Перемудрив

Комедія в п'яти справах

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ



Х р а п к о Василь Трохимови ч, 50 літ. Дряпига-аблокат. Одягнений не то по-панському, не то по-міщанському: у довгополому сертуці при манишці. Невисокого зросту, лисенький; вуси підстрижені.
П е т р о — його син, 22 літ. Студент Одеського університету.
Г а л я — дочка його, 20 літ. Тільки що скінчила гімназію. Невеличка на зріст, сухенька, чорнява.
Я в д о ш к а, або Дуня — друга дочка, 18 літ; білява, висока, огрядна.
Пріся — красива, брава дівка, 19 літ. Наймичка Храпкова.
К и р и л о — дід. Пасічник у Храпка.
В о в к — багатий щетинник.
Г р и ц ь к о — його 24 літ Високий красивий парубок.
П е ч а р и ц я, 27 літ. Учитель народної школи.
П е р е д е р і й — міщанин, проноза.
П е р е п а д я — козак, Передеріїв полигач.
Т х о р и х а — козача вдова.
Син її.
Жінка з дівчинкою.
З а с і д а т е л ь, соцькі, десятники. Люди — чоловіки й жінки.

Коїться в багатому містечкові.

 

 

- СПРАВА ПЕРША -



Робоча хата Храпкова. На середній стіні з правого боку двері, з лівого — у куток — канапка; далі від неї, наближаючись до кінця кону, стіл з усякими ящиками; на столі стоїть євангеліє у шкуратяних палітурках, з золотим хрестом посередині; з боків столу — книжок багато. За столом сидить Храпко, щось пише і часом риється в книжках.


Вихід І


Х р а п к о (кладучи перо). Х-ху! уморився!.. Ні, не далось мені це письменство, та й годі! Що я тут написав, а от аж пальців не розведу — натрудив руку. От і кажуть: важке діло ціпом махати або косою тягти. Брехня! писати важче. Там аби здужав — усією рукою держи та, знай, тягни, а тут — самими пальцями володій, заставляй їх виводити літеру за літерою... виведеш бісового батька!.. Он як наварганив! (Бере папір, розглядає). І ч— мов п'яниці порозхилялись на всі боки: те туди, а те сюди. І чого б воно? Бачиться, й перо міцно держу, і руки не трусяться, а стрічки, мов молодими биками рілля зорана,— і сюди, й туди погнулися. Он... «в Мировий З'їзд...» Ну ще «Мировий З'їзд» нічого. Хоч не гаразд, зате розбірне; а от уже... (читає) «часного повіренного»... гму-гму-гму... «по ділу»... гму-гму... такому-то,— ні к бісу не годиться!.. «Апеляціонная жалоба»... «Жалоба» і нічого б собі, так дуже одхилилася од «апеляціонної...». Ще пак у цім слові, здається, чогось двоє: покой чи люди? От і забув... Лихий видумав ту граматику! Треба справитись в «Уставі». (Бере книжку й, горнучи листки, шукає). О, бач: апелляціонная — двоє люди. А в мене як? А тут одно... Гм! та ще так густо написано, що нігде другого й приткнути... От, побий його морока, треба переписувати!.. Що ти будеш робити? Раз — лист бумаги пропав, а вдруге — труда скільки! Бий його сила божа!.. Хай другим разом, спочивши... (Кладе папір, задумується). Горе мені, що нема ні відки підпомоги. Дунька — ще гірше від мене ригує — дряпа, як курка лапою. До науки не придалася; з самого малу до неї не припадала. От їй по хазяйству — так: курей глядіти, огірки солити... У матір пішла! Галька от — навпаки; то — голова: у батька вдалася! Оце вона повинна б скінчити гімназію. Ця, здається, змогла б дати мені підпомоги. Та що? Не баб'ячих рук це діло, не їх голови. Як баба, то воно змалку й до віку баба! От їм — прибратися, нарядитися, щоб очі нашого брата на себе звернути — то так! А до діла, до справжнього діла — вони недотепні... Та й то ще: все це чужий товар. Його гляди, кохай, вигодуй, викохай, а все за люди оддай; та ще й придачу дай, бо так ніхто не візьме! От син — то вже друге діло; то вже — користь. Раз — сам він заробе, удруге — за жінкою візьме, а втретє — найголовніше — рід через його не переведеться .. Це вже прибуток, справжній прибуток, а дочки — то... (Махає рукою, задумується). Краще б було покійниці, замісто двох дочок, та порадувати двома синами. От замість Гальки — сина. Явдоха б по хазяйству була, а синів би — одного по вченому пустив, а другого — призвичаював до свого діла. Ех! царство небесне покійниці, добра господиня була, та не поділшлива: собі то двох вигодувала, а мені, бач, одного, та ще й того неслухняного. Казав бісовому: йди по юредичеському хваль... хваль... і язик зломиш, поки його вимовиш!.. А він, дурний, зовсім по іншому пішов. Торік був,— листя збирає, метеликів лове,— чортбатьказна-що! — мов та дитина мала грається. Що ж, питаю, з того буде? Як скінчиш, що буде? А що, каже, буде: учителем буду або прохвесором. Велика, бач, цяця учитель той або прохвесор — куди пак!.. Дурний та й годі. (Задумується). Ні, не везе таки мені на сімейку! Клопочусь за неї, турбуюся, роблю-заробляю, а що вийде з того? Чи оцінять то вони батькові труди? Чи збережуть те добро, що назбирав для їх?


Увіходе Я в д о ш к а.

Вихід II


Я в д о ш к а. Тату! Он вас люди питаються.
Х р а п к о. Які люди?
Я в д о ш к а. А по чім я знаю!..
Х р а п к о. Багато їх?
Я в д о ш к а. Два чоловіки та жінка з дівчинкою.
Х р а п к о. Гм... А не бачила — з грошима чи без грошей?
Я в д о ш к а. А господь їх знає! Хіба вони гроші в зубах держать? (Усміхається).
X р а п к о (сердито). Дурна ти! В зубах!.. Ще й регоче! Хіба ти не бачиш, що вони щодня швендяють до мене,пороги оббивають? Все підождіть та підождіть — пожданиками годують. А мені що з того? Скажи їм: хто з грошима — хай іде, а хто без грошей — у шию! Чого ж ти стоїш!

Явдошка, здвигнувши плечима, виходе.

От тобі й поміч: ти йому толком, а воно — зуби скалить!
Я в д о х а (на порозі). Хто з грошима, то йдіть; хто без грошей — підождіть!
Г о л о с ч о л о в і ч и й з-з а к о н у. Ви спершу нас пустіть, а молодиця й підожде. Ми хоч і без грошей, та все одно що з грошима; наше діло — все одно що гроші.


Увіходе Передерій з Перепадею.

Вихід III


П е р е д е р і й. Василю Трохимовичу! Наше вам од самого неба та аж до землі!
X р а п к о. А-а, Йван Петрович! Слихом слихати, у вічі видати. (Подає руку) Скільки літ, скільки зим!.. Що скажете доброго та хорошого?
П е р е п а д я. Здрастуйте вам! (Низько кланяється).
П е р е д е р і й. Що ж доброго!? За радою до вас.
X р а п к о. Прошу сідати. (Передерій сідає, Перепадя стоїть). [За якою радою?]
П е р е д е р і й. Та вже ж за якою? Оцей чоловік дільце має. Все клопочеться: де б йому та й де аблоката того взяти? Чого ж ти, кажу йому, клопочешся, коли в нас один аблокат на всю округу — Василь Трохимович? Він у тих законах, як миша у зерні, порається: на законах спить, законами й дише!.. Самий справедливий законник!
X р а п к о. Спасибі вам... Глядіть тільки не перехваліть.
П е р е д е р і й. Чого перехвалить? Кажу правду. Хіба вас можна рівняти до якого-небудь Рачка або Крутивертня?
X р а п к о (регоче). Крутивертня! Якого Крутивертня? Я щось такого зроду не чув...
П е р е д е р і й. Як не чули? Стрижаченка хіба не знаєте? Ото ж і є настоящий крутивертень.
X р а п к о. Чого ж він крутивертень?
П е р е д е р і й. Так його усі добрі люди охрестили. Адже як почне крутити, як почне вертіти, то й праве діло так закруте, що сам чортяка ногу зломе, а в його правди не дошукається. (Храпко регоче). Істинно говорю.
X р а п к о. А от мені ніколи не доводилось з ним супротивником бути.
П е р е д е р і й. Е-е! він проти вас не піде. Куди йому? — боїться. Зна, що як припрете його з одного боку однією статією, з другого — другою, а третьою — прямо в зуби: а понюхай, мов, чим пахне? розжуй — який вона смак має? То як не крути, як не верти, а хвіст підгорни під себе та й дери мовчака!
Х р а п к о (регоче). А бодай вас! І де ви тих слів берете — таких гнучких та закручуватих?
П е р е п а д я. Поздоров, боже, Йвана Петровича! Вони тими словами й мертвого розворушать.
Х р а п к о. Талан, чоловіче, талан!.. Піп кому богом дано: одному — красно говорити, а другому — діло робити.
П е р е п а д я. Звісно — все од бога. Недаром же й кажуть: без бога — ні до порога!
Х р а п к о. Так, так... Яке ж у вас діло?
П е р е п а д я. Та хай он вони розкажуть (показує на Передерія). Я так не зумію, як вони.
П е р е д е р і й. Діло? Саме посліднє діло! Знаючому чоловікові плюнути на його, та й годі! Ну а, звісно, йому, темному — то клопоту та думок тих чимало. Один рає те, другий друге, а третій ще інше. Той на строк верне, а той на окружний суд справляє,— кат їх розбере! А діло — саме посліднє... У його, значиться, лучка є. Там тії й лучки — кіт наплакав, а все ж воно господареві — рука. У хазяйстві це важне діло: чи конячку держати, чи коровчину, щоб більше молока давала, а чи в оранку й волам підкинути, то от сінце й є!
П е р е п а д я (Храпкові). Та ви знаєте ту лучку: у Свинячого озера вона.
Х р а п к о. Ну?
П е р е д е р і й. Владає він ось уже третє літо. І траву косе, і очерет,— там, бачите, трохи водиці є, ну — очерет і поріс,— от він і очерет косе. Одним словом — володіє, та й усе.
Х р а п к о. То вона, значиться, не його?
П е р е п а д я. Та воно, бачите, все одно що моя: вона застановлена мені. Покійний Тхір — коли знали — застановив мені її аж на 10 літ. Брав, значиться, грошенят трохи. Ну, ото й каже: не спроможуся я тобі в один раз їх віддати, а буду потроху виплачувати; а ти за те будеш лучкою владати. А тепер, бачите, його вдова не тії співає. Покосив я сінце, а вона вийшла з синами,— там такі бугаї — страх! — та й не попуска мені те сіно брати.
П е р е д е р і й. Кажи краще, що твоє сіно та собі забрали.
П е р е п а д я. Та так же воно, так.
X р а п к о. А гроші вони тобі віддали?
П е р е п а д я. Віддали.
П е р е д е р і й (морга на Перепадю; набік). Та цить про гроші (до Храпка). Та тут, бачите, не в грошах сила, а в тім, що владав чоловік, а тепер не дають йому владати...
X р а п к о. Розумію, Іван Петровичу (до Перепаді). А грошей багато вони були винні?
П е р е п а д я. Та грошей покійник брав тисячу рублів. За два роки віддав двісті,— така у нас умова була: по сотні в рік; а останні вісім сотень вони вже віддали.
X р а п к о. Тисячу рублів! Де ж ти набрав такого багато?
П е р е п а д я. Та вже ж не наробив, бо не вмію, й не накопав...
X р а п к о. Ну, а скільки ж тобі та лучка доходу давала?
П е р е п а д я.Та аж нічого доходу. Сіно, значиться, брав та очерет жав — отож і дохід увесь.
X р а п к о. А як перевести те на гроші, то скільки воно буде?
П е р е п а д я. Та бог його знає! Воно як якого літа й яка ціна стоїть. Торік я два стіжки сіна набрав та очерету кіп з п'ятнадцять нажав.
П е р е д е р і й. Який там дохід? Як полічити косаря та возовицю, та се та друге, то може рублів на 20 набереться...
П е р е п а д я. Та воно й більше буде.
П е р е д е р і й (набік до Перепаді). Та мовчи, дурню! Слухай, що я казатиму.
X р а п к о (до Перепаді). Ну, та скільки ж, як так — по-божому?
П е р е п а д я. Та як по-божому, то рублів, може, на 50 буде.
Х р а п к о (про себе). П'ятдесят га п'ятдесят — сотня; вісім літ... половина — чотири годи... Значиться, за 8 літ чотири сотні... Так?
П е р е п а д я. Та, може, воно й більше буде — бог знає! А тільки це ж воно обидно.
П е р е д е р і й (уставши, йде до Перепаді і йому на ухо). Та кажи менше! (Перепадя не второпа, нащо це, дивиться то на Передерія, то на Храпка).
X р а п к о. Ну, добре, чоловіче. То ти хоч, щоб я за це діло узявся?
П е р е п а д я (кланяючись). Еге ж. Прошу вашої милості.
X р а п к о. Добре. Узятись можна. Чому не взятись? Оборудуем це діло — первий сорт! Я тільки беруся, чоловіче, за діла з половини.
П е р е д е р і й (тихо до Перепаді). Бач — казав: мовчи!
П е р е п а д я. Як з половини?
X р а п к о. Так: ти, значиться, іськаєш на Тхорах 400 рублів, 200 — тобі, а 200 — мені.
П е р е п а д я. О-о! (Чухається у потилиці). Такого багато?
X р а п к о. Багато, кажеш? А клопоту хіба мало? Ну, шукай собі кого дешевшого,— Крутивертня, як он каже Іван Петрович, або що.
П е р е п а д я. Двісті рублів — х-хе! Де ж то його гаку суму взяти?
X р а п к о. То вже де хоч бери. Тисячами ворочаєш, а на дві сотні не спроможешся!
П е р е д е р і й. Василь Трохимович! Куме! Кажіть менше... ломіть менше! Це чоловік мені знайомий. Гарний чоловік!
X р а п к о. Не можна, куме Іван Петровичу, не можна: клопіт багато.
П е р е д е р і й. Та що вам клопіт? То клопіт нетямучому та незнаючому, а вам... Ви тільки глянули... «Господин мировой суддя! така та така статія оте то рцить, — пишіть рішенець...» От і все!
X р а п к о. Так то й рцить! А помороч голову, поки й в уставі знайдеш; та ще попотверди, щоб запам'ятати й не помилитися. Воно то, з боку дивлячись, то все легко здається. А ще, може, й на мировий з'їзд прийдеться апеляцію подавати. А там, знаєте, які джигуни-аблокати бувають? Як засипле словами — не переслухаєш!
П е р е д е р і й. Що вам ті джиґуни? Утремо ми їм, здається, носа! Він словами, а ви його — статією...
X р а п к о (регоче). Ні, ні, не можна, менше не можна. Треба мировому прошеніє подавати, може, й на мирового прийдеться. Он одного взявся оборудувати дільце,— апеляцію треба писати... Тут (показує на лоб) і багато, та ось ця (показує на руку) не хоче слухати: її туди гнеш, а вона — на своє повертає.
П е р е д е р і й. Чи чуєте? Аби тут було (показує на лоб), а перемахлювати — і другий хто перемахлює.
X р а п к о. Хто ж у мене другий? Наймати хіба?
П е р е д е р і й. Нащо наймати? Хіба у вас дітей немає? Ось незабаром поз'їздяться — буде кому батькові підпомоги дати.
X р а п к о. І вже як на дітей надіятись!
П е р е д е р і й. От уже не гнівіть бога, Василь Трохимович! Не гнівіть, кажу. Уже як у вас діти, то таких других і по світу не зіськати.
X р а п к о. Та я й не жаліюся на їх.
П е р е д е р і й. І од бога гріх буде що лихе сказати про їх! Сказано — якого батька, то такі й діти... Велемудрого заводу!
X р а п к о. Хвали руку — товар видно! Тоді скажеш гоц, як вискочиш... Ще бог знає, що то з їх вийде. Учились то вони добре, до науки придалися; а ось як вивчаться, то що заспівають? Може, батькові скажуть: цить, старий дурню, невчений!.. Тепер, знаєте, який світ настав?
П е р е д е р і й. І язик їм руба у роті стане, коли такого батька почнуть ганити!
X р а п к о. Хіба тепер четверту заповідь почитають? (Помовчавши). Знаєте, куме Йване Петровичу, що я вам скажу?
П е р е д е р і й. Ану, послухаємо.
X р а п к о. Це все нікчемна річ. Зубів ви не замовляйте. А от коли хочете — 200 рублів, та й годі! Ви чоловік занятий, та й я не вільний; у вас своє діло, у мене — своє. Ви оттут зо мною торгуєтесь, а там, може, мене на дворі другі дожидаються. Треба усім ярміс дати!
П е р е д е р і й (набік). Іч, стара лисиця — хитра! Ніяк її на слід не налучиш.
X р а п к о. Я ще мало й сказав — 200 рублів. Знаєте ви, яке це діло?.. Сиріт обижати, удовицю обіходити. Воно ж, може, є хто там, над нами, перед котрим прийдеться й одвіт дати...
П е р е д е р і й (уїдливо). Тобто — щоб було за що одвіт давати?!
X р а п к о. То вже — його воля, його й сила! Чи прийдеться — то й прийдеться; а менше, кажу, не можна.
П е р е п а д я. Х-хе!.. Так не можна, кажете?
X р а п к о. Не можна.
П е р е п а д я. Що ж його в господа милосердного робити? І зараз усі гроші?
X р а п к о. Та гроші можна й опісля, а тепер тільки условіє таке зробимо.
П е р е п а д я. А що будемо, Іван Петровичу, робити?
П е р е д е р і й (набік). Бий тебе, сила божа! Казав, дурню, мовчи; ніт, патякає! (До Перепаді). Що ж робити? Що хоч, те й роби: твоє діло — не моє.
П е р е п а д я. Може, я ще з жінкою дома пораюся?
X р а п к о (насуплюючи брови). Як хоч. Тільки тоді вже не 200, а 300 буде стояти.
П е р е п а д я. Як? Тобто за те, що я пораюся з жінкою — сотня рублів набіжить?
X р а п к о. За те ж. (Помовчавши). Знаєш, я чоловік прямий...
П е р е д е р і й (набік). То-то тебе так і скандзюбило!
X р а п к о. Правду люблю, по правді роблю...
П е р е д е р і й (набік). А щоб ти нею подавився!
X р а п к о. Ти от кажеш: піду до жінки, пораюся. Хіба я не знаю, до якої жінки ти підеш? Оце прийшов до мене... 200, мов, рублів праве... А піду до другого — може, другий менше візьме. Та так і ходитимеш, чужі пороги оббиватимеш. Воно ж тобі нічого — тільки чоботи топчеш, а другим — час гаєш; а той час, може, більше сотні стоє. То от ти й знай: за поріг вийдеш, та назад вернешся — вже 300 рублів... Куй залізо, поки воно гаряче!
П е р е д е р і й. Ох, куме, куме! Не думав я, що ви такий.
Х р а п к о (передражнюючи). Ох, куме, куме! І я не думав, що ви такий.
П е р е д е р і й. Я думав, що ви на кума вважите.
Х р а п к о. А я думав, що кум на кума вваже, не стане йому часу гаяти ради чужого чоловіка.
П е р е п а д я. Та годі вам, Іван Петровичу! Що ж, коли менше не можна... то вже таке діло: не можна — й не можна; вже чи двісті рублів — то й двісті. А земля ж то моя буде?
X р а п к о. У тебе є свідителі, що ти володів нею?
П е р е п а д я. А як же! Це ж усе містечко знає.
Х р а п к о. То земля твоя буде.
П е р е п а д я. Навіки?
X р а п к о. То вже я не знаю, чи навіки, чи ні. Може, ти її кому продаси.
П е р е п а д я. Та то вже моє діло. А чи суд одсуде?
X р а п к о. Мировий одсуде і з'їзд одсуде; а далі — я не знаю.
П е р е п а д я. Та вже ж коли тут одсудять, то й далі так буде.
X р а п к о. Може... не знаю.
П е р е п а д я. То що ж? Будемо кінчати діло.
X р а п к о. Отак краще. Чи кінчати, то й кінчати. Сьогодні тільки мені ніколи... Треба писати условіє, довіренность... Ти покинь десять рублів на розходи, а я звечора усе, що треба, виготую, а на завтра підемо до мирового, щоб засвідительствував.
П е р е п а д я. То й розходи, значиться, мої?
Х р а п к о. А то ж як? Звісно, твої. Та їх небагато, рублів на три всього. Я тобі, як скінчиться діло, щот дам: що на розходи пішло, а що лишок — на платіж повернеться.
П е р е п а д я. Та гаразд уже (лізе в кишеню).
Х р а п к о (бере книжку і перо). Хто ти такий будеш?
П е р е п а д я. Я? Остап Перепадя.
Х р а п к о. Та я це знаю. Якого ти званія чи сословія? Міщанин, купець, козак чи казьонний обиватель?
П е р е п а д я. Казьонний обиватель.
Х р а п к о (пише). Казьонний обиватель Остап... А батька як звати?
П е р е п а д я. Трохим.
Х р а п к о. Тезко мойому. (Пише). Трохимович... Перепадя. Ну, а Тхора як?
П е р е п а д я. Покійник Карпом звався, а батько Грицьком. Вони в козаках були, здавна козаки,
Х р а п к о (пише). Оце і все.
П е р е п а д я (подаючи десятирубльову бумажку). Звольтесь вам.
X р а п к о. Давай, давай. От і гаразд; отак би й зразу, без клопоту та без торгу. (Глянувши на Передерія, що сидить похнюпившись). А чого ти, куме, так зажурився?
П е р е д е р і й. Від того, що кум уважив.
Х р а п к о. А що кумові таке?
П е р е д е р і й. Не скажу. Не вважив кум — і я не скажу. Прощайте (дає руку).
Х р а п к о. Ваша воля, ваша й сила! Прощайте. (Собі дає руку). Видно, що кум і собі встряв у чужий огород?
П е р е д е р і й. Не скажу! не скажу! (До Перепаді). Ходімо вже.
П е р е п а д я. Бувайте здорові. (Кланяється, і обоє виходять).

Вихід IV

Х р а п к о (сам). Це щось воно за знак... Уже Передерій так не встряне: тут щось та є, щось кум замишляє таке. Отже й пішов так, і не сказав. Та ну, мене не проведеш! І ми — з усами, тільки, кажуть, нос не оброс... Дознаємося... Постій. (Підходе до дверей, гукає). Явдохо! Явдохо!
Я в д о ш к а (з-за кону). Чого?
Х р а п к о. Скажи Прісці, щоб кликнула до мене Кирила.
Я в д о х а (з-за кону). Кирило біля бджіл, у пасіці.
Х р а п к о. То що? Не кине хіба бджіл на час?
Я в д о х а (з-за кону). Добре.

Увіходе жінка, ведучи за руку дівчинку.

Вихід V

М о л о д и ц я(бере за голову дівчинку і, нахиляючи, шепче). Проси.
Д і в ч и н к а. Паноцьку!
М о л о д и ц я. Паночку-лебедочку! І помилуйте, і пожалуйте!
Х р а п к о (озирнувшись, плює). Тьфу! Якого ви чорта? Аж злякали — дивись!
Д і в ч и н к а (становиться навколішки). Паноцьку! помилуйте.
М о л о д и ц я. Ой, лишенько наше! горенько тяжке! Помилуйте, паночку...
Х р а п к о (стоїть, дивиться. Спокійно). Ну, ще!.. Ну, що ще далі буде? Ну-ну!..
М о л о д и ц я. До вашої милості, добродію. Помилуйте нас... Діточки малі... їсти нічого.., А він пішов, сучий син!., закрився очима й плечима.,, швендяє там по чужих краях... А тут посліднє добро беруть... хату цінують... Помилуйте нас і пожалуйте! (Становиться на коліна, плаче).
Д і в ч и н к а. Паноцьку! помилуйте.
X р а п к о. Та якого ви чорта до мене? Не реви, а толком кажи!
М о л о д и ц я. О горенько наше нежданне! Пропала я, бідна, з малими діточками!
X р а п к о (сердито). Та не скавучи, кажу. Кажи: чого тобі треба?
М о л о д и ц я(з плачем). Боже мій! Хату продають... Мою таки хату, батьківську цінують!
X р а п к о. Хто цінує? За що цінує?
М о л о д и ц я. Та я й сама не знаю, що він, розсучий син, наробив... У кого там гроші брав... де він їх дівав... А тепер моє добро... добро моє пропадає! (Плаче).
X р а п к о. Хто такий розсучий син?
М о л о д и ц я. Чоловік мій, бодай йому добра не було!.. Він, каторжний, щоб його зашморгнуло там, клятого!
X р а п к о. Ои-ой-ой-о-ой! Молодице, молодице! не гніви бога, не нарікай на свого чоловіка... «Чоловік бо є голова дому».
М о л о д и ц я. Голова, бодай вона йому луснула, як наробила мені отакого клопоту! Сам безвісти забіг, а мене з малими діточками по миру пускає.
X р а п к о. То чого ж ти до мене прийшла? Чим я тобі поможу? У якій пригоді стану?
М о л о д и ц я. Та, либонь же, ви, добродію, нашу хату цінуєте. Хата ж моя, батьківська. Він до нас у прийми пристав. А тепер от за його, клятого, своїм добром вистачай.
X р а п к о. Я продаю? Як же я ціную її, коли я дома сиджу?
М о л о д и ц я. Кажуть, ви подали таку бумагу, щоб оцінувати нашу хату.
X р а п к о. Я? Не знаю. Може, й я; може. Треба справитись. Як тебе прозивають?
М о л о д и ц я. Нас по улишному Волосожарами зовуть, а по ревизії Тихоненками пишемося.
X р а п к о. А-а, Тихоненко!.. Знаю, знаю. Антін Тихоненко винен мені 200 рублів. За три роки ні проценту, ні стовпу не плате. Я подав векселя, щоб зіськали з його. Що ж мені було робити? Три роки ні проценту, ні стовпу! А двісті рублів узяв, як одну копієчку взяв, та три роки ні кує ні меле. Хоч би очі коли появив, сказав, що неспроможність,— одсрочити йому чи пересрочити... А то — три роки!
М о л о д и ц я. Та його, паночку, дома немає. Як пішов три роки назад за тією щетиною, та й не вертався. Може, де головою наложив.
X р а п к о. Що ж і мені, молодице, робити? 200 ж рублів узяв!
М о л о д и ц я. Хіба ж я знаю, чи він брав, чи не брав, його іськайте, з його й правте... За що ж моя батьківська хата одвічатиме? Де се таке видано? де слихано?
X р а п к о. Як? А якби твій чоловік крав, а ти переховувала? То хіба б не одвічала?
М о л о д и ц я. Хай бог милує — красти! Не було і в роду нашому злодія.
X р а п к о. А як узяти чужі гроші та не віддати? Хіба це не все рівно, що вкрасти? Вони ж мені не як дійшлися — трудами кревними добувалися; а чорт не-труджений прийшов, узяв та й скрився. От тобі все одно, що й украв!
М о л о д и ц я. Паночку, помилуйте! (Торкає дівчинку).
Д і в ч и н к а. Паноцьку, помилуйте.
М о л о д и ц я. На їх хоч згляньтеся — на сиріт нещасних. Оце воно зо мною, а ще двойко невеличких дома зосталося.
X р а п к о. У мене самого, моя голубко, троє. Твої ж он які — ледве од землі видно, а в мене — ого-го-го! — батька перегонять... Та треба кожному й черевичка, треба і платочка, сорочечку, одежинку, ще й за науку заплати. А прожити їм у чужому великому городі? Одному 30 рублів у місяць та другому 30 рублів, от тобі й 60. Та ще й дома одна. Уп'ять же — й самому жити, і до хазяйства треба. У мене одного місячного розходу більше ніж на сотню набереться... А де їх узяти? Хто їх мені дасть? Треба оцій старій голові розумом повернути та десь узяти.
М о л о д и ц я. О-о, папочку! Вам нічого журиться; у вас є, та ще й буде!
X р а п к о. Є! А по чім ти знаєш, що є?
М о л о д и ц я. Та вже ж, коли б не було, то не роздавали б людям.
X р а п к о. Роздавали! Отаким же даси, як твій чоловік, а він візьме та й скриється.
М о л о д и ц я. Чим же я тут, паночку, винна?
X р а п к о. А чим я винен? Я не винний, ти — не винна, твій чоловік не винний —хто ж винуватий? Бог святий, чи що? З його мені правити чи з кого?
М о л о д и ц я. З якої ж я речі своїм добром буду постачати?
X р а п к о (сердито). З такої речі, що ти його жінка! Муж та жона — одна сатана.
М о л о д и ц я(плаче). Щоб уже він, клятий, сам посатанів, як такого мені лиха та клопоту наробив!
X р а п к о. Ну, ото розшукуй його та й прав з його. А до мене чого ти прийшла? Що я тобі допоможу? У мене свої діти... Йди собі з богом!
М о л о д и ц я. У вас є свої діти, так і худоби скільки; а в мене одна одним хата, та й ту однімають. Де ж я з дітьми дінуся? У річку хіба мені їх повкидати?
X р а п к о. Знала, нащо добувала; знай, як і вирощувати!
М о л о д и ц я(гірко). Щоб ще й другому було так гірко, як мені, їх добуваючи та вирощуючи!
X р а п к о (сердито). Що ж це ти до мене лаятись прийшла? Бачила: он бог, а он — порог!.. Іди собі.
М о л о д и ц я(хапаючи дівчину за руку). Ходімо, дочко. Хіба такого ірода упросиш, хіба його умолиш? Хай жере ненажерливий! хай їсть, тріскає! І вас, і мене стріскає!.. Бог дасть — подавиться колись!.. Подавиться! Віділлються йому сирітські сльози! (Виходе).
Х р а п к о (сам). Х-хе! Бачили таке?.. Прийшла, як овечка — тиха, а вийшла — вовчиці лютіша! Х-хе!.. Оце то те: за моє жито та ще мене й бито. От і роби людям добро, от і помагай їм у їх нещасті!.. А я, було, слухаючи її плач, поривався уважити, хотів продажу одкладати... А вона, бач, якої заспівала! То-то мене наче що за полу смикало, та підожди ще, побалакай з нею трохи! Може, що накриво скаже... Воно так і вийшло. Ну, гаразд же. То якби уважив на сльози — пропали б мої 200 рублів з процентом, а то грошики дома будуть... Ось тут будуть (б'є себе по кишені). Хе-хе-хе... О бабоцтво! о рід дурний!.. Недаром кажуть, що волос довгий, та ум короткий... Правду кажуть!

Увіходе Кирило.

Вихід VI


К и р и л о. Кликали, чи що?
Х р а п к о. Кликав.
К и р и л о (не дочуваючи). Пріська репетує на увесь садок: діду! діду!.. Думає — я не чую... А тут саме рій вийшов... Дивись, думаю, як їй приспічило того діда. Підождеш! А вона прибігла та до мене... Та чи чуєте? Пан кличуть! Чого? — питаю. — Не знаю. Йдіть, каже, скоріше — треба. Рій же, кажу, мабуть нужніший. Роя зберу та тоді й прийду... А оце вправився та й прийшов.
Х р а п к о. Так ти роя, діду, піймав?
К и р и л о. Що таке?
Х р а п к о. Роя, кажу, піймав?
К и р и л о. Та піймав же.
Х р а п к о. І добрий рій?
К и р и л о. Га?
Х р а п к о. Рій добрий, питаю?
К и р и л о. Про те бог знає. Тоді побачимо, як меду наносить.
Х р а п к о. А сили багато?
К и р и л о. Та сили чимало. Якщо буде такий і на мед, як на силу, то буде добрий рій.
Х р а п к о. Ну, гаразд, діду. А ти от що мені скажи: знаєш ти Тхора?
К и р и л о (не дочувши). Рій повинен бути добрий.
Х р а п к о (голосно). Та я не про те. Тхора, питаю, чи знаєш?
К и р и л о. Тхора?.. А до чого тут тхір?
Х р а п к о (плюнувши). Тьфу! Уже як з глухим розмовляти! (Кричить). Тхора знаєш?
К и р и л о. Чи Тхора, питаєте, знаю?
Х р а п к о. Еге ж.
К и р и л о. Якого?
X р а п к о (кричить). Та вже ж не якого? Чоловіка — Тхора?
К и р и л о. Та він же, либонь, умер.
X р а п к о. Умер же. Та вже ж після його зостався хтось: удова чи діти?
К и р и л о. Аякже. У його діти є, великі повинні бути вже — парубки; та либонь і стара жива.
X р а п к о. Ну, от гаразд. Мені кого-небудь з їх треба б бачити. Чув?
К и р и л о. Та чую, чую. Кого ж вам?
X р а п к о. Удова хай прийде або старший син.
К и р и л о. Як, зараз?
X р а п к о. Ні, не зараз, а як гаразд стемніє, щоб ніхто не бачив. Та й ти так до їх проберись, щоб і тебе ніхто не бачив.
К и р и л о. Щоб і мене ніхто не бачив? То, значить, як стемніє — піти та кого-небудь привести?
X р а п к о. Еге ж. Скажи: казав пан — он як нужно. Що коли не прийдете, то самі на себе жалкуватимете.
К и р и л о. По ділові, значить?
X р а п к о. Еге ж.
К и р и л о. Знаю, знаю. Скажу, скажу...
X р а п к о. Та тільки нікому не хвалися!
К и р и л о. От ще кажіть! Дід похвалиться — якже! Дід похвалиться!.. Хіба не зна дід, що це скритне діло?
X р а п к о. Так-так, діду. Та я тебе знаю... Йди ж собі та зайдеш до баришні, скажеш, щоб дали тобі чарку горілки. Чув?
К и р и л о. Чую, чую. Спасибі вам! (Виходячи). Як же? од діда дознаєшся... Од діда вирвеш... Це той саме дід — вирвеш!.. (Виходить).
X р а п к о (сам). Бісів дід! Аж порохня з його сиплеться, а ще таки плутає ногами. Там, на тім світі, давно вже пайок на його йде, а він собі скрипить — не подається! А вже, правду кажучи, і честь пора знати... Яка з його користь? Тільки хліб переводе!.. Роя, каже, піймав... От ти й знай! Видно, половину сили розпудив або без матки зібрав, ще к лихій годині розлетяться, а каже — добрий рій!.. Бісів дід! Скільки він у мене, як живе? Літ, мабуть, з п'ятнадцять, коли не більше, буде. От ти й знай! А, кажуть, я сякий-такий, і лихий, і недобрий. А от же дід скільки живе!.. А вмре, й поховати треба... Другий би давно його з двору спудив, а я держу,— хай живе!.. А лихий, кажуть... Що ж це — всі вже перейшли? Нікого немає? (Одчиня двері, дивиться).

Знадвору доноситься крик, і незабаром убігають у хату Явдоха й Галя.

Вихід VII


Г а л я. Папочка! папочка! Здрастуйте. (Біжить до його, цілує у руку).
X р а п к о. Здорова, дочко. (Обдивляється її). Ач, яка стала — і не пізнав би її. А то на лихої години оте на ніс начепила? (Показує на сині окуляри). Хіба хто очі попідбивав?
Г а л я. О-о, ви вже зараз сміятись! Це — щоб очей не запорошити. По дорозі така киптяга! та й світ не так битиме у вічі.
Я в д о х а. А гарно, тату, Галі в окулярах. Так, мов яка дуже велика пані. (Підбіга до неї, цілує). Ох ти, Галочко моя! Яка я рада, що ти приїхала. Ми сьогодні з Пріською правимося та й давай угадувати: ану, чи приїде Галя? Я кажу: приїде, а вона — ні. Сперечались-сперечались, а далі побилися об заклад. Постій же, кажу, як приїде Галя, то ти сама будеш поратись біля печі, а як ні — то я тобі стьожку куплю... А воно й вийшло по-моєму. Хай же тепер Пріська сама біля печі правиться — і за холодну воду не візьмуся!
X р а п к о. Та цить, горлата! Тільки її й чутно. Кричить, як несамовита!
Я в д о х а. Я ж, тату, рада, що Галя приїхала.
X р а п к о. Рада! Ну й радій мовчки, а не кричи, як перекупка на базарі.
Г а л я. Не гримайте-бо, папочко, на Дуню. Вона, бідна, скільки дожидалася! (Цілує її, та собі цілує Галю).
X р а п к о. От! Цмок-стриб!.. Стриб-цмок! (Ті знову цілуються). Годі вам, буде. Краще сядь, Галино, та розкажи, що ти доброго привезла додому, чим батька утішиш?
Г а л я. Що ж я привезла таке? Гімназію скінчила та й приїхала.
X р а п к о. Таки скінчила? Ну — добре... Все ж батькові полегкість: не висилати кожного місяця по четвертній на кватирю.
Яв дох а (до Галі). А чому ж ти не хвалишся, що неабияк скінчила, а з медалею.
X р а п к о. З медалею? З якою?
Г а л я. З золотою.
X р а п к о. З золотою? І багато ж там того золота?
Г а л я. Хто його знає. Там знаком! хвалилися, що як продати жидам, то рублів тридцять дадуть.
Я в д о х а. Нащо її продавати? Боже храни! Краще зробити з неї сережки або браслету на руку; або замість дукача на шиї носити.
Г а л я. О-о, тобі зараз на себе начепити!
Я в д о х а. А що ж! Воно ж не крадене, а своє, зароблене. Ти училася, ти трудилася... Якби на мене, то я б і спала з тією медалею.
Г а л я. Яка ти, Дуню, наївна!
Я в д о х а. Що то таке за — наївна?
Г а л я. То коли хто простий, то так його називають.
Я в д о х а. Тобто дурна?
Г а л я. Навіщо ти, Дуню, так далеко хапаєш? Можна бути й не дурним, та простим.
X р а п к о. Та таки й дурна. Учитись не схотіла — от і дурна.
Г а л я. Не всякому, папочко, та наука дається. Інший, бог знає, як трудиться, а воно не йде та й не йде в голову.
X р а п к о. Ото ж дурна й є! Хоч воно й те сказати: що з вашої науки? Як з козла молока!
Г а л я. Е ні, папо, такого не кажіть. І поговірка є: що знати — те за плечима не носити. А знати яку науку — то користь.
X р а п к о. Яка?.. По хазяйству ти більше знаєш, ніж Дунька?
Г а л я. Хазяйства нас не вчать. Та хазяйство не така мудра штука, щоб його у гімназії вчити; його й дома можна навчитись.
X р а п к о. Ну, бамаги вас учать там писати?
Г а л я. Бумаги вчать писати, тільки не такі, як ви пишете.
X р а п к о. Овва! Які ж там бамаги?
Г а л я. Такі: учитель читає що-небудь, а ми пишемо; потім він дивиться, чи правильно написано, чи значки, як слідує, розставлено... А то сочиненіє задасть,— сочиненіє пишемо.
X р а п к о. По граматиці усе?
Г а л я. Авжеж, по граматиці.
X р а п к о. Ану скажи, як по граматиці пишеться апеляція?
Г а л я (червоніючи). Це не наше слово — іностранне. До таких слів є свій правопис. Як учиш той язик, з котрого слово взято, то й його правильно напишеш... Я ж ніяких язиків не вчила.
X р а п к о. Ану напиши, я подивлюся.
Я в д о х а. Пишіть же собі, а я піду довідаюся, що там Пріська робить (виходе).
Г а л я (сідає до столу, пише). Ну, от вам і апеляція. (Показує йому).
X р а п к о. А скільки стоїть в тебе люди? Одно? Еге! шкода ж з твоєю граматикою.
Г а л я. А я ж казала, що це слово іностранне. Воно не підходе під російську граматику.
X р а п к о. Яке воно в ката там іностранне, коли воно в законах пишеться.
Г а л я. То що? Хіба мало іностранних слів увійшло в нашу мову? Дивись, не достає якого слова — от і беруть з чужого.
Х р а п к о (дивиться на писання). Якби тільки двоє люди, то воно б і зовсім нічого. Ану напиши що-небудь.
Г а л я. Що ж вам написати?
Х р а п к о. Отам візьми чистий листок паперу та й пиши, що я буду казати. Тільки мені гаразд пиши — старательно
Г а л я (узявши папір, примощується). Що ж писати?
Х р а п к о. Починай, трохи одступивши від країв. Ну.. «В З'їзд мирових судей»... (Галя пише, Храпко з-за спини дивиться). Стій! стій! стій! Хто ж пише з'їзд — через земля?..
Г а л я, А ви ж кажете з'їзд.
Х р а п к о. То що, що кажу? Кажеться — з'їзд, а пишеться — съезд,— через слоео.
Г а л я. То Съезд, значить?
Х р а п к о. Та вже ж с'їзд... А лихо, уп'ять спортила листок паперу!
Г а л я. От, дивіться, яка шкода — лист? Цей спортила, другий можна взяти. (Поривається до паперу).
Х р а п к о. Куди? Постій! Увесь папер попортит. Пиши вже на цьому; почни нижче.
Г а л я. Хіба вам паперу шкода? Листок же менше копійки стоє.
X р а п к о. То що, що менше? Хіба його так і нехтувати треба?.. Оце півкопійки, та через хвилину другі півкопійки... Ти так за цілий день — то й у рубля не вбереш!
Г а л я. Оце як ви щитаєтесь бумагою? А у нас, так ніколи нею не щитаються.
X р а п к о. Де ж це у вас?
Г а л я. Та дома, й у гімназії. Оце в якої немає бумаги,— забула дома або ні за що купити — дайте хто бумаги! тільки крикне, так з усіх боків і с унуть: на! на! на!
X р а п к о. Гарно, гарно. Отак же то ви навчаєтесь змалку родительське добро переводити!
Г а л я (усміхаючись). Оце який ви, папочко, скупий! Якби в такому пустякові та рощот вести, то там би й засміяли.
X р а п к о. Пустякові!.. І книжки, по-твоєму, пустяк?
Г а л я. І книжками поділяємося. Треба кому, а мені не треба — чому ж не дати?
X р а п к о. І платок пустяк? і одежа?
Г а л я. Та й то часом буває, що котра-небудь візьме твій платок або пальто.
X р а п к о (жахаючись). Мовчи! Хоч мовчи вже. Доброму вас навчають, хороші порядки заводять!.. Може, там яка коростява та твою одежу на себе нацупе...
Г а л я. Папочко! Що ви кажете?
X р а п к о. Або нетіпанка на себе начепе та вивозе-виялозе так, що й свого доброго не пізнаєш!.. Так отакому вас навчають? Гарному — нічого сказати... Батьки тут по домівках із сили лізуть, збирають ту копійку до копійки та засилають дітям, щоб вони не знали нужди та недостачі; а вони — он як тринькають добро родительське! Гарно, гарно... А то все, що на шармака воно доводиться, нетруджена копійка до рук доходить!
Г а л я. Та буде вже, папо, цю молитву читати.
X р а п к о. Ага, не любо стало слухати, а тринькати — любо?
Г а л я. Та не можна ж разом і вчитись, і заробляти. Треба спершу вивчитись.
X р а п к о. Що ваша наука? Яке ваше вчення? там теревені правлять — от і учення все! А от як на світі жити богові молитись, родителів чтити — то про це у вас і спомину нема!
Г а л я (набік). А, господи! як сумно з оцим папою. Хоч би Дуня надійшла. (До Храпка). Буде вже, папочко, про це. Кажіть, що далі писати?

Вбігає Дуня.

Я в д о х а (радо). Галю! Тато! Петро приїхав! Петро!
Г а л я (схопившись). Петя! Петя! (Плеше у долошки).

Увіходе Петро, удягнений у вишивану сорочку, широкі китаєві штани; під гребінку підстрижений.

Вихід VIII


П е т р о. Здрастуйте вам.
Г а л я. Петрусь! Петя! (Кидається до його).
Я в д о х а. Братику рідний! (Обніма його, цілуються).
X р а п к о. Здоров, кумцю. Що це на тобі за такі убори? (Прищурюючись, обдивляється його).
П е т р о. А що вам чудно, батьку? Хіба ви ніколи не бачили такого? Це ж наше рідне одіяння, котре кожен чоловік на селі носе.
Х р а п к о (глузуючи). Х-хе! Ач, який мальований та цяцькований,— наче та синиця! А левержети які закохав? (Дивиться на чуба). Це так по-вченому?
П е т р о. Це, батьку, кому як подобається.
Х р а п к о (криве). Батьку!.. Хе!
Г а л я. А гарно як тобі у нашому уборі!
Я в д о х а. Хто це тобі так вишивав?.. (Роздивляється шитво). Хрестиками?
П е т р о. Та ну вас! От, справді, мов на чудо яке дивляться, мов ніколи не бачили такого.
Х р а п к о (єхидно хихика). Хе-хе-хе!.. На чудо!.. Чудо-юдо!.. Хе-хе-хе... От тобі і здивував!.. Це по-вченому так? га?.. Батьку!.. По-вченому, бач.
П е т р о (здвигуючи плечима). Дивно мені!
Х р а п к о. Самому дивно? Х-хе!., І це все на батькові гроші, на його трудову копійку! . Як та синиця!.. Синиця — мальована птиця! Х-хе!
П е т р о (хмурячись). Дивно мені, батьку, що ви, мов той невеличкий хлопчик, бавитесь моїм убором. Як ви кажете, синиця — мальована птиця. То так мені і ввижається, як ми малими дітьми, щоб дозолити нашому товаришеві Іванові, вигукували: «Іван, барабан! на капусті сидів, усі черви поїв; кишки волочив, у борщ умочив та й поїв»!
Я в д о х а (регоче). А щоб тебе, Петре! Коли то було, а він і досі пам'ятає!
X р а п к о (образливо). Так, так, синку; рівняй батька До несмишленого хлопця... Він, бач, вас вигодував, от яких вибехав, а сам у дурні пошився... Ученими, бач, дітей поробив, та це від їх і дяки діждався. Спасибі, синку!
П е т р о. Богові святому, батьку.

Галя регоче,

Як там кажуть: чим багаті — тим і раді.
Я в д о х а (з докором). Петрусю! не гніви батька.
X р а п к о С скочивши, мов ужалений). А щоб тобі язик руба став, проклятий! Бач, блазень! бач, погань!.. Що це вас в університеті такому навчають? Ти йому слово, а він тобі — десятеро! А не замовчиш ти! Не заціпить тобі?!
П е т р о (покійно). Бачте, батьку, як я тільки на поріг, то ви зразу з мене, як з дурника, почали глузувати; а як я накриво слово сказав, то ви зараз і спалахнули. Хто ж тут більше винуватий?
X р а п к о. Хто ж винуватий, як не батько? Він, він! Один... старий, дурний, невчений! А ви тепер, бач, великорозумні стали, велемудрі поробилися... Як його батька слухати? Як йому змовчати — покоритися?
П е т р о. Батьку! слухають люди тільки доброго слова, преклоняються — перед розумним ділом!
X р а п к о. Так, так! Тепер усе добре тільки та розумне... Добре, бач, діло на батькові гроші жити та мотати; розумне діло — на оті цяцьки їх менжувати та на себе начепити: дивіться, мов, ось ми які — цяцьковані!
П е т р о. Вас непутить моя одежа?
Г а л я та Явдоха. Петре!
X р а п к о. Ще б не непутила! Ще б вона шпичкою в око не колола! Що воно таке? До чого воно це? Хіба на те тебе вчено, щоб ти нарядився в мужичу одежу? Он сорочка цяцькована, а груднина роззяпилася — світить! Штани такі пошив, мов та дівчина спідницю начепила!.. Нащо воно? До чого воно це ведеться? Біля плуга ти ходиш? По соняшній спеці печешся, то щоб тебе вітром провівало? У полі це та на спеці — так! А ти між \юдьми ходиш, по городах вештаєшся!.. Хто тебе у благородний дом пусте? Хто тебе до себе, такого харциза, прийме?
П е т р о. А от же приймають та ще й дивуються тій неабиякій красі, що невчений народ зумів додати. Певне, цей народ має смак до краси! То тільки ми, живучи ТУТ по глухих кутках, пригляділися до цього убору, що він нам здається нікчемним, мужичим. Затягнені в німецькі камзоли та зашнуровані усякими вірьовочками, ми так з тим звиклися, що й не тямимо, як то здорово носити таку одежу, щоб вона нігде тебе не давила.
Х р а п к о. Я ж то й кажу, що ми тут дурні та ще й подуріли! А от як учені сюди налізуть, велемудрі найдуть, то не тільки мужичу одежу присвятять, а ще й самого мужика неотесаного на почетному місці посадовлять, почнуть йому вклонятися!
П е т р о. Ніхто йому не кланяється; а всякому звісно, що й мужик такий же чоловік, як і пан; що і в його душа така, як і в другого. От тільки йому освіти недостає; про освіту його кращі люди й пильнують.
Х р а п к о. Мужик? та це падло, що йому і назви не підбереш! Сама поговірка каже, що мужик дурніший ворони, а хитріший од чорта.
П е т р о. А мужикові, як і кожному, хочеться жити; він же повинен чимсь оберігати своє життя: і туди гнутись, і сюди хилитись,— поневолі почне хитрувати.
Х р а п к о (тремтячи). А щоб я тебе не родив або, родивши, своїми руками задавив, ніж мені від тебе отаке чути! Вон зараз з-перед моїх очей, щоб мої очі тебе не бачили і мої уха твого голосу не чули!
Г а л я. Папо! схаменіться. За що ви його проклинаєте?
Я в д о х а. Таточку!
Х р а п к о. Вон! вон! Він не син мій, я не знаю такого сина!
П е т р о. Навіщо ж ви мене з Адесу виписували? Нащо ви мене від діла одірвали? Я там на місці був; сяк-так перебився б — прожив, а тут де я дінуся?
Х р а п к о. Хоч з мосту та в воду! Для мене все одно. Сказано в писанії, чти отця твоего... Не чтиш — який ти син?
П е т р о. А, небійсь, того й не кажете, що нижче трохи в тому ж писанії сказано: і ви, отці, не роздражайте чад своїх (виходе).
Г а л я. Петю! Петю! підожди. Куди ж ти? (Вибігає за ним).
Я в д о х э (становиться на коліна). Таточку! змилосердіться над Петрусем. Де ж йому, бідному, дітись? куди приткнутись?
X р а п к о. А ти чого до мене пристала? Побігла одна за ним — біжи й ти! Тепер вам батька не треба; нащо вам батько? Вигодував вас, виростив; ви тепер великорозумні стали, самі на світі проживете,— чого ж вам?
Я в д о х а. Та то що ви розсердилися, таточку, розгнівилися, мій рідний, то вам так і здається. А гріх же воно так сердитись: та й не гаразд, для усіх не гаразд... Все ж то воно на серце ваше сідає, життя коротить... Та й нам, хіба воно весело дивитись, як у хаті отака буча, у сім'ї розноція... Таточку! (Цілує його в руку).
X р а п к о. Геть! Геть, не цілуй мене. Я знаю, ти у мене покірна дочка, слухняна дитина... Ти не підеш проти батька; а ті — вчені, бач, велемудрі стали!
Я в д о х а. Таточку! ріднесенький! Та то того, що ви розгнівилися. А вгамуєте своє серце, і вам воно інше здасться. (Цілує у руку).
X р а п к о. Ні, не так він мені залив за шкуру сала! Торік же не схотів моїх бамаг писати... Всякому видно, що я вже старий становлюся, пора б мені і спочинок дати, а я, як той каторжний, день у день турбуюся та клопочуся. Для кого? Для вас же! для його, ірода!.. А він не схотів мені помагати... А тепер знову явився перед мої очі... І в чому він явився? яким він пристав?.. Я об тім тільки й б'юся, об тім і клопочуся, як би вище у гору піти, далі від того мужиччя стати; а він, бач, з мужиччям запанібрата, його одежу на себе нацупив!.. Хіба на те я його вчу, хіба на те трачуся?
Я в д о х а. Та то занову ситце на кілочку! Полюбилася йому та одежа, от він і начепив. Вона ж і справді йому до лиця.
X р а п к о. Ну, до лиця вона йому — хай він з нею і цяцькається! А мені щоб на очі не попадався.
Я в д о х а. Таточку! А що ж люди скажуть? Чужі люди що скажуть? Вони всі так дивуються на нас: от, кажуть, сім'я! он які діти! А тепер? Батько, скажуть, вигнав рідного сина з двору.
X р а п к о. Хіба я його жену? Хіба я його виганяю? Хай живе — отам на кухні або в людській хаті. Мужиком же став — хай з мужиками й панькається; а мені щоб на очі не попадався!
Я в д о х а. То я, тату, піду скажу йому, щоб передягся.
X р а п к о. Ні-ні, не треба, не треба! Я не хочу, щоб непокірлива свиня жила між нами... Чула? не хочу! Отам на кухні хай... Іди собі. Йди — пора вже і про обід подумати.
Я в д о х а. Я зараз, таточку; хвилиною на стіл накрию (набік). Слава богу, що так обійшлося. Петрусь поки що і в кухні перебуде цю бучу, а там... Слава богу! (Виходе).
Х р а п к о (сам). От тобі й діти! от тобі й радість! А казав отець Іван: не випихай сина наперед себе, не станови його вище... Воно й правда. Бач, він тепер розумний став, учений та велемудрий,— зазнався! Батько що? Старий дурень, котрий тільки грошики дай та на його примхи постачай... А постій же! підожди! Ось як поживеш у кухні, попоїси чорного хліба з остюками,— хай лиш він тобі у носі заколе!.. Шабаш! годі тепер вчитись! Буде... і так розуму набрався. Копійки щербатої більше не дам! Дома живи; хазяйству вчися, коритися старшим учися, як на світі жити, навчайся... О-о, я з тебе виб'ю оту хванаберію! (Підходе до столу, відсува ящик, де лежать гроші). Не я, то ось що з тебе виб'є! (Вибира гроші на стіл). Ось вони, бач. Ось ті цяцьки, за котрі чоловік гадюкою в'ється, робиться нижче трави, тихше води... Ох, цяцьки ви, цяцьки! Ви — гордощ людська, і втіха, й забавка! Ви вже не змилете йому, не одурите... Усе на світі брехня, одні ви — і сила, і правда! Сідає/ Ох, поки обідать покличуть, полічити їх. Щось Цей тиждень погано торгувалося, на прошлому три сотні до банку одвіз, а цей,— щось помалкувато! (Ліче гроші). ще сотня... раз!.. А це півсотні. Ще тринадцять рублів; та вчора вернув чоловікові рубля (збира гроші і кладе їх У ящик). Помалкувато: всього сто шістдесят три рублі; а той тиждень три сотні! Х-хе, біс його батькові!., та не дуже й х-хе: на двісті ж рублів умовився з Перепадею,— от воно й за три сотні перевалить. Буде!

Вбігає П р і с ь к а.

Вихід IX


П р і с ь к а (швидко). Пожалуйте, пане, обідати накрито.
X р а п к о (підходе до неї). Та так же й кликати то!
П р і с ь к а. От дивіться! А як же вас кликати?
X р а п к о (підходе до неї). Та так же й кликати (криве її): обідати накрито! (Бере її злегка за носа).
П р і с ь к а. Боже, боже!., отакі старі, а ще гратись хочете!
X р а п к о. Отуди к бісу! Який же я старий?
П р і с ь к а. Ще не старі? Он вуси які сиві!.
X р а п к о. Вуси? Та вуси тільки підчорнити трохи, то такий тобі бравий (витягається у струнку й береться руками у боки), що й молодий не справиться!
П р і с ь к а. А голова яка? А брови як настовбурчилися?
X р а п к о (дивиться у дзеркало). О, ти-бо вже хочеш, щоб усе було, як під ранжир. Що голова трохи біла — то тож більше розуму у їй; а брови?.. Брови можна і пригладити (пригладжує брови).
П р і с ь к а (усміхаючись). І вже — не цвісти калині об різдві у лузі.
X р а п к о. Дурна ти, як я бачу! Ти не дивись на те, що сніги впали... Ще під тим снігом такий огонь палає! Та ще й окрім того є... та ще й буде! Глянь лиш сюди (Відсува ящик і показує гроші). Бач?
П р і с ь к а. Моя матінко рідна! Яка велика копиця грошей!
X р а п к о. Хе-хе-хе!.. Копиця!.. Не одна така, і в десять не вбереш!.. Он то що.., А ти кажеш: старі... Ох ти, полетушко дурна! (Лове її, щоб ущипнути за щоку Пріська одхиляється).
П р і с ь к а (жартівливо). А то ще не старий?.. Старий! старий!., старий!.. Он дочки які, син... От син, таї молодець! (Вибігає).
Х р а п к о (понуро). А щоб тобі рота набік повернуло!.. Усім їм задався той Петро. (Криве Пріську). Молодець Віскряк, а не молодець! Ось постій, як я його прикручу, тоді побачиш, який з його буде молодець... А вража дівчина — хороша! Наче обточена, та жвава, як живе срібло... Аж моє серце ходором заходе, як її вздрію. Так би й обхопив, так би й притис, бісову, до себе, дарма що старий... Воно колись мені один лікар знайомий і казав, що старому та молоденької треба, щоб силу підживити... Хе-хе-хе! Вражий лікар! що вигадав! Сили підживити... Підживити!., щоб, значить, кров ключем забила... Лепсько, біси його батькові! До сивої голови та рожеву квіточку... Хе-хе-хе! А що ти скажеш? Від такого труда та такого клопоту — звісно, старієшся... Підживити б себе, підмолодити треба... Звісно, не очевидячки; не так, щоб усі бачили та пальцями тикали... не по закону... Нащо той закон?.. Так краще: і сам собі пан, і вона — не зазнається. А чи й признаки які будуть,— хто скаже на старого? Он вона сама плёще: старий! старий! старий!.. Старий та молоде задає! Хе-хе-хе!.. Що, може, не схоче? Не схоче, як брязнеш золотими перед очима... Он як здивувалася (передражнює): матінко, яка копиця грошей! Копиця!.. Хе-хе-хе!.. Гроші — велика сила... Ще такий не родився чоловік, щоб проти їх вистояв... А підживити 6 себе треба, підмолодити — слід!.. Хе-хе-хе!
Я в д о х а (з другої хати). Тату! тату! Борщ давно вже на столі стигне.
Х р а п к о. От розносило їх! (Запира ящик з грошима). Іду! Зараз іду! (Виходе).


Заслона

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Перемудрив"