Перемудрив

Комедія в п'яти справах

 

 

- СПРАВА ДРУГА -





У кінці садка пасіка; попід деревом стоять вулики, з правого боку — курінь. Біля куреня, на обрубкові, сидить Кирило, довбає коритце для води.

Вихід І


К и р и л о (сам собі). Ну, та й пече! аж потом обливає (утирає піт з лоба). Оце вже літо настало, справжнє літо. Іч, як сонце світе — як купина палає!.. Пересунутись лиш у холодок. (Пересовується до куреня у колодок). Отак буде краще. (Почина знову довбати коритце). А все мені з думки не йде сьогоднішня панова загадка. Загадав привести кого-небудь з Тхорів та ще так, щоб ніхто не бачив, як буду вести і як буду до їх іти... Нащо йому здалися ті Тхори? Діла то все!.. І не було, мов, бач-ця, діла ніякого, а виходить — що є... Виходить — одкопав... Хіба такий не одкопає? ого! З-під землі видере, — бідовий тобі аблокат, чи як там його люди величають... І піди ти, господи, з цим: от скільки на світі живу, а ніколи не було чутно про цих аблокатів; а тепер їх розплодилося, як мух. Тільки й чуєш: аблокат казав! аблокат хваливсь!.. Колись було тих позвів, як огню, боїшся; бо як почав позиватись, то й худоби рішився; а тепер — нема того чоловіка у містечку, щоб не перебував у мирового. І все то аблокати орудують! Все то вони наструнчують та підшпиговують, бо то їх користь, їх — хліб. Ну, та вже за всіх наш... О, наш — біда! — усіх за пояс заткне... А що колись було з його? Хлопець... так... покидьок, та й годі. Покійний Харко за спасибі взяв та до крамниці пристроїв. Спершу крамницю мив та на побіганках був, а далі грамоти вивчивсь, у прикажчики посунувсь. Добрий був покійник — вірив усякому, вірив у добро людське, що в чоловікові більше доброго живе, ніж лихого... А на нашому — осікся... Пізнав, бідага, що вигодував гадюку коло свого серця, пізнав — та пізно вже... Отаке добро, отака сила добра була... а де воно ділось?.. Прийшлося старцем умерти... на прохані гроші поховали... А наш з того пішов жити. Свою крамницю завів, оженився, на всю губу господарем став... Тепер ти його візьми в руки — в сотню тисяч мабуть не вбереш! А все тихо так, потроху та помалу, та все йде вгору та вгору... Усім містечком владає... От тепер аблокатствує. Перший аблокат на всю округу! Чи діло ж оборудувати, чи кого закрутити — йому дай! Певне, оце щось з Тхорами затіва зробити... І зробить! Такий — та не зробить? Зробить!..

Увіходе Петро, похилий, задуманий.

Вихід II


П е т р о. Здрастуйте, діду! Боже поможи вам. Кирило. Панич? Здрастуйте, здрастуйте! Уже приїхали? Коли ви приїхали? П е т р о. А це сьогодні.
К и р и л о. Що ж я був у дворі, а вас не бачив?
П е т р о. Я недавно приїхав.
К и р и л о. Недавно, кажете? А я ще геть сонце було високо, як у дворі був. Чого ж ви стоїте? Сідайте. Сідайте та побалакаємо. Торік як вас бачив, та й досі, аж скучив. Далебі — скучив.
П е т р о (сідаючи). Спасибі вам, діду.
К и р и л о (придивляючись). Нуте, я на вас хоч подивлюся. Батечку мій! а убір який!.. Лицар, як є, лицар!.. Давній лицар; тепер таких уже немає. А я ще зазнаю... Отакий точнісінько убір, як на вас, тільки ще зверху шапка з червоним верхом,— оттака шапка з червоним верхом,— курінь оцей закриє!.. Тепер таких лицарів немає... Тільки чого ж ви в такому уборі та такий смутний? Та я... якби такий козак — та підо мною земля гори! А дівчат тих, як той стрілець,— одним поглядом десятками б низав!.. Е-е, було колись... То тепер я став і старий, і нікчемний, а колись — огонь був! Дикого коня запопаду і того охмолостаю — як вівця стане! А тепер — от чортибатьказна-що — коритце довбаю — та й то втомився. Понюхати хоч табаки. (Нюхає). Ну, давно ж ви з Адесу? Розкажіть мені що про його. От усюди доводилось вештатись: і на Дону був, в Ростові, в Таганрозі, в Миколаїв заносило і по Кізіяру швендяв, а в Адесу не заходив... А лепський, кажуть, город!
П е т р о. Та город гарний; шаромижний тільки город.
К и р и л о. Що кажете?
П е т р о. Шаромижний, кажу. Крамарський, а де крамарство — там і шаромижничество.
К и р и л о. Тобто здирство усяке? ошукування?.. То-то й лихо наше, що як тільки велике місто, то там того здирства — батечку мій! Та нащо краще: узяти наше містечко. Хіба воно таке було за моїх молодих літ? Село, та й годі. І по-селянському жили, по-божому поводилися. А тепер гляньте: вавілонів яких набудували, а здирства того стало — що бідному чоловікові дихнути нема чим,— біда! Неволі здихалися, а другу нажили?
П е т р о. Авжеж.
К и р и л о. Та воно ж, бачте, це люди,— не звірі, а люди...
П е т р о. Немає хижішого звіра, як чоловік!
К и р и л о. Та так, так... От, приміром, бджола — божа муха, а й її примусив чоловік на себе працювати... (Помовчавши). І оце на все літечко до нас? Силу витрачену набувати, здоров'я наживати?
П е т р о. Ні, діду; думаю швидко й назад.
К и р и л о. Як назад? Знову в Адесу? Чого ж це так?
П е т р о. Так.
К и р и л о. А торік же ціле літо були. Хіба діла які не ждуть?
П е т р о. Та діла ніякого немає, та...
К и р и л о. Що? На чужині б то краще, ніж у своїй стороні?
П е т р о. І то — краще.
К и р и л о. А про мене нігде й краще немає, як дома. Вже що не кажіть: чужина — чужиною, а своя сторона, як мати. Де б ти не був, як би тобі де добре не було, а нема краще, як дома.
П е т р о. Що ж тут дома? Лайки не чув та докорів усяких?
К и р и л о. Отак: сьогодні приїхали та вже й докорів наслухалися?
П е т р о (помовчавши). А що, діду, рої ловляться?
К и р и л о. Та так як коли. Сьогодні піймав одного. З садка доноситься гук: «Петре! Петю! Петю-у-у!».
П е т р о (гукає). Я ось... До пасіки простуйте!
К и р и л о. Баришні гукають? Скучили? Убігають Г а \ я й Явдошка.

Вихід III


Я в д о х а (ледве переводячи духа). Я ж так і казала, що в пасіці його шукаймо... біля діда... Х-ху! (Пада біля Петра на землю).
Г а л я (регоче). Уже і втомилася!.. От жирьоха!
Я в д о х а. Жирьоха, а все-таки тебе випередила. А що? а що?
К и р и л о. Наввипередки бігали?
Г а л я. Та вона ж... Ану, каже, хто швидше? Та як побіжить!.. На рові спіткнулася та так з усіх чотирьох і гепнула — аж земля загула!.. Та як схопиться, та знову, а мені — смішно-смішно: біжу за нею, та за реготом ніяк не збіжу.
Я в д о х а. Я хоч і впала, а все-таки ти мене не перегнала!
Г а л я (сідаючи біля Явдохи). А кажи: добре забилася? Коліна позбивала?
Я в д о х а. Хто — я? Та я тільки спіткнулася та поточилась, а не впала. Оцими пальчиками задержалася (показує на середні пальці)... Тільки черкнулася ними землі та зразу й знялася.
Г а л я (регоче). О боже! От якби хто бачив!
П е т р о. Що? посвітила чим-небудь?
Я в д о х а. Петре! срамник! (Затуля йому рота рукою, Галя регоче).
К и р и л о. Молоді літа — щасливі!.. І я колись бігав... прудко бігав. Зайця мало не переганяв!
Я в д о х а. Що ж це ми прибігли та й сидимо! Ми за тобою, Петре,— йди обідати. Там ми тобі на другій половині кухні хату прибрали,— побачиш як! Туди й обід однесли. Татусь розсердились та кажуть: нехай людське їсть. А ми всього тобі потроху одділили. (Встає). Ходімо.
Г а л я. Тута так гарно, що і в хату не хочеться йти.
П е т р о. Та чого ж ви будете всі йти? Хіба я сам шляху не знаю? Сидіть тута, а обідати і Пріська дасть. (Устає).
Я в д о х а. Так — Пріська! Нехай Галя тута сидить, а я піду.

Наміряються йти і стріваються з Печарицею.

Вихід IV


П е ч а р и ц я. Петро Васильович! Слихом слихати, в вічі видати! Коли ви приїхали?
П е т р о. Сьогодні. Здрастуйте! (Подає Печариці руку).
П е ч а р и ц я. Здрастуйте, Євдокія Васильовна. Діждали-таки своїх гостей?
Я в д о х а. Як бачите. Обоє сьогодні приїхали, трохи не разом. Галя трохи раніше від брата.
П е ч а р и ц я. І Ганна Васильовна!
Г а л я. І я. Здрастуйте.
К и р и л о (набік). От лиха година принесла цього попенка! Що він мені ввірився! (Голосно). Піти, лишень, пасіку обдивитись. (Виходить).
П е т р о. От тобі, Галю, і кавалер, щоб не скучала сама.
П е ч а р и ц я. А ви ж куди?
П е т р о. Та ми ось на час із сестрою. Побудьте тут, ми швидко вернемося.
Я в д о х а. Галю! Постій, я тобі щось скажу. (Галя одходить, Явдоха їй шепче на вухо). Це він до тебе прийшов. Як тебе не було, то все допитувався: чи нема, не приїхала? Я чула — дума сватати тебе.
Г а л я. Казна-що ти вигадуєш! Уже як хто з молодих людей зайде — у тебе зараз сватати.
Я в д о х а. їй-богу! от побачиш (одбіга від неї, голосно): так чула?
Г а л я. Чула.
Я в д о х а. А тепер ходімо, брате.

Обоє виходять.

Вихід V


П е ч а р и ц я (сідає, наче сам до себе). Бажав би я знати, що то за секрети шепче одна панночка другій на вушко?
Г а л я. Які секрети?
П е ч а р и ц я. Та от ви що шептали Євдокії Васильовні?
Г а л я. Швидко зостарієтесь, як усе будете знати.
П е ч а р и ц я. І без того к тому воно йдеться! А все лепсько знати, що то за такі секрети? Певне, запримітили щось недоладне в уборі чи в косах та щоб не прямо перед усіма сказати — на вушко: секрет, мов!
Г а л я. Дуже ж ви злегка на нас дивитесь, Лука Семенович. Тільки й думаєте, що про убори секрети бувають? А може, й про що важніше?
П е ч а р и ц я. Тим цікавіше знати. (Галя мовчить, Печариця смаковита погляда на неї).
Г а л я (похнюплюючись). Зостарієтесь, кажу.
П е ч а р и ц я. І старітися не лихо, аби було з ким старість поділити.
Г а л я. Знайдіть кого.
П е ч а р и ц я. Вашими б устами та мед пити! Знайдіть? Легко сказати — знайдіть!.. А де його знайти?
Г а л я. Пошукайте.
П е ч а р и ц я (помовчавши). А знаєте, Ганно Васильовно, як колись старі дяки у любві об'яснялися?
Г а л я (з усмішкою). Нащо мені про те знати?
П е ч а р и ц я. Забавно. (Почина розказувати, підбираючись до голосу закоханого). Аз немощен єсьм; переполнися душа моя радістю, серце моє вострепеташа любовію, і юность моя обновися, яко орля; очесами бо моїми зрю ліпоту необичайную!
Г а л я. Ну, нащо ви мені це плещете, Лука Семенович?
П е ч а р и ц я. Нащо? (Подумавши). Так.

На який час розмова порвалася; потім Печариця повертається до Галі, усміхаючись.

Давайте, Ганно Васильовно, наввипередки бігати!
Г а л я (здвигнувши плечима). Бігайте самі; а я — не вмію. Ось сестра прийде — вона зугарна бігати,— то з нею й побігаєте
П е ч а р и ц я (понуро). Євдокія Васильовна гарні баришня, і я їх люблю. Тільки вони трохи прості. Якби вони були ученіші, щоб часом з ними можна і об високих матеріях побалакати.
Г а л я. Та що це з вами сталось таке, Лука Семеновичу? То ви б наввипередки бігали, то вам об високих матеріях балакати хочеться.
П е ч а р и ц я. Сталося!.. Станеться з усяким це, Ганно Васильовно, як отак осточортіє життя кожному.
Г а л я. Чого ж воно вам осточортіло? Ви чоловік при ділі, у вас — робота.
П е ч а р и ц я. Яка там робота?
Г а л я. А як же? школа... Ви — учитель... Сумно вам — забрали хлоп'ят, повели їх у поле, розказували б про всякі трави, про всяку рослину... Адже ви ботаніку в семінарії вчили?..
П е ч а р и ц я (перебиває). От стану я з мужичатами вовтузитись, щоб люди сказали: дурень неписаний! І так з ними за зиму наклопочешся — голова оттака стане!
Г а л я. А от якби я на вашому місці була, то ніколи б не скучала... Піп мені до того, що чужі люди скажуть? Я своє діло роблю.
П е ч а р и ц я. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!.. Попробуйте.
Г а л я. Я б і попробувала, коли б тільки папочка не перечив; а то знаю — не пусте. Що, скаже, з того за користь?
П е ч а р и ц я. І правду скаже!
Г а л я. Правду? Гой-гой! І ви дивитесь, як і старі люди? Оце дивно: такий молодий, недавно сам з учення — і так дивитись, так думати!.. Стид! Сором! Від усякого діла однії тільки користі ждати!
П е ч а р и ц я. А чого ж більше? Яка плата — така й робота.
Г а л я. Ого! А хіба немає такої роботи, що й без плати б доходила до вашої душі, до вашого серця?
П е ч а р и ц я. Тільки не дітей учити.
Г а л я. А мені здається, що й там є своя радість, і там можна знайти її. Хіба не втішно додивлятись, як ваші речі доходять до дитячої голови, ширити розум, як з кожним днем воно все більше та більше розумнішає-розвивається?
П е ч а р и ц я. А на лихої години я буду це робити? Що мені з того за користь? Не користь, а тільки одна шкода! Ти його вивчи, а воно виросте, буде твій хліб одбивати.
Г а л я. О, який же ви матеріаліст!
П е ч а р и ц я. Це у вас університанські думки! Вони нашому братові зовсім не лагодні. Там усе багаті люди вчаться, що ласо змалку їли та багато поводилися,— от через те вони так і на світ дивляться. А якби вони попосиділи дома на гречаній каші, з книшами, а в бурсі — на червивій тарані, то не тієї б заспівали!
Г а л я. Хіба і студенти не бідують? Та ще як!
П е ч а р и ц я. От лихо — покрепитися літ з п'ять, та тоді тобі усі шляхи вільні, кожне місце не заказане: бери, яке хоч! А тут — поподавися над тією стравою дома та в бурсі попосидь літ десять — дванадцять та от тобі тільки й ходу, що учителем! Попоскачи лиш до того попа, поки його доскачеш... А там — знову книші з вишкварками, хіба тільки у свято пирога з сиром з'їси.
Г а л я. Ні, ні, ви — матеріаліст!

Увіходять Петро з Явдохою.

Вихід VI

П е т р о. Оце, Галю, як ти страшенно гукаєш! Об чому це ви так змагаєтесь?
Г а л я. Он Лука. Семенович.., Стид! сором! — такий молодий та такі думки має!
П е ч а р и ц я. Попоскачіть, Ганно Васильовно, з моє, то й ви вернетеся з сі до до.
П е т р о. Та об чім у вас спірка? (Сідає. Біля його Явдоха).
П е ч а р и ц я. Ганні Васильовні не подобалися мої думки.
Г а л я. Цитьте! цитьте! Дайте я перш розкажу.
П е ч а р и ц я. Розказуйте.
Г а л я. Лука Семенович скаржиться, що йому сумно, що він не має ніякої втіхи в житті. Я й кажу: чого ж йому сумно, коли у його така жива робота на руках, як от школа? А він одказує: що та школа? яка користь з неї? Що коли він почне вчити хлопців, як треба, то — собі на згубу.
П е ч а р и ц я. От я й не казав на згубу; я казав — на шкоду.
Г а л я. Ну, на шкоду. Цитьте, не перебивайте!.. Я, каже, вивчу, як слід якого хлопця, а він мені буде хліб одбивати... Адже так? так?
П е ч а р и ц я. Так, бо й правда... Життя — це довічне борюкання одного з другим. Я стою оце тут, а за мною десять душ витріщилися, як би мене з місця зіпхнути.
Г а л я. Ну, хто на ваше місце намагається? Ні, ви — матеріаліст, матеріаліст!
Я в д о х а (позіхаючи). І заведуть таке — бог його знає й об чім! Краще б — заспівали.
П е т р о. Коли хоч, Галю, то не без правди і в річах Луки Семеновича.
П е ч а р и ц я. А що! а що!
П е т р о. Життя справді — змагання одного з другим, поки воно так ведеться, як ми бачимо. Коли кожен тільки й думає, що про себе та дбає про своє гніздо, а не про громадське добро, то й життя — змагання. А от як упорядкується воно на інших постановах,— то тоді вже інша річ буде.
П е ч а р и ц я. Доживіть же до того, поки те буде!
П е т р о. Може, ми до того й не доживемо; а все-таки світ тією стежкою простує. Як згадаємо, що колись було, та порівняємо до теперішнього, то й побачимо, що ми хоч на крок, а все-таки посунулися вперед... Отак потроху та помалу — одних думки, а других і життя наведе до того, що скажуть: так не приходиться жити, треба інше якось наше життя впорядкувати.
П е ч а р и ц я. Балакайте! Он Христос коли про братолюбіє вішав; скільки з того часу віків пройшло, а ми й досі того братолюбія шукаємо,
Я в д о х а. Годі вам, кажу, про це! А то — засну. (Умощується на коліні в Петра).
Г а л я. Дуню! ти-бо нам тільки мішаєш. Лягай краще на мене. (Бере її за руку, зводе а братового коліна і ложе на своє).
П е т р о. Що колись так завізно йшло, з такою натугою добувалося, то тепер, у наш вік пару та електричества, он як двине!
Я в д о х а. І не обридне їм про одно плескати! (Заводе пісню).
Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя...
П е ч а р и ц я (підхоплює).
Ой і вийди, вийди, дівчино моя милая!

Потроху до їх пристають Галя і Петро.

Я в д о х а (скінчивши). От бачите: як я вигадала — то всім весело, а то розпочали свою бесіду — ні пуття їй, ні ладу! І не обридне воно вам: цілий рік учитесь та ще й додому з'їдуться — і тута ті ж учені речі. Вони тільки сушать чоловіка: он гляньте на себе — які хрущі!
Г а л я. Дуню! схаменися-бо, що ти плещеш!
Я в д о х а. А то, може, неправду кажу?
П е ч а р и ц я. Правду, Євдокіє Васильовно... А нуте, давайте: «Ой чук-брик! з рогом бик!»... Важна пісня!
Я в д о х а. Ну, вже й важна! «брик та брик!»... На-стояща тобі бурсацька. Краще давайте якої поважної та голосно... Хоч цієї (заводе).
Зеленая ліщинонька!
Чом не гориш та все куришся?

Усі співають, окрім Печариці.

Г а л я (на вухо Явдосі). Бач, Дуню, яка ти не обережна: он Луку Семеновича образила... Бач — надувся.
Я в до х а. Не лопне!.. Поподметься та й так минеться. (До Печариці). Чому це ви, Лука Семеновичу, не співаєте?
П е ч а р и ц я (понуро). Я цієї не знаю.
Я в д о х а. А яку ж ви знаєте?
Голос (з садка). Лука Семенович! Лука Семенович! Г а л я. Хто там такий?
Я в д о х а (червоніючи). Лука Семенович! вас кличуть. Вставайте та ведіть сюди гостя. Нуте вже, швидше! Печариця нехотя підводиться і виходе.
Г а л я. Хто ж там такий? Я в д о х а. Ат!.. Прийде — побачиш! Галя. Чого ж ти почервоніла? Дивись, Петю. Петро. А справді. Чого це?
Я в д о х а (образившись, ще дужче червоніє). Чого ж я почервоніла?.. То Грицько — Вовків син.

Галя, не спускаючи з неї очей, усміхається.

Чого ти на мене витріщилась?
Г а л я (свариться на Явдоху пальцем). Ох, Дуню, Дуню! — гляди... Мені що казала, а сама?
Я в д о х а. Що ж я? Нічого, та й годі... А то, може, Грицько не вистоїть проти твого Луки Семеновича?
Г а л я. Цсс!.. Ось вони йдуть.

Увіходять Печариця і Грицько.

Вихід VII


П е ч а р и ц я (держе за рукав Грицька). Та ну вже йди. Ач, опинається — як ведмідь!
Г р и ц ь к о (засоромившись). Лука Семенович! Ну-те-бо... Хіба я й сам не дійду?
П е ч а р и ц я. Ну, кланяйся. (Бере Грицька за в'язи й нагина голову). Ти ж мужицюга, не знаєш, як люди поводяться.
Г р и ц ь к о (скоса глянувши на Печарицю). Лука Семенович! Я хоч і мужицюга, як ви кажете, а от так по-мужичому не стану робити.
Я в д о х а. Лука Семенович! прошу вас чужих гостей не обижати. Здрастуй, Грицьку. (До брата). Це знаєш, Петре, хто такий? Це той самий Грицько, що колись нас малих такими смачними пряниками годував.
П е т р о (підводиться, подає руку). Здрастуйте!.. Як не пам'ятати? Ми ж вкупі тут і в школі вчились.
Г р и ц ь к о. Доброго здоров'я... Таки не забули, спасибі вам. Мене вже давно поривало з вами побачитись, та все ніяк не насмію.
П е т р о. От... чого?.. Я завсігди радий бачитись з своїми товаришами.
Г а л я (тихо до Явдохи). Дивись, який він бравий та красивий!
Я в д о х а. А що? Такий, може, як ото? (Махає головою на Печарицю). Грицьку, а це моя сестра... Пам'ятаєш Галю, маленьку Галю, що ти було через калюжі на руках переносив.
Г р и ц ь к о. Здрастуйте й вам. Як не пам'ятати? Укупі ж росли, гралися.
Г а л я (подаючи руку). А тепер якби вас де зустріла, то й не пізнала. Он який ви стали!
Г р и ц ь к о. Великий виріс?
П е ч а р и ц я. Як дубина та! Великий виріс, та ума не виніс.
Г р и ц ь к о. Хіба б то в вас доведеться позичати?

Галя і Явдоха зареготались. Печариці після того реготу стало не по собі.

П е т р о. Грицьку! сідайте лишень отут, біля мене, та розкажіть, як вам тепер живеться, що поробляєте?
П е ч а р и ц я (набік). Чи бач, який то дорогий гість! А от як старий зійде, то так і шарахоне в кущі!
Г р и ц ь к о. Як живу? Так, як і давно жив. При батькові состою, їм у комерції помагаю. Коли вони дома — я по ділах їжджу; а чи батько поїдуть — я сиджу дома.
П е т р о. Яка ж ваша комерція? По якій часті?
Г р и ц ь к о. Та по всякій. Тут у містечку лавку маємо, а то — щетинників держимо,— щетину зносять... віск... шпанську муху.
П е т р о. Що ж воно — і корисна комерція?
Г р и ц ь к о. До якого часу, хвалити бога, держимося.
Я в д о х а. Добре держаться! Он, кажуть, торік однії шпанської мухи на п'ятдесят тисяч продали.
П е т р о. На п'ятдесят тисяч! Ого-о!
Г р и ц ь к о. Та тож за скілька літ збираниці.
П е ч а р и ц я. Та ну, не лукав. Вас якби з батьком струснути — сотні тисяч посипалися б!
Г р и ц ь к о. Ет! Ніхто ж їх не лічив, тих сотень тисяч.
Г а л я. Ти, Дуню, не хоч піти проходитись?
Я в д о х а (нехотя). А ти — хоч?
П е ч а р и ц я. Хочете, Ганно Васильовно, я проведу?
Я в д о х а. Он з ними йди. Іди, а я тут посиджу. Печариця (підскакуючи). Вашу ручку! (Подає руку).
Г а л я. Ні, я не звикла під руку ходити, та тепер і душно. (Встає і йде; за нею Печариця).
Я в д о х а. Та й осоружний оцей Печариця — як він мені остогид! З кожного насміхається, кожному квітки пришиває, а сам же то? Якби глянув у воду на свою вроду.
Г р и ц ь к о. Ні, вони, спасибі їм, нічого. Язичок мають трохи великий, оже як їх приборкаєш — то й нічого... Все є з ким під час душу одвести, побалакати.
П е т р о. Де ви такого видрали стрижачка?
Я в д о х а (регоче). А справді — стрижачок.
Г р и ц ь к о. Та це ж харковецького священика, отця Семіона, син. Вони у нас за псаломщика у церкві та й учителюють. Тепер же, либонь, не можна без того й святитись, щоб не псаломщикувати та не вчителювати.
Я в д о х а. Бога ради, як він там учителює! Он поки старий дяк був, то учеників скільки у школі було, а тепер і на половину не набереться.
Г р и ц ь к о. Бачите, дяк по-старому вчив, та не багато брав, то воно кожному й доступно було; а вони по-новому — більшу плату положили,— от тепер і менше їх стало, бо не всяке спроможеться. А все-таки вони добрий чоловік. Отак, прийдеться до чого-небудь, не розшулічиш сам — пішов до їх, то зразу й розкажуть.
Я в д о х а. Хіба ж то воно дурно?
Г р и ц ь к о. Чого дурно? Я й сам дурно б не ходив: все ж воно праця... Учився чоловік скільки... розуму добував... От за те й плата.
П е т р о. Хіба й розум купується?
Г р и ц ь к о. Та все ж він не дурно добувався... Скільки то стратили, поки чоловіка на ноги поставили... Тепер, значиться, й треба вернути.
П е т р о. Ого, Грицьку! Як я бачу, то вас таки комерція добре посіла.
Г р и ц ь к о. Та вже ж узявся за гуж, то не кажи, що недуж!.. Казав я батькові: пустіть мене далі вчитись. — Нащо, каже, тобі та наука, і без неї проживеш. Краще до Діла призвичаїшся... А взявся за діло — тепер уже ніколи вчитись.
Я в д о х а. От ти, Петре, все плещеш: наука та наука!.. А мені здається, як матимеш серце добре та розум путящий, то нічого краще й не треба. Скільки ти не знай, а як у тебе серце зле, то й те, що знаєш,— не на добро воно людям, а на лихо та на безголов'я піде. Он, хоч правду кажучи, і наш татусь... Скільки вони знають? — Ніхто краще від їх тих законів не знає... Ціла шахва їх... а що з того?.. Іноді живий жаль бере, як почнуть отими людьми крутити; іноді аж сама заплачеш, дивлячись, як виходять від їх, обливаючись гіркими слізьми!
П е т р о (чуло). Ох, Дуню, Дуню!.. Ну, я тебе поцілую. (Цілує її). Що якби тобі й розум такий, як твоє серце, — багато б ти доброго діла зробила!
Г р и ц ь к о. Поздоров боже вашу сестрицю — у їх така добра душа!.. Ви ж знаєте, що наші старі й досі ворогують,— одно на одного дивитись не зможе. А от Євдокія Васильовна, спасибі їм, до мене завжди з добрим словом і привітом.
Я в д о х а. Що ж мені плювати тобі у вічі, коли ні ти мені, ні я тобі не заподіяли нічого лихого? Хай старі сваряться — то їх діло.
Г р и ц ь к о. А боже!., якби то вони зійшлись, помирились! Я щодня й щовечора тільки об тому і богові молюся. Бо самі таки посудіть: що воно за життя таке? Колись одно з другим як жили: коли не ваш у нас, то наш — у вас; ми, діти, було тільки спати розходимося, а то — все вкупі... А от тепер — батьки посварились, і нам просвітку немає. Мій хоч і нічого такого не каже, а все ж буркне: чого б я туди ходив?.. Ну, а вже вашому — мені якось боязко й на очі попадатись.
П е т р о. Чого ж боязко? Ви ж не до його ходите? Грицько (зітхнувши). Та так, так. Та все ж треба у вічі дивитись.

Надіходе Кирило.

К и р и л о. Паничу! Паничу... Петро Васильович! Петро. А що, діду? Грицько. Здорові, діду!
К и р и л о. Здоров, козаче... Панича прийшов провідати?
Г р и ц ь к о. Еге ж.
К и р и л о. Добре діло, сину. (Поглядає навкруги). А того жеребця вже немає?
Я в д о х а. Якого жеребця?
К и р и л о. Та попенка... Знай, рже, як той жеребець!
Я в д о х а (зареготавшись). Жеребця!.. І ви, діду, його не долюблюєте?
К и р и л о. Хай його бог любить!.. Хибкий він та нещирий — і нашим, і вашим слугує. (До Петра). Ви якось, паничу, казали: цікаво б подивитись, який там гнилець у бджолах. Ось я одного улика наглядів — не зовсім благополушно. Йдіть подивіться.
П е т р о (встаючи). Ага!.. Зараз, зараз. (Іде за дідом; виходять).

Вихід VIII


Г р и ц ь к о. Бач, яка добра душа у вашого брата, Петра Васильовича — хай їм щастя служе! А я, знаєте, йду та й боюся... Що як піткнуся, а вони спитають: чого ти прийшов?
Я в д о х а. Та й несміливий же ти який, Грицьку. Я ж тобі давно казала, що Петро ніким не гордує, з кожним радніший побалакати.
Г р и ц ь к о. Та бог його святий знає! Скільки літ не бачилися... нарізко жили.
Я в д о х а. У тебе все бог та бог! Знаєш: на бога надійся, а сам не плошай!
Г р и ц ь к о. Знаю то знаю; та що ж, коли в мене натура така: краще поли ввірву, а від напасті втечу!.. Не гаразд, знаєте, коли встрянеш, як теля в чужий огород.
Я в д о х а. Натура!.. А он, бач, Лука Семенович який: його по пискові, а він з другого краю забігає.
Г р и ц ь к о. То ж Лука Семенович!.. Йому, видно, матушка, як родився, очі заплювала, щоб стиду не знав.
Я в д о х а. А вже правду кажуть, що поганому виду — нема стиду!
Г р и ц ь к о (помовчавши). Євдокіє Васильовно... Он... тепер... Ви б, може, побалакали з Петром Васильовичем і про наше діло?
Я в д о х а (лукаво). Про яке наше діло?
Г р и ц ь к о. Про яке наше? Хіба не знаєте?.. Доки ж Іам отак бути?.. Один бог бачить, як я вас люблю; один він знає, що я переживаю, як часом куди поїдеш і вас Довго не бачиш... Невже ж отак мені й вік скніти-пропадати? Я радніший піти до вашого пан-отця, у ноги впасти, Христом-богом молити, щоб тільки нас спарував.
Я в д о х а. І боже тебе храни до його йти: гірше наробиш.
Г р и ц ь к о. То ж то бачите... Що ж його в господа милосердного робити? Уже ж я і сяк розкладаю і так; голова кругом від думок іде, і нічого не пригадаю. Спитайте ви Петра Васильовича,— що вони порають? що скажуть?
Я в д о х а (задумано). А сам?.. Хіба в тебе язика немає?
Г р и ц ь к о. Та самому якось ніяково. Як, справді, скажуть: мужик! куди ти з своїм писком лізеш? Краще якби ви... (Явдоха мовчить). Невже ж ви мене хоч капелиночку не любите? Рибонько моя! крихітко моя! (Хапає за руку і пригорта її до свого серця; потім обхоплює і, держачи в жменях, довго дивиться). Пальчики ж ви мої! милії мої! Од ранку й до ранку цілував би вас і не переставав!

Жарко цілує кожен пальчик, Явдоха з любов'ю дивиться на його. Тут саме надіходять Печариця й Галя.

Вихід IX


П е ч а р и ц я. Отак, Грицьку! Оце добре, Євдокіє Васильовно!
Я в д о х а (засоромившись). Що добре?
П е ч а р и ц я (до Грицька). А ти, бісова ковтьобо, чужі пальчики лижеш?
Г р и ц ь к о (сердито). Лука Семенович! не пустуйте. На все час і міра є!
Г а л я. А Петя де це, Дуню?
Я в д о х а. Петя? (Дивиться кругом). Він тут був.
Г р и ц ь к о. Петро Васильович пішли з дідом пасіку обдивлятись.
Г а л я (помітивши, що Явдоха, наче в сливах). Ходімо, Дуню, й ми туди. (До Грицька і Печариці). А ви посидьте тут,— ми зараз. (Виходять).

Вихід X

П е ч а р и ц я (насмішкувато услід Галі). Не смію ослушатися наказу государині серця мого і покірно схиляю голову. (Схиля голову).
Г р и ц ь к о. Чого ви, Лука Семеновичу, юродствуєте? Якби ви знали, як то негарно з боку дивитись.
П е ч а р и ц я. Ще й ти, мужиче, розумієш, що гарно, а що ні? Хіба ти знаєш, як поводяться благородні люди?
Г р и ц ь к о. Та все ж і ми між людьми вештаємося. Доводилося бачити дещо на віку.
П е ч а р и ц я. Що ти бачив? Як щетину збирати та вощину бити?
Г р и ц ь к о. То — одно, а то — друге... Хіба ви не примічаєте, що Ганна Васильовна од вас одвертаються, як почнете не знать що плескати?
П е ч а р и ц я. Одвертаються!.. То, брат, вони таку стоту здають,— знаємо ми їх рід лукавий! Нема лукавішого створіння на світі, як жінка!
Г р и ц ь к о. То чого ж ви біля їх ворожите, коли так?
П е ч а р и ц я. Ворожите! Ох, ти, голово шльонська! Ти он знайшов собі простушку та й лижеш їй руки... А це тобі не то що твоя,— зух дівка! Треба тонко біля неї ходити, щоб того розположенія добути.
Г р и ц ь к о. Нічого тонкого не треба, бо як перетоните, то ще перерветься... А от як більше щирості, то воно гаразд і буде.
П е ч а р и ц я. Та що ти мені толкуєш? Що ти знаєш? Щирості! щирості! Чи ти знаєш, що то за щирість?
Г р и ц ь к о. Як не лукавить чоловік, по правді каже, по правді робе — ото й щирість буде.
П е ч а р и ц я. По правді? Якби то всі по правді жили! Де тепер та правда? відкіля її добудеш? Хіба у твого батька?
Г р и ц ь к о. Я вас просив, Лука Семеновичу, мого батька не чіпати; я ж вашого не чіпаю? Батьки, як батьки: і ваш, і мій зжилися з своїми установами, вже їх не перевернеш по-своєму! А вам про мого й гріх би що накриво казати; здається, ви немало й поживляєтесь від його.
П е ч а р и ц я. От ти вже й розсердився! Чого, брате, ноді не кажеться? аби за очі, а не в вічі! Кажеться, брат, одно, а робиться друге... От ти впадаєш біля Євдокії Васильовни, а не плюєш же у вічі й Ганні Васильовні?
Г р и ц ь к о. Чого ж мені їм плювати, коли вони така гарна баришня, як і Євдокія Васильовна. От тільки Євдокія Васильовна більше мені під норов підходять.
П е ч а р и ц я. Ох, ти, шельма щетинницька! Більше під норов підходять!.. Все пухкеньке вибирає та ласеньке... Знаємо ми тебе!.. Ну, як же ваші діла з нею?
Г р и ц ь к о. Які наші діла?
П е ч а р и ц я. Які діла? Братися швидко будете?.. Хе-хе-хе!
Г р и ц ь к о. Та ну вас! З вами договоришся до того, чого ніколи й не було. (Устає і виходе).
П е ч а р и ц я (сам). От і цей, мужицюга, мене кинув... пішов у пасіку... Всі мене цураються, всі. Чи то б я, справді, такий противний? А видно... Он же — сиволап, як є сиволап,— а піди з ним!.. Слова по-людському вимовити не може,— а от ручки лиже!.. А я припадаю, на словах тих, як на гуслях, граю,— нема мені привіту, та й годі! Ганна Васильовна коли не одвертається, то насміхається... Хоч воно мені її цяцькання не дуже то й нужне — і без його обійдемося!.. Коли б за нею не було тих побрязкачів, що старий над ними труситься, то я б на тебе, моя голубочко, і не подивився! Хоч ти й гімназію скінчила, баришнюєш, а все ж ти мужичка... Мужича кров тече у твоїх жилах... Велика, бач, цяця — міщанка! Тут вся сила — в побрязкачах, вся сила — в старому... А старий привід дає.,. Одно тільки: коли б не обдурила стара лисиця,— і дочку збуде, і нічого не дасть... Тоді й підкидайся з нею, як Мартин з балабайкою!.. Тут треба в обоє дивитись... треба у старого честі добувати... Стара шельма — бита! Його так, як-небудь, не обійдеш: дарма що мужицюга, а голова — зовсім не мужича... Треба б подумати... треба щось пригадати... Лепсько, біси його батькові — його побрязкачі та сюди! (Б'є по кишені. Дивиться кругом, схоплюється). Надумав!.. Старий не дуже то сімейкою радий. Сьогодні, як був у його, усе щось натякав про вчених та дрюкованих... Видно, цей гульвіса, Петро, щось не теє... старому не до вподоби... А він тільки один і страшний; то — бабйо!.. Явдоху обійдемо; та біля неї отой щетинник упада... На чорта йому чуже, коли й свого до чорта?.. Треба сина обійти, а про Явдоху можна натякнути; з сином, мов, старого Вовка замишляє; а з Вовком вони — як кішка з собакою!.. Це — думка! Сто рублів за таку думку!.. Постій... Заховаємося... Вони ж вернуться сюди, почнуть шукати, гукати... Пішов — подумають... Уже ж вони про щось та будуть гомоніти,— не заціпить же їм? Може, що й про мене,— лепсько почути... А може, й про заміри свої... Уже ж під-чуємо що-небудь та старому на ушко!.. Тоді — ось ви де всі в мене будете! (Виставляє руку і згортає пальці в кулак). Хе-хе-хе!.. Що в тебе, Луко, голова — то й ціни їй немає! Хе-хе-хе!.. Де б тільки його заховатись?.. А ось: у курінь залізти, в одежу дідову заритись... І не далеко, і не видно, і все чутно... Чується гомін за коном; Печариця мерщій ховається в курінь.

Вихід XI


Явдоха і Галя ведуть під руки Петра, заквітчаного вінком з квіток; за ними простує Грицько.

Я в д о х а. Та ну вже йди! От ще й опинається!
Г а л я. Колись учених вінками квітчали,— от і ми твою голову, Петре, повили. Бач, як гарно. Іди вже! Ось ми тебе Луці Семеновичу покажемо.
Г р и ц ь к о. Це вже так, як на Йвана Купала. (Виходять насеред кону).
Я в д о х а. Де ж це Лука Семенович? Пішов хіба?
П е т р о. От тобі й пропав замах! (Сідає на землю і скидає з себе вінок).
Я в д о х а. Та де ж це, справді, Лука Семенович дівся? Ми на тебе, Грицьку, його кидали,— де ти його дів?
Г р и ц ь к о. Де ж би я їх дів? Я пішов, а вони самі зоставалися.
Г а л я. Може, заховався де?
Г р и ц ь к о. Чого доброго? Вони іноді роблять так. Заховаються, а потім підкрадуться та й злякають.
Г а л я. А може, розсердився, що одного покинули, та й пішов додому?
Я в д о х а. Та він такий. Часом і геть то розприндиться. (Оглядається кругом).
П е т р о. Годі вам! Нема — значить, пішов кудись. Коли йому нужно — то вернеться, а чи й не вернеться — то хіба велика шкода?
Я в д о х а, Та все ж таки: де йому дітись? Може, пішов по садку погуляти? Хіба погукати? (Гукає). Лука Семеновичу! Лука Семеновичу!
Г р и ц ь к о. Євдокіє Васильовно! Облиште.
Г а л я. Не гукай, Дуню; а то ще справді подума, що такий нужний. Не набивай пихи бурсакові — у його її й так чимало. (Сідає біля Петра).
Я в д о х а. Ну, чорт його бери! Розсердився — іди к лихій годині! Нам приндикових не треба. (Сідає біля Петра з другого боку). Ми люди прямі: що не до вподоби — у вічі прямо кажемо.
Г р и ц ь к о (сідає собі геть від їх). Та вернуться!
Г а л я. А ти знаєш, Петре,— от як ви пішли обідати, а нас зоставили удвох,— як він мені у любві об'яснявся.
П е т р о. Уже? Швидко!
Я в д о х а. Бач, та й не хвалилася мені. Як же він з'яснявся? Що казав?
Г а л я (регоче). Там якби хто послухав — боже мій! ліпоту очесами зрю необякновенную... і високії матерії пустив у ход... Чого тільки там не було!
П е т р о. Ого!
Г р и ц ь к о. Е-е, вже побалакати — то їм дай!
Я в д о х а. А ти ж йому що?
Г а ля. Що ж я йому? Він не то, щоб прямо діло вів, а здалека; почав плести мені, як колись старі дяки у любві об'яснялися. Я зразу помітила, куди він гне, та й питаю: що це ви мені казна-що плещете?
Я в д о х а. Та ну? Так таки й сказала?
Г а л я. Атож!
Г р и ц ь к о. Приборкали, значить?
Я в д о х а. Ото ж він за те й розсердився!
Г а л я. А, чорт його бери! Дивись — нужно... Трохи не вперше баче та зразу й почав казна-що молоти.
П е т р о. Ну, а скажи по правді: тобто у тебе дівоча жилочка й не затремтіла?
Г а л я (з докором). Петре! Невже ти думаєш, що я така дурна, що зразу й повірю?
П е т р о. Бог з тобою, Галино! Хіба я думав тебе зобіжати? Бач, у баришень, кажуть, є така кісточка, що тільки слово до неї дійде, об неї черкнеться — вона так і забринить.
Г р и ц ь к о (регоче). Кісточка?! А бодай вас — які кумедні.
Я в д о х а. У нас, ти кажеш, кісточка є; а в вас же що? Язик такий, як лопата?
П е т р о. Отак! І в думці не мав кого образити, а вийшло — обидві розсердилися.
Г а л я. Я не серджуся; а мені тільки чудно, що й ти так про нас думаєш, як і всі. Невже у нашого брата тільки кісточка, як ти кажеш, і є? Хіба у нас голови немає? Хіба вона незугарна до чесної праці, до розумної роботи.
П е т р о (милуючись Галею). Ну-ну, сестро, ну! Викладай, викладай, що затаїла за душею.
Г а л я. Це тільки так папочка каже, що у нас волос довгий, а ум короткий... То ж папочка, а то ж?..
П е т р о. Воно, значить, і ваша гімназія не личком шита! Таки часом і вона засіва добре насіння... Дай боже зросту!
Я в д о х а. От і почали? Годі вам, ще посердитесь! Я не хочу, щоб ви тільки удвох говорили. Перестаньте зараз, а то! (Хапа вінок і зарахується ним на Петра).
Г р и ц ь к о (придержуючи Явдошину руку). Явдокія Васильовна! не перечте-бо. Хай погомонять, а ми послухаємо розумної мови... Де її тута почуєш?
Я в д о х а. Не хочу! не хочу!.. Галю! (Затуля рота Галі, як та поривається щось сказати).
Г а л я (регоче). Та нехай тобі всячина! Я хотіла казать: давайте заспіваймо, а вона...
Я в д о х а (радо). От то-то... Оце так!.. Галонько! любонько! (Кидається на неї, цілує). Якої ж ми заспіваємо?
П е т р о. Хто ж буде співати? Ви вдвох? Краще так посидьмо.
Я в д о х а. Як хочете! (Надувшись, одсувається геть і почина розплітати вінок. Скільки хвилин усі мовчать).
П е т р о. Ти, Галю, підняла цікаву річ про жіночу працю, заміри. Все то гаразд. А от що ти мені скажи: що ти з собою думаєш зробити?
Г а л я. Що ж я з собою зроблю? Я хотіла пораятись з тобою... Мені здається, добре б було учителькою стати... от, хоч і тут... Містечко тут велике, людне.
П е т р о. Ти ж не маєш права учителювати. Треба ще екзамен держати.
Г а л я. Екзамен що? То пусте діло; а от.., (Затинається).
П е т р о. Що?
Г а л я. Чи захоче то папочка пустити?
П е т р о. А тобі що до того?
Г а л я. Як що? Скаже: бабські забубони! Вигадала таке; сиди дома та учись хазяїнувати... або переписуй його бумаги... Уп'ять же: треба їхати держати екзамен — треба грошей. Де я їх візьму?

Знову всі на яку хвилину помовкли.

Г р и ц ь к о (несміливо). Коли ви, Ганно Васильовно, тільки про гроші турбуєтесь... то... грошей можна знайти. Голос (з-за кону). А киш-ш-ша-а! Ха-ха-ха!

Усі кинулись, поторопіли. Поки прийшли в себе, до їх убігав П р і с ь к а.

Вихід XII


П р і с ь к а (убігаючи, злякана). Пан! пан! пан! Сюди біжать... Де мені сховатись? (Ускакує в курінь і, не примітивши Печариці, наступає на його).
П е ч а р и ц я (з куреня). Ой! ой-ой! На ногу! На ногу наступила! Ой ножечка моя!
П р і с ь к а (вибігає з куреня). Свят! свят! свят!.. Чортяка!.. (Біжить за курінь і якраз наскакує на Храпка).
X р а п к о. А що? куди втекла? (Обхоплює її, та, вздрівши сина й дочок, розставляє руки. Пріська, вирвавшись, утікає. Храпко набік). А чорт їх наніс сюди! (Углядівши Грицька, що поривався був тікати). Стій! ні з місця!.. Ти чого сюди?
Г р и ц ь к о (затинаючись). Я... я... Ось (указує на Петра) до їх... Давно бачився.
Х р а п к о. Давно бачився?.. З своїм батьком замишляєте проти мене та ще й в мій двір ходиш? Вон! щоб твоя нога не була тута! (Грицько мерщій виходе).
П е т р о. Він до мене, батьку, приходив.
Х р а п к о (не обзиваючись до сина, повертається до дочок). А ви чого сюди позабирались? Раді, що батько ліг спати, та й хату покинули без догляду. Зараз мені ідіть до хати! (Явдоха й Галя виходять).
Х р а п к о (повертаючись до сина, гостро). А ти господар тут, що до себе моїх напасників накликаєш?
П е т р о. Я з Вовченком не ворогував, щоб з ним не бачиться, і не кликав — він сам прийшов.
Х р а п к о. Сам!
П е ч а р и ц я (вилазе з куреня). О, ніженька моя, ніженька! Лиха година тебе б взяла, бісову шерепу! І чорт тебе нагнав сюди, гаспидська дочко!
Х р а п к о (дивуючись). І ви тута, Лука Семеновичу? Чого це ви шкандибаєте?
П е ч а р и ц я. Ота, щоб їй добра не було!.. Каторжна Пріська! щоб їй чортяка в'язи скрутив!.. Лиха її година знає, від якого вона чорта тікала та ховалася...
X р а п к о '(набік). Щоб тобі язик руба став, як ти мене чортом величаєш!
П е ч а р и ц я. Я лежав у курені... а вона,— щоб їй так важко було дихати! — як ускоче, та на мене, та на ногу!.. Мабуть, зовсім розтрощила пальці.
П е т р о. Ото на підслухи не ходіть. Храпко. Та й зовсім таки розтрощила чи, може, там яка жива кісточка й зосталася?
П е ч а р и ц я. Ох, не знаю... Навряд чи зосталася. Храпко. Покрепіться, покрепіться... ходімо лишень до хати,— у мене березівка є,— березівкою заллємо... Нуте, я вам поможу звестись. (Подає руку Печариці, той зводиться).
П е ч а р и ц я. Ох!., спасибі... (Придержуючись за Храпка, шкандибає з ним. Виходять).

Вихід XIII


П е т р о (сам). Ну, та й піймались — і батько, і гість!.. Як у сливах... А в батька молодеча жилочка й досі бринить?.. А попенко?.. Даю голову одрубати, що він не дурно топчеться. — Он Галя хвалилась: — в любві об'яснявся... Звісно, йому не любові тії треба,— батькові гроші замулили... Ну, батька так сплоха не візьмеш, не на того наскочив! Ще він з тебе поповиварює воду, поки з його що викрутиш... А цікаво дивитись, як один перед одного забігає, очевидячки бреше, обдурити хоче... Ох, люди, люди!.. Оце то те: «за шмат гнилої ковбаси — усе на світі продаси!..» І продадуть: той себе запетлює, а той — дочку рідну... І все то те — за шмат гнилої ковбаси, ради того награбленого добра, що одному хочеться мерщій собі вирвати, а другому — у себе задержати... От і починаються ті піжмурки, де немає місця ні добрій Думці, ні чесному замірові... де одно ошукування та обдурювання, торгування людьми, перепродування всього святого!.. І це зоветься справжнім життям, це вони якось мирять з своєю вірою!.. (Задумується). Мені шкода однії Галі,— у неї така добра душа... Дуня не те: Дуні — аби поспати, поїсти, поспівати... Дуня добра буде господиня, добра мати... Вона вигодує цілу мітку дітвори,— і дітвора вийде коренаста, краснощока... Що ж? — і то добре... А Галя — інша буде... Он її тепер займає думка, як би учителькою стати... Чи то ж уціліє вона серед цього смердючого болота? Чи поб'ється-поб'ється жива душа в немощному тілі та й опуститься на саме дно гнилої калюжі? Чи сховає-зариє в своєму серці ту невеличку шашіль, що точе кожну живу та немощну душу серед гидких обставин життя?.. Вони його зовсім налягли, пригнітили, а та шашіль не перестає точити, не дає спокою, одно нашіптує та допитується: хіба це життя? хіба так повинно чоловікові жити?.. І як то гірко стає йому від того, яким нещасним він себе почуває всюди!.. Ох, шкода мені Галі: вона добра, дуже добряча людина.

П р і с ь к а виходе з-за пасіки навзірці.

Вихід XIV


П р і с ь к а (сама до себе). Чи то ж то вже всі пішли? (Розглядає). Усі,— тільки він і зостався. Ох! чогось моє серце непевно б'ється, як його стріну?.. Піп віщує воно? чи добро, чи лихо?.. Давно ще... торік, позаторік... як до їх ще стала... як перш його побачила,— зразу він кинувся мені у вічі... Завжди тихий, завжди обхідчастий та ввічливий,— марою він пристав до моєї душі, до мого серця... Нема йому, бідному, спокою!.. Коли то ж, коли нанесе його господь до нас — на хвилиночку ту... не зуспієш надивитися, словом перекинутися, як уже й назад їде... І це приїхав, чи надовго жити? Ох! піти хоч поздоровкатися з ним. (Іде). Здрастуйте, паничу!
П е т р о. Здорові, Прісько! Чого це ви і від кого так тікали?
П р і с ь к а (лукаво). Від кого ж я тікала? Так бігла, та на старого пана й наскочила.
П е т р о. Так, незнарошне б то?
П р і с ь к а. Авжеж, незнарошне!
П е т р о. Он ви попенкові зовсім розтоптали ногу.
П р і с ь к а. Якому попенкові?
П е т р о. Не знаєте? Учителеві.
П р і с ь к а. Ага,.. Печариці? Коли б йому ще й голову розтоптати.
П е т р о. Ото яка ви сердита!
П р і с ь к а. А що ж? нехай на підслухи не ходе. А то заховається отак, підслуха, що кажуть, та панові й розкаже.
П е т р о. Чого ж то він панові розказує?
П р і с ь к а. А я по чім знаю?.. Видно, чогось та топчеться... мабуть, якусь баришню хоче сватати.
П е т р о. Яку баришню?
П р і с ь к а. Або Дуню, або Галю. (Петро мовчить. Пріська дивиться на його). А ви ще не засватались?
П е т р о. А що?
П р і с ь к а. Так,— питаю... Он яка на вас сорочка шита. Певне, якась панночка ночей не досипляла та вишивала?
П е т р о. Прямісінько у лавці купив.
П р і с ь к а. Ет, дуріть!.. Хіба такі у лавках продаються? (Підходе до його і пильно розглядає шитво).
П е т р о. Роздивляєтесь, чи гарно пошита? Умієте самі так вишивати?
П р і с ь к а (присідаючи біля Петра). Хрестики!.. Чому ж?.. От якби так занизуванням пошити?
П е т р о. То що б було?
П р і с ь к а. Нічого. Краще занизуванням: з обох боків однаково... і міцніше.
П е т р о. То ви мені пошийте занизуванням.
П р і с ь к а. А ви думаєте — не пошию? Пошию... От тільки докладу такого немає.
П е т р о. Хіба докладу не можна купити?
П р і с ь к а. Купіть, я пошию. Ще краще пошию, ніж це... Це он сюди-туди поплутано, та й усе; а я таку втну, як не заговоре!.. Так купіть?., не буду й спати та буду шити. От як поїдете в Адесу та й надінете сорочку, то й мене згадаєте... Це, мов, сяка-така дурна Пріська шила!
П е т р о. Чого ж дурна?.. Ні, я буду дякувати вам; похвалюся товариству: ось, мов, як у нас шиють! Це гарна дівчина шила!
П р і с ь к а. Кажіть,— похвалитесь!.. Сміятися будете.
П е т р о. З чого сміятись?
П р і с ь к а (зітхнувши). Хіба я не знаю хлопців, які вони? Не даром і в пісні співають (говоре):
Що в дівчини стільки ласки,
Як на ставу ряски;
А у хлопців стільки віри,
Як на морі піни! (Пильно дивиться на Петра).
П е т р о. Ну, а у вас багато ласки?
П р і с ь к а. У мене? Як до кого!.. Кого я люблю — то й душу свою віддам за того, а кого ненавиджу — то не лізь!.. Он старий пан усе пристають до мене,— і не страм їм? Отаких дітей мати, а вони ще молодяться!
П е т р о (жартівливо). Значить — живець є?
П р і с ь к а. Живець! То тільки примхи старечі... Уже як старого любити, то краще втопитись... Що з старим за життя? Ні на кого не дивись, ні з ким не говори! (Помітивши, що Петро нахнюпився). Чого ви такі невеселі?.. Я б на вашім місці... та я б.— Паниченьку! любий мій! (Припадає до його).
П е т р о (кинувшись). Прісю, не дратуйте лихого звіра, щоб не вкусив бува.
П р і с ь к а. Та я б серця свого одколупнула та дала вам, аби ви не були такі смутні.
П е т р о. Прісю! Хіба ви любите мене? (Пригорта її до себе).
П р і с ь к а (припадаючи до Петра, шепче). Давно... люблю-люблю!.. (Цілується з Петром. На той час заходе Кирило).
К и р и л о. Паруються! голубляться!.. Любіться, любіться — ваш час настав! (Повертає назад).

Заслона пала

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Перемудрив"