Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> ХОМА БОРОВИК

ХОМА БОРОВИК


І

Я не те що не долюблював свого дядька, а так чогось моє серце не лежало до його домівки. Коли, було, не зайдеш чи не заїдеш туди — зразу тебе не то холодом обдасть, не то чимсь огорне таким, що дихати важко стає. Ніколи не застанеш там, як усюди буває, того, що зоветься буденним клопотом або хатнім непорядком: все прибрано, мов зібралися люди велике свято стрівати або ждуть якого вельможного гостя. Все нове, необношене, все блищить та сяє, а проте від усього якимсь холодом віє. Так і здається, що ось незабаром ударе сінешній дзвоник, тихо на пальчиках увійде Сидір у своїм куцохвостому фраці і якось таємно промове: «Граф Г.» або «Князь К.».
— Проси,— прошелестить, наче суха трава, голос дядьків.
На декілька хвилин усе замре, наче притаїться, дожидаючи гостя. Ось і він. Поважно та тихо ступаючи, щоб не замутити того спокою, що царює по хатах, увіходе гість. А хазяїн уже і навпроти його...
— Ваше сіятельство!
— Закопався! Замурувався!—чутно докірливий голос гостів.
— Винуватий: діла...
— Знаю, знаю... А все недобре старих знайомих забувати... Ну, як живете, Петро Данилович? А на балі не були?..
— Повинюся: не люблю я балів.
— А превесело було.
— Хвалилась жінка.
— Як бог милує нашу дорогу Олімпію Іванівну?
— Слава богу. Здається, не одіта ще.
І пішло сумне переливання із глечика та в горщик, а з горщика — у глечик, хоч по обличчю не видно було, що хазяїнові сумно теє слухать, а гостеві не хочеться казати. Навпаки: у хазяїна обличчя радістю пашіло, слухаючи вельможну мову, а у гостя очі грали від веселого щебетання.
Та й то правда, що все це не надовго. Пройшло декілька хвилин, і вельможний гость підвівся.
— Вибачте, що одірвав вас од діла. Надіюсь, що у суботу вечером і ви собі спочинок дасте. До мене обіцялись зайти добрі знайомі. Чи не вирвете і ви зайву хвилинку? Годі все над бумагами сидіти. Надіюсь, що до того часу і Олімпія Іванівна від балу спочине. Жінка моя душі в неї не чує. Разом з Олімпіадою Іванівною пожалуєте?
— Якщо ніщо не заборонить...— почав хазяїн.
— І слухати не хочу! Чуєте, не хочу!.. Сподіваюся, сподіваюся і сподіваюся... Олімпіаді Іванівні до самих ніжок кланяюся,— удягаючись, балакав гость, як хазяїн стояв біля його у лакейській, дожидаючи, щоб ще раз на прощання потрясти вельможну руку.
Ось гость пішов, а в хазяїна зразу обличчя покрилось наче чорною хмарою. «Що це воно за знак? Яке ж це нове діло затіває граф? А певне, якесь діло... Граф спроста не почне запрохувати... Ох, осточортіли мені сі графи з своїми ділами!» — бурмоче хазяїн, увіходячи у свою хатину і сідаючи за перервану роботу.
У противні двері щось стукнуло.
— Можна? — роздався дзвінкий жіночий голосочок.
Не похопився Петро Данилович відказати, не похопився навіть повернутися, як двері розчинилися — і від долівки до стелі вся його невеличка хатина так і осіяла! Білим світом б'є, пахощами весни квітучої несе.
То до його ускочила Олімпіада Іванівна, моя дядина, у своєму уранішньому уборі.
Доводилося вам бачити молоденьку яблуню у цвіту? Невеличка та розодіта, вона, наче снігом притрушена, укрита вся білими квіточками з рожевими осередками. Такою здавалася Олімпіада Іванівна. Невеличка, з білою, як льон, косою, з тендітним рожевим личеньком, з такими ясними та блакитними очима, що само небо меркло перед ними, і вся завита у рясні збори білого уранішнього убору... Пташечка-канареєчка, і та геть відступиться від тих легких та утішних скоків, якими господь-бог наділив Олімпіаду Іванівну.
— О, мій Олімпе! — скрикнув Петро Данилович, простягаючи до неї руки.
— Годі, годі!—наче у дзвоник ударила, защебетала вона своїм дзвінким голосочком.— Чого граф приїздив? Чого приходив?
— Розказати, що на балі не було більшого дива над мою вірну дружину.
— Не жартуй!..— і на темній блакиті її ясних очей загорілася невеличка іскорка.
— Прохав на суботу до себе,— наче винуватий у чому, промовив Петро Данилович.
— Що ж, поїдемо,— рішуче одказала вона.
— Та я, Олімпієчко, косим оком дивлюся на сі запросини... Певне, графові заманулося якесь діло розпочати...
— Ну то що? А ми допоможімо.
— Ох, у печінках мені сидять ті допомоги!
— То що се, людей цуратися?.. Ні, ні, сього не буде. Сам граф заїздив запрохувати... Поїдемо! Поїдемо! — тупнувши ніжкою, щебетала Олімпіада Іванівна і мерщій майнула у свою хатину.
Двері зачинились; якась темна тінь окрила хату, де сидів Петро Данилович. З світлиці в незачинені двері ллється блискучий та холодний світ, довгою смугою біжить він до дверей, у які скрилася Олімпіада Іванівна, черкається, мов поцілує порога, через який вона переступила, і вертається назад, граючи поза спиною у Петра Даниловича... Ох, не господар ти у своїм добрі, чужинець ти у своїй господі! Все те якось таємно плеще про дядька, дає ознаку, що не малу та ще й повну чарку приходиться йому випивати гіркого трунку.
Через се, може, й моє серце не лежало до його домівки. І мати моя, його сестра, як тільки можна було як обійтися — оббігала ту домівку десятою дорогою. «Не знаю,— каже,— чого мені там не по собі. І захисно там, наче у тому гніздечку, а проте якось холодно. Надворі спека, у хатах душно, а в їх так тебе льохом і обдасть — холодно, холодно! Усе в їх по мірці, і лихе і добре так зверху прикрите якоюсь облудою, що й не признаєш, чи справжньо живуть то люди чи тільки нехотя волочать своє життя серед тієї розкоші».
А проте, як тільки чого мені лучалося бути у городі, завжди наказувала: «Гляди, не забудь тієї домівки, де живе дядько. Піди та поклонись йому від мене».
Він добрий чоловік був. І ото я таки частенько забігав до його і ранком, і в обід, і ввечері і все заставав таке, як мати каже,— по мірці. От поти і от доти! ні більше, ні менше... Все графи та князі або значні люди, всюди холодна блискуча розкіш. Дядько сам був значним паном у суді, то до його таки частенько забігають: хто так погомоніти з свого судового товариства, а хто — випитати що про діло та ума добути (дядько слив за дуже розумного чоловіка і великого законника), а графи та князі за тим самим до себе запрохували. Він не любив того запрохування, знаючи добре, до чого воно йдеться; а проте повинен був так, а не інше робити, бо то не тільки було Олімпіаді Іванівні любо, а задля діла треба: така вже поведенція завелася, що, як кажуть, водися кінь з конем, а віл з волом. Дядько й не од тих грошей, щоб більше з волами бути; син заможного хлібороба, він знав їх щиру та робочу натуру, оже дядина любила більше показне гарцювання коняче. А на такому посаді, на якому сидів дядько, воно більше личило до його. Приходилося поступатися своїми любощами, ховаючи їх геть глибоко у душі, приходилося миритися з тим, що є, ховаючи від других те, чого хотілося б. Дядько, кажу, не любив по других швендяти, зате любив у себе дома з близькими своїми товаришами посидіти та в карти з ними пограти. Оце, як вечір, так, дивись, і суне коли не той, то другий.
— А що, промовимо сьогодні? — питаються.
— Учора ж промовляли, чому ж сьогодні ні? Мов той грішник, що ув'яз в один гріх, то вже його тягне до його,— одказує дядько.
І сідають, і промовляють. Іноді так і за північ просидять, промовляючи.

II


Було літо. Не те що вечоріло, а вже бралося до вечора. Сонце опускалося все нижче та нижче, піднімаючи своє пекуче проміння угору, над землею стояв ще його червоний світ, та вже не було тої духоти, що удень, від лісів та гір потяглися довгі тіні, покриваючи собою землю, спека спадала, несло привітним холодочком.
Мені треба було у город. Заказав я у книгарні книжку, щоб виписали. На той день обіцяли, що повинна бути. Надвечір я саме згадав про те і, не сказавши нікому нічого, мерщій зібрався і потяг у город, сподіваючись до вечері ще назад звернутись. Від нашого села до города було всього три версти; літнього вечора прошмагати туди і назад — то ж залюбки. Ото я і пішов, розмірковуючи дорогою, що до дядька заходити нічого, бо в його недавнечко був. Дорога йшла лугами, понад річкою. Під городом якраз треба було переходити брідок. От добре, думаю, разом і викупаюсь. Ще далеко було до бродка, а вже доноситься людський гомін. Чого-то се так городяни загомоніли, думаю? І свята ж мов нема ніякого, а гомін такий, мов у свято. Тільки що виткнувсь з-за ліска, аж гляну — не тільки той берег, а вся річка чорніла людськими головами — купалися люди.
Перебрів я через річку та тут недалечко від брідка і почав купатись. Коли се щось сіп мене за плече.
— А що, небораче, і ти з своєї берлоги виліз покупатись?
Гляну — дядько. Він мене завжди неборакою звав і зо мною більше по-нашому балакав.
— Та се,— кажу,— в город треба. Ішов навпростець поз річку, чому ж і не обмитись?
— То ти ще в город?
— У город,— кажу.
— Заходь же,— каже,— справившись, чаю напитись.
— Добре,— кажу.
Та й сам здивувався. Я ж, ідучи з дому, нікому нічого не сказав, а від дядькового чаю не швидко вирвешся. Дома хоч і не подумають, що пропав, та все ж будуть вечеряти дожидати. Аж мене досада взяла, що, не подумавши, дядькові дав слово, та нічого вже робить.
Викупавшись, мерщій у город. До книгарні — аж уже й заперта. Ще більша мене досада взяла! От тобі й справивсь. Тепер же, думка, треба до дядька зайти та сказати, що я на хвилинку.
Приходжу, аж там у дядька уже й гості. Товариш прокурора та слідователь сидять собі біля хати у садочку, розмовляють, запиваючи розмову солодким чаєм, що наливає їм Олімпіада Іванівна.
— Оце,— стріва мене дядько,— і гаразд, небораче, що ти прийшов. Бач, нас троє — не до пари.
— Я,— кажу,— сьогодні не надовго.
— Чому? Уп'ять за книжки? Та кинь ти ті кляті книжки хоч на літо: глянь, на що ти перевівся.
— Та з книжками,— одказую,— невдача.— І розказую, які-то в мене заміри були та от і не вийшло, як ждалося.
— І гаразд, що не вийшло. Ти от сьогодні звечора у карти з нами пограєш, спочинеш, а завтра раненько добудеш книжки та й додому.
— Так я,— кажу,— дома нічого не сказав. Будуть ждати.
— От дивись! Підождуть та й полягають спати. Маленький ти, що за тобою будуть клопотатись, де дівся?
— Та годі вам змагатись,— повернувсь до мене товариш прокурора.— Сьогодні на Петра Даниловича такий стих найшов, щоб у карти пограти. На купанці кого не стріне — запрохує до себе. І горенько йому тяжке! Кого не спитає — тому ніколи, той уже одпроханий. Оце нас зграбастав. Викупатись як слід не дав, на свій щот сюди довіз. Пробі: у карти! Та от четвертого недостає. Мали вже оце публікацію у «Губернские ведомости» посилати, та рішили підождати вас, може, ви виручите,— жартував товариш прокурора, такий завжди голінний до жартів. Олімпіада Іванівна зареготалася.
— Оце,— каже,— як ви судовими прийомами розписуєте.
— У нас завжди так,— щебече товариш прокурора.— Аби Що, зараз публікацію у «Губернские ведомости». Он спитайте колегу,— махнув він на слідователя, що, похнюпившись, сидів собі і потягував чай.
Усі якось незнарошне глянули туди, де він сидів. Той мов не чув нічого, не примічав, що до його була річ.
Олімпіада Іванівна зглянулась з товаришем прокурора, не то жартовлива, не то насмішкувата іскорка зажевріла у її ясних очах. Дядько собі усміхнувся.
— Богоглаголевий Луко! — повернувся до його товариш прокурора.— Чого ж ти мовчиш?
— Слухаю, як ви торгуєтесь,— спокійно одказав слідователь.
Усім зразу стало ніяково; Олімпіада Іванівна аж почервоніла.
— Та годі Вам одмагатися,— сказала вона мені,— зоставайтеся. Я пошлю кого-небудь до вас, щоб не ждали.
— Нащо такі клопоти?—кажу їй.— Я і так зостануся.
— Ну от і добре, так би й давно,— зрадів товариш прокурора.— Сидоре! — гукнув він, заплескавши в долошки.— Клепай коси! Чай поп'ємо — косити будемо.
— Готово! — одгукнувся товсто Сидір з хати.
— Ого! Наче у великого дзвона вдарив,— запримітив дядько.
— Та Сидір уже і вашу думку знає!—додала Олімпіада Іванівна.
— Молодець ваш Сидір,— похвалив товариш прокурора.— Один тільки за ним гріх водиться — куматися любе, та такий уже біля тих кумів обхідчастий!.. Наша куховарка, знай, плеще: «Уже хіба не піду я заміж та не буде в мене дітей, щоб я Сидора Карповича не взяла до себе у куми!»—щебетав товариш прокурора на велику утіху дядини; вона тільки гляне на його — та й то почина реготати.
Веселий та жартовливий був товариш прокурора, зовсім навпаки слідователеві і на норов, і на постать, і на обличчя — на все. Слідователь чорнявий, низенький, широкоплечий, з бородою по пояс, завжди похмурий, завжди мовчазливий. Де б він не був, куди б він не прийшов — поздоровкався та так і шукає затишного куточка, де б до його вітер не достав, людей менше всього було; залізе туди, сидить мовчки, більше щось думає, ніж слухає, що другі гомонять, а сам розпочати розмову — ніколи, коли його хто що спитає — одкаже та й то нехотя. Зате в карти грає — ще ніхто ніколи не знає, щоб він коли помилився і другому нічого не скаже, як хто помилиться, тільки й дає ознаку про помилку, що якось чудно свою карту угору підкине. З ним усі любили грати, знаючи, що він помилок не робить і бучі нізащо не зіб'є. Навпаки, кажу, був товариш прокурора: білявий, довгобразий, безбородий, з рідкими невеличкими вусиками, здалека — зовсім жіноче обличчя, тільки постаттю та ростом відкидався — високий та стрибелькуватий, він більше на індика скидався, ніж на яку полохливу паву. Чи йде він — здалека видко, хто то згорда виступає, а між людьми, хоч як би не було тісно, він уже поперед усіх товпиться. І протовпиться, пролізе! Оце був у самому хвості, а став на переді. Гомоне, жартами, наче горохом, сипле, і, дивись, не пройшло хвилини, як усе навколо його регоче, усміхається. А як прозвище кому учіпе? І вік з тим прозвищем звікує. Як кого передражне? Отак і бачиш того перед очима, голос його чуєш. З ким би він не стрівся, куди б він не встряв, зразу знайде, що йому робити: дітворі хатки будує, іграшки усякі вигадує, панянкам — вірші шепче, пісень співає; з простим чоловіком стрінеться — і того знає, об чім попитати, про що погомоніти... Як там кажуть, на всі руки придався! У карти тільки грав препогано: то не тією уб'є, то не так походе. На його нападуть, а він жартами засипле. Так усе реготом і кінчиться. Він не любив тих карт, коли сідав, то тільки з близькими знайомими і то тоді, як уже нікому було його замінити. Одначе свої любили з ним грати: хоч часом він і розсерде, зате і розвеселить своїми жартами.
Отакі-то були одрізні один від одного дядькові гості. А проте були вони між собою щирими приятелями. Усіх дивувало те, як балакучий та жартовливий товариш прокурора вибрав собі за приятеля мовчазливого та похмурого слідователя. Що їх одного до другого тягло? Про що вони один з одним розмовляли? Разом вони приїхали сюди здалека, разом найняли одну квартиру і от уже скільки літ живуть укупі, а й досі не чутно, щоб вони об чому між собою поспорилися або з чим не вжилися. Усіх, кажу, дивувало таке щире товаришування. Одні казали, що вони між собою родичі, другі їх земляками величали, а треті, розводячи руками, говорили: «Багато всякого чуда бувало на білому світі, а такого чуда ще не видано».
З оцими-то партнерами тепер доводилося сісти у карти грати. Правду кажучи, мені було досадно. Все, що я намірявся був зробити, не справдилося, а чого не ждав і не гадав, повинен був робити, та більше насильно, ніж по охоті, більше поневолі, ніж по волі. Звісно, стало досадно. Я сидів собі, насупившись, слухав, як щебетав товариш прокурора, як реготалася дядина, і думав: отже і меле чоловік, щоб других забавляти, регоче бариня, видаючи, що їй то так втішно та смішно. А певне, той меле, щоб не сидіти мовчки, а та регоче, щоб показати, які-то смішні його жарти.
Тим часом сонце зовсім сіло. Високо над землею у тихому повітрі дотлівала вечірня зоря, носився якийсь жовтогарячий світ, миготів, трусився, загасав. По земліуже не плазали тіні, пересовуючись з місця на місце та розходячись на всі боки, темний та мутний морок піднімався знизу, загортаючи все не то густим чорнуватим димом, не то непрозорою пилюгою. У садку зовсім було темно. Гілки вишняку та дрібнолистої груші, що ми сиділи під нею, дедалі все більше та більше зступалися, огортаючи нас зовсім непроглядною темнотою. Один стіл білів, накритий чистою, як сніг, скатертиною, та жевріло угілля крізь дірочки у самоварі, відбиваючи червоним світом на мідному підносі. Кругом столу метушилися наші постаті, роздавався гомін то дядьків, то більше товариша прокурора, розлягався регіт дядини. А кругом було так спокійно та тихо, що той гомін та регіт тільки досадував. Хотілося дослухатися до того німого спокою, що з вечірньою темнотою зіходив на землю, серцем виміряти його безмірну глибину, душею тонути у його просторі; а тут, як на те, роздавався над ухом немощний гомін та регіт людський, хотів наче той спокій осилити. Шкода даремної праці! То, кажу, тільки дратувало та досадувало.
— А гляньте, гляньте, як Сидір освітив у хаті! — обізвалася дядина.
Усі глянули. Серед темноти дядьків будинок наче палав, в порозчинені вікна і двері пробивався привітний білий світ, то довгими ясними пасмами падаючи через вікна на землю, то одсвічуванням зарева піднімаючись угору; скляна галерея від садка так ясно була освічена, що, мов удень, стало видко круглі та візерунчасті грядочки з квітками, розкидані біля неї, то широкі та рівні, то вузенькі та гнуті на всі боки стежечки поміж грядками, висипані жовтим пісочком.
— Годі бавитись тут у темноті, пора за діло! — додав, підводячись, дядько.
Незабаром ми всі рушили у хату і зразу прийнялися за діло. Мені випало грати з слідователем, а товаришу прокурора з дядьком. Дядина сіла біля дядька, якраз напроти товариша прокурора, щоб слухати його побрехеньки та дивитись, які він викидатиме штуки.

ІІІ


Ми вже догравали робера, як хтось знадвору, видно, несамовито потяг за ручку дзвоника, бо він так задзвонив, що ми всі аж кинулись. Сидір, мов опечений, мерщій вискочив з передньої до надвірних дверей.
— Це, видно, хтось голодний на карти зобачив, що ми граємо, та мерщій добивається. Шкода, брат! Опізнився. Хіба в ноги мені поклонишся, щоб пустив замісто себе! — промовив товариш прокурора.
Дядина якось злякано дивилася через стіл у розчинене вікно, що виходило якраз на галерею, де були надвірні двері... Там уже мусувався Сидір. Ось загарчав ключ, дзенькнув замок, двері бренькнули, розчинилися
— Чи в себе-то пан-господар? — роздався товстий мужичий голос.
У дядини очі зажмурилися, мов у тієї людини, що її наміряються вдарити.
— Тебе на что? — зарусив Сидір.
— Ось підожди, замкну тільки двері, то я тобі покажу, на що, лакузька твоя морда! — забасив той товстий охриплий голос, аж у хатах загуло.
— Ты што, мурло, бранишься? В кабак зашел? Пошел вон! — сердито замовив Сидір.
— Гай-гай, пане-брате! Служиш у великого пана, а не знаєш учтивості. Піди, бісів сину, та доложи! — знову забасив той же голос.
При тому слові замок дзенькнув, щось закопирсало через усю галерею і грюкнулось об противну стіну.
— Рятуйте! Розбишаки! — крикнув Сидір.
Дядина тріпнулася, скрикнула, мала була вже обімлівати, як у вікні з-за спини товариша прокурора показалося кругле, наче гарбуз, обличчя з довгими сідими вусами, з коротким та товстим носом, з жирними одутлими губами.
— Бач, чим вони бавляться? Козиряють! І ти туди, приятелю?—загомоніло те обличчя, витріщаючи на нас свої круглі очі.
— А-а... Бовкун! — замовив здивовано дядько.
— Пізнав-таки? Ну, гаразд, що хоч пізнав. Іди ж, будь ласка, проведи мене від свого цербера, що трохи не вкусив був мене,— загоготав невідомець, і по круглому товстому обличчі його забігали якісь жартовливі смуги.
Дядько, схопивши свічку, мерщій вискочив у галерею.
— Хто се?—спитався товариш прокурора.
Дядина тільки здвигнула ^плечима і нічого не сказала. По її зляканих очах і здивованому обличчі видно було, що хоч перший страх пройшов уже, та вона ще не мала сили заговорити. Ми з слідователем витріщилися на двері, дожидаючи, кого-то се до нас нанесло. Товариш прокурора мерщій знявся з місця і, заложивши руки за спину, заходив по хаті. Всі ждали такого несподіваного та чудакуватого гостя.
— Петре! Товаришу! Скільки літ, скільки зим? — гоготів тим часом товстий невідомий голос у галереї, і незабаром почулися гарячі поцілунки.
— Грицьку! Де тебе носило? Де ти взявся? Так несподівано, негаданої От добре, що не забуваєш давніх приятелів,— окликався дядько, і по голосу було чутно, що він був дуже радий тій несподіваній стрічі.
Дядина зовсім охлинула.
— Це, видно, давши Петрів товариш,— не то до себе, не то до нас промовила вона і мерщій схопилась стрівати чоловікового гостя.
Аж ось і вони: спершу дядько, в одній руці з свічкою, а другою вів за руку, сказати б, бочку, якби бочка мала руки, а краще — лантух з пришитими по боках замість рукавів мішками. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої кумедної чоловічої постаті — більше ширшої, ніж довшої, більше круглої, ніж стовбовитої. Нарядіть сорокавідерний бочонок у білу вишивану сорочку, в широченні китаєві штани, підпережіть його червоним поясом, а зверху на дно положіть самий найбільший гарбуз — от вам і постать нашого несподіваного гостя.
— Господа! веду до вас мого давнього-давнього та щирого приятеля художника Бовкуна,— замовив радий дядько, пориваючись тягти за собою гостя, що застряв у одвірках, скидаючи своїм здивованим поглядом кругом хату, нас, мов той чоловік, що мав був зайти до свого товариша, та, помилившись, забрів у невідому господу.
Бовкун роззявив рота, якось голосно клацнув язиком, мов та хижа птиця, як її роздратують, носом, і все-таки ні з місця! Мов йому тісно було пролізти у ті широченні двері, у котрі завжди проходило двоє.
— Та ну ж бо, Грицьку, не бійся. Іди у хату. Ось тобі перше всього моя жінка. Привітай, Олімпіадочко, несподіваного гостя,— повернув дядько до дядини.
Та аж подалася назад, як угляділа височенну та широченну Бовкунову постать з його здоровенною головою, довгими-предовгими вусами та витрішкуватими безбровими очима.
— Ось яку ти собі кралечку вибрав!—замовив Бовкун, зробивши один ступінь і низько схиляючи перед дядиною голову.
— Грицько сідовусий Бовкуненко!—забубонів він, протягаючи свою чорну та здоровенну, наче лопата, руку.
Дядина подала йому свою, білу та невеличку, мов з мармуру виточену.
На круглому Бовкуновому обличчі знову заходили жартовливі смуги, витрішкуваті очі загорілися якоюсь несказанною доброю усмішкою.
— О, рученько, рученько Канови! — скрикнув Бовкуненко і в одну мить припав до дядиної руки, обдаючи її дзвінкими поцілунками.
Дядина, як та маківка, зашарілася. Щось мала була сказати, та, засоромившись, не сказала нічого. Тим часом Бовкуненко підвів голову і, окидаючи дядину своїм веселим поглядом, жартовливо замовив:
— Вибачте, вибачте малому сідовусому хлопцеві його несподівану радість. Був, бачте, такий між нами дурень — Кановою звався, що виточував з мармуру такі ручки, що я ніяк не промину, щоб їх не поцілувати. Дурень! Дурень! Хоч і вчений. Якби він побачив вашу рученьку, побив би він свої, як нікчемні! — і знову Бовкун прихилився, і знову смачно поцілував у дядини пальчики.
— Так і видно справжнього художника, що всіх міря на свій аршин! — промовила до його дядина своїм щебетливим голосочком.
— Діти, паніматочко! Малі діти, що так щиро люблять свою матір. Часом вона їх і геть-то не жалує, а вони все-таки її люблять дурно! — зітхнувши, одказав Бовкуненко.
— Та годі тобі лабузнитись біля жінки. Бач, який став падкий до жіночого роду! А давнє забув? — замовив до його дядько.
— Не забув, братику! — одказав Бовкун.— Ох-хо-хо! І в гресє роди нас мати,— заохав він.— Доброго здоров'я, панове! — повернувся він до нас, махнувши набік своєю безшийою головою.
— Це наші добрі знайомі: товариш прокурора, слідователь,— почав дядько.
— Ох, мені лишенько! Куди ж се я [по]пав? — скрикнув Бовкун і зашептав про себе: — Товариш прокурора, слідователь, сам суддя... Засудять! Засудять!
Аж слідователь усміхнувся, побачивши, як кумедно, стоячи посеред хати, розводив Бовкун руками, а товариш прокурора аж за живіт брався, заливаючись реготом.
— Ти і на старість не забув своїх жартів,— повернувся до його дядько.— Годі, перестань!
— Страшно, братику, страшно: всякої судової штуки, як огню, боюсь!.. Ну, а це хто такий, молодик жвавий? — повернувся він до дядька, обкидаючи мене своїм орлячим поглядом.
— Це мій племінник...
— Студент?
Дядько махнув головою. Бовкун повернувся до мене.
— Вибачте мені, добродію, що вас спитаю. У вас не розпинають іскуства? Я усміхнувся.
— Як то розпинають? За що?
— Як, за що? Це ж, по-вашому, нікчемна забавка. Так, од жиру, мовляв, люди казяться.
Я пойняв, куди-то стриг Бовкуненко: у ті часи між нашим братом студентом якраз ходили гарячі спірки, чи іскуство зробило що-небудь доброго для людей.
— Вольному воля,— почав я.
— А спасенному рай,— доказав Бовкуненко.— Ну, спасайтеся ж, спасайтеся! — кивнув він на стіл та на карти головою, якось усміхаючись очима.
— Чому ви не присядете? — повернулась до його дядина.— Чай пили? Може, чаю хочете?
— Не пив. Спасибі вам. Не п'ю чаю, щоб сухоти не напали. А от сісти... тільки де ж його? У вас все такі дзиґлики, що коли б і не поламати... А от вони чого топцюються? — махнув він головою на товариша прокурора та на дядька.— Чому не поработаете?.. Сідайте, спасайтесь, а я біля вас постою, подивлюсь на ваше спасіння.
— Чого ж ми справді кинули?—спитав дядько.— Сідаймо. Кому здавати?
Знову всі посідали. Бовкуненко, наче бочка та, стояв біля дядька, дивився, як здавали карти. Аж ось він повернувся і, перевалюючись з ноги на ногу, пішов до передні. Дядько й дядина якось злякано глянули на його: чи не тікати, мов, зібрався?
— Слухай ти, чоловіче добрий!—звернувся він до Сидора.— Ти мені прости, що я тебе учтивості повчав. За те тобі в царстві небесному зачтеться. А от поки ще до царства того доберемося, то ти уваж на мої старі ноги, що пішки сьогодні верстов з двадцять зробили. Принеси, голубе мій, з кухні ослона або яку примостку посидіти, тільки надежну вибирай.
— Грицьку! — обізвався до його дядько.— Так от же на кріслі.
— Роби своє! Не люблю я тії м'якої небелі, і без неї душно. Мчись боржій! Собачою риссю! — гукнув Бовкуненко на Сидора.
Той заметушився. Як йому у господу без панського наказу унести якусь примістку?
— Сидорі Принеси табурет! — гукнула на його дядина.
Сидір не забарився. Бовкуненко спершу його обдивився, потім полапав рукою і тоді тільки повагом сів, примощуючись до дядька. Товариш прокурора закривався картами, щоб не розреготатися, а дядина вискочила аж у другу хату, побачивши, як кумедно умощувався Бовкуненко.
— Оце добре! Оце так! — бубонів той.— Оце саме гаразд. Якби-то ще тепер посмоктати люльки...
— Чому ж ти не куриш? Кури,— перебив його дядько.
Бовкуненко витяг кисет, поставив його на коліна, розшморгнув, вийняв звідти цяцьковану люльку і почав її набивати. Ми хоч і не переставали грати у карти, та вже не вони нас забавляли, а Бовкуненко: то той, то другий з нас, забуваючи, що треба ходити чи бити, з-за карт виставиться на його своїми здивованими очима.
— Та ходіть... Вам ходить... Вам бити... Ха-ха-ха-ха! — то з того, то з другого боку, знай, роздається регіт не від того, що товариш забув ходити, а глянувши, як Бовкуненко кумедно набивав люльку: то приведе її до рота, потягне, пальцем ткне, то знову опусте на коліна, почне натоптувати. Видно, не так, як йому хотілося, тютюн улягався, і він ото мусувавсь, не дивлячись і не примічаючи, як з нас кожного від реготу рвало. Аж ось він скінчив натоптування. Люльку почепив у зубах, а кисет попровадив у кишеню, чогось довго там довбаючись. Ось витяг звідти шматочок паперу, запалив об свічку і почав закурювати люльку. Потяглись з неї рівні ниточки сизого диму, угорі колихнулися і почали розходитись на всі бони. Ось він з рота пустив на їх невеличку смужечку. Змією захиталася вона понад нашими головами, звернулася в клубок над столом і, покрутившись, почала розходитись непримітними хмарочками. Ось друга біжить за першою, далі третя, четверта... Незабаром над нами загойдалася ціла хмара, потягло горілим, якимись гіркими та уїдливими пахощами.
— Хто це духами надушив? —спиталася, увіходячи, Олімпіада Іванівна.
— Якими? — здвигнув плечима дядько.
Це зразу щось цокнуло, пихнуло, і в одну мить все покрилося димом. Не видно стало людей, не видно карт у руках — все дим окрив. Хтось десь чхнув, хтось залився кашлем.
— Голубчику! — почувся серед диму дядьків голос.— Перестань... Подавиш!..
Як дим геть однесло, ми побачили Бовкуненка уже без люльки. Зложивши на своєму круглому животі руки, сидів він, випрямившись, обличчя його було спокійне, одні очі весело грали, та краї довгих [вусів] злегка тремтіли. Видно, що його поривало зареготатися, та він здержувався.
— Оце! — викашлюючись, мовив дядько.— Де се ти, братику, такого кріпкого добув?
— З Царграду, голубе! Від самого Сулеймана-паші.
— Видно...— крутнувши головою, проказав слідователь, а товариш прокурора, кинувши на стіл карти, залився нестямним реготом.
Не до карт уже було нам: і наші очі, і наші гадки — все брав на себе кумедний Бовкуненко. Не знаю, як кому, а мені здавалося, що це чоловік неабиякий, що то тільки він напуск на себе такий напускає, облудою кумедною прикрився, а що під тією облудою криється велика сила тих думок та гадок, що зовемо ми їх вищими, кращими.
Як дограли робера, товариш прокурора спитався:
— Ще будемо грати? Може б, покинути?
— Як хочете, — одказав дядько.
Я теж примовився: «Краще б так посидіти, погомоніти». Один слідователь мовчав.
— Я одного не розберу своєю головою,— умішався Бовкуненко,— як воно здорові люди бавляться цією іграшкою? Якийсь лікар видумав її задля божевільного короля, а ми самі ухопилися за його вигадку, мов за яке невидане чудо.
— А що ж, по-твоєму, краще сидіти та сусіда судити? — спитав дядько.
— По-баб'ячи, і то діло, як нема другого, кориснішого На те люди і говорити вивчились, щоб мовчки не сидіти.
— Та й сердиті ж ви які на нашого брата,— перебила дядина,— невже ви думаєте, що жінки на те тільки й розмову ведуть, щоб кого лаяти.
— І погомоніти часом треба, як-от треба поспівати, поїсти, заснути.
— Ви жонатий чи ні? — спитала дядина.
— Жонатий! — зареготав дядько.— Уже одно прізвище видає його. Бовкуненко ж! Се той самий Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку...
— Ох, не судив господь,— одказав Бовкун дядині.
— От через те ви такі й злі на нашого брата, що самотою вік звікували, а якби були в парі...
— У парі!—здивувався Бовкуненко.— Я ось вам, коли хочете, розкажу про одне парування, як через його згиб чоловік... Так... Ні за пук табаки!
— Ануте, нуте, розкажіть, послухаємо! — якось неймовірно одказала дядина.
Бовкуненко поворухнувся на своєму сідалі, якось крякнув і почав.

IV


— Коротка, здається, історія: був собі чоловік, оженився, з кругу збився, з ума спився та й умер... От і все тут,— голосно і обрубо почав Бовкуненко.
— Не довга! — якось насмішкувато промовив товариш прокурора.
Бовкуненко кинув на його гострими очима і хитнув головою.
— Не довга, бачите... Та спіха не розкажеш... Був у мене товариш в академії. Хома Боровик звався. Нічим він не відзначався від людей: так само, як і в усіх, одна голова на плечах, один ніс на обличчі, один рот, пара очей...
Усі зареготалися, чмихнув і Бовкуненко якось у вуса, так, що він у його аж колихнувся.
— Один він мав порок,— знову почав Бовкуненко,— поривчасту натуру та вабливе до всячини серце. Оце йому подобалося що, крячкою сидить над ним, забува їсти, забува спати, схудне, зблідне, переведеться ні на що; одні тільки очі, великі та чорні, горять у його, виявляють, Що там іде шпарке переживання того, що вразило його. Зате як уже добув того, чого хотів, колодою валяється на своєму ліжку або не знать де поза гуменню швендяє, не знаючи, де себе діти.
— Хомо, чому ти не робиш нічого?—було, спитаєш його.
— Нащо?
— Як нащо? Адже ж ти кудись готуєш себе?
— Нікуди... Все брат, брехня, омана одна нашої хворої думки. За що б ти не взявся, чого б не хотів зробити, природа тобі візьме та й постанове свої припони — ось, мов, тобі одмежовано — ні більше, ні менше!
— Ось годі,— кажу,— залітати у хмари, та берись або за карандаш або за краски та малюй, наломлюй руку.
— Нащо?.. Скажи ти мені, нащо? Толком розжуй,— присікається.— Чи варт наша праця того, чого доскочимо ми? Полегшає від того мені, тобі, третьому, десятому?
І пішов мій Хома таке городити, що й на голову не злізе. На той час задля його іскуство — казна-що, так, забавка ситих людей.
— Це тебе,— кажу,— овод укусив. Ну, одлежся, спочинь. Хворому чоловікові варт і спочити.— Хома аж ногами засова, сердиться, лається, що його, мовляв, ніхто не хоче розібрати або, ще гірше, розбирає та лукавить, буцім не розбирає, не пойме, об чім то й до чого річ ведеться.
— Ох,— кажу йому,— необачна ти голово! Хочеш іскуством світ перевернути, людей переіначити. Уже й те,— кажу,— діло зробиш, коли їх, як треба, намалюєш.
— Та що з того? — гуня Хома.— Що з того? Полегшає кому від того? Подобрішає хто? Голодний наїсться, хворий поздоровішає, убогий забагатіє? Або глянь з другого боку: чи буде світити та гріти твоє намальоване сонце так, як справжнє світе та гріє? Обізветься до тебе з полотна твоя розмальована кукла живим словом, поведе живими очима, покаже, що буде через хвилину з тими людьми, що, мов ідоли китайські, виставилися на тебе з золотих рамець, закам'яніли в своїй постанові? Все те іграшка,— каже,— забавка одна. Не варт доброго заміру, щирої праці.
— А не варт,— одказую,— то й по боку! До шевця чи кравця іди, учися чоботи шити, одежу кроїти. Тільки й там своє іскуство є: то колодка коса, то зборочки всякі, хвастони.
Хома глянув на мене, прикро та гостро подивився та як зарегоче!
— Так і там іскуство? І кат його знає, де того іскуства нема! І в щикатура,— питає,— є?
— А як же,— кажу.— Ти дивись, які інший розводи повиводе.
— Ну, а в нашої баби мазальниці, що цілий день бовтається голими руками у глині, аж вони у неї порепаються? Яке вже у Пріськи чи в Горпини іскуство?—жартує вже Хома.
— Та то,— кажу йому,— сама перша іскусниця й є! Хто так вікна пообводе, як Пріська, або приспу підведе, як Горпина?
Хома аж за живіт береться та зо сміху лягає. — То, значить, годі заходити за хмари, а братись за карандаші чи за краски?
— Держись,— кажу,— чадо, спасен будеш!
То я, було, одвихнусь куди чи піду, а Хома, знай, за роботу.
Правду кажучи, і талановитий він був страшенно! Інший все працею невсипучою добиває, посиденьками тими, а він того не знав нічого. Треба йому глянути на що, всього який-небудь раз подивитись, присісти — сюди повів, туди черкнув, там мазнув — і пішов писати, мов це йому не первина.
Не любив він роботи в академії, переходів від легшого до труднішого, не любив копіювати, малювати по зразкам. У його, кажу, не було ні трудного, ні легкого — все йому зразу давалося, а копіювання по зразкам не личило його талановитій натурі, його жаданню відшукувати у всьому чого-небудь нового, невідомого. Його прудка думка все, знай, забігала уперед, його гаряча голова знаходила роботу і там, де, здається, і не треба було ворочати нею. Часом він своїми вигадками насмішить, було, не то професорів, а все товариство.
Пам'ятаю один випадок. Малював він «Воскресение Христово» з якогось церковного образа. Звісні фігури: зверху Христос піднімається, мов вилітає з гробовища. Під ним якраз чорніє та яма, де його поховали, збоку — ангел, що одвалює камінь, унизу — сонна сторожа. Духом він все це намалював і обмалював. Та, на лихо, почав дуже близько від верхнього краю, так що всього малюнка стало, тільки на півлиста: нижня половина біліла, і якось, негарно кидалась у вічі. Другий би одрізав її, скільки там було треба, та й годі, а він — ні. Він почав і другу половину домальовувати. Сторожу поклав спати не то на якихось могилках чи на пригорках, а внизу сторожі зробив провалля. З чорної страшенної пащі його виставились угору, мов зуби якого лютого звіра, гострі скелі, а якраз посередині намалював чортяку; сторч головою летить він у провалля; ноги та руки, наче крюччя, позакорнючувались, волосся — дибом, очі витріщились, от-от вискочать від страху з лоба! Рот, скривлений від муки, роззявивсь, мов кричить від нестямної болі... Духом він намалював і той додаток і подає роботу професорові.
— Боровик! Що се ви намалювали?— пита той.
— Як що? «Воскресение Христово».
— А це? — указує на додаток.
— Це,— доводе,— щоб виразніше показати, як Христос побіждає смерть.
— Де ж ваша смерть? — питає.
— А оце,— показує Хома. Професор так і приснув зо сміху!
— То се ж чорт,— каже,— а не смерть. Чорт — се образ гріха.
— А коли гріха, то вже ж і смерті,— доводе Хома.
Довго реготався професор з такої Хоминої вигадки та ще і нам усім показав. Ну, а нашому братові нічого не показуй... Як підняли на глум та на регіт! «Побідитель смерті! Побідитель смерті!»
Так з цим прозвищем і зостався Хома. Всі з того часу почали звати його побідителем смерті. Поки і в академії був, все слив за побідителя смерті.
Спершу сердився, а потім привик, ще й сам реготався з себе.
Отак своїми вигадками не давав він нам застоюватись на одному місці. Відшукуючи чого-небудь нового, він і нас підбивав до того, гудячи заміри а чи роботи наших великих учителів, він тією погудкою заставляв кожного з нас, вибираючи собі роботу, прикро доглядатися, чи варт той замір затраченої на нього праці. Часом з того зчинялася така спірка! Іноді та спірка ні до чого путнього не доводила — тиждень або другий тільки дурнісінько угають, а роботи ніякої. Часто і Хому на тих спірках побивали, і, оддати йому честь, як не гаряче він відстоював свої думки, а як йому докладно доводили, що він помиляється, він перший одступався від них.
Не дивлячись на те, що він, як той молодий півень, любив змагатися,— всі його любили. Не лукавничав він ні перед ким ніколи, рубав кожному правду, і через те його всі поважали. До того і з себе був хоч і непоказний — невеличкого зросту,— зате брав на себе очі. Задивишся, бувало, на його біле обличчя з чорними шовковими вусиками, на його лоб високий, обрамлений довгими кучерями, а як гляне він своїми великими сірими задуманими очима, як поведе ними, дивився б і не надивився б у їх — така глибока думка світить на вас ними, добре серце та м'яка душа дає через їх доступ до себе!
На цьому слові Бовкуненко замовк. Я глянув на його. Руки на животі зложені, очі закриті — ані ворухнеться! Ми зглянулись. Товариш прокурора усміхнувся, моргнувши якось кумедно бровою на Бовкуненка. Судовий слідователь з-під лоба уп'явся у його своїми гострими очима, а той сидів і мовчав. Перепочивав він чи викликав перед закритими очима постать свого товариша?
Це він наче проснувся, лупнув очима, окинув усіх своїм журливим поглядом і знову почав.

V


— Ми з ним були земляки з одного села над Десною. Батьки наші жили сусідами — садок з садком. Хома був молодший від мене на два роки, оже то не боронило нам змалку товаришувати. Разом ми з ним гралися, разом у школі були і, скінчивши школу, разом надумали в академію. Багато нам прийшлося витерпіти, поки ми піймали туди. Батьки наші противилися, до служби нас готували, а ми затялись: «Не хочемо до служби, поїдемо до столиці».
— Куди? — пита мене мій батько.
— До столиці, в академію, учитись малювати.
Здається, батько менше здивувався б, якби я йому похваливсь, що чоловіка вбив, ніж ото нагадав якусь столицю. Він дивився на мене обома очима і нічогісінько не розбирав.
— Та куди, куди? —трохи не вдесяте він допитувався мене.
— У столицю,— кажу.
Він похитав головою і промовив:

— Ой, поїду я в столицю
Ловити синицю.
І синиці не піймав,
Тільки замах пропав!

Часто ми з Хомою пригадували се прислів'я, як були в академії. Оце кому-небудь яка невдача, зараз і приводиш синицю. Порегочемося — і байдуже. А що вже пригадували свою сторону, то не було, здається, того дня, щоб ми не спом'янули її. З тієї далекої та непривітної сторони здавалася вона нам раєм господнім, тягла до себе, манила наші думки. Оце вдарить холод — як огнем пече мороз лютий. Хома зараз лаятись: «Ну, скажи-таки, чи видано у нас над Десною отаке лихо?» Або, дивись, почнеться весна, настануть ті білі ночі: і сонця немає, а видно, якісь світові хвилі далекого сонця пронизують темноту ночі, стоїть той світ, наче чад який,— у вічі б'є, тіло знобить своїм холодом... Хома знову гукає: «Проклята сторона! І не заснеш, як треба». Чи підемо в садки, виїдемо за город, на природу б то полюбуватись, польовим повітрям надихатись...Перед очима якесь кругове болото, купиння на йому порозверталося, зеленіючи не травою, а мохом, по тих купиннях гострими колючками здіймаються сосни угору, червоніючи своєю корою; мов глистюки, то там, то сям біліють берези, і все те криє важка болотяна пара... Хома аж плює: «Назад! Назад! Дихати нічим, дивитись ні на що! Немає тут нашого простору, степу безкрайого, неба високого».
Любив він свою сторону. Оце прибіжить додому — сердитий та небалакучий, сяде, щось карандашем вичірчує. Глянеш — який-небудь куточок свого краю: то хутір, закинутий серед степу безкрайого, то частину села над річкою тихою. Він відпочивав над тією роботою, серцем і душею відпочивав після якої-небудь спірки з товариством або й так після біганини по городу.
— Що се ти малюєш, Хомо? —спитаєш його,— У свої краї думкою заблудив?
— Ох! Якби ти знав, як мені надолужили оці кам'яниці та оці болота, оце небо низьке, що над тобою спустилося,— гнітить тебе, давить тебе. І вибрали ж люди місце!
— Вікно, брат, у Європу! Вікно! — перечиш йому.
— Вікно? Дірка, куди не світ, а дим гіркий випускаємо ми з нашої курної хати! — скрикне він.
— Не закипай,— кажу,— не закипай! Підожди — скінчимо академію та тоді й дернемо на вільні степи та на рідні поля. Там-то вже ми одпочинемо душею!
— Часини лишньої не вгаю! Хвилини зайвої не подарую! — гукає Хома.— Сьогодні скінчиться тут наша мука — на завтра далеко я буду відсіля. І нога моя ніколи не ступить на сю болотяну землю.
Отак зарікався Хома і зарік свій здержав.



 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах