Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Народолюбець

Народолюбець

 


І



Добрий чоловік Петро Федорович Шатай-Мотай! Сказано людина, сказано друзяка! П'ятнадцять літ головою був; та й голова ж з його неабияка! Він не тілько з помошником, він з окружним кумпанію водив; він у їх у гостях, як дома, як свій чоловік. Не минали і вони його, хати, на превелику турботу Хотини Петровни, його дорогої половини. Оце, бувало, тілько зачує дзвонок, ще геть за селом, зараз вибігає на рундук свого будинку, що був показніший від отця Федорового, — та куди тому! Низенький, маленький, очеретом критий; а в Петра Федоровича високий та довгий, оселя крита соломою, з двома верхами, з двома голуб'ятниками. Так як тілько чутно дзвонок з-за села, уже видно і Петра Федоровича на рундуці; височенний, здоровенний, у плечах сажень, черево у два обійми, у мундирі, застебненому на всі ґудзики, з здоровенною лисою головою, з горбатим, як у крюка, носом, з веселими карими очима, що так у його і грають, так і пляшуть, так і запрохують до своєї хати: «зділайте, мов, милость! Пожалуйте! Пожалуйте!» А уси у Петра Федоровича? — товсті та довгі, чорні, чорні — аж полискуються! Окружний, бувало, як підіп'є, то й підшучує: «що якби мені, каже, такі вуси, як у тебе, Петро Федоровичу, то не треба б і гарапія з собою возити, сплів би аж дві пшенички, знали б тоді мене неслухняні голови, що ніяк не догарикаєшся їм збирати недоїмки». А Петро Федорович стоїть, черево убрав у себе, одна рука за спиною, другою погладжує вуса і, усміхаючись, мовляє: «Що мої, ваше високоблагородіє, що мої! У покійного панотця, царство йому небесне, — мої і підметок не стоять! Бувало, обведе попід бородою, та аж на голові зав'яже, як жінка косу, — ото уси! Так і боялися ж його!! А мої, ваше високоблагородіє, тим і в підметок не стоять!». На все здався Петро Федорович, чи до жартів, то й до жартів! Чи до діла, то й до діла! Чи прислужити, чи часом і самому начальствений вид прийняти. Перед окружним, бувало, у три погибелі перегнеться; за те ж і ти перед ним у три погибелі гнись, бо як гляне своїм грізним поглядом, де ті й веселощі дінуться; хмурний та темний, як хмара, а зрачки блищать, як лискавиці, як моргоне своїм товстим та довгим вусом, так і зів'єшся! А гуконе своїм гучним голосом, — пропав, нема тебе! Покійний писар Саєнко та раз якось його і не послухайся! Як же визвіриться Петро Федорович, як гуконе, то Саєнко, як шалений, з волості вийшов і більш уже не писарював, а Петра Федоровича десятою улицею оббігав і як од нечистої сили одхрещувався.
То ж писар, то видющий чоловік, а що ж ті сірки темні? Ті зараз у ноги та в сльози: «і помилуйте, і пожалуйте!».
Сказано голова! І нажився Петро Федорович! І хутір, і млин, і вітряків чотири, а поля? а лісу? — панюга панюгою, та й тілько! Скілько він людей розорив, скілько по шматки пустив, а скілько і сира земля під собою поховала. Хотина Петровна щонеділі на часточки за померши душі давала, щоб гріхи Петра Федоровича замолити.
І Петро Федорович не то щоб й проти сього був, оже не любив, щоб по таким бридням грошики переходили з його скрині та в кишеню отця Федора. Він його таки недолюблював. Оце мов і в згоді живуть собі, по-сусідськи (вони були через улицю сусіди), один одному надобридень через тин каже, вітаються, мов такі приятелі... Аж дивись — жене отець Федір Шатай-Мотаєвого підсвинка у свій хлів з огороду... Треба Петрові Федоровичові карбованця давати. Сьогодні карбованця дано, а на завтра — кури отця Федора кричать, як не порозриваються, по всьому селу літають, а за ними навздогінці довге паліччя десятників... Вибіжить отець Федір та... гай-гай! думаючи, що шульпіки до курчат, коли зирк — аж то свій шульпіка.
— Що то ви робите? — кричить. — Щоб вам руки, сякі-такі сини, покорчило!
— А нащо ви їх пускаєте? Улицю гребуть, он які баюри повиривали! — кричать йому десятники, а паліччя, як хмара стріл, так понад селом і літає, аж свистить.
Нічого робить отцю Федорові, піде; а увечері наймичка недолічиться ніяк п'яти або шести курок, каже отцю Федорові — та мовчить отець Федір, тілько читає тихо «Помилуй мя, боже!».
На другий день і отець Федір і Петро Федорович знову один одному через тин надобридень оддає, як буцім нічого й не було, а Іноді, дивись, отець Федір і забіжить до Хотини Петровни на часок покуштувати, чи вже настоялась калганівка. І дивись — коли, бува, молода ще калганівка, не настоялась (а молода вона була завжди, коли Петро Федорович у город виїздить), — не йде вже додому отець Федір, а за патерицю веде його наймичка Явдоха. Чудний був отець Федір! Оце, бува, як де вкине в голову, зараз кричить: «Посилайте за Явдохою!». Послали, прийшла Явдоха, бере патерицю, дає один кінець у руки отцю Федорові, а за другий сама тримає і так помалу іде собі, а за нею отець Федір, як мала дитина, дибає і стиха «Помилуй мя» читає. Любив чи и слід, чи й не слід «Помилуй мя» читати.
— О-о! Уже наш панотець з Явдохою у коні грає, — сміються люди.
Не любив отця Федора Петро Федорович. А не злюбив він його після того, як отець Федір та й скажи писареві Наєнкові: «Еге-ге! Уже наш пан голова щось дуже запанував. Уже й під благословеніє не підходить!».
Після цього як не злюбив його Петро Федорович, так не злюбив, то за сповідь менше копи з шагом не кладе, а то — мідяного п’ятака.
— Дух мій, — каже, — не терпить таких потайних людей, як отець Федір.
І не злюбив. І то тілько у його на селі й нелюбові, що отець Федір, а то всіх він любив, — бо був над ними старшим, і селяни його любили — бо боялись його.
Як сир у маслі качається, так Петро Федорович живе, як попів кіт на печі. Що йому? Добра усякого — безліч, а тілько він, жінка та син Петро... Та й син штука! Це не то, що в других, як одинець — то й худобі кінець, одинчик-мазунчик... Як би не Така закручувана, така завзята дитина, що тілько дивись та дивуйся! Кінчає школу в городі... Учителі, смотритель не нахваляться, не налюбуються.
Всякому батькові любо чути добре слово про своїх дітей; всякому радісно стає, коли бачить, що з дитини будуть колись-то й люди. Радів і Петро Федорович і, звісно, радів не так, як другі радіють, а по-своєму, по-головиному.
Коли, бувало, не буває у городі, а сина завжди одвідає і завжди не то, щоб точився, а таки добре смикнувши. Іноді тілько прийде, подивиться, подивиться, нікому нічого не скаже — і піде. А іноді з собою приведе і кумпанію. У такі часи Петро Федорович завжди любив вихвалятися своїм сином перед другими. Оце, бувало, і почне:
— Ти учишся, Петре? — крикне на сина своїм несамовитим голосом, зводячи злий погляд.
— Учусь, — відказує Петрусь, увесь тремтячи.
— У страсі господнім?
— Ні, в уїзному училищі, — мовляє Петрусь.
— Дурний! — реве батько. — Чому вас там учать?
— Усьому.
— Закону божому?
— Учать.
— Як ходити у страсі господнім путем його?
— Учать.
— Штити отця і матір твою?
— Учать.
— Учися ж, як штити отця і матір твою! Чув? Учися... — промовить грізно та й піде.
Не любив він балувати Петра. За те вже Хотина Петровна, коли, бувало, приїде Петрусь на літо, то не знає, де посадити, де положити його. І вночі, місячної ночі прокинеться та дивиться на свого Петра, як він, розкинувшись, висипляється; а вдень, то й очей з нього не спускає.
Не любив балувати дитини Петро Федорович сам, не любив і бачити, як балують. Часто він гримав за се на Хотину Петровну, часто і доставалось їй, коли був п'яний Петро Федорович, а разом з матір'ю — і Петрові.
— Нащо ти мені балуєш хлопця? — кричить оце на усі хати, лежачи на ліжку, п'яний Петро Федорович, слухаючи, як клопочеться Хотина Петровна, щоб Петрусеві було що повечеряти.
— Як же я його балую? Я тілько кажу, що дитині нічого вечеряти, — увіходячи у хату, одказує Хотина Петровна.
— Як нічого вечеряти? Хіба від обіду нічого не зосталося?
— Зосталося ж та й покисло.
— Хай і кисле їсть.
— Про мене, хай і їсть, — з жалем відмовляє Хотина Петровна.
— Та не про тебе, — кричить Петро Федорович, зскакуючи з постелі, — а про мене... Чула? Про мене! Я хочу, щоб він кисле їв. Чула?!
— Та чую, — виходячи з хати, каже Хотина Петровна.
Петро Федорович почув у голосі Хотини Петровни і жаль і досаду. Цього тілько йому й треба. Як звірюка кинувся він за нею у другу хату, як товарюка загукав на весь дім і двір.
— Та чую?! Як то — та чую?.. Чуй! А не та чую... Чула: чуй! — кричить, стоючи коло Хотини Петровни.
Хотина Петровна тремтить.
— Чуй! — желіпа Петро Федорович.
— Чую, — мовляє злякано Хотина Петровна.
Петро Федорович, видко, вдовольнився. Стоїть та колихається над Хотиною Петровною, Хотина Петровна тремтить і боязко дивиться у п'яні очі Петра Федоровича.
— Так чуєш?
— Чую.
— Вечеряти немає чого?
— Немає.
— Ну, й не нужно. Хай і Петро не вечеря.
— Хай не вечеря.
— Чуєш?
— Чую.
Мовчання.
— Так чула?
— Чула.
Знов мовчання.
— Ти мені його не балуй... Не балуй його! Хай штить отця свого і матір свою. Хай штить і поважає! Петре! — гукає Петро Федорович.
Петро увіходить ні живий, ні мертвий.
— Ти штиш отця твого і матір твою?
— Чту.
— Як же ти їх штиш?
— Слухаюся у всьому, молюся богу за їх.
— Брешеш!
Петро мовчить.
— Брешеш! — кричить чимдуж Петро Федорович.
— Брешу, — не знаючи що, відказує Петрусь.
— Ну то-то, що брешеш... Ти мені так усе й кажи, — видко, забуваючись, мовляє Петро Федорович, а далі як гуконе:
— Як же ти смів брехати? Га? Як ти смів?
— Смів, — злякавшись, каже Петро. Хотина Петровна радніша б умішатися, та гляне на Петра Федоровича — як рябець дивиться, та й назад.
— Так ти смів?! Ти смів? Брехати смів?! — гукає Петро Федорович і хапає за чуба сина. Петро у сльози.
— Цить! — кричить.
— Дитину перелякаєш! — молиться Хотина Петровна.
— Вон! — гукнув Петро Федорович, і Хотини Петровни не стало; з-за дверей доноситься тілько задавлений її плач.
— Іди мені поскидай чоботи! — командує уже без Хотини Петровни батько сином.
Петро пішов за батьком у другу хату. Петро Федорович сів на ліжко і підняв одну ногу. Петро скинув чобіт.
— Ну, молодець! — каже Петро Федорович. — Ти шти отця твого. Ти не слухайся матері, мати — дурна. На й другий. — Петро скинув і другий. Петро Федорович повалився на постіль.
— Тепер прочитай мені що-небудь.
Петро виходив, брав книжку і голосно молодим голосом читав батькові. Хоч він на третьому слові уже не чув, що читав син, а поки Петро скінчив один бічок, то Петро Федорович уже харчав, мов задавлений. Петро не смів і тоді кидати читати, аж поки Хотина Петровна не приходила і не веліла йому перестати, плюючи на місце, де лежав Петро Федорович.
Такі вередливі вариводи Петра Федоровича зовсім відбили від нього Петра. Він рад би його не тілько що не бачити, але хоч і не мати. Він би тоді щасливіший був. І коли не було Петра Федоровича дома, то у хаті всім заправляв Петрусь, коли ж він дома був — то Петруся і не видко.
Та Петрові Федоровичу про те байдуже, чи любив його Петрусь, чи ні. Що він? Пискля, віскряк!.. Йому скажуть люби — ну й люби, і пікнуть не смій. А не то?.. Треба в страсі господнім ростити дітей. Де страх, там і бог, там почот, там і повага. Дитя — звіря. Що воно тобі знає, що треба штити отця і матір? — Учи, то й знатиме. Хіба воно знає, на що його вчать? І прижени його до навуки... Виросте — пізнає, чого воно стоїть батькам... — От і мені, — хвалиться Петро Федорович. — Я його хочу вивести в люди; хочу з нього зробити пана... Чи він знає об сьому? Чорта. А ти, батько, хоч топися, а полізай. Біда, не діти... У мене одно, та й то голова кругом ходить, а якби ж їх десятеро, — задурили, зовсім би задурили!..
Петро Федорович дивився на Петруся, як на своє звіря, з котрим йому вільно що хотіти, те й зробити. Скажу, каже, пропади, — ну, й пропадай, скажу пануй — ну, й пануй... Мені вільно все, бо він мій... Кость від кості моєї, плоть від плоті моєї. І вільно мені з ним, що захочу зробити... Не вільно мені його вбити — се правда, за се я одвічатиму... Ну, та хоч і одвічатиму, а все вільно мені. Я його создав, я його сотворив, — ну, й моє право.
Так як дивився. Петро Федорович на сина, так і поводився з ним. Скаже танцюй — танцюй, скаже читай — читай. Ніколи його здорова пухла рука не погладила дитячої голови, ніколи грубе, суворе слово не бриніло любов'ю, ніколи темний погляд не прояснявся і не заглядав ласкаво у очиці синові. Коли вкоряла його Хотина Петровна, чому-таки він ніколи не приголубить Петруся, що він його таким побитом зовсім від себе одіб'є, тоді Петро Федорович грізно питався: адже він чолом мені дає щодня? Ну?.. І Хотина Петровна мовчала.
Призро подана рука Петра Федоровича для чолому — була вже ласка задля дитини... І справді, чого ще Петрусеві? Чолом щодня віддає — значить, любить батька, і батько його любить! До того ще і вчиться Петро — видно, що штить отця свого і матір свою. І Петро Федорович знає, що йому казати з Петром; то що він, штучи отця і матір, учиться — то то так хай учиться, треба ж і Петрові Федоровичові робити так, щоб не тілько син штив, а щоб і перед людьми не встид похвалиться.
І Петро Федорович віддає сина у гімназію...
— Паном зроблю, сучого сина! — хвастається Петро Федорович. — Не то, що попів, — у дячки виліз — та й сядь, ні — гімназію скінчив — іди далі.
— Ось не робіть так, Петро Федоровичу, — рають йому люди, — ось не робіть дітей розумніше себе — краще вам буде.
— Толкуй! То мені знать. Якби він у мене балуваний — ну, так, а то скажу — умри! ну, й умер... Отак дітей поведи, а не то, що ви!
Другі слухають, мотають головами...
— Хай, мов, хай...
Та ще не було нікого, щоб переспорити Петра Федоровича. Сказав так — так і буде! Сказав віддасть Петра у гімназію — і віддав.
Інша річ школа, а інша — гімназія; інша річ село, інша — город, а ще інша — губернія... Зовсім інші звичаї, інші порядки... Як роздивився Петрусь, де він до цього жив і як жив, то у його аж мороз поза шкурою пішов. — Як я не здурів, як не збожеволів там? — питався він сам себе. І рішився — разом порвати усякі нитки з батьком... «Мужик! Свиня!» — не сходило з його уст, за що його товариші носили трохи чи не на руках.
Всі неправди батькові довго лежали в молодому серці, довго кипіли у йому, поки таки збігли, не гострим словом у крузі свого товариства, а палючим докором у листі до батька. В тому листі Петро виливав усі неправди, які тілько не робив батько над ним ї матір'ю; а в кінці добавив: «Коли б мої були більші достатки — узяв би я і матір до себе і забув би, що був коли-небудь у мене батько... Краще було його не мати, ніж мати батька-звіра».
Трохи не вмер Петро Федорович з великого перепою, як одібрав такий лист. Три дні Хотину Петровну бив, потім у місто поїхав жалітися смотрителеві і пораятися, що б його синові зробити. Спершу хотів був їхати й убити, щоб така погань і землі не паскудила, потім хотів — витребувати з гімназії і віддати в свинарі, а то якось надумав поїхати пораятися з смотрителем... Приїжджає, а смотритель уже і знає все. Петро зарані сповістив його другим листом, пише, що батько нічим йому не пособляє і що він рішився сам себе уроками содержати, а батька не хоче й знати... Тілько що Петро Федорович на поріг, а смотритель: «Що ви з своїм сином дієте? Як вам не стидно? Такого хлопця, такого талановитого та так на одчай божий кинути у чужому місті!».
Петро Федорович аж обімлів.
— Та ви, — каже, — прочитайте лише, що він до мене пише? Та я його, собачого сина, я йому голову скручу, я йому кишки випущу...
Розходилось батькове серце — клене, проклинає сина.
— Не кленіть, — каже йому смотритель, — бо ви самі у всьому винні. А краще йому грошей пошліть.
— Я? я? щоб я йому гроші послав? А не діжде, собачий син! Я його з гімназії додому візьму — у свинарі запроваджу, я йому покажу, що я його батько, що я вільний з ним що хотіти зробити!
— А як з гімназії вам його не дадуть?
— Чому не дадуть?
— А тому, що талановитий хлопець, тому, що всі його люблять там, тому, що він краса усій гімназії.
— Я йому покажу краси!
— Та сього бо не кажіть, Петро Федорович.
— Та щоб я, я його не взяв?.. — І як вітер помчався Петро Федорович від смотрителя в окружне управлєніє взяти проїздне до губернії.
Приходе в управлєніє, кажуть, новий окружний прибув, — старого під суд дано. Петро Федорович дожидає у передній окружного. Чи простояв там з півгодини, чи ні — як іде і окружний. То був високий, огрядний, здоровий — так таки й видко, що окружний, а це — як хрущ худий, низький, миршавий і на бік голову держить, ще і підсліпуватий, бо в окулярах. «Ну сього нам не страшно», — дума Петро Федорович і сміло підступає до окружного.
— Имею честь представиться, Ваше Высокоблагородие, — голова Шатай-Мотай.
Окружний глянув, подумав, скривився.
— Знаю, знаю, — каже. — Мені директор казав, що ти витворяєш з своїм сином.
— Він не мій син. Він собачий син, Ваше Високоблагородіє. Я явився, Ваше Високоблагородіє, прохати у вас дозволу поїхати і взяти його з гімназії, направити на путь спасєнія. А то він дуже там, Ваше Високоблагородіє, зазнався вже.
Окружний суворо дивився і аж зубами цокотів, поки Петро Федорович казав.
— І ти смів при мені оце казати? — ще тихше вимовив він. — Видержать його три дні у чорній, — обертаючись до письмоводителя, сказав і пішов.
Як грім упав на голову Петрові Федоровичу, як блискавиця засвітила у очі і осліпила. Він стояв і, як божевільний, дивився на асіх і нікого не бачив... Очумався вже у чорній, холодній та вогкій хаті з залізними ришотками на вікнах, з позамазуваними шибками якоюсь бурою краскою, крізь котру ледве-ледве проходив світ у хату.
— От тобі і здобувся... Оце так. Цебто я менший своєї дитини, свого созданія?! — І уперше зроду Петро Федорович заплакав, — оце так! Цього ще ніколи не було. Що ж тепереньки люди скажуть, та це сорому на увесь повіт, та де повіт — по цілій губернії рознесеться, по всьому світу... Оце новий. Оце так низенький-тихенький!
Приїхав додому — та як закурив... А тут окружний у волость наїздить. Подививсь — велів посадити у волосну чорну. Посадили п'яного Петра Федоровича. Одсидів своє, та й до хати не дійшов — завернув у шинок та там і ночував. Пішлися чорні дні на його безголов'я. Люди кругом, як гадюки, сичали тихенько, якої ласки здобувся наш голова у нового окружного... Хоч не чув того сам Петро Федорович, бо аж оглух од запою, та чула Хотина Петровна і тяжко побивалась як за втраченою славою, так і за сином. Петро Федорович не велів нікому і нагадувати про сина, покинув головувати, а почав непросипне, непробудно пити...
Заволоклися тепер чорною сажею ясні дні для Хотини Петровни; пропали для неї і почот і слава, та вона вже об тому і не жалкувала, вона бачила, що пропадає худоба, переходить у Лейбові руки, і побивалась об тому, побивалася за сином. Та що її були турботи... тілько ізсушили, зв'ялили безталанну молодицю, повернули її у бабу. Одна утіха, одна порада зосталась на сина, та вона об йому ніяких вісток не мала.

II


Половина липця. Тілько-тілько що літо настало, не те пекуче, душне, що всього тебе потом обливає, курою обдає, а тепленьке, зелененьке, ясне, веселе; дерево саме у соку і найбуйніше розпустило свою листву, земля ще не випарила весняної вогкості — жене траву високо угору; повітря чисте, прозоре, пахуче, небо хоч видивись, а зверху, як розжарена куля, котиться сонечко ясне і весело виграває своїм золотим промінням.
Сонце геть повернуло на спадень, довгі тіні лягали на землю, як ціла юрба молодих паничів ішла з міста у поле. Були між ними і геть-то молоді, ще ні вуси, ні борода не засівалися, були такі, що й позасівалися, були уже й такі, по виду котрих пройшла не раз гостра бритва і зоставила чорні корінці під носом і по бороді. Деякі у легеньких піджаках або жакетах, у солом'яних брилях, а деякі у гімназичному легенькому мундирі і в кепі.
Усі, йдучи, кричали, гукали, балакали, ті сміялись, ті гостренькі шуточки пускали... Всі були раді-веселі, хоч молоді обличчя казали про стому, про недоспану ніч, про якусь нагальну роботу, котра молоді личка зсушила, витягла, мов воском полила, в очі кинула жару якогось, огню, але той огонь був не огнем здоров'я, а скоріше голодної смерті або лихої трясці.
Це гімназисти, скінчивши рік, з радощів гуляли. Були між ними і скінчивші гімназію, ті радощам не знали мірки; кров, як несамовита, бурлила по їх жилах і приливала до серця невимовними веселощами.
— Орел, собако! Чи ти чуєш під собою землю? — гукав невеличкий на зріст з панським білим обличчям паничик на другого, високого, з поголеною бородою, що якось недоладно був зложений; якийсь сутулий, кострубатий, чорний, якимсь звіром дививсь він між усіма і від широкого ступня немов улягав назад.
— А ти, Шатай-Мотай, чуєш? — вирвався голос з юрби.
— Я? — повернувши вид до купи, запитав молоденький паничик. — Я не чую. У мені все перевертається з радощів; у голові більше нічого, окроме веселощів, у серці — реготу. Ти тілько подумай, Орле, — ударивши по спині Орла, аж кричить Шатай-Мотай, — подумай тілько, що тепер і ти такий же самий, як інспектор, директор; що завтра, їх стрівши, тобі вільно шапки не скинуть, вільно перед ним що тобі завгодно робити. Тілько висплюся, заскочу у гостиницю і буду цілий день і ніч на більярд грати... Прийде інспектор — Данило Іванович, — скажу, — чи не хочете, бува, зо мною? їй-богу, скажу, їй-богу скажу! Ну, що він на се одкаже?
— То що з того? Його коли б обіграти та ще й києм одлупити... От би добре! — каже один у гімназичній одежі, похилий і сумний.
— Доїхав таки він тебе, Якименко? — пита Орел товсто.
— Не як і доїхав? — Рік пропав! Та чорт його бери! Тяжко тілько, що ще рік неволі.
— А справді, — підхопив з ясним відкритим лицем, з панськими манірами, панич у жовтому солом'яному брилі і в пенсне на носі, — наша гімназія гірше тюрми, гірше неволі, вона не то, щоб розвивати наш розум, роздвигати наші світогляди, вона нехтує нашу силу нагальною роботою, псує помку цілим арсеналом латинських слів, потрібних на те тілько, щоб їх зараз, вийшовши, забути, надить нашу душу поцвівшими ідеями, не дає простору нашій волі поліцейським надзором наставника, надзирателя, і в голові усіх — Данила Івановича!
— Я згоджуюсь з тобою, Голубе, — замовив ідучий зараз коло нього другий панич, з здоровенним носом і худими запалими щоками, — я згоджуюсь, що гімназія нас нехтує, тілько не латинню, а своїми порядками. Латинь, брате, важна штука. Латинь всякому ученому повинно знати, без латині — нема ученості, на їй тілько вона стоїть, нею держиться.
— Та я не спорю, Крисо, що тобі, яко філологові, вона буде потрібна. А мені, мені нащо? Я думаю іти по юридическому факультетові. Що я буду там з нею робити? Римське право розбирати? У нас наше обичне право давно вже аж кричить в робітниках, — А ми над латинею сидимо.
— І в сім разі римське право не пошкодить, — почав Криса...
І розмова мала була переходити в учену прю, якби не відсіль ї не відтіль не збив її Шатай-Мотай. Саме вони минали послідню городянську хату, як нарочито замість простенької обідраної хатини стояла здоровенна у три етажі будівля, — казарма чи що, чорна, облупана, і кидала здоровенну тінь від себе. Тілько що виткнулися з-за ріжка буди, то перед їх очима відкрилася хороша-прехороша вечірня картина: поле зелене, як рута, розлягалося і на сей і на той бік, унизане де-не-де невеличкими хутірцями з невеличкими садочками, наліворуч гень-гень аж на крайнебі лежала чорна попруга густого лісу, направоруч небо спускало свою ясну кришку на зелену руту землі, а прямо заходило величне ясне сонце, і паруси його, як іскри блискавиці, пробігали по зеленій траві й скрашували її зелений килим в огненнозелений цвіт. Під любою уразою такої світової картини Шатай-Мотай вибіг уперед і закричав:
— Братця! Доганяй, — і пустився, як стріла, шляхом. Другі за ним. Розкинулося товариство, як копа гусей, по м якій мураві, а в повітрі понісся не гомін ученої прі, а крик, тупотіння, біганина, і регіт Шатая-Мотая покривав усе те.
Він тепер качався на зеленій травиці, а Орел лазив за ним і лоскотав своїми нездоладними руками.
— О-ой, не лоскоти! Ой-ой! Ха-ха-ха! Ой-ой, умру! їй-богу, умру!
— Не умреш, бісеня, — каже Орел, не кидаючи лоскотати. — Уже ж ти мені й доїло, бісеня! Уже ж ти мені й допекло!
— Братця! — репетує Шатай-Мотай, — обороніть!
— Гей, братця! Оборонимо Петра... На Орла, на Орла, — дочулося з гурту і понеслося декілька. Орел, кинувши Шатай-Мотая, одступив назад, розкарячивши ноги і наставивши кулаки. То була кумедна фігура воїна, боронючого самого себе, — сонце її обливало, і стояла вона, немов викувана з заліза, серед чистого поля тоді як рій других воїнів з сміхом та жартою на устах наступав на неї.
— Не підходь, — кричить Орел, — грізно свіркнувши очима і крутнувши понад головою обома кулаками, — не підходь! Розломлю!
— Братця! Братця! — крикнув Якименко, біжучи геть від кумпанії, — а дивіться на Орла — він скоріше свиня люта, ніж орел.
Хвиля реготу, як зграя зляканих чайок, знялася з гурту, шурхнула високо угору і розпросторилася по зеленому полю — ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — ревло, голосило в повітрі.
— Знаєте що? — кричить Шатай-Мотай. — Годі дуріти, — давай заспіваємо. Гей! Хто хоче співати — сюди, сюди!
— Я! Я! Я! — викрикнули з гурту, і душ три побігло до Шатай-Мотая, за ними другі, і гурт розійшовся. Орел, зложивши свої широкі кулаки і звівши косі лапи, і собі потяг туди, влягаючи назад.
Всі посідали в траві кружка, зробили коло. Усередині Шатай-Мотай став навколюшки.
— Якої? — почулося з гурту.

— Ой, чумаче, чумаче!
Життя твоє собаче, —

завів тенором Шатай-Мотай. Гнучкий і молодий голос його роздався в повітрі плачем чумацьким, наріканням над його собачим життям і тугою невимовною.

— Ой, охі охо-хо-х!
Життя твоє собаче, —

гуконув зразу за Шатай-Мотаєм гурт, неначе забоєм у бубон стверджуючи, що справді те життя собаче.
Далі вони співали: «Ой, ішов чумак з Дону», «Дубовое денце» і інших. Гучно, гучно роздавалося їх гуртове співання по зеленому полю, по чистому повітрі, підхоплював їх голоси легенький вітер ї ніс у піднебесну блакить і слав навкруги по зеленій мураві, а сонце пестило їх хвилі своїм посліднім теплим промінням, і дрижали промінясті стяги, і дрижало повітря, як струна, переливаючись від товстого до тоненького заводу... То співало тепле серце непорочними устами, то співала неспаніла душа вільним голосом молодої груднини... То почуття волі обізвалось серед чистого поля — бо де ж йому і зародитись, як не серед його, підширокою покрівлею ясного та привітного неба... Не в місті, серед вонючого повітря улиці, не на кватирі між чотирма німими стінами, не в гімназії — де їх цілий гурт давили своїми установами, своїми начальничими примхами та; примусами. Тут, серед широкого поля, серед чистого повітря і воскресли ті болі, ті муки, та неволя у молодому серці Голуба, що лежав собі геть одсторонь, не приймаючи допомоги у гуртовому співанні, і вилилися у палких словах, уражаючи кожного у самий край серця.
— О-ох! — здихнув він, коли гурт замовк і тілько луна колихалася над його головами. — От де воля, от де простір! А не в гімназії. Знаєте що? Серед чистого поля, отут без усяких педагогічних муштр, без класиків краще викохується і душа і серце людське і та особність його, котра одрізняє одного чоловіка від другого.
— Пішов співать Голуб! — з жартом на устах вимовив Криса і то жарт той не викликав ні в кого симпатії... Усі з якоюсь болючою потугою слухали голосу Голубового, і видно було, що слово те, як мітка стріла, улучила в саме боляче місце, — і жарт, як чужий посвист між гуртовим співом, пронісся і замер, не зробивши ніякої урази... Стало тілько тихо та сумно навкруги.
— Ну що наша гімназія? — роздався знову голос Голубів. — Чим вона допоможе в розвої душі і серця?.. Учимо ми класиків — чи добираємось ми до тії суті, до того живого соку, який вони вносили колись? — Ні, одні прості та блискучі форми, у які вилилась їх тепер уже бідна думка, учимо ми. Проходимо ми математику — задачі її заставляють тілько стрибати на одному місці нашому розумові, і, нігде правди діти, вистрибуючи так, він робиться гнучкий та хисткий; так і розгинається, так і вгинається, то змією зов'ється, то стрибоне молодецьки і стане... Тепер словесность, звідкіля б ми брали величні образи свого і прошлого віку, чи проходиться так, як би треба? З естетичного боку, а не з боку користі, яку приносе громаді той або інший писатель, не з боку живого битописання норовів та звичаїв живих людей, не з боку нових поглядів та внеску ідей розбираються у нас писателі. Що ж нам з того поможеться? Уп'ять та ж класична форма, а не суть. А історія? Наука живого чоловіка, з його горем і болями, з його радощами і веселощами, з його розвоєм і занепадками, — наука наук, коли можна так її назвати, — як проходиться? Ніякої думки, ні світу на той або другий случай, — факт, факт та й факт... Це під такими установами розвивають наш розум... А душу і серце? Ті, в кого б ми повинні запобігти ласки, ті нас стороняться... Учителі геть від нас держаться. Данило Іванович, наприклад, не дивиться на те, як веде себе ученик, а допитується, чого у його така негарна пика, чого ученик чортом дивиться?.. Хіба під напливом таких случаїв привикає хлопець поводитись гуманними почуттями? Серце його строює зло, осуворює; душу сповиває тяжка і даремна наруга й розливає жовч. Всі звірячі почуття збуджуються; а найкращі, найлюбіші мрії його зостаються недозволенний мріями. А потім, коли він виросте, то і мрії дитячої пори одійдуть, змеркнуть. І зостанеться чоловік з своїми звірячими побудками, а більше ні з чим. Чи дивно ж то, що він поїда свого ж брата, що він зараз лізе угору, на тепле місце?..
Тисячу і тисячу раз краще вирощується селянин. Чи пізнає він від людей наругу даремну, чи озлять його серце які случаї з людьми, — вийшов він у поле, — ясне небо любо загляне йому в очі і привітає своїм блакитним привітом, тепле сонце зігріє його серце, а мати земля своїми квітками, своїм зеленим килимом розлогого поля, пташиними співами сповне душу таким чаром, такою тихою любов'ю, що забуде молоде хлоп'яче серце ті даремні напасті, котрі вигравали грізну гру у його крові, уляжуться злі думки, мир та покій обів'є душу... їй-богу, в сто тисяч раз щасливіше від нас простий мужичий хлопець!.. — закінчив Голуб.
— Дуже ти, пане-брате, грубо помиляєшся, — одмовив на його довгу річ Криса, — мужичий хлопець, ти думаєш, почуває те, що ти почуваєш, чоловік, освічений наукою. Самі найтонші, самі найвиразніші почуття у тебе розвили, розвиваючи розум, тоді як у мужика первобитні почуття, почуття звірини, коли можна так сказати. Йому гарно, він і знає, що йому гарно, а не знає, чого йому гарно. Приміром, сонце світе — ти тут розбираєш і коліри його світу, і переливи його парусів, і хвилі тепла, і красу його величну, мужикові до того немає ніякого діла, — воно, бач, гарно світе — ну, й гарно.
— Та чи не так лишень і ми діємо при перше нас спостигаючих уразах, — хоч у нас, ти кажеш, і розвиті критичні постави. Коли б же звісить або зрівнять, хто глибше й дужче почуває все те, чи ми, чи мужик, то здається те, що мужик, — він ближче до природи, ніж ми, тепличні квітки. Та я не об сьому кажу, я кажу об тому, що у мужика серед поля більше шансів виростити свою душу і своє серце, ніж нам з тобою, котрих учать цілий вік не як людей з різними почуттями і різною організацією, а як дерево у садку, — трохи-трохи хто погнав угору або вшир — зараз його садовник і підстриже.
— Свята правда! — з великим поспіхом вирвався Шатай-Мотай, — свята правда! Природа, справді, краще вирощує характер чоловічий, ніж школа; я кажу краще, бо раз дає більшу волю його замірам, а вдруге сповняє його душу чаром, любов'ю.
Зав'язалася пря, на котрій Голуб одолів свого супротивника. Всі йому плескали в долоні, кричали: добре! добре! тоді як Крису то мало слухали, а коли слухали, то все якось пускаючи слова мимо ух.
Криса був проводирем у одному гурті гімназистів, котрі звали себе реалістами і держалися критичних поглядів на життя з становища натури, природи. Всі з того гурту тілько й думали, що, скінчивши гімназію, поступити на естественный факультет. Голуб же був проводирем другого гурту — історичного, і з широти історичних ідеалів дивився на життя і його обставини. Його красна мова, його сердечне, задушевне слово, його широта погляду привертали до його не тілько людей його гурту, котрий завдався поступити на історично-філологічний факультет, — а часом і з другого краю. Це робило його свідомим на усю гімназію і не давало покою Крисі, котрий і чіплявся до Голуба чи було чого, чи не було. Йому хотілось так або інше одоліти свого противника. І треба додати, що це і було на той час життям, не давало заснути молодим душам, будило у їх хіть до роботи, до праці.
Був там у гімназії і третій гурт людей, не пристаючих ні до сих, ні до тих, а тримаючих тілько самих себе. Коли історики з реалістами вели страшенну війну, сі коло баришень пестилися, з усиками носилися, з сорочками... Сих найбільше кохало начальство, становило у примір другим... Вони не мали одного, раз назавжди вибраного устою, — вони часто згоджувались як з реалістами, звучи їх у шутку зарізаками, так і з істориками, давши і сим назву ідеалістів... Плили ж вони більше по тій течії, по якій вказало їм начальство та свої вигоди. Найталановитішим з їх був Шатай-Мотай. Він себе, правда, завжди відчисляв більше до істориків, ніж до реалістів, і через те разом з Голубом поступив на історичний факультет.

III


Прокинулося яснеє маєве сонечко... Устало воно й виплило з-за гори веселе-ясне, як дівчина після умивання... Сміється воно, а проміння аж витанцьовує по банях церков божих, по оселях будинків високих, по верхів'ях тополь гнучких... Оце грає-кружає на якій-небудь гілоньці у краплі сльози божої, роси, або на невеличкій точечці бані, — то дивись — скік! і перескочило нижче і знову вибрало місцинку, і знову грає-виграває... А ранкова прохолода звідусюди так і віє, так і обгортає усе, немов те ж саме сонечко і гріє і злегенька губами провіває, щоб не перегріти часом... Хороше так, весело, просторо! Соловейки співають, як не порозриваються, і будять людей любуватися красою світовою.
Того ранку, ще до сходу сонця, прокинувся і Петро Петрович у своїй кватирі — невеличкому чуланчикові на четвертому етажі. Одно віконце на шлях, легеньке ліжко з поламаних дощок та стульчик коло невеличкого столика, — тілько всього й худоби у його хаті; валялося, правда, ще дві-три книжки, перо, чорнильниця та папер на столі, легенька одежечка висіла на стіні та драпове одіяло лежало на ліжкові, — тілько всього.
Петро Петрович устав, надів чоботи чи ботики і підійшов до вікна. Ранок тілько ще що почав займатися... Рожевою пеленою заслався східень, немов соромлива дівчина засоромилася... Унизу геть виднілося місто у сивому-ранньому тумані. Петро Петрович сів коло вікна й дивився униз на місто. Він бачив, як сонце вставало, як його гарячі стяги прорізували туман і ясно вигравали на верховинах церков. Він бачив те привітливе вигравання сонячного проміння... Коли сонце зовсім піднялося, то наче розтопленим; золотом облило місто... Все місто горіло, усміхалося під його золотим поглядом...
— Ач! Як хороше! Як гарно! — подумав він... — Добре ситому, добре багатому!..
І взяла його голову тяжка думка про той насущник, спустилася поглибте, аж у дитячі літа. І встали вони перед ним залякані-загукані страшним голосом батьковим. Встав батько — звірюка, встала мати — добра, люба мати... Потім гімназія, товариші... Хороше, веселе життя!.. Тут уп'ять і університет... Знову товариство, тілько це не те товариство, веселе, безжурне, — ні — не саля, музика й рій панянок перед ним літають, а встає бідолашна народна доля й заглядає, як сова, у похмурі очі... Страшна. вона, тяжка вона, худа, невмита, непричесана, з голодним роззявленим ротом, з блискучими зажерливими очима... І хороше місто, котре він зміряв і вздовж і впоперек, здалося не таким хорошим, яким хвилину-другу тому назад... Там у тому будинкові торгувались зо мною, як з жидом, за урок, там теж, а там — недодали... Прокляте місто! Не любити ти мене вчило, а ненавидіти!.. З добра бідоти ти вибудувало оті страшенні палати й видавлюєш ними з їх сльози!.. Прокляте місто!
То була хвиля якогось почуття, незнайомого ще досі Петрові Петровичові... А так як здалось воно йому більше оманливим, то він аж засоромився сам себе. «Що це я? Дитячі літа вертаю?.. Розпустив свої нюні, як шістнадцятилітня панянка... Десь мов нікому не звісно, що в щоденному своєму життю люди поводяться законом вигоди, а не лицарським пориванням серця... А я став місто й людей проклинати, що вони учили мене не любити, а ненавидіти?.. Дитятство! Такі вже обставини житечні, — хоч не хоч, воюй не воюй з ними, а вони тебе таки давнуть... І коли ти безздоровний собі — ну! і збирайсь у великий шлях-дорогу, до батьків своїх... Така-то боротьба за життя!.. Слава Дарвіну, що він зірвав з наших очей романтичну пов'язку і вказав на прямий шлях — души, а то тебе задушать!.. І коли з його становища глянути на діло батькове, то справді він не настілько винний у своїх пориваннях звірячих, ніж я думав спершу, — у його в більшій мірі тілько проявився той закон, — на те ж він і чоловік здоровенний. Сильний, здоровенний — і побиває, більше! Для мене теж тепер настала та сама пора, пора боротьби за життя... Досі я все одрощував кігті та зуби. Настав час спробувати їх силу... Університет, упустивши мене в одні двері голоцюцьком і наділивши зброєю задля боротьби, — випустив у другі двері і навіки вже зачинився від мене як учитель... Може, відчиниться, правда, ще, але вже як ученик... То зовсім інша річ! Поки стою я на широкому шляху або майдану, куди завжди викидає школа озброєних людей, і чекаю свого ворога, щоб з ним поборотись... Тепер одно питання — де мій ворог? Треба глядіти густо, щоб не прогледіти його... «Не весте бо дня и часа в онь же сын человеческий прийде!»
Петро Петрович знову задумався... Непривітне, тяжке йому стало життя чоловіче... Завждешня біганина за шматком хліба, боротьба за право на насущник. А серце де? А душа де? Хіба і вони поводяться тим же законом? Трохи лиш чи не в цьому і вся людкість людей? їх поривання тілько й скрашають життя, не роблять його зовсім схожим на життя звірів... Чого ж ми хвастаємо, чого ми величаємося своєю людкістю?.. Нерозумні ті теоретики, - котрі свої гуманні теорії хотять нав'язати мирові... Нічого з цим не вдієш. Я дивлюся на їх теорії не як на закони, котрі повинні ворочати миром, а як на орудія, котрими чоловік добуває своє добро, своє благо, і ні для кого більше, а для себе самого... Та воно так і є: великому кораблеві — велике море! Наприклад: мій батько і я. Батько вдовольнявся одним головою. То його було море, по котрому він — корабель — плавав без опаски розбитися швидко. Тепер я — корабель, чи поплив би я по тому морю? Ні, для мене мало того моря; щоб спустити корабель — мене, я був би на суходолі. А хіба на те кораблі, щоб на суходолі стояти? Звісно, не на те. Через те і для мене треба більше море, і глибше, і ширше, л довше... А справді, це прирівняння справдішнє, — чоловік — корабель, життя — море, теорії, ідеї — то весла, паруси, котрі гонять його корабель по житечному бурхливому морю... От на що здались теорії, ідеї... І їх таки, яко овощ людського життя, він узяв собі у помічники гнати свій корабель... Вони для його і весла, і паруси, і пробої, котрими він пробиває далі свою дорогу... Всього буває, іноді весла він об каміння зламає, паруси вітер порве, пробої від натуги лопнуть, і — пропав тоді корабель-чоловік з своїми гордими замірами, з своїми злими замахами... І все це наука наук — історія навчає нас від чого буває: не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру — і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, — вона не робить перескоків — вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому сперше всього заспівав би слова колядки:

Ой, не їдь, синку, поперед війська,
Не зоставайся позаду війська,
Держись війська середнього...

Золота середина! Золота середина — перше усього! Задля неумілого молодого чоловіка саме краще йти за другими не ззаду, щоб на тебе пальцями не вказували, а взяти побік, хай у носі сяде проводир, ти не сідай і в кормі, ти сядь посередині; поки трохи привчишся, далі вже лізь уперед та вперед, буде час, коли :і ти сядеш на місці проводиря — тоді, навчений життям, ти зумієш керувати свій корабель по кам'янистому дну життя, зумієш обійти і обминути не тільки піщану міль, але й кам'яну скелю... Тілько перш-по-перше іди від того, що вже є, не пробивай сам собі шляху, — не проведеш же його далі зробленого? Пробивай краще .далі, той, що намітили тобі давно віки... Прознай сперше всього status quo і від його то і гони корабель... Шлях убитий, дорога гладенька, сили менше треба... А то-то наше й лихо, що ми зрікаємось того, що є. Життя, ми кажемо, не туди пішло, куди треба, — вертай назад! Чудодії!
Петро Петрович махнув рукою і усміхнувся злегенька, але зло; так сміється учений муж з вигадок гарячої голови хлопця. Він устав, пройшовся по хаті і знову став коло вікна, дивлячись униз, на місто. Місто рушило, ревло, клекотіло, гвалт у тисячі голосів доносився до його вуха, крик, стук, гуп, луп... — все те неслося, лилося, як хвиля на просторому морі, і поверх усього було синє небо, мовчазне — німе, та ясне сонце розливало золоті паруси по світовім просторі.
— Рушило місто! — промовив Петро Петрович. — Куди сей крик іде? Де зникає? Куди люди плетуться, піднявши такий страшенний ґвалт?. . Туди, де ніщо, в вічне забуття, в вічний морок, темноту...
Він узявся за лоб рукою, почервонівши увесь.
— Так і є, не доспав; голова гаряча, виски, як у лихоманці сіпа. Через те і думки такі... стидкі!
Він закрив чорною занавіскою вікно і грузно опустився на ліжко. У хаті стало сіро, як буває перед вечором; мухи загули, закружали, злякані зразу померками. Петро Петрович закрив очі, узявши за лоб рукою. Уже тихе забуття путало його думки, сон снував над очима, тіло терпло-німіло...
Стук у двері і крик: «Шатай-Мотай! Шатай-Мотай!» злякав його. Він кинувся:
— Хто там? — окликнувся.
— Се я, Орел. Відчиняй.
Шатай-Мотай устав, відчинив і знову ліг у ліжко, широко позіхаючи.
У хату увійшов низенький, але коренастий чоловічок у сіренькій блузі і в демократичному чорному брилі. Лице його широке, скулясте віддавало залізною силою; погляд грізний, високе чоло повите сумною думкою. Невеличка борідка його стирчала кущами, зате здорове кучеряве волосся стояло на голові, як ожеред соломи. Він, скинувши бриль, опустився на стулець.
— Навіщо б я закривався від світу? — товстим голосом запитав він Петра Петровича і дернув занавіску убік, — світ так і сійнув, так і линув у хату.
Петро Петрович ухопився за очі рукою і здвигнув, немов хто його шпигонув чим.
— Не руш занавіски! — крикнув він. — Світ очі їсть. Я так мало спав сю ніч, що почуваю, немов лихоманка мене тре.
Орел закрив знову вікно. І, повертаючись до Петра Петровича,, запитав:
— Ти коли додому?
— Я? Не знаю ще. Треба нащот місця справиться.
— А-а! В чиновники?! — забубонів Орел.
— Та хоч учителем на перший раз.
— Ага.
— Ну, а ти ж коли? Може, й прийшов, щоб разом?
— Ні, я зовсім не їду.
— А де ж ти, при університеті зостаєшся?
— Ні. Що я тут буду робити?
— Кондицію вигодну напитав?
— Як би тобі? І кондиція є... Та думаю і кондицію по боку, — запиняючись, мовив Орел.
— Так як же? Чим же ти житимеш?
— А народ чим живе?
— То в народ? — аж скрикнув Петро Петрович.
— А тебе що злякало так? Чи не сон на голій землі, шматок черствого хліба та праця тяжка? Хоч би й так, то ради того, щоб навчити бідолашного мужика зненавидіти такий строй, хоч ради сього, кажу, треба нам пожертвувати дворянськими привичками.
— Хай так. Хай це будуть дворянські привички, хоч я не годжуся з цим, — всякому чоловікові природженна хіть устроїтись якнайкраще.
— Природженні навички, природженні думки, — пішов писать від теології! — усміхнувся Орел.
— Ні, не від теології. Коли б я був здоровіший, та й час мав вільний, я б тобі доказав, що воно так і є, покоління поколінню зоставляє в наслідство свої привички, свої думки, ідеї.
— Тілько як?
— А як?
— Не заклада в організм його, як психологічну осібність, а, вигодовуючи, навчає тому...
— Ні, і закладає в саму душу.
— Теологія!
— Хай і теологія. Я не маю часу тепер тобі доказати. Ви, медики, привикли дивитись на духовні яви, як на наслідок фізичного строю; ми, історики, приймаючи це трохи, надаємо самостійну ролю і духовним основам, тобто, що вони розвиваються і гаснуть по своїм законам, осібним від законів фізичних.
— Співай! — махнувши рукою, мовляє Орел.
— Так, так-то. У вас усе від атома і кліточки. Ану, як ця кліточка зародилася, скажіть?
— До цього ще ембріологія не дійшла.
— І не дійде ніколи. — Ми, однак, зайшли далеко вбік, звернули з свого шляху. Ми, здається, говорили про дворянські звичаї.
— Так.
— Ти кажеш, що спання на голій землі, поїдання черствого хліба й праця тяжка — не в дворянському звичаї.
— Не тільки не в дворянському, та й не в людському. Заставляти половину людей так жити, а собі узяти щонайкраще.
— Хай і так. Ну, а наука, научна праця — панська робота?
— Спершу треба встановити погляд, що таке наука? Коли вона така цяця, яку ми досі її бачимо, то вона не наука, а панська іграшка.
— А Бокль, а Дарвін? — крикнув Петро Петрович.
— І Бокль, і Дарвін — сини науки справдішньої.
— А Миль?
— І Миль. Що ж із сього? Із мільйона учених ти вказуєш мені на трьох, котрі справді двинули її уперед. Що з сього?
— А те, щоб сі три появились, то треба зробити научну почву.
— Так. Тілько не дворянську, а людську, щоб не одні пани причащалися святих таїн знання, а всі — і мужики.
— Ну?
— Ну. А щоб се стало, то треба сей нікчемний економічний строй розломити, розвалити к бісу, треба так зробити, щоб кожен брав те, що заслужив, треба справедливість водворити на землі, а не неправду. А щоб нам, панам, бути справедливими в теперішній час строю, то зостається тілько іти в народ, помогти йому скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою і силу, і міць, і хіть... Оце буде правда! А все друге — мошенство! Нікчемність!
— Чого ж мошенство?
— А того, що не гармоніруватиме з ідеєю правди і справедливості. Ти досі їв смачне, і спав добре? Так?
— Так.
— Так віддай же і свої смачні потрави і свій любий сон другим, тим, у кого ти одняв.
— Я ні в кого не однімав.
— Не ти, то твої батьки. Ти забув закон історичний: за гріхи батьків караються діти.
— А чого ж ти забув закон Дарвінів, що життя є боротьба?
— За життя?
— За права життя, за право на насущник. Ти забув, що чоловік є така ж звірюка, як і другі, тілько дужча.
— Тим хуже задля чоловіка!
— Закон. Вини його, не вини, а закон.
— Та коли ми почнемо усе приводити в строгу систему, то дійдемо, як один німець дійшов, до того, що небиття — саме краще. Що життя є зло, і тілько смерть, покой — і є те ідеальне щастя, до якого ми добиваємося. Я тобі кажу о теперішнім часі.
— Що ж о теперішнім часі?
— А те, хіба тепер справедливо блага поділені поміж людьми?
— Ні.
— Ну й поділімо.
— А препони?
— Розломімо...
Затихли обоє. Орел грізно дивився, Петро Петрович думав щось, дивлячись у куток хати.
— Ні, братця. Я бачу святі ваші пориви, ваші хороші замахи, тілько даремно ви пнетеся, підставляєте шию під сокиру.
— Що нам своя шия, коли тисячі у вічному мороці блудять?
— Дитятство!
— Чиновничество!
— Кров молода грає. Піймають, виб'ють — уляжеться, утихне. Орел скочив, немов його хто шилом штрикнув. Очі широко розкрились, увесь поблід, затріпався і з усії сили плюнув межи очі Петру Петровичу.
— Подлец! — крикнув.
І чимдужче вибіг з хати.
— І се зветься водворенієм правди і справедливості на землі? — крикнув йому навздогінці Петро Петрович, протираючи рукавом очі. Орел того не чув — він, як несамовитий, мчався униз по східцям.

 

[Між 1870 і 1873 p.p.]


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах