тепер? Ну, скажи — що робити? (Хапається за голову і швидко ходе по хаті).

В відчинені двері показується голова Грицькова.

Вихід II


Г р и ц ь к о (увіходячи). Я думав, що ви ще спочиваєте. Доброго ранку вам!
П е т р о. Здрастуйте, Грицьку. Я давно вже встав,— не спиться щось.
Г р и ц ь к о. Не привикли й досі? То все — що не звиклися. Так от і зо мною буває, як підеш куди. Здається — й покійно, і спати, мов, хочеться, а ляжеш — не заснеш. Все тобі не своє — чуже.
П е т р о. Не від того се, що чуже. І в Адесу не своє, а спиш покійно; а тут — ні. Се від того, що без роботи живеш, діла немає тобі ніякого на руках. Задля покійного сну треба, щоб і робота була: як ухоркаєшся над роботою, от і сон тебе візьме!
Г р и ц ь к о. Та яка ж тепер літом робота? Ви б от пішли у ліс, проходились; рушницю, коли хочте, візьміть — пополюєте. .
П е т р о. Що полювання поможе? Ноги наб'єш, та й годі, а голова все-таки своє. Треба таку роботу, щоб думки звернути з їх теперішнього шляху.
Г р и ц ь к о. Яку ж таку роботу пригадаєте? Уже коли думки наструнчились так, то їх нелегко збити з тії стежки. Аж поки вони самі не вляжуться, не перегорять у тобі.
П е т р о С хмурячись). Ждати?.. Доки ж його ждати? Так і з пантелику зіб'єшся, поки заждеш... (Нетерпляче). Ну от: нащо ви мене годуєте?.. Захист даєте, пристановище? З якої речі? Нащо? за що?
Г р и ц ь к о. Ви про се, Петро Васильович, не турбуйтеся.
П е т р о. Та ні. З якої речі ви мене годуєте? За що ви мене содержуєте? що я вам таке?
Г р и ц ь к о. От ще таки кажіть! Хіба ви у нас хату перележите, як поживете? Хіба у нас не знайдеться лишнього шматка хліба, щоб не поділитися нам з тим чоловіком, що спіткало його нещастя, от як вас?
П е т р о. Та з якої речі ви повинні се робити мені? Хіба без мене мало є таких сіромах, що б'ються, як риба об лід, з своїм безталанням і ніяк не виб'ються з гіркої нужди? Ви ж їм не помагаєте?
Г р и ц ь к о. Помагаємо. Чому не помагаємо? Коли знаєш, що путящий чоловік, та на його нещастя намоглося — і поможеш.
П е т р о. То — раз поможеш, вирвеш чоловіка з нужди,— а я?.. Доки я буду у вас жити? Доки чужий хліб буду переводити? Цілий вік?
Г р и ц ь к о. Чого цілий вік? Хіба ви надумали кинути вчитись?
П е т р о. За що? Де я тих достатків візьму? Ну — Де я їх візьму? Я заробив би, якби можна було де заробити. Де я їх тут зароблю?
Г р и ц ь к о. Ось, постійте, що я вам скажу. Про достатки ви не турбуйтеся. Достатки знайдуться.
П е т р о. Де? у кого?
Г р и ц ь к о. Хочте — я й сьогодні знайду. Скільки вам треба? Тисячу? дві? п'ять?.. Петро Васильович, одно тільки слово скажіть, — усе, що вам треба, зараз буде!
П е т р о. Ви мене не знаєте, Грицьку, коли так про мене думаєте! З якої речі я у вас буду брати? З якої речі?
Г р и ц ь к о. А з якої речі ви у свого батька брали?
П е т р о. Як з якої? (Дивуючись дивиться на Грицька). То — батько... Його повинність дітей до розуму довести... А їх повинність — віддати батькові тим добром, що за його поміччю добули... То добро — неміряне, то добро — нелічене... за гроші його не купиш, куплею його не добудеш... В тому добрі — гордощ батькова, то — сам батько в своїй дитині!.. Він чує, він знає, що він не зникне безслідно, що його найвищі думки, найкращі заміри оживуть — в його нащадках!.. Через те він і пестить їх, через те й веде далі. На цьому світ досі держиться; без сього люди перевелися б!
Г р и ц ь к о (дивуючись). Так, так... От що воно значить — розумний чоловік, освічений чоловік! Все він знає, все він розбирає, до всього доскіпається. А я, правду кажучи, часто думав: яка така розноція між батьковим добром і чужим добром? Здається — ніякої. А от же батькове добро ми поживаємо і не кривимося, а чуже — ні.
П е т р о. То-то! З якої ж речі ви мені свої тисячі су-лите? Ні копійки! ні шеляга! Я не плутяга, щоб чужим добром живитись; не каліка, щоб Христа ради брати!
Г р и ц ь к о. Та чого ж ви все будете на чуже жити, чужим живитися? Ви беріть, скільки вам треба, поки скінчите науку. А там ви десь та пристроїтесь, будете заробляти — тоді й віддасте.
П е т р о (здивований). Та-ак! (Гаряче). Грицьку, брате мій рідний! Дай я тебе поцілую! (Кидається до його, цілується). На се я согласен. За се — спасибі, велике спасибі! Це ти мене перевіз... та ще як перевіз! Це — по-товариськи, це — по-приятельськи!.. Постій одначе: а батькові ти казав? Батько твій на те согласен?
Г р и ц ь к о. Про батька ви не турбуйтеся. Я вже давно з ним побалакав. Кожного дня мене допитується: що, Петрові Васильовичеві казав? хвалився йому? Приймає нашу раду? А я все не посмію підійти до вас, боюся похвалитися і щоб не образити.
П е т р о. Не кажи мені, Грицьку,— ви, не кажи. Ми ще невеличкими грались, малими товаришували; хай те дитяче товариство повернеться тепер у побратимство... Чув?
Г р и ц ь к о. Чую, чую... Боже! який я радий! Петро. А ти думаєш, я не радий? Знаєш — як ще тебе тут не було, як ще ти сюди не приходив,— такі мене гіркі думки взяли, така несамовита туга облягла мою душу — хоч давися! хоч топися! А тепер — де те все й ділося?— як рукою зняло!.. Спасибі, побратиме, спасибі. (Знову цілує Грицька).
Г р и ц ь к о. Тепер слатиметься?
П е т р о. Ого! та ще як... Постій, щоб усе вже тобі виложити, ні з чим перед тобою не затаїтися, я ще маю тобі повідати одну тайну та разом і ради попрохати. Ти чоловік бувалий, чоловік тертий: ти даси, як кажуть, несхибну раду.
Г р и ц ь к о. Я? та я душу мою готовий віддати!
П е т р о. Ти знаєш, Грицьку, Пріську? Нашу наймичку Пріську?
Г р и ц ь к о. Аякже! Гарна дівчина, добра дівчина... весела, щебетлива, не вдаряє на те, що сиротою зросла отак увесь вік свій — у наймах та в наймах...
П е т р о. Я вже не знаю, чи її врода красна, чи норов веселий, чи серце ласкаве та добре,— мабуть, усе це разом на мене такий мало вплив, мене закрутило, зачарувало. Я її, Грицьку, полюбив... Я став їй близьким чоловіком... Тепер скажи мені: що б ти на моїм місці зробив?
Г р и ц ь к о. Оженився на ній, та й годі.
П е т р о. Я знаю, що оженився, і я оженюся... Тільки посуди таки сам: як ти її візьмеш в Адесу? що вона там буде робити?
Г р и ц ь к о. А навіщо її в Адесу брати? Хіба мало нашого брата є, що оженився, та й пішов на заробітки. І рік, і два проходе... Так і ви, чи то пак — ти! — зроби. Хай вона в нас поживе, поки ти вивчишся, а тоді й візьмеш з собою, куди тебе доля ткне.
П е т р о. Ти мене зовсім хочеш полонити, у свою сім'ю приписати.
Г р и ц ь к о (зітхнувши). Я вже тебе давно у своїй сім'ї лічу, серцем лічу. Стій. Коли вже на те пішло — і я ж тебе здивую... А може, тобі Дуня давно вже хвалилася?
П е т р о. Яка Дуня?
Г р и ц ь к о. Як яка? сестра твоя!
П е т р о. Ні, нічого не казала.
Г р и ц ь к о. Бач, а я прохав її... Я її, Петре, давно вже люблю, і батько мій душі в їй не чує. Я знаю, та й він каже, що кращої пари мені не знайти... Я б давно її посватав, сказав би твойому батькові; та як же ти його скажеш, коли він отак на тебе дме!
П е т р о. Ну, а Дуня що?
Г р и ц ь к о. Що ж Дуня? Підожди, кажуть... (Зітхнувши). Ох! доки ж його вже ждати? Серце моє вже не жде!
П е т р о. Та певне. Стій же, я з Дунею побалакаю. Чого вона там дожидає? Чого у батька висиде? Отак, як Галя, якого-небудь попенка?.. Я їй скажу, хай і без батькового спросу йде. Не йому ж жити з тобою, а їй!
Г р и ц ь к о. Якби то ти, Петре, се діло підогнав!
П е т р о. Попробуємо. Коли Дуня на се буде згожа, що ж вам не дасть повінчатись?
Г р и ц ь к о. Якби то!.. Батько каже: як оженишся, Грицьку, на прощу в Київ поїдемо, п'ять тисяч на Лавру віддам,— хай поки й світ стоїть та віра наша держиться, будуть наш рід поминати!.. Та я не хочу так, як батько кажуть. У Аавру можна що там і зробити чи справити; а от у нас багато прохожого люду йде; од зорі й до зорі тільки й бачиш, як вони, наче хмара та, сунуть... Містечко наше хоч і велике, а нема тому странному народові де захисть знайти: кругом містечка, у полі, мов табір, обляжуть... От я й кажу: краще тому странному людові богодільню вибудувати. Інше так підоб'ється — нездужа ніг підволокти,— от би воно й одлежалося у тій богодільні. Все то люди бідні, йдуть богові помолитись, святим поклонитись — може, який і про нас у святих місцях згадає, постанове свічечку за нашу душу... Адже я так, Петре, кажу?
П е т р о. Так, Грицьку, так. І твоя вигадка — добре діло. От тільки якби на мене, то я б інше зробив.
Г р и ц ь к о. Ану, як би ти зробив?
П е т р о. Ти, Грицьку, хоч і про бідних дбаєш, та все не про своїх, а про чужих. А своїх хіба мало є? На усіх чужих, правду кажучи, і не настачишся, а своїм можна б запомогти. Та й знову — це такий час тепер, що странні люди сюди путь проложили; а хто скаже, що через двадцять або тридцять літ буде? Може, ті странні другими шляхами підуть, тоді твоя богодільня і спустіє, горобці у їй будуть свистати? А от як для своїх ти її поставиш,— хіба мало є старців, калік усяких? — то інша річ буде.
Г р и ц ь к о. А справді ти правду кажеш: так краще буде. Постій же, я зараз піду батькові скажу та разом і похвалюся йому, що ти на нашу підмову згодився. Та й час такий, що й їсти пера. Гукну, щоб чаю сюди принесли. (Йде, потім знову вертається). То-то ти, брате, мені нічого раніше за Пріську не казав, а вона, бідна, щодня у мене добивається: як там Петро Васильович? чи можна їх побачити? Та як ти сумував та нудьгував, то я її кожен раз і завертав.
П е т р о. О-о Грицьку! Та ти вже, бога ради, сього не роби. Як прийде — зараз її до мене зашли.
Г р и ц ь к о. Та бог же його знав! Думка: так краще буде, як ти сам трохи одсидишся.
П е т р о. Ні, Грицьку, ні!
Г р и ц ь к с. Тепер уже не буду придержувати. Поки посидь сам, я швидко вернуся від крамниці. (Виходе).

Вихід III

П е т р о (сам). Та й добряча душа у цього Грицька! Хто б і думав, що Грицько, син багатиря, дуки... єдинець, серед таких обставин та вийшов такий? А от же піди. Добре серце положили йому в груди; та й розуму не задурили багатирськими витребеньками,— тверезий розум має. Що якби йому не перервали науки? Прегарний би чоловік з його вийшов! А от тепер, бідяга, кидається й сюди і туди, шукає тії живущої та цілющої води і не знає, де її натрапити. Шкода хлопця... гарний хлопець! Треба його піддержати. З такими достатками, як у його, можна багато добра зробити. Треба його напрямити на ту стежку добра, що не там, поза хмарами, в'ється, а тут. на землі, у своїм краї. Нехай своїм людям допомагає у час негоди та лихої долі.

Увіходе Грицько.

Вихід IV


Г р и ц ь к о. А я знову вернувся. Знову до тебе за радою.
П е т р о. А що таке?
Г р и ц ь к о. Та тільки що з двору вийшов, мав простувати до крамниці, як перерізують мені дорогу Тхориха з сином. Стара плаче, на всю улицю розлягається та клене когось; а син ззаду: «А що, каже, не я казав, що тут крутня є,— підождемо, так не ждеться! В одну шкуpy — збувай усе та слухай пана. От тобі й послухались!..» Що таке, думаю, за оказія? дай попитаюсь. — Чого ви, питаю, бабусю, плачете? От вона й почала розказувати, як її обійшов Печариця, то аж мене жаль пройняв. Стій, я кликну їх сюди, хай вони самі розкажуть.
П е т р о. Кликни, кликни. Де ж вони?
Г р и ц ь к о. Ось за дверима дожидаються. (Одхиля двері). Йдіть сюди, добрі люди.

Т х о р и х а з сином увіходять.

Вихід V


Т х о р и х а. Здрастуйте! Добридень вам.
С и н. Здрастуйте.
П е т р о. Здорові були!
Г р и ц ь к о. Ось розкажіть нам своє діло, бабусю, може, ми, порадившись тут, що вам і допоможемо.
Т х о р и х а. Ох, діло! Бодай нам ніколи в таке не встрявати!
С и н. А я ж вам казав, мамо.
Т х о р и х а. Казав! казав!.. Що ти казав? Хіба я знала свою лиху та нещасну годину? Хіба я думала, що вийде таке? Усі ж кажуть, що як Храпко візьметься за яке діло — то то вже певне діло. Я ж не думала, що він якогось плутягу нам видере, бодай йому добра не було!
Г р и ц ь к о. Та ви, бабусю, розкажіть нам, в чім ваше діло, як і до чого!
Т х о р и х а. Та в чім же діло? Діло в нас було з Перепадею за лучку. Покійник, як купляв ту лучку, зазичив у його тисячу рублів на десять літ; поки гроші не виплачу — володій, мов, лучкою замість проценту. Воно то і не в Перепаді ми гроші зазичали, а в Передерія, а на Перепадю тільки бамаги робили.
П е т р о. Нащо ж се?
Т х о р и х а. Господь їх знає! Звісно — плутня... Два роки ото Передерій і володів лучкою; а як умер покійник, то ми спродали, що було лишнє, та й віддали йому гроші, тобто ту лучку викупили. А він каже: «Ні, гроші грошима; що раніше віддали — то то добре, а лучкою, до десяти літ володіти буду». Як же се? Де ж се такий закон є! Давай ми сперечатись. Він почав косити сіно; ми кажемо: «Не коси, а то заберемо». Він не послухався — ми й забрали. Забрали ото, та й нічого. Тільки раз увечері прибігає до нас від Храпка посланець: «Йдіть, пан кличе...» Як сказав він нам: пан кличе, то мене зразу так у спину й кольнуло!.. «Чого, питаю, твойому панові до нас треба?» — Не знаю, каже. Казав тільки, щоб прийшли, бо як не прийдете, то на себе жалкуватимете...— Пішов дід; а ми сидимо та й раємося: чи йти, чи не йти?
С и н. А я казав вам і тоді — не йти.
Т х о р и х а. Казав, та не зав'язав! Бог же його знає. Риба, кажуть, шукає — де глибше, а чоловік — де краще. Хіба я знала, що така з того напасть вийде? Ото поміркувала я з дітьми. Піду, думаю. І його, знаєте, старшого взяла. (Показує на сина). Приходимо. Розказує він нам про наше діло, що Перепадя прохав його за нього взятись. Рає нам на окружний суд жалітися, бо в мирового, каже, діло не вигоре. Хто його знає, ми люди темні, несвідомі. Просимо його за нас узятись. Каже: «Не можу — за Перепадю взявся. А от, каже, я знайду вам такого чоловіка певного, що ваше діло оборудує»... Ми на гроші не багаті, на розход нічим було вистачитись; а Храпко й каже: «Об тому не турбуйтеся, я грошей вам, скільки треба, зазичу: тільки, каже, ви нікому не хваліться, що я за ваше діло беруся; а я чоловіка певного вам знайду».
Г р и ц ь к о. Ну, дивись, брат, як закручено!
Т х о р и х а. Пішли ото від його ми. Так через день чи два знову до нас посланець Храпків іде; знову загадує приходити. Пішли ми. Там наш учитель, отця Семена син, сидять. — «Оце, каже Храпко, той чоловік, що ваше діло буде вести; тільки треба йому довіреность повну видати». Яка там вона повна та довіреность — господь його знає!.. Чи видати — то й видати. На другий день їздили ми у город до нотаріуса — довіреность ту видавати. Видали — і нічого собі; сидимо, дожидаємо. Коли се доходить до нас чутка, що учитель наш та запродує Перепаді ту лучку.
П е т р о. Як запродує?
Т х о р и х а. Так, запродує, та й годі, їздили, либонь, До нотаріуса купчу вершити. Кинулись ми до вчителя — немає, кажуть, дома, поїхав у город з Перепадею.
Г р и ц ь к о. Дивися, Петре! Чи думав хто, що Печариця на таке піде?
П е т р о (гаряче). Се мошенство! Тут треба зразу Довіреность знищити, щоб не наробив він по їй ще більшої шкоди; та й судебному слідователеві треба подати, щоб розпочав діло за мошенство.
Т х о р и х а. Боже ж наш! Хто ж напише все те, хто похлопоче за нас, нетямущих?
П е т р о. Хто похлопоче? (До Грицъка). Треба, Грицьку, хлопотати. Я напишу вам до нотаріуса, щоб знищив довіреность, і до слідователя напишу. Можна ще й писульку йому додати. Я трохи знайомий з ним,— здається,— добрий чоловік.
Т х о р и х а. Ох, голубчики мої! напишіть, бога ради; ми вже вам чим-небудь поступимося.
С и н (кланяючись). Напишіть, паничу. Як же це можна так робити?
П е т р о. Мені нічого від вас не треба; я дурно вам напишу. От тільки не знаю, чи моє писання піде в лад, бо там усе по формах тих пишеться, а форми мені невідомі. Я одначе додам у писульці слідователеві, щоб направив се діло, як слід. Хто ви такі, бабусю, будете? Тхориха. Я — козачка, Варка Тхориха. Петро. Гаразд. Я ось зараз. (Виходе). Син (зітхнувши). Отакої халепи сам собі нароби! Тхориха (до Грицька). Скажіть мені, будь ласка, хто се за панич такий добрий буде?
Г р и ц ь к о (затинаючись). Та се... мій знайомий, з Адесу приїхав.
Т х о р и х а. Пошли йому, господи, чого він у тебе просить! Яка то добра душа у його.
Г р и ц ь к о. Душа добра, щира, правдива душа!
С и н. І по очах видно, що не такий пройдисвіт, як той попенко, а видавав з себе якого?!
П е т р о (увійшовши, виносе пакет). Оце нате вам, бабусю, та зараз з цим їдьте у город до слідователя, Він там вас настанове, що далі треба робити.
Т х о р и х а (беручи пакета). Спасибі вам!.. Так у город, кажете, їхати? І мені їхати?
П е т р о. Вам, вам і треба, їдьте скоріш. Тхориха. Сину! біжи зараз хури шукати. Грицько. Постійте: ось наші сьогодні мали у город посилати. Якщо не поїхали, то ви з ними туди з'їздите і назад вернетесь. (Дивиться у вікно). Ні, ще он запрягають.
Т х о р и х а. О благодітелі наші, благодітелі! Не знаю, як вам і дякувати.
П е т р о. Не турбуйтеся, бабусю, про дяку. Як діло піде на лад та виграєте його, то он (показує на Грицька) його подякуєте, то — він усе.
Г р и ц ь к о. Отак! А мені за що?
П е т р о (глянувши у вікно). Он уже запріг. Біжи, Грицьку, та скажи, щоб і їх узяли.
Т х о р и х а. Ми хоч і зараз.
Г р и ц ь к о. То й гаразд. Ходімо, я вас проведу.
Т х о р и х а (кланяючись). Прощайте! Спасибі вам. Пошли вам, господи, всякого добра на світі.
С и н (кланяючись). Прощайте. Спасибі вам!
П е т р о. Щасливо.

Г р и ц ь к о, Тхориха і син виходять.

Вихід VI


П е т р о (дивлячись у вікно). Сідають... Сіли... Поїхали... І Грицько пішов з двору. Куди ж Грицько пішов? (Одходячи од вікна). Отаке ще випливло! На адвокатську стежку мене пхнуто! Та ще проти кого? проти батька! Оце так. Та треба ж це здирство якось приборкати,— нема йому впину, та й годі! Розкорінилося так — дихати чесному чоловікові не можна... Ще й Печариця туди? Господи! знав би вже церковні устави, ніт же — і він у аблокати лізе! Та ще як: перше діло — та зразу і плутня! Хотілося б мені тебе, тупорила бурсо, приборкати: і нашій сім'ї ти дозолив чимало. Батькові в душу заліз та й ворочаєш ним, як знаєш! Чи не ти, бува, і наструнчив його мене вигнати з двору? Чого доброго! Від тебе все станеться. Адже сестру сватаєш; вона на тебе плює, а ти обітрешся та до батька з другого боку підходиш... Я б нічого не хотів, коли б ся плутня з Тхорихою не пройшла тобі так... Кари я не хотів би; а так, перед усім світом показати твою плутню, твої гидкі заміри; наткнути людей,— дивіться, мов: ось які ми є ясні та чисті! Це одбило б від вас повадку гидку на немощного насідати, темноту скручувати!.. А батько? О, господи, батько! Ні спочинку йому, ні втоми; і старі літа не приборкали його снаги до всякої крутні. Як же мені, справді, на це діло дивитися? З ним миритися?

Вбігає П р і с ь к а.

Вихід VII


П р і с ь к а (кидаючись до Петра). Паниченьку! лебедочку! Мій соколечку ясний! Моє сонечко красне!
П е т р о (обіймаючи її). Прісю! Галочко моя!
П р і с ь к а. Ох, як я скучила за вами, як я скучила! (Принада до його головою). Я вже думала, що вас більше й не побачу. Кожного дня я прибігала сюди; прохала того осоружного Грицька: допусти ти мене хоч здалека на вас глянути, хоч у щілинку подивитися! — Не можна, каже, панич недужий... А оце зараз мене стрів. — Іди, каже: тепер можна — вже одужав. — Як стріла та, помчалась я до вас!
П е т р о. Не лай, Прісю, Грицька. Коли б ти знала, що у його за добра душа, що за золоте серце!
П р і с ь к а. Ні, ні... Добрішої немає душі, як у вас; дорожчого серця не знайти мені на всій землі!.. Лебедочку мій! світе мій! Не кидай мене, нещасну сироту, одну на всьому світі, не згуби нерозумної голови та дурного серця, що так полюбили тебе! Візьми мене з собою. Куди б ти не їхав, куди не подався — скажи тільки, натякни мені — підтюпцем побіжу за тобою, зозуленькою помчуся за моїм соколеньком!.. слідом буду ходити за ним та милуватися; уночі не спатиму — стерегтиму твого спокою... Наймичкою, невільницею, довічною робітницею буду тобі, тільки не кидай мене, не цурайся мене!
П е т р о. Вгамуйся, Прісю, вгамуйся. Хто тобі сказав, що я зрікаюся?
П р і с ь к а. Мені ніхто не казав; я сама те надумала. Подумай тільки: три тижні не бачили мої очі тебе, три тижні не чула я голосу твого... З того безталанного дня, як на тебе те нещастя намоглося, як рідний батько зрікся свого сина,— не знала я ні сну, ні спокою. Не бачили очі просвітку від сліз, не доходила ніяка радісна чутка до мого серця,
П е т р о. Та стій же, вгамуйся, кажу. Слухай, що буду казати. Я справді до сього дня був недужий,— не тілом недужий, а душею. Такий сум та туга мене їли, такі думки брали мою голову!.. З одного боку — самому не медяно, а з другого — як надумаю про тебе...
П р і с ь к а. І за мене ти думав? Горенько моє! І я твоїй голові клопоту наробила!
П е т р о Не клопоту, Прісю; а сама ж ти подумай: як же мені тебе кинути так?
П р і с ь к а. Дорогий мій! Золотий мій!
П е т р о, Та годі ж бо, кажу, годі! Слухай, що далі буде. З такими думками я три тижні прожив; не прожив — а три тижні вони точили мене! Сьогодні приходе Грицько та й каже: беріть ви, каже, скільки хочте грошей у мене, їдьте доучуйтесь.
П р і с ь к а. А що ж, хіба в його мало грошей? Хіба він зігнеться, віддавши ту тисячу або другу? Я сама збиралася йому про це сказати.
П е т р о. Та я його грошей не хочу дурно; я не візьму так, щоб їх не віддати. Гроші ті, що в його візьму, як довчуся та зароблю, я йому віддам. Та тута не в тому сила, а в тому, що це мене станове на ноги, дає мені крила, дає мені доскочити того, чого я хочу, чого бажаю, про віщо тільки й думаю. Це мене знову зробило чоловіком; я тепер ожив, здужаю робити, як слід — думати.
П р і с ь к а. То ви зараз після літа і в Адесу поїдете?
П е т р о. Аякже! поїду.
П р і с ь к а. А мене ж як? кинете?
П е т р о. Ні, Прісю. От що ми зробимо: ми перевінчаємося.
П р і с ь к а. З ким?
П е т р о. Як з ким? з тобою!
П р і с ь к а. Зо мною? Ні ні!.. Сього не можна, сього не буде!
П е т р о. Чому не можна? чому не буде?
П р і с ь к а. Я тільки вам очі зав'яжу, тільки світ запакую. Боже мене храни і спаси від сього! Хіба я рівня вам? Хіба я підійду до вас? Вам треба панночки, тендітної... і з головою, щоб уміла побалакати з вами, уміла зрозуміти вас... А я що? дурна, необачна голова!.. Тільки и того, що нерозумне серце маю, що так полюбило вас... Нехай же, дурне, й карається за те...
П е т р о. Панночки, Прісю, кажеш? На лихої години мені та панночка? Хіба в моїх жилах тече панська кров? Хіба моя голова по-панському думає та про панство дбає? Не потрібне воно мені! Я чоловік простої породи, простим і зостануся. Таку мені й жінку треба. Хай не буде вона панею, а буде помічницею.
П р і с ь к а. Яка ж з мене помічниця! Що з мене за помічниця?
П е т р о. А то з панночки, ти думаєш, буде помічниця? Тільки тринькатиме добро, зароблене моїми руками. Я на панночці ніколи не оженюся. Я чоловік робочий, мені й жінку треба таку, а не панночку, щоб гляділа моє злиденне добро.
П р і с ь к а. Кохання моє! я тебе й так догляну. І без шлюбу, куди хочеш, піду за тобою, тільки не жени мене від себе.
П е т р о. Ні, Прісю, так не можна. Ти тільки подумай: що люди скажуть? що про тебе й про мене подумають? Може, у нас діти будуть, то треба, щоб і вони батька мали, своє право знали; а не були — наче підкидані, безбатченки!
П р і с ь к а (обхоплюючи його голову й цілуючи). О, мій розуме добрий! Роби зо мною усе що знаєш; я не піду проти тебе, не скажу накриво слова (Обнімаються).

На сей час убігає Г а л я.

Вихід VIII


Г а л я. Братику! братику! (Углядівши, що Петро обнімається з Пріською, поступається назад). І Пріська тут? Що се?
П р і с ь к а (кидається до Галі). Панночко! моя голубочко! (Становиться навколішки). І бийте мене, і лайте мене, що хочте робіть зо мною, тільки не женіть відсіля. Я люблю Петра Васильовича!
П е т р о. Галю! сестро. Не жахайся так. Прийми до свого серця Прісю як родичку... Вона незабаром стане жінкою мені.
Г а л я. Пріся? Як же це? Коли це?
П е т р о. Не питай, сестро, як і коли... Вона так вірно любить мене, вона така люба мені...
П р і с ь к а. Серце моє віддам за мого паниченька! душу мою положу за його! Не сердьтесь на мене... Дайте мені вашу рученьку поцілувати (лове Галину руку).
Г а л я (одхоплюючи руку). Ні, ні, Прісю! Не треба, не годиться... От, коли хоч... (Обнімає Прісю й цілує. Пріся від нестямки обхоплює Галю й, цілуючи, підніма угору).
П р і с ь к а. Моя паняночко. моя легісінька! Як пір’їночку ту, занесла б я вас богзна-куди!
П е т р о. Та годі вам, годі. Прісю! пусти Галю. Дай їй хоч сісти.
П р і с ь к а (садове Галю). Картино моя! мальована! (Цілує її в руку).
Г а л я. Не роби-бо так, Прісю. Сядь краще біля мене, сядь. (Пріська сідає). Ох, а я до тебе, Петю, лечу з своєю радістю, мчуся повідати тобі свою удачу... Я тепер така, як і ти, вільна — на всі сторони!
П е т р о. Як, сестро?
Г а л я (схопившись). Так, брате! Оце тільки як добула волі: оце зараз і мене прогнав батько, як і тебе.
П е т р о. І тебе?
П р і с ь к а (спліскуючи руками). Моя матінко!
Г а л я. Тільки, тільки що!.. Покликав мене до себе; як почав допитуватись, та довідуватись, та силувати йти за того поганця; а я — одно затялася: не піду та й не піду! Краще мені втопитись, ніж за ним бути... Розсердився ж він — боже як! Кричить, тупоче на мене; а далі узяв і прогнав. Іди, каже, слідом за тим волоцюгою,— тобто на тебе... Я не хочу знати таких дітей!.. А я — ще й радніш. Як вирвуся від його та це мерщій до тебе — похвалитись несподіваною радістю. Яка я рада! Братику мій! яка я рада, коли б ти знав! (Цілує Петра).
П е т р о. Постій, Галю, радіти, постій! А ти подумала, чим жити? як жити?
Г а л я. Про віщо тут думати?.. Он у мене золота медаль є; збуду її, переб'юся як-небудь, поки місце добуду... Дітей глядіти піду, гувернанткою стану.
П р і с ь к а. На чужі хліба, Ганно Васильовно? Ох, гіркий чужий хліб!
Г а л я. А коли свій ще гірчий. Хіба за Печарицю мені йти? Краще я по чужих людях никатиму, чужі докори слухатиму, коли заслужу, ніж свою волю віддам до рук отому катові!..
П е т р о. Нічого, Галю, по чужих людях тинятись та їх ласки запобігати. Я ось з Грицьком побалакаю. Він добрий, зазичає мені грошей довчитись. Невже він не поможе й тобі? Тобі не багато треба, тільки екзамен на вчительку здати, а там, може, місце де одкриється, от і на свій хліб зразу підеш.
Г а л я. Братику! добрий мій! зроби так. Тепер ми самі зосталися на світі; як одно одному не поможемо, то хто ж нам допоможе?
П е т р о. Добре, сестро; а поки що — я тобі зразу й діло знайду. Навчи ти Прісю грамоти.
П р і с ь к а. Та чи я ж дотепна буду? Чи я, дурна, второпаю що?
П е т р о. Второпаєш, второпаєш.
Г а л я. Ти думаєш, Прісю, це трудно так? Ось побач, як ми швидко з тобою навчимося грамоти.
П р і с ь к а. Панночко моя! добренька моя! (Кидається обнімати).

Увіходе Я в д о х а.

Вихід IX


П е т р о. Ось і Дуня прийшла... от і добре! Усі зібралися.
Я в д о х а. Здоров, брате... І я до вас... Нехай йому! там у нас пекло, та й годі. Оце мене бавитимуть, та як банитимуть! (Углядівши Пріську). І ти, Прісю, тута? А ти чого?..
П р і с ь к а. І я.,.
Я в д о х а. А біля печі хто буде?
П е т р о. До печі тепер, Дуню, шукай другого кого.
Я в д о х а. Як?
П е т р о. Галя он береться Прісю грамоти вчити.
Г а л я. Петя. Дуню, на Прісі жениться.
Я в д о х а. Петю! що се?
П е т р о. Так, Дуню, так.
Я в д о х а. Та ви глузуєте з мене?
П е т р о. Ні, не глузую, Дуню. Я люблю Прісю.
П р і с я (до Явдохи). Адже ж не личить мені, панночко, за паничем бути? І я їм теж кажу, та вони інше думають.
П е т р о. Дивно, сестро, тобі? Не дивуйся, я чоловік простий, чоловік прямий: серце захотіло — так тому й бути. Здається, що Пріся буде мені жінкою вірною, доброю.
Я в д о х а. Коли ж так — і я не зостануся дома: піду за Грицька заміж.
П е т р о. За Грицька? Дуню! сестро! кращого не пригадати. Він такий добрий, так кохає тебе; коли й ти його любиш — іди, сестро, за його: каятися не будеш.
Я в д о х а. Він мені гарний здається. І давно вже пада коло мене!.. Скільки разів прохав тобі, Петре, сказати, з тобою пораятися, як нам бути, що йому до батька нашого доступитися не можна. Я думала, що проти його будеш, та й мовчала.
П е т р о. Я ніколи, Дуню, не піду проти доброго та чесного.
Я в д о х а. Та бог його знає! думається всякого.
П е т р о. Про кого думається: про мене чи про Грицька? Якщо, сестро, про мене, то знай раз і навіки, що я ніколи не стану кривити душею, на біле казати чорне, а на чорне — біле, аби було корисніше для себе. Пора вже нам позбутися сього тяжкого гріха — думати тільки про себе, аби, мов, нам було добре, а про других байдуже. То брехня! Як усім буде добре — то й собі не погано. Коли ж ти думаєш про Грицька, то я його добре знаю й запевне скажу тобі, що чоловіка з такими хорошими замірами, доброю душею та теплим серцем я ще не стрівав. Галя тобі розкаже, яке він мені добро зробив, мені — чоловікові сторонньому, синові батькового ворога. Йди, кажу, сестро, за його — не каятимешся! Так прямісінько і батькові скажи: Грицько свата мене, я люблю Грицька, я піду за його.
Я в д о х а. Ні, Петре, я так не зроблю. Цього прямо казати батькові не можна, бо гірше буде.
П е т р о. А як же?
Я в д о х а. Краще таємно нам повінчатися та тоді вже й батькові сказати.
П е т р о. Я проти таємних замірів: з правдою нічого критися, хай її всяке баче. А проте — се твоє діло.

Увіходе Грицько.

Та ось і Грицько... Що він ще скаже.

Вихід X


Г р и ц ь к о. Здрастуйте вам.
П е т р о. Грицьку! брате! Поздоровляю.
Я в д о х а (соромлячись). Петре! цсс...
Г а л я. Про вас, Грицьку, зараз була річ.
Г р и ц ь к о Хто що про мене казав?
П е т р о. Поздоровляю! Он, вона. (Показує на Явдоху).
Я в д о х а. Петре! стій! Я піду... я втечу... я сховаюся... Де мені заховатися?
П р і с ь к а. Ось сюди, панночко, ось. (Хапа її за руку, й вибігають у другу хату).
П е т р о (регоче). Ха-ха-ха! отака наша храбра! Утекла!.. Біжи, Грицьку, за нею та бери її: вона тепер твоя.
Г р и ц ь к о. Як?.. Я не розберу нічого.
Г а л я. Дуня вас, Грицьку, любить...
П е т р о. І сказала отут зараз, що піде за тебе.
Г р и ц ь к о. Щастя моє! доле моя! (Мерщій вибігає в другу хату).
Г а л я. Боже, який Грицько радий!
П е т р о. А ти думаєш, я не радий? Дуня якраз по йому жінка; він її — на руках носитиме.

Увіходе Грицько, ведучи Я в д о х у за руку.

Г р и ц ь к о. Ні, вже, Євдокія Васильовна, не пручайтесь! Не в такі ви лапки піймалися, щоб я вас пустив.
Я в д о х а (пручаючись). Пусти!.. Пусти, а то... битиму, щипатиму!
П е т р о. Держи, держи її, тепер вона твоя.
Я в д о х а. Пусти, я не тікатиму.
Г а л я. Сюди, Грицьку, давайте мені,— я держатиму.
Г р и ц ь к о (доводячи Явдоху до Галі). Отут пущу. (Випускає). Х-ху! та й уморився як! Ви не повірите, як уморився... Де ж? тільки що в хату, а вони надвір; я за ними, а вони в садок — так і полинули! Я туди — насилу біля перелазу догнав. Пріся таки втекла, а Євдокію Васильевну в руках сюди привів.
Я в д о х а. Привів би, якби я не схотіла... Осоружний! Он як руки подавив! (Дивиться на руки).
Г а л я. Чого ж ти тікала? Дала слово — держись!
П е т р о. На чім же ви, справді, порішили?
Г р и ц ь к о. Я у волі Євдокії Васильовни: як вони хочуть. Я — хоч і зараз.
П е т р о. Ну, а ти, Дуню?
Я в д о х а. Що я? Я нічого...
П е т р о. Ну-бо, не лукавнуй.
Я в д о х а (показуючи на Грицька). Хай він... як знає...
П е т р о. От одно на другого!.. Знаєте що?.. Щоб довго сього діла не одкладати, збирайтесь на який-небудь буденний день — на завтра, чи що,— та ходімо до церкви... Вінчай, попе! Ти, Грицьку, з Дунею, я — з Прісею, разом!
Я в д о х а. Ні, ні, Петре... Так швидко не можна; завтра не можна. Все ж треба зібратись.
П е т р о. От — зібратись? Що там збиратись? Поки ти намоняєшся, то й старий пронюха... Мені то все одно, а от тобі!..
Я в д о х а. Не пронюха! Я ось, мов нічого й не знаю, зараз піду туди. Ви тут собі своє діло робіть, а ми там з Пріською — своє. Та як буде все готове,— не за горами ж живете,— погукаємо на вас.
П е т р о. Як хоч. Одно гляди, щоб не було тобі гірше.
Я в д о х а. Не бійся, не буде!

Увіходе старий Вовк.

Вихід XI


В о в к. Здрастуйте вам.
Усі. Здрастуйте.
В о в к. От і гаразд, що сестрички прийшли провідати брата... Я сам оце йшов до вас, Петро Васильович. Чув — сумуєте все?
П е т р о. Спасибі вам. Сумував трохи, та за вашою доброю поміччю та ласкою й сумувати забув. Ми отут без вас, знаєте, яке діло зробили?
В о в к. А що таке?
Г р и ц ь к о (узявши Дуню за руку, підводе до батька). Тату! ви все казали мені: доки ти блукатимеш так, чому не оженишся? Ось я вибрав собі жінку, а вам невістку. Благословіть нас!
В о в к. Добре, сину. Кращої жінки тобі не мати, любішої невістки мені не знати. (До Дуні). Ото тільки ваш панотець на мене чогось риє. Бог бачить — я проти його нічого не маю; та думка, що і в його про мене не багато... Так, розприндився — та й годі... А як колись жили! як то по-сусідському та по-приятельському жили!.. Господь з ним! я не суджу його. Може, коли знову доведеться старовину згадати. Видно, воно к тому йдеться... Коли не ми, старі, то ви — діти, до того ведете... Боже вас благослови.
Г р и ц ь к о й Дуня склоняються перед старим; той благословляє.
П е т р о. Сестро! Хто ж нас благословить з тобою на нове життя?
Г а л я. Нас з тобою?.. Нікому!.. Зосталися ми, брате, самі і благословимося самі... Ось тобі моя рука — підпомога. (Подає руку, Петро подає свою).
П е т р о. За згоду! за щастя! за щире братерство між людьми! (Цілуються).

Заслони пада

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Перемудрив"