Перемудрив

Комедія в п'яти справах

 

 

- СПРАВА ТРЕТЯ -





Обставини першої справи. Печариця сидить на стульці. X р а п к о ходе по хаті, заклавши назад руки.

Вихід І


X р а п к о. А що ваша нога?
П е ч а р и ц я. Та вже трохи спочила (пробує стати). От уже можна й ступити, а то — страшенно боліла... Де ж? — отаке гріло, як Пріська, та з усього розгону — на ногу.
Х р а п к о (усміхаючись). Гріло!.. Та, мабуть, пудів зо три затягне!
П е ч а р и ц я. Пріська? Та в неї в одній нозі пудів зо три буде; а в самій — і на п'ятнадцять набереться... Хіба мала корова! Не вибехається на таких харчах, як у вас?
Х р а п к о. Чого ж ви у той курінь забрались? У піжмурки хіба грали?
П е ч а р и ц я. Ні; вони усі в пасіку пішли, мене одного кинули, а я й думаю: дай заховаюся — хай попошукають.
Х р а п к о. Ну?
П е ч а р и ц я. Та й лежав ото.
Х р а п к о. Що ж вони вас шукали?
П е ч а р и ц я. Погукали трохи та й угамувалися.
Х р а п к о. А ви лежите — анічичирк!
П е ч а р и ц я. А я лежу... Вони гомонять собі, а я лежу та слухаю.
Х р а п к о. Що ж вони гомоніли?
П е ч а р и ц я. Що ж вони гомоніли? (Затинається). Так... про всяку всячину.
Х р а п к о. Про яку всяку всячину?.. Річей отого велемудрого слухали?
П е ч а р и ц я. Та... (Затинається).
Х р а п к о. Кажіть, кажіть... Чого ви боїтесь?
П е ч а р и ц я. Я не знаю, як і казати вам.
Х р а п к о. Хіба недобре що?
П е ч а р и ц я (буцім нехотя). Та вже що там доброго, як діти батька судять?
Х р а п к о. Судили, кажете? Як же вони судили?
П е ч а р и ц я. Не допитуйтесь, Василь Трохимович... Бачить бог, як я вас люблю... Всю сім'ю вашу люблю... Чого ж мені, сторонньому, та поміж вас мішатись?.. Збивати бучу, сіяти розладдя... Не годиться! не пристало... Ні — мовчатиму краще.
Х р а п к о. От тобі й на! А як вони проти мене зле замишляють?.. Коли, приміром, хто на мене лихе кує?.. Ви знаєте, та не кажете... а тут те лихе і скоїться... Хіба, ви думаєте, вас не притягнуть,— що знав, та мовчав? За Це велика кара, я вам скажу. Закон царський велику кару доже, а закон божий... Та ви самі гаразд знаєте, що закон божий каже.
П е ч а р и ц я. Як же мені доводити батькові проти дітей?
X р а п к о. А так, як і за чужих. Хіба то діти будуть, коли проти своїх родителів підуть?.. Діти повинні в страсі божому пробувати, родителів своїх чтити,— ото — діти; а то — чужі... гірше чужих будуть!., бо вони ближче від чужих стоять... їх побережешся: вони повсякчас можуть свої лихі заміри совершити... Чуєте? І бог вас покарає, коли ви ближнього свого не обережете від злого... А ще хвалитесь, що мене так любите!
П е ч а р и ц я. Василь Трохимович! любов — скритне діло... вона в душах наших, у серцях наших... її не покажеш так, як от руку або ногу... Бог один відає про неї... І він баче, який ви мені дорогий!
X р а п к о. Дорогий, бач, дорогий... А от дорогого та й не хочете одкаснути від напасті.
П е ч а р и ц я. А-а, боже! І нащо я натякав на це?.. Та напасті не буде ніякої і лихого не бійтесь нічого... Мені тільки чудно, що от Петро Васильович,— чоловік і розумний, і учений,— а так про своїх родителів думати... Ганна Васильовна... звісно, молода баришня... недавно з тії школи... ще куриво науки не вивітрилось... Та тепер між молодими і пошесть, бачте, така... Учивсь, мов, учивсь,— треба і з людьми тим навчанням поділитись... Ну, ото Ганна Васильовна й хотять учителькою стати.
X р а п к о. З її свинячим писком та в пшеничний ряд! Хай лишень хазяйству навчається, щоб, як вийде заміж, знала, як його вести.
П е ч а р и ц я. То — звісне діло... Ну... ото по молодості своїх літ,— бачите, хто не був молодим? — хотять бути учителькою... Хваляться ото Петрові Васильовичеві.
X р а п к о. Ну?
П е ч а р и ц я. Та тільки, кажуть, що папа скаже? Певне, папа не пусте... А Петро Васильович так гостро: а тобі чого батька слухати? Він своє оджив!
X р а п к о (покійна). Це звісне діло... Ще б таким велемудрим та батька слухати? Він уже давно те проповідує.
П е ч а р и ц я. Хто його знає, може, воно по-вченому й так виходе; а на мене — то воно зовсім інше. Вже ж воно не хто — батько... Батько — велике слово, велика річ! Він тебе годував, ростив... на добру путь напучував... Коли ти з ним у чому й неоднаково думаєш,— то думай про себе, думай сам собі, не наструнчуй других проти його, не підбивай близьких.
X р а п к о. Воно так і повинно бути, хто в страсі божому воспитувався, хто знає бога, чтить його святії заповіді. А вже по тих університетах — не то що забули бога, зовсім його одринули, розум поставили царем землі! З великого розуму та зайшли за розум... У церкву не ходять, дома — не моляться, як звір, скотина яка, живуть... Чого ж ви хочете від безбожників?.. Ну, вже хай бог простить: раз я дав помилку, пустивши сина по-ученому, тепер треба ту помилку поправляти.
П е ч а р и ц я. Як?
X р а п к о. А так: не хочеш ти знати свого батька, не хочеш його чтити, поважати,— нема тобі й благословенія мого надальше!.. Сиди дома і не рипайся.
П е ч а р и ц я. Тобто оце годі Петрові Васильовичеві учитись?
X р а п к о. Атож!.. І так багато розуму набрався — треба колись його викурювати з тії кострубатої голови... Бачили, які левержети запустив, у яку почотну одежу нарядився?.. Став йому казати,— так куди! — ще батька дурнем назвав!.. Нехай же тепер розумний та на кухні попосидить; людської страви попоїсть. Я мав був зовсім його з дому вигнати, та Явдошка сьогодні упросила.
П е ч а р и ц я. Та й Євдокія Васильовна... (Затинається).
X р а п к о. Що, і та, тупорила, проти мене? Куди ж уже тій з її курячим мозком?
П е ч а р и ц я. Ні, Євдокія Васильовна нічого. Вони от тільки до Вовченка, здається, не... певні.
X р а п к о. Явдоха до Грицька? То-то я його, бісового сина, так часто бачу: коли не в дворі, то побіля двору швендяє... А воно — он чого!.. Ах ти, іродове одроддя! Постій же, спіймаю я тебе вдруге, знатимеш ти, де був!
П е ч а р и ц я. Та вони нічого... він більше. Я підглядів, як він у руку їх цілував.
X р а п к о. Він? блазень! Та я йому рота набік поверну! я йому в'язи вкручу, бісовому синові! Ач, куди встряв? Еге-ге-ге-е! Розумію, відкіль се вітер хиле... розумію. Се він — стара собака, зводню зводе!.. Не по батькові, мов, то хоч на дітях, а все помщуся... А та, дурепа, й не розбира нічого. От дурепище! з неї наглузуватися хочуть, а вона й віре... Постій же, запопаду я тебе! Побачимо ще, хто на кому помститься, як твій бузівок приволоче ноги у двір,— я його підсаджу через перелаз! То-то я дивуюся: хто то такі вилазки поробив у лісі, аж воно — он що!.. Постій же...

Увіходе Кирило.

Вихід II

К и р и л о. Привів. Стару привів з старшим сином.
X р а п к о. Де ж вони?
К и р и л о. Ось тут, дожидаються,
X р а п к о. Лука Семенович! Тут до мене людці прийшли.
П е ч а р и ц я. Я, може, лишній? То я зараз піду додому.
X р а п к о. Ні, ви додому не йдіть. Ви мені ще нуж-ні; ще треба побалакати з вами... Ви от... (дивиться по хаті). Та от хоч у ту хатину зайдіть. (Указує на двері). Я тільки побалакаю... недовго.
П е ч а р и ц я. Добре, добре. (Устає й виходе у двері).
X р а п к о. А ти, як ішов, нікого не зустрічав?
К и р и л о. Ні, нікого.
X р а п к о. І їх вів,— нікого не бачив?
К и р и л о. Та кого ж би я бачив? Тепер все містечко облягло. Насилу їх умовив прийти; не хотіли так пізно збиратись.
X р а п к о. Ну, гаразд, гаразд. Клич же їх сюди та й сам іди спати.

Кирило виходе; незабаром за ним увіходе Тхориха з сином.

Вихід III


Т х о р и х а. Добривечір вам! (Син кланяється).
X р а п к о. Здорові, добрі люди. Потурбував вас уночі?
Т х о р и х а. Та це ж од вас дід приходив. Ідіть та й ідіть,— пан кличе.
X р а п к о. Кликав вас, кликав. Діло до вас, нужне діло.
С и н. Та ще дід чудний: ідіть, каже, а то зразу як не прийдете, то опісля на себе жалітимете.
X р а п к о. Казав я йому, добрі люди, казав. Тхориха. То оце ми й прийшли довідатися, що за діло.
X р а п к о. Діло, бачите, про вас, Перепадю, добрі люди, знаєте?
С и н. Знаємо,
Т х о р и х а. Ще б того Передерієвого полигача не знати!
X р а п к о. Він вам гроші зажичав?
Т х о р и х а. Не нам, а покійникові. Та то такі його й гроші!
X р а п к о. Чиї ж то?
Т х о р и х а. Та вже ж не чиї — Передерієві.
С и н. Чи то Передерієві, чи Перепадині — про те їм знати; а в Перепаді брали — йому й віддали. Я тільки не знаю, чого він на нас налазе.
Т х о р и х а. Та хіба ж то він? То ж все той напасник — Передерій: і гроші віддай, і луку, що була в заставі, віддай.
X р а п к о. А почім ти знаєш, що то він?
Т х о р и х а. Ще б не знати, коли він причепився, як шевська смола до кожуха! Самому, бач, не видне око приставати, то він Перепадю прийняв у свати.
X р а п к о. Чого ж йому не видне око самому?
Т х о р и х а. Хіба я знаю... Він, кажуть, рішенний, чи що. Там, либонь, як ще щетинникував він, задавили вони чоловіка. Хто на Сибір пішов, а він тільки в тюрязі посидів.
X р а п к о. Ну, його ж випустили.
Т х о р и х а. Та випустили ж на лиху годину! Тільки, кажуть, що він рішенний.
X р а п к о. Як же він рішенний?
Т х о р и х а. Та вже я вам не доведу сього діла,— не знаю. Вам воно, повинно статись, краще відомо, ніж нам, темним людям. Кажуть люди: рішенний — от і все. Не має, стало буть, права ніякого діла вести, грошей роздавати.
Х р а п к о. Ага-а... Розумію.
С и н. Це він, певне, за луку хоче позивати.
Х р а п к о. Думка є... До мене приходив... І куме, і голубчику! і сякий-такий, немазаний! візьмися за діло... то й кум йому такий!.. З покійною його жінкою хрестили у чоловіка, то ото вже, бачите, й кум... Така, каже, обида, така обида! Чоловік володів лукою,— тепер не дають володіти; сіно покосив — вони й сіно забрали.
Т х о р и х а. Та ми ж йому гроші віддали! Чого ж йому? Поки гроші у нас були — ну, він і володів лукою, а як віддали,— з якої ж речі? Ми тобі не винні — ти нам не винний.
С и н. А він, бачте, верне так: то, каже, гроші грошима, а лука — лукою. Ви її на десять літ заставляли — десять літ і володітиму.
Т х о р и х а. Нехай піде з своїм батьком поцілується! Де ж таке право є, що коли одкупив землю, то земля все-таки не твоя?
X р а п к о. Приходив, приходив... Так напався, намігся — мокрим рядном накрив! Я таки й не хотів спершу, так мене наче що за поли сіпало: та не берись! не берись! Ні — намігся... Та оце взявся та й думаю: що ж, як воно неправедне діло? Коли воно на обиду другому,— гріх же і мені від бога... удову нещасну обіжати, сиріт не щадити.
Т х о р и х а (кланяючись, крізь сльози). Ось, спасибі вам, паночку, за ваше жалісливе серце. Господь оддяче вам за нас сторицею!
X р а п к о. Кликну, думаю, кого-небудь з їх; розпитаюся та дізнаюся, що воно за діло.
С и н. Та що ж він вигра? У нас купча є!
X р а п к о. Купча, кажете, є?
С и н. Аякже! Покійний батько ту лучку купили.
X р а п к о. Це добре, парубче, діло — купча. Добре діло!
С и н. А, стало буть, вона на щось та дається. Уже ж би не давали її, якби не треба було.
X р а п к о. Так, так... Одно треба знати, де купча силу має, а де ні.
С и н. Як? Хіба вона, як де — то й силу має, а де — то хоч покинь?.. А мені казали, що купча таке діло: — тільки її покажи, то всі анічичирк!
X р а п к о. Казали, парубче, та не зав'язали! У мирового купча не має ніякої сили. Мировий суде, як воно на ділі є.
С и н. Та й на ділі те саме. Усяке ж знає, що та лучка наша, що купив її покійний батько.
X р а п к о. А нею Передерій, чи то пак — Перепадя, володів. От мировий йому й одсуде.
С и н. Як одсуде? А купча нащо?
X р а п к о. А-а!.. Що ти, як не знаєш нічого, та ще й пащекуєш!
Т х о р и х а. Ти-бо слухай, сину, що он пан казатимуть. Вони ж більше від твого знають.
X р а п к о. Певне тобі кажу: мировий твою лучку одсуде Перепаді,
С и н (дивуючись). Та як же се так: що й купча є, тобто лучка моя, а мировий її одсуде — мов тії купчої й нема?
X р а п к о. Так, так. Такий, бач, закон. Мировий одсуде — це певно. А ти, як хоч, щоб лучка була твоя, повинен жалітися в окружний суд. Отой вже твоє діло розбере.
С и н (здвигуючи плечима). Оце дивно: одного батька, та неоднакові діти! Один суд одсуде, а другий — присуде.
Т х о р и х а. Та мовчи вже. Ти ж чуєш, що он кажуть, такий закон є. Ти краще проси пана напутити, як нам у цьому ділі звернутися. Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як нам сю біду обминути?
X р а п к о. Що ж я тобі, моя голубко, скажу? Одно пораю: треба жалітися в окружний суд... іск подавати.
Т х о р и х а. Господи, боже мій! Що то за іск таке?
X р а п к о. Прошеніє, голубко.
Т х о р и х а. Хто ж нам те прошеніє напише?.. Ми ж люди темні — не знаємо, не бачимо нічого. Може б, ви, добродію, взялися.
X р а п к о. Я?.. Мені тепер, голубко, не можна. Я ж тобі кажу, що я пообіцяв Передерієві за се діло взятися.
Т х о р и х а. Та ви ж бачите, паночку, що Передерієва неправа рука.
X р а п к о. То що, що бачу? А коли я слово дав? Як там кажуть: дав слово — держись!
С и н (сам собі). От тобі й купча! Нащо ж та й купча?
Т х о р и х а. Як же нам бути? Що його у господа милосердного робити?
X р а п к о. От що, голубко: у мене є один чоловік на приміті, певний чоловік. Коли хоч — яз ним побалакаю: може, він візьметься.
Т х о р и х а. Побалакайте, паночку, поговоріть, лебедочку! Ми вже чим спроможемося — поступимося.
X р а п к о. Так не можна, голубко,— чим спроможешся... Це діло трудне, забарне, та й грошей багато коштує: треба і в губернію поїхати, треба і члена сюди привезти, щоб він розсудив... Багато дечого треба!.. В такому ділі не можна: чим спроможемося — поступимося. Треба допевне знати, що і як, щоб потім не було другої тяганини. Повірений скаже — скільки треба, а ви скажете — багато.
Т х о р и х а. Та скільки ж воно, добродію, коштуватиме?
X р а п к о. А скільки воно коштуватиме? Одного клопоту і в двісті рублів не вбереш, та розходу на стільки набереться, коли не більше.
Т х о р и х а. Моя матінко рідна! Де ж нам на таку суму постачитись?
С и н. Та це якісь, мамо, підходи! Де таки видано, щоб наше добро та від нас одняли?
X р а п к о. Ох який ти гарячий та неймовірний! Що ж я стану перед вами брехати та під вас підходити? Що мені ви? Я вам по правді кажу: узявся за Перепалю се діло вести — і доведу його до кінця. А тільки мені шкода, що от ви, може, люди й небагаті, та в накладі зостанетесь! от мені й хотілося б вам чим-небудь допомогти... А ти базікаєш — підходи! Хто ж під вас підходе? Тобто я?
Т х о р и х а (з докором до сина). Бач, сину, казала — мовчи... Не звертайте, паночку, уваги на його речі... Воно кожному боляче, як твоє кревне та одіймають.
X р а п к о. Та звісно, звісно... Мені, бач, та й усякому досадно стане, як йому по правді кажеш, про його піклуєшся, а воно не йме віри... Про мене — Семене! Я своє вам сказав, од лихого остерігаю, а там — як хочете: не моє добро — ваше.
Т х о р и х а. Може б, ви, паночку, побалакали з тим чоловіком; може, він і за менше візьметься?
X р а п к о. Добре,— я побалакаю. Тільки навряд, чи за менше схоче.
Т х о р и х а. А ви скажіть йому: ми люди бідні, які у нас достатки? Що по спроможності нашій — то ми б уже розстаралися, а таку де нам суму взяти?
X р а п к о. Скільки ви по спроможності даєте?
Т х о р и х а. Та господь його знає! У нас грошей завалющих немає; а от як продамо чи хліба там, чи сінця трохи, ото й перебиваємося тим.
X р а п к о. Знай, голубко, що те, що ви стратите, можна з супротивника зіськати.
Т х о р и х а (подумавши). Мо б на сотню ту, паночку, то сим то тим боком і зібралися.
С и н (до матері). Як же ми на сотню зберемося? Що там такого є продати?
X р а п к о. А ти таки своє! Не мовчиться тобі. І проти матері йдеш? Вона ж краще від тебе знає, що можна, а чого не можна. А ти таки — як коржа та й коржа!
С и н. Та що ж мати? Хіба вони до господарства ухожі? Більше у хаті сидять та раду дають, а про запаси вони мало знають.
X р а п к о. Як то — що мати? Мати — все! Вона вас вигодувала, виростила. Чи тоді тільки й треба її було, як вас ростила? А тепер, як он які вибехались, то й матері не треба?.. Гріх тобі, парубче, гріх! І в святому письмі сказано: чтущіє-бо родителів своїх благодать дому зіськують, а не чтущіє — розор, погибель!
С и н. Та хіба ж я що? Я про матір нічого не кажу лихого... Звісно — вони мати.
X р а п к о. Мати! мати... Ото ж, як мати каже — ти мовчи! Вона більше від твого прожила, краще знає.
Т х о р и х а. Він, паночку, бачите, біля господарства ходе і про все знає; я стара, не мішаюся до того... Так раду яку дати... А він уже за старого порядкував усім.
X р а п к о. Та все ж таки — хто старший, той не менший. Через те тепер і на світі так стало, через те й добра нема, що ми старших від себе не слухаємо та не поважаємо... А ти, коли добрий син, то слухай матері, що вона каже. Вона знає, де і як взяти, що можна збути, а що ні. Іноді приходиться і нужним чим поступитися, аби нуж-ніше приберегти. Так... стара, правду кажу?
Т х о р и х а. Так, паночку... так; спасибі вам!
X р а п к о. Я тобі по правді. От, бач, хрест (показує на євангелію). От перед сим хрестом завіряю, що в мирового ваше діло буде худо... Треба в окружний жалітись. А туди треба грошей, сотень зо три треба. То ти, коли хоч, щоб лука зосталася за вами, розстарайся на ті гроші; а я... уп'ять же таки, коли хоч,— побалакаю з тим чоловіком: може, він і дешевше візьметься.
Т х о р и х а. Що ж, сину? Чуєш, що пан кажуть? треба якось розстаратися.
С и н. Старайтесь вже ви, мамо. Я одно знаю, що таких грошей у нас немає, та й запасів на таку суму не вистаче.
Т х о р и х а. Та можна ж, сину, і позичити у яких добрих людей. Чуєш же — пан каже: що все потрачене можна буде зіськати з супротивника.
С и н. З якого супротивника? З Перепаді? Коли у його нічого немає, коли він за спасибі у Передерія живе? З чого ж ви зіщете?
Т х о р и х а. А то хай лука пропадає? за неї ж покійник вісім сотень, як одну копієчку, заплатив; а тепер півтори тисячі дають, та ти ж не хочеш.
С и н. Авжеж, не хочу, бо вона одного доходу більше, ніж на двісті рублів у рік дає... Дванадцять десятин одного покосу, та вп'яіь же — очерет, риболовні.
Х р а п к о. То-то... Чого ж ти, парубче, й журишся? За таке добро та не хоч триста рублів на який час кинути, щоб його одгромити?
С и н. Добре то так казати, якби були гроші.
Х р а п к о. Та тобі усяк такі гроші зазиче. І я, коли хоч, дам ті гроші... Звісно, вже процент мені заплатите.
Т х о р и х а. О, паночку мій і лебедочку! Пошли вам, господи, щастя й здоров'я і всього, чого ви у його просите; як ви до нас такі добрі і такі ласкаві. Дайте мені хоч вашу ручку поцілувати (лове руку Храпкову).
Х р а п к о. Ні, ні, стара; я не піп, щоб мене у руку цілувати; та тобі, старій, і не пристало. Годі, цього не роби. Краще кажи: чи згоджуєшся на мою раду, чи ні?
Т х о р и х а. Як же нам, наш благодітелю, і не згодитись, коли ви до нас такі добрі!
Х р а п к о. Істинно тобі кажу, стара, що мені жаль вас стало. Краще своїм чим поступитися, аби захистити вас від напасті.
Т х о р и х а. Спасибі вам, паночку! Я вже не знаю, як вам і дякувати. (До сина). Дякуй, сину, панові за його добру раду.
С и н. Спасибі вам, пане.
Х р а п к о. То от же слухайте, коли так. Я з тим чоловіком поговорю... я вже буду старатися задля вас... А ви — ані пари з уст, що се я... Ви мені видасте векселя, на стільки там треба буде, а я грошима розстараюся. То ми се діло — от як оборудуємо. Тільки, кажу, за мене нікому ні слова,— як у рот води набрали. Чуєте? Щоб Передерій не дознався!
Т х о р и х а. Та боже нас храни і помилуй, щоб ми свого благодітеля та як-небудь видали.
X р а п к о. То-то, глядіть! А тепер ідіть собі додому. Нуте, я вас з двору проведу... І коли лучиться вам чого до мене, то вдень не ходіть, а так, щоб ніхто не бачив, — звечора, як смеркне. А ще краще, коли ви Кирилові скажете; він мені перекаже, а я вже знатиму... йдіть з богом.
Т х о р и х а. Спасибі вам, паночку (кланяється).
С и н. Спасибі, пане, за вашу раду.

Виходять, за ними Храпко.

Вихід IV


Вискакує Печариця.

П е ч а р и ц я. Іч, стара лисиця, як орудує: і нашим, і вашим!.. Он воно що!.. Кого ж то він на підставу за себе візьме? Що, якби мене? От би — добро! Зачепити можна чимало грошви... Або ні, що гроші? От якби він свою дочку віддав за мене,— тоді грошва сама прийде... Ось постій, коли він не мене хоче уткнути у се діло? Нащо ж йому й зоставляти мене у себе? нащо казати: зостаньтесь, я з вами маю побалакати?.. Об чім побалакати? Про що побалакати? Так, так,— догадуюсь я... Тоді — зараз предложеніє зроблю!.. Тоді, тоді... зять! А зятеві все можна; від його ти критися не станеш: що знаєш — усе йому виложиш. А мені аби хто до пуття розказав та привід дав, а то з мене адвокат — он який вийде!.. У мене і гортань добра, і річ плавка; одно тільки — законів я не знаю,— законів мене навчи, то я і тебе, старого, за пояс заткну!.. Отоді то грошви,— з усіх боків так і суне,— лопатою горни її!.. От якби!? Поставив би тоді, господи, ставник з ногу завтовшки... і свічкою не доточав зверху — ставник пали!

Увіходе Храпко.

Вихід V


Х р а п к о. Ага, і ви вилізли з затвору! Продержали ми таки вас — вибачайте! З мужиччям, знаєте, які клопоти? Розжуй йому, розкажи, у рот положи, — та й то ще не діймає віри. Поки то йому уб'єш у голову!.. Вибачайте, кажу.
П е ч а р и ц я. Нічого, Василь Трохимовичу, про мене не турбуйтесь. По правді кажучи, я з великою охотою слухав вашу розмову та й собі навчався.
X р а п к о. Навчалися? Це гаразд ви кажете, що навчалися. Знаєте: я давно про вас думав... чого, думаю, такому талановитому чоловікові та при такому ділі стирчати? Що з того учительства? Так — забавка, а користі ніякої.
П е ч а р и ц я. Та я б його, Василь Трохимович, давно кинув; тільки — де ж його себе діти? куди його пристроїтись?
X р а п к о. Як куди пристроїтись? А от — по моїй часті.
П е ч а р и ц я. Трудно, Василь Трохимович. Се діло треба знати... багато треба знати!
X р а п к о. Не святі горшки ліплять, а то ж люди!.. Усяке діло не легке, до кожного треба приспособитесь. Звісно, зразу всього не потягнеш; спершу треба братись за невеличкі діла, потім — за більші, а там ще за більші, та так — потроху та помалу — дивись — незчуєтесь, коли і всю премудрість посядете. Не такий страшний чорт, як його малюють! Нуте лиш, я вам оце дільце припоручу.
П е ч а р и ц я. Я з дорогою душею; та чи втну його?
X р а п к о. О-о, чому не втяти? Я вам розкажу усе і напишу, що треба; ви тільки перепишете та від себе подасте на пошту. От дивись — так несподівано та негадано,— та четвертна й перепаде.
П е ч а р и ц я. Господь з нею, з тією четвертною! Я задля вас, Василь Трохимович, і так усе зроблю, що скажете — напишу й підпишу.
X р а п к о. Ні, Лука Семенович, від плати не одкидайтесь; плата, знаєте, велику вагу має: вона чоловікові допомага ближче до діла стати, краще його обняти. Це вже не забавка яка-небудь, а — корисне діло... Не одкидайтесь, кажу, од плати; діло — ділом, а плата — платою. Ви не такий багатий чоловік, щоб четвертними віяти, наче половою.
П е ч а р и ц я. Та за що ж я буду плату брати, коли я сам нічого не робитиму? А переписати з готового — я й дурно перепишу.
X р а п к о. Та й переписати — розуму треба; і те робити — не без голови... От вам, кажу, четвертна, та й руку давайте. Заб'ємо! (Дає руку).
П е ч а р и ц я. Руку даю, а плату не беру. А от чого у вас буду прохати: коли лучаться які невеличкі діла — передавайте мені, я потроху буду приспособлятись.
X р а п к о. Можна; чому не можна? У мене такого діла — не обберешся! Та вже, правду кажучи,— і старіти потроху я став, одставати почав. Помічника б мені треба. Думав — син помічником буде, батькові підпомоги дасть, аж він не туди, бачу, гне,— не тії співає. Дурний син, та й годі! З великого ума та за розум зайшов.
П е ч а р и ц я. Та я вам... що скажете — робитиму... Довічним робітником буду... От тільки...
X р а п к о. Що? Кажіть, кажіть — не бійтесь. Що я вас, Лука Семенович, люблю, як рідного, люблю! От якби у мене такий син, як ви.
П е ч а р и ц я. Та я... Я вас і хочу прохати... мене за сина прийняти.
X р а п к о. Як за сина?
П е ч а р и ц я. Василь Трохимович! тату!.. Я вашу Ганну Васильовну так люблю — душі у собі не чую!., от якби ви такі милостиві були, щоб нас благословили... Василь Трохимович! (Пада на коліна). На колінках буду стояти... Христом богом благати... Робіть зо мною що хочете, тільки не лишіть Ганну Васильовну своєю жоною назвати, себе, недостойного, вашим зятем мати!
X р а п к о (хапаючи Печарицю за руки). Лука Семенович! Що се ви? Устаньте, устаньте!
П е ч а р и ц я. Не встану, Василь Трохимович, поки не скажете, як мені бути: чи найщасливішим себе назвати, чи прямо від вас кинутися з мосту та в воду!
X р а п к о. Устаньте, кажу. За таку честь мені вас дякувати треба, а не вам передо мною на колінках стояти.
П е ч а р и ц я. То ви согласні? (Скакує на ноги). Тату мій! батюшка! Дозвольте вашу руку поцілувати. (Нахиляється, щоб поцілувати руку).
X р а п к о (одхоплює і хова руки). І сього не робіть, Лука Семенович. А от що ви мені спершу скажіть: питали ви свого панотця, чи согласен він буде на се ваше парування?
П е ч а р и ц я. Що ж моєму панотцеві? Він собі попує... Я вже тепер — одрізана скиба од хліба.
X р а п к о. От сього ви мені не кажіть. Ви одрізана, кажете, скиба од хліба, а все ніхто вас не вирве з батькового серця! все ви там у йому сидите. Спершу ви поїдьте до його та спитайте: чи согласен він мою дочку за невістку мати? та спросіть благословенія... Благословеніє-бо родителів низпосилає щастя на дітей своїх... Знаєте?
П е ч а р и ц я. Слухаюся, тату. Ви мені тепер рідніше рідного батька.
Х р а п к о (хита головою). Гай-гай-й! Що ви молоді та зелені. Вас, мов невеличких дітей, одні іграшки займають; що вашим очам любо та серцеві мило, то ви на те, як метелики на огонь, падаєте... А все то минеться, все то одцвіте... Чоловік-бо — яко трава, дні його — яко цвіт сельний, тако одцвітеть... І що тоді зостанеться?.. Не кажіть такого. Рідний батько — це найвища святиня у світі. Він вас ростив, він вас воспитав, болів, побивався за вами, а ви — от чужого за рідного приймаєте! Не можна так, Лука Семенович, не можна. Коли б у вас батька не було, ну — тоді друга річ. Тоді і чужого можна за свого почтити, і стороннього за рідного прийняти; а коли рідний у вас живий, то — гріх вам так думати. Гріх!.. Чти отця свого і матір свою і да долголітен будеш! на землі... О-о, чуєте? що сказали старі розумні люди, що жили тоді, коли про нас і чутки не було. То ж вони своїм розумом до того дійшли, своїм серцем прочули... А я?.. що ж я? Мені тільки зостається подякувати вас за таку честь. Я согласен: кращого зятя мені не треба. А Галі ви говорили що?
П е ч а р и ц я. Прямо не казав, а так — закидав. Здається, що Ганна Васильовна не мають нічого проти мене.
Х р а п к о. Що ж їй мати? їй,— звісне діло,— скажуть: іди — та й збирайся! Не з її писком перебирати; є в неї ті, що виберуть для неї, кого треба.
П е ч а р и ц я. А все мені здається, тату, що й Ганну Васильовну треба б попитати. Я от до панотця поїду, завтра й махну, а ви вже попитайте Ганну Васильовну.
Х р а п к о. Об тому не турбуйтесь: ви їдьте до отця Семіона благословиться, а про Ганну Васильовну не турбуйтесь: це моє діло, а не її.
П е ч а р и ц я. Спасибі вам, мій благодітелю. Поки мого й віку, вас не забуду; довіку і чтити, і дякувати буду. Тепер позвольте мені восвоясі убратися, добраніч вампожадати.
Х р а п к о. На добраніч, на добраніч, Лука Семенович, нареченний зять! От тепер і поцілуймося на добраніч.

Беруться за руки, цілуються. Печариця несподівано прихиляється, цілує Храпка у руку і мерщій вибігає.

Вихід VI

Х р а п к о (сам). А-а, та й невгомонний же який! От поцілуйко! Сказано: молоде та зелене; цвіте саме, розпускається... Колись і я радів отак; здається — під небо б скочив! А от тепер, як пережив усе те, то й довідався, ^що то — дурниця, та й годі. Так кров грає, у голову б є... І дума чоловік: отто щастя запопаду, он де воно криється; а вийде з того одно — тьфу!.. А проте лепсько Луку Семеновича за зятя мати; хоч він і попенко, а все благородного коліна, має право служити, чини брати... Правду кажучи, того за гроші не купиш; хоч воно й казна-що, як подумаєш, так — омана, а все за гроші не добудеш. Благородні! он то що... Та й чоловік він мені якраз підходящий: високо не несеться, старших чтить, послухає. А послуханіє — велика сила; не даром кажуть: покірливе телятко дві матки ссе. Правду кажучи, що з того, що ти будеш бришкати та вгору нестись, одному баки заб'єш, другому — поперечиш,— тільки всіх проти себе здіймеш, та й годі. А коли тихесенько та смирнесенько,— один тебе піддерже, другий слово добре замове,— о! то так і вгору скоріше підеш, почоту й слави доскочиш... От Луку Семеновича до діла можна пристрочити, розказати йому усе, що, де і як... Можна і на службу у Мировий поступити... Спершу, звісно, писателем, а там — і помішником секретаревим або й секретарем. Не святі ж горшки ліплять!.. А там побачу, як з Галькою житимуть, землі можна купити... цензу того добути... То, може, і мировим оберуть... Мировим у нас! Шутка сказати: мировим! Зять — мировим! га? Тоді держіться у мене всі лиходії, Що на мене брехню точите, проти мене зле замишляєте! Я вас — до землі пригну! І ви усякі пройдисвіти — отут У мене будете! (Стулює кулак). Хе-хе-хе! Он то воно що. Хе-хе-хе... Треба Гальку кликнути; хай порадіє разом з батьком. (Підходе до дверей і, відхиливши, гукає). Галько! Галько! Галько!
Г а л я (з-за кону). Я зараз, папо.
X р а п к о. Іди, йди, дочко, скоріше. Доброю звісткою порадую.

Увіходе Галя.

Вихід VII

Г а л я. Нащо ви мене, папо, кликали? Діло яке?
Х р а п к о (зазираючи їй у вічі). Діло, Галино, моя дитино, діло... Чого се ти так розшарілася? Іч, очі як грають, щоки аж пашуть.
Г а л я. Там ми одну книжку з Дунею читали. Така смішна книжка.
Х р а п к о. Книжку? Казна-що! І вигадають таке — книжки читати. Хіба тобі ще не обридли ті книжки у гімназії?
Г а л я. Чого ж вони, папочко, обриднуть? За книжкою тільки й душу одведеш.
Х р а п к о. Кажи краще: погубиш. Що тепер за книжки? Які тепер книжки? Так — нісенітниці якісь пишуть. Коли вже хоч, дочко, що читати, то — от (указує на євангелію). От ся тобі книжка і душу спасе, і всьому доброму навчить. А для життя корисне діло — закони. Устави усякі прочитуй, щоб знати, як у світі жити, як себе оберегти часом від напасті.
Г а л я. Та я, папочко, збираюся прохати у вас ті закони перечитати. Уже чи зостанеться що від їх у голові — не знаю, а цікаво знати, якими ми законами правимося.
Х р а п к о. Так, так, дочко, цікаве се діло і корисне. Закони знати — усе знати. От, приміром, тебе у яке діло вплутають, то й знатимеш, як з його виплутатись. Або заміж підеш — треба знати, які ти права у чоловіка матимеш.
Г а л я (усміхаючись). Ну, про се можна, папо, і обминути. Я ще не збираюся заміж та швидко й не піду.
Х р а п к о. А по чім ти знаєш, що швидко не підеш? Що не збираєшся ти — то то так і годиться,— є у тебе той, хто об тому поклопоче; а от що швидко не підеш — то то бог знає. Може, він, святий, уже й пару тобі намітив.
Г а л я. Може, він і намітив, тільки я за кого схочу — за того піду.
Х р а п к о. Такого не кажи. Не кажи, кажу, такого — гріх! Він, вседержитель, все баче, все знає... І волос сухий з голови людської не спаде без його... А от і тобі, щоб ти не забігала вперед, і похвалюся,— тільки на ушко, щоб ти та я тільки й знали,— що він, всеблагий, уже й пару посила тобі.
Г а л я. Мені? Яку пару?
Х р а п к о. Ага! яку пару? Цікаво знати? О, ви, рід жіночий — лукавий!.. Хочеться самій господинею бути? своє гніздечко мати? Скажу, скажу, дочко... Луку Семеновича Печарицю знаєш?
Г а л я. То що? Він, може, свата?
Х р а п к о. А як він, то як? Хіба не пара тобі?.. Благородною будеш, а коли хоч — попадею.
Г а л я. Я, папо, за такого дурня не піду.
Х р а п к о. Як? що? Дурень, кажеш? Та то такий дурень, що нас обох з тобою розумних за пояс заткне!
Г а л я. Лукавством то, може, й заткне!
Х р а п к о. Цить!.. Не судіте, да не судимі будете.
Г а л я. Я, папо, за Печарицю не піду; що хочте зо мною робіть, а я за його не піду.
Х р а п к о. Ну-ну, то — дурниця! Не вигадуй казна-чого... Не гніви свого батька, не роздражай його... Він краще твого знає і більше твого знає, де твоя доля панує. Іди краще та помолися богові; возблагодари його, вічного, за ті милості, що він на нас низпосилає, та й спати лягай... бо вже пора спати. От і я незабаром ляжу, покінчу тільки деякі бумаги та й ляжу.
Г а л я (виходячи). Я за Печарицю не піду!

Вихід VIII

Х р а п к о (сам). Не підеш? не хочеш?.. Знаємо ми вашого брата, як ви не хочете! Це вже звісний дівочий одказ: не хочу. Що на нашій мові хочу, то те по-вашому — не хочу!., це вже звісне діло. Та воно так і годиться. Піп б то воно було, якби дівчата казали «хочу»... Ох-хо-хо-хо! Так уже воно на світі ведеться; споконвіку йде... Сісти лиш та понаписувати нужні бумаги; бо завтра і Передерій з Перепадею прийде, та й від Тхорів треба довіреность на Луку Семеновича сочинити... А, правду кажучи,— не хотілося б; спочити б хотілося... Старіюся таки я, старіюся... Ох, літа, літа!

Надіває окуляри, бере перо, папір, примощується писати. У той саме час убігає
Я в д о х а.

Вихід IX


Я в д о х а. Тату! що ви такого сказали Галі, що вона вернулася така заплакана?
Х р а п к о (озирнувшись назад). Що?.. Хто там?
Я в д о х а. Се я, таточку... Галя плаче.
Х р а п к о. Ну то що? Поплаче та й перестане! (Поривається писати).
Я в д о х а. Як ви кликнули — була милісінька,— реготались ми скільки! А вернулася від вас — оттакими обливається!
Х р а п к о (пишучи, зостановлюється і кида перо). А щоб тобі заціпило! Ну, чого ти прийшла? якого ти гаспида прийшла? І говоре під руку,— он спортив листок (Явдоха поривається вийти). Стій! стій!.. А вернись лиш сюди. (Явдоха зупиняється). А йди лиш сюди. (Явдоха підходе). А скажи мені, повірена других, кому ти свої руки тичеш цілувати?
Я в д о х а (червоніючи). Коли?
Х р а п к о. Питаєш — коли? не знаєш? А червонієш чого?.. Безстиднице! срамотнице! Бога ти не боїшся, людей не соромишся, виставляєш свої руки лизати... Кому? Хоч би путній хто, хоч би добрий хто, а то?.. З ворогами моїми проти мене замишляєш!.. Це так, це добре! Дочка з ворогами батьковими проти його накладає... І стоїш ти передо мною — не впадеш! І земля тебе держить — не розступиться!..
Я в д о х а (з плачем). Чим же я, тату, винувата?.. Він каже, що мене любить, душі у мені не чує.
Х р а п к о. Дурепо! дурепо! Він каже, а ти — віриш? Розставила уха, слухаєш? Слухай, слухай, дослухаєшся до чогось... Батькові на старості літ радість у приполі принести захотіла?..
Я в д о х а. Тату! що ви кажете?
Х р а п к о. А чого ж ти ждеш від моїх ворогів лихих? До мене, бач, не світле око підійти, до мене прямо не знають, як підступити, та збоку заходять... Через дочку, мов, на батькові поїдемо. А ти, дурепо, не розчовпавши нічого, сама у руки даєшся... Чуєш — тільки побачу я його у своєму дворі, тільки дійде до мене чутка, що він топчеться біля тебе — не жалкуй тоді на мене, як доведеться тобі черницею вік спокутувати... Чула? Я тебе одверну від чорта до бога!., йди спати; нічого тобі стирчати передо мною. Йди, дурепище!
Я в д о х а (виходячи). Це я знаю, хто підвіз візка! Це той цвілий попенко... Запопаду ж я його — знатиме він мене! (Виходе).

Вихід X

Х р а п к о. Запопадай! Дуже тебе страшно! Хтось тебе й боїться! Куди яка! Ти краще себе гляди, дурепо. (Задумується). Здається, я їй як слід молитву прочитав, добре зуби прорізав; повинна б пам'ятати і послухатися... бо не послухається — пострижу, гладку, у черниці, їй-богу, пострижу! Хай лиш там свого жиру позбуде. Там минуться і хи-хи і сміхи; там спаде те сало, що коло батька нажила... Ох-хо-хо-хо... Отака моя доля: і діло роби, і дочок гляди. Як ти за ними углядиш? А треба глядіти. Нема матері— гляди батько! Дівчата саме на порі... Ох-хо-хо-хо! (Чується — хтось ходе за дверима). О-о, ще хтось там ходе... Хто там такий? (Устає, одхиля двері й гука). Хто то?

Показується Петро; уздрівши його, Храпко одходе до столу.

Вихід XI

П е т р о. Це я, батьку. Доброго вечора вам.
Х р а п к о. Бачу, що ти. Я тобі казав не ходити сюди. Це ти так слухаєшся?
П е т р о. Я не прийшов би, коли б не було діла.
Х р а п к о. Яке тобі до мене діло? Що в мене з тобою за діла? Може, хоч батька позивати та прийшов похвалитися? Хвалися. Цього ще тільки недоставало!
П е т р о. Я не той, батьку, щоб позвами пробавлятися,— господь з ними. Краще б було, коли б і ті, що позиваються, кинули свої позви та, як брати, помирилися самі між собою. Тоді б менше було того здирства, що розплодили всякі ходатаї та аблокати.
Х р а п к о. Так, так. Це й твій батько здирство плоде?
П е т р о. Я, батьку, не по своєму ділові прийшов, не об собі клопотатися... Галя прибігала до мене, уся в сльозах... Плаче, голосе: спаси мене, спаси! Батько, каже, силують за Печарицю заміж.
Х р а п к о. Ну! А тобі яке діло до того?
П е т р о (усміхаючись). Хм!.. Та вона чужа чи сестра мені?
X р а п к о. А хоч би й сестра? Твоя сестра, а моя — дочка! Ти її ростив, ти її годував, ти об їй клопотався?
П е т р о На те бог нам батька послав.
X р а п к о. А коли бог батька послав — то хай і слухається батька!
П е т р о. Хоч би батько казав і втопитись?
X р а п к о. Тт-тю, дурню! Що ж то батько — душогуб ваш?
П е т р о. Та виходить на те, що хоч топись... Я бачити чоловіка не можу, а мені кажуть — будь його жінкою, люби його.
X р а п к о. Хіба тільки ті беруться, що любляться? Любов — то дурниця! Треба, щоб жінка чоловіка свого знала та закон держала... Он чого треба.
П е т р о. Як же його той закон держати, коли я дивитись на його не можу.
X р а п к о. Дурниця: поживеться — полюбиться!
П е т р о. То так, батьку, старі люди думали.
X р а п к о. І добре думали, розумно думали, бо розумніші від нас з тобою були.
П е т р о. Про те, батьку, сторія знає, хто розумно поводився, а хто ні; вона й докаже. Та нам про се нічого змагатись. Я от вас тільки спитаю: є такий закон, щоб силою заміж оддавати?
X р а п к о. Закон... закон... А тобі яке діло? Що тобі за діло до того, що батько хоче? Є такий закон, щоб його не слухатися?
П е т р о Коли батькове жадання на згубу дітям, то й наш мирський закон того батька осуде; я вже мовчу про закон божий.
X р а п к о. А що ж, по-твойому, закон божий каже не слухатися батька, не чтити родителів?
П е т р о. Та він того не каже. Він те установлює, дбаючи про мир та покій у сім'ї, а ще більше він дбає про всесвітній мир: усіх людей братами взиває, учить любити ближнього свого, як самого себе. А ми, от бачте, не то що ближнього, а й свою кров раді запродати.
X р а п к о. Що ти мене прийшов закону божого вчити? Менше я прожив од твого? менше я знаю його? Дивись, який учитель знайшовся! Он харі своєї ніколи не перехрестить, од церкви, як од напасті, тікає, а закон божий мені вичитує!
П е т р о. То ж ви все на закон божий напираєте; через те й я почав той закон розбирати. Звісно — мені не знати з ваше в уставі церковному; а щодо духу закону божого, то це повинен кожен християнин знати.
X р а п к о. Який ти християнин? До церкви не ходиш, молитви не твориш!.. Який ти християнин?
П е т р о. А які то християни, що і до церкви ходять, і десять раз на день моляться, а на думці — як би кого обійти-обшахрати, як би з кого більше проценту зідрати, чужу худобу посісти, чужим добром поживитися? Та не тільки те з чужими роблять,— у сім'ю згубу несуть, замість миру та согласія — розбрат сіють!
X р а п к о. То се я? Я — такий? Спасибі! здобувся дяки від сина. Це за те, що ростив, що учив його?
П е т р о. Що ви, батьку, одно плещете: ростив! учив! Який би то й батько був, коли б він про своїх дітей не турбувався? То його повинність така. А я вам прямо скажу, усе виложу: нічого нам один перед одним лукавнувати, нічого прикриватися законом божим, перекрученим нашими зовсім не святими замірами! Хочете ви добра своїм дітям? дбаєте ви про щастя їх? Робіть те добро очевидячки! дбайте про щастя купно з дітьми! Не такі вони, щоб не знати, чого їм хочеться, що вони бажають, які носять у серці думки, гоноблять у душі надії. А ви на те все плюєте, під свою волю хилете, ногами топчете!.. Так не можна. Що було колись гоже — тепер негоже; чому ви колись кланялись — тепер від того кращі люди одвертаються! Нігде правди діти, треба прямо сказати: любо нам дивитися на чужі гіркі сльози, що кожного дня одливаються отут у вашого порога? Добре нам слухати, як то з того, то з другого боку тільки й чуєш: он ваш батько того обійшов, того худобу посів... Тепер он ви свою дочку утопити хочете... Нащо? За що?
Х р а п к о (тіпаючись). Вон, блазень! Вон, гадино!.. К лихій годині з мого дому, з мого двору! Щоб і твоя нога тут не була, щоб твій дух поганий не воняв! Оце одігрів гадину коло свого серця! Оце виростив на втіху собі сина!.. А щоб ти малим був луснув, проклятий! Щоб над тобою твої діти отак насміялися, як ти надо мною насміявся, каторжний!.. Вон, кажу, з мого двору, щоб не вкорінялася в йому лиха пошесть та згуба! йди швидше з-перед моїх очей; іди од гріха, а то я тебе... у тюрму я тебе посаджу! у москалі тебе забрию!
П е т р о. Я піду. Знайте, що я піду і більше не вернуся; знайте й те, що Галі ніколи не бути за Печарицею, як вам хочеться.
X р а п к о. Тебе не буду питати, твого совіту не буду просити... і без вас, велемудрих, обійдемося.
П е т р о (пориваючись іти, зупиняється). Батьку! тату! Прошу вас: не доводьте своїх замірів до такого кінця. Хіба воно гарно буде слухати, як ваша дочка, що ви силою випхнете у церкву, візьме там та прилюдно і скаже: я не хочу за Печарицю, мене силою віддають за його?!
X р а п к о. Вон! вон!.. Я знаю, що ти всьому лихому навчиш, всьому недоброму наструнчиш!
П е т р о. Тату! Невже в вас немає серця в грудях? Невже воно не обізветься на гіркі доччині сльози?
X р а п к о. Сказав: зроблю — і зроблю! Не схоче — і її проклену, і її прожену, зречуся, як зрікаюся тебе од нині й до віку! Вон з-перед моїх очей!
П е т р о. Добре, піду. Не жалкуйте ж, батьку, на мене, не плачтесь на нас, коли під лиху годину зостанетесь ви самі, старий, безпомощний... і нікому буде вам води подати, вашої старості доглядіти.
X р а п к о. Знайдемо й без вас. Таких дітей, як ти, й на улиці скільки хочеш бігає. Аби тут було (б'є по кишені), а то знайдуться і помагачі, і послухачі.
П е т р о. Так, так... Ви думаєте їх за гроші добути? Не добудете ви ні щирої ласки, ні доброго привіту; не купите ви любові рідної дитини! Прощайте... я все сказав. (Виходячи). Не жалкуйте же на нас! (Виходе).
X р а п к о. Щоб тобі язик руба став за такі речі! Тьфу, гадина!.. Ще й нахваляється: не жалкуйте на нас! Велика шкода, бач! От велика шкода,— куди яка втрата!.. Плакати будемо? Дожидайся — діждешся... Не слухаєшся батька — вон! не чтиш його — к лихій годині вижену всіх... Що ви мені таке? Які ви мені діти, коли проти мене йдете? Яка мені від вас ласка? Який привіт? Від чужого більше його добудеш, від послідньої наймички більше матимеш... За гроші, кажеш, не купиш? Брешеш, вражий сину: куплю! Пріську візьму, грошима її закидаю... золотом окую... Не поможе — за жінку візьму, а все куплю!.. А тобі не кланятимусь, не проситиму!

Заслона пада

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Перемудрив"