Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Палійка

Палійка

 

З бувальщини


В один з тих хороших весняних ранків України, коли ліси, як зачаровані кучеряві велетні, задирають свої гілки і дивляться у синє небо, зелена трава, як килим, укриє чорну землю, і ясне сонечко, усміхаючись, випливе з-за гори, приязно світить і грає своїм золотим промінням на дрібних краплях роси, видаючи їх то за дорогий кришталь, то за самоцвітний камінь, то невеличку іскорку вогняну, то за ясну й прозору зірочку, — коли кожна пташка, освіжена ранковою прохолодою, заливається, розлягаючись на всякі голоси, кожна комашина свірчить, деренчить, кує, в один з таких днів 185.. року місто К. в гармонії сього світового концерту почуло нерідні й сумні звуки, котрі, як горох, перекочувались од хати до хати, з улиці в улицю, лились, лились, займаючи все більше місто, а занявши, мов застигли так у повітрі, стояли й дрижали, дрижали, будячи якусь сумну думку в голові, якесь важке почуття у серці смиренних жителів міста, котрі з кошиками, саками, корзинами і всякою всячиною тяглися вулицею на базар, де вже стояли декілька возів з зерном, з сіллю, рибою, декілька стільців перекупок, крамарок, котрі кожному прохожому кричали одна перед другою: сюди — сюди, пане, пані, паняночко, чоловіче, молодице, дівко, сюди до мене, м'яких, гарячих буханців, бубликів, свіжих огірочків, шпильок, голок і т. др.
— Що це за причта? Що за сумний болізний голос? — озираючись на всі боки, боязко питали вони один одного.
То туркотів барабан. Спершу ґвалт його почувся з тюрми, що стояла загоди од міста на вигоні і сумно дивилася своїми мурами на широку, криту глибоко сірим пилом дорогу. Розчинилася давно, давно вже закрита брама тюрми і показала світові свій чорний нечистий двір, далі заблищали проти сонця штики та рушниці часових, барабан барабанщика, за ними пара гнідих коненят везли чорний віз, на яких завжди возять рішених рештантів. В кінці воза ще висипало декілька москалів, а на кінці йшов у червоній сорочці й чорних штанях, у мохнатій шапці здоровий чорнобородий чоловік з здоровенним нагаєм на плечі — то кат. Як вийшло це все з двору, то брама зараз же й зачинилася, болізно завивши своїми заржавленими рипугами, і коні під їхали до острожного ґанку, що виходив дверима прямо на вулицю, і стали. Кат з двома москалями пішли прямо у двері тюрми. Через скілько часу москалі вийшли й стали по боках дверей, а кат вів під руку якусь дівчину у сірій рештанській одежі. Голова її сумно схилилася на груди, руки опустилися донизу. Ледве-ледве вона йшла. Привівши до воза, кат, як кіт, скочив на віз і, подаючи руки дівчині, сказав: «Полізай!». Дівчина підняла свої руки і полізла теж на віз, аж на саму верховину, де стояв стовп. Коло його прироблена була лава.
Кат посадив дівчину на лаву і почав прицурковувати її до стовпа спиною до коней. Прив'язавши її руки назад і випрямивши її горбату спину, повісив він на шию дівчині невеличку дощечку. Дощечка якраз прийшлася на грудях; на ній написано було великими білими літерами: «Поджигательница».
Поки це він робив усе, москалі стали кругом воза з своїми рушницями, а на передок забрався старий безногий інвалід і раз по раз оглядався, що там кат робе і чи не час уже поганяти коней. Поперед коней став барабанщик з барабаном і, ждучи приказу, держав у руках палички, так що тілько слово, один погляд — зараз барабан затуркоче.
Ось уже скочив і кат з воза і, взявши малахай у руки, став позаду всіх; інвалід підібрав вожжі, барабанщик задрав уже й руки, одні коні тілько, ждучи замаху батога, сумно якось повісили свої голови й божевільно дивилися у землю, обмахуючи хвостами мух; — а то все так мов і застигло — скаменіло, насторожилося слухати приказу. Але приказу не було. Одначе, ждучи його, всі потомилися ждати; кат, кинувши малахай, почав набивати люльку; інвалід упустив вожжі, барабанщик зложив палички на барабан, одні москалі, як кам'яні, стояли з своїми блискучими ружжами та дівчина з воза сумно дивилася на їх своїм одним підсліпуватим оком.
З виду схожа вона була на божевільну й каліку. Бліда, як крейда, вимочене, як у вуксусі, лице її глибоко було подзьобане віспою, одного ока зовсім їй затягло, а другим, з-підсліпа прищурюючи, божевільно вона дивилася на світ; губи тонкі й довгі видулися, як морда в жаби, і не то хотіли засвистіти, не то зареготатися; простоволоса голова, плішива, стовбовита, трохи подалася набік і здавалася немов розбитою або розкушеною. Ростом вона була невеличка, безздоровна; життя ледве-ледве тліло в її жилах. Пекуча туга, невимовна глибока жалість обіймали кожного, дивлячись на неї, і всяк думав, що зробила ця безздоровна, дурненька, трохи не божевільна дівчина людям, що вони збираються її катувати, її, котрій недостає злегка похлинутися, кашлянути, щоб душа вилетіла з тіла? Угамуйтеся! Хіба дощечка з надписою «Поджигательница» даремно висить на її грудях, хіба вона не голосно свідчить видючому чоловікові, що це хворе тіло, бліде й холодне, було сховою тілько одної лютості, безупинної волі й гарячої пожежі крові... Так повідав нам таки наш секретар, царство небесне, Іван Андреєвич, що коли став на секретарстві, то ніхто й не знає; через це з його один командир (служив він у гусарах) завжди сміявся, що Іван Андреєвич і родився так секретарем; дитиною ніколи не був, а так і вийшов на світ утроє перегнутий, як п'явка, коли збирається пливти, але ще держиться одним ротиком за що-небудь, надівши тілько довгий балахон, з-під правого боку котрого, коло плеча завжди виглядав цвітний платок, котрим він витирав ніс, коли з його бігла юшка од табаку; узяв перо та й почав усякі рішенці писати. Так цей Іван Андреєвич казав: «Ви не дивіться на те, що вона такою дурненькою виглядає, такою нещасною, о-о! Це каторжна вродка, іродове кодло, найлютіший ворог людський! Безздоровна, вона не кинеться на вас спрожога, не вгороде ножа у ваше серце, а підожде ночі темної, коли все впокоїться, та візьме віхоть соломи з огнем та й устромить у стріху вашої хати. Я вам скажу, — дивлячись гостро на вас, він Далі казав протягаючи, і потім як опарений кричав: за це мало Сибірі, мало катувати, вішати, різати на шмаття, рвати треба!.. отака то се дівчина! Добре, що вона тілько хлівець спалила, а якби вона хату спалила? якби вона село, місто спалила? Що б тоді було? А що зможе вона спалити, то за це я голову ложу. Бачу я її погляд лобуряцький, губи довгі жаб'ячі, — ні, вона мене не проведе, наскрізь я її бачу, що воно за цяця. А лікар (тут він уже до уха прихилився і, лукаво усміхаючись, шептав) написав, що вона божевільна... Божевільна, а хлів спалила! Коли б він не перемінив цього свідительства, було б йому за це. А що перемінив, то нехай мені дякує, а то б пошкандибав і він мабуть чи не поперед неї ще в Сибіряку».
...Так казав Іван Андреєвич. І всі слухали його, згожалися; одні тілько мужики нічого не казали, а сумно дивилися з боку на бік, немов шукали місця, куди б його скоріше звернути з шляху та втекти... не знаю вже, чи од палійки, чи од самого секретаря; видно од... палійки, бо вона була така страшна та жалісна...
Що ж це справді за дівчина, як і через віщо дійшла вона до підпалу?
По наших селах українських багато є таких господарів, тихих, добрих, працьовитих, котрі цілий вік свій у роботі та роботі, руки та ноги спочинку не мають, спина не розгинається ніколи і, не дивлячись на їх каторжну працю, тяжку, облиту і потом і кров'ю, все доля їм не служить, не дбає. Не ростуть їх достачі, як у щасливих, щодня, щохвилини, а все дедалі то того не стає, то другого. Там хата батьківська валиться, — нічим її полагодити; там у лісі свині зробили дірку — нічим загородити. І дивись через рік, через два ні хлівців, що стояли, як гриби, коло білої хати, ні тину, що обгороджував квітучий вишняк та зелені грядки, ні вишняка, ні самих грядок немає. Все доля згибла, все зрівняла, одна хата не оббілена, не вкрита шкереберть стоїть на пустинні, скоса погляда на улицю своїми битими вікнами, позатиканими ганчірками, онучами, та своїм розваленим димарем позира на чужі хати і вкриті добре і вибілені чисто. Хата ця низько усунулася в землю, стріха понахилялася на самі вікна, і раннього ранку або пізнього вечора часто й густо можна побачити, як розчиняються двері, немов з льоху, виходить з їх сумна, зостарена недолею молодиця і смиче солому з стріхи на топливо у піч.
Багато, кажу, є таких господарів по наших селах, безталанних, безщасних. Люди їх зовуть недотепами, хоча вони такі ж самі недотепи, як і другі, і роблять за других удесятеро більше. Недотепність їх та, що вони не вміють з людьми поводитися, коло багатих лазити, бідними гордувати, вони до всіх однакові, усі на їх погляд рівні і падкі на всяку новину, як мухи до меду, кидаються на неї з першою моцею своєї хіті, свого запалу і, не знаючи як і що подіяти, добувають завжди одні утрати, шкоду і некористь. Краще вони недотепні через те, що чесні, прямі, не повинні ні в чому, як діти, і, як діти, цікаві. При других постановах з їх вийшли б хороші люди, чесні робітники, а по селах вони завжди безталанні, недотепи. Завжди у їх ціла, низка дітей, більше дівчаток; завжди вони скаржаться на свою долю, на своє безталання і, як перевале літ за сорок, коли надолуже борюкатися з гіркою долею, коли надломиться і перша міць молодих літ, і перша жага робочого духу, — вони опускаються нижче й нижче і стають гіркими п'яницями, невилазними гостями шинків. Сидячи в їх, вони завжди виспівують свою любу пісню:
Ти, доле ж, моя доле,
Щербатая доле!
Чом ти не такая,
Як доля чужая?

Такий недотепа, такий безталанник був і Грицько Вареник, батько цієї самої дівчини. Різниться він од других безталанників тим, що рано вмер, не скінчивши зовсім свого довгого шляху, не дійшовши ще до шинку, хоча вже іноді шпарко закидав. І смерть його, як і життя, нелюдська була. Восени став він до одного різника у салогон, щоб топити. На салогоні багато діла: той овець ріже, той білує, той жир обдира і кида у здоровенний казан, умазаний у піч, той коло печі надержує [?] у ній пекельний огонь. Лій у казані клекотить, шкварчить, здіймає бульби і видихує з себе страшенний чад, од котрого голова у свіжого чоловіка піде ходором, у виски застука кров, як ковадло молотками, у очах потемніє. Адже люди стають не люди і, шмалячи свої з короткими чубуками люльки, правляться коло діла, іноді підсміюючись один одному у чому-небудь. До всього потрібна звичка, а звичку викликає бідота: радий, не радий, а треба. Став то у цьому салогоні й Грицько; діло його було обрізувати жир і кидати у казан. Накидавши таки чимало, зліз він на піч і, взявши бендюг, хотів помішати вишкварки, що аж сичали та пінилися лоєм. Тілько що встромив бендюг і, налігши дужою рукою, щоб повернути, як рука сприснула, нога підсковзнулась, і полетів він стовбула у казан. Тілько засичало, запищало в казані та нестямний крик подав ознаку товаришам, що їх сердешного одноробітника не стало. Кинулися усі, ухвативши бендюги у руки, вивалили з казана його обгоріле тіло і довго й сумно дивилися на його, промовили в один голос: «О-ох! доле!». Важка в йому почувалася туга, пекучий жаль, та й знову прийнялися за роботу, пославши одного до волості, а другого до хазяїна... Хутенько прибіг хазяїн, прибігли й волосні, а найхутче од усіх Грицькова дружина Одарка. Неодіта, боса, з зсуненим набік очіпком, з-під котрого вибивалися пасма нечесаного волосся, убігла вона, як несамовита, у салогон, завила, як божевільна, не своїм голосом; припала до обгорілого тіла, тяжко вила, гірко ридала, побивалася: «На кого ж ти мене покинув, на кого діток зоставляєш?» — криком-лементом питала вона обгоріле тіло, що все, знявшись пузирем, потріскалося, зашкварилося... У голосі її чулася божевільна туга, безмірна, безкрая... Так виє підстрелена вовчиця, коли з-перед її очей беруть вовченят, так реве медвідь, коли метка стрільцева рука ужене у здухи півсписа. Робітники кинули роботу і, хитаючи головами, дивилися то на свого товариша, то на його дружину. Невеселі то картини, читальниче; глибоко, як куля, засідають вони у вашім серці, піднімають усю жалість зо дна, гонять кров, як несамовиту, у жилах, хвилюють душу тугою пекучою і, одвертаючись од їх, ви плачете, біжите, щоб не бачити ніколи такого і, біжучи, плачете і довго ще, згадавши, будете плакати. Чого ж ті губрії стоять кругом, сумно й пильно дивляться і хоч би сльозина, хоч би зморшка жалкування пробігла по їх засмаленому виду? Не дивуйтеся тому, панове! Запеклися ті сльози під гарячою тугою, скаменіли їх обличчя під лихою годиною і тілько одно серце не запеклося, не скаменіло; воно тяжко билося під залізними грудинами і стиха вибивало: «О-ох, ти, доле, доле!». У тому сумному вибиванні й сльози, і жалість, і плач, і лемент — усе згромаджувалося і давило, давило їх... кожен бачив у тому випадці свою долю. Хто зна, що завтра другому не прийдеться так само зсмажитись, віддати частину і свого жиру на прибуток хазяїнові? А там воно піде на світло і вдруге перегорить уже в свічці при іншій постанові, у чистій і теплій хаті, де нема недостачі, де всі під світ його будуть співати, танцювати, тілько не плакати!..
Поховали Грицька, зосталася Одарка з трьома невеличкими дітками-дівчатками без грошей, без хліба, без доброї одежини. Злидні, кругом злидні, голі як бубон. Довго вона вила, довго побивалася, дітей била, не знаючи за що, і хотіла сама на себе руки наложити, та побоялася гріха, пожалкувала діток. Нам з вами, шановний читальниче, ніколи і в голову не заходило таке, що було її щоденною, повсякчасною думкою; ми собі й пригадати не зуміємо таких тяжких мук, такої глибокої, пекучої туги, яка її окривала серце, туманила душу... треба побути на місці її, треба перетерпіти все те, що вона перетерпіла... Ще добре, що не опала вона, як би ми з вами опали, що не збожеволіла, що б було певне з нами... Те все перенесе тільки гартована у лихій долі, у щоденній недостачі та невилазних злиднях людина... І Одарка перетерпіла все те. Вила-вила та й перестала; туга в'язала їй руки та й розв'язала. І стала вона невсипущою хазяйкою, працьовитою людиною; не досипляла ночі, не спочивала ні хвилини. Зігнута й до того спина — уже не розгиналася; хирі запалі груди ще дужче западали; сухий і болізний кашель надсаджував їх; колись ясні щасливі очі — застигли в недолі, запали глибоко у лобі, гляділи мукою; довге шовкове волосся — посіклося, посивіло, посохло, як трава серед зими; повне личко порізали глибокі зморшки. Виглядала вона старою бабусею, а їй усього було літ за тридцять... Не диво: старшій дочці Явдосі пішов тільки шостий рік, меншій Горпині — четвертий, а послідня Солоха — іще тілько сиділа. Треба було робити, не дивлячись ні на слабу силу, на нездорове тіло, щоб не пропасти з голоду. Голод, лихий побратим убожества, перший ворог ледарства. І Одарка робила, робила не сама, а, не дивлячись на малі літа Явдохи, вже привчала її до своєї тяжкої роботи. Улітку — брала снопи в'язати, узимку — довго-довго, ген за північ, заставляла прясти. Горпина нянькувала коло малої Солохи, запихала її жованим сухим хлібом з остюками, коли вона кричала, гойдала, носила на руках. Ніхто не гуляв; усяк своє діло робив... Одна Солоха нічого не робила, бо ще нічого й не знала. За те ж на її долю й випало найбільше горя.
Раз навесні перед зеленими святками, коли вже всяка рослина розвертається пишно, бучно, гінко, коли огороди, як рута зазеленіють і викликають до себе хазяйські руки до поління, до сапування од непотрібної рослини, бур'янів, кропиви, коли й Одарка, узявши Явдоху, пішла на свій невеличкий городець полоти, зоставивши Горпину глядіти малу Солоху, що була посажена у солом'яну коробку недалеко од хати, — спустилося на Солоху разом дві біди, одна за другою, од котрих вона бо-зна вже яким побитом викрутилася.
Був той день погожий, хороший. Сонце ясне, виграваючи, котилося по блакитному морі безкрайого неба, розливало своє сяйво на увесь світ, розсипало вогняні іскорки по зеленій рослині, од котрих аж горіла вона, така була зелена. Вітрець ані повійне, здається, він загуск, застиг; з землі тілько піднімалася тепла пара усяких пахощів. Солоха сиділа собі у коробці недалечко від хати і тихо поводила веселими оченятами... Тута ж ходила квочка з курчатами, кури, і між ними, гордо задравши голову й виблискуючи на сонці своїм червоним гребенем, півень. Коли-не-коли він становився на одній нозі, нахиляв трохи на один бік свою голову і червоним оком видивлявся у блакитне небо... Крр! — крикне півень, — кури, курчата так і порозсипаються по бур'яні — поховаються. Зостанеться півень і пильно він пильнує здоровенного хижака шульпіку, що плаває попід небом, виглядаючи здобич. Пролинув шульпіка, і кури знову зграєю сходяться, сокотять, цівкотять, розривають гній своїми ніжками... Далі коло хлівця лежала свиня і хрюкала, мишасті та рябі поросята, — одні повпиналися, ссали, другі лежали верхи на матері... Це все мало на дитину свій вплив: воно водило оченятами усюди і, оддимаючи губи, хапало, мукало, піднімало маленьку ручку, у котрій стримів шматочок житнього хліба, махало нею і пищало радісно.
Горпина, бачучи, що дитина так любо гралася, знялася і побігла на гряду до матері помагати їй вищипувати бур'яну.
— А що там Солося? — запитала мати.
— Та вона он де, — залепетала Горпина дитячим голоском. — Грається.
Мати підвелася, — подивилася.
— Ну хай же грається.
І знову нахилившись сапувала, сапувала, хитаючися усім тілом. Явдоха і Горпина сиділи на грядках і вищипували руками бур'ян. Кожен робив своє діло мовчки, не перекидаючись словом, не ділячись думкою. Та й якою одрадою мала поділитися Одарка з своїми дітьми? А діти між собою теж не ділилися, їм їсти хотілося, спати, тілько не балакати. Настала тиша, як у вусі. Це зразу злякав ту журливу тишу нестямний крик, божевільний лемент... Кинулась Одарка, гляне: півень дитину посів.
— Горпино! — скрикнула вона.
Горпина, як уколота, схопилася. Дитина вже лежала на землі, вивернувшись з коробки, з правого ока дзірчала кров, і вона кричала, пищала. Це, де не візьмися, свиня і, хрюкаючи та насторочивши щетину на спині, як кинеться на дитину, за голову ухватила — тілько закавчало!
Вся не своя кинулася Одарка до дитини; все воно у крові об'юшене. Підняла вона його — тілько в'ється та пищить, — голову свиня розкусила, а око півень виняв. Закричала Одарка на Горпину і почала бити, лаяти; Горпина підняла й собі лемент, і тихий, ясний та хороший день окрили сльози, крик, плач та болізне пищання дитини...
— Доленько ж моя, лишенько моє! Що ж мені робити з тобою? — стогнучи, з тугою та жалем промовляла Одарка до дитини, обливаючи його водицею. Воно тілько-тілько одтягало голову та болізно вилося у ночовочках у воді.
— Явдохо! Біжи хоч до баби Пирожихи, попрохай її, хай зглянеться на мою бідоту, на моє горенько лихе, хай прийде, подивиться, порає, що цій дитині казати?.. — І, сівши коло ночовок, почала гірко ридати... — Скажи їй, що я за це коли-небудь напряду їй півміток або моток. Попрохай її...
Побігла Явдоха, а Одарку облягли сумні, журні, як літні дощові та гримучі хмари, думки. Чи то ж то прийде баба, чи порадить її? Я вже їй і так багато дечого наобіцяла, як нездужала Горпина, та все нічим віддати... все віддам та віддам... Хіба б же я й не віддала, — так лихо ж моє тяжке, злидні мої невилазні!.. — думала вона, схилившись над дитиною, і плакала... Немовлятко кавчало од нестямної болі і тим кавчанням зачіпало болізні струни материного серця.., давило його, як обценьками; скручувало, краяло на десятеро і видавлювало одні мутні сльози...
— Хоч би вже умерло ти, — промовляла вона до дитини, — заспокоїлося навіки, щоб не бачила я твоїх мук тяжких... Умерло... і то лихо! треба яму копати, попові — дякові дати. Що ж у мене є, з чого я увірву так, щоб і не боліло?..— І вп'ять ридала.
Тяжкі муки викликали ще тяжчі думки і, поєднавшись, шарпали і серце і душу Одарчину. Од того ж суму бліда та холодна кров почала закипати в її жилах, груди гнівом палали, у їх щось сопло, хропло, пищало, щось хиже, люте, божевільне... Очі почали іскорками стріляти.
— Цить! ци-ть! моє ти лихо, моє ти безталання!.. — засичала вона й позеленіла, її рука одна піднялася угору... Для чого? Вона хотіла бити дитину.
Одарка не здолала опустити руки, та так і повисла вона над дитиною, як чорна туча над землею...
Тоді саме Явдоха вбігла в хату, а за нею низенька горбата бабуся увійшла.
— Здрастуйте! Що воно за нещастя таке? — запитала. Одарка не сказала нічого, тілько махнула рукою на дитину, що лежала в крів'яній воді, болізно скривилась і заплакала.
— Нащо ж ви у воду його положили? Треба попереду кров замовити.
Узяла баба дитину на руки, обгорнула ганчіркою, стала перед образом і щось довго, довго шептала та молилася... Дитина замовкла неначе. Одарка сиділа на лаві і мутними очима дивилася у криваву воду... Вона в тій воді бачила тяжкий початок будущого життя дитини, перед нею носилося воно страшною маною і лякало серце кривавим цвітом.
— Оце воно заснуло вже, — каже баба Одарці, скінчивши шептання, — де б його положити? — Одарка кинулася і витягла усяке дрантя, намостила кубельце на полу, куди баба й положила дитину.
— Нарвіть маку та наложіть кругом голови, — хай спить... Трудне, дуже трудне, — добавила. — Я вам зілля принесу хоч увечері, хоч завтра уранці, — а тепер прощайте.
Одарка нічого бабі на те не відказала, тілько довго й болізно дивилася їй услід. Вона була їй несказанно вдячна за те, що баба зглянулася на її нещастя, і боялася її, коли часом замовить за плату. Проспала Солоха три дні й три ночі, коли-не-коли прокидаючись. Три дні й три ночі не спала Одарка, дожидаючи смерті дитини, бо баба завірила, що не викрутитися після такого випадку дитині. Але і баба збрехала, і Одарку обдурили темні думки, — Солоха, правда, довго-довго кволіла, боліла, та таки вичуняла. Праве око зажило, загоїлося, тілько глибока банька, червона, як кров, виглядала замість його, головка зрослася, тілько прийняла якийсь чудовий кшталт: високо-високо угору тяглася, а там, де свиня ухопила зубами, схилилася набік, як той колосок, що почне наливатися. Це все так її калічило, що страшно й гидко було глянути на дитину. Часто й густо Одарка, дивлячись на його, хитала своєю сідою головою, і серце її болізно поверталося в грудях.
— Ну, нащо його господь пустив на світ? — думала тоді вона. — Стидке, бридке, — недоїдене. Ніт же, живе, росте. І що з його буде? Ні богові свічка, ні чортові куришка, ні заміж, ні так, нікуди... Краще б уже воно було вмерло тоді, — менше б горя знало. А то виросте, дурне й калічене, день за днем буде тягти своє гірке життя та клясти матір, що родила його, поки не витягнеться під тином од голоду... Господи! за що ти мене наказав ним? — молилась вона. А проте Солоха росла-виростала.
Ось уже їй восьмий пішов, а вона ще й балакати не навчилась. Верзе щось таке, що тілько дома її й розбирають. І кожде те слово давалося їй після великої праці над собою, після бійки та лайки матерньої. Наприклад, мати каже — подай, Солохо, миску. Солоха ухопить кочергу та й несе до матері.
— Що то ти даєш, — крикне мати, — що ти даєш? Проклята! Кине вона кочергу, ухопе ніж.
— Миску, дурище! — репетує мати. Солоха подасть ганчірку.
Не стерпе мати і почне давати духопелів Солосі. Візьме сама миску, показує їй та, б'ючи, й приказує: оце миска, оце миска І дивись!
Дівчина тремтить уся, болізно дивиться на ту річ і плаче.
Отак то давалися їй ті слова. І слів тих вона знала дуже небагато, слів за сотню та й годі, та й то убитих їй у памки колотнечею та лайкою; без сього б вона й того б не знала, бо все, що вона бачила, привиджувалося їй якимсь одним страшенним чудом, що її й дивувало й лякало. На цьому страховищі, як тіні які, мелькали ті речі, про котрі вона знала назви, а другі без назвів слалися рябими поясами; кольорів тих поясів вона не знала назвати — бачила, що то такий, а то чимсь інший, але чим воно різниться — не зуміла розгадати. Про такі ж речі, як доля або недоля, щастя або безталання, вона й гадки ніякої не мала. Чула вона як мати часто вимовляла «доле ж моя, доле!» або «безталання моє!» і якось темно їй серце само віщувало, що то щось недобре; бо мати, вимовляючи те, завжди була сумна, а коли й смутна сльоза розходилася вподовж зморшок по виду.
В ті часи вона боялася матері гірше, чим коли-небудь, бо тілько що трохи, — зараз Одарка й почне її віяти на всі боки. І часто й густо її Одарка била, часто й густо рідні сестри зобіжали, сміялися (хоч вона того не розуміла), а іноді й вони били. Лиха доля пестила дитину, бійка та лайка — виростили її... Вона ж сама нікому нічого. Коли її били, вона плакала-ревла, а не оборонялася; коли сміялися — і вона вискиряла свої білі, як ріпа, молоді зубенята і собі божевільне реготала, колишучись усім дрібним і хорим тілом... Страшно тоді було глянути на неї: виняте око розкривало свої краї і показувало велику червону баньку, котрою вона блимала, як блискавка з чорної хмари; друге око, як у несамовитого, крутилося й собі, вилізаючи наверх, як у жаби, жорстке волоссячко піднімалося угору, голова й постать її уся ходором ходила і з розкритого рота вилітало жаб'яче або гадюче пищання... Страшно й болізно було дивитися на неї! Коли ж її ніхто не чіпав, не бив, не смішив, а так пускав на волю, тоді вона любила блукати по бур'янах і пискучим голосом витягувати або ва-ва-ва-ва, або у-у-у!.. Сумно, як заводи сови, розносилися ті співи по селу і лякали малих діток.
— О, дурненька Солошка співає! — кричали вони і мерщій тікали до хати, щоб не зустріла вона де їх, бо боялися її, як скаженої собаки.
Раз вона, вийшовши за ворота, побачила кучку невеличких діток, що сиділи серед улиці і вироблювали з пилу то кавуни, то дині, то гарбузи. Деякі бігали прямо й махали рученятами, підкидали угору сірий порох, що, розвіявшись, ставав здоровенною хмарою над їх головами. Це якось їй прийшло до сподоби. І от спрожога, витріщивши зуби, розкривши свою баньку, майнула вона до дітей, що сиділи навкруги, ускочила у круг, як божевільна, замахала руками, заборсала ногами, ухопила пороху і майнула його по вітру. Діти усі підняли нестямний крик і чим дужче тікали, куди хто утрапив; так вони злякалися несамовитої Солошки, і після того люди іначе не звали її як «скаженою» або «дурненькою Солошкою!».
І отак-то без товариства, без ласки, привіту виростала дурненька Солошка, самотньо, як звіря яке, а не як людина.
Пішов Солошці дванадцятий рік. Піднялася вона на зріст; не так і висока, як тонка; тонка, як стебло жита в урожайне літо, і така ж дурненька, як була й у вісім. Навчилася вона ще кілька слів; уміла вже розлічити жовте од зеленого, чорне од білого, червоне од синього. Декілька придбаних думок крутилося ще у її самотній головці, не викликаючи в серці нічого. Не знала вона, що то гарно, що погано, що треба робити, що ні, що соромно, що не соромно. Часто гола бігала по улиці і коли мати била її за це, дуже дивувалася, переплакавши, за що її мати б є і хіба не все рівно, що в драній чорній сорочці, з дірок котрої виглядало тіло, що гола? А водила її Одарка і тепер, як маленьку: у довгій дранці, підперезавши валом або ґноттям з порваної спідниці.
Бігаючи раз так весною по здоровенних калюжах, що налив дощ по улиці, вона занепала: ще стала худіша, почорніла, видюче око наливалося кров'ю, уночі часто жахалася чогось, кидалася й ревла. Ранками довго не просипалася. Мати її сперш била, думала маніжиться, а коли тіло почало наливатися, пухнути і стали підніматися на йому якісь червоні пузирчики, — побачила, що Солоха справді недужа.
— В тебе болить що? — питає її.
Солоха мовчить, не каже, — не знає вона. Голова її огнем паше, сила покидає тіло: хоче піднятися, устати і, не зможучи, падає.
— Боже мій! — думає Одарка, — оце уп'ять на мою голову! Здорову — то хоч проженеш з хати, все не перед моїми очима, а недужа — вона, як чума, завжди буде передо мною.
Солоху напала віспа, та така, як дубова кора; все її тіло розпухло, почорніло і злилося одним здоровенним гнояним струпом, коріння котрого глибоко позаїдалося всередину. Так як гноянки свербіли, то Солоха їх чухала, роздирала; розідрані, вони ще дужче піднімалися угору, роззявляючи свої гнояні червоні роти, ятрились, сльозили й смерділи... Не можна було устояти коло неї, не можна було навернутися у хату, де вона лежала.
Сестри її боялися, як чуми; мати кинула на одчай божий. Коли-не-коли увійде мати в хату, набере у кухіль свіжої води, постанове коло неї, а сама піде. Спали вони всі в сінцях, на вогкій і холодній долівці, прокинувши рядна, а в хату не заходили. Пере-хватком тілько зварять їсти у печі, та й далі. Прийшлося лежати Солосі одній, самотно і тяжко, її тіло недугувало і, хвора, серед самоти, вона уперше пізнала, що їй тяжко: душа якось скніла, серце нудилося... Хоч би на двір можна, думалося їй, може б там розвила, забула свою болість.
— Де Горпина, Явдоха? — запитала вона раз матері, вичуняючи трохи.
Мати мовчала і болізно дивилася на її побите, наче горохом, лице.
— Недобрі вони! — простогнала з жалем Солоха.
Мати почула той гіркий болізний докір і залилася гіркими сльозами. Жалко їй було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини... Чим вона винувата передо мною, думалося їй, чим вона винувата перед сестрами, що ми всі зреклися її, кинули одну недужу, самотою?.. Хіба калічество, хіба некамузність її вина? Все ж душа в неї людська, серце як у кожного!.. І тяжко, гірко оплакувала вона безталанну долю Солохи.
Наплакавшись і посидівши трохи коло неї, Одарка вийшла у сіни, де сиділи Явдоха й Горпина і пряли. Явдоха була уже дівка; Горпина — її доганяла.
— Чому ви до Солохи ніколи не навідаєтесь? — запитала журливо їх мати.
— Чого? — крикнула Явдоха.
— Як чого? Хіба тобі й трохи не шкода своєї сестри? — запитала мати.
— Боюся я її, — каже Горпина, — страшна вона така, смердюча.
— Ні, вона вже видужує, од неї нема ніякого духу. Піди, Горпино, провідай її. Вона питалася, де ви, чому не увійдете ніколи.
— А ходімо, Явдохо! — каже, схоплюючись, Горпина. — Ходімо!
— Чого я піду? — крикнула гнівно Явдоха. — Не бачила падла...
— Явдохо, Явдохо! — хитаючи головою, каже сумно мати, — і не гріх тобі і не стидно? Що вона зробила тобі, чим вона винувата перед тобою? — і почала знову плакати.
У Горпини навернулися сльози од журливого матернього слова; вона була чула серцем і, щоб не розплакатися, хутко одчинила двері і побігла в хату.
Явдоха сиділа, насупивши чорні брови на очі, намурмосивши лице. Серце їй їла правдива матерня докора, їй було і жалко Солохи, і страшно її виду, і гірко од зірвавшогося самохіть слова... Вона жалкувала сама на себе і лаяла свій гарячий норов, а проте все не йшла.
— Здорово, Солохо! — защебетала Горпина у хаті, та, глянувши, й стала.
Мертве, пошпиговане лице Солохи війнуло на неї страхом. Солоха якось скривилася і показала два ряди своїх білих зубів; видюче її око заіскрилося радістю, невидюче почало блимати.
— Гор-пи-но! — протягла вона.
— Ти вже одужуєш? — пита її Горпина.
— Ні, мені тяжко...— каже. — Чому тебе не було?
— Де?
— Тута.
— Та я ж тута?
— Хм! — хмикнула Солоха і усмішка з лиця її спала. Вона хотіла сказати, чом вони ніколи не приходять — та не уміла.
— А Явдоха де?
— У сінях пряде.
— А сюди не прийде?
— Не знаю.
— Іди сюди, — каже Солоха, якось молячи, — іди! Горпина підійшла і стала коло неї.
Солоха хотіла підвестися, та не змогла — упала і тілько одна ухмилка довго-довго на її болізнім виду грала, їй було гарно-весело, та не вміла вона того вимовити. Так раннього майового ранку ухмиляється будякова квіточка першому промінню ясного сонця, теплому, ясному й пестячому її свіжу рожеву голівоньку. Але яка не хороша була та квітка, а все з колючками; так і Солоха: яка не хороша усмішка любові, одради світила на її виду, але той вид і геть то був некамузний, глибоко поверчений віспою, запалі шоки, дірчавий ніс, підсліпе око, голомоза у струпі голова, все це, як будякові ости, кололо почуття до краси, геть одпихало од себе.
Довго і з жалем дивилася на неї Горпина, довго з радістю гляділа на Горпину й Солоха. Обидві мовчали і обидві були такі хороші в своєму німому мовчанні. Коли перша видавала себе за будяка, то друга за рожеву квітку, котру полив дощ-ливень, і схилила вона свою тяжку голову додолу од лихої негоди, а ясне сонце ще не викотилося з-за хмари, щоб підвести її своїм теплим цілуванням.
— Прощай, Солохо! — каже Горпина, коли надивилась досита на її ясну ухмилку.
— Куди ж ти?
— Ніколи. Піду робити.
— А Явдоха увійде?
— Не знаю.
— Скажи їй, хай увійде.
Горпина вийшла, а Солоха стала водити поглядом по хаті.
Горпина знала, що коли почати умовляти Явдоху, щоб увійшла до Солохи, то Явдоха розгнівиться і увійде до неї люта і, чого доброго, вилає або зобіде чим; а їй так жалко було болящої, так шкода «дурненької Солошки» стало, що вона нічого не сказала Явдосі.
— А що? Як вона? — питає Горпину мати.
— Нічого, лежить, — одмовила і сіла за днище.
Розмова стихла, настало сумне мовчання, кожен думав про себе, про своє; одні тілько починки сюрчали та йшов якийсь сумний бренькіт од ниток. Мати та Горпина думали про Солоху, про її безталанну долю, а Явдоха... думка її, одірвавшись од тогочасного суму, далеко-далеко літала за своїм коханим чорнобривцем, що може де на вороному конику вигравав, граючи в сопілочку, а може, воли поганяючи у важкому плузі, ждав-дожидався, коли сонце сяде, зійде місяць ясний і зоря вечірня зазоріє, коли і його чорноброва вийде до криниці по воду і своїм срібним голосочком звеселить його нудне серце. То думки щастя, думки першого кохання! Коли дівоче серце, молоде й гаряче, не знаючи ні лиха тяжкого, ні клопоту гіркого, розцвітається, як маківка, наливається, як яблучко влітку, повне вщерть... чекає своєї пори, свого часу... І світ йому здається таким ясним, хорошим, і люди такими добрими-привітними... Ні лиха, ні смутку, — щастя, одне щастя — веселе, одрадне... Коли прийдеться бачити сльози, то не сльози горя, гіркі та солоні, ні, то ранкова роса на пишному квіті, ясна-блискуча... А ось, ось і пора прийшла... У повне серце упала іскра з карого козачого ока... Як кип'яток, зашуміло воно, як весняна вода у прірві, заревла-заклекотіла і полила свої гарячі потоки через край... Милий мій! Коханий мій! І в нестямному пошибі пригортає та цілує мила свого милого... Увесь світ їм пісні співає, зорі з неба витанцьовують танці!.. То перше кохання, то щастя, найдорожче чоловікові в світі!.. Не рушмо його, не займаймо! Хай упивається людина своєю оманою, хай знище до краю той трунок солодкий, — потім, коли прийдуть довгі безсонні ночі праці, болізні та крикливі діти та злиденні недостачі, коли життя поверне з весни та на зиму, — сама тая омана спаде і світ ясний стане тюрмою, политою слізьми, потом та кров'ю, і люди — тіньми муки та горя, пере-бродячими ту річку сліз, поту та крові, і сам коханий чорнобривець — п'яницею невсипущим, а сама вона буде літати думками по тій тюрмі і, як та сова, глухо та тяжко квилити... О, тяжкі то будуть часи!.. Не рушмо ж, не займаймо її тепер! Хай вона упивається щастям своїм, хай вона дізнає його хоч раз на світі... Потім скаже вона може «і я була колись щаслива, хоч було то не щастя — а омана!».
Так Явдоха й не ходила до Солошки.
Через неділю Солошка настілько очуняла, що сама вийшла з хати у сіни і злякала Явдоху своєю появою. Явдоха плюнула й побігла з сіней. Солошка засмутилася тому привіту, та не надовго, скоро вона вилізла з сіней, сіла на призьбі і дивилася на зелену травицю, на вгород, на ясне сонечко, що так любо сяло й гріло, на синє прозоре небо. Вона так любувалася ясним світом, що все забула-занехаяла, простягала свої довгі та жовті, як ялене бадилля з ріпи, руки до сонця та своїм підсліпим оком дивилася на його, вискиряючи білі зуби, немов до чого живого з радощів, хоч сонце було й глухе й німе до її радощів і однаково світило й гріло що всяку рослину, що її.
А через місяць Солошка вже бігала по вулиці і лякала своїм видом дітей. Тепер до «дурненької і скаженої Солошки» вони ще приплели й віршу:
Солошка, Солошка,
Чортова подушка...
На їй чорти сиділи
Й горох молотили!
Гуп! гуп! гуп!
Оце вибіжить який-небудь білоголовий Йванько або Гриць у засуканих по коліна штанях, стане проти Солошки та, плещучи в долоні, й почне вигукувати:
Солошка, Солошка...
а на кінці й пригупне своїми малими ноженятами. Солошка дивиться на це і одрадно їй стає, почне й вона вигукувати та крутитися на однім місці, плещучи в долоні... З двору дивляться через ворота діти та регочуться-регочуться на всю улицю. Як же стане Солошка наближатися до дітей, то всі вони з криком та лементом тікають у хати.
Чужа, самотня росла Солоха, не як людина, а як собача яке. Дивлячись на неї, кожному приходила думка в голову: навіщо господь пуска на світ такого? Хіба мало в йому ще горя, нужди і всякого нічев'я? Нащо ж дивувати світ ще таким виводком? Навіщо й кому воно здалося таке? Рідна мати, коли б не споконвічний звичай, зріклася б своєї дитини, кинула б її, як сучка кида щенят, свиня поросят. Та й справді! Що вона для матері? Тілько лишній рот, котрий одриває од її рота гіркий шматок хліба, тілько лишня обуза, котру хоч-не-хоч волочи за собою, як гріх, як кару яку... І справді Одарка мала її за кару господню і часто й густо плакалася сусідкам на свою безталанну долю.
— І сама не знаю, — казала вона, за віщо мене господь карає? Чи за те, що я замолоду була вередлива така, що рідній матері не змовчу, чи за те, що проти неї пішла, виходячи заміж. Вона наказувала мені не йти за його, бо не будеш мати, каже, щастя... Не послухала я матерньої мови, послухала я свого дурного серця, то тепер і гибію й мучуся на світі. Куди не глянь — кругом злидні та недостачі, хата валиться — пустіє: упаде коли-небудь оселя — придушить... Та коли б же скоріше.
І правду казала Одарка, їй уже остогидло жити, остогидло боротися то з голодом, то з холодом, то з лихою годиною. Вона рада б була умерти, закритися од усього й плечима й очима; та смерть її не приходила.
— Хіба ще мало на мене горя? Хіба іще яку муку пошлеш на мене, господи? — молилась вона в часи тяжкого смутку, гірко плачучи. «Люди мене цураються, свої діти не слухають, ще й оте мені, оте... Гірш всіх воно мені в печінках сіло! Хоч мене прийми, або його, господи!»
До такого гіркого виразу довело життя Одарку. Чудно, як скрип восени дерева, доходить воно до нашого уха і ми жахаємося його, як чогось злого, нелюдського. А проте, багато в тім слові любові, тихої матерньої любові, її ми не поймемо, пойме її тілько такий голодний та холодний, як і вона.
Не глядючи на Одарчині сльози, молитви, смерть не приходила, і жила як вона, так і Солоха. Нічого було робити — з богом не битися, і Одарка почала привчати Солоху до роботи, шити, прясти. Довго вона мучилася з нею, довго била, поки таки вбила їй у голову, як і що треба робити. Звісно, не вміла вишивати Солоха, як її сестри, не вміла прясти так тонко, як вони, а все ж хоч полотнище до полотнища пристебне, хоч переділку перепряде — і за те добре. Сама собі якось спідницю вибійчану пошила. Боже! Який то для неї празник був. Уперше це вона нарядилася в неї і цілий день виходила то по вгороду, то по улиці, общипуючи ту спідницю кругом себе та скалючи зуби до рябих полос, що повибивав вибійщик. Діти бігали за нею і дратували її цілий день. Та байдуже їй було до дітей, до їх криків та вигуків. Вона вперше розшулічила, що вона щось зробила і зробила для себе, їй так гарно... Проснулося почуття до роботи і до роботи ні для кого, як для себе. Стала вона працювати і геть то сидить на днищі і знай пряде та пряде, устане, попоїсть і знову за гребінь, знову пряде, мугичучи що-небудь собі під ніс.
— Що то ти робиш, Солохо? — запитає її іноді захожа людина.
— Пряду, — швидко одкаже, хвастаючись.
— Навіщо?
— Спідниця буде!
Усі засміються — їй байдуже. Пряде собі.
Зате ж як же вона була уражена гірко, коли, з її пряжі виткавши рядна, мати поділила між усіма.
— Як? Я пряла, я працювала та їм і оддали? — кричала вона, розшарівшись уся.
Усі сміялися, а потім мати ще її вибила, коли вона почала однімати.
Гірко, неутішно ревла Солоха на всю хату, тяжко лементувала надворі, тікаючи од матерніх духопелів.
— Ля-р-во-о!— кричала їй навздогінці мати, — мовчи! А то я тебе уб'ю!
— Мов-чи, — одмовляла ридаючи Солоха, — адже що вони зроблять, то мені не даєте. Для чого ж моє їм віддали? — О боже, боже! Лишечко, лишенько! — кричала, репетувала.
Тоді їй пішов шістнадцятий. Явдоха була вже заручена і тілько чекала осені, щоб весілля грати. Діждали й осені і весілля одбули і молодих вирядили з хати, — молодий брав до себе молоду. Зосталося тепер у Одарчиній хаті тілько трійко — Горпина, Солоха та вона. Та й вона недовго побула; гуляючи весілля, прохолодилася та все бухи та й бухи! до самої пилипівки, а там і преставилася, наказуючи Горпині не обіжати Солохи, бути їй за матір.
Горпина довго й неутішно плакала; Солоха ще раділа, що нікому буде її лаяти, бити. Та тілько гірко помилилася, — після празників Горпина вийшла й собі заміж. Молодий тут уже пристав до молодої. І не було того дня, тієї години, щоб не лаяли, не гайнували Солохи. Вона була гірше наймички; вся важка робота була на їй: і в печі топила, і воду носила, Горпина ж тілько коштувала, чи смачне варево. Тяжко прийшлося Солосі, гірко, не те, що було у матері, тоді вони всі були рівні, тепер вона вже розшулічила, що коли проженуть її, то прийдеться пропасти з голоду, бо часом і тепер, розсердившись, не давали їй їсти, так що вона мусила красти хліба, а часом і силоміць одіймала, билась за його. Стала вона злючка невиразна, аж посиніє, розпалившись, та й не знає, що робить — ухопе ножа — кине, ухопе кип'ятку — лине межи очі. її всі боялися тоді, а проте держали, бо бачили у ній корову, котра везе всіх; а вона сама не знала, де дітися, і жила, роблячи на других.
Під такими впливами настало її дівування, бог знає, на що й кому здатне. Була вона каліка, некамузна, злидні та нечупарність укривали її тіло ганчірками, ґноттям, рам ям та грязюкою, — вона не схожа була на людину, а на пугало, що ставлять добрі хазяйки на своїх городах од горобців. А проте під тим рам ям та ґноттям билося серце, хвилювалося почуттям і дожидало своєї любої пори... Та чи то ж дожде? Чи так і зов'яне, як бадилля без дощу од сонця?.. Усі нею гидували, жахалися. А проте й вона дожила до свого щастя, діждалася своєї доби.
Під той час переганяли москалів через село. Розстановлюючи їх на днівки, постановили одного і в хату до Горпини та Солохи. Москаль був хорий, болізний, увесь у лишаях, плішивий. Половина уса, мов шашіль виїв, а другий манячив, як мишачий хвіст.
Солоха зроду не бачила москалів. І коли увели його у хату, то вона злякалася, як страховища якогось. Потім трохи обвикла; любувалася його мундиром, циновими ґудзиками.
— Що то? — питала вона у його, указуючи на ґудзі.
— Не трожь! Царская награда! — грізно вимовляв москаль.
Солоха не поняла нічого і тілько й знала, що дивилася на москаля, як на бога. Вся вона, стоючи коло печі, розшарілася, розмарніла; порвана й брудна сорочка показувала у великі дірки повне і біле лоно, котре піднімалося й опускалося якось шпарко. Не втекло це все од москалевого ока, і він його наводив не на лице Солошине, сяюче дивуванням та невідомою для Солохи чулостю, а на дірки, звідки виглядало свіже, молоде дівоче тіло, наводив та все накручував свого мишачого уса. Вибравши ж таку хвилину, коли не було нікого у хаті, він, без сорома казка, почав гратися з Солохою. Його рука опустилася на її лоно, Солоха здригнула й вискірила зуби, — так їй було хороше й весело.
— Как тебя зовут?
— Солоха, — переводячи дух, одмовля вона.
— Ты где, дура, спишь?
— Отам, — указує на сіни.
— Так вот што, приходи, дурочка, спать во туда, под камору... Я тебе во эту пуговку дам.
Солоха простягла руку.
— Не, когда придешь, тогда дам. Придешь? Солоха вискірила зуби — сміялася.
— Тьфу ты проклятая! Што ты смеешься! — плюнув москаль. Солоха страшенним сміхом залилася. Весело їй було, гарно.
Москаль подививсь, подививсь на неї та й пішов з хати...
Солоха одуріла й не зна, що робити, що й казати... Дивиться услід, куди москаль пішов, та сміється, а око горить, палає, а банька — блима, по шкурі якийсь мороз пробігає, мов кішка сіпа, груди важко й любо піднімаються... Так би обхопила, здається, москаля, та й давила б у своїх руках, довго-довго пригортаючи до лоня...
Настав вечір, настала ніч, хороша літня українська ніч, коли вітрець замирає, спека спада, холодок та сон сповиває землю, небо ясними очами зірочок дивиться на неї, любується її сонною красою, а ясний місяченько, наче білим серпанком, покриває її своїм світом. Москаль лежить під комірчиною, не спить, ворочається з боку на бік, його думки, його серце розпалює надія, що прийде Солоха. Жде — нема, не йде.
— Пропасть те, проклятая! — дума і, скочивши, йде до хати. Обережно проходе повз вікна — не світиться, не ворухнеться ніде ніщо, тілько місяць виграває на темних шибках вікон. Підходе під двері. Цок! Засунені.
— Солошко! Солошко! — стиха пестливим голосом гукав.
— Чого? — обзивається Солоха з-за дверей.
Вона не спала, вона думала собі про москаля, кров її шпарко бігала по жилах, закипала в серці, кидалася в голову. Груди важко й трудно піднімалися вгору, то опускалися вниз, і вона не знала чого... їй було любо якось, ніколи їй так хороше не було, як тоді, і вона віддавалася своїм любощам, як віддається дитя своїм іграшкам.
— Подь ко мне, дурочка! — каже москаль. — Я тебе денег дам, царских денег. Слышь?
Слуха й чує глибоке зітхання, ломотню кісток, суставів од уставання, шаги босої ноги по долівці... Серце його застукало молотком у груди.
— Подь, дурочка! Подь ко мне! — тороточе москаль.
Засов стукнув, двері одхилилися, світ місячний полив, як у яму, своє сяйво у темні сіни. Незабаром у тім сяйві з'явилася Солоха. Її лице розшаріле, гаряче, її повне лоно під брудною сорочкою, її постать некамузна — все збило з пантелику москаля. Кинувся він до Солохи, як кіт до миші, обняв, пригорнув до себе.
— Голубушка! Подь ко мне, денег дам! — молив він її.
У Солохи мороз і жар пробіг по тілу, серце застукало, думки помутнілися... І не дивно. Ні одна людина не обіймала її на світі, ні одна не пригортала так міцно, другі її цуралися, не підпускали й зблизька до себе. А тут — пригортають її так, пестять голосом слов таких любих, яких вона зроду ніколи не чула. Не диво, що серце її заговорило-залементувало. То був перший лемент, бурхливий як буря, божевільний як полум'я. І от, наскоро зачинивши двері, хутко вона опинилася під коморою... Уже місяць посунувсь на другу половину неба, як Солоха йшла од москаля у сіни... Одна ніч знала, що між ними було, один місяць ясний дивився на їх кохання.
На другий день ранком, коли вона ще спала у себе в сінях, міцно держачи у руці москалевий подарунок — циновий ґудзь, москаль пішов, так рано, що й Солоха не чула, та більше й не приходив. А Солоха, прокинувшись, довго його дожидала — не діждалася, нудилася, плакала, поки не звиклася. І тілько та ніч хороша-тепла, той місяць ясний, тіль[ко] піддашок комірчини зосталися у її пам'яті, та циновий ґудзь, зав'язаний у сорочці коло серця, нагадував їй про найлюбіші, найкращі часи у її житті... Вона їх не забуде, ніколи не забуде... Не забуде свого любого, коханого москаля, хоч не спитала вона ні його ймення, ні його прозвища.
А тим часом йшли дні, тижні, місяці і все несли за собою, як весняна вода, і добре, і лихе, одного тілько не односилй од Солохи, одного не крили од очей людських, то... Вона була вже матір'ю, чула, що щось коїться з нею, щось б'ється під її серцем... Боялась вона того, страшилася. Помітила те й Горпина. Полилися прокляття, лайка щоденна. Горпині було й соромно перед людьми і для себе невигодно: лишня з'їжа, лишній рот у її сім'ю. Солоха ж сама не знала, за що її лають, проклинають і то одгризалася, то одмовчувалася. Горпина хотіла знати, від кого хоч, вона за все життя не помічала, щоб хто до Солохи лабузнився, а тут на тобі та цить! Солоха ж мовчала, не казала нікому й тілько уночі гадала про свого москаля. То ж кажуть шила в мішку не втаїш і од жіночого ока не сховаєшся. Так і тут сталося. Помітила Горпина, що у Солохи щось зав'язано у пазусі.
— Що то? — питає.
Солоха показала москалевий ґудзь. Горпина похитала головою.
— Московська повія! Волоцюга! — гірко промовила й плюнула. Солоха поняла, за що її сестра лаялась, серце її закипіло. Як?
За найкращі, найлюбіші часи у її житті, за те, що один чоловік знайшовся на всьому білому світі, котрий обняв її як сестру, приголубив, як що добре, і за це її ще лають? Заговорила у їй жовч, залементувало право на своє щастя...
— Проклята! — почервонівши одмовила вона сестрі. — Як сами що робите з своїм чоловіком, а мені й не можна?..
З того часу опинилися обидві сестри, як два коти в одному мішку. І Горпина і Солоха одна одну ненавиділи. Горпині хотілося збути куди Солоху, Солосі покинути Горпину. На щастя їх обох у село приїхала міщанка з міста наймати наймички. Горпина закликала до себе, раяла Солоху, Солоха і згодилася, та міщанка, поглянувши на неї, довго не хотіла.
— Куди вона кчемна? — питала міщанка Горпину. — Ви гляньте на неї — каліка та й годі. Та ще буцім і теє...
— О бог з вами! — покривала Горпина. — Вона у нас змалечку така. А що вона на вид непоказна — на те не дивіться: вам треба робітниці — а вона у нас звикла усе робити і коло печі і коло всього.
— Та мені то таку й треба: у мене, бачте, руські годуються, плотники, то мені до їх і треба кухарки.
— Ну так чого ж вам? Хіба їм яку панську страву готувати? Звісно, борщ, кашу.
— Та так. Та вони такі, що як глянуть на її вид, то погидують і їсти.
— Та то вона у нас така. Звісно, недостача у всьому; хоч панну нарядіть у її одежу, то яка здасться?
Насилу умовила Горпина узяти Солоху з собою. І договорилися, як там кажуть, аби договорилися. На хазяйській одежі, три рублі на рік. Звісно, Солоха не знала, що то за ціна така, бо й грошей ніколи не тримала у руках, а Горпині хотілося збути сестру, хоч на шибеницю.
Поїхала Солоха з міщанкою і забули її у селі, немов ніколи й не було її тута, ніхто й не згадував про неї ніколи.
А Солоха опинилася аж у місті. Це перший її виїзд, до сього вона дальше кінця свого села нічого не бачила. А то зразу прийшлося їй переїздити села, хутори, стрівати незнайомих їй людей, хоч і мова у їх була однакова, та все чужі. Це її лякало, вона боялася, закривалася од їх. А коли приїхали в місто, тут вона не змогла й дух перевести вільно. Там будинки здоровенні, там церкви височенні, люди хороше одягнені і слова у їх не такі, і поступ. Вона так перелякалася, що, приїхавши, не знала, де подітися, і пішла у сіни спати, їй не спалося, хоч вона й лежала тихо, перед нею проносилося все те, що вона бачила по шляху, все те ставало перед її очима, як страховище яке з тисячами голів, здоровенними будами та гостроверхими церквами, і те страховище вилося, як гадина, вилося-завивалося, там одна голова його гукала, немов п'яний чоловік, друга плакала, третя сміялася, четверта везла щось такою мовою, якої вона зроду-віку не чула... їй було страшно, їй здавалося, що вона заїхала за якийсь край світа, що далі цього уже більше нічого немає. Прокинувся у неї жаль важкий за кинутою стороною, сльози пекучі душили її душу, та вона боялася не тілько плакати, але й важко вдихнути.
Пролежала вона до самого білого світа. Ще б лежала, та господиня почала гукати:
— А годі тобі, дівко, вилежуватися так довго та викачуватися, треба коров до череди одігнати та й коло печі пора вже лаштуватися. Отам у тому хлівці дрова, — у хату наносиш, а в тому дворі колодязь — води принеси, бо немає ні ріски у хаті.
Солоха нічого не розібрала. Стояла перед господинею, зітхала та чухалася. Господиня сказала удруге. Солоха мов не чула.
— Чи ти глуха, чи дурна, чи й зроду така? — пита зо зла господиня.
Солоха потяглася. Господиня подивилася на неї та тілько плюнула.
— Ти знаєш, де корови? — пита знову.
— Не знаю, — прогугнявила Солоха.
— Не знаєш? — залящала міщанка. — Оце роздобула чорта на свою шию!.. Іди ж я тобі покажу.
Ухватила її за рукав і потягла за собою до загороди.
Солоха пішла, тремтячи усім тілом, вона боялася, щоб її не били. Господиня їй показала, де корови, випустила їх і веліла гнати у царину, де череду збирають.
Стояв тоді тихий, погожий літній ранок. Вітрець замер, прохолода розляглася над землею, дрімала; ще її не зігнало ясне сонце своїм палючим промінням, бо й воно ще спало десь за горою, а тілько край неба злегка червонів своїм рожевим цвітом. Легенькі хмарки, як гадючки, снували над ним, викупуючи свої димові клубчасті боки у рожевій ранковій прозорі. Місто дрімало, і тілько одні пташки вищебечували свої голосні пісні та ревли корови десь здаля; сумно неслося їх товсте завивання в повітрі, а слідом за ним жалібно голосили телята... Дедалі голоси ті росли-росли, розросталися і зливалися у один тяжкий і сумний протяг. Місто почало прокидатися: там хвірткою стукнуто, там віконницею гуркотять, по улиці заметушилися люди; піднявся їх знайомий говір, крик: той збирався їхати, той на базар поспішав, — все забалакало, закричало, перемішалося. Край неба неначе хто запалив, горить, аж гоготить, знизу почали вже викидатися і вогнянисті іскорки, — то викочувалося сонце; хмарки, як павутина, розлетілися на обидва боки і боязко снували на край неба аж понад землею. Ось показалося і сонце, вирнуло ясне й тепле з-за гори, — забігали іскорки його по світу, розлетілися на всі боки і любо вигравали то на росі по траві, то на церков[н]их банях... Понеслися голоси пташкові, понеслися крики людські, заводи скотинячі і все дужче-дужче зливались у один голос, переливалися знову у тисячі й піднімались високо угору.
Солоха недодивлялася й недослухалася ні до чого того, їй було байдуже. Вона йшла за коровами і все оберталася назад, чи видно то двір, щоб було не заблудитися як. А ось і вона задивилась. Поперед неї йшов швидко москаль. Серце її одрадно затріпалося, — думала, що її це, і, порівнявшись, вискалила до його зуби, москаль глянув і плюнув.
— Фу, ты! Образина! чорт те дери! Еще и смеется?! — і побіг далі.
Солоха стала і дивилася йому услід, — байдуже їй і корови і хата, — дивилася поки аж не скрився москаль з очей, тоді вона знову повернулася до корів. Корови вже далеко були, у царині — щодня та щодня ходячи, вони й без Солохи добре знали свій шлях, і прямо почимчикували до гурту. Солоха, як підсліпа, не бачила, де вони й куди пішли, і страх пройняв її серце. Кинулась вона бігти за ними, вибігла аж за місто — немає, вона знову назад. До двору — не знає, не пізнає його. Бігає, як несамовита, по улиці. Якийсь з москалів перечепив її на бігу, — зо всього маху вона грякнулася на землю, розбила ніс, убралася у куряву, як сатана; людям смішки, а вона почала голосити. Біга по улиці та голосить; люди стрівають, одні сміються, другі жахаються. А міщанка, дивлячись, що так довго нема її наймички, думала, чи не покинула вона була зовсім її, чи не пішла у село; та й вийшла за ворота попитати базарних людей, чи не бачили бува де.
Глянь — аж і Солоха біга тут коло двору ж і уся у куряві й голосить.
— Солохо! Солохо! — окликнула вона її. Солоха стала.
— Чого ти бігаєш, дурна? Що то за кров у тебе?
— Корови, тітко, пропали, — заголосила Солоха на питання міщанки.
— Як пропали, де пропали?
— Хто їх знає де й ділися. Пішли прямо, та не знаю де й ділися.
Люди, йдучи з базару, становилися.
— Це ваша наймичка? — питали. — Та це ж учора привезла.
— Де ж ви її таку видрали?
— Та з села, побий їх лиха година! — з серцем одмовила міщанка.
— Що ж то у неї за кров?
— А чорти її батька знають, — підняла [крик] міщанка.
— Та то її один шибеник москаль перечепив, — вирвався голос з громади, — як вона не вбилася ще? Так і грюкнула з усієї сили лицем об дорогу.
Деякі почали жалкувати і лаяти москаля, деякі підходили і знову розпитували. Хто роздивлявся Солоху і гидливо кривився, дивлячись на неї. Солоха ж стояла коло хвіртки та ревла.
— Іди в двір, не реви на вулиці, — крикнула на неї господиня, — хоч мене не страми.
Солоха пішла у двір ревучи; скоро за нею пішла й міщанка, а люди постояли-постояли та й собі розійшлися, балакаючи про чудну наймичку.
— Як же пропали корови? — пита її господиня, коли увійшла слідом за нею в хату.
— Та хто їх знає, де й ділися, — так як у воду упали. Я гнала, йдуть люди, я стала, задивилася, оглянусь — аж уже їх і немає, не знаю, де й ділися, мов крізь землю пішли, — каже Солоха плачучи.
— Ну, та годі, не плач, вони увечері самі прийдуть, — каже господиня, бачучи, яка Солоха дурненька, — краще піди та води наноси та у печі пора вже підпалювати.
Солоха втихомирилася, наносила води, затопила в печі, наварила їсти. Там прийшли кацапи обідати, посміялися з неї, хоч вона того й не пойняла, потім помила посуду і засіла за гребінь.
Од душі її трохи одлягло, вона почала до всього додивлятися, ближче з усім знайомитися, і все уже не здавалося їй таким страшним як спершу. Вона тілько все думала: «бач, яке воно! я ніколи не то, що бачила, а й не гадала, щоб на світі було таке!» — і страх перейшов у дивування.
Увечері й корови прийшли. Господиня сама їх подоїла, вона варила вечерю кацапам. Упоравшись, уже геть пізно лягла вона спати і заснула зараз же мертвим сном.
Така її була щоденна праця, і в такій роботі незамітно для неї пішли собі дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Господиня побачила, що вона хоч і дурненька, але робоча й слухняна дівка, добре обходилася з нею і хоч під час і лаяла її, а понаравила її усією душею, і бачила вона, що нею, як скотиною, можна усе робити, все на неї валити і вона на те нічого не одкаже, тілько, звісно, треба годувати й одягати. А коли побачила, що Солоха любе наряжатися у червоне й рябе, то купила їй рябого червоного ситцю й пошила одежу. Боже! То було велике свято в житті Солошиному, вона цілий день ходила й тілько те й знала, що щупала свою одежу. За це й Солоха полюбила свою господиню, і зажили б вони, здається, до споконвіку так любо та хороше, якби не одне лихо...
Солоха чим далі все товщала, це примітила й господиня й думала про себе: ну що ж робити! хай уже й з дитиною. Воно й те, що покою не буде, так за те ж і плата яка. Дивно мені тілько, — де така поганка набігала? — Так думала господиня й помирилася. Та Солоха чим дужче товщала, тим більше якось сліпла: зблизька все вона добре бачила, а здалеку — все мов розлазилося гень-геть у сторони, рідшало й застилалося серпанком. За це й сусідка господині, шпарка й горласта міщанка, прозвала її гандзоокою. До цього ще її обнімала під час туга пекуча, зло невиразне. Від чого воно й чого, вона сама не знала. Найде туга — вона почне голосити, найде зло — теж плаче, тілько аж позеленіє од злості: у ті часи вона якби мала силу, усе б побила, потрощила, порвала. В ті часи доставалося й горшкам і кочергам. Господиня спершу її лаяла, раз хотіла й бити, так Солоха огризнулася, як собака, вона подивилася-подивилася та й подумала: це на неї така пошесть, і в такі часи не заставляла її робити, а сама правилася.
Так одного осіннього хорошого вечора в листопаді, коли після Денної спеки настала вечірня прохолода, у неділю сиділа собі господиня Солошина й сусіда її коло двору й розмовляли то про свої згоди, то незгоди та всякі випадки житецькі. Сонце вже спускалося за гору і горіло променистим огнем, золотячи сумні кучеряві хмари, що з боків, мов кабаки, облягли спадень.
У той час Солоха вигнала коров за двір; вони чогось поболілись, і господиня не веліла гонити в череду. Здоровенна сучка Рудька вибігла за коровами з двору.
— А куди се ти, гандзоока, корови женеш? — сміючись пита її сусіда.
— Напувати, — одказує Солоха, та й погнала помалу. Між сусідою й господинею пішла така розмова.
— А що, як вона? — питала сусіда.
— Нічого, і трудяща й роботяща, одно тілько — дурненька й підсліпувата.
— Підождіть лишень, ми з неї посміємось трохи, — каже сусіда, та й почала гукати.
— Солохо, Солохо! Нащо ти теля випустила?
— Де? — запитала Солоха.
— А он, — каже сусіда й указала на сучку Рудьку.
Солосі справді здалася собака телям. От, недовго думавши, вона підняла дубець і давай ганятися за нею, загонити у двір. Бігає за собакою та все кричить: Лишка! Лишка! Собака й сюди й туди, — а вона знай пиряє за нею. Господиня й сусіда сидять собі та сміються, як кишок не порвуть. Люди, побачивши, що так сміються собі сусідки чогось, вийшли подивитися та, побачивши, й собі почали реготати. Реготи та сміхи неслися вподовж усієї улиці, а Солоха аж упріла, ганяючись за собакою. — А щоб ти пропало, яке швидке! — промовить, та як майне... Надолужило вже їй бігати, досада й зло стали її проймати, надолужило уже й господині сміятися та й жалко їй стало ніг своєї робітниці.
— Та що ти то робиш, дурна? — озвалася вона до Солохи. — То собака, а не теля. Покинь та жени коров скоріше.
Солоха як стетеріла. Досада й зло пройняли її серце, закипіло воно, як на ножі, запалало, як у вогні... Сором і жаль прокинулися у йому... та й запеклися. Почервоніла вона, як жар, потім побіліла, як полотно, позеленіла, як жаба, й хутко погнала корови до води.
Не знала, не пам'ятала, як догнала їх, напоїла й знову пригнала додому... Опам'яталась тілько коло печі, коли жарке полум'я лизало своїми вогняними язиками чорні челюсті печі й освічувало її грізне й жовтозелене лице.
— Ага, проклята! — чудно на всю хату скрикнула вона й, ухвативши горілу головешку з печі, майнула з нею надвір.
Незабаром, то вже господиня почула ґвалт на пожар: москалі барабанили-сурмили, дзвони ґвалтували, вили, люди кричали — пожар, пожар!
Як несамовита вибігла вона з хати й трохи не впала,— огонь обняв кругом сусідин хлівець, що стояв недалеко од її загороди. Солоха стояла серед двору, указувала їй рукою на пожежу й сміялася божевільним сміхом...
Пожар тілько змів хлівець та й годі, — далі не дали йому розійтися, — залили водою, закидали землею.
Солоху взяли в тюрму. Там вона й родила. Дитина пожила неділю та й умерла, Солоха її не любила, не годувала.
Тепер ми бачимо Солоху на возі, везуть її прив'язану спиною до коней, попереду йде москаль і барабане, позаду катюга з своїм пугою. Далі од його квартальний і другі пани. Возять її по всьому місту, по всіх улицях, люди ходять, дивляться, жалкують, що таку хиру й болізну буде катюга бити. Вона ж сидить собі, схиливши голову, й дивується, нащо її возять по городу, нащо вибиває над нею барабан; чого збіглися люди дивитися на неї.
— Ага, це та палійка! — кричать одні.
— Бач, яка смиренна тепер, — кричить сусіда її господині, — а як підпалювати, так нам дай.
Поміж народом пробилася до ката якась старенька горбатенька бабуся й протягла йому шажка у руку. Кат узяв шага й гордо подивився на бабусю.
— Не бий її, лебедику, дуже, — промовила вона до ката, — бач, яка вона безталанна.
Перехрестилася й скрилася між людьми. Кат тілько усміхнувся. Після неї й другі почали підходити й давати то шаги, та копійки катові, він, як піп на часточку, брав їх і кидав у кишеню.
А ось повозка під'їхала до шибениці й стала. Кат скочив на віз й, одв'язавши, звів Солоху й повів до стовпа. Тут він їй прив'язав назад руки і випрямив голову. Народу зібралося кругом — нігде й пальця просунути. Крик, галас нісся на ввесь вигін, — люди хвилювалися, як вода на морі.
Ось крикнув хтось: тихо! Галас стих. По ступеньках зійшов до Солохи секретар і другі пани. Секретар почав читати. Довго й голосно читав він. На кінці було: а таку-то Солоху за підпал хлівця лишити усіх прав і состоянія, наказати через ката сотнею батогів і одіслати у Сибір в каторжну роботу на 10 літ. Почався знову гомін. Пани зійшли, показався піп. Солоху одв'язали, довго й тихо щось він їй казав, висповідав, пішов. Солоха перехрестилася. Кат звелів їй поклонитися народові. Вона схилила голову, кат збив з голови їй платок і почав топтати ногами, потім почав скидати одежу. Солоха стояла, як тінь, бліда-бліда, худа й похмура. Люди ґвалтували, там почувся крик одради, там горя, там і ридання чулося... Кат роздів Солоху й нахилив, — настала послідня хвилина й народ умовк, дослухаючись, що ось скоро свисне батіг і почується нестямний крик. Але цього не діждався народ. Тілько що кат положив її на кобилу й почав прив'язувати голову, руки й ноги, — як народ побачив щось за чоловіка на коні, котрий пер що сили й кричав: «Стой! стой! остановись!».
Народ роздався, їздець під'їхав до шахвоту і скочив з коня. Довго щось не чутно було. Потім піднявся кат, за ним і Солоха, кат накинув зо зла на неї верхню одежину й знову постановив коло стовпа. Секретар зійшов і почав читати дрижачим голосом. Довго щось читав він, а закінчив: що бити — годі, й на каторжну роботу — годі, а тілько в Сибір на поселеніє. Кат хутко її звів на віз і скоро одвіз назад у тюрму.
— Що за оказія, — питає чоловік чоловіка, — що й не бито?
— Аже що старий цар умер, а молодий настав — то помилував.
— Поми-и-лував... та й краще зробив, що помилував, — одказав перший та й розійшлися обоє.

 

[Між 1869 і 1873 pp.]


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах

 

чохол ipad івано-франківськ