Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Робота

Робота

 




Ні, не слава — ота шинкарка п'яна — поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона — оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи. Наче дрібні ластівки, вилітали вони з моєї голови і щебетали мені голосні пісні про давню давнину, як колись наші діди билися з ворожою силою за правду та волю.
Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким, прислужитися тобі, мій рідний краю!
— Довбай, довбай, хлопче! — щось стиха нашіптувала мені у вуха доля. — Знай, що дощова крапля і твердий камінь проточує...
Минулися оті чарівні сни та дитячі співи-забавки, як тілько справжнє життя встало перед моїми очима з його убожеством та темнотою поневоленого народу, що скнів у злиднях та недостачах, розгубивши колись славних оборонців по глухих просторах Московщини та глибоких снігах Сибіру... Спустів, занепав рідний край. Онуки отих оборонців, одкинувшись від своїх та приставши до чужих, допомагали його занепаду: чорною зграєю хижого гайвороння укрили вони вільні степи і, поділивши їх поміж собою, густо засіяли просторі лани лихим зерном тяжкої неволі...
Страшною марою оце сучасне життя стало передо мною і лякало мою юнацьку душу своїми злодіяцькими заходеньками. — Що воно буде? І як воно далі буде? Допитувалась моя залякана душа, та, призвичаєна ще змалку до роботи, вона не піддалася жахові і, — потай усіх, темними ночами — скликала свої яскраві думки до гурту, наструнчувала занепалу силу і почала викладати оті випади лихого життя дрібними рядками на папері.
То була утіха для себе серед оцього злиденного життя. А як довідались про те сторонні люди, як прочитали сумні приповістки про людське горе та гірку долю поневоленого краю, то так загукали: «Це ж життя, само життя встало перед нами і б'є у вічі своєю гіркою правдою та лихими витребеньками. Слава рукам, що списали його! Слава трудовникові, що вихопив його з таємниць людського духу і вивів на світ білий, як гіркий докір, що не жили ми, а ниділи, що дбали не про одностайність та добро людське, а менжували тілько ним задля своєї користі!»
Роздрочені та підбадьорені отими вигуками, думки закуйовдились в моїй голові і ще більше поривали мої руки до роботи. Солодким трунком веселили вони моє серце, пахощами рідних квіток п'янили мою душу, жалісливими співами чарували моє почування... Зачарований та сп'янілий, я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою — невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!
Непомітно промайнула і ця літня доба мого тихого життя, як усе на світі минає. Все, що довелося нажати за оцю пору, — зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно... Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тілько солома та полова... Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами. Приборкані літами, думки не здіймаються високо вгору, не заносять жадань в широкі простори ясного неба, а окривають побілілу голову важким сумом та дрібними клопотами старечого життя... Журно, нерадісно!.. І тілько ти, моє давнє призвичаювання до роботи, приносиш моїй душі утіху, а серцеві пораду, тілько ти серед непроглядного туману-суму, що оповиває мене, показуєш смужечку ясного світу на повитому важкими хмарами теперішнього часу небосклоні!


Грудень 1909 р



 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах