Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Палій

ПАЛІЙ

 


І


Перша осіння доба. Ніч. На темно-синьому небі лупають ясні зорі; місяць високо виплив, аж над головою стоїть, повний, блискучий; миготить, горить його ясне коло; тремтить та мліє серед прозорого повітря сизо-білуватий світ. Ясні плями плигають по чорній землі; довгі тіні від гір та дерев простяглися вподовж, непримітно ворушаться; глибокі яри задиміли, закурилися туманом. Тихо усюди — ані шерхне; невеличкий заморозок сковує вітрові крила і осідає на низах срібною росою.
Спить-дрімає земля. Спить і дрімає село Ліски, розкинувшись по високій горі понад Пслом. Посеред його, з-під віночка широкогіллястих лип, піднімається високо угору кругла оселя білої церкви; зеленіє покрівля, горить і блищить баня і хрест; кругом скупились людські хатки, густо, мов копиці на родючій луці, укрили всю гору; кругом їх і поза ними у темній темноті буяють садки. Збігають вони невеличкими кущами з гори, темними кім'яхами унизали все підгір'я; а геть понад Пслом, наче сторожі, вистроїлися у ряд гінкі тополі, перекидаючи аж на другий берег свою довгу тінь.
Спить-дрімає село. Не шелесне ніде, собака не гавкне; тільки місяць з високого неба догляда його спокій та вода на млинах в лотоках дзюркотить і ще більшу наганяє дрімоту.
А то хто сновига по горі коло кола невеличкої хати, що стоїть одна собі одним без огорожі, без обори? Довга тінь манячить серед освіченого двору. Видна чоловіча постать, чорна свитка, ягняча шапка, з ціпком у руках. То хазяїн вийшов озирнути своє добро? Чи п'яниця крадеться від жінки у шинок? А може, злодюга огляда, що б його краще поцупити?
Ні, то Грицько Чайченко, парубок літ двадцяти, бравий та гінкий, як молоденький дубок, викрався від хазяїна додому.
Він довго озирав на неогороджене дворище, похилу хату з дірчавою оселею, з битими шибами у вікнах. Серце його боліло, озираючи те, він хапався за голову, чухав потилицю і важко, зітхав. Надивившись, він шпарко порвався до дверей.
— Здорові! — привітавсь він, увійшовши у хату.
— Ти, Грицьку? — обізвав його в темноті тихий жіночий голос.
— Я, мамо.
— Здоров. А що, довідатись прийшов?
— Довідатись.
— Чого ж так пізно? Уже всі облягли.
— Та так. А батько сплять?
— Сплять! Бодай він навіки заснув! — гірко промовила мати. — Знову розпочав. Що не попаде — все тягне у шинок. Станеш плакатись, станеш казати: «Що ти думаєш? Он діти ростуть! Старшого запетлював та й менших по наймах розпустиш...». Так куди! І сякі, і такі, і гладкі та мизаті. Чарки горілки через їх з добрим чоловіком випити не можна! Таке понесе, що тільки слухай!
Місяць ускочив у вікно і довгим снопом срібного світу упав серед хати. Повиднішало: з темноти виплила піч, стіл, лави, забіліли стіни. На полу біля білого комина чорніла постать сухої кістлявої молодиці, опустивши безнадійно руки на коліна. Голова її була закустрана; очіпок зсунувся на бік; на сухому обличчі — журба, ув очах — гірка мука. Високий та ручий парубок стояв серед хати проти неї і тільки дивився на матір.
— Ти ще б, Грицьку, сказав йому що-небудь! Мої речі — горох об стіну! — з плачем вимовила мати, і постать її затремтіла.
— Горбатого вже могила виправить, — гірко промовив парубок і пройшовсь вподовж хати. — Хіба я не казав йому? Хіба я не прохав, не грозився шинкарям, щоб не давали під заклад?.. Один біс!
— Що ж його казати, сину? Уже ж і так він залив мені за шкуру сала! Як у ту безодню бочку ллє! Та ні хвороби на його, ні лиха немає! Гірка моя доленько! Занапастила я свою голову за п'яницею та й вашу разом з нею! — заплакала мати.
— Чого ж ви плачете? Що сльозами поможете? — скрикнув парубок і, не дожидаючись одказу, мерщій вискочив з хати.
Серце його наче хто на стократ краяв; мов хто гострий ніж повертав у йому, так воно нило, боліло. Не оглядаючись, він мерщій подрав вподовж улиці, не гадаючи, куди і чого. Аби не чути того плачу, аби далі бути від його, він радніший гайнути і на край світу!
Йому і так гірко було. І без того наче хто ралом драв по його душі, гострим зубцем добирався до самого дна. Рук і ніг він не чув, так вони у його нили, боліли, а в ухах бухкотів несамовитий гуп ціпів.
З самого досвітку і до пізньої ночі він молотив у свого хазяїна Павука. З ним ще молотило три чоловіки — приймаки Бобенко, Грицай та Кавун. Вони так немилосердно грали ціпами, що аж земля гула, солома угору на сажень летіла! А цей гнидявий Павук, знай, навідувався до їх та наказ[ув]ав: «Ой, не бавтеся, хлопці, не гайтеся! Ще й половини стогу не збили. Семигривеник, хлопці, гроші, їх не знайдеш аби де, а вас ще до семигривеника треба нагодувати й напоїти».
Коли приймаки мовчали, що ж йому було казати, роковому наймитові? І він мовчав, хоч його так і поривало зацідити ціпом уїдливого господаря.
А господар не вгавав. Постоє, постоє біля їх, подивиться, як ціпи один за одним, піднімаючись вгору, гудуть-бухкотять... Бух! Бух! Бух-бух! — і не стало снопа: тільки скаче зерно вгору, та солома розлітається на всі боки.
— Ех, любив я колись молотить! — скрикує Павук. — То тепер ні к бісу способний. А колись молотчик з мене був. Вісім кіп набивав в один день.
— З паніматкою? — не стерпівши, зле запитав Грицько.
— З якою паніматкою? То не жіноче діло! — одказував спокійно Павук. — Сам-один. Один, як палець.
— І давно ж се було? — знову пита Грицько, бликнувши на хазяїна оком.
Гнидява Павукова постать затремтіла.
— А ти не базікай та не розглядай на всі боки. Он як ціпом махаєш! Ти по снопові, а сніп від тебе. Ти так улучай його, щоб він відразу надвоє перепався. А то пере-пере — як у подушку! А язик, бач, довгий. Якби язика повернув замість ціпа, то корисніше б було. Ти знаєш, що поки не зіб'єш до обіду три копи, то й обіду не буде?
— Тобто паніматка не встигнуть зварити? — усміхаючись, мовив Грицько. Молотники зареготались. Павук почервонів.
— Не базікай, не базікай, кажу! Знай своє стійло... Ти з ким розбазікався! — скрикнув Павук. — Рівня тобі я, га?
Молотники мовчки молотили, мовчав і Грицько. Червоний Павук, витріщивши, як цибулі, очі, дивився на його; руки і губи у його тремтіли.
— Такий тепер світ настав, — помовчавши, мовив Павук. — Яйця стали курей учити. Хе-хе... От ти і знай. Матернє молоко коло губів не обсохло, блазнем блазень, а базіка!
— Хто ж то за того блазня робить? — гірко спитав Грицько.
— Що ж він робить? Як він робить? — призро замовив Павук. — Не додививсь до його роботи, то й вийде пшик! Мало чого, що він зможе, а що з того? Якби ж то так щиро і за діло брався. А то силою бог наділив — чорта б перервав, а байдиками себе так зноровив — соломини не зломе. От і піди ти з такою роботою. А воно ж, може, і гріх, на те господь і силу дав, щоб тією силою по правді орудувати.
— Якби ж то по правді!
— Ото ж то й є, що не по правді, — замовив радо Павук. — Сам знаєш, а все тебе лиха година ворушить там усередині — не мовчи, не мовчи! Язиком повертає! — злегка укорив Павук і відійшов до ожереду соломи.
Підійшовши, він почав її оглядати, ворушити. Устромив руку, витяг жменю і роздивлявся колос. Це знову як порветься з місця та прямо до молотників.
— А це, а це що? — тикаючи колосками трохи не кожному у вічі, замовив він так швидко, що аж словами давився. — Оце так б'єте? Оце так вимолочуєте? Га! Цілісінький, повнісінький колосок!
Молотники стали, подивилися на колосок, на хазяїна. А той розходився.
— Воно ж, хлопці, гріх так. Це ж воно від бога. Господь на те й родить, щоб його як слід прибрати, причепурити. А ви тільки нехтуєте. Хіба ви нехтувать стали? Як же це так? Воно ж і грошей, і поту людського стоє. Скільки біля його поту того вилилось? А ви так на мишоїд зоставляєте.
— І то божа твар, і тій щось треба кусати, — замовив Грицай, молодший білявий чоловік з миршавою бородою, своїм тихим голосом і одвернувся.
— Та воно, бачте, панотче, — гукнув товсто Бобенко, високий, як верста, а сухий, як в'яла тараня, чоловік, — буває так, що колосок заскоче в солому — і не влучиш його.
— Як то заскоче? А ти бий так, щоб не заскакувало. Бий, вибивай, та не одбивай, щоб не заскакувало!
— А може, то в перевеслі було, — умішавсь Кавун, сивоголовий дідок.
— А як в перевеслі, то що? — запитав Павук.
— Звісно, скручене... — прогув Бобенко.
— А ти розкрути. Колись, як я молотив, то й руками розкручував.
— Такого, здається, як і світ настав, то не бувало, — знову замовив Кавун. — Ще я такого і зроду не чув, щоб хто руками перевесла розкручував.
— Ай, гай-гай! — затрусив головою Павук. — От ти, бачу, і зостарівся, і посивів, а мене, старого чоловіка, божитися приневолюєш.
— Чого ж його божитися? Я тільки кажу, що зроду такого не чув. Бо й не чув.
— Тобто я брешу, по-твоєму? Га, брешу? Я, старий чоловік, з-за колоска стану брехати?
— Та бог з вами. Що се ви? Хіба я кажу таке? — засоромившись, мовив Кавун.
— Ні, ні. Видно, брешу. Коли ти, старий, такого не чув ніколи і не бачив, що ж молодим тепер казати? Не ждав, не ждав я такого від тебе. Я й наймав тебе задля того, що думаю: старий чоловік, бувалий, він і молодим добрий привід даватиме. А він тепер каже — брешу, — корив Павук.
Кавун, похнюпившись, стояв перед хазяїном, наче винуватий, червонів, м'явся. Бобенко дививсь то на того, то на другого і по його сухому обличчю бігала усмішка. Грицько відсовував ціпильном солому, а Грицай, одвернувшись, дивився кудись далеко-далеко.
— Ану, чого ж ви стали? — гукнув Грицько, відсунувши солому. — Плюй у руки та за ціпи! Треба ж три копи до обіду на брата збити! — придавив на кінці.
— Так, так, Грицьку! — повернувся до його Павук. — От хазяйський син. Шкода тільки, що хазяїн сам десь у шинку сидить.
— Поздоров, боже, добрих людей, він таки там частенько кисне, — одказав понуро Грицько.
Павук засміявсь, замахав руками, зашамотів беззубим ротом — щось, видно, казав, та молотники так замахали ціпами, що, окрім гуку, нічого не чутно було.
До самого обіду не одходив від їх Павук. До самого обіду снував то коло току, то коло ожереду соломи, все вичитуючи та наставляючи, як треба молотити. А обід, як нарошне, загаявся; Бобенко, скромадячи у потилиці, не раз уже скоса поглядав на Павука, та не рішався сказати. Кавун якось натякнув. Спльовуючи на руку, він мовив: «Ач, уже й слина присохла».
— Присохла, діду? — підхопив Павук. — А ти б водиці напився, промочив у роті.
— Не до води, коли їсти хочеться, — одказав Кавун. — Чогось іншого треба, ситнішого.
— Чого б же то? — заклопотався Павук. — Обідати? Так, видно, обід ще й досі не вварився, бо покликали б.
Уже сонце і геть-то повернуло з полудня, уже і спускатися під гору почало, а обідати не кликали. Воно б, може, ще й довго той обід не вварився, коли б Грицай не поміг. Добивши снопа, він швиргонув від себе ціп і, опускаючись на солому, мовив: «Буде! Годі! Пора обідати. Поки не наїмся, молотити не стану!» — додав він, рішуче махнувши рукою.
— Та час, час уже. Аж кишки присохли, — гомоніли Бобенко і Кавун, опускаючи ціпи.
Павук глянув на їх, ухмильнувся, усміхнувся.
— Правда ваша, правда, пора обідати. Та щось не кличуть. Петре, Петре! — загукав він на молодого красня, що походжав по двору. — Не був у хаті, мати обідати наварила?
— Та вже давно, — одказав той.
— Бач, дурню, чом же ти не скажеш? І самі ждете, і людей морите! — заклопотався Павук. — Я ж зараз, хлопці, — повернувся він до молотників. — Побіжу, накажу, щоб мерщій лаштувались, а ви б же тим часом солому прибрали.
Молотники мовчали, а Павук подибав до хати.
— Недаром люди не раяли, — скребучи потилицю, нешвидко замовив Бобенко, — не йти до сього найматися молотити. Там, кажуть, і кишки вимота та ще й не абияк, а жаліючи. Отже, як бачу, не брехали люди.
— Недаром Павуком прозвали! — запалюючи люльку, крізь зуби процідив Кавун.
— Це ще, діду, цвіт, — умішався Грицько. — А ягідки ніт... Ви ще паніматки не бачили.
— І вона хіба така? — спитався Бобенко.
— Цей з тебе жили мотає та Лазаря співає, а та прямо насяде та, як крук, клює, — доводив Грицько.
— Обоє, значить, рябоє! — каже Кавун.
— До пари, — повідає Грицько. — Якраз до пари. Як там кажуть, чорт сім лаптів стоптав, поки їх до пари стаскав, а, стаскавши, і сам заплакав!
— І зародиться, прости, господи, таке! — здивувався Кавун.
— Не гнівіть, діду, на бога, коли самі винуваті! — сердито бовкнув Грицай.
— Чого ж самі винуваті? — спитався Бобенко.
— Сповадили так. Мовчите, от він і розбирається так.
— Що ж ти йому скажеш, коли він хазяїн, а ти його робітник?
— То що, що хазяїн? Як хазяїн, то хай що хоче, те й робе — і голодом море, і в плуг запряже!..
— А що ж йому, плювати у вічі? Коли за ним сила, коли він могучий?
— То що, що могучий? Хіба він не однаковий у бога, що й другі? Що дука, багатир, хай йому його багатирство і зостається, а зароблене мені віддай! — товче Грицай.
— Та ти розумний, недарма тебе і в шалапути постригли, — мовив Кавун.
Грицай замовк, одвернувся, а Грицько аж баньки витріщив та, дивився на Грицая. Йому вперше доводилося побачити, як Той одним своїм рішучим словом здолав відразу його хазяїна. Йому самому не раз приходилося з ним гризтися, та нічого не вдіє; от Бобенко і Кавун теж примовлялися сьогодні скільки раз за обід, а Павук хоч би тобі трохи подався! Як же замовив Грицай — де ділися й лестощі Павукові, його єхидні заміри, неначе малу дитину повивачем, він сповив Павука своїм словом. І хоч би ж то з себе показний та дужий, а то зомлілий та похмурий. Видно, правду каже дід, що Грицай шалапут, — шалапут, видно, й є! Вони, кажуть, велику силу у словах мають, кого схотять — заговорять, — думав Грицько, дивлячись, як на яке чудо, на шалапута. Йому так хотілося побалакати з ним, дознатися, що то за таке ті шалапути. Люди кажуть, що вони не п'ють, не курять, у церкву не ходять, не по-нашому моляться, замість плащаниці стару бабу кругом шаплика з водою носять, чого не накажуть! А от би тепер і довідатись, розпитатись. Тільки коли б на самоті.
Грицько страх шкодував, що, як кликнули обідати, Грицай перший устав і пішов, за ним поплелись Бобенко й Кавун. І чому б йому хоч на хвилинку не загаятись; хоч би дав йому попрохати, чи не прийняв би він і його до шалапутів? Маючи надію побалакати після обіду або увечері, Грицько і собі пішов до хати.
День задався ясний-погожий. Сонце хоч і навзаході, а ще припікало-гріло. У холодочку біля хати сиділи молотники, дожидаючи страви. На викопаному з дерну столові, засланому лихенькою ряднинкою, лежало півхліба, чотири ложки. Кругом його сиділи Кавун, Бобенко, Грицай. Бобенко та Кавун похнюпились, мовчали, Грицай, одломивши окраєць хліба, жував.
— Та йди вже мерщій, — углядівши Грицька. мовив Бобенко, — видно, тебе дожидають, не дають.
Грицько мав був сідати.
— Грицьку! Грицьку! — донеслося з хати, і в вікні показалося широке обличчя вже немолодої жінки. Воно було чорне, з гуластим носом, з зеленими витріщеними очима.
— Бач, і він туди ж! Розсівся, як пан! Іди, лишень, візьми горщик з борщем. Чи сама вам буду служити? Буде того, що напанькала.
— Іди, Грицьку! Іди мерщій! — злегка ляпнувши його по плечі рукою, мовив Бобенко. Грицько схопився, побіг.
— Ото й скорий же до страви! Чи то й до роботи такий? — почувся з хати той же жіночий голос. — Он, на припічку стоїть великий горщик, отой і бери! Та не той, дурна твоя голова! — залящала, аж молотники здригнули.
— О, дядина голосна! — сказав Бобенко.
— Та й по пиці видно, що з перцем! — додав, усміхаючись, Кавун.
Бобенко зареготався.
— А ви вже ж, діду, і в пику не бачили?
— Та де не побачиш? Виставилася у вікно — думав, ведмідь.
Аж ось з-за хати показався Грицько з золінником у руках. Він його бережно ніс, щоб не схлюпнути.
— Мерщій, мерщій, парубоче, неси. Як углядів, то за кендюх неначе хто пазурями ухопив, — замовив Бобенко і, схопившись, побіг Грицькові допомагати.
— Отак і за кухаря, і за робітника, — мовив понуро Грицай, опускаючи ложку в чавун.
— Та ти хоч би харю перехрестив! — укорив його Кавун.
— Нащо? — спитав Грицай. — Що сподобив господь отакого поганого борщу дождатись? — додав, кладучи ложку.
— Бач, пундиковий, розбирає. А ти так: хоч вовни, аби кишки повні! — мовив Бобенко, не поспішаючи укидати у рот ложку за ложкою.
Попробував і Грицько. Борщ був справді недобрий: густий, аж за ложкою тягся, кислий-солоний. Іржа з сухої тарані, як криваві плеса, плавала по верху, накришена свікла порозпиналася, наче жаби.
— Ану, копирснути глибше, чи там не добріше? — сказав Кавун, запускаючи ложку на саме дно, і витяг звідти повну луски.
— Ага, бач якого м'яса укинула нам господиня! — мовив він, шпурнувши луску за себе і кладучи ложку.
— А ви, діду, до м'яса ласенькі? Не їжте, лишень, усього, зоставляйте до каші, — реготався Бобенко, сьорбаючи щербу, аж поза вухами лящало. Кавун, Грицай і Грицько мовчки жували шматочки хліба.
— Буде, годі, щоб охват не напав після такого ситого борщу! — сказав, удовольнившись, Бобенко.
— Заїж хлібом того, що немає, — процідив крізь зуби Грицай.
— А ви вже з хлібом і управились! Швидкі які. Ану, Грицьку, ти наймолодший. Біжи, лишень, та принеси ще хліба. Щось у роті гірко, наче після полину.
Грицько пішов.
— Оце хай бог милує! Оце ненажери! Уже весь хліб пожерли. Оце найняв молотників, молотять добре! — почувся з хати крик. — Он бери кашу до борщу. Хай борщ з кашею їдять, хліба немає.
— Та борщу не хотять. Недобрий, кажуть.
— Як недобрий?! Брешеш ти, ледащо. Сама варила, сама куштувала. Для тебе, може, недобрий. Ти звик з батьком ласеньке їсти, поки всю худобу проїли, а тепер на чуже накинулися. Не звикайте до чужого! Яке піднесли — таке й їжте.
— Та підіть самі довідайтесь, коли я брешу.
Щось стукнуло-зашамотіло... Незабаром перед молотниками, наче з-під землі, вродилась Павучиха — огрядна, висока. І без того чорне її обличчя ще більше почорніло від злості, очі виставились, жісткі та злі.
— Що це ви завередували — і те недобре, і друге несмачне?— скрикнула вона на всю горлянку. — Дома у себе і того не маєте, давитесь чорним хлібом з остюками, а сюди прийшли вередувати? Не бути по-вашому, їжте те, що підставили.
Бобенко і Кавун похнюпились, мовчали, а Грицай повернувся до Павучихи, призро глянув їй у вічі і ще призріше мовив:
— Ви, паніматко, не кричіть та краще самі покуштуйте отого борщу — такого собака не їстиме.
— А ти що за командир такий? Де ти взявся?
— Де б я, паніматко, не взявся, а коли я став до вас молотити, то харчі давайте такі, як слід, а не борщ з лускою.
— З якою лускою, жаб'ячі твої очі? — визвірилась на його Павучиха.
Грицай мовчки повернувся, узяв ложку, запустив на дно золінника і, витягнувши повну луски, підніс її Павучисі.
— Он, бач, — мовив він тихо і швиргонув луску від себе.
Павучиха стулила губи, схитнула головою.
— Де ж вона, моя матінко, взялася? — попускаючи і геть-то голос, спитала вона, дивуючись. — Сама ж рибу чистила, сама перемивала, ложила.
— Там тільки шматки шкури, з риби і кісточки немає! — каже Грицай.
— Дивно-дивно. Це хтось, певне, зо зла, — замовила Павучиха і повагом пішла до хати.
Незабаром після того вернувся Грицько, несучи в одній руці кашник з кашею, а в другій у мисці три невеличких рибини вареної тарані.
— Бач, і риба є, — углядівши, мовив Бабенко. — Ти таки, чоловіче добрий, пошептав, — повернувся він до Грицая.
— А то так, як ви, став би мовчки їсти те, що і собаки не їдять.
— Та хіба ж я за те тебе лаю, я ж дякую! Спасибі таки тобі, що примовився, і ми посолонцюємо.
Грицай мовчав.
— А як, діду, рибу їсти? Мабуть, краще з кашею? — спитав Бобенко Кавуна.
— Та хоч і з кашею. Бач же, там тільки три, а нас чотири. Накриши та перемішай з кашею, от кожному воно і достанеться.
Бобенко не загаявся — зразу за рибу, пообдирав м'ясо, повикопав кістки, потім пом'яв гаразд ложкою, наложив каші повну миску і почав її вимішувати.
— Чи її борщем помастити? — спитався.
— Та масти, — все ж воно повніше, ситіше, — одказав дід.
Бобенко укинув трохи борщу, ще перемішав, ще.
— Готово. Ану за ложки...
Каша, хоч і пройшла димкою, оже, на голодні зуби та задобрена рибою, і геть-то здалася доброю. Молотники прийнялися до неї, як до чого невиданого, несподіваного; ложки, мов ті ціпи, хутко заходили — одна до рота, друга до миски. Добиралися уже до половини, як біля їх, наче з-під землі, уродився Павук.
— А ви, хлопці, й досі їсте? Довгенько, довгенько. Я думав, що як виголодалися, то хутко з стравою управитесь, — а ви таки смакуєте.
— Посмакуєш такого борщу, як нам піднесли! — сердито сказав Грицай.
Павук скоса глянув на його та тільки струснув головою. Потім одвернувся, глянув на тік.
— А ви, бачу, і не послухалися мене: соломки не прибрали? Еге? Ну, нічого. Після каші приберете. Тепер уже день маленький, он сонце навзаході, та й з обідом сьогодні трохи загаялися, після обіду ніколи вже спочивати. Замість спочинку соломку приберете, от воно каша і осяде.
Молотники мовчки правились біля каші, а Павук, погомонівши ще трохи, потяг на тік.
— Наїдайтесь, наїдайтесь, діду, щоб було що соломкою осаджувати, — мовив до Кавуна Бобенко, коли Павук геть одійшов від їх,
— Чи чуєш, чоловіче, для мене все рівно. Я і влітку не звик після обіду спочивати. Потягаєш сучка, от тобі і увесь спочинок.
— Та воно-то і я не звик, — одказав Бобенко, — коли робота повагом, по силі, а як отаке нагальне, як тута, — то добре б з півгодини прикорхнути.
— Тобто, щоб рівно по животу розійшлося? — засміявся дід.
— Еге ж. А то, як роботою осаджуєш, то воно не рівно і уляжеться, в однім місці руба стане, а в другім боком.
Кавун реготався з Бобенкових вигадок, усміхався і Бобенко, Грицько мовчки доїдав кашу, а Грицай, обхопивши коліна руками і похнюпивши голову, мовчав, немов він сидів не між людьми, а сам-самотою серед широкого поля на обніжку.
— А ти чого так засумував? — обізвався до його Бобенко. — Що не прийдеться спочивати?
Грицай мовчав, мов не чув, що то до його була річ.
— Не займай його. Він, бач, по-своєму, видно, богу молиться: коліна обняв, голову, як сич, опустив та роздабарює з богом, — зашамкав Кавун.
Бобенко зареготався.
— Регочи не регочи! А воно й нам пора подякувати! — сказав Кавун і, повернувшись на схід сонця, захрестився. Бобенко собі за ним почав молитись. Грицько прибирав посуду, а Грицай все сидів похнюпившись.
— Спасибі богові та й мені, а хазяїнові ні! — мовив Бобенко, помолившись.
— На здоров'я! — одказав дід. — За віщо ж то вже собі? За те, що їв?
— А то ж хіба не робота? — спитав Бобенко.
— То так-так, робота, бач, важка: не чужим ротом жуєш, а своїм таки, — одказав знову Кавун і присів наложити люльку.
Бобенко приязно глянув на діда.
— Чи воно б, діду, не можна з вашим кисетом познайомитись? — граючи очима, запитав.
— Тобто тютюну на люльку?
— Еге ж.
— Можна. Чому не можна? Тютюн, слава богу, не купований.
— Де ж ви, діду, взяли?
— Свій, чоловіче добрий. Баба торік посадила. У нашого пана в якономії то його достогибелі, от як садили розсаду, то гіршу і викидали. А баба, моя таки жінка, натрапилася якраз на те, візьми та й визбирай ті покидьки. Цілу пелену набрала. Посаджу, мов, що буде. Виросте — чоловік знайде йому ярміс.
— Піддобрюється, значить? — уставив Бобенко.
— Ну, і посадила цілу грядку, таки чималу. Та що, я тобі скажу, за тютюн уродився! Широколистий та добрячий. І в пана на всьому городі не було такого листу, як у мене на самому поганому стеблі. Щось вона його таки чималенько набрала. Та таке добро: хочеться, а тут і є.
— Та ще, видно, й непростий, діду? — роздивляючись на долоні, спитав Бобенко.
— Штамбул, чоловіче, настоящий Штамбул. В якономії німець з його оті смокталки виверчує, що пани смокчуть.
— Ану, панського! — запалюючи люльку, сказав Бобенко.
Не встиг він і розкурити її, як у вікно затарабанило щось так, аж усі кинулися. Крізь шибку зачорніло широке Павучишине обличчя, заблищали її зелені очі.
— Що то ви, хату запалити збираєтеся? — скрикнула несамовито. — Налопалися — де б за роботу, а вони за люльки. А ти чого ще там, бісів плодько, мнешся? Чому не несеш посуди? Подай, раз заходжуватимусь митись.
— Неси вже мерщій! — мовив Бобенко Грицькові, а сам, схопившись, подався на тік. Дід собі, закриваючи люльку рукою, потяг за Бобенком. Грицай устав, призро глянув на вікно, ще призріше на Кавуна та Бобенка, що так поспішали, наче тікали, плюнув і собі повагом поплівся за ними. Грицько, зібравши посуду, поніс у хату.
Коли вернувся Грицько на тік, то вже молотники згромаджували рядком солому. Павук тупцювався коло їх, приглядаючи та наставляючи, як складати, де вивершувати, де розрівняти. Грицько кинувся собі, ухопив трисаженний рожен і, настановлюючи, гукнув: «Ану, придержте!» Рожен пірнув у солому, з другого боку граблями здавив солому Бобенко, і Грицько підняв угору цілий стіг.
— Ану, хто буде кректати? — жартовливо спитався Грицько і підняв рожен на плечі.
— Отак! Не дав і натужитися, щоб добре закректати! — мовив Бобенко, як Грицько вернувся з порожнім рожнем.
— Ви-бо поки зберетесь! Держіть лишень! — знову гукає Грицько, червоний з натуги. Одніс ще рожен, ще, а там і соломи тільки на оберемок зосталось. Тим часом Грицько наскидав снопів з стогу, і не загаялись молотники узятись за ціпи. Знову загупали вони, аж луна роздавалася у сусідніх дворах.
Сонце сідало, небо огнем горіло; череда і отари закуріли селом, заревли бики та корови, закашляли овечата. Настав вечір, по селу пішов гук та гомін. Люди поспішали управитись, поти лягати спати. А молотники одно гупали та гупали ціпами.
— Слава тобі, боже, — молився біля їх Павук, — що погодив сьогодні. Не завжди бог знає, що то буде, — може, дощ, лиха година. Треба поспішати. Ось місяць підіб'ється, присвіте. Ще б, може, хлопці, віночок збили.
— Хай хто хоче, той і збиває, а я ось цього снопа добиваю, більше не буду, — сказав рішуче Грицай.
— А що ж ти будеш, чоловіче добрий, робити? Вечеря, певне, ще не поспіла. Корови з череди прийшли, овечата. Поти з ними вправишся...
— Буду сидіти та хоч плювати, а молотити не стану. Я не наймався на ніч, — перебив його Грицай.
— Гай-гай, який же ти чоловік спорливий. Коли б знав — не приймав би тебе.
— Та й я, коли б знав, не став би сюди.
— А то б і краще було, і других би не збивав.
— Та чого ви, панотче, побиваєтесь, — умішався Кавун. — Поти стіг вкриємо, ворох приберемо, солому зносимо — зовсім невидно буде.
— І ти, діду, таки туди!
— Та вже ж куди кобила, туди і лоша! Не молотити ж доти, поки і снопа не видно влучати, — піддержав у свою чергу Бобенко.
Павук тільки закректав та сердито гукнув на Грицька:
— Іди лише коло скотини поратись.
Грицько пішов, а молотники зосталися з Павуком. Поти впорались з ворохом, уже і зорі висипали, місяць викотивсь з-за лісу, повний та червоний.
— О-о, вже й запорозьке сонце зійшло! — сказав Кавун, ставши передихнути.
— Ого, чимале! Та чого се він так крів'ю налився? — здивувався Бобенко.
— Господь його знає. На завтра, мабуть, вітер буде, — угадував Кавун.
— Ану, годі стояти. Витріщилися на місяць! Чи, бач, яке диво? До півночі будемо возькатись? — підганяв їх Грицай.
Поти стіг вкрили, солому зложили — місяць геть піднявся, пояснішав. Від стогів та ожередів простяглися через тік довгі тіні, поміж широкими плесами місячного світу метушилися молотники, їх темні постаті ледве снували, так вони були зморені.
— Ой, та й засну ж я, повечерявши! — мовив Кавун, позіхнувши.
— Довго, діду, прийдеться вам дожидати тої вечері, — підходячи до їх, обізвавсь Грицько. — Паніматка тільки що впоралась коло корів та пішли печі розтопляти.
— На чорта й краще! — буркнув Грицай.
— Хіба вже, чоловіче, й їсти заманулося? — спитав Павук. — Недавно мов і обідав.
— Коли б же обідав, а то...
— А то? — перепитав Павук. — Ти-бо, чоловіче, як я бачу, дуже пундиковий, — укоряв він його.
— Не знаю, хто б там не закрутив носом, коли б йому підставили бурякового квасу з риб'ячою лускою.
— Та що ти вередуєш? — не витерпів, скрикнув Павук. — Не гарно тобі тута — іди собі. Хіба я тебе держу?
— А то й на завтра зостануся? — покійно спитався Грицай. — Ні. Сюди мене вже й калачем не заманиш.
— То й іди. Чого ж стоїш? Вон з двору! — гукнув охрипло Павук.
— Добре вонкати, грошей не заплативши. Попереду рощот дай.
— Який тобі рощот? Рощот у мене буде тоді, коли усе змолотите.
— Я так не ставав. Я поденно наймався.
— Як поденно? Поденно договор, а рощот після молотнива.
— Та я тепер сей двір десятою улицею обходити буду, а не то що за рощотом буду по десять раз швендять.
— Хоч і двадцятою, а рощоту тобі не буде.
Грицай глянув на Павука призро-призро.
— Ох, дука-дука! — ще призріше вимовив він. — Та тобі мій семигривеник замулив? Дарую тобі його! — гірко скрикнув Грицай і, плюнувши, почимчикував з двору.
Місяць, немов його хто турнув спіднизу, скакнув угору і освітив зразу усього Павука. Вся постать його тремтіла, обличчя було бліде, одні очі, мов уголля, тліли. Він задихався, не міг слова сказати. Молотники боязко поглядали на його, неначе дожидали, що ось-ось затремтить він і впаде бездиханний. Оже він не впав, постояв, потупцювався на одному місці і поплівся до хати.
— Чи ба, який шалапут завзятий! — не швидко вимовив Кавун. — Свого трудового одбіг.
— Добре йому одбігати, коли все те йому вернеться, — вимовив Бобенко.
— Хто ж йому верне? — спитався Грицько.
— Шалапути. Уже ж не хто, — одказав Кавун.
— Вони один одного, як чорт купи, держаться, — додав Бобенко.
— Хіба він справді шалапут? — не віре Грицько.
— Та вже ж не хто: у церкву не ходе, не сповідається, причастія не приймає... Кому ж бути? — одказав Бобенко.
— Та він ще у їх і не простий, за попа чи що, — додав Кавун.
«Шалапут, шалапут», — плескав Грицько, а досада за серце кусала. Йому було гірко, що коли змагався [?] Грицай з хазяїном, молотники не потягли рук за ним. «А Грицай за кого стояв, розпинався? За їх же! Ні, шалапути! Ох, старі голови та химерні!» — призро глянувши на Кавуна та Бобенка, мовив сам собі Грицько і смутний поплівся з току.
Як наближався він до хати, то з хати вискочив Павученко і чимдуж побіг за ворота.
— Куди се, Петре? — гукнув на його Грицько.
Той тільки махнув чимсь блискучим з-за воріт і скрився. У темній улиці розходилося гупання від його швидкої ходи.
Грицько наближався до сіней; двері були одчинені, у печі палала солома і світила на всю хату червоним світом. Проти печі стояла Павучиха і своїми злими очима витріщилася на огонь, на лаві сидів Павук, згорбившись.
— Постій, постій! Я тобі докажу, бісів шалапуте, чий батько старший, — плескав він сам до себе.
— Докажи! — зло гаркнула його жінка. — Ото якби не панькався з ними, не вступав у розмову. А то розбазікається, з батьком мов або з братом рідним. Знаєш, мужик — свиня; його за стіл, а він і лапи на стіл. А не підпускай його близько до себе, не споваджуй — то й страх буде. А то який у тебе страх? Он розпустив і Грицька, що йому і слова не кажи — зразу так і стрибне угору!
— Нічого. Ми їх усіх приберемо до рук, усіх. Ти думаєш, у нас на їх управи немає? Знайдемо. І до шалапутів доберемось. Розрослося бісове зілля, як та кропива... Та нічого. Ми знайдемо і на вас ярміс! Знайдемо.
— Знаходь. Он, скажи краще, що ті роблять? Байдики б'ють? У других, небійсь, так не сиділи б, а в тебе сидять.
— Що ж їм робить?
— Як що? Не знайдеться хіба чого у хазяйстві? Павук мовчав, замовкла й Павучиха.
— Грицьку! Чи ще там вечеря не поспіла? — гукнув на його з-під комори Бобенко.
Не похопився Грицько одвихнутись, щоб одказати, як коло його опинилася Павучиха.
— А ти чого тут, ланце, стоїш? На підслухи ходиш? — гукнула вона на його.
— На які підслухи? Я тільки що мав води напитись.
— Води? Знаємо ми вас, бісових наймитюг! А ви чого так очі на вечерю визвірили? Небійсь, не приходили овець та корів доїти. Підождіть же... — гукнула вона до молотників і скрилась у хаті.
— От тобі й здобувся, Грицьку! — зареготався Бобенко.
Грицько, похнюпившись, пішов двором. Коло воріт він стрівся з Петром Павученком, парубком однакових з собою літ, тільки нижче ростом та багатше одітим.
— Куди се ти йдеш?
— А так! — понуро одказав Грицько.
— А я се бігав за горілкою, — повідав Петро, показуючи пляшку.
— Кому? Нащо? — спитався Грицько.
— Молотникам. Батько розщедрився.
— Це на шалапутові гроші?
— Не знаю. Видно, велика собака здохла! — зареготався Петро.
— А де брав?
— Тут, біля млинів у Лейби. От, брат, у його наймичка! Сама, як рожа, очі, як зорі. І де бісів жид видрав таку? Казав, прийду коли-небудь женихатися. «Приходьте», — одказує. І, брат ти мій, що за добро! — скрикнув Петро і мерщій побіг до хати.
А Грицько як схилився на ворота, та так і закам'янів.
Уже місяць стояв серед неба, як він очумався і, знявшись з воріт, поплівся до хати. Коло хати, на освітленій поляні, він побачив Бобенка, що роззутий стояв і уминав прядиво, а дід Кавун сидів біля його на приспі, мотав півмітка.
— Грицьку, а йди ще й ти доминати! — обізвавсь до його Бобенко, перегортаючи ногами прядиво. — Уже ж і вимну бісову пряжу. Кому доведеться прясти — подякує! Оце зроду-віку не м'яв, а тут, бач, довелось!
— Доминай, доминай, у мене ось уже небагато домотувать зосталося! — казав йому Кавун.
— А що, діду, вечерять захотіли?
— Та пора вже, — позіхнув дід.
— Позіхайте. До вечері ще, може, по чарці впаде, там зосталося...
Незабаром дід домотав півмітка, а Бобенко дом'яв прядиво, і Грицька кликнули давати вечеряти.
— Ви ж, хлопці, не зречіться від свого слова, — виходячи до їх з пляшкою, казав Павук.
— Чого ж нам зрікатися? Хіба воно не правда? — сказав Бобенко, весело поглядаючи на пляшку.
— Глядіть! Глядіть! А ось нате вам ще до вечері по чарці.
Бобенко і Кавун випили і прийнялися за гречані галушки. Грицько сидів коло їх похмурий, похилий.
— А що, парубче, не їси? — спитав його Бобенко. — Наївся хіба?
— Наївся! — одказав гірко Грицько.
Геть уже до півночі бралося, як полягали спати. Кавун і Бобенко на току у соломі, а Грицько під повіткою. Незабаром до його прибіг Петро.
— І я до тебе. У хаті душно, — умощуючись коло Грицька, хвалився веселий Петро.
— А чого ж улітку [?] не було душно?
— Та... — хотів був казати щось Петро і затнувся. — А батько щось замишля, — перевів він.
— Проти кого? — нескоро спитав Грицько.
— Проти того молотника, що пішов додому. Горілкою усіх напував, все допитувався та розпитувався.
Грицькові ще гірше стало. Скільки раз Петро не заводив з ним розмову, та той, наче німий, мовчав, не одзивався.
— Спати хочеш? Ну, спи. А я піду... — мовив Петро устаючи і мерщій подрав з двору.
Грицька неначе дрік укусив. Він кинувся, підвівся; хотів щось крикнути Петрові, та того вже й слід простив.
Сумний і невеселий устав Грицько з лігва і собі почвалав за двір.

ІІ


Вискочивши з свого двору на улицю, Грицько поплівся вподовж неї, не знаючи сам, куди. Йому було важко, гірко. Мов сто гадюк учепилося у його серце і ненаситно смоктали кров з його. Важкі почування поривали душу, гіркі думки снували в похилій голові: випадки пережитого дня, якісь таємні заміри Павукові та гаспидська похвалка Павученкова про жидівську наймичку, безпросипне батькове пияцтво, матерні сльози — все це, зійшовшись до купи, наче огнем, пекло його, тупим ножем пиляло по горлянці, полудою застилало очі. Що ж то замишляє стара лисиця? Не жаль на його: така вже його й честь, а жаль на отих пособників, що за чарку горілки мають утопити свого ж таки брата. А синок? Синок? По батькові пішов: син. Яблучко від яблуньки недалеко відкотиться. Куди він знявся, куди його понесло? До жидівської наймички? Чого? Хіба він з доброю думкою пішов до неї? Вродлива краса молодої дівчини запала у несите дукаченкове око. Його непутить її врода, будить ненажерливу злодіїсть. Почне з дівчат, наймичок, поти перейде і на чоловіків, а там і на село закине сітку. На всю волость розпусте свої тенета. Ловися, мов, рибко, мала й велика! Господи! Доки ж ся неправда буде, доки вона житиме між людьми?
Такі важкі думки клопотали Грицькову похилу голову, викликали другі, зводили їх докупи, наче собаки гризлись у його розрадженому серці, безмірною вагою гіркої туги гнітили душу. Важко йому було, гірко було. Йому ще важче стало, коли він вийшов над гору. Наче змія, в'ючись на всі боки, широким коритом між рудими боками збігав шлях з гори униз, до млинів; по той і по другий бік того шляху, через тини огородів позвисалися садки, окриваючи улицю темною тінню. Всюди так тихо, світла не видно. Он тільки внизу на чистій поляні, недалечко від млинів, жевріє іскорка світу. Там стоїть Лейзерів шинок. Там ніколи не вгасає світло: з самого вечора і до білого ранку горить воно, бо не проходе того дня, щоб якийсь п'яниця не справляв своєї всеношної в бісового жида, де така добра горілка. Там, певне, засів і його батько. Недалеко від шинку, унизу чорніли млини, вода у лотоках шуміла-гула, їй тісно було у тих невеличких суточках, у які запровторила її рука людська. І Псло, лютуючи, котив через дерев'яні корита свою піняву хвилю, розливаючись широким плесом поза млинами. Далі він, як змій, звиваючись на всі боки, потягся вподовж оболоні до того темного пояса, що, наче хмара, піднімавсь з-за землі. То чорніли бори. Неначе сторожі, вони обступили кругом широку і рівну оболоню, по котрій то там, то там блищали озерця, жовтів пісок, біліли луки срібною росою. Місяць обкидав її своїм блідим світом, рідкий туман огортав легкою запоною.
Грицько окинув все те бистрим сердитим оком і напрямився униз. Колись йому було так любо дивитись з сього місця на ту рівну оболонь, на якій місячний світ, побратавшись з псловою водою і вечірньою сутінкою, виводив такі чудовні візерунки. То колись було, тільки не тепер... Грицько спустився на коритчастий шлях і, зійшовши під темний бік гори, поплівся трохи не підтюпцем униз. Не охоткою він так поспішав: вага свого тіла давила на ноги, а круте згір'я само гнало-спускало униз.
Аж ось шлях повернув круто направуруч, побіг униз по положистому боці гори, зате лівий обрубо здіймався над дорогою, одкидаючи від себе довгу чорну тінь. На самому завертні, на високому шпилі став кущ калини, розпросторивши на всі боки широкі віти. Тільки що Грицько підійшов до того місця, як до його донісся знайомий голос:
— Я знаю, кого ти кохаєш. Хто тобі до вподоби.
— А хто? — запитав другий, палкий дівочий голос.
— Знаю. Грицька Чайченка.
Грицько, наче вкопаний, став. І не зітхне, тільки його серце наче що рве, кидає. То про нього річ. То Петро Павученко говоре з Любкою.
— Грицька? — дивуючись, запитала Любка і, зітхнувши, тихо промовила: — А що ж? Грицько гарний парубок.
— Хто ж його гудить? Гарний то гарний, та що з того? Батько його п'яниця, сам він наймит, — одказав понуро Петро.
— Не всім же доля однаково служить. І Чайченки були колись багаті люди, на все село значні, поти не підсів їх Павук.
— Який Павук? — спитав Петро,
— Я не знаю. Є такий, кажуть, чоловік лихий, що нікому в світі добра не жадає. Багатир-дука і хитрий з біса. Отой його і підсів.
— Себто мій батько? — спитався Петро.
— Твій? Хіба ти... Павученко? — рвучи слова, сором'язливо питає Любка.
— То Грицько набрехав тобі. Він, бач, у нас наймитом, то звісно, батько за що лайне, мати гримнуть, от він з серця і набрехав.
— Правда, Любко, правда! Не слухай його! То він бреше! — гукнув чимдуж Грицько знизу.
Він не чув, як щось там зашамотіло на горі, рвонулося. До його донісся тільки гуп та глухе ляскання босої ноги об сиру землю. Видно, хтось тікав. Грицько глянув угору. Аж ось з-за калини висунулася Петрова голова. Обличчя його було червоне, очі, як жар, горіли.
— То се ти на підслухи сюди прийшов? — сердито мовив він до Грицька.
— Я, а що? — спокійно одказав Грицько.
Петро пірнув у калину, скрився.
— Прийшов послухати твоєї правди, — почав Грицько та й не доказав. Здоровенна грудка глини упала перед його ногами, розсипалася на всі боки, обдаючи пилом.
— Так ти он як? Підожди ж! — мовив Грицько і, як вітер, помчався шляхом поза горою.
Петро виглянув на шлях, ще раз шпурнув грудкою навздогінці Грицькові, та, побачивши, що той, одбігши геть, уже карабкається до його на шпиль, наче той заєць, мерщій подрав поза кущами горою.
Грицько страх ухоркався, поки зідрався на гору, а тут Ще немало зосталось до того місця, де росла калина. Грицько, ледве переводячи дух, помчався і туди, та вже не застав там Петра. Далекі тини лущали, і собаки по дворах валували, даючи ознаку Грицькові, що Петро, тікаючи від його, повіявся городами.
— Тю-у! — гукнув Грицько на все горло, аж луна кругом застогнала. Собаки ще дужче завалували. — Хоробрий, нічого сказати. І тини — не заборона! — мовив, сплюнувши, Грицько і сів передихнути [на] мов назнарошне для того викопаному пригоркові. То було якраз посередині гори, де кінчались людські огороди, звідки починалась уже руда глина, прикрита рідкою бур'янистою рослиною: калачиками, споришем, а то і високими коров'яками. З того місця неначе хто розлупив гору на дві половини: вищий край кинув на село, а нижчий, розгорнувши, спустив до води. На тій широкій рівнині де-не-де чорніли глибокі рови, вириті великою водою, над ними порозпиналися кущі бузини, там попелище сивіло, там глибоке глинище чорніло. Глухе пустельне місце! На краю його, біля річки, над самим шляхом видніється шинок — одним одна хатина, без двору, без огорожі, ззаду неї тільки чорніє невеличкий хлівець. За хатою сторч спускається страшенна круча, що Псло, розливаючись навесні, вирив її. За кручею не видно було ні греблі, ні млинів, чутно тільки, як плескалася вода в берегах та шуміло в лотоках; далі сивіла оболонь, на оболоні леліло дві стежки сонної води, де викупувався кругловидий місяць. Кругом їх здіймався туман, огортаючи всю оболоню сивим курищем. Якось аж страшно було: небо таке чисте та зоряне, місяць блискучий та ясний, так любо позирає на землю, а вона, темна, засновується куревом, — здається, щось лихе зачиналося на їй.
Грицько на те не вдавав. Байдуже йому, що б там не діялось. Йому зразу так легко стало. Розмова Любчина з Петром наче рукою зняла все, що гнітило його душу, троюдило серце. Він забув про неміч, котра обгортала його, про сльози материні, про батькові дешпоти, про все на світі. У серці стояла, у вухах бриніла Любчина тиха мова... «Та й молодець же Любка, — усміхаючись, думав він. — Так і без скіска і без мила та дурного й оголила. Е, в нас, брат, так: не спитавшись броду, не лізь у воду! А він-то думав — тільки глянув, вже й моя. От і з'їж облизня. Багато пожививсь? Не всім, каже, доля однаково служить. І Чайченки були колись багаті люди, поки не підсів їх Павук. Молодець! Звісно, вона не знала, що біля неї його син. А він, дурень, ще допитується: себто мій батько? От дурень! Мовчав би вже! Молодець, молодець, Любко. Так їх, дукачів-багачів, хай не заряться на весь світ. Хай не думають усе пожерти. Подавитесь, прокляті!»
Грицько з радощів аж заплескав у долошки. Далі він підвівсь, глянув кругом, свиснув. Різучий посвист, розкотившись по низу, зник десь у тумані. Кругом ані шерхнуло ніщо, знизу доноситься глухе рокотання води в лотоках. Грицько знову свиснув... Знову... Недалеко від його на шляху щось зашкопертало.
— Не свисти! — донісся до його охриплий з перепою голос. — А то як свисну, біси твоєму батькові, то й очі з лоба повилазять. Ти думаєш, у нас як? У нас так...
Грицько зразу пізнав той голос. То гомонів його п'яний батько, вертаючись з шинку. Грицько виглянув з-за калини. Батько наближався до його. Видно, йому і по рівному було важко іти, а на гору ж то? То він нахилявся і поривався прудко вперед, то поточувався назад — от-от упаде!
— Стій! — скрикнув він, тупнувши з усієї сили босою ногою. — Стій прямо, держись браво! Ну, по-солдатському:

Раз, два!
Голова!
Три, чотири!
Причепили.
П'ять, шесть!
Б'ють шерсть.
Сім, восім!
Сіно косять, —

примовляв старий, тупцюючись на одному місці, поти не впав.
— От і впав. Нічого, зведемось. Ти думаєш, я п'яний? Ні, ще зведемось. Ти не дивись, що забродивсь... А ще додому прийду — жінку поб'ю... І задам же я тобі, яга стара! — підводячись і накручуючи кулак, гукав Чайка. — Раз! — скрикнув він, махнувши кулаком і підстрибнувши на одному місці. — Отак тебе, відьмо. Два! Не борони, чорте, — архистратиг іде! — крикнув він несамовито. — А ти думала, як? Однімати від мене чоботи? Ось вони, на ногах... бач? Самі сап'янці: як іде — босої ноги слід пише... Так легше... В чоботях важко. А вона — не давати? Що ж, не дала? Де вони? Шукай вітра в полі! Лейзер, брат, такий чоловік, як заховає — і вдень з свічкою чорта з два знайдеш. А вона — не давати? Синові, каже, жалітися буду. Що ж мені таке син? Сукин син та й годі! Віскряк! От і все. Що він, битиме мене? І земля його поб'є, клятого, коли він зніме руку на батька. Як се можна батька бити? Що батько п'є — і хай п'є! Ніхто йому не указ. Не на те козак п'є, що є, а на те, що буде... Ти думаєш, він сам не знає, що він негарно робе? Зна. І в його серце не з каменю. Зна. Що ж, коли добра ні в чому немає, коли доля така? Ех!..

Ой, і доле ж, моя доле,
Ой, і доле злая!
Та чом ти не такая,
Як доля людськая! —

завів старий охриплим голосом, не йдучи, а плазуючи на гору. Його гучний спів, то високо піднімаючись, то замираючи, розкочувався, мов плач, у тихому вечірньому повітрі, а глуха луна розстилала його поміж садками.
Грицько зітхнув. «Он від чого батько п'є: що добра ні в чому немає, що доля лихая. Бо й правда! Немає добра ні в чому. Як не бийся, як не крутися, а добра немає та й годі. Та й доля не служить. Кому вона служить — і нема нічого, а дивись, де й узялось, а як не служить — що було, то й те загуло. От хоч і на батькові він знає. Колись це був заможний хазяїн, поважний чоловік. Три паровиці у Крим ходило, три дома зоставалося. Корови... овечата... А де воно все те ділося? Випав невдатний рік, згинула скотина — і все зразу, як з того ожереду, посунулось. Не без того, щоб і люди не помогли. Цей таки Павук у великій пригоді став: дав двісті рублів на скотину, а взяв векселя на п'ятсот. Як не бився старий, та раз упавши, уже не підводивсь: то те, то друге та й перечепе. То хоч процент платив, а то й на процент не вистачивсь. Так і пішло усе шкереберть; а неоплатна все росла та більшала. Тоді став Павук насідати: віддавай гроші. Як пощитав та полічив, то й набралося їх аж тисяча. Де ти таку силу візьмеш? А Павук насіда. Прийшлося йому городом поступитись, двадцять п'ять десятин поля віддати. А тут голодний рік прикинувся — знову скотина видохла. Самі останні двадцять п'ять десятин проїли. Зосталися і без скоту, і без землі, тільки що самі живі, а жити нічим. З того часу і почав старий пити... Тепер он хата валиться, мати з дітьми з голоду пухне, одягтися ні в віщо... а він п'є. Що б не запопав де — все в шинок мчить. Ото патякав щось про чоботи — певне, і останнім промив очі. Он то воно що та доля робить: недаром він нарікає на долю».
Грицькові знову стало гірко. Недавня радість почала засновуватись важкими думками. Вони, як ті хмари сонце, кругом обступили його. Важко та тяжко, і краю тій вазі немає, просвітку не видно! Та лиха доля, як якесь темне страховище, знімається у його душі, росте-шириться і, як чорний крук, кружає над його головою. Мине воно його чи й його зачепе своїм крилом?.. Що ж воно таке і від кого воно? Кажуть, від бога? Чого ж воно неправдиве таке, коли від бога? Одному, лихому, — то все добро, а другому, і доброму — та немає нічого. Брехня! Тут щось друге єсть, щось інше, чого ми не збагнемо своїм темним розумом. Хилиться голова Грицькова, кругом іде од думок важких, та ніяк їх не осилить; як гадюки ті, вони то з того, то з другого боку упинаються у його серце, жалять, кусають.
Грицько похопився тільки тоді, як почув, що чиясь тепла рука черкнулася з-за голови його лиця, затулила долонями очі. Недовго думавши, він ухопився за ті сторонні руки своїми. Пальці його угрузли у пухкі кругляки [?] незнайомих рук. Він зразу догадавсь, чиї то руки, чиї долоні закрили його очі.
— Любко! — скрикнув він радо.
Ззаду його, склонившись над головою, стояла дівчина. Невеличка, круглява, вона, як линок той, прилипла до його спини, її біле личко над чорною Грицьковою шапкою, мов та річна маківочка, біліло проти місячного світу, червоні уста усміхалися, темні очі горіли, а лукавий кирпатенький носик від задержаного реготу ще якось лукавіше задирався угору. Вона й дух у собі затаїла, щоб не обізватись.
— Любко! Годі жартувати, — промовив Грицько удруге, дивуючись сам собі, чи справді то Любка, чи хто інший.
Любка мовчала, здержувалась, хоч її так і рвало зареготатись. Грицько міцно ухопив її за лікті, притис їх до своєї шиї і злегка повернув набік. Любка хитнулася і, як млинок той, окрутившись кругом його шиї, опукою полетіла йому на коліна. Грицько підставив руки і, мов ту малу дитину, взявши на оберемок, притис її до свого серця. Роздався дзвінкий дівочий регіт.
— Любко! Моя любонько! — чуло замовив Грицько і, склонившись над її біле личко, покрив його гарячими поцілунками.
— А я думала, ти не пізнаєш, хто се тобі затулив очі. А ти зразу пізнав. Іч, який! — весело замовила вона до його.
— Хто б же се зробив другий, Любко, хто, як не ти?
— А господь тебе знає. Може, в тебе, окрім мене, ще є хто?
— Любко! Як тобі не гріх таке плескати?
— Та ви хитрі: одній плещете звечора, що, окрім тебе, більше немає нікого, другій опівночі, а третій ранком, — мовить Любка, лукаво стріляючи на його очима.
— Може, хто так і робить. От Павученко такий. Я, правду кажучи, і йшов предостерегти тебе від його.
— Який се Павученко? — питає Любка.
— Який! Не знаєш? А з ким ти давно сиділа оту-та? — суворо спитав Грицько.
— З ким же я сиділа? Я ні з ким не сиділа, — образливо лукавила Любка, помітивши гострий Грицьків погляд.
— Любко! — ще гостріше мовив Грицько і так бликнув на неї очима, неначе огню кинув.
Любка, лежачи на його колінах, подивилася на його довгобразе засмучене обличчя, на його руки, котрі досі міцно держали її, а то зразу і попустили. Вона помітила, від чого то. Хотіла щось сказати, та не посміла. Грицько собі мовчав, похнюпився, наче одвернувся від неї. Любці стало ніяково. Мовчки полежавши, вона тихо почала зводитись, підвелася, сіла біля його і собі похнюпилась. Сиділи одно біля одного і мовчали. Місяць, наче помітив те розладдя між молодою дівчиною і парубком, знайшов невеличку хмарку і повернув за неї. На землю упала легка тінь, ясні поляни на ній покрилися темнотою.
Довго вони сиділи мовчки. Місяць почав випливати з-за хмарки, у повітрі застрибали проміння його білого світу, тіні почали чорнішати, виразніше означатися. Любка глянула на місяця, потім на Грицька. Той, білий, як лебідь, плив по синьому небу, а Грицько, похнюпившись, сидів, не дивився ні на що. Любка склонилась на плече його своєю головою і тихо обізвала:
— Грицьку! Ти сердишся? Бач, який ти. Я шуткую, а він дума, справді.
— Любко! — промовив він, глянувши скоса на неї, — Я прохав тебе, не лукав ніколи зо мною. Я не люблю брехні.
— Ти, здається, нічого на світі не любиш! — почала палко Любка і зразу перевела на жалощі. — І пожартувати з тобою не можна. Як його так і в світі молодому прожити, щоб не пожартувати?
— Отут мені твої жарти сидять, — ткнувши на груди, мовив Грицько. — Треба знати, коли жартувати. На все час є. Не все скалити зуби.
— Не буду ж, не буду. Годі! — заторохтіла Любка, обвиваючись руками коло його шиї.
Обличчя Грицькове неначе хто водою збризнув; темна тума і сувора непривітливість зразу зникли, тиха радість і глибока любова засвітили його очима.
— Любонько! Моя рибонько! — тихо замовив він, обвиваючи її руками і притискуючи до свого серця. — Ти ж мені наймиліша і найдорожча усього на світі. Тебе не буде — нічого в мене не буде. Тебе від мене однімуть — усе однімуть.
— Хто ж мене від тебе одніме? Від мого ґедзя, котрого і я люблю? — горнучись до його, тихо мовила Любка.
— Любиш? — усміхнувсь Грицько і важко зітхнув. — Ох! Коли б воно правда було!
— А то неправда? Думаєш, тебе дурю?
— Коли б можна, Любко, заглянути у чужу душу...
— Ох, ти, недовірку! Недовірку! — почала корити його Любка. — То ти неймовірний такий, ревнивий. Через те тобі воно так і є. А сам би подумав: чи виходила б я до тебе, коли б була тобі невірна, чи горнулася б отак, коли б тебе не любила?
— То ти от і до Петра виходила?
— До якого Петра?
— До Павученка. До того, що тут ви удвох сиділи.
— Хіба я до його виходила? Я й не знала, що воно таке. Він за горілкою приходив. Я стояла отам над дорогою. Він побачив мене, почав загравати, балакати. «Здорова». — «Здоров».— «Звідкіля ти?» — «А тобі, — кажу, — нащо?» —«Хочу, — каже, — знати, де узялася така, що я досі ніде не бачив». — «З Непитайлівки», — одказую йому. Він подивився на мене. «Ходім, — каже, — горілки куплю». — «Купи, — кажу, — своєму батькові, вона мені так за цілий день увоняється, що, як чмелена, ходиш». — «Та це, — каже, показуючи пляшку, — батькові і йду купувати, а ти хіба тут живеш?» — махає головою на шинок. «Тут». — «У Лейзера служиш?» — «У його. А що?» — «Дожидайся, — каже, — прийду сьогодні звечора посидіти». — «Приходь, — жартуючи, кажу йому, — бачитимеш, як своє ухо». Він пішов, я й забула про його. Коли це виходить з сусіднього двору дівчина. «Ходім, — каже, — по горі походимо». І пішли ми ото. Я сподівалася, ти вийдеш, тебе побачу. Походили отут по горі та й сіли спочити під цю калину. Коли се гульк — аж він справді іде. Прийшов, сів, почав балакати. Потім дівчину ту мати покликала, а ми зосталися.
— Що ж ви балакали з ним? — спитав Грицько, як Любка замовкла.
— Так, ні се, ні те плели. Він плескав мені, який у його батько багатий та який він і сам розумний, у школі був, грамоту знає. «То ти, — сміюсь йому, — такий, що до тебе підступитись і з дрюком страшно». — «Е, я, — каже, — такий. Я, — каже, — розумніший од писаря самого. Писар того не знає, що я знаю». — «Та видно, — кажу, — барана і по рогах». — «Що ти, — пита, — не віриш? Так от же тобі». І почав якесь таке верзти, бог його знає і по-якому. «А що, — каже, — писар уміє так балакати?» — «По-якому ж се ти того, по чортманівському?» — «Ех, — каже, — простота ти, темнота! Се значить, я тебе люблю». — «Коли б, — кажу, — любив, то так би і казав прямо, не крутив би язиком, як швець ту дратву». «А я, — каже, — знаю, кого ти любиш». Ото за тебе і зайшла річ. Я до того не знала, хто він такий, то як зайшла річ про тебе та Павука, я йому й випалила. Як же він сказав, що він Павученко, то мені так стало соромно... А тут і твій голос почувся знизу. Правда! Правда! То я тоді вже не знала, що й робити, та мерщій навтіки від його.
— А ти йому добре таки одрізала! Молодець ти в мене.
— Та кажу ж, не знала.
— А якби знала, то й не сказала?
— Може б, і сказала, та іншими словами. А то де ж таки таке вліпити синові про батька? Другий би розсердився, ще налаяв, а він нічого. Видно, добрий батько, що й син за його не заступається.
— Обидва вони однакові. Цей, бач, ще у колодочки не вбився, а підожди, як у пір'я вбереться, то чи ще й батька не пройде... Він казав мені про тебе, — помовчавши, почав Грицько.
— Що ж він казав?
— Та нічого такого. Казав, що бачив: гарна, каже, дівчина. Женихатися, каже, підмовляв. Приходьте, одказує.
Любка так і спалахнула.
— Трясця йому! — скрикнула. — Бреше він, бісів син. Такого незугарного, та до себе б принаджувала. Підожди ж, піймаю я його — проріжу йому зуби!
— Та годі. Хіба я не знаю, який він брехун? — заспокоював Грицько.
Любка затихла. Розмова на який час перервалася.
— А ти, мабуть, і повірив, Грицьку, тому брехунові? — тихо почала вона.
— Та бог його знає. Ти така жартовлива вдалася. Сама, бач, хвалилася, що казала: приходь, бачитимеш, як своє ухо...
— То й подумав: оце вже Любка з другим залицяється? Піду довідаюся? — одно допитується Любка.
— У чужу душу, Любко, не заглянеш. Господь його знає, що в ній заводиться.
— От, бач, який ти неймовірний. Тобі божишся, присягаєшся, а ти...
— Ох, Любко, Любко! — почав важко Грицько. — Не будеш і ти вірити, коли бачиш, яка є правда на світі: той того обдурює, той другого давить. Як собаки, люди гризуться між собою.
— Та що нам до людей?
— Як що? А ми де живемо? Хіба не з ними? Хіба їх гризня та лихі заміри і нас не тримають? Через віщо от ми з тобою по наймах тиняємося?
— Через те, що ми убогі.
— А убогі через віщо?
Любка задумалася.
— Так уже бог дає, — нешвидко одказала.
— Бог, — понуро мовив Грицько і замовк. Любка і собі задумалася.
— Он мій батько і багатий був, а де ділося те багатство? — неначе сам до себе нешвидко мовив Грицько.
— Твій батько у нашому шинку, боже, який сьогодні п'яний був. Зняв з ніг чоботи. «На, — каже, — сип на всі».
— Та бачив, — понуро відказав Грицько. — А ти думаєш, і він від добра п'є?
Знову обоє помовкли.
— Та годі тобі на таке сумне все наводити. І сам зажурився, і мене засмутив. Не то б що веселеньке пригадати, а він, знай, одне товче та й товче... Не поможеться ж, бач! Ти таки, видно, зависливий! — укорила вона його.
Грицько скинув понурим оком, та нічого не сказав.
— От я зовсім навпаки тобі завдалася. Аби було що їсти та пити та в чому ходити, а багатство те на ката мені здалося! Багато добра — багато й клопоту біля його, а як те, що на тобі — те й за тобою, — то й байдуже. Легко так тобі, співи та реготи все на думці.
— А як їсти нічого? Удягатися ні в віщо? І тоді реготати? — пита Грицько.
— А чого його журитись? Бий лихом об землю! Топчи його ногами та й годі!
— Щаслива ти! — зітхнувши важко, одказав Грицько.
— Я щаслива, Грицьку, тільки з тобою, тільки біля тебе, — тихо мовила вона, горнучись до його.
У Грицька очі заблищали.
— Зіронько моя, — чуло вимовив він, пригортаючи її до себе. — Хіба й я, ти думаєш, не щасливий з тобою? Коли б і вік отак звікувати! Не що мене і сушить, не що мене і журить: що подивлюся — другі зійдуться, поберуться та й доживають віку у спокої, бо є у чому, є об віщо руки зачепити. А я? Я б з тобою і сьогодні побрався, та де ж я тебе діну, куди пристрою? Знову до Лейзера, а сам піду до Павука?.. Он що мене, моє серце, сушить.
— Не журися, Грицьку. Ми ще молоді з тобою. Попрацюємо, заробимо та й поберемося. А ти мені от що скажи: будеш ти мене і жінкою так любити, як от дівчиною любиш?
Грицько мовчав, палко дивився на Любку. Це зразу прихилився до неї, міцно пригорнув і поцілував у щоку.
— От ти і поцілувати не вмієш... — злегка струснувшись, тихо мовила вона. — Хто ж так цілує? Ось, як цілують! — скрикнула і прямо вліпила в його уста дзвінкий поцілунок.
Грицько, неначе обпечений, кинувсь, припав до її уст. А вона, міцно стулюючи губи, крізь зуби шептала: «Не так! Не так!» — і тихо реготалася.
Густий сивий туман, піднімаючись з оболоні, уже добирався до їх, окривав усе підгір'я, чіпляючись за кущі рослини. Неначе сивою запоною вкрив він від очей і річку, і оселі млинів, і шинок Лейзерів. Холодна і вогка пара носилася над ними, окриваючи їх одежу водяними краплями. Місяць сумно визирав крізь те сиве курище, мутний та блідий. Зірок кругом його зовсім не видно.
— Уже пізно, Грицю, — мовила Любка. — Час нам, мабуть, розходитись, бо тобі на завтра треба рано вставати. То тільки наші жиди цілу ніч не сплять, зате до півдня у бебехах викочуються. А в тебе хазяйка встає — чорти навкулачки не б'ються.
— Ще хоч трошки посидимо, ще... Хай видохнуть усі хазяїни з хазяйками. Аби ти мене не зрадила, аби ти одного мене любила! — мовив Грицько, міцно обіймаючи Любку.
— Який-бо ти, Грицьку! Як зарубаєш одно, то воно все тобі і з голови не виходить. Кого ж мені більше любити, як не тебе?.. Ох, як я змерзла! — струшуючись, мовила Любка.
— Змерзла? — неначе зляканий, спитав Грицько. — Воно, справді, не тепло, та й туман який мокрий. Ходімо ж, ходімо мерщій. Я тебе проведу до хати.
Вони піднялися.
— Ох, мені лихо! Уже ж і світла у нас не видно! — скрикнула Любка. — Якщо жиди вже полягали, де-то я спати буду?
І вони незабаром скрилися у густому тумані.
Коло шинку вони розійшлися. Грицько спустився на шлях і пішов повагом на гору, а Любка кинулась до сінешніх дверей. Вони були зачинені, засунені. Вона злегка стукнула клямкою раз і вдруге... Тихо, не чутно нічого. Вона стукнула втретє. Почулося жидівське джеркотання.
— Одчиніть! — гукнула Любка.
— Кий там цорт добивається? — Любка пізнала Лейзерів голос.
— Се я. Наймичка.
— А ти де в цортового батька ходила? З парубками водилася? Іди зе з ними і шпати! — сердито одказав Лейзер.
Любка постояла-постояла коло дверей, піджидала, може одчинять. Пройшло немало часу, а їй ніхто не відчиняв. Любка важко зітхнула і потягла поза хатою у хлівець.

ІІІ


Уже сонце геть-геть високо піднялось над землею, зганяючи густий туман з оболоні на річку. Тільки ще попід лісами синіє його димчата мла, понад озером носяться невеличкі віхті, та річка курилася, мов хто запалив довгу-предовгу полосу гною і вона диміла на увесь світ немилосердно. А то всюди було і чисто, і ясно. Небо глибоке, безоднє спускається синім шатром над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки — чисте та рівне, мов з каменю витесане; повітря тихе, прозоре; по йому тільки літають непримітні іскорки ясного сонячного проміння; по оболоні на низькій траві осідає його золоте марево, у росі воно висвічує різними огнями, виграває різними кольорами, здається, мов хто розіслав по оболоні щирозлотий килим. Село Ліски горить-палає золотим світом посеред темних садків з трохи зажовклим листом, виблискують хатки своїми білими боками, кругом їх темніють обори, стіжки по токах жовтіють, сизий димок непримітно піднімається угору, руді гори і все підгір'я червоніють, мов кармазином вкриті... Настає день, ясний, погожий.
З сонцем усе рушилось-встало. А Лейзер найранше усіх. Ще сонце не викочувалось з-за гори, густий туман снував по підгір'ю, як він, нечесаний і невмитий, виліз з своєї хатини, позіхаючи на увесь рот. На його голові, у його пейсах, по бороді позастрявав пух. На довгополому балахоні сліди борошна і обтертої з стін глини, на обличчі і очах ознаки недавнього сну: вони в його були задуті, опухлі. Лейзер не вдаряв на те. Він зразу кинув очима на млини, що не вгавали, гуркотіли, на оболоню, укриту туманом, на село, ще сонне і тихе, почухався скільки раз і пішов відчиняти шинок. Поробивши що слід, він ухопив якусь ганчірку і спустився на шлях до річки.
— Що то, Лейзере, час умиватись? — обізвав його з млина мірошник, увесь у борошні, коли він, добравшись до берега, присів над водою.
Лейзер, мов не чув того питання, сидів над водою з закритими очима і щось шептав про себе. Потім захопив в долоні води, помив руки, протер очі, а далі і все лице і, одійшовши, почав утиратись.
— Пора, Лейзере, попрощатися з патинками! — знову гукнув до його мірошник, котрому, видно, хотілося побалакати.
— Га-а-а? — прогув до нього Лейзер, витираючи лице.
— Швидко, кажу, не можна буде вже в патинках сновигати. Про чоботи пора думати. Бач, туман який, холодно.
— Ну то сцо? — вимовив Лейзер.
— Та нічого. Кажу тільки, що вже патинки пора закидати.
— А-а-а...— протяг Лейзер і поплівся на гору.
Як він добрався до хати, почало сонце сходити. З-за лісу в тумані показалося його червоне коло. Туман густішав, осідав на землю, сонце, піднімаючись, мутнішало, на його можна було очима дивитись. На горі в селі зачервонів хрест на церкві, далі купол, верхів'я дерева, хат. Серед свіжого туману почувалося тепло. З села доносився глухий гук — то чоловік скрикне, то скотина зареве; а внизу від млинів несеться неугавний гуркіт та гомін; то вода через латаття рине, то колеса, повертаючись, гудуть.
Лейзер подивився на село, подивився на сонце і, поховавши в рукава руки, сів на приспі коло шинку. Червона стяга сонячного світу якраз упала на його, освітила руду, аж червону, бороду, рижі пейси. Лейзер наче трохи пригнувся, закрив очі і заколів. Трохи згодом його широка постать захиталася. Чого? Він задрімав?.. Через хвилину почулося важке зітхання, тонкий, різучий поклик; далі дужче і вище знявся його тонкий голос і, обірвавшись, неначе струна тріснула, прогув товсто. Лейзер щось захарамаркав і почав несамовито хитатись на всі боки.
— Глянь, глянь, як жид богу молиться. Іч, його як захитало! — почулося згори.
— То він бога просе, щоб люди його шинку не минали! — обізвався другий.
— Та вони його й так не минають! — знову одказав перший.
— А то щоб ще було більше! — товче другий.
— Щоб усе село і не вилазило?
— Атож. З миру по нитці — голому сорочка
— Хіба ще йому мало?
— Кіт злізе на сало та кричить: мало! То так і цей Лейзер!
І обоє зареготались.
То гомоніли пастухи, женучи череду на оболоню. Лейзер, мов не чув їх гомону, сидів собі і колихався. Згори показалася череда: невеличкі захарчовані корівки нехотя спускалися з гори, озираючись назад, чи не видно там їх теляток, поміж ними плутались кучеряві бузівки, ганяючись одне за одним, геть у кінці ішли воли, стиха похитуючи своїми круторогими головами, і вже аж на кінці плелися за ними з керманичем пастухи. То були два уже чималі підростки. Порівнявшись з шинком, один з них крикнув до Лейзера:
— А що ж це, Лейзеру, твоєї корови не видно? Хіба вперед пішла пастись?
Лейзера наче що ушпигнуло. Він тріпнувся, скочив, і по його білому лиці заходили уразливі смуги.
— А-а, то та цортова улисниця, видно, її і досі не випускала! — скрикнув Лейзер і побіг за хату до хлівця.
Через хвилину звідти почувся Лейзерів крик.
— Co це ти, бісова улисниця, рутис і досі? А корова де? Он цереда узе післа, а тобі байдуже! — штовхаючи ногою у бік Любку, гукав Лейзер.
Любка кинулась і спросоння глянула на Лейзера.
— Де корова, барисне, питаю?
— Де ж корова? — спитала Любка, озираючись кругом. — її тут не було. Видно, десь пасеться.
— Де пасеться? Де? — загукав сердито Лейзер. — А нема того, сцоб її на ніц загнати? Аби самій вигуляться та вирутиться! А корова хай хоц і звір з'їсть!
— Чого там її звір з'їсть? І де ті звірі тут візьмуться? Адже кожну ніч вона так ходе! — оправдувалася Любка, потягаючись.
— Козну ніць! Гарні порядки! А як хто займе, украде? Насцо той і хлівець зоп'ято, хіба на те, щоб тобі було де спати, коли загуляєшся на улицях?
— А ти, бач, добрий! Стукала-стукала учора, а ти і не одчинив. Де ж мені було дітись?
— Не свендяй по улицях! Не зартуй з хлопцями! А то ти так і звикла, як ніць — зараз і скриєшся! Регоцис там з хлопцями, мов тебе хто до того наймав!
— А що ж, я стану п'яну гульню у твоєму шинку слухати? — у свою чергу розсердилася Любка.
— О, велика, баць, пані, велика господиня! А гросі брати умієс?
— Хіба ти хочеш без грошей наймичку [мати]?
— Яка ти наймичка? Ти цорзна-сцо! — гукнув Лейзер і аж почервонів з серця. — Он до якого цашу спати! Цереда узе пройшла, а вона спить. Зараз мені іди, відсукай корову і одзени до цереди! — додав Лейзер, напрямляючись знову до хати.
На приспі проти сонця сиділо двоє жиденят. У драних сорочатах, трохи не голі, наче двоє невеличких звірят, вигрівалися вони на сонці. Лейзер, уздрівши їх, щось голосно заджеркотав, видно, лаяв, що повилазили по такому холоду надвір, бо жиденята, почувши батьків крик, мерщій повскакували з приспи і побігли у хату. За ними поплівся і Лейзер.
Тим часом Любка, потягаючись і струшуючись від уранішнього холоду, вилізла з хлівця надвір і озирнулася навкруги.
— Де ж то та іродова корова ділася? — уголос промовила вона і пішла вподовж майдану одшукувати.
Їй недовго прийшлося її шукати. Сіра, здорова, видно, не простої породи корова стояла ген під горою і щипала з бузини листя. То якраз було біля того місця, де вона вчора звечора вітала двох хлопців, Петра і Грицька.
Зразу вони сплили їй на думку. Один кругловидий та жартовливий, чепурно одітий, чепурно прибраний. Так і видно хазяйського сина та ще й хазяїна при достатку; і мова у його не проста, і поступ одрізна, і заміри інші. Другий довгобразий, сумний та похмурий, як і його життя гірке, як і його доля невесела. Бідага, наймит, каже його і одежа лихая, і мова, більше зла та уїдна... Тепер наймит, а колись?..
Любці пригадалося, як вона уперше стрілася з Грицьком. То було давно-давно, наче сон який, воно привиджується їй з далекої далини її дитинячої пори, безжурного та радісного життя, їй було тоді не більше шість або сім літ. Жила вона з матір'ю у селі Недогарках. Батька вона зовсім не знає, не доводилося ні разу бачити його. Пам'ятає тільки, як люди, посміхаючись, плескали їй, що її батька квочка вбила. Вона спершу не йняла тому віри... Пам'ятає, що мати, кожен раз, як зайде річ про батька, починала плакати і кляла бісових дурисвітів-паничів. Тільки і всього пам'ятає вона. Потім уже, як мати вмерла, і їй прийшлося вештатись по всіх усюдах, вона дізналася, що мати її дівкою служила у місті, покохала якогось панича та й вернулася назад у село з нею. З того часу вони безвиїзно жили у селі. Бідно було, і голо було у їх у хаті, що стояла на краю села, на самій царині. Часто було, найбільше у зиму, нічого їсти, нічим топити. Мати, було, посилає її збирати кізячків на царині, щоб чим-небудь хоч прокурити у хаті. Раз зимою, збираючи кізячки, вона приморозила пальчик. І болів же він, боже! І тепер ще сліди від того зосталися: мізинець-палець на правій руці і досі білий від непевного поцілунку сідого Морозенка. А він тоді розгулював: боже, які кипучі морози були та сніги глибокі падали. Тепер-от Любка і не зазнає таких зим, як тоді були. Скільки раз заносило їх хату, що й надвір вийти не можна. Днів по три приходилося невиходно сидіти, поти селяни не попрокидають проходів, добиваючись, чи не замерз, бува, хто. Раз таке закуйовдило перед різдвом. У городі стояли саме красні торги, і всі люди кинулися туди — одні спродатись, другі скупитись. Там-от їх і захопило. Дехто у городі зостався, дехто мерщій назад кинувся, поти ще не так забило шлях. Багато тоді люду погинуло, багато недолічилися діти батьків, сестри братів, жінки чоловіків. Інших незабаром у снігу познаходили, а других повесні водою позаносило у річки глибокі та їх плави широкі і там навіки-вічні поховало. Уже як вода спала та невилазні багна попросихали, знаходили по комишах людські трупи, а інших собаки вигрібали. То було потім, а в ту лиху заковирку тільки й допомоги проїжджим давали, що безперестанно дзвонили у дзвони. Гуде буря, а дзвони — собі, їй допомагають. І не примітиш, чи то голос смерті, чи поклик рятунку мчиться, торохтить, деренчить, несе шляхом хвилі білі, пересовує валами баби високі, круте у повітрі кіптягу снігову. Жовто стає, темно робиться; страх пронизує душу, з-за спини холодом сипле, терпне тіло, холоне серце, а у вухах безперестанно гуде, аж у зуби труде. Ото тільки і пригадає Любка певного з того лихого часу, що наче давно забутній сон одригнувся їй. Їй і тепер страшно робиться від того страху, що давно пережила вона його. А тоді... тоді, забившись у куточок на печі, вона тихо сиділа і слухала неугавного ревища надворі та важкого матерного зітхання у хаті. «Господи! Що воно коїться на світі!» — раз у раз промовляла мати, коли буря наче у сто коней гасала по їх оселі. «Та хоч би ж хоч на часиночку уйнялося. спочило, а то, як гур-гур! та й гур-гур! Що то буде з тими, кого захопило у дорозі?» Тільки що мати сказала, як щось неабияк біля хати загуло. «Стій, проклята!» — почувся чийсь товстий голос, а за ним тонкий дитячий плач: «О, змерз, тату! Холодно!..». І вона, і мати струснулися. «Хто ж то се? Ще й з дитиною», — промовила мати і кинулась у сіни.
— Здрастуйте! Пустіть, Христа ради, у хату пересидіти лиху годину! От б'є, от заковирнуло, і світу білого не видно! — гомонів якийсь невідомий чоловік, несучи на оберемкові цілий жмут всякої одежі.
— Що ж то у вас? З куплею якою? — спитала мати.
— Та се хлопець. Намігся, вражий син, у город та й у город. Як рушали, годиною держало — тихо та ясно. Чому, думаю, не взяти? Хай і хлоп'я див усяких подивиться у місті. Аж воно тепер і диво! — хвалився чоловік, розперізуючи та розгортаючи той оберемок одежі, що вніс з собою. — Воно б і нічого, — балакав далі чоловік, — та мати там дома що передумає?
— Уже не кому, як тій матері! — обізвалась, зітхнувши, Любчина мати.
— Та, бач, молодице, на те й лихо, щоб не мовчало, на те й баба, щоб клопоталася! Що, змерз, Грицьку? — повернувся до хлопця, котрий стояв на полу, повертаючись то на той, то на другий бік, поти батько скидав з його одежу та розмотував з усяких платків.
— Та тут тепло, а там надворі було холодно, — промовив хлопчик так кумедно, що аж усі засміялися, а Любка з кутка печі вилізла подивитися, у кого-то такий дзвінкий та приязний голос.
— Ще б не було холодно, коли таке б'є! — одказала Любчина мати, підступаючи до хлопця.
Той уже був зовсім опростаний, на голові тільки, покритій чорним платком, стирчала кудлата шапка, з-під котрої виблискував Грицько своїми чорними очима, окидаючи хату. Ті, наче терен, оченята, чорні брови на круглому рожевому личку, сукняна каптанина, по мірці шита, шкапові чобітки з червоними закрасками на голянищах — все те так приязно визирало, даючи ознаку про достаток, у котрому викохався хлопчик.
— Он ти як одітий, та ще змерз! — здивувалася молодиця.
Грицько подивився на себе, глянув на чобітки,
— Хе-хе! Чоботи, бач, нові, а ноги у їх померзли, як у старих.
Усі знову зареготалися.
— Та ти й сам старий, — додав батько, скидаючи з його шапку і платок.
— Ні, я не старий. Якби я старий, то й холоду б не боявся.
Кумедний Грицько усіх веселив своїми вигадками та приказками. Любка аж з печі злізла і, ховаючись поза матір'ю, знай, дивилася на кумедного незнайомця, що сидів на полу і старував. Все дивувало Любку: і одежа хлопця, нова, з достатку, і сорочка, тонка та біла, так до ладу вицяцькована, і чоботята з закрасками, нові, аж полискуються, і сам Грицько з чорними очима, білим та рум'яним личком. Її так і поривало підійти до нього, чим зачепити, та страшно: он він, як паненя те — розодітий та чепурний, а вона — ув одній сорочечці, валом підперезаній, та й та товста та брудна! Коли б їй хоч ота невеличка червоненька стьожечка, котрою застебнена його сорочка — і тій вона б несказано була рада! Ховається Любка за матір ю та так заздро позирає своїми блакитними очицями на Грицька. її біле, як льон, волоссячко розтріпалося, блакитні очиці розгорілися, личенько — аж пашить наче.
— Чого ти трешся біля мене? — крикнула на неї мати. — Он би йшла до Гриця гратися. Бач, який цяця-хлопчик.
А Грицько глянув на неї, протяг руку.
— Білю! Білю! — загомонів до неї і пальчиками перебирає, мане до себе.
— Я не білка, я Любка! — одказала суворо вона, з-під лоба кинувши на його очима.
— Любо-любо! — скрикнув знову Грицько і мерщій кинувся до кишені. Не забарився він витягти звідти глиняну жовтеньку уточку з зеленими крильцями і, показуючи, до неї мовив:
— Іди сюди! Дам!
Любка аж сторопіла з того дива. Яка-то ловка уточка! І не змельне очицями нікуди, так вона і прикипіла до тієї уточки. А все якийсь страх бере її, якась несміливість придержує на одному місці.
— Іди ж, іди! На! — все-таки мане Грицько, простягаючи до неї руку і качаючи на долоні уточку.
Любка стоїть-дивиться. Се Грицько як ухопить у рот ту уточку, як заграє! Любка не видержала: в одну мить вона опинилася біля Грицька, очі горять, аж пляшуть, сама вона така рада, весела!
— Де ти взяв ту цяцю? — спиталася вона, сідаючи на полу поруч з ним.
— На ярмарку тато купили. Що, гарна? На! — і він ткнув їй у руки невеличку уточку.
У Любки аж у душі похолонуло, коли вона зобачила її у своїх руках. Уточка, зовсім уточка: і носик, і головка, й очиці, жовтенька сама та гладенька, от тільки крильця зелені та замість лапок прироблене кружальце.
— А се нащо дірочка збоку? І в хвостику дірочка! Нащо? У живої ж такої немає, — дивувалася Любка, роздивляючись уточку на всі боки.
— Се, щоб грати, — каже Грицько. — Ось візьми у рот хвостик та подми! — додає.
Любка подула, уточка свиснула. Любка нестямилася! Їй здалося, що то щось у ній самій свиснуло, у її серці одгукнулося.
— Та не так. Ось як треба грати! — каже Грицько, беручи від неї уточку, і почав у неї на всю хату свистати, а далі ще наложив пальчики на бокові дірочки, почав перебирати. Грає уточка так жалібно, розлягається на різні лади на всю хату. Се диво невидане! Чудо неслихане! І Любка, не знаючи сама, чого і від чого, заплакала.
— Чого се ти? — крикнула мати.
Любка не одхлипне, слова не скаже. Грицько помітив.
— Любочко! Чого ти? Може, через те, що я взяв уточку грати? То на, на! На, сама грай! На! — і, любо зазираючи у її заплакані очиці, тиче їй уточку у руку.
— Уже щось, видно, їй зробив? Що то ти зробив? — гримнув на Грицька суворо батько, увіходячи з клунками у хату. Він на який час виходив на двір на шкапину поглянути та позносити у хату ті запаси, що покупив у місті.
— А? — злякано обізвався Грицько, кинувши чорними очима на Любчину матір, щоб та заступилася за його.
— Та він до неї й не доторкався, — обізвалася та. — То мою, видно, такий дрік укусив! Хлопця засоромилась, реви розпустила? Ото дівка! — корила мати.
А Грицько притис її до себе, обняв за шию руками, заглядає у заплакані очі.
— Любочко! Білесенька! — мовить і гладе по білій головоньці. — Може я що зробив тобі? То скажи! Я ж нічого тобі не зробив. Годі ж, перестань.
Любка затихла. Приникнувши головою до Грицькового плеча, вона на руці держала уточку і скоса поглядала на неї. На її довгих віях тремтіло дві сльози. Грицько стиха поцілував її у головку. Любка лупнула очима, горошиною прокотилися сльози по її обличчю і, зоставляючи мокрий слід на рожевих щічках, упали додолу, розлітаючись на лаві непримітними крапельками. Любка, глибоко та важко зітхнула. Грицько ще раз поцілував її у головку.
— Ач, як понравив! — мовив батько, задивившись на ту несподівану пару. Любчина мати усміхнулася.
— Таки, мабуть, що Грицько через празники хай перебуде у нас, а там, як вода одсвятиться — у церкву їх та, недовго думавши, і руки пов'яжемо, — сказала сміючись.
— Чув, Грицьку, таке? Згоджуєшся? — спитав батько.
— Навіщо?
— Любку за себе взяти.
— Візьмемо! — граючи очима, одказав Грицько. — Поїдемо, Любко, до нас. Там у нас є Іван і Карпо, є й сестра Вірка, така, як і ти, невеличка. Гратися будете. А мати які будуть раді! Поїдьмо, Любко! Тільки ти вдягнися тепліше, бо надворі холодно. У тебе є у віщо вдягтися? — щебече Грицько, припадаючи до Любки.
Горе і радість дитячі на хвилину: на очах ще сльози тріпотять, а тут несподівана радість де взялася, на личку займається веселою усмішкою. Так і Любка: чи давно вона плакала, а як сказав Грицько: «Поїдьмо», — де й сльози ділися — мокрі сліди їх висохли, у очах грає одрада.
— Поїдьмо! — шепче вона, від радощів здержуючи аж дух у собі. — От коли б тільки мати пустили. Ти попроси, Грицю, матері. Вони тебе послухають — пустять.
— Зараз? — спитався Грицько.
— Ні, ні. Хай, як мати усміхнуться. Бо тепер вони чогось сердиті. Полізем на піч. Хочеш? Там тепліше, а тут холодно.
— Полізьмо.
І миттю обоє покарабкались на піч.
— Отак краще! — усміхнувсь батько, нишпорячи біля своєї куплі. Він там усе щось перебирав та перегортав, мугикаючи сам про себе, то часом зачіпаючи словом Любчину матір.
Дітвора не дослухалася, про що вони розмовляли, у них була своя розмова, свої іграшки-забавки.
— Ти, Грицьку, сідай туди до комина. Там тепліше. Бач, які в тебе руки холодні. Ти змерз? — щебетала Любка, турбуючись про свого несподіваного гостя.
— Та тепер уже нагрівсь трохи, а надворі було холодно.
— Мерзляк ти! Отак одітий, а ще змерз.
— Ти б не змерзла, якби була надворі?
— Хто, я? То що тепер віхало б'є, то я сиджу у хаті. А то я кожного дня бігаю аж за царину.
— Чого ж ти бігаєш?
— Мати посилають за топливом. Де трісочку знайду або ломачку, то й несу додому.
— Хіба в вас топлива немає?
— Немає ж. От що назбираю, мати попале за день, та й годі. Та усвірікалось мені оте збирання! Раз ось пальчик приморозила. Бач, білий який! — показуючи палець, гомоніла Любка.
— Та й не болить він у тебе?
— Ні. Я незчулася, коли й одморозила.
— А в городі ти коли була? — зітхнувши, спитався Грицько.
— Я в городі родилася.
— Ти? — здивувався Грицько.
— Я. А що?
Грицько задумався.
— Там у городі дива-дива! Людей багато, хат багато. І хати не такі, як у нас, а великі та високі, як церкви. А церков аж десять, та все муровані.
— Не знаю. Я тільки там родилася, та швидко мати сюди принесли.
— То ти й не бачила города?
— Ніт же.
— Еге! То ти нічого й дивного не бачила! — скрикнув Грицько і почав розказувати, що він бачив у городі, краму якого, іграшок усяких. Та всі такі ловкі! — А жити там я б все-таки не схотів! — нарешті додав Грицько.
— Чому?
— Тісно там. Так і стережися, щоб хто тебе не наступив або не наїхав. Та гомін такий! І все чужі, а своїх немає нікого.
— То там погано?
— Та воно подивитися гарно. А жити — погано. Клопотно дуже. Та люди лаються так.
— Чого ж вони лаються?
— А бог їх знає. Ти його й не займаєш, а він тебе лає.
— І тебе лаяв хто?
— І мене. Хлопець один біг. Та став та й: давай, каже, лаятись.
— За що?
— Отак, як бач. Лаятись, видно, йому захотілось, він і давай мене перекоряти. Та так чудно говоре! Батько почули та до його: «За що ти, бісове кацапеня, лаєшся? Підожди, ось я тобі!». А він зареготався та й побіг собі геть!
Любка зітхнула.
— І в нас тут є на селі один хлопець, що все лається.
— Що ж, його ніхто й не поб'є?
— Поб'єш такого здорового!
— І тебе лаяв?
— І мене.
— Ну, якби я його піймав, я б йому дав, щоб тебе не лаяв!
— Е-е, ти б його, Грицю, не подужав.
— Здоровий дуже?
— Здоровий. Та осоружний такий. На всіх так верхи і їздить. Мене, ти знаєш, як він зове?
— А як?
— Підожди, я на ухо скажу, бо мати почує — битиме. — І, прихилившись до Грицькового уха, почала тихо шептати.
— Що ж то значить таке?
— То в кого батька немає, то так кажуть.
— А в тебе хіба батька не було?
— Я не знаю. Одного разу жінка казала, що мого батька квочка вбила.
Грицько зареготався, зареготалася і Любка...
Бредня! А Любка так і зашарілася вся, як тепер про те згадала. Чого тільки і про що тії діти не переговорять? Все те хоче молодий розум дознатися, до всього доскіпатися. Чи похвалилася б тепер Любка Грицькові про те, про що так, не соромлячись, базікала малою дитиною?.. Щасливі світа — малії літа! Нічого не таять за собою: що на душі — те й на язиці...
— А що, дівко, заспала? Не випустила корову до череди, то й прийшлося самій тьопатися? — гукнув на неї найстарший чередник, аж вона струснулася. Вона і не примітила, коли наближалася до череди.
— А ви добрі: корова на пригоркові паслась, а ви й не загнали! — укорила Любка.
— От чорт, не видав жидівського добра! Ще стали б корову його заганяти? — піддержав першого другий.
— А гроші з його берете? — докоряє Любка.
— Гроші за попас, а виганяти проти череди — то хазяйське діло!
— А не злиняли б, бач, якби загнали.
— А ти злиняла, пригнавши? — не вступають чередники.
«Що з ними тепер змагатися? — подумала Любка. — Того, що було, не вернеш: он вона скільки прочухрала!..» — і повернула назад.
Сонце геть піднялось-підбилося. Воно аж у спину пекло — так гріло. Село на горі проти світу виблискувало білими боками невеличких хаток. Садки жовтіли, де-не-де поміж ними, наче квітки, стриміли жовтогарячі та червоні кущі, підгір'я синіло в затінку, низ курився рідким туманом; а високо над усім розгорталося глибоке блакитне небо. Було тихо, так тихо, як тільки буває ранком восени: на низу холодок стоїть, ані шерхне, вітер забаривсь десь на горах, звисока тільки сонце гріє, розсіваючи своє золоте марево по траві, по росі. Горить та роса різними огнями, переливає, стелиться різними поясами — сизий, блакитний, зелений, жовтий, червоний... Наче хто веселку розгорнув на траві... Красно так усюди, так легко... Ніщо не мутить твоєї душі, як і того ясного ранку. Ніщо очам не перече милуватись красою світовою, ніщо не викликає важких думок. Легкі та летючі, вони огортають серце радісним почуванням, напувають його тихим чаром і зачаровано мліє воно серед їх веселого натовпу.
Мліло і Любчине серце, повертаючись знову думкою до свого давнього. Гірке воно та неутішне, недостачі та лихі заміри злиденного життя... А проте минулося-забу-лося. Не колючою спичкою повертається воно в серці, а тим спомином стелиться в душі, веселить її дитячими забавками та іграшками. Грицько такий утішний придався.
Їй перше довелося стріти такого утішного хлопця. Ті, що на селі, такі лихі та недобрі, з нею ніколи не гралися, а заграється вона сама чим — іграшки пооднімають. А Грицько навпаки — усі іграшки, які на ярмарку батько покупив, повиймав, наділив її пряничком. Та який-то добрий та солодкий той пряник! І батько його не те, що їх господарі — горді та пишні, — з матір'ю такий обхідчастий, понадавав їй усякої усячини: і риби-мерзяки, й просолу, сушні на узвар, хліба білого, солі, олії. Всячини з своєї куплі хоч трохи увірвав та вділив. Мати така-то вже рада та весела. Коло печі порається та все з ним щебече, не вгаває. А як наварила обідати — страва та ситна та добра, — прямо очима їж. Вона у панів в куховарках була, там біля їх і навчилася ту страву панькати. Грицьків батько тільки хека та дивується.
— Їж, Грицьку, їж. Удруге чи доведеться таку панянську страву їсти!
Всі такі раді-веселі. Байдуже, що надворі буря реве, віхола б'є, хуртовиною несе. Що та негода, коли у хаті тепло та затишно!
Три дні таке мело та било, три дні стояло свято у невеличкій хатині. На четвертий день перестало бити, хмари розсунуло, сонце висвітило тихо та ясно. А в душі у Любки навпаки — залягли обляжні хмари, насунули не-просвітні сум та туга: Грицько з батьком збираються додому. Грицько щебече, що він поїде до своєї матері, до братів, сестри, а Любка плаче.
— Цить, Любко, цить, — каже Грицьків батько. — Ми ось з ним улітку приїдемо. Тепер, як утерли до вас шлях, то безпремінно приїдемо. Літом добро, тепло та гарно, тепер на печі ви сиділи, а літом надворі, на зеленій травичці побігаєте.
Це трохи утішило Любку.
— Гляди ж, Грицю, приїжджай літом! — крикнула вона з сіней. — А я лопуцьків нарву, добрих-добрих! Крем'яшків назбираю, — гратися будемо.
— А ти до нас приїдеш? — пита Грицько, умощуючись на санях.
— Мені нічим приїхати. У нас шкапи нема. Я прибіжу ногами.
— Підтомишся, дочко, чимчикуючи пішки! — гукнув чоловік, ударивши конячку батогом, і вони незабаром скрилися з двору.
Та й нудно ж то стало, як вони, вирядивши своїх нежданих гостей, вернулися у хату! Знадвору сонячне проміння заглядає у намерзле вікно, мигоче червоним світом, а в хаті сум заліг, аж плач бере. Усюди так пусто, так голо! І стіни, здається, потемніли, насупилися, що втеряли таких привітних та веселих гостей. Мати швендяє по хаті похмура та похила, а Любка лежить на печі та дивиться на замуровані снігом та льодом вікна. Там за ними сонце сяє, там скрилася її несподівана радість, а тут?..
— Мамо! Чи літо швидко буде? — спитала вона матері.
— Швидко! — одказала сердито та, виходячи з хати. Нескоро вона вернулася, несучи невеличкий оберемочок обмерзлих з'їдів та збоєн.
— Лежиш, гладка, на печі, викочуєшся! — крикнула на Любку. — От би краще пішла на двір та визбирувала соломку, що коняка набила та розтрусила.
— Там, мамо, холодно.
— Холодно! — несамовито желіпнула мати, наче її що у серце вкололо. — На печі тепло, бач... А топити чим будемо?
Любка почала плакати.
— Ану, ану! Заведи мені вовчої погибелі, то я тобі дам! — сварилась вона.
Любка замовкла, полежувала.
— Кому я кажу? Чула? — знову гукнула мати.
Любка ліниво підвелася, зсунулась з печі, пішла. Лиха її та нещасливая доля! Боса й простоволоса, ув одній сорочині вискочила вона надвір. А холод же то такий стоїть, мороз, аж скалки скачуть! Забиває дух у грудях, наче хто її за горло давить, а дихне вона — пара інеєм пада, ступить — і ноги до снігу прикипають... Любка біга та збирає по снігу солому, палички з бадилля, кізячки мерзлі. Молоде личко її посиніло, на волоссі іней упав, на віях бурульки намерзли, руки поклякли — пальців не зведе докупи, неміч бере її, сон хитає. Назгортала Любка купку соломки та коло неї і присіла. Сонце якраз на неї світе — аж у очі ріже. Любка стулила їх... Червоне марево кругом розлилося неї, наче хто світ окрасив рожевою краскою; коло серця чогось запекло, плавко її хитнуло раз і вдруге... Голова Любчина почала хилитись, упала на солому... Перед закритими очима якісь скалочки скачуть, червоні, і сині, і жовті, і зелені, мов хто перед нею цвітний пісочок сіє. Це зразу чорне кружало крутнулось... Зникають цвітні пилинки, чорні кружала більшають, ширшають... Щось десь крикнуло, наче ляпнуло... «Любко, Любко!» — чує вона чийсь голос, та нема мочі звестися-озватись.
Вона не пам'ятає, як уже опинилась у хаті на печі. Різучі зашпори у пальцях розбуркали її. Коло неї стояла мати, натирала снігом руки і ноги.
— Дурна дитино! Як можна лягати на сніг? Добре, що кинулась раніше — а то б душею наложила!
Як зашпори одійшли, знову Любка забулася та вже опам'яталася не швидко. Ясне сонечко так гріло, глибокі сніги тали, як уперше вона прийшла до помки. Прийшла та й матері не пізнала: стара та суха, аж чорна сиділа вона над нею. Тільки очима й видала себе: блакитні та добрі, вони так болізно світили у неї.
— Мамо! То літечко вже надворі?
— Ні, доню, Ще далеко до літа.
— А що ж то так ясно сонечко світе?
— Весна починається. Минеться весна, то тоді вже й літо буде.
— Коли б вона скоріше миналась.
— То що б було?
— Як, що було? — здивувалася Любка. — Грицько ж казав: приїду.
Мати усміхнулася і поцілувала її.
— Вичунюй лиш, дочко, скоріше, то він і приїде, — мовила якось неймовірно.
І вичуняла Любка, і весна красна пройшла, змінило її й літечко тепле, а Грицько не їде. Вже Любка вибігала аж геть за царину його стрівати — немає Грицька та й немає. Вона гонобила думку коли-небудь самій піти до Грицька. «Допитаюся, де ті Ліски, — думала вона, — він казав, у Лісках живе. Знімуся колись та й піду».
Може б таки і пішла Любка у ті Ліски, коли б мати не занедужала. Чогось вона з самої весни почала сохнути, хоріти. Аж почорніла вся, кашель її б'є, не дає вночі спокою.
Одного разу звечора Любці не спалося. Не спала і мати, бухикала.
— Бач, збрехав Грицько. Казав, що приїде, та й збрехав.
— І чого б таки він приїхав до тебе? — спитала, перекашлявши, мати.
— А він же хвалився!
— То що, що хвалився? Він он який одітий та розряджений, видно, заможних батьків. А ти що? Став би він з тобою знатися.
— А чого ж він тоді приїздив?
— То їх негодою забило. Хіба не чула, яке тоді било? І в вовчу нору чоловік забереться од видимої смерті, а не то що в нашу голу хату!
Любка задумалася, їй так би хотілося, щоб то була неправда. Та ні, мати не стане неправду казати. Он і в їх на селі заможні цураються бідноти, і їх усі цураються.
— Та й неправдиві ж які ті заможні, — каже вона, зітхнувши, матері. — Як їм до скрути приходиться, то тоді і бідні, як родичі, а як ні — то завжди їх цураються.
— Піди ж ти! — одказала мати, хотіла ще щось сказати, та закашлялася.
Так і зима настала, а не діждалася Любка Грицька. На весну мати вмерла. Вона зосталася одна на білому світі без родні, без призору. Знайшовся, правда, якийсь родич на материну кривобоку хату, оселив її і Любку до себе взяв, та не було Любці місця у своїй хаті, не знала вона теплого захисту у чужій сім'ї. Обірвана, боса та простоволоса сновигає вона цілий день по улицях, а вночі під повіткою спить або у сінях гибіє. Ніхто її не питає, де вона ходить, що вона їсть, чим живе. Ще радніші, як немає дома, бо тільки у двір, то зараз родич напуститься на неї, його жінка почне лаяти або дітвора пальцями видовбує очі. Любка мерщій тікає на простір, за царину. Там пастушки, невеличкі хлопчики та дівчатка, гусей пасуть, телят, овечаток. Там біля їх вона грається, вони її нагодують, з ними вона увечері і додому вертає. Та й то ще де під чужим тином посиде, поти родичі спати полягають, щоб не чути їй сварки та лайки. А на ранок, тільки хто її запримітив, зараз: «Мандриха! Старчеча мати! Хлоп'яча налигачка!» — тільки й чує Любка і знову тікає з двору. Добре ж то літом теплим, годиною доброю; чи й дощ намочив — ясне сонечко висуше, чи гострий вітер повіє — біганина та іграшки її обігріють. А як настала осінь глибока з її дощами безпрестанними, днями малими, ночами довгими та предовгими — надворі і мокро, і холодно, а в хаті тісно та непривітно... Любці, одначе, недовго довелося пробувати у своїй хаті: родич найняв її багатому козакові за няньку. З того часу та й досі лиха доля ніяк не поверне її до своєї оселі — все в чужих та на чужих. Там вона виросла, вигодувалася, одна одним, як те стебло зимою серед простору широкого, як та бур'янина серед пустині німої, тоді як серце прохало привіту, душа ждала ласки. Приходилося Любці ховатися з тим добром, сповіряти свої думки нічкам темним, зорям далеким, бо люди сміялися з неї, між ними вона була чужою. Вона стала від того скритною, непривітною та заздрою... «Це тума якась задалася! Нелюдське щось зародилося!» — корили її чужі, не знаючи, що Любка бог зна що б дала, аби їй бачити хоч крихту від кого ласки, хоч цяточку щирого привіту. Його не було. Любка його ждала, а далі зневірилась ждати, її рвало з рідного села у чужу сторону, між чужі люди, [хоч] вона серцем чула, що там їй не краще буде. І вона не помилилася. Як переїздом через Недогарки у город зустрів її ліщанський шинкар Лейзер і запитав, чи не найнялася б вона до його, — вона зразу згодилась. Вертаючись з города, Лейзер узяв і її з собою.
Без жалю і скорботи покидала вона своє село; та й кого там було жаліти? Об кому шкодувати? Любки ніхто не жалів, вона ні від кого не бачила добра. Навпаки, її якась тиха радість обняла, як вона виїхала на поля просторі. Минулося її лихо, що щодня пекло та дозоляло, а там що буде, те буде... Нічого Любчиній думці забігати уперед, нічого розгадувати, що її жде. Воно само прийде, його не обійдеш, не обминеш... А тут уже й то прибуток, що лютого лиха здихалась. Одно її непутило: що до жида вона ставала. Як там не буде, а все жидівська наймичка. Та вона швидко заспокоїлася. Горе в тім, що наймичка, а чи жидова, чи чортова — то все одно. Та й не навік же вона стає у жида; негарно їй буде — вона і до свого стане. Зате вона в Лісках буде. Може, доведеться їй побачити і того привітного хлопчика з батьком, що колись завірюха прибила до їх оселі. Який-то він тепер став? Чи пізнає-то її? Чи признається? Певне, не пізна, а Любка, хоч і пізнає, то не признається. То дітьми було, малими робилося, а тепер то соромно і згадати.
Надвечір вони приїхали в Ліски і застали у шинку старого Чайку. Як він постарів, опустився; обідраний та п’яний сидів він там, не знать що варнякав, співав, лаявся. Зовсім не той заможний та поважний господар, яким вона його дитиною бачила, а все ж вона його пізнала.
— Лейзере! — скрикнув він, побачивши жида. — Бий Хрийду в морду! Не дає суча дочка горілки! — і з усієї сили гепонув кулаком по столу.
Лейзер ані усом не моргнув, мов то була річ не до його. Він щось джеркотів з жидівкою.
— Лейзере, сучий сину! Кому кажу? — знову желіпнув Чайка.
— Ну, цего? Цего ти крицис? — запитав жид. — Напився — і йсов би спати.
Чайка вилупив на жида п'яні очі, похитався, похитався і голову опустив. Посидів трохи спокійно, потім почав зводитись.
— Еге...— мовив він, придержуючись за стіл, щоб не впасти. — Та як се так?.. І млин узяв, і гроші не дав, і горілкою не хоч одсипати?
— Якою горілкою? Які гросі? — замовив нетерпляче жид. — Скільки ти її поточив, скільки тих гросей я передавав і тобі, і твоїй жінці, і дітям...
— Цить! — крикнув Чайка на увесь шинок, махнувши рукою. — Ци-и-ить! — прогув знову. — Не даєш — не треба!.. Не на те козак п'є, що є, а на те, що буде. Ти думаєш, як млин посів — то й зашкодив мені? Ні, ще Чайки так швидко не посядеш. Ще в Чайки є та й буде. Млин к бісовому батькові і згорить, а в Чайки таки буде... Буде, — гордо додав і поковиляв з хати.
— Туди тобі, к бісу, і дорога! — сплюнувши, мовив йому услід жид і знову заджеркотав з жидівкою.
— Лейзере! Чи в тебе батька немає? — донісся знадвору чийсь голос.
Любка вискочила у сіни. Коло сінешніх дверей стояв високий чорнявий парубок. Та се ж той, невеличкий Гриць, якого вона давно бачила. Він, він: і голос його, тільки трохи товщий, і обличчя його, тільки не кругле — дитяче, а довгообразе — красне парубоче обличчя. А виріс він як — як в'яз гінкий, як струна, рівний та бравий; одні очі не перемінилися — чорні, аж сині, мов терен, вони у його тільки якось сумно дивилися.
Любка замоталася і, не знаючи, що їй робити, ухопила відро і побігла до річки по воду. Пробігаючи повз його, вона запримітила, як він прикро на неї дивився. «Чи пізнає ж то, чи ні?» — думала вона, поспішаючи до річки, щоб то ще встигнути його коли не застати біля хати, то хоч стріти по дорозі.
Грицько вже спустився з пригорка на шлях, як вона його перестріла з водою. Любка швиденько та дрібненько пробігла повз його і, проминувши, озирнулася. Грицько обома очима уп'явся у неї.
— Пізнаєш, Грицьку? — запитала вона, на бігу усміхнувшись.
Грицько ще дужче здивувався.
— А ти почім знаєш, що я Грицько?
Любка зареготалася і скрилася в сіни. Грицько постояв, подивився і тихо потяг до млинів. Любка бачила, як він, вертаючись, все дивився на шинок, як, поминувши і піднімаючись на гору, все озирався та оглядався.
«Задала хлопцеві думки!» — думала вона, пораючись коло печі. Їй так радісно було, утішно та легко. Ще ніколи вона не почувала себе такою веселою. Як восени сонечко, пробившись крізь густі хмари, освіте і звеселить чорну землю, так та несподівана радість осіяла її похмуру душу. Цілий вечір вона пробазікала з жидівкою Хрийдою, мов з якою родичкою. Вона дізналась від Хрийди, що Чайка був значний господар, та на старість з кругу спився. Що в його, окроме Грицька, ще є багато дітей: і сини, і дочки, є і жінка — ціла велика сім'я, та він пропащий для неї чоловік. Одно знає — п'є, од дітей краде та в шинок несе. «Зовсім став ледащо!» — додала Хрийда. Чого і через кого став ледащо Чайка, хто поміг йому зледачіти, Хрийда не доводила, та й Любка не допитувалась. Її голову більше клопотала думка про Грицька. Певне, він тепер пригадує, хто я і почім його знаю. «Ану-то, чи пригадає?» — думала вона, лягаючи спати.
На другий день вона знову бачила Грицька. Надвечір бігла по воду.
— І чого б я так поспішав? — донеслося з гори до неї. Озирнулася — він.
— Здоров, Грицьку.
— Здорова, невідома.
Він догнав її, і обоє рядком пішли до річки. Він був веселий і все допитувався, почім вона його знає.
— Одгадай, не скажу, — цокотіла вона. Потім почала наводити про зиму люту, про хуртягу страшну.
— То ти Любка? Та біленька дівчинка Любка, що розплакалась, як я на уточку заграв? — радо запитав Грицько.
Вона зареготалася і, набравши води, мерщій побігла з повними відрами.
— Виходь на улицю! — крикнув він навздогінці.
Улиця збиралась недалеко біля шинку, на горі, та Любка не пішла, хоч і чула веселі співи, ще веселіший регіт. Чого вона піде туди, ні з ким незнайома? Вона тільки вийшла геть на пустир, походила там сама та й назад вертає. На дорозі перестрів Грицько.
— Куди?
Любка мала тікати, та Грицько нагнав і, взявши за руки, повів її аж на улицю. Там вона зразу познайомилась з хлопцями, дівчатами. Весело Любці так, як ніколи не було весело у Недогарках. Там її лихо гнуло, гордування людське ще додавало, а тут вона зразу мов у рідну сім'ю увійшла — все її вітає, все забавляє. Пригадалися їй і ті пісні, котрі вона колись чула та сама собі де в затінку виспівувала, — а тепер вона перед усіма співає і другі від неї переймають. Пригадались і ігри, в котрі її ніколи не приймали, — а тепер вона тут перед веде. Пішло життя коромислом! Хлопці один перед одним до неї линуть, не дають їй і хвилини спокійно посидіти, хоч дівчата за те косо дивляться. Та що їй дівчата? Вона усіх за пояс заткне, усім носа утре, дарма, що в неї нічого немає. Зате в неї є личенько біле, очиці ясні, як каже Грицько. А Грицько не стане на вітер казати, не став би він так казати, коли б не бачив її красної вроди.
Вона наближалася вже до млинів, а веселі думки заносили геть її аж у хмари, забігали далеко-далеко вперед, малювали перед нею одне щасливе та веселе життя.
— Де ти в бісового батька ходис? — крикнув на неї Лейзер, як вона, поминувши млин, наближалася до шинку. — Післа, потьопалася!
Наче хто ножем її у серце вдарив! Зразу не знать де ділися веселі думки, рожеві надії. То все мана, мана! А життя — ось воно!
— Не бачив, корови гонила? — сердито відказала вона, доходячи до хати, і мерщій скрилася в сіни.
— Гонила! Узе десять раз мозна одігнати і звернутися, а вона все гонить! До півдня гонис, аби їй коло печі не поратись! — кричав Лейзер, сновигаючи по двору.




 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах