Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> [У ТЮРМІ]

[У ТЮРМІ]




Уже сьомий місяць минав, як його посаджено у тюрму. Заарештовано його саме тоді, як кінчилася весна і повертало на літо. Дрібні весняні дощі змочили сиру землю, ясне сонечко угріло її своїм світом, і родюча сила її ожила, встала на дибки, пішла вгору, розгорнулася на всі боки. Як рутою, покрилася земля зеленою рослиною, заквітчалася запашними квіточками, убрала ліси та гаї дрібним блискучим листом. Щебетливі пташки вітали її своїми неугавними піснями, а людська праця допомагала закраситися ще краще, прибратися ще чепурніше: грядки по вгородах пишалися рядками посадженої та посіяної городини; поля били у вічі різноманітними кольорами своїх довгих ланів... Там гонке жито хиталося довгим зеленим колосом; там зеленіли пшениці — густі, як щітка, рівні, наче під шнур підведені, високі — аж до коліна добиралися; там ячмінь виблискував своїм темно-зеленим убором, овес сивів; червоніла гречка круглим листом; вибивалося із землі просо товстими кущами... Усе оте аж хапалося та тяглося вгору, розгорталося у боки, поспішалося вбитись у силу, дійти до зросту і, зростаючи, само раділо та не менше того тішило очі і тих, хто біля того ходив, хто про те клопотався.
— Слава тобі, господи, — казали люди, — що й дощику у свій час послав, і годинку подав, збагатив нас надією. Якщо так і надалі все добре буде, то святого хліба не убуде, а прибуде.
Радів і він, оглядаючи своє добро, хоч і не на своєму, та своїми руками впорядкованому полі.
Тепер у його одна десятина жита, одна — пшениці, третю десятину засіяв він ячменем і вівсом, а десятину залишив жінці під огородину. Чого тільки Параска не насіяла і не насадила там? Добрий шмат під картоплю одвела, грядок з двадцять буряками засадила, декілька грядок цибулею засіяла, а лишок — і під огірки, і під квасолю, і під петрушку та моркву, і під соняшник та мак уділила, а клинчик динями засадила та ще кругом грядок гарбузів натикала, щоб вони, як постеляться, оті грядки своїми батогами оточили, оберігали їх від чужого лихого ока, а більше усього від хлоп'ячих злодійкуватих заходів.
Тепер усе оте добро зійшло, піднялося угору, розкорінилося. І він вийшов те добро оглядати з своїм одинцем восьмилітнім сином Федірком.
Він повагом ходив по межах між нивами та по стежках поміж грядками, а воно бігало за ним та все щось щебетало. Його, як дитину, бавила всяка всячина, і воно то з стебельків каблучки виплітало, то пищики робило, то квітки зривало матері на гостинець, то сим, то тим забавлялося. А він задуманий ходив та озирав своє поле, переводячи очі з жита на пшеницю, або з ячменю на овес, або на Паращину городину... Все, як слід, все добре! Як порівняти з другим, то своє здавалося наче кращим — і вищим, і густішим.
Йому не те щоб уже дуже радісно було, а якось почувалося гарно, легко на душі, добре на серці! Чисте та запашне повітря живучою силою вливалося у груди; буйна рослина пестила очі; сонячний світ і тепло разом і гріли, й бадьорили тіло; польова тиша та спокій угамовували лихі почування, здіймали в голові якісь легесенькі думки. Як невеличкі пташки, що здіймалися угору і привітно щебетали там, або ще менші коники, що, висюркуючи, перегукувалися у траві, — так його думки, непримітне заклюнувшись у голові, здіймались угору і, покрутившись біля того, що їх викликало, кудись зникали, десь дівалися, не зоставляючи значного сліду після себе.
Одна тільки думка не кидала його, одна не залітала геть, а була при йому, сповняла утіхою душу, поривала до радощів серце. Це думка про те, що от і він с гав хазяїном... має своє господарство... оглядає своє добро.
І як це воно так сталося, що він цілий свій вік учився тільки писарювати, а от тепер зробився хазяїном?


Змалку він бігав до школи і, дотепний до науки, швидко скінчив її. Зараз після того його взято за писарчука до волості. Багато літ минуло, поки він з невеличкого писарчука дійшов перше до помощника писаря, а далі і до самого писаря. Другі клопоталися про життя, про його потреби, про господарські справи, а він знав тільки своє писання, папери та щоти. Іноді так запрацюється, що аж голова піде обертом. Тоді скрутить цигарку, зашмале її та й знову пише або щитає. Дим кругом його хмарою так і огорне, а в тому диму тільки чутно: черк, черк! Цок, цок!..
Щирий придався до писарства, та й воно сподобалось йому. Зате ж він швидко і визнав усе, що треба знати писареві, і хоч його завжди одрізняли від других, не таких щирих або здатних, а проте довго не давали ходу. «Молодий, зазнається ще!» — казали.
Це його дуже вражало, проте він мовчав, виховуючи у душі презирство до людської неправди та заздрість до пестунчиків щасливої долі. З літами оте презирство до людської неправди ще більше виявлялося, віра у самого себе та своє знання ще більше визначалася. І як зробився він писарем, то не хотів знатися з тим, як панові старшині завгодно або що земський наказував, коли то було не по закону. Він робив усе, як сам знав або як було законом зазначено. Старшина його за це завжди звав «законником», а земський — «великорозумним». Його до якого часу терпіли, потайно виточуючи на його зуби та вишукуючи причини, щоб скинути з посади.
Швидко і причина трапилась. Провіряли одного разу гроші. У його по книжках мирського капіталу п’ятсот рублів значилося, а в скрині було тільки двісті.
— А ті де? — питає він.
— А тобі яке діло? — одказав старшина. — Ти одвітчик за гроші чи я?
— їх повинно бути у скрині стільки, скільки у книжках значиться! —рішуче доводе він.
— Не твоє діло, я про те знаю! — одно товче старшина.
— Так не можна. Я земському про це доведу! — гнівно одмовив він.
— Доводь! Земський сам знає, де ті гроші, — одказує старшина і, замкнувши скриню та побрязкуючи ключами, спокійно пішов собі додому.
Це його здивувало і збентежило. Як же це так — він каже, що земський про гроші знає? Справді, старшина учора їздив до земського... їздив і гроші брав... Навіщо се? Тут щось та є.
І, не довго думаючи, він сів і написав листа до земського та, запечатавши його як слід, припоручив сторожеві, щоб зараз же одніс, куди треба, а сам пішов додому обідати.
Не встиг він як слід і дообідати, як, засапавшись, прибіга сторож.
— Земський приїхав! Велів зараз приходити.
Він пішов до волості.
— Це ти сього пакета засилав? — спитався земський, тичучи йому у вічі пакета.
— Я
— Сам писав?
— Сам.
— Як же ти смів свій донос засилати до мене у волосному пакеті? Чия це печать? Волості? — гука земський.
— Іншого способу я не маю. У мене немає свого пакета, немає й печаті.
— А ще писарем зовешся! — почав його ганьбити земський. — Який ти писар, коли ти не знаєш, як треба бумаги одсилати? Ти не писар, ти... шмаровоз! І я тебе у шмаровози і пошию, коли ти мені не покаєшся! — гукнув земський, повернувся і, стукнувши дверима, аж стіни загули, мерщій вийшов з волості.
— Еге-ге!—подумав він. — Так он воно що. Замість того, щоб розібрати діло як слід, він прискіпався до того, що не в такому пакеті бумагу заслано! Виходить, правду казав старшина, що і земський знає, де ділися триста карбованців. Ні, цього так не слід кинути. Треба вас вивести на чисту воду, — ображений, гомонів він сам з собою.
Увечері він похвалився жінці.
— Знаєш що, Петро, пораю я тобі? — одказала йому Параска. — З дужим не бийся, а з могучим не сварися!
— Та щоб я оце старшині подарував? — як ужалений, скрикнув він.
— Старшина тобі і кум. Твого хлопця хрестив... — доводе Параска.
— То що з того? Я дуже жалкую, що з ним покумався. Він мені після цього не кум, він злодій! Шахрай! Общеськими грошима менджувати? Ні, я сього не попущу! — гнівно гукає він.
— А що ж ти йому зробиш? Певно, він їх узяв на щось таке, що й земському відомо.
— Він не сміє без отчоту брати. Закону такого нема!
— Що ти з тими законами носишся? — умовляє його Параска. — Нема більшого закону, як свята правда. А як з нею люди поводяться?
— Ти — баба, ти нічого не знаєш. А я знаю! І зроблю те, що знаю.
— Зробиш же на свою голову, — зітхнувши, одказала Параска і замовкла.
Так воно і сталося, як угадувала Параска.
Петро покликав був учотчиків, котрі теж не долічилися триста карбованців. Старшина довів учотчикам, що побиванці не заплатили недоїмки, і земський велів з мирських заплатити.
— А квитанція є? — спитали учотчики.
— У земського повинна бути, — одказав спокійно старшина.
— Це, Сидоровичу, ти зробив не по закону, — сказав старшині один учотчик. — Як же так, мирські гроші у недоїмки повертати, та ще за таких голодрабців, як побиванці? А як вони недоїмки не заплатять? А як їм ту недоїмку одстрочать або й зовсім скинуть?
— А що ж ви зробите, як звелів земський? — одказує старшина.
— Як там собі хоч, а ми оце в протокола запишемо! — каже учотчик.
Кликнули його писати протокола. З якою радістю у душі він писав його! Ще, здається, ніколи перо так прудко не бігало по паперу, а ясні думки не затиналися, що треба було писати.
Він радів, що не дав старшині покористуватись громадським добром і що він йому своє докаже. А через три дні ота його радість перевернулася у гірку догану від жінки.
— Казала тобі, з дужим не заводься, а з могучим не сварися. Що ж ми тепер у світоньку білому будемо робити? — казала вона йому, як він, вернувшись з волості раніше, ніж треба, приніс звістку, що приказом земського його скинуто з писарства.
— То ще побачимо, чия буде зверху! — понуро відказав він жінці і сердитий сів за стіл писати,
— Що ж то це ти, хочеш змагатися з ними? — попитала жінка.
— А що ж ти думаєш, що я їм так оце і подарую? І над ними старші є. У з'їзд жалітися буду... Самому губернаторові напишу. За що мене скинуто? За які провини?
— Пиши! — безнадійно махнула рукою жінка. — Свій своєму ока не виколе!
Та він не дослухався до її речей і, схилившись над столом, сидів і писав жалобу у з'їзд на земського начальника.
Через місяць він одібрав звістку, що на його жалобу з'їзд не звернув ніякої уваги, бо закон дає право земському начальникові скидати писарів з посади по своїй волі і з'їзд не має права у се діло втручатися.
— А що, не я казала тобі, що з того нічого не буде? — одмовила йому Параска, як він похвалився їй. — Облиш! Правди не дошукаєшся, — додала.
— Брехня!—одно товче він. — Правда на моєму боці. То вони не хотять знати правди, а я таки її знайду! — І він знов почав сердито писати жалобу губернаторові на з'їзд.
Через два тижні після того його покликано до волості. Параска ні жива ні мертва дожидалася його, поки він вернеться. А він вернувся веселий.
— Приїхав член з губернії по моєму ділові, — похвалився він. — Допитувався і земського, і старшину, і мене.
— Ну, та й що? — боязко спиталася Параска.
— Нічого... Попідгинали хвоста, як шкодливі собаки. На пальчиках перед членом ходять, а я усе дочиста розказав йому... Тільки руками розводе та покручує головою. От тепер побачимо, чия буде правда!
Він радів. Ще більше він зрадів, як йому довели з волості, що їх земського переведено у другий участок, а до їх щлють нового.
— Тепер увірветься бас отому пуздраневі! — гукав він, натякаючи на старшину, що після того якось притих, став до людей увічливіше.
Селяни теж раділи, вихваляли його.
— Що значе як чоловік з головою? Утер самому земському носа!.. Як трапиться, Трохимовичу, у мене яке діло, беру тебе за аблаката, — казав йому сам староста, такий удатний до жартів, а ще більше до того чаю крутого та солодкого, яким його частенько потчували ті, хто мав до його яке діло.
— А як нийде строк пуздраневі — виберемо тебе за старшину! — піддержували старосту ті, хто його потчував.
Це його ще більше підбадьорювало. Він почував у собі якусь силу, що поривала його до діла, до громадських справ, до кращого ладу між людьми. Він почував, що бореться за правду і що він не сам, а за ним стоять і другі, спочувають йому, підтримують його до роботи. Правда, що в громадські справи самому йому встрявати було незручно, зате він допомагав доброю порадою тим, хто мав на те право, і повертався до його за порадою, а поодиноких людей він завжди не одкидався боронити від напасників, дошукуватися правди. Задля них він писав і прошенія, і жалоби, їздив з ними аж у город захищати по судах. Люди його за те не забували і віддячували хто грошима, хто чим з припасів. Він з того жив і хоч не так, як жилося тоді, як був писарем, а все ж голодному і холодному не доводилося сидіти. Та він за подякою не дуже і ганявся; він найбільше всього домагався виграти справу, доказати напасникові його нахабство та неправду і дуже був радий, як цього йому доводилося доскочити.
Його радість повилася важким смутком тільки тоді, як він одібрав звістку з губернії, що його жалоба на з’їзд теж не зуважена, а новий земський не скинув старшини з посади, тільки наказав йому, щоб він був обережніший. На той час він занепав був духом, і Параска з острахом дивилася на його, як він вертався іноді додому... чмелений.
Та незабаром після того почали у село доходити звістки про заколот поміж людьми, про те, що сам цар обернувся з покликом до свого народу допомогти йому заснувати у царстві кращий лад і вибрати задля сього статечних людей, щоб вони пораяли, як оте треба вчинити. Спершу люди до сього якось одсторонь дослухалися, а як у їх село завітав якийсь добродій та прочитав їм про це маніфеста та ще й від себе додав, що той маніфест визначає,— то після того громадяни так і зашуміли: «За волю! За правду між людьми! Годі нам неправді коритись, старим ладом жить, даваймо новий наставляти!»
Пішло життя коромислом!.. Де два збіглося — то тільки й розмови, що про новий лад; а як купка збереться — то їй хоч і зараз отой новий лад заводити.
Поміж своїми Петро у перший ряд став.
— Ти грамотний, усе можеш прочитати, та й з головою до того... Розказуй нам усе дочиста, як воно і що буде! — ударились до його селяни.
І він, покинувши випивати і залишивши думку про свою невдачу, вичитував людям і маніфеста, і звістки з газет, що доходили до села.
Жив він тоді не своїм життям, клопотався не своїм клопотом, а людським, громадським, болів його болем, журивсь його горем. Він тепер переконався, що як усім добре буде жити, то й його життя покращає; а щоб воно покращало, то треба усім одностайно стати, усім одного добиватися. Він і закликав людей до тієї одностайності, до єднання.
Розворушилися люди. Гарячі між ними були за те, що треба самим новий лад заводити, не дожидаючись відкілясь наказу. Бідні та горопаки гукали, що треба усі добра поміж людьми попаювати, щоб не було ні багатих, ні бідних, а всі рівні.
Як він не остерігав людей від того, як не доводив їм, що силою колодязь копати — води не пити, — його не хотіли слухати.
— Мудрак, то по-своєму, по-мудрацькому й мудрує. А ти по-простому, по правді! — казали йому.
— Яка ж то буде правда, як ви силоміць чуже будете брати? — доводив він.
— Ну, а як же? Хто багатий своє добро бідному віддасть? —допитувались його.
— Як закон такий вийде, то віддасть, — одказував він.
— Закон?! Дожидайся того закону! Ще діди та прадіди наші його дожидали, а діждались хіба?.. І вони, і ми такого натерпілися, що й терпець увірвався! — гукали гарячі і других підбурювали.
Йому шкода було людей, що отак очевидячки спантелику збилися і слухаються усяких дурноверхих балачок, що доходили до їх. Він ходив і їздив по селах своєї волості, щоб побалакати з людьми та одвернути їх від лихого заміру. Був і в Злодіївці, що намірялася грабувати свого пана. Умовляв злодіївців, одвертав від гріха, лякав, що їх за це страшенно покарають.
Злодіївці начебто й повірили, а як він виїхав, то в ту ж таки ніч кинулися грабувати добро свого пана.
Швидко чутка про це добігла до волості і перелякала волосних: старшина кудись зник, а засідатель ходив, як з хреста знятий, та ламав руки, проказуючи: «Оце так! Оце так! І наші почали, і наші не витримали!»
Зібрались з села люди до волості. Гомонять про подію злодіївців, радяться, що б і їм такого зробити, щоб і своє життя покращати.
— Де старшина? — гукають. — Давай його сюди! Хай іде до нашого пана умовляти, щоб віддав своє добро на громаду, а то зробимо і йому те, що своєму зробили злодіївці.
— Нема старшини, — одказує засідатель.
— А де ж?
— Хіба я знаю де? Не приходив до волості.
— Сховався пуздрань! Нажив, деручи з нас, черево, а тепер, як доводиться одвіт давати, то й сховався? Ідіть до його додому! Тягніть його сюди за шию!
Дехто побіг та швидко й звернувся.
— Немає дома. Жінка Христом-богом заприсягалася, що як поїхав учора, та й досі не вертався.
— Куди ж він поїхав? —допитувався дехто.
— Та вже ж не куди, як подався нас підкушувати, — доводили гарячі. — Ми знаємо, що він нам жиче і з ким проти нас накладає. А щоб не було так, як він хоче, — скинути його з посади. Геть його з старшинства! Хай Петро у нас за старшину буде. Цей добре всякий закон знає, не попусте, щоб ним, як циган кіньми, менджували. Кличте сюди Петра Трохимовича!
Прибіг він. Ґвалтують люди.
— Іди за старшину правити. Ми того пуздраня скидаємо, а тебе наставляємо! — гукають на його.
Він почав казати, що так не можна: це не по закону. Так ніхто і слухати не хоче. Він розсердився.
— Хоч ви вбийте мене, а в цьому я вашої волі не вволю! — гукнув. — Не по закону це, не порядком, а ґвалтом!.. Так не можна, і я до вас не пристану. А як хочете, щоб я вам був у чому-небудь корисний, то послухайте, що я буду казати.
— Ну, кажи, — згодився дехто.
Довго він доводив громаді, що так робити не годиться. Не у волосних, не в старшині усе їх лихо, казав він їм, а в тому, що жити їм стало тісно, що землі у них немає і Достати її трудно. Щоб допомогти їм добути землі — не, грабіжкою, не насилом, бо чужого відбирати ніхто права Не має, — а доброю згодою, то він піде побалакати з паном, може, він згодиться частиною своєї поступитися І віддасть їм у аренду по сходній ціні. На велику силу довелося йому громаду умовити, щоб мирно розійшлася, а сам подався до пана.
На другий день знову зійшлася громада; прийшов і пан і зразу згодився віддати їм частину землі, що прилягала до села, у аренду по дев'ять рублів за десятину. Петро Трохимович мерщій договор написав і в книгу записав.
Угамувалися трохи люди, розійшлися. А тут. дійшла звістка, що в Злодіївку москалів наслано грабіжників утихомирювати та пограбоване вертати. Замовкли гарячі, а умірковані клопоталися, як заарендовану землю поділити, щоб не було від того якої неправди. Тоді і йому громада аж чотири десятини присудила за його клопоти, а добрі сусіди допомогли упорядкувати їх як треба. І от він став справжнім хазяїном, зробився хліборобом, оглядає своє добро.


Все оце яскравими візерунками промайнуло перед очима його, як він обдивлявся поле, неначе хто розгортав перед ним довгий сувій полотна, на котрому були намальовані оці випадки бурхливого людського життя... Чого тільки не говорилося тоді? Яких жадань не викладалося, яких сподіванок не дожидалося, що от-от вони коли не сьогодні, то завтра справдяться?.. Наче якогось п'яного трунку напилися люди, і всі разом загомоніли, викладаючи свої лиха та домагаючись, якби його мерщій позбутися... Та не так швидко усе робиться, як гадається, не так-то легко звернути життя з його накоченого шляху! Навпаки, ти його хочеш повернути, а воно тебе навертає та ще й потрощить своєю страшенною вагою... Скільки-то людей так очевидячки пропало, даремно свою силу занапастило? Тільки й чутно: там того у тюрму посадили, там другого заарештували... А в нас у селі, слава тобі, господи, тихо, такого нічого не чутно... А було і в нас... От хоч би домагання скинути старшину... Добре, що він одвів людей від того, а то б і в нас було, та й йому оце так не минулося б!.. Що старшина лиходій, що він тільки про одного себе дбає, а про громадські справи йому байдуже, — все це правда. Та все ж таки силоміць скидати його не можна. Прийде свій час, схоче громада — і скине. То буде порядком, по закону... А поганий він чоловік та ще й уїдливий. От хоч би й йому якого лиха заподіяв та до того ще й глузує. Оце стрів мене недавно: «Ти тепер, — каже,— хазяїном став, своє поле маєш. Годі по паперу писарські каверзи виводити, руками та пальцями землю розгромаджуєш, добро будеш наживати!» «Авжеж,— одказую йому,— не буду, як інші, крадіжкою та шахрайством громадського добра своє доточати...» Замовк, наче заціпило! Насупившись, мерщій своє черево одвернув та й скрився... Поганий чоловік! А я з ним ще й покумався?!
Гірка досада ущипнула його за серце... І надала мені лиха година з ним покуматися... Наче людей не було... Параска намоглася: «Все ж таки він старший над тобою... Начальство. Може, що трапиться таке, то як чужого не помилує, а, небійсь, кума й покриє. А до того ще й почот йому...» Дурний я, що послухався жінки! Такого шахрая не то що почотом шанувати, а й до порога підпускати гидко!..
Тут саме підбіг до нього Федірко з двома чималими оберемками квіток під тією і другою рукою.
— Тату! А я квіток нарвав... — радо замовив він. — Он там, на отому обніжку багато-багато їх!
— Нащо ж ти їх нарвав? — спитався він у сина.
— Один пук матері на гостинець буде, а другий — хрещеному батькові.
— Кому?! — здивувався Петро.
— Хрещеному батькові, — одмовив Федірко.
— Краще свині на лігво підмости, ніж отому кабанові! — насупившись, неласкаве промовив Петро.
— Якому кабанові? — спитався хлопець, не второпавши, про кого це батько натякає.
— Твоєму хрещеному батькові! — гнівно світнувши очима, мовив Петро.
Федірко глянув на батька і відразу перевів погляд на квітки. Там, у тому оберемкові, що виставивсь з-під його лівої пахви, було чимало квіток усяких кольорів: синіли сокирки, білів ромен, червоніли трав'янки, жовтів звіробой; собача рожа кидалась у вічі своїми кружалечками, запашні васильки тхнули задушливими пахощами, сивенький чебрець відбивав запашним духом; пахкотіла холодна м'ята; петрів батіг цупко обвив той оберемок перевеслом з голубими, наче зірочки, квіточками... «І оцей пук гарних квіток та кинути свиням на лігво?» — думав Федірко.
— А хрещений батько, — почав він стиха гомоніти, — мене на тому тижні стрів... по голівці погладив... і сороковку дав... «Ти, — каже, — хлопець-молодець... І твій батько добрий би писар був, якби угору не заносився... Ну, та ми його, — каже, — охмолостаємо... Шкода, — каже, — чоловіка, а треба охмолостати...»
— Мовчи, дурню! — скрикнув, мов ужалений, Петро і, вихопивши з-під синової лівої пахви пук квіток, пошпурив їх геть від себе.— Отуди їх, к бісу! Він не хрещений батько тобі, він ворог наш! І я тобі наказую: як стрінешся з ним — не слухайся, що він буде казати, а тікай від його, як від чуми.
Федірко, дивуючись, дивився на батька — що це сталося з ним? А його проймала думка: бач, куди черевата собака стриже? Чужу дитину проти батька наструнчує; в чужій сім'ї ворожнечу засіває?! От лиходій! От гадюче кодло!.. Куди ж Параска дивиться, що не баче? Невже ж то їй засліпило чи розум одібрало?.. Чи, може, і вона заодно з ним проти мене замишляє?.. У його жінка стара, нікуди кчемна, а Параска — як ягода, на обличчя; очі так і горять під рівними чорними бровами... Затряслася жижка у старого бахура, дивлячись на кумину красу!.. Піддобрюється до хрещеника... сороковки йому тиче, щоб показати матері, який то він добрий. А вона, вона?.. О, дурепище! Недаром кажуть, що у жінки волос довгий, а розум короткий...
Недобрі почування облягли його серце; тяжка нова образа закипала в його душі, здіймаючись гнівом угору, переливаючись через край... Все те, що його досі втішало, зникло; не знать де ділося, кудись геть залетіло... Потемніли перед його очима зелені ниви, позливалися вкупу грядки городини, зникла польова краса, неначе на ясне сонце важка хмара насунула і покрила усе те своєю темною тінню... Пора додому вертатись, треба вичитати отій дурепі Парасці, куди се вона навертає, треба довідатись, куди се воно йдеться... Не доведи, господи, як і вона?!
І взявши Федірка за руку, він повернув додому. Та, не доходячи до села, його перестріли стражники і заарештували.
— Та дайте хоч дитину додому довести, матері віддати! — почав було сперечатись він.
— Не турбуйся: будуть ті, що й без тебе його припоручать, а ти йди до волості, — одказав йому урядник.
— Що ж це мене арештовують? За віщо? — спитався він.
— Там побачиш, за віщо. Не вагайся! Іди швидше, поки тебе не підогнали. Там тебе давно вже становий жде, наче якого великого пана! — грізно гукнув на його урядник.
Він спалахнув.
— А ти не гукай. Хіба я ухиляюся від вашого насилування? Сам піду і довідаюся від вашого станового, за що це ви мене обаранили?.. Хіба і на вас закону немає?.. Знайдемо і на вас закон. Хіба ми живемо в безсудній стороні? — почав було він.
— Ну-ну, не базікай, а йди! — гукнув на його урядник, піднімаючи високо канчука угору, і, злегка опустивши, торкнув ним свою коняку. Кінь загарцював під ним, вискочив уперед; п'ять чоловіка стражників кругом його оточили, а шостий, пригнувшись, ухопив Федірка за руку, підняв угору і, посадивши вперед себе на сідло, прудко подався від їх.
— Федоре! Скажеш матері... — почав було він та й не доказав: стражник з Федірком був уже далеко від його. Гнівний, збентежений, він повернувся і швидко пішов, прямуючи до волості, а кругом його їхали стражники верхи на конях.
Коло волості, сидячи у повозці, дожидався його становий.
— Сідай, поїдемо в город, — сказав йому становий, посуваючись трохи набік і даючи йому місце рядом з собою.
— Та дайте ж мені хоч розпорядок дати дома, — почав він.
— Розпорядок і без тебе знайдуть, а ти... сідай мерщій, бо треба ще завидна добутися у город, — відказав йому становий.
Він заніс на ступеньку ногу, піднявся, придержуючись за полудрабки руками, угору і метко сів біля станового. Тоді тільки він запримітив, що перед становим стояв старшина з картузом у руках, з значком на грудях.
— А ти мені гляди, щоб усе в тебе було тихо! Заколоту — ні боже мій! — посварився на його пальцем становий.
— Слухаюсь, ваше високоблагородіє! — покірно одказав старшина. — Як не буде провідців, що заколот збивають, то все буде тихо, — додав він, ховаючи невеличкі очі у пухких щілинах свого ситого обличчя.
«Про кого ж то це оця лисиця натякає?» — подумав він, з огидою одвертаючись від старшини.
— Торкай, хлопче! Та боржій через село! — приказав возниці становий.
— Ваше благородіє! Один з наших ще не повернувся! — почав казати становому урядник. — Повіз сина оцього, — кивнув він головою на його, — до матері.
— Як звернеться, скажи, хай доганяє! — приказав становий старшині.
Возниця прибрав віжки, замахнувся пугою на коней; ті сіпнули і разом пішли ускач. Тільки кура здіймалася, як вони котили через село, та клацали підкови стражницьких коней, що, кругом оточивши повозку, скакали за ними.
— Кого се з таким почотом помчали? — питалися селяни, задивляючись через тини на проїжджих.
— Либонь нашого Петра Трохимовича! — угадували другі.
— За віщо? — допитувались перші.
Кіптяга, що хмарою здіймалася від прудкого конячого ходу, закрила перших від других, та так вони й не дозналися, за віщо. Та чи знали що певне про те і угадчики?


Довго і він сам не знав, за що його посаджено у тюрму. Подавав він через смотрителя не одно прошеніє і прокуророві, що відповідав йому звернутися до жандармського офіцера, і жандармському офіцерові, що відсилав до слідователя, і слідователеві, котрий нічого не відповідав, переказавши: «Дожидайся!»
Він дожидався, болів серцем, скнів душею. Ті, що сиділи разом з ним, були веселі, балакучі, глузували один з одного, кепкували над своєю неволею, насміхалися та дражнили своїх дозорців. А він мовчав, одсторонь держався від усіх, вовком дивився на них. Що він їм? І що вони йому? То все була молодь, до всього байдужа, — учні з різних шкіл, учителі, фельдшери. Життя перед ними ще тільки почало розгортатися, і вони кепкували з його лихих витівок. Затинали пісень таких, що аж стіни розлягалися. Певне з їх ніхто ні сім'ї не має, ні справжнього щастя, ні горя не зазнав, то й співається їм байдуже про все. А в його? І жінка, і син восьмиліток є... Та де вони? Що з ними? О, проклятуща невідомість! Невже у тієї червоновидої обличчя б змарніло або ноги попухли, одвалилися, якби вона зважилася хоч раз провідати його, розказати про сина, як він і що він? Видно, рада, що здихалася осоружного чоловіка, що не схотів шию гнути перед отим лантухом гидоти та мерзоти, яка тільки є на світі, перед отим злодієм, що украв у його спершу його посаду, а тепер наміряється украсти і його сім'ю, та й наклада заодно з ним проти його. Певне, що так, бо якби було інше, то прийшла б, провідала.
Не раз і не два обливався він гарячими слізьми серед ночі, як усі кругом його аж хропли, спали; не раз йому западала думка наложити на самого себе руки, щоб так не мучитись, такого не терпіти. І якби був у його гострий ніж або хоч уривок налигача, то, певне, він би давно позбувся свого горя. Так не було ж нічого такого, тільки одне горе стояло перед ним чорною марою, нагнічувало душу, шматувало на сто крат серце, а уїдливі гадки та думки, як гайвороння, облягали голову, гнали сон геть, не давали відпочинку. Він позбувся смаку, перестав як слід їсти, перестав спати, схуд, зблід, пожовтів на обличчі, одні очі жевріли якимсь темним огнем, горіли і палахкали хижим полум'ям.
— Друже по нещастю! Чого ти сумуєш, чого журишся? — спитав його один раз товариш по неволі, як останні пішли на погулянку, а вони тільки вдвох зостались.
— А тобі хіба весело? — неласкаве одмовив він, звівши на його свої палючі очі.
— Не то щоб було весело,— одказав той. — А як бачиш, що ти не сам, що і другим те ж, що тобі, достається, то й журба утікає геть. Журбою їх не проймеш, а собі лиха заподієш. Вони теж будуть радіти, що проймають тебе до живих печінок.
— Хто вони?
— Ті, що нас з тобою сюди запроторили.
— Байдуже їм про нас! — махнув він безнадійно рукою.
— О-о, ні, не кажи такого. Якби їм було байдуже, то не чіпали б нас, знаючи, що ми їм не бранці, не набивали б нами тюрем, як бочок оселедцями. А то не проходе дня, щоб до нас нових постояльців не прибувало. Хотять усіх виловити та за оці грати посадити. Та не доскочити їм цього! Одного зловлять, а на місце його десять нових появляється. Народ уже прокинувся од віковічного сну, своїм незрячим оком побачив, де правда, а де неправда, своїм простим серцем прочув, куди вони гнуть, до чого нахиляють. Він спочуває не їм, а нам; верне не на їх руч, а на нашу. От через те не журитися треба, а радіти. Нашій журбі вони будуть тільки раді, а від нашої радості та реготу їх непевний острах бере, поховаються по своїх мурованих палатах, огородяться сторожею. Самі собі неволю викували, самі на себе кайдани наділи!
— А ми хіба на волі? — увернув він.
— Хіба се неволя?— скрикнув той. — Як завдали в тюрму та й думають, що це неволя. Тюрму люди вигадали задля злочинців, задля душогубів, задля всіх тих, хто другому лихо діє, на життя другого або на добро посягає, а вони з тюрми зробили схованку задля всіх тих, хто не так, як вони мислять, хто за народ руку тягне, добра йому жиче, кращої долі домагається. Хіба се неволя? Правда, що тіло наше поневолили, а душу нашу та думку не доведеться їм поневолити, бо душа наша є тільки частина все-людної душі, а думкам нашим весь народ спочуває. Усього ж народу не можна поневолити. Поки ще він темний та порізнений, їм доводиться керувати, а як народ протре засліплені очі, як увесь одностайно встане... то стіни оцих тюрем самі попадають, розсиплються і їхні невольники вийдуть звідсіль, зокрашені почотом та славою мучеників за правду. І цього не довго вже приходиться ждати. Через це нам гріх журитися, соромно сумувати. Хай вони журяться, а не ми, хай їх побиває сором, а не нас. І він поб'є їх, незабаром поб'є. Встане народний суд і засудить їх своїм непідкупним правдивим судом, покриє їх вічним соромом, заквітча їх голову безслав'ям.
Чим довше говорив його товариш по неволі, тим дужче розпалювався-розгорявся, неначе віхоть соломи, як, ввернувши в його жарину, почнуть ним розмахувати, — спершу тільки куріє димом, далі іскорки покажуться, зачіпаючи огнем поодинокі стебла, а трохи перегодом і увесь він спалахне купою ясного огню. Річ товариша спершу була уривчата; він частенько затинався, дошукувався слова, а далі вона все ставала плавкіша, неначе вода в повідь, що збиралася невеличкими протічечками у ямку, поки не налила її до самих вінець, а далі пішла через верх, помчалася бігучою течією вподовж долини. Голос його все дужчав, міцнішав, очі горіли, обличчя червоніло. Петрові здавалося, що перед ним не чоловік стоїть, а якась вища істота в обличчі чоловічому, ображена правда, що її досі ніхто не хотів слухати, зійшла на землю, перекинулась в чоловічу постать і гнівно почала вичитувати людям їх лихі вчинки, лукаві заміри.
Він почував, як від тієї речі душа в його тіпалась, тремтіла; серце дужче підкидалося-билось, думки у голові, що їх досі сповивала гірка журба, позбувалися своєї скорботи, ставали ясніші, ширилися, захоплювали не одну невеличку частку його горя, а велику силу лиха та зла усього світу, усіх покривджених та обділених щасною долею. Що ж я за така цяця, що, знай, ношуся з своїм горем, коли кругом його неозорне море? Мені гірко, а другим хіба солодко?.. Годі ж журитись, годі нити та самого себе занапащати!
Товариші, що виходили на погулянок, цілою юрбою вернулися назад, веселі та байдужні, почали оповідати, як вони своїми піснями так роздратували дозорців, що ті мерщій їх погнали з погулянки і сварилися зовсім не випускати на подвір'я, як вони не вгамуються та будуть отак горло драти.
— Матері їх калач з перцем! — мовив один молодісінький учень з семінарії. — Коли на подвір'ї не дозволять співати, то ми і тут утнемо. Давайте, братця! —і він завів високим тенором:

Ще не вмерла Україна!


Другі підхопили і... понеслась, полилась бадьорна пісня; молодими та дужими голосами окрила хату, билась об стіни і, вирвавшись через грати в розчинене вікно, понеслася по всій улиці вільною річкою гучного співу. Петро Трохимович і собі почав підтягувати.
— Та цитьте, горласті, і не заціпить вам! — ускочивши до них у хату, скрикнув дозорця. — Як тільки не перестанете співати, то от вам святий хрест кладу, зараз смотрителя покличу! — посварився він, перехрестившись.
— Ой, не погань святого хреста, — повернувся до його учень з семінарії, — не клади його на свою гидку парсуну. Ти знаєш, кому він служив, за кого муки приймав? А ти кому служиш?
Дозорця вирячив очі і не знав, що відповідати.
— Та можна ж, здається, співати, та не так голосно, щоб за три версти було чутно, — нешвидко одказав він. — Смотритель як почує, то не на кому ж воно окошиться, як не на мені.
— А ти скажи своєму смотрителеві, що співати не заборонено, — одмовив хтось.
— Як не заборонено? Заборонено!
— Законом заборонено?
— Значить, як не велять, то й законом заборонено, — одказав дозорця.
— А ти скажи йому, хай покаже нам такого закона.
— Покаже!.. Дивись, які законники знайшлися? До них з добрим словом, а вони ще й лаятись — не погань святого хреста! Великорозумні! Законники! Якби самі закону держались, то не сиділи б у тюрмі! — бубонів ображений дозорця, виходячи від них і побрязкуючи ключами.
— Справді, товариство, не гукайте так, — повернувся до їх той, що балакав з Петром. — Пожаліймо і нашого дозорця, бо йому перше всього достанеться від смотрителя.
— Так їм і треба! Нехай один з одним гризуться, один одного їдять! Нам від того тільки краще буде, — одказав учень з семінарії.
— Так то так, а все ж і він чоловік. Ви його он як образили.
— Я йому тільки правду сказав, — виправлявся учень.
— Та годі тобі змагатись. Краще справді даваймо тихенько співати! — перебив учня його товариш. — Починай: «Ой, кряче, кряче та чорний ворін...» Люблю я цю пісню: і тиха, а за серце так і хапає.
Молоденький учень кашлянув і стиха почав. Важким сумом та гіркими жалощами залився його високий голос, виводячи початок пісні. Густий басюка присусідився потім до його і гучно низом протяг, наче терпугом по серцеві дернув:
«Та й у лузі над водою...»
Другі собі підхопили, і хату окрила важка, як туга, пекуча, як журба сама, пісня самотнього горя.
У Петра серце замерло, в душі похолонуло. Тут саме знову ускочив у хату дозорця:
— Кисличенко! Хто Кисличенко? — гукнув він.
— А що таке? Я! — обізвавсь Петро.
— Ідіть, вас у контору кличуть.
Петро, здвигнувши плечима, вийшов. Йому не хотілося йти, хотілося ще послухати тієї пісні, що так йому до серця припала. «І на лихої години я їм здався?» — з досадою подумав він, переходячи через довгі проходи до тіеї контори.
Тільки що він відчинив двері в контору, та так зразу і отетерів: перед ним стояла молодиця, бліда, як з хреста знята, з червоними заплаканими очима.
— Оце тебе прийшла провідати жінка, — повернувся до його смотритель. — Як хочете, отам сядьте та й побалакайте про те, що вам треба, — додав він, указуючи на лавку, що стояла геть одсторонь, притулена до стіни, а сам пішов у другу хату.
Не швидко він підійшов до неї. Як похила верба, стояла вона перед ним, а сльози так і котились по її змарнілому обличчі.
— Годі! Перестань! Ходімо, сядемо! — сказав він і, взявши під руку, повів її до лави.
Він перший сів, а вона, поруч сідаючи, припала до його плеча головою та так і затремтіла уся. Гіркий плач трусив її постать, підкидав на їй одежу, розхитував на всі боки платок з очіпком на голові.
— Годі! Годі! Слізьми нічого не поможеш. Скажи краще, чи все як слід дома?.. Як Федірко? — рвучи слова, допитувався він.
— Хотіла його з собою взяти, — почала вона охриплим голосом. — Та хіба ж се первина?.. Скільки разів добивалася з ним до тебе?.. Не допустили. А десять верст малому перейти... ніженьки заболять.
— Так ти вже була? — якось глухо поспитався він.
— Де мене не було?.. Зараз на другий день, як тебе взято, як навіжена, я прибігла сюди... Не пустили. Нараяв хтось піти до справника. Пішла. «Не я, — каже, — розпоряджався його брати, не мені і дозвіл тобі з ним побачитись давати». — «А хто ж?» — питаю. «Треба справитись, — одказує. — Прийдеш завтра». — «Я, — кажу,— не тутешня. Далеко живу». — «Як хочеш, — одказує. — Мені ніколи сьогодні». Прийшла я назавтра і його взяла з собою. Думаю: хоч на сина зглянуться. А воно ж аж труситься. «Таточка, — каже, — побачимо...» І вона знову залилася слізьми.
— Та не плач! Розказуй вже! — нетерпляче перебив він її.
Протерши платком очі, вона знову почала.
— Приходимо. «Треба, — каже справник, — до прокурора». — «А де ж він?» — питаю. — «Він ще не приїздив. Через тиждень, мабуть, приїде». Я у плач, а мале за мною. — «Чого ви, — крикнув на нас, — ревище підняли? Як чоловіка спіймали, то тепер і ревете, а, небійсь, його не придержували, самі, мабуть, підбурювали?... Чорт би вас, — каже, — всіх забрав! Дурних слухаєте та на гра-біжку кидаєтесь, думаєте, що воно так і минеться». — «Та в нас же, — одказую, — ніякої грабіжки не було. Та й чоловік мій не такий, він ще й других од грабіжки одвертав». — «А вже ж його за щось посаджено?» — каже. — «Я,— кажу йому,— не знаю, за що його посаджено». — «І я,— каже,— не знаю. А як прокурор приїде, тоді і дознаєшся». Вернулась я. У волость бігала. До старшини ходила. — «Куме, благаю...»
Петра наче хто ножем шпигонув у серце. Він зо зла плюнув.
— Не згадуй мені отієї гадини! — перебив він ЇЇ.
— Ні в кого ж мені було довідатися. До його і вдарилась.
— Ірод! — вилаявсь Петро. — Це його нечистих рук діло!
— Бог його святий знає. А передо мною заприсягався, що він і сном, і духом не віда, звідкіля ця напасть на нас упала.
— Лукавить, кабаняче черево! Ти мені до його хлопця не пускай... Синові сороковки тиче, а на батька ніж готує.
— Не знаю,— глибоко зітхнувши, одказала вона.
— А я знаю. І тебе остерігаю: держись від його дальше! — злюче промовив він.
Розмова на якийсь час перервалася. Вона, зігнувшись і похнюпивши голову, сиділа біля його німа, мовчазна.
— Ну, що ж далі? — одходячи, попитався він.
— Пішла через тиждень у город і знову взяла Федірка з собою. Кажуть, завтра прокурор приїжджає. Господи! Що ж мені робити? Невже ж знову з малим вертатись, щоб назавтра сюди тьопатись?.. Упросилася тут в однієї жінки, п'ятака заплатила, щоб пустила переночувати. На другий день, тільки на світ почало благословитись, пішла я знову на походеньки. Прокурор, кажуть, приїхав, тільки зараз спить, хіба опівдні можна до його добутись. Діждалася того півдня. Пішла дошукуватись. А народу у того прокурора, господи! Той за сина, той за батька, а та за чоловіка. Та всякого стану люди: і пани, й мужики, і попи навіть.
— Думають, що у них спокій добудуть? — увернув Петро.
— Довго дожидалась я своєї черги. «А що скажеш?»— спитався прокурор. «Я, — кажу, — до вашої милості за чоловіка: скажіть, за що його взято та допустіть з ним побачитись». — «Як прозиваєшся?» — пита. Одказала я. Він, прищурившись, подумав; у бомаги глянув. — «Такого, — каже, — за мною нема». «А мене ж, — кажу,— до вашої милості справник справив». — «Не знаю, — одказує, — чого він тебе до мене справив. За мною такого нема». Потім ще взяв нову папушу паперів, почав перебирати. «Ага, — каже, — ось є, тільки не за мною він щитається, а за жандармським офіцером. Я нічого не можу тобі допомогти, треба до офіцера. Як прийде він, то до його звернись». Пішла я знову до справника довідуватись, коли той офіцер прийде.
— Годі! — перебив її Петро. — Отак у нас всюди: нема ладу! Нема правди! Один на одного скидається, один до другого одсилає! Скажи краще, що ж Федірко: живий, здоровий?
— Слава тобі, господи, до якого часу нічого. За тобою дуже скучає. Ще як удень, то заграється і нічого, а як вечір настане та полягаємо спати, то все допитується, чи скоро до нас таточко вернеться?
Петро важко зітхнув.
— Ну, а на поле ходила? Як там у нас на полі? Як твоя городина?
— Полола не раз уже... Все гаразд... Жито вже половіє, пшениця до пояса добирається.
— Що ж ти думаєш з полем робити? Як гадаєш управитись?
— І сама не знаю. Одними своїми руками не зіжну всього, хліба чимало буде. Спасибі господеві, що зародив.
— Зародить то зародив, та... — і Петро злюче пошкріб потилицю.
— Один там чоловік намагається з п'ятого снопа скосити. Як ти скажеш?
Петро мовчав. Він думав.
— Чого ж мовчиш? — спитала Параска.
— Тобі краще видно, — нешвидко одказав він. — Що я тут можу враяти?.. У-у, прокляті! — важко зітхнувши, мовив він і махнув рукою.
Тут саме увійшов смотритель з якимсь папером у руках. Параска перша, а за нею і він устали.
— А ви й досі балакаєте? — звернувся смотритель до них. — Пора вже розставатись — час пройшов. Свириденко! — гукнув він, і з-за дверей в одну мить вискочив дозорця.
— Оцього одведеш, — указуючи головою на Петра, мовив смотритель, — а кликнеш сюди Проценка.
— Слухаюсь, — одмовив той.
Смотритель знову вийшов, а дозорця дивився на Петра, немов кажучи: «Пора, чоловіче, вертатися до своєї схованки».
— Прощай, Параско... Спасибі, що провідала... Може, ще вибереш зайву годину... Іди з богом. Та гляди хлопця... Себе гляди... Не вдаряйся до того...
Вона з повними сліз очима дивилася на його, потім зразу кинулась.
— І дурна голова! Я ж тобі гостинця принесла та й забула. — Вона мерщій побігла до порога, де стояв кошик. Ухопила його, витягла з його щось зав'язане у хустку і подала йому.
— Що там таке, молодице? Може, там таке, що не можна? — спитався дозорця.
— Тут дві сорочки на переміну... Пиріжечки з сиром... вчора пекла. Ще свіжі. Федірко книшика посилає. Задля його поставила. Нізащо не захотів. «Однеси, — каже, — татусеві. Може, там у його нічого їсти...» — плакучим голосом вичитувала Параска.
— Ну, того можна, того можна. А от тютюну нельзя, — бубонів дозорця.
— Господь з ним! У нас його і в заводі немає! — одказала Параска. — А оце ще квіточок син на полі нарвав. Квіточок тобі засилає. Пов'яли, сердешні, поки донесла,— витягуючи з кошика чималий пук польових квіток, подала вона їх до рук Петрові.
— Спасибі... Спасибі, — глухо промовив Петро, приймаючи з рук Параски приноси. — Поцілуй Федора. Скажи йому: як доведеться вирватись з оцієї ями, то й я йому гостинця принесу... Книжку куплю з картинками. Пора б уже хлопцеві і грамоти вчитись... Думка була з осені почати... Ех! — махнув він безнадійно рукою. — Прощай! Бувай здорова! Не журись! —хапаючись, вимовив він і мерщій вийшов з контори. За ним підтюпцем побіг дозорця. А вона, як тума та, стояла і помутнілими очима дивилася услід йому.
— Чого ще ти дожидаєшся, молодице? — донеслось до неї.
Лупнувши очима, з котрих викотилися дві завбільшки з квасолину сльозини, вона побачила смотрителя.
— Чоловік пішов, пора й тобі додому вертати! — додав смотритель.
Мовчки уклонившись смотрителеві, вона, мов недужа, тихо почовгала до дверей. Постать її зігнулася вся, вона тремтіла, немов її лихоманка била.
Петро вертався у свою схованку хоч і збентежений тими нежданними стрічею та розставанням з жінкою, а проте якось разом і заспокоєний. Хоч серце у його й щеміло, а душа боліла, та тільки не від того гіркого суму, який його облягав досі, не давав йому просвітку. Він почував, що той сум притер свої гострі боки, не так пече, не так доймає; замість його устають інші почування — болючі, та не такі важкі та безнадійні. Він довідався, своїми очима зобачив, що його не забули, за ним журяться, його згадують, клопочуться, боліють... Тихою ласкою ті почування обіймають його душу, утішають серце, не дають їм ятриться, нити, якась неміч розбирає їх, голову клоне, думки тихим сном сповиває. Йому справді захотілося спати, і як він вернувся у свою схованку, то, не вдаючи на те, що у хаті стояв гармидер від гучного гомону його товариства, він ліг на своє ліжко, зажмуривши очі. Гомін, гук не вражав його, а навпаки — немов ще заколихував стиха. Йому ввижалося, що то Параска колише його невеличкого Федірка, промовляючи: «Спи, синочку, спи», — і тихо заводе котову пісню.
— Спиш, товаришу? — почув він знайомий голос біля себе. — Прощай та не споминай лихом!
Він скинув очима. Біля його постелі стояв той, що балакав з ним, як вони зосталися удвох.
— Що? Що таке? — підводячись, спитався він.
— Прощай, кажу. Тебе, небійсь, жінка приходила провідувати? На те й жінка. А мене?.. Наказали зараз збиратись.
— Куди? — не розбираючи, знову питає він.
— Туди... де сніги глибокі, бори темні та ночі довгі, — одповів той, подаючи йому руку.
Він подав йому свою і, як той одійшов від його, то, почуманівши трохи, знову ліг, одвернувся і під гучний спів товариства, що, проводжаючи товариша, затягало: «Засвистали козаченьки в похід з полуночі»,— заснув міцним сном.
Прокинувся він пізно, як уже сонце повернуло з полудня.
— Ну ти, чоловіче добрий, і спиш, — повернувся до його учень, що змагався з дозорцем. — І ми будили, і дозорчий тягав, щоб уставав обідати, та так і не добудився — наче обмер. А пошкодуй за обідом. Добрий обід був! На перше — юшка та ще й не проста, а панська, з рижом — зернина за зерниною ганяється з дубиною та смачна-смачна, що твоя вода з гнилої калюжі, на друге — печеня... Не думай, що порося, а позаторішнє м'ясо з хворої корови, що у йому вже й черви позаводилися; а на третє... Що, пак на третє подавали? — повернувся він до товариства з посміхом. — От і забув!
— Грицьку! — суворо обізвався до його старший учень, — Годі тобі зуби вишкіряти. Чоловік знемігся, заснув, а він глузує.
— Хай потішиться після смачного обіду, — одказав, усміхнувшись, Петро, — а я, коли втеряв казенний, то своїм черв'ячка заморю.
Се кажучи, він витяг чималий зв'язок, що лежав за ним, і почав розв'язувати.
— Певне, з дому? — скоса дивлячись, запитав той, що звався Грицьком.
— Жінка принесла, — одказав Петро і висипав з його на стіл з десяток білих пирогів з сиром. Далі положив хороше підпечений книш з вишкварками.
— Пироги з сиром і книш з вишкварками! — аж скрикнув молодий учень і додав, ковтаючи слину: — Ну й люблю я оці ласощі!
— І після доброго обіду їли б? -— усміхаючись, попитався Петро.
— О-го!.. Ще й як би! Покійниця мати, — хай їй на тім світі легенько ікнеться, — пекла все оце. Що за смачно пекла! Напече, бувало, оцього добра та й розкладе на столі, щоб прочахло. А я непримітне скрадуся та за пиріг та на двір! Люблю пироги з сиром, прямо очима їв би! Зате ж як і спіймають, бувало, на крадіжці, то начувайся — нашиють латок на штанях! — весело оповідав учень. Та його не слухали, а всі дивились, що Петро викладав на стіл. А він витяг ще один верочок, у якому була загорнена в папір добра пригорща сахару грудочками, осьмушка чаю, тютюну четвертушка.
Побачивши те, учень аж зацмокав.
— Якби мені хоч часточку оцього добра — найщасливіший був би я чоловік у світі! — скрикнув він.
— І тут сидючи? — бликнувши оком, спитався Петро.
— А вже не де. На волі цього добра легко добути, — одказав той.
— То даваймо поминати ним волю. Просю покорно,— повернувся до всього товариства Петро, указуючи рукою на висипані гостинці.
— Мені перше всього дозвольте нащот тютюнцю. Не буду одмагатися і від пирожків, тільки на мою думку, їх краще усього їсти з чаєм. Даваймо закажемо нашому дозорцеві поставити самограя та побалуємося чайком з пиріжками. Згода, панове? — повернувся Грицько до товариства.
— Чайку б годилося, якщо ви не забороните покористуватись вашим добром, — хтось з товариства повернувся до Петра.
— Пожалуста! На те ж воно і принесено, щоб його вживати, — одказав Петро.
Грицько мерщій кинувся до дверей і обома кулаками застучав у їх.
— Гей! Хто там живий є? Чу-у-у-єте? — гукнув він. Незабаром загарчав засов коло дверей, і на порозі з'явився знайомий дозорець.
— Згляньтесь на святого хреста, добродію,— повернувся до його Грицько. — Поставте нам самограя, то ми і вам перекинемо яку-небудь шклянку чаю.
Той сердито лупнув на його оком і суворо одмовив:
— Це можна. Що не заборонено, можна, — і з цим словом вийшов з хати.
А Грицько тим часом підбіг до столу, розбандурив пачку з тютюном і, скрутивши чималу цигарку, почав її смоктати.
— Тютюн трошки з душком, ну… та дарованому коневі в зуби не дивляться! — весело щебетав він, усаджуючись коло Петра. — Правда, товаришу?
— Чим багаті, тим і раді! Вибачайте на сьому! Жінка купувала. А хіба жінка знає смак у тютюнові? Який жид підсунув, такий і взяла. Окрім того, і на ціну треба скинути увагу: як добрий тютюн, то й ціна добра. Ну, а в нас на гроші не дуже-то густо, — розповідав Петро.
— О, хіба ж я гудю! — почав виправлятись Грицько. — У нас в семінарії і не такого, бувало, затягнемо, як нема спромоги на кращий. Звісно, все по змозі. А це ж таки турецький. З душком трошки, а все ж таки турецький! — обдаючись цілими оберемками диму, базікав учень.
— Кріпкий дуже! — хтось додав з куріїв, закашлявшись.
Петро собі скрутив цигарку і запалив від Грицькової.
— Є трохи гріха нащот забирательності, — промовив він, випускаючи з рота клубок диму. — Аж у лоб шибає! А може це через те, що голодний? — додав, сплюнувши, положив цигарку на кінець столу, потяг пирога і почав його жувати.
— Пиріг добрий. А що ж ніхто до пирогів не береться? — повернувся він до товариства.
— Спасибі вам! Підживляйтесь ви, бо ви ж не обідали, а ми підождемо чаю, — одказало декілька голосів.
Петро справді почував голод і з великим смаком уплітав пирога. Скінчивши одного, йому хотілося і за другий прийнятись, та він остерігся — раз через те, щоб кожному з товаришів хоч по пиріжечку стало, а вдруге — якщо зостанеться, то з чаєм ще смачніше буде їх поживати. Він дожидався, коли б то швидше внесли того самограя, що заказав дозорчому учень.
— А ви б теє... Дальше приховайте оте добро, — повернувся до його Грицько, указуючи на тютюн, — бо як увійде дозорчий, то щоб, бува, не одібрав. У них, отих дозорчих, нюх собачий, а око — вовче, зараз так і накинеться! Не пошкодить, як і вікно розчинимо, щоб кіптягу витягло. Ач, як, наче димом, уся хата окрилася! — додав він і, уставши з ліжка, пішов вікно одчиняти.
Тим часом загарчав засов у дверей. Петро мерщій ухопив пачку з тютюном і ткнув її під подушку.
— Ну й начмьорили! — уносячи у хату самовара, обізвався дозорчий. — Уже як курите, то хоч би не всі разом, а поодинці. Воно не так би примітко було, а не то, не дай, господи, заскоче сюди смотритель... Горе мені з вами та й годі! — з жахом якось вимовив він, ставлячи самовара на стіл.
— Не журіться, дядечку, ми цей дух в одну мить виметемо з хати! — обізвався до його Грицько і, вихопивши з кишені хустку, почав нею по всій хаті махати, поганяючи дим у розчинене вікно.
Дозорчий прикро глянув на його і, зітхнувши, промовив:
— І де се в мене такий добрий племінник знайшовся, що все дядечком величає? Ох, коли б то йому, нещасному, та першому не довелося спробувати, почім ківш лиха?
— Тільки ківш, кажете? — перепитав, усміхаючись, Грицько. — Ковшем нічого журитись, у нас в семінарії отець ректор кожному по кориту підносив, та й то нічого.
— Ректорський не такий крутий, як смотрительський, — граючи очима, одказав дозорчий.
Він, як видно, був наструнчений і собі пошуткувати з людьми, та його викликав другий дозорчий, що, виставивши у двері кустрату голову, гукнув йому: «Смотритель кличе!»
— Зараз, зараз! — швидко обізвався він. — Бач же, самограй подаю. Заманулося людям чайку попити! — наче виправляючись перед своїм товаришем, замовив він і мерщій вийшов з хати.
Товариство кинулося до чаю. Поставивши стіл посеред хати і оточивши його з обох боків кроватями, щоб зручно було усім біля столу посідати, вони почали свій несподіваний бенкет, як навеличав його Грицько, що примостився окремо біля самовара за чайовничого. Хоч на тому бенкеті багато дечого не доставало — і посуду було омаль, всього чотири стакани та дві ложечки на вісім чоловік, а з закусок тільки Петрів книш та пироги з сиром, — оже на це убожество ніхто не звертав уваги. Всі були раді і такому несподіваному святу, по черзі пили чай, інколи заїдаючи його невеличким шматочком пирога або книша, лишок зоставляючи задля Петра.
— Ви не обідали, та й без того вам слід добре попоїсти, бо це ж ваш гостинець,— одказували йому, як він намагався, щоб товариство призволялося, чим бог послав.
Зате Петро справді добре попоїв. Пироги з сиром здавалися йому такими смачними, що він їх за одною склянкою чаю аж три вкутав. За другою він був кинувся до книша, та знову наліг на пироги, бо книш, хоч і з вишкварками, а не так прийшовся до смаку.
Всі були веселі, вели більше жартовливу розмову, пригадуючи які-небудь смішні випадки з свого життя у неволі, насміхаючись то над дозорчими, то над старшими їх. Регіт не стихав ні на хвилину і одхиляв кожного від важких думок. Петро уперше почував себе так добре, немов кругом його були не чужі, а близькі, рідні йому люди.
Одно його непутило, що не було між ними того невільника, з котрим він балакав ранком, що умовляв його не журитись.
— А де ж це подівся наш товариш, що його не видно? — спитався він.
— Який? — хтось перепитав його.
— Та я й сам не знаю, як його на прозвище. Як ви ходили гуляти, ми з ним зоставалися самі.
— То хіба ж ви не знаєте, де? Він же прощався з вами, — одказав хтось. — Ви, значить, добре спали, що не пам'ятаєте, як він прощався.
Петрові пригадалося, що справді його хтось будив, хтось щось казав йому сонному.
— Та й де його поділи? — знову спитався він.
— Уже ж не де — на прохолоду погнали! — одказав Грицько. — У Архангельське або, може, й до Сибіру... Тут, бач, тісно, неволя, а там простори. От вони того, хто незлюбив неволю, на простори й посилають, добрі, бач! — додав він жартовливо.
Петра наче хто ущипнув за серце.
— Що ж, то суд таке присудив? — понуро спитався він.
Грицько зареготався.
— Чи ти, чоловіче, не з неба скотився? — повернувся він до Петра. — Хіба тепер до суду тягнуть? Оце вигадав півторалюдське! Суд, який він не є, а все ж закону придержується.
— Та як же це так можна без суду? — здивувався Петро.
— Так: сьогодні тебе сюди попрохали сидіти, а завтра попросять іти на прогулянку до Сибіру, от і все!
Петро не перечив, хоч йому не вірилося, що так воно буває. «Молодий хлопець не зна порядку та й меле казна-що»,— думав він. А хлопець тим часом далі дзяволив:
— А кажуть, у Сибірі гарно... Просторо... Найпаче у північному краї... Людей нема... Льоди та сніги цілий рік не сходять з землі... Мороз з холодом гуляють на безмірному просторі... Через те й засилають нашого брата туди... на прохолоду!..
— Не бажав би я пробувати у такій стороні! — вставив Петро.
— Хіба нас будуть питати про те, чи бажаємо туди, чи ні? Не питали ж нас, чи бажаємо ми іти сюди на висидку? Узяли та й посадили. Отак і туди: повезуть та й годі!
— А дозвольте вас спитати, — повернувся до нього Петро, — за що вас сюди посаджено?
— А вам відомо, за що вас посаджено? — спитався юнака.
— Ні, невідомо, — одказав Петро.
— То чого ж ви й допитуєтесь у мене?.. Допитуйтесь тих, хто саджав.
— Скільки я вже прошеній переписав! — махнув рукою Петро. — Жінка оце приходила. Хвалилася, що й вона пороги всякому начальству пооббивала, допитуючись.
— Та й що? — спитав Грицько.
— Ніде не дізналася нічого.
— І марно ви все це робили. Хай вони допитуються, а не ми.
— А нам сидіти та ждати?
— Атож!
— За віщо ж його людей отак нівечити?! — гірко вимовив Петро.
— Хай нівечать, хай! — вимовив Грицьків старший товариш. — Чим більший гурт вони зачеплять людей, тим краще для нашої справи. Таким побитом вони самі допомагають справдитись нашим бажанням.
— Яким бажанням? — хтось спитав.
— Зняти такий заколот, у якому вони з своїми душами погинуть!
— Поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться! — глухо якось одказав на це чорнявий чоловік у золотих окулярах з великою густою бородою.
— А ви хіба не вірите сьому? — спитався його білявий сусіда з невеличкою борідкою, що кущиками порозкидалася по його, наче скіпка, сухому обличчю.
— Я вірю в те, що вони не доскочать свого, бо таким побитом одвернуть людей від своїх замірів, а щоб допомогли справдитись вашим бажанням про заколот, то в це не вірю.
— А я певен в тім, що ще трохи — і вибухне з цього страшна пожежа.
— Вам її хочеться, тієї пожежі? — спитався бородатий.
— Чи хочеться, чи не хочеться, а до того йдеться, — одказав білявий і, подумавши, додав: — Тільки такою пожежею і очиститься світ. Так життя запаскудили, що іншого і способу немає, як тільки огнем знести оце паскудство!
— А потім що буде? — спитався бородатий.
— Щось інше буде. Самі люди побачать, що їм треба, та й почнуть нове заводити. Певне, воно буде не таке, як тепер завелося.
— То ви тільки теперішнє розвалювати збираєтесь?
— Авжеж! — спокійно одказав білявий.
— Добра затія! І ви думаєте, що на це за вами піде народ? — спитався бородатий.
— А що ж, на ваші конституційні витребеньки він позариться? — уїдливо увернув білявий.
— Не витребеньки, а домагання справжнього права та волі, — одказав, хмурячись, чорнявий.
— Щодо правів, то їх такого напригадували, що ними тільки мозок простого чоловіка морочать та задурюють, а щодо волі, то її конституційним ладом не залучити. Цим ладом ту ж саму неволю тільки перелицюють: замісто душманської заведуть неволю на підставі народоправства, звісно, не справжнього, а вигаданого на користь невеличкої купи багатирів та самохітних верховодів, що, прикриваючись викриком «волею народу», дбатимуть про свої гуртові добра або властолюбні заходи.
— Не можна сказати, щоб конституційний лад був такий непохибний, щоб уже кращого і бажати нічого, оже він все ж таки кращий від самоволі одного та до того ще дає спромогу швидше здобути того, що люди правдою взивають, — одказав бородатий. — А ви ж якого ладу бажаєте?— попитався далі.
— Я вже одказав. Такого, якого самі люди задля себе забажають, як повалимо оцей... — промовив безбородий.
— То ви, значить, беретесь тільки за одно: як би цей лад повалити... А що буде після його, то вам байдуже? Як найгірше — то найкраще!
— А ви на гнилих підвалинах нікчемної будови надстройки мусите розпочати — нову темницю задля справжньої волі будувати збираєтесь? — злюче одказав білявий.
Бородатий аж почервонів і, високо знявши угору голову, почав доводити спокійно, але з притиском у голосі:
— Усе робиться по змозі, — казав він, — або, краще сказати, усе має свою чергу: сьогодні — одно, завтра — друге, післязавтрього — третє. Споконвіку людська думка мусувалась над упорядкуванням людського життя. На протязі тисячі віків вона виробляла зручні задля того установи, заводила їх у життя. Спершу панувала така установа, як велика сім'я, рід. Старший над родом був і батьком, і суддею, і розпорядником...
— Чули ми про цей історичний дослід! — перебив його білявий. — Та що з сього? — нетерпляче спитався він.
— А те, що всякі установи не виявлялися самі як які геть окремі від життя з'явища — їх вимагало саме життя. Воно викликало такі великі громадські сьогочасні установи, як народність, царство... Не можна ними негувати, як приходиться рахувати про те, який кращий лад завести поміж людьми, їх треба признати, бо вони існують, з їх треба починати і на підставі їх заводити новий лад, щоб довів він людей до кращої долі. При таких обставинах найкращу установу вигадала і в життя завела людська думка — це конституційний лад.
— Ну, ну... Так-так... Ви, значить, кажучи одним словом, конституціоналісти! — знову перебив білявий.
— Ще додайте до цього й друге: еволюціоністи. Тобто ми бажаємо упорядкувати людське життя не раптово, як того вимагають революціонери, а заводити переміни поступово, по черзі.
— Тобто за який-небудь маслак, що пообіцяють вам сучасні розпорядники, ви мусите увійти з ними у згоду, угодовцями стати? — попитав білявий.
Дехто з молоді зареготався і вставився очима на чорнявого.
— Уже одно те не доведе нас з ними до згоди, — почав чорнявий, — що ми не про одно думаємо, не про одно дбаємо — вони вернуть на те, щоб старовину назад вернути, а ми гадаємо замісто старого, нікчемного ладу завести новий, кращий, що вимагає саме життя. А ви от дбаєте про те, як би все, що є на світі чи доброго, чи лихого, все-все без усякого милосердя знищити. А заради чого? Ви й самі гаразд не знаєте і знать не хочете. Гукнули поклик: «До боїща!» Та заради одного тільки боїща усю справу ведете! — сердито одказав чорнявий і, вставши з-за столу, заходив по хаті.
— Ну, воно зовсім не так. І в нас є та провідна думка, до якої ми йдемо, — одказав білявий.
— Яка: соціалізм чи анархізм? — поспитався, блиснувши очима, чорнявий. — Не буду сперечатись з вами, оці науки, що їх пригадала людська думка, мають свою рацію... Може, по невеличким часткам і почнуть люди на підставі їх заводити у житті які-небудь установи, оже щоб цілком виконати усе те, що рає нам соціалізм або анархізм,— сього не доскочити вам! Це вигадка мисливців, а не людей, що знають життя людське і поводяться з ним. Це те, що учені зовуть утопією! Годі! Ми, еволюціоністи, не можемо погодитись з вашими химерними затіями та з вашим бажанням викликати вибух задля одного вибуху! Перестаньмо змагатися, бо все рівно ні до чого не договоримося. — Потім, витягнувши чорненькі дзиґарі і глянувши на них, він скрикнув: — Чи ви знаєте, панове, яка година? Дев'ята! Уже нам час би давно вийти на проходку, дихнути свіжого повітря, а то тут так тютюном накіптяжили, що й дихати важко!
Усі здивувалися, що так непримітно час промайнув і настала пізня доба.
— Час, час на проходку! — загукало чимало голосів, і всі кинулися вставати.
Один Петро сидів. Він прикро дослухався до тієї ущіпливої балачки, до того цікавого задля його змагання. Він уперше зроду чув таку розмову. Де йому не доводилося бути — чи між селянами або городянами, — він завжди чув розмови про сучасне життя, про щоденні події — злочинства людські або які шкоди. Не без того щоб хто не заводив річ і про те, що все те злочинство коїться через те, що люди почали не боятись гріха, забувати бога, не держатися його закону — правди. А щоб оправдувати свої вчинки так, як оце йому тут доводилося чути, він ще ніколи не чув. Байдуже, здається, оцим людям про все своє власне, чи щастя то буде, чи лихо; їх думка витає далеко від цього, вона гониться за тим, піклується про те, щоб усе людське життя покращати; вигадати такі порядки, заснувати такі установи, через які поміж людьми настав би лад та спокій, стало їм жити легше, зменшилося оте бідування, якого так багато розплодилося на світі. Хай дехто з них помиляється, от як би той білявий, що віре в те — чим гірше, тим краще... А все ж і він дбає не про свої добра, не про поживу та лиходійства, а про правду... За що ж їх отак нівечити, по тюрмах саджати, неволею карати?.. Видно, не люба людям свята та правда, не хотять вони з нею знатися, не хотять її слухати, поважати... Через те і женуть на неї, а тих людей, що одстоюють її, нівечать всяко.., як жиди мучили Христа, як нівечили тих, хто увірував у його. А все ж правда зостанеться правдою; як була свята, такою і довіку буде... І люди не перестануть її ждати, кланятись їй, молитися до неї. Правду казав отой добродій, що ранком балакали ми з ним, — не треба журитися. Хто за правду стоїть — той повинний радіти, що над ним отак знущаються, бо вона, свята, прийде — і соромом поб'є гнобителів її, а того, хто за правду терпить, утіше.
І Петро бадьоро підвівся і почав разом з другими збиратися на погулянку. Перед тим як виходити, він наділив дозорчого, що випускав їх, двома пирогами, що у його ще зосталися, і кинув на стіл грудочок з п'ять сахару.
— Напийся і ти, чоловіче добрий, чайку. Ми оце, спасибі тобі, підкріпилися, за тобою черга! — сказав він йому, загортаючи лишок в папір і ховаючи в'язанку під подушку. Потім ухопив картуза і мерщій подався з хати за другими.
Дозорчий з посміхом провів його очима, а потім почав на столі прибирати.
— От і піди ти! — вимовив він сам до себе. — Мужик мужиком, а й він устряв у панське діло! Чого тепер на світі не буває! Не розбери, господи!—і це кажучи, узяв самовара за ручки і поніс його поперед себе.


Свіже надвірне повітря, вечірня тінь та прохолода, що стояли на невеличкому дворі, оточеному кругом то високим кам'яним муром, то ще вищими поверхами величезної будівлі, утішно привітали його. Він глибоко вдихав у себе ту прохолоду після хатньої парні та задушливої куряви від тютюну і почував себе так легко, так гарно, немов його хто одарив чимсь неабияким або порадував якоюсь доброю звісткою.
І його товариство почувало себе інше, ніж то було у хаті. Там змагання та спірка викликали образливі слова, ущіпливі речі, здіймали ворогування одного до другого, а гут — де все те й ділося, кудись зникло, наче того недавнього ніколи не було. Декілька чоловік, сплівшись руками, гуртом ходили, тихо розмовляючи поміж собою; другі поодинцю порозсипалися по двору і голосно перегукувалися; молодий семінариста швидко ходив по двору, примовляючи: «Засидівся! Здорово засидівся... Треба розім'ятися!» — і все дужче та дужче налягав на ноги.
— Що це тебе дроковиця напала? — попитався його старший товариш.
— Задрочишся, отак насидівшись! — одказав той на бігу.
— А що, якби оце у кого та м'яч знайшовся, — обізвався бородатий лікар, — от би добре пограти у м'яча!
— У мене був.., І добрий м'яч був, — зупиняючись, почав семінариста. — Та як трусили — взяли та й порізали.
— Нащо? — хтось попитався.
— Все вишукували усяких відозв та прокламацій. Певне, думали, що я їх заховав у середину м'яча. Так і перетяли надвоє! А спершу і налякав же він їх! Як зобачили його у мене в скриньці, то так усі й полонули назад. «Бомба?!» — викрикнув жандар. — Яка, кажу їм, гаспидська бомба? Простісінький м'яч та й годі... Ось дивіться, кажу, — та, вихопивши, як гепну його об землю... вони врозтіч! А м'яч так і пішов вискоком — разів зо три то впаде, то підскоче, то підскоче, то впаде. Ну, як упевнились, що справді м'яч, узяли собі до рук. Роздивляються, обдивляються кругом, надавлюють пальцями — чого він, питають, такий твердий, що й не вгинається? — З товстої резини, кажу. — «То він хіба порожній?» — знову допитуються. — Не був, кажу, усередині, не знаю. — «А ми, ось зараз, — кажуть, — дізнаємося», — та взяли і розрізали. Аж шкода була дивитися, як пороли.
— Та так і не знайшли нічого усередині? — попитався хтось.
— Ні, знайшли... шматочки резини, що повип'ячувались всередину. Як виливали м'яча, то зокола позчищали — гладенько всюди, а всередині не зчистиш — от резина шматочками і поодставала... Ото тільки її там і знайшли!— додав, граючи очима, учень.
Дехто зареготався, дехто промовив;
— Певне, шкодували, що нічим не поживились!
— Не допитувався!— одказав учень і знову почав бігати.
Петро підійшов до лікаря, що, скинувши картуза, ходив повагом по двору.
— Вибачте, — промовив він несміло, перепиняючи його.
Той став і зміряв його очима.
— Хотів з вами походити... — знову почав Петро. — Хотів вас попитати, — додав, як лікар, побачивши, що чоловік напрохується на прогулку, рушив далі.
— А що ви хочете мене попитати? — спитався на ходу.
— Та, бачте... Ото я слухав вашу розмову за чаєм з отим панком. І от ніяк не второпаю собі, як це воно так виходить, по-їхньому. Чим, кажуть, гірше — тим краще? Оцього я й не розберу. У нас кажуть: хоч гірше — та інше. Це тоді, як надолуже вже що та переміни хочеться, іншого бажається. А щоб казали: чим гірше — тим краще, — такого не доводилось чувати. І мені здається, що гірше ніколи не буде краще.
— А мені не те, що здається, я певний у тому, що гірше ніколи не буде кращим. Це люди з одчаю таке кажуть. Не вірять, бачте, у те, що недолади між людьми можна поправити, на добру путь повернути. Не так. кажуть, заснували люди своє життя, нікчемні підвалини положили до того... от воно й виходить погано. І нічого тут не враїш. А треба, кажуть, все знищити та знову засновувати. А знищити тоді тільки можна, як дуже уже усем буде погано. Тоді самі люди візьмуться за руйнування. Ото з цього і виходе, що чим буде гірше — тим краще.
Петро задумався.
— Кепсько виходе! — промовив він, надумавшись. — А хто ж ті основи закладав, як не самі люди? — не то до себе, не то до лікаря мовив він далі. — Вони ж споконвіків, оті основи, заложені... Значить, так годилося, так було треба... Саме життя того вимагало. Чого оце тепер ті основи стали негодящі?
— Ну, помилка буває, — перебив його лікар. — При-мірно, чоловік будує хату, та замісто доброї підвалини подожив погану. От хата через кілька там Часу і почала вигинатися.
— То ж хата, а життя людське — інша річ! — замовив швидко Петро. — Його до хати не можна рівняти. Хату один будує, а життя — усі... Кожен потроху свого прикидає. Тут такої помилки не може бути, щоб усе, що в йому заснувалося, було нікчемне. А коли що в йому недоладне, то можна ж те і полагодити.
— І я так кажу, — одмовив, зупиняючись, лікар. — І вірю, що можна полагодити, а вони не вірять.
— Не вірять?— перепитав, замислившись, Петро. — А в що ж вони вірять?
— Довго, добродію, про це розказувати. Хай колись я вам про це розкажу, а тепер не раю на ніч томити голови, бо, чого доброго, і спати не будете.
— Я без малого трохи не тиждень не спав, — одказав Петро. — Оце сьогодні удень добре одпочив, то, мабуть, знову уночі чи буде спатись.
— Це погано. На те і ніч, щоб спати. Як уночі не заснеш, як треба, то вдень того не нагониш, — одказав лікар.
— Думки, бачте, беруть усякі, — почав виправлятись Петро.
— А ви думки одгоньте геть, бо як сон стеряти, то недалеко й до хвороби.
— Не вам би казати, а не мені слухати. А як вони, оті думки, дужчі від мене? Як ніч, то так і обляжуть з усіх боків. Якби на душі було покійно та на серці тихо, то воно б, може, й спалося. А як отак, як оце мені випало... силоміць одірвали від дому... жінка одна, дитина мала... Ех, добродію! Де тут уже заснеш? — гірко вимовив Петро. Сонце почало сідати, і в дворі стало вечоріти.
— Гей! Господа! — донісся до їх викрик. — Годі вже гуляти, пора вечеряти та й до спокою. — То, стоячи на рундуку, гукав до товариства дозорчий.



 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах