ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

НЕ ВГАШАЙ ДУХУ!

Життєві малюнки в п'яти справах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ



М а р и н а П е т р і в н а З а й ч и х а, удова, 50 літ. Заможна і поважна пані.
Х а р и т и н а І в а н і в н а, або X а р и т я, дочка її, 22 літ.
П е т р о П е т р о в и ч Х м а р а, брат Зайчихи, 60 літ. Колись був учителем гімназії, а тепер живе на пенсії при сестрі.
С т а н і с л а в А д а м о в и ч К р у ш е л ь н и ц ь к и й, 32 літ. Дуже вродливий і чепурний. Інженер при залізниці.
С и д і р Т р о х и м о в и ч Ю р а с е н к о, 57 літ. Високий, огрядний, лице голене. Міський казначей. Хотина Григорівна, його жінка, 50 літ.
Г р и ц ь к о, їх син, 20 літ. Студент.
Л и п а, їх дочка, однолітка з Харитею.
І в а н І в а н о в и ч Ч е п о р у ш е н к о, 25 літ. Чиновник з казначейства.
О т е ц ь Ф е д і р Г у н я, літ до 60. Протопопа.
Є л е н а П е т р і в н а, його жінка, 55 літ.
П о л і к а р п Ф е д о р о в и ч, їх син, 25 літ. Скінчивши семінарію, живе дома.
Ю р к о Д о в б и ш, 27 літ. Офіцер. Високого росту, з чорними довгими усами, вигляда ручим козарлюгою.
Б а б а К и л и н а, 60 літ. Колишня кріпачка Зайчихи, нянька Харитини.
П р і с ь к а, дівчина, 18 літ. Покоївка в господі Зайчихи.
С о ф і я, московка, 25 літ. Куховарка Зайчишина.
Г р и ц ь, син Софії, 8 літ.
Р у с ь к и й.
Ж и д.
Ч о л о в і к.

Коїться в недавні часи.

 

 

- СПРАВА ЧЕТВЕРТА -

 

Кімната Хариті, виходе вікнами у садок, звідки доноситься пташиний щебет, пахощі квіток. Чимало їх великими букетами понаставлювано на вікнах і на столі, біля котрого сидить Харитя у високому креслі, наряджена у довгу білу блузу. Геть одсторонь біля розчиненого вікна примостилася на стульці Килина, плетучи панчоху.

К и л и н а. А не казала я тобі, Харитю, жалкуй свого здоров’я, не хвинти отак... не бігай по отих бісових теятрах!.. Не послухалась! Стара все дурне каже!.. От і добігалася, що занедужала, та й сиди у чотирьох стінах. Надворі благодать така: сонечко світе та гріє... квіточки пахнуть... пташки щебечуть... А ти — сиди у хаті та хіба в розчинене вікно отим милуйся.
Х а р и т я. Я зовсім, няню, здорова.
К и л и н а. Здорова?.. А чого ж отут сиднем сидиш, не показуєшся на світ божий. Знаю, яка ти здорова! Видаєш тільки себе здоровою, а цілісінькі ночі не спиш. Коли ж і прикорхнеш на яку часину, то зразу й кинешся, немов тебе, — не доведи господи! — грець ударить... Або сонна городиш таке, що й на голову не злізе... Хіба це од здоров'я таке?
Х а р и т я. У мене тільки сну нема. В цьому і все моє нездоров'я.
К и л и н а. То ж то й є. Задля чоловіка нема нічого милішого за сон: він тебе і заспокоє, він тебе і підкріпить!.. А як нема сну, то хіба то здоров'я? Хіба то від здоров я того сну позбулася?
Х а р и т я. Та годі вже, няню, про одно товкти! Ти мені краще скажи... (Намовчує).
К и л и н а. Чого ж замовкла?.. Що сказати?
Х а р и т я. Скажи мені, няню, як у вас сватаються?
К и л и н а. Отаке вигадай! Як сватаються? Так, як з дідів-прадідів заведено: прийдуть старости до батька та матері та й висватають дівку.
Х а р и т я. А дівка знає, що до неї старости прийдуть?
К и л и н а. Усяко бува, — іноді знає, а іноді й ні. Як сватає той, з ким вона була знайома, а може й любилася, — то й знає; а як хто чужий, то почім вона зна?
Х а р и т я. Хіба виходять і за такого, кого й не знали?
К и л и н а. А чому ж?.. За кріпацтва так було, що не то що дівка, а й батько-мати не знають, за кого їх дочка піде. За кого пани прикажуть, за того і йди.
Х а р и т я. Я не питаю, як було за кріпацтва. Тепер воно, слава богу, минулося, то нічого й згадувати про те. А тепер хіба бува так, щоб дівка пішла заміж за того, кого вона раніше ніколи на знала?
К и л и н а. Хіба тепер дівки такі, як колись були? Тепер дівка — тьфу! та й годі. Спершу, не тобі кажучи, зробиться покриткою та тоді уже й заміж іде.
Х а р и т я. За того, кого перше полюбила?
К и л и н а. І за того йде, як візьме, а більше другому на шию повіситься. Хіба вона йде задля того, щоб бути жінкою? Так — аби заміж вийти... Сьогодні побралися, а завтра – розплювалися!.. Розпутство настало, не доведи господи!
X а р и т я. Та не всі ж так. Багато є й таких, що виходять заміж, щоб і вік звікувати з своєю дружиною.
К и л и н а. Не багато тепер таких є... Та що це тобі про це знати заманулося?
Х а р и т я. Так. (Помовчавши). Хотілося, бач, знати, чи бувають щасливі ті, хто виходе заміж не по любові?
К и л и н а. А ти думаєш, що та любов до добра доводе? Як же! Хто полюбить до вінця, то з того добра не жди.
Х а р и т я. Чому?
К и л и н а. Тому, що гріх любити того, кого бог не благословив та з ким піп не спарував.
Х а р и т я. А як той, з ким піп спарує, та потім зробиться ледащо? І того люби?
К и л и н а. А ледащо, то то вже, значить, твоя доля така. Терпи, а все-таки і ледачого гляди!
Х а р и т я. А як він тебе буде обіжати? Знущатися почне над тобою?
К и л и н а. Що ж ти поробиш? Терпи... Пообіжає трохи та, дивись, і оханеться.
Х а р и т я. А як він тобі противний? Коли ти душі своєї до нього не навернеш?
К и л и н а. Ото-то й є, що тепер самохіття та самовілля настало!.. Душі не навернеш? Скажи, пожалуста: яка ж то у його душа? Не така, як і в других?.. То розпутство тільки до сього доводе! Бачила ж, як сватав, який він є? Навіщо тоді слово давала?
Х а р и т я. Та буває ж, няню, так, що, як побачиш, то й сподобається людина. Думалося, що все буде добре, а як поживе, то й побаче, що помилилася.
К и л и н а. Помилилася — то й терпи... А не так: що сьогодні — любий-милий, а на завтра — зненавиділа, та й кидати його!.. Це — розпутство, самохіття та самовілля!.. Такого за мого молодого віку не було.
Х а р и т я. А ти, няню, як заміж ішла, — сама собі вибрала чоловіка чи батько та мати?
К и л и н а. Як я заміж ішла? Ось як я заміж ішла: прикликали мене твій папінька та й кажуть: пора тобі, Килино, заміж! Он, кажуть, у нас у дворі два парубки є, — воловик Федір та Грицько, що біля коней ходе. Вибирай, хто тобі з їх більше до сподоби та за того і йди.
Х а р и т я. Та й кого ж ти вибрала?
К и л и н а. Ні той, ні другий не сподобались мені, у Федора — оттака гуля! (показує кулак) на щоці була; сам із себе присадкуватий та неповоротний; смирний, правда, був... А Грицько?.. царство йому небесне, вічний покой! хоч і чистий на обличчя був, зате на ногу влягав... Ще невеличким хлопцем кінь скинув та й укрутив ногу, через те і взлягав на неї... От я і вибрала Грицька.
Х а р и т я. І що ж, він добрий до тебе був?
К и л и н а. Було всього. Сердитий був, запалюваний. Було так, як той порох, зразу й спалахне! Отоді вже мовчи, бо як що накриво, то по зашийку так і заціде!
Х а р и т я. І він тебе, няню, бив?
К и л и н а. Раз якось вдарив.
Х а р и т я. Що ж ти йому?
К и л и н а. А що ж я йому? Почала змовчувати. Як бачу, що сердитий, то вже не перечу йому. Змовчиш — то він пересердиться та й одійде.
Х а р и т я. То ти з ним щаслива була?
К и л и н а. Так, як і всі... Щасливою себе почувала, як знайшлася дочка. Та не привів господь нею очей радувати: п'яти літ, нещасна, в один день згоріла. Зранку занедужала, а ввечері і богові душечку віддала. А що то за втішна дитина була! Та, видно, така вже воля божа. І він був добрий, поки жива наша Пріся була. Як тільки управився там по своєму ділу, — зараз додому, забавляється з нею; на руках, було, носе та чукикає, поки мала була, а як почала сама ходити — проводжує, було, за ручку, іграшок їй понаношує, казками забавляє... А як бог її прийняв — почав з дому тікати, у голову закидати. П’яний уночі вернеться додому та й почне воду виварювати. Іноді за цілу ніч і очей не зімкнеш, слухаючи його теревені... Звісно — п'яний: свічки не поставить, а звалить.
Х а р и т я. І довго ти терпіла таке?
К и л и н а. П'ять літ отак жила після смерті Прісі.
Х а р и т я. А потім оханувся?
К и л и н а. Оханувся ж, як очі закрив.
Х а р и т я Умер?
К и л и н а. Умер же... коні убили!
Х а р и т я. Убили?
К и л и н а. З твоїм папінькою поїхали у гості. Звісно, як у гостях, то проїжджому всього вдоволь, — і їсти, і пити. А він, кажу, любив закинути у голову. Ну, видно, й вихилив чимало, бо додому вернувся п'яний. Пан ще дорогою запримітили, що він перебрав. Як той вихор, мчав! А коней тройка та такі, як змії. От як приїхали додому, то пан і кажуть: ти, Грицьку, п'яний. Іди, кажуть, проспися, а коней хай прибере Федосько, — у його, значить, підручний такий, Федоськом звався. Кликнули отого Федоську. Пан і кажуть: прибери коней, а отого дурня, — указують на мого чоловіка,— одведи до хати, хай проспиться. Отак би і слід було зробити, як пан наказали. Ніт же! Його у хату ввели, а він пручається. Пустіть, каже, мене, я сам піду коней розбирати. Я хоч і п'яний, а коней сам розберу, бо вони нікого не люблять і другого не послухаються, а мене люблять... Я, — варнякає, — докажу усім, як вони мене люблять: уберу їх як слід та й ляжу між ними спати... Другого уб'ють, а мене — не займуть, бо мене, значить, люблять! Почали ми його умовляти: та облиш, бо як пан дознається, що ти розбирав коней, то й Федоськові достанеться... Та де тобі! Тільки свиснув та й пішов з хати... на свою лиху годиноньку. Кажу тобі, що коні були, як змії; а один, — Черкесом звався, — високий, сухоребрий та злий такий, як собака. Так було і норовить укусити. Отож пішов та й почав першого Черкеса розпрягати. Розгнуздав та й повернувся за чимось там, а той його зубами за плече, а він — замахнувся ударити. Як замахнувся, а кінь схарапудився та на дибки, а другі собі полякалися та як рвонули!.. Грицько упав, а вони через його так і переїхали... Коней насилу спинили біля воріт, а Грицька унесли в хату тільки теплого. Через годину — і богові душу віддав.
Х а р и т я. Що ж ти тоді?
К и л и н а. А що ж я? Своїх же рук не підложиш! Плакала гірко... Попоодливала сліз чимало за той рік, поки тебе мамінька не породили... А потім мене до тебе за няньку приставили... Ну — і утішилася тобою.
Х а р и т я. А, кажуть, я вередлива була малою?
К и л и н а. Всього бувало. Звісно, як дитина: кожна дитина вередлива.

Убігає Л и п а.

Л и п а (до Хариті). А ти в хаті сидиш? І не гріх тобі? Надворі така благодать, а вона — в хаті! Здрастуй!

Цілуються.

Здрастуйте, няню!
К и л и н а (суворо). Здрастуйте, та не застуйте... Он бачите — недужа.
Л и п а. Ти, Харитю, недужа?
Х а р и т я. Та так чогось нездужається,— сили нема.
К и л и н а. Добігалася по отих бісових теятрах та тепер у хаті й сиди!
Л и п а. А я дивуюся, чого се так, що Хариті нігде не видко.
Х а р и т я. Та, небійсь, за цілий тиждень і не згадала довідатись.
Л и п а. Ніколи, Харитю, було. Ти знаєш?.. (Намовчує.)
К и л и н а. Ну, погомоніть же удвох, а я піду та трохи провітрюся, бо аж голова болить, сидячи у хатах.
Х а р и т я. Чого ж ти, няню, сиділа? Я ж тебе скільки разів одсилала, а ти все одмагалася. Хіба я справді така вже недужа, що без твоєї помочі не обійдуся?
К и л и н а. Ат! (Махнувши рукою, виходе).
Л и п а. Стара людина.
Х а р и т я. То вона мене так любить. Як що таке, то вже від мене й не одходе.
Л и п а. То ти справді недужа? А я прийшла до тебе своєю радістю похвалитися.
Х а р и т я. А що таке?
Л и п а. Ти знаєш... Тільки ти нікому не скажеш?
Х а р и т я. Хіба таке, що нікому не можна й казати?
Л и п а. Поки що не можна.
Х а р и т я. Чому?
Л и п а. Мені... Мені Чепорушенко предложеніє зробив!
Х а р и т я (похилившись). І тобі?., предложеніє?
Л и п а (здивовано). А хіба він ще кому робив?
Х а р и т я. Ні... я не про його (похопившись). Що ж ти, подала слово?
Л и п а. Я йому сказала, що поки він посади не одбере, то про заміжжя нічого думати.
Х а р и т я. Якої посади? Він же на службі?
Л и п а. То що, що на службі? Він, бач, на службі писарює.
Х а р и т я. Та там же всі на службі писарюють.
Л и п а. Ти, бачу, про службу нічого не знаєш. Там службовики поділяються на двоє: є такі посади, де жалування уже призначене, це зветься «класна должность», і хто таку должность одбере, то тому й жалування йде без переміни, аж поки другої должності не займе — з більшим жалуванням. А, окрім того, є канцелярські, що писарюють. Оцим папінька сам жалування назначає, хто скільки там заслуже. Отаким канцелярським і Чепорушенко. Так я йому й сказала, що поки він класної должності не одбере, то нічого й дбати про шлюб.
Х а р и т я. Хіба ти його не любиш?
Л и п а. А чим же ми будемо жити, як поберемося? Це ж не на один день, а на цілий вік.
Х а р и т я (замислившись). Так... То ти й будеш ждати, поки він ту должность одбере?
Л и п а. Він каже, що швидко її одбере. Либонь, папінька вже його й приставив. Папінька його завжди хвалить, каже: з розумом хлопець і беручкий до діла.
Х а р и т я. Хіба ти вже папіньці хвалилась?
Л и п а. Боже храни! Якби похвалилася, то папінька його і на должность не приставив.
Х а р и т я. Чому?
Л и п а. Хіба ти не знаєш папіньки, який він? Зараз би сказав: усі будуть плескати, що задля зятя місце виготував... І не приставив би!.. Я нікому до сього не хвалилася і йому заборонила кому-небудь казати про це. Через те і тебе прошу: пожалуста, нікому не хвалися.
Х а р и т я. Не бійся, нікому не скажу. Коли ж він тобі оте предложеніє зробив?
Л и п а. Як з театру верталися. Він намігся проводити мене додому та, дорогою йдучи, й зробив предложеніє. І знаєш,— такий смішний! Ти ж знаєш його, він завжди такий балакучий та обхідчастий, а то веде мене під руку та й мовчить. Я його питаю: чого мовчите? Взялися проводити та мовчки й ведете! А він тихо одказує: нехай оті трохи одстануть від нас. Уперед ішов брат з Гунею. Ідуть та одно другому квітки пришиває. Ти ж знаєш, який Грицько на язик гострий? Все з Гуні сміється, а той і собі почав йому голки заганяти. Ото й засперечались про щось, на всю улицю гукають. А Чепорушенко й каже: чудні які! знайшли місце про отаке серед улиці балакати. Мені, каже, один з поліції хвалився, що до нас у город багато підслухачів наслано, бо, каже, тепер на літо студентів чимало додому вернулося, то щоб їх висліджувати, — про що вони говорять, що затівають. Ви б, каже, своєму братові на ушко шепнули, щоб остерігався... Бач, Харитю, який він добрий!
Х а р и т я. А хіба справді сюди підслухачів наслано?
Л и п а. Не знаю, він хвалився. Знайомий поліцейський, каже, казав.
Х а р и т я. То треба панові Грицькові про се сказати.
Л и п а. Не турбуйся: я вже казала... Так ото як ті розбалакались, а ми трохи надержались; ті наперед одійшли, а ми геть від них ззаду зосталися, — і чую я, що у його рука тремтить. Ви, питаю, змерзли, чи що? У мене, каже, Олімпіада Сидорівна, завжди холодно у душі, наче у тому льохові, бо немає ясного сонця, щоб свій світ туди впустило та її нагріло.
Х а р и т я. Он якою красною мовою розпочав!
Л и п а (радо). Е-е, він за словом у кишеню не полізе!.. Я, каже, з самого малу зостався сиротою без батька, без матері. Спасибі дядькові, що поклопотався у школу 'ддати, а потім на службу опреділити. Ото тільки й добра зазнав від людей! А ласкою мене пригріти не було кому, виростав сам собі, як билина в полі, ні з ким слова по душі сказати, ні з ким порадитися!.. І так, знаєш, чуло оте розказує, що мене жаль пройняв, а проте не подаю йому знаку та жартівливо одказую: а ви б, кажу, знайшли собі такого друга, щоб з ним по душі побалакати. — Шукав, каже, та!.. — Не знайшли? — питаю.— Намітити, то, каже, намітив, та горенько моє, що не посмію про те сказати. — А ви, кажу, наважтеся.— Дозволяєте? — пита. — Чого мені, кажу, вам дозволяти? Хіба я вам сестра або старша над вами? — То от же, каже, коли так, то я вам по правді скажу, що той друг — ви, Олімпіада Сидорівна, і є. Я вас, як ще уперше побачив, то й не стямився! Наче сонце у вічі світнуло, аж потемніло мені, а серце — забилося, заколотилося! І з того часу куди б я не повернувся, не пішов — все ви стоїте передо мною. Ваше обличчя, ваші очі так вразили мене. Я їх ношу як ту святощ у своєму серці і щодня молюся до їх... Олімпіадо Сидорівно! Згляньтесь, каже, на сироту, не одвертайтесь від нього, дайте йому зазнати хоч раз на світі того щастя, якого йому не доводилось ні від кого зазнати. Будьте мені матінкою рідною, сестрою-жалібницею, якщо не схочете бути вірною дружиною!.. Та припав до моєї руки, та як почав П цілувати!.. Тут, Харитю, і моє серце не видержало,— щось у йому таке тепле та добре обізвалося,— і жаль, і прихильність до його, і щось таке, чого я ніколи ще до того не помічала. (Примовчує).
Х а р и т я (цікаво). Ну, а далі?
Л и п а. Одвела я від його свою руку, почала заспокоювати його.— Годі, кажу, Івасю, годі, мій любий!.. А він як скрикне: так і я тобі любий? Сонце моє! Світе мій!.. Та так і припав до мене. Тут я його зупинила.— Годі, кажу, вам отак себе розстроювати, давайте краще будемо, як слід, балакати. Ви, питаю, хочете сватати мене? — Якщо, каже, дозволите.— Отоді я і почала йому казати: любощі, кажу, любощами, а життя — життям. Коли люди беруться, то не на час який, а на цілий вік, а вік прожити — не ниву перейти. Ото нам про те життя перше всього і треба подумати. З чого ми і чим будемо жити? У мого папіньки, ви самі знаєте, які достатки? Тільки служба, та й годі. У мене приданого ніякого нема. А у вас, питаю, що є? — У мене, одказує, служба є, руки хваткі до роботи.— Що ж вам служба дає? — Я, каже, тепер двадцять рублів у місяць получаю та недавно мене на штатне місце приставлено. Якщо ствердять, то буду п'ятдесят у місяць брати.— Отоді ж, кажу, як получите штатне місце, то й будемо про сватання балакати, а поки що — будете зо мною, як досі були,— добрим знайомим, та й годі.— Тут ми якраз наблизилися до нашого дому та й розійшлися. Прощаючись зо мною, він так якось злегенька здавив мене за руку, наче прохав: не одкидайтеся від мене... я твій, навіки твій! — Отаке-то, Харитю! Як ти пораєш: іти мені за Чепорушенка чи не йти?
Х а р и т я. Та ти ж любиш його чи ні?
Л и п а. Я й сама не знаю. Не взяв його враг, — він з себе красивий, показний... і добрий такий... Здається, слухняним буде.
Х а р и т я. Це, значить, і тобі так, як мені.
Л и п а. Як? Хіба і тобі хто зробив предложеніє?
Х а р и т я. Ото ж то й є. Через те я і спокою не маю.
Л и п а. Бач, а не хвалишся. Хто ж такий? Невже Довбиш?.. Він, здається, так упадав біля тебе.
Х а р и т я. Ні. (Подумавши). Крушельницький.
Л и п а (дивуючись) Крушельницький? І що ж ти, не йдеш за його?
Х а р и т я. Я сього ще не вирішила.
Л и п а. А знаєш? Я за Крушельницького і не задумалася б — пішла. Місце яке має! Грошей яку силу бере! За таким не будеш знати ні холоду, ні голоду.
Х а р и т я. А щастя?
Л и п а. Щастя само прийде. Як достаток є, то щастя залучити недовго.
Х а р и т я. Ох, бог знає, Липо! Мені здається, що там не буде щастя, де немає того, що зоветься згодою душ — сподобою... Він і красивий з себе, і розумний, і освічений... А щось у його є таке, що душі моєї не навертає до себе.
Л и п а. Ті-і-і-і! Хіба мало беруться таких, що одно другого й не знають, а, дивись, — поживуть укупі та так злюбляться, що краще й не треба!
Х а р и т я. А як не злюбляться? Що тоді? Не легко розкидати те, що вже збудовано, краще зовсім не заходжуватись будувати. До того ж... мені хотілося б ще на волі погуляти... учитися б далі хотілося.
Л и п а. Ти ж уже гімназію скінчила?
Х а р и т я. То що, що скінчила? Ще хотілося б більше знати. А як вийти заміж, то вже годі про це гадати... І от я — думаю-думаю та нічого й не надумала. А йому пообіцяла, що через тиждень скажу. Сьогодні якраз минається тиждень. Певне, він прийде сьогодні... Що йому сказати?
Л и п а. А ти радилася з мамою?
Х а р и т я. Ні. Я, бачиш, знаю, що мама не хоче, щоб я далі училася, то через це і може сказати: іди. Мені здається, що раніше всього годилося б про це з дядею побалакати: він такий розумний... багато знає. Він би по правді пораяв, що мені робити. Та от же не наважуся з ним побалакати, та й... мама розсердиться, як довідається, що я з дядею перше всього раялась.
Л и п а. А чом же ти разом з мамою і дядею не порадишся?
Х а р и т я. Боюся.
Л и п а. Чого?
Х а р и т я. Я сама не знаю, чого... Якийсь страх опанував мою душу... Думок не зведу докупи... Спокою позбулася... Сну нема... Ох, важко мені!
Л и п а. Ну, і чого б я так побивалася? Коли не хочеш виходити за Крушельницького — відкинься від його.
Х а р и т я. Не знаю... (подумавши, палко). І нащо він мені оте слово сказав? Наче отрути в моє серце влив! (Плаче).
Л и п а. Харитю, голубонько! Чи варт себе отак турбувати! Угамуйся... Хочеш, я за тебе мамі скажу?
Х а р и т я (кинувшись). Боже тебе храни! Я сама.

Увіходе М а р и н а П е т р і в н а.

М а р и н а П е т р і в н а (жалісливо). Донечко моя! А що, як ти себе сьогодні почуваєш? Бач, он до тебе і Липа прийшла.
Л и п а. Здрастуйте, тьотю. (Цілує її у руку).
М а р и н а П е т р і в н а. Здорова, моя добренька. Спасибі, що прийшла провідати... Бачиш, недугує наша Харитя.
Л и п а. Дасть бог, поправиться, тьотю.
Х а р и т я. Ні, я, мамо, нічого.
М а р и н а П е т р і в н а. Нічого... а очі чого заплакані?
Х а р и т я. Мамо! дядя дома?
М а р и н а П е т р і в н а. Ще не виходив з своєї хати. Певне, швидко вийде, бо пора снідати. Я оце і за тобою прийшла. Може, і ти з нами поснідаєш? Та от ї Липа?
Л и п а. Спасибі, тьотю. Я вже давно тута. Почула, що Харитя заслабла та й одпрохалася на часок у мами. Мені вже час додому повертатись. (Устає).
М а р и н а П е т р і в н а. А може б, ти у нас зосталася з Харитею?
Х а р и т я. Якщо їй, мамо, треба додому, то як же їй зоставатися?
М а р и н а П е т р і в н а. А я пошлю дівчину сказати, що вона у нас буде.
Л и п а. Ні, ні, тьотю. Мені притьмом додому треба.. Я краще після обіду прийду.
Х а р и т я. Нехай, мамо, іде.
М а р и н а П е т р і в н а. От, бач, ти і подрузі не рада. Боже мій з тобою!
Л и п а. Та то вона так, тьотю... жартує. Я після обіду безпремінно прийду. Прощайте! (Цілує у Марини Петрівни руку). Прощай і ти, Харитю. Добре поснідай та після снідання виспись, то усе як рукою зніме!.. А я після обіду прийду.

Цілується з Харитею і виходе.

Х а р и т я. Я хочу з вами, мамо, і з дядею про щось... важне побалакати.
М а р и н а П е т р і в н а. Про віщо ж ти хочеш, моя дитино, балакати? Може, зважилася, щоб за лікарем послати?
Х а р и т я. Кращого, мамочко, від вас лікаря мені не треба. (Пильно і любо дивиться на матір).
М а р и н а П е т р і в н а (з плачем). Який я лікар, моя дитино? І що я тямлю у тих ліках?
Х а р и т я (любо). Мамочко! Мені ліків не треба. Для мене найкращі ліки — ваше правдиве слово, ваша щира порада (бере її руку і довго цілує).
М а р и н а П е т р і в н а. Дитино моя! Ти ж у мене одна, як те зернятко. Душа моя тобою тільки й живе і боліє. (Цілує її у голову).

Увіходе П е т р о П е т р о в и ч.

П е т р о П е т р о в и ч. От і я прийшов провідати недужу. Здрастуйте вам! А що ж це у вас таке?
Х а р и т я. Здрастуйте, дядю. Яка я рада, що і ви надійшли!
П е т р о П е т р о в и ч. Я давно збирався до тебе зайти, та все кажуть, що ти нездужаєш, лежиш хвора; через те і боявся тебе турбувати.
Х а р и т я. Я зовсім здорова, дядю. То тільки мама з нянею такий на мене покліп звели.
М а р и н а П е т р і в н а. Покліп!.. Хіба не видно?.. (З плачем). Кажу, лікаря покликати, — не хоче!
П е т р о П е т р о в и ч. Справді, Харитю, коли ти почуваєш себе недужою, то чому не згоджуєшся з матір'ю, щоб лікаря покликати? Знаєш, всяку хворобу краще лічити, коли її спочатку захопити, бо як укоріниться, то тоді вже нелегко її і ліками викурити.
Х а р и т я. Дядю! Та я зовсім здоровісінька. Ось сядьте та близенько сядьте, рядом з мамою. Я вам зараз повідаю, у чім моя хвороба і чи варт оце хворобою звати.
П е т р о П е т р о в и ч. Добре, сяду (сідає біля Марини Петрівни) і слухати буду, що ти нам скажеш.
Х а р и т я (трохи подумавши). Мамо і дядю! На тому тижні... якраз у сьогоднішній день, як верталася я з театру з паном Крушельницьким, то...
М а р и н а П е т р і в н а (злякано). Зобидив тебе чим отой лях?
Х а р и т я. Ні... Він... признався мені, що мене покохав... прохав руки моєї.
М а р и н а П е т р і в н а (швидко). І що ж ти, подала слово?
П е т р о П е т р о в и ч. Сестро! Та підожди. Дай їй усе як слід виложити.
Х а р и т я. Ні, мамо, я йому тоді слова не подавала. Я йому сказала, щоб він через тиждень прийшов до нас, і я тоді скажу йому своє слово. Цілий тиждень я думала про це, цілий тиждень голова моя ішла кругом від думок і все-таки нічого я не пригадала. Я не знаю, як мені бути,— скажіть, порадьте мене.
М а р и н а П е т р і в н а. Я не раю тобі йти за нього.
Х а р и т я. Чому?
М а р и н а П е т р і в н а. Бог його знає, моя дитино, що воно за чоловік... Звідкільсь приїхав до нас, може, так і поїде куди, як приїхав, і тебе завезе з собою... А як же мені тут без тебе віку доживати?.. До того ж — і віри він не нашої... Я раяла б одкинутися від його. Ти ще молода... і не нагулялася, як треба, сили не набралася... Досі училася та силу витрачала... вернулася додому, щоб спочити, та замість спочинку... навіки себе запетлювати хочеш. Знаєш, заміжжя таке діло, що треба задля його багато і сили і здоров'я... І то ж, як між вами лад буде, а як, не доведи господи, розладдя?.. Підожди, моя дитино, не поспішай так з заміжжям,— воно не втече від тебе.
Х а р и т я. А ви, дядю, що скажете?
П е т р о П е т р о в и ч. Що я скажу? Я сам тебе раніше попитаю, сподіваючись, що ти все по правді скажеш, нічого не затаїш... Скажи мені: ти любиш його чи ні?
X а р и т я (подумавши). Я й сама не знаю сього, дядю.
П е т р о П е т р о в и ч. А як не знаєш, як не почуваєш, що ти його любиш,— то чого ж за його і заміж іти? Що тебе на заміжжя з ним підбиває? Почоту тобі заманулося чи вигод яких корисних? По-моєму, як задля цього тільки заміж виходити, то це себе продавати. Одна тільки щира любова людей докупи єднає; тільки вона одна мусе принести те щастя, якого ми дошукуємося в світі, дати задля душі спокій, а серцеві — утіху й одраду. Усе інше, не сполучене з любовою, то буде — розщот, крамарство, перепродування: на тобі мою красу і молодість, а за це заплати мені отим і тим... Я тобі не раю, Харитю, задля цього виходити заміж, а коли любиш його, — ну, тоді виходь... Мати каже: він чужий нам, не нашої віри... По-моєму, це не такі вже головні перепони задля щастя: і чужий може бути добрим чоловіком, а віра його — та ж самісінька віра у бога і в Христа, що і в тебе... Є, правда, різниця в одправах служби божої, а віра — все-таки однакова... А от що головне, по-моєму: виходячи заміж, треба добре знати, за кого ти виходиш... Чи нема різниці у ваших думках... у ваших поглядах на головні основи життя, на людей і відносини до них... Чи знаєш ти його гаразд з сього боку?
Х а р и т я. А господь його знає!.. Доводилося більше прихопцем балакати з ним... Чоловік він, як ви й самі бачили, освічений, до людей він, здається, відноситься добре. Он же він сам намігся грати «Наталку Полтавку» задля робочих на залізниці... Це все ж таки виявляє, що він з любовою відноситься до меншого брата.
М а р и н а П е т р і в н а. Оце все, по-моєму, чорти-батьказна-що, та й годі! Про яку тут любову гадати до других, як річ іде про те, щоб самі себе любили?.. Це одні тільки новомодні витівки, що ані на отстілечки не в’яжуться з щастям у сімействі!
Х а р и т я. Мамочко! Хіба ті, що беруться, не між людьми живуть?
П е т р о П е т р о в и ч (усміхаючись). От ти, сестро, нас і вилаяла!
М а р и н а П е т р і в н а. Я незугарна по-ученому думати і балакати, а по-простому скажу, що задля щастя в сім'ї не тільки нічого отого не треба, а воно ще буде шкодити... Коли тебе свої діти обсіли, а ти будеш не їх глядіти, а про других піклуватися,— то яка ти будеш мати і що з твоїх дітей вийде?.. І навпаки: як чоловік не буде дому держатись, а буде гадати про те, як би кого на стороні утішити,— то яке щастя від того задля своєї сім'ї?.. Споконвіку воно так завелося і до кінця віку так буде, що своя сім'я — найближче тобі і про неї — найдужче піклуватись треба. Про других тут думати ніколи, треба своїх від усього лихого захищати... А як хочеш другим служити, то не обзаводься своєю сім'єю, а тим тільки одним і бався!
П е т р о П е т р о в и ч. Правда, сестро: досі так між людьми ведеться, як ти говориш, і так вестись буде, аж доки люди не перемінять своїх поглядів на улаштування свого громадського життя іншим способом.
М а р и н а П е т р і в н а. Яким же то ще іншим способом?
П е т р о П е т р о в и ч. А таким — щоб усі рівні були, усі однакове право мали, кожний володів тільки тим, що сам своїми руками спроможеться заробити... А то тепер як завелося? Люди помежувалися так, що в одного, куди б тільки він не задумав, всюди доступ є,— і до панування, і до служби, і до науки, а в другого — тільки й права, щоб мозолячими руками собі хліб загорювати та своєю смертю умерти, а всі інші шляхи задля нього закрито. Так само і добро люди між собою поділили: одні, одібравши від батьків в нащадок велику спадщину або наживши самі усякого добра, — у розкошах купаються, а другі — мають тільки голі руки, щоб собі щоденного хліба заробити та й то ще, як заробіток трапиться, а як ні — то й умирай або пухни з голоду. А якби добро перших та [на] всіх повернути, то воно б усім добре жилося.
М а р и н а П е т р і в н а. Один, спини не розгинаючи, заробляв, копійку до копійки складав, щоб себе та свою сім'ю було чим содержати, а чорт нетруджений прийде — та йому оте все й віддай! Оце добре! Що ж це: розбій, грабіжку уводити?
П е т р о П е т р о в и ч. Ніхто того розбою та грабіжки не думає заводити.
М а р и н а П е т р і в н а. А як же то можна зробити, щоб багатий та віддав бідним своє добро?
П е т р о П е т р о в и ч. Ось як: установити такий закон, що поки ти живеш, і володій тим, що сам заробив; а вмер — то все твоє добро — у громадське йде.
М а р и н а П е т р і в н а. Оце так! А хто ж буде про бідну вдову та малих діток, що зостануться, клопотатись?
П е т р о П е т р о в и ч. Громада. Вона повинна буде і удову, якщо вона нікчемна до роботи, догодувати до смерті, і діток вигодувати та до розуму довести. На оті достатки, що стануть громадськими, позаводяться громадські помешкання — не такі розкішні, як у багатирів, та не такі і свининці, як у бідоти, а просторі та чисті, тільки всім однакові, як тобі, так і другому, громадські школи, де будуть дурно дітей учити, громадські шпиталі, де хворих будуть лічити... громадські заводи чи фабрики задля виробки потрібних для людського життя речей... Все, все громадське.
М а р и н а П е т р і в н а. І все оте буде дурно даватись кожному?
П е т р о П е т р о в и ч. Хто несподібний до роботи, то дурно; а хто при здоров'ю, то повинний буде відробити за все оте громаді. Наприклад: ти навчилася якому-небудь реместву, чоботи шити, одежу кравчити, столярувати, пряжу сукати... Тепер ти повинний і день, і ніч надсаджуватись над роботою, щоб на хліб заробити, бо позаводились такі машини, що краще, швидше і дешевше все оте зроблять, ніж руками; а тоді — кожному буде призначено, скільки потрібно годин одробити на громадське діло і на громадській фабриці чи заводі. Звісно, що годин тих буде далеко менше, ніж тепер кожний робітник на роботу втрачає, бо праця буде так улаштована, щоб вона не шкодила ні твоїй силі, ні здоров'ю.
М а р и н а П е т р і в н а. Ну, як одробив своє, то тоді лежи та дриґай ногами або йди в шинок та й пий скільки влізе?
П е т р о П е т р о в и ч. То вже вольному — воля: схочеш лежати — лежи, схочеш бавитись чимсь — бався. Тоді і задля забавок буде позаводжувано не такі установи, які тепер є, — задля багачів — клуби та театри, а задля бідноти — тільки шинок з смердючою горілкою, а розумні установи, де кожний не одну тільки забавку матиме, а й для розуму — роботу, а для душі — утіху. От як розмови про громадські справи або про всякі наукові досліди, — як оте або друге зручніше зробити; що бракує нашому здоров'ю чи силі; чого треба стерегтися.
Х а р и т я. От би гарно було, якби все оце справдилося!
М а р и н а П е т р і в н а (усміхаючись). Усі відразу святими б поробились, та й годі!
П е т р о П е т р о в и ч. Святими — не святими, а справді б при таких установах усім людям було б краще.
М а р и н а П е т р і в н а. Та я ж і кажу, що було б гарно. Тільки все оце тичеться до заробітку та розпорядку между людьми. А як же тоді буде сім'я засновуватись? Теж як-небудь по-новомодному?
П е т р о П е т р о в и ч. А як тепер сім'я засновується? Так само і тоді буде. Тепер тільки люди більше всього беруться з-за розщоту: тому дарової робітниці треба, а другому — багатого посагу, а тоді сього не треба буде. Як схоче чоловік одружитися або дівка заміж вийти, то буде вибирати таку або такого — хто більше сподобався, до душі та до серця пристав. Через це і само одружування очиститься від брудного налипу, не буде отим крамарським заходом, де один купує та остерігається, щоб не переплатити, а другий продає та боїться, щоб не продешевити.
М а р и н а П е т р і в н а (з жартом). Одним словом: рай настане! Легко буде усім жити, то всі тільки й будуть любитися та милуватися собою... І про дітей забудуть, бо нічого ж буде про їх турбуватися, — вони стануть громадськими дітьми, про їх буде громада піклуватись!
П е т р о П е т р о в и ч. То все буде від схочу. Хто не почуває себе дотепною біля дітвори ходити — віддасть свою дитину у громадську вихованку, де її будуть доглядати такі люди, що люблять дітей і знають, як за ними ходити, а схоче сама мати доглядати, то хто ж їй буде забороняти? Тепер скільки-то тієї дітвори гине від усякої всячини — і від бідноти та недостачі, і від недогляду та хвороб усяких?
М а р и н а П е т р і в н а (хитаючи головою). Хороші бубни за горами, а зблизька — шкуратяні! Як то легко все оце пригадати, якби тільки так було легко і все отеє завести поміж людьми. Не так вони поміж собою порізнились, щоб усе оце можна було докупи звести.
П е т р о П е т р о в и ч. І порізнилися ж люди через те, що стани у їх та права не однакові. А як стан задля усіх однаковий буде, то й різниця поміж людьми поменшиться. Звісно, не відразу все оце добудеться, а помалу та потроху і буде доходити до того. Тепер життя так заснувалося, що воно все більшу та більшу різницю поміж людьми заводе.
М а р и н а П е т р і в н а (рішуче). Годі! Ніколи сього не буде.
Х а р и т я. Ти, мамочко, не віриш, бо ти зжилася з тим, що тепер є... А от справді пригадай, що все те, що тепер є,— іншим стане... Переіначаться ж тоді люди чи ні?
П е т р о П е т р о в и ч. Годі нам сперечатися про те, чого немає і не знать — чи швидко буде! Я тільки розповідав вам, що є такі люди, котрі, вбачаючи недоладдя в людському житті, турбуються про те, як би оте недоладдя викорінити. І от почали вони пригадувати усякі задля сього засоби. Чи справдяться їх пригадування так, як вони кажуть, чи інше як,— то життя само покаже. А що воно йдеться до того, що треба людське життя поліпшати, то це кожний баче... І тепереньки дехто своє життя засновує так, щоб другим людям найменше шкодити, а дехто зібране за свій вік добро призначає не родові своєму, а на яке-небудь громадське діло,— на приют який задля бідноти, на школу... чи на те, щоб хто-небудь вивчився на його гроші. Хіба ж це на лихо людям? Все ж отаким засобом та й поменшується лихо між ними... Ну, а як отак усі будуть робити? Воно тільки так здається, що це неможливе діло, а воно й тепер є, тільки його ще мало, а побільшає— то й поліпшає...

Чується нестямний дзвонок, аж усі кинулись.

Х а р и т я (нестямно). Це він, він іде! Моє серце чує, що він... Як ми оце сиділи собі та балакали любенько... І все те, що клопотало мене та пекло у серце, одійшло собі геть далеко-далеко... І на душі стало так ясно, покійно, а це знову давнє вернулося і за серце вхопило. Це він іде... він... Що його сказати йому? Мамочко! Дядю! Скажіть, порайте мені.
М а р и н а П е т р і в н а. Я йому скажу, що ти недужа,— от і все! Хай він другим разом прийде.
Х а р и т я. Ні, так не можна. Я йому обіцяла через тиждень сказати... Я повинна йому сказати, чи так, чи не так.
М а р и н а П е т р і в н а. Підожде!
П е т р о П е т р о в и ч. Поспішати в такому ділі не годиться, Харитю. Треба б його краще розпізнати, чим ти його знаєш, щоб не було... каяття.
Х а р и т я. І нащо він сказав мені оте? Нащо? Щоб я мучилася? То б я собі спокійно перелітувала дома... та й знову поїхала до Києва учитися.., набиратися більшого досвіду... А тепер? (Рішуче). Ні, я скажу йому, що я не піду за його заміж!... Я не люблю його!.. Він противний мені за те... що скрався, як злодій, і вкрав мій спокій... скаламутив мої думки, надії!

Увіходе Пріська.

М а р и н а П е т р і в н а. Хто прийшов?
П р і с ь к а. Отой пан чи панич — хто його знає, що вперше так несподівано приходив.
Х а р и т я. Бачите, я казала, що він... він!
М а р и н а П е т р і в н а (до Пріськи). Де ж він?
П р і с ь к а. У гостинній дожидається. Питався: чи баришня дома? Чи можна їх бачити?
М а р и н а П е т р і в н а. Не господині дому питався, а баришні?.. Що ж ти сказала?
П р і с ь к а. Сказала, що дома. А чи можна бачити — попитаю.
П е т р о П е т р о в и ч. Та треба ж до нього вийти... Я вийду та скажу йому, що ти не зовсім здорова.
Х а р и т я. Вийдіть, дядю. Тільки не кажіть, що я недужа... Я здорова... зовсім здорова. Я тільки не одіта... Треба ж мені одітися?
П е т р о П е т р о в и ч. Добре, добре. (Виходе).
Х а р и т я. Дай мені, Прісю, одітися.
П р і с ь к а. Яке ж вам плаття подати?
Х а р и т я. Оте голубе чи сизе... Мерщій тільки!

Пріська виходе.

М а р и н а П е т р і в н а. Та чого ти хапаєшся так? Підожде, як йому треба!
Х а р и т я (схиляючись головою на стіл). О-о! яка мені мученька!
М а р и н а П е т р і в н а. Та чого ти побиваєшся, моя дитино? Ну, дивись... Чи варт він того, що оце ти так побиваєшся? Я піду та скажу йому, що ти недужа, що ти його не можеш прийняти... от і все! Прийде, кажу, і другим разом.
Х а р и т я (похапцем). Ні!., ні... Одкладати надалі — нема сили... Знову мучитися хіба?

Увіходе Пріська з платтям.

Не треба плаття! Я й так його прийму!
М а р и н а П е т р і в н а. Що ти? Господь з тобою! Хіба так можна?
Х а р и т я (до Пріськи). Однеси плаття назад, а мені дай який-небудь платок, щоб я ним закушкалася!

П р і с ь к а, прикро глянувши на Харитю, здвигує плечима і виходе.

М а р и н а П е т р і в н а. От, казна-що вигадала! Годі!.. Я зараз піду спроваджу його!
Х а р и т я (кинувшись до матері). Ні, мамочко! Не йдіть... не йдіть... Пожалійте мене!
М а р и н а П е т р і в н а. Хіба воно личить отак одітій та отакій розтривоженій... приймати чужого чоловіка? Оханися, моя дитино! Хай він згине, проклятий лях, ніж ти через нього отак будеш мучитися!
Х а р и т я. Я, мамочко, зараз заспокоюся. Пождіть трохи... я зараз заспокоюся. (Горнеться до матері).

Увіходе Пріська з платком.

М а р и н а П е т р і в н а (Прісьці). Положи платок та йди собі! (Та виходе. До Хариті). Ти вся тіпаєшся, моя дитино, як у лихоманці. Годі. Одкинься від його та й усе.
Х а р и т я. Одкинутись? А як він справді мене любить і буде мучитись через мене?
М а р и н а П е т р і в н а. Не візьме його лиха година!.. Знайде другу, що втішить. Вони всі отак — удають себе за сахар-медовичів, поки не оженяться; а як одружився — то й почне воду виварювати! Знаємо ми їх,— всі вони одним миром мазані.
Х а р и т я. Він, мамочко, з таким запалом казав мені, який він здивований моєю ігрою... що він нічого дивнішого і кращого не бачив досі!
М а р и н а П е т р і в н а. Вір ти їм! Вони на словах, як на органі.
Х а р и т я. Ні, мамочко! То було щиро... від серця йшло. Я сама бачила і почувала, як він уразився отим... А потім за мною очима все так і слідкує, так і слідкує!.. І такий у нього погляд ласкавий... наче він молиться на тебе.
М а р и н а П е т р і в н а. Ох, дитино моя! Кажуть люди, щоб чоловіка розібрати, то треба з ним десять пасок з'їсти, а ти з ним тільки вчора познайомилася... Знаєш, що я тобі скажу? Коли вже він тобі у вічі кинувся, то ти не поспішай так з заміжжям,— не одкидайся зовсім від його і не подавай рішучого слова... Ніхто йому не забороняє ходити до нас хоч і кожного дня. А тим часом ти його краще розбереш, що воно за чоловік, та тоді вже і скажеш — чи так, чи інак.
Х а р и т я (прикро дивлячись на матір). І справді, мамочко, так краще... Схоче ждати — підожде, а ні?— то йдіть скажіть йому — нехай іде сюди.
М а р и н а П е т р і в н а. А я все б таки не раяла тобі його сьогодні приймати... Скажу, що ти недужа. Хай другим разом прийде.
Х а р и т я. Ні, мамочко, брехати не годиться. Яка я, справді, недужа, що не зможу його прийняти? Я досі була тільки неспокійна, а тепер я зовсім заспокоїлася і можу його прийняти.
М а р и н а П е т р і в н а. Та ти ж не одіта як слід!
Х а р и т я. Чим же я не одіта? От дивіться! А ось, як надіну платок та загорнуся в нього, то й зовсім нічого... ще краще буде! Певне, дядя сказав йому, що я не зовсім здорова, то оце — більше віри додасть. (Бере платок і загортається ним). А що, мамо, гарно так?
М а р и н а П е т р і в н а. Тобі у всьому гарно! (Цілує її). Ну, я ж піду до його. (Виходе).
Х а р и т я (сама). А все ж таки треба йому на його допитування щось одказати?.. Не сьогодні, то завтра, а треба... А я — не знаю, що йому відказати... і досі не вирішила... Мама, скидається на те, щоб одкинутись... Думала, дядя пораду дасть... А дядя рішучого слова не дав... Все звертає на саму мене... Як любиш — іди, а не любиш — одкинься!.. Якби ж я знала, чи люблю його, чи ні?.. Потім каже: треба його більше взнати, щоб не довелося каятись... Це правда: я його зовсім не знаю... А він зна мене?.. Хіба йому не однаково доведеться каятись, як він не знайде в мені того, що шукає? Однаковісінько ж! Виходе так, що він мене любить, а я його — ні... Виходе — треба його одкинутись, бо хоч і розізнаю його краще, а все ж таки не буду його любити... То коли так, навіщо його й розізнавати?.. Це теж буде скидатись на перепродаж: добрий ти чоловік — то за твою добрість бери мене, а не добрий — нема тобі доступу до мене!.. Якщо це так, то навіщо і та любова, про яку каже дядя?.. Щось воно та не так. Певне — не в любові головна річ... Он і Килина, зовсім не любивши, виходила заміж, а як умер чоловік, то хвалилася, скільки то попоплакала!.. Он і Липа каже: поки не добудеш доброї посади — не піду... Це вже зовсім до вигоди йдеться: більше даси — твоя буду!.. Що ж мені у нього запросити?

Чується злегка стукання у двері.

К р у ш е л ь н и ц ь к и й (за дверима). Харитина Ивановна! Можно к вам?
Х а р и т я (рішуче). Можна. Заходьте.

Крушельницкий увіходе.

К р у ш е л ь н и ц ь к и й (з жахом). Боже! Что с вами? Я слышал от дяди, что вы не совсем здоровы. Ваша мама тоже говорила. Но я не думал...
Х а р и т я (нетерпляче). Що? Не гарна?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Нет, совсем не то... Но как вы изменились.
Х а р и т я. То одкиньтеся!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Харитина Ивановна, что вы! Вы такая же изумительно обаятельная.
Х а р и т я. Годі про це!.. Сядьте. Сядьте якраз проти мене та будемо як слід балакати.

Крушельницький сіда.

Ви оце прийшли по мою душу? Так?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Харитина Ивановна! Если позволите...
Х а р и т я (обрубо). Що таке? Кажіть!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Вы какая-то расстроенная... Что с вами?.. У меня сердце обливается кровью, глядя на вас.
Х а р и т я (регоче). Ха-ха-ха-ха! Погана стала?.. Позбулася краси?!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й (чуло). Да нет же... О внешней красоте не может быть и речи... Если хотите... она осталась такой же... неизменной... Но этот исстрадавшийся вид?!, эти полные печальной тревоги глаза?! Что все это значит? Что за причина?
Х а р и т я. Причину хочете знати? Причина — ви!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й (здивовано). Я-а-а?
Х а р и т я. Ви!.. Ви — з отим своїм словом, що на тім тижні сказали мені... Воно украло мій сон, знівечило покій... не дає мені просвітку ясного!.. Що ви сказали мені?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Я сказал, что люблю вас и снова готов повторить это.
Х а р и т я. За що ви мене любите? Ви знаєте мене?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Быть может, близко и не знаю, но... это не исключает возможности любить вас.
Х а р и т я. За віщо?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. За то обаяние, которое вы излучаете на людей своей искренностью... неподдельной прямотой... добротой... всем своим внутренним я.
Х а р и т я. Неправда! Я не добра, я — зла!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Позвольте с вами не согласиться... Не может быть злым человек пылкий, высказывающий правду, хотя и в резкой форме... Это может быть объяснено пылкостью характера, но не злостью. Он не может проникать во все тончайшие изгибы человеческой души и так передавать... не поддающиеся выражению чувства, как это делали вы, играя Наталку Полтавку. Нужно видеть ваш исстрадавшийся образ... нужно слышать ваш то ноющий, то нежный, то решительный голос, чтобы убедиться в том, что злой по натуре человек не может этого достичь, хотя бы и желал... Дорогая Харитина Ивановна! Я тогда сказал вам, что вас люблю, а теперь... увидевши, насколько это мое вполне искреннее признание... почему-то таким угнетающим образом подействовало на вас... я... в доказательство той же искренней моей любви к вам, — добавлю: требуйте от меня, что хотите.
Х а р и т я (перебиваючи). Ха-ха-ха-ха-а! Торгуваться з вами?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й (не слухаючи). Даже отказа моего от этого признания, — если бы только... возможно было это исполнить!., и я вполне подчинюсь вашему решению, унося с собой тяжело ноющую рану... лишь бы только вы были по-прежнему покойны... довольны... счастливы.
Х а р и т я. І ви правду кажете?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Перед богиней Правды я не смею лгать.
Х а р и т я (нетерпляче). Полно вам так выражаться!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Їй-богу, не брешу!
Х а р и т я (здивовано). То ви вмієте і по-нашому балакати?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Що захочете — зроблю.
Х а р и т я. Це — добре... Ви бачите, хто я і що я. Щоб ви більше не помилялися, то я додам до сього: я — дочка матері українки. Я люблю свій рідний край... Він мене зростив, вигодував, виховав... Все, що він мені дав,— я хочу віддати йому на послугу.
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Харитина Ивановна! Вы простите мне, если я буду снова выражаться той же речью, которою мне приходилось более всего владеть... к которой я привык и которая, надеюсь, так же понятна вам, как и ваша родная речь... Я вполне понимаю национальное чувство. Я сам по природе поляк, хотя по воспитанию русский. Но это нисколько не может мешать относиться с полным уважением к вашим стремлениям, а ваши стремления — нашему обоюдному счастию, если только... вы... на это согласны.
Х а р и т я. Я хочу учитись, щоб ще більше знати...
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. И это, мне кажется, не может ничему мешать: истинная любовь вовсе не враг знания.
Х а р и т я. Ви самі казали, що у мене є артистичний талан.
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. И думаю, что не ошибся в этом.
X а р и т я. Я люблю сцену... Мене тягне до неї... Може, я і в актриси піду?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Я только могу порадоваться, если мне удастся оказать какую-либо услугу развитию ваших артистических способностей... Я сам так люблю театральное искусство и с таким уважением отношусь к истининым деятелям в этой чудной области, что готов к услугам вашим предложить мою довольно обширную, но в настоящее время совершенно пустынную квартиру для ваших дебютов. Располагайте ней, как хотите. Соберите истинных поклонников этого высокого искусства и устраивайте спектакли, чтобы выработать необходимые приемы... пред поступлением на большую сцену... Все это,— уверяю вас,— не может служить препятствием к нашему счастию, если только вы дадите на него своє согласие.
Х а р и т я (суворо). Це від душі вашої і серця йде?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. Смею вас уверить.
Х а р и т я. Якщо так... якщо це справді так?., то... Ось вам моя рука! (Подає йому руку).
К р у ш е л ь н и ц ь к и й (радо). Харитина Ивановна! Как я счастлив! Как я счастлив! (Хапа її руку і покриває поцілунками).
Х а р и т я. Глядіть же, щоб все, що ви обіцяли отут,— справдилося!
К р у ш е л ь н и ц ь к и й. С одним условием: если вы поступите на большую сцену... и сделаетесь знаменитой артисткой, а я... пожелаю последовать за вами, хотя бы в роли лакея вашего, то вы — не прогоните меня от себя...
Х а р и т я. Ні, ні!.. Я буду купно з тобою працювати на добро людям... на користь нашого безталанного краю... Правда, Стацю? Правда?
К р у ш е л ь н и ц ь к и й (дуже радий). Бесподобная! Божественная! Ха... Ха... Харитя моя! Ні, це не мелодичне мення... Позволь мені назвати тебе — Юзею... Юзя моя! Дорога моя! Який я щасливий! (Гаряче цілує її руку, а Харитя радо дивиться на нього, усміхаючись веселими очима).

Заслона пада.


1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Не вгашай духу!"