ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

НЕ ВГАШАЙ ДУХУ!

Життєві малюнки в п'яти справах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ



М а р и н а П е т р і в н а З а й ч и х а, удова, 50 літ. Заможна і поважна пані.
Х а р и т и н а І в а н і в н а, або X а р и т я, дочка її, 22 літ.
П е т р о П е т р о в и ч Х м а р а, брат Зайчихи, 60 літ. Колись був учителем гімназії, а тепер живе на пенсії при сестрі.
С т а н і с л а в А д а м о в и ч К р у ш е л ь н и ц ь к и й, 32 літ. Дуже вродливий і чепурний. Інженер при залізниці.
С и д і р Т р о х и м о в и ч Ю р а с е н к о, 57 літ. Високий, огрядний, лице голене. Міський казначей. Хотина Григорівна, його жінка, 50 літ.
Г р и ц ь к о, їх син, 20 літ. Студент.
Л и п а, їх дочка, однолітка з Харитею.
І в а н І в а н о в и ч Ч е п о р у ш е н к о, 25 літ. Чиновник з казначейства.
О т е ц ь Ф е д і р Г у н я, літ до 60. Протопопа.
Є л е н а П е т р і в н а, його жінка, 55 літ.
П о л і к а р п Ф е д о р о в и ч, їх син, 25 літ. Скінчивши семінарію, живе дома.
Ю р к о Д о в б и ш, 27 літ. Офіцер. Високого росту, з чорними довгими усами, вигляда ручим козарлюгою.
Б а б а К и л и н а, 60 літ. Колишня кріпачка Зайчихи, нянька Харитини.
П р і с ь к а, дівчина, 18 літ. Покоївка в господі Зайчихи.
С о ф і я, московка, 25 літ. Куховарка Зайчишина.
Г р и ц ь, син Софії, 8 літ.
Р у с ь к и й.
Ж и д.
Ч о л о в і к.

Коїться в недавні часи.

 

 

- СПРАВА ДРУГА -

 

На ґанку. З лівого боку розчинені двері в світлицю. По ґанку порозставлювані садові дзиґлики; на праву руч біля бильця невеличкий столик, за котрим сидить Х а р и т я з роботою у руках, а трохи далі — у виплетеному з лози кріслі примостилася М а р и н а П е т р і в н а, плете панчохи.



Х а р и т я. Розкажіть, мамо, як вам жилося оті п'ять років, поки я училася у Києві.
М а р и н а П е т р і в н а. Скучно жилося, моя дитино: все сама та сама. Якби не хазяйство, що треба за ним комусь наглядати, то, певне, не видержала б,— або сама до тебе поїхала, або ж тебе взяла додому.
Х а р и т я. Біля вас же дядя був. Хіба і з ним вам сумно?
М а р и н а П е т р і в н а. Та як він покинув службу та переїхав сюди, то воно стало наче охвітніше. Отже, все-таки не дуже покращало. Раз, через те, що він — чоловік, а я — жінка, у його одні думки, а в мене другі; а то ще й через те, що ми з ним не одного поля ягоди.
Х а р и т я. Та все ж він рідний вам. Певне, малими вкупі росли, гралися... Всякі забавки дитячі, певне, утішно було пригадати. До того ж дядя багато вчився, багато знає, чимало на своїм віку доводилося бачити всякої всячини, — його цікаво послухати.
М а р и н а П е т р і в н а. Хто отим цікавиться — то, може, й так. А я ж тобі кажу, що ми з ним не одного поля ягода. Він усе у газетах довбається, всякі учені книжки читає, а мене більше хазяйство тішить. Він мені як почне про що з книжок казати, то я й не второпаю всього; а йому — байдуже про мій клопіт хазяйський. Отак ми порозходимося по своїх хатах та й сумуємо.
Х а р и т я. Хіба і дядя сумує?
М а р и н а П е т р і в н а. Ого-о, ще й як! У мене по хазяйству хоч сяке-таке діло, та все ж одвертає від думок, а в його діла — ніякого.
Х а р и т я. Чого ж дядя покинув службу?
М а р и н а П е т р і в н а. Не знаю, дитино. Він мені ніколи про це нічого не розказував. Як попитаєш, то або одмовчується, або — переводе розмову на інші речі... Чула, що либонь йому заборонено учителювати, то він вихлопотав пенсію та й кинув службу... А яка в його жага до того діла, якби ти знала! Як молодь, бува, наїде на празники чи на літо, то зараз до його й забігає, бо багато є між ними таких, що він їх учив колись... І-і, боже! Який він тоді радий! Розпитує, чому їх навчають та які порядки тепер настали. Іноді сам їм розказує про що-небудь. Як почне, то й про снідання або й обід забуде — все говоре, а вони слухають, а потім дякують, що він їм про те розповідає, про що вони від своїх учителів не дознаються... Отоді він оживає, радий. А як немає нікого, то йому й сумно... Тепер у нас куховарка з хлопчиком. Така славна дитина і розумна! То він ото, щоб діло мати, — і давай її хлопця грамоти учити. І що ж би ти думала? Хлопець так уподобав учитись, що кожного ранку так і стереже, чи вже встав пан, щоб іти йому урока здавати.
Х а р и т я. Добрий дядя!
М а р и н а П е т р і в н а. У його добре серце. І обхідчастий з людьми. А, отже, дивись! поважні люди чогось його цураються, наче бояться.
Х а р и т я. Чого ж вони бояться? Він же нічого лихого нікому не заподіяв.
М а р и н а П е т р і в н а. Отже, піди ти з ними! Кажуть: розумний дуже, усе на світі гудить. Усе, каже, не так робиться, як треба. З таким, кажуть, як кумпанію водити, то, чого доброго, і під отвіт піймаєш... Бояться!
Х а р и т я (глибоко зітхнувши). Бідний дядя! Як йому через оте повинно бути на душі гірко!
М а р и н а П е т р і в н а. А вже ж не солодко.
Х а р и т я (з запалом). Я б отаким людям не знаю що й зробила б!
М а р и н а П е т р і в н а (усміхнувшись). Що б же ти їм зробила?
Х а р и т я. Та я б? Та—я... Я б і на їх слід не дивилася, не зналася б з ними... хай їм!
М а р и н а П е т р і в н а. Та ми ж і не знаємося тепер почти ні з ким. Раніше, поки ще брат не жив у мене, то бувало давні знайомі заходили мене провідати, а товарки, що ми з ними колись дівували, і частенько таки забігали. А як він у мене оселився, то спершу чоловіки почали одставати, а потім — і жінки за ними. Отак ми й зосталися тільки вдвох. Слава богові, що ти оце додому вернулася! Може, тепер і в нас полюднішає.

Увіходе з світлиці П е т р о П е т р о в и ч, сумний та задуманий.

П е т р о П е т р о в и ч. Тільки дурнісінько томив очі, читаючи оті газети... От настали часи, ще таких я й не зазнаю! Хоч би тобі який невеличкий випадок, що визначав про справжнє людське життя; ані крихотки того просвітку, одна гірка нудота!
М а р и н а П е т р і в н а. То навіщо ті газети й читати, коли вони нічого радісного не приносять?
П е т р о П е т р о в и ч. Що ж ти будеш, сестро, робити, як така вже бісова звичка! Сьогодні прочитаєш та й зарікаєшся більше не читати, а на завтра принесуть нову — тягне: а може, що новенького є? Може, де що живе проявилося?.. От нудне та нікчемне життя!
Х а р и т я. А мені здається, дядю, що газета — газетою, а життя — життям... Не про все в газетах можна писати, а життя все ж таки потроху посувається вперед.
П е т р о П е т р о в и ч. У чому ж ти, галочко моя, вбачаєш те посування вперед у житті?.. По тій кримінальній хроніці, що розносять її щодня газети по всьому світу?! І кого тільки там немає? І князі, і грапи, і ченці, і попи, і всякого чину й стану люди,— усі тільки й думають про те, як би кого общахрати, накрити!
Х а р и т я. Певне, воно, дядю, й раніше так було, та тільки про те в газетах не оповіщали. Та й суд був не той — не прилюдний, як тепер. Як почали прилюдно лихі вчинки розбирати, то й газети про їх почали писати.
П е т р о П е т р о в и ч. Ні, не те, небого. Хто каже, що раніше святі люди були? Були і раніше всякі капосники та нахабники, тільки не такі. Були Гаркуші або Засоріни, — люди міцної волі, а ще більшої сили, що не знали, куди її подіти, та повертали в юнацьке завзяття і часом страшні вчинки. Оже те завзяття і ті вчинки викликали до себе людську прихильність, бо не задля себе тільки вони оте робили, а мали на увазі знівечену правду і за неї з неправдою воювали!.. А тепер? Гуменя Митрофанія вивертає кишені в товстолобого купецтва, прикриваючи свої гидкі вчинки святими замірами... Чи це можливе було раніше? Скопинський Риков, заснувавши банку, своїми обіцянками великого росту на ті приноси, хто їх довіре його скриньці,— зібрав цілі міліони з розтиканих по всій Росії бережливих людей і розікрав їх, пустивши по миру усю ту зграю, що довірилась йому!.. Високородні князі не соромляться піти в блюдолизи до якої-небудь московської товстосумої купчихи і, як вона очі закриває, підроблюють від її мення на сотні тисяч векселів, щоб поживитись її спадком!.. Або оті грапи і стовбові дворяни, що добиваються стати опікунами нещасної хирої дівчинки, щоб гріти руки біля її величезних маєтків!.. Про віщо все це ясує? Про силу завзяття? Ні, про гидкі вчинки гидкої черви, що заводиться серед смердючого трупа! Ні, ми нидіємо, валяємося у багні, що самі завели кругом себе, гниємо... от що все оце виявляє! (Роздратовано біга по ганку).
М а р и н а П е т р і в н а. Ну, і чого б я все оте так близько до серця приймав? Що ж ти,— переміниш людей, чи що? Тільки себе розтривожує, та й годі. Краще сядь та посидь, глянь, як гарно кругом: сонечко гріє, від його теплого світу квіточки розпускаються, пахнуть, дерева витягують гілки до його втішного тепла та виблискують зеленим, як рута, листом... Рай, та й годі! А він серед оцього раю людськими вчинками побивається!
П е т р о П е т р о в и ч (усміхнувшись). Це ти, сестро, правду кажеш. Краще про те не гадати, а милуватися утішними явищами природи, дивитися, як вона розпускається, вабить своїми квітками, лоскоче пахощами, дивує буйним ростом. (Сідає і глибоко вдиха повітря). Ох, справді хороше як!
М а р и н а П е т р і в н а. Отак краще. Сидіть же собі та милуйтеся, а я піду про снідання потурбуюсь, бо швидко пора буде й снідати. (Виходе).
П е т р о П е т р о в и ч. Щаслива сестра! От якби мені таким бути.
Х а р и т я. А мені все-таки здається, дядю, що ви дуже вже гостро дивитесь на людей.
П е т р о П е т р о в и ч. Старію, небого? Сам стаю нікчемним до життя, то через те, може, і дивлюсь так.
Х а р и т я. Ні, я не кажу сього. Якби ви старіли, то, певне, і не цікавились отак життям. А, бачте... все ж таки і в ньому прокидаються хоч невеличкі ростки чогось іншого, кращого...
П е т р о П е т р о в и ч (гаряче). Де? У чому? Покажи ти мені оті живі ростки! Назови ти мені їх! Може, я й справді помиляюсь.
Х а р и т я. Та от хоч би в тому, що молодь, вбачаючи отаке безладдя кругом, до його спиною повертається, шукає іншого шляху. І якби її не припиняли або й зовсім не забороняли, то вона б, може, і до чогось кращого додумалася.
П е т р о П е т р о в и ч. Що ж молодь? Хіба це справжня сила? Є, правда, між нею поодинокі, що одвертаються від гидоти, та й таких ми, мов ту глуху кропиву, своїми руками з грунту вириваємо та геть за обору викидаємо, щоб не перечила нам лихі вчинки робити! А решта молоді? Хіба ми своїм смердючим подихом не труїмо її, як кукульваном рибу? Ти глянь: третьокласні гімназисти сидять та в карти козиряють! Кадети або семінаристи замолоду призвичаюються випивати; гімназистки, не про тебе будь сказано, учаться, як бісики очима пускати!.. Всюди тхне подихом деморалізації, всюди вона пустила своє гнучке та довге коріння, як та гадина, окрутила все живе і роз'їдає його своїм гноєм!.. Я певний, що так воно не повинно бути, що серед того гною та смердючої багнюки заклюнеться зерно живого зросту і — хире та немощне — воно все ж таки оживе, розростеться і других потягне за собою... А поки то се буде, то багато води убуде. Може, тобі під старість і доведеться чогось кращого побачити, а мені — вже не дожидатися його!.. Та годі про це. Краще ти розкажи мені, як тобі жилося у Києві та що там заводиться нового?
Х а р и т я. Спершу жилося мені недобре... Ви ж знаєте, що мене невеличкою туди одвезли... Великий город... людей багато, — все те мене лякало, всього того я боялася... За домом дуже скучала, за матусею побивалася... Як ніч, було, настане, то я ляжу, погашу світло та виплачусь добре, щоб ніхто не бачив... Ну, а потім привикла... подруг нажила, — мені й повеселішало. А послідні два роки і зовсім було весело. Часто ми, молодь — гімназистки та студенти, — збиралися до гурту, книжки читали, балакали та сперечались про те, що в них було написано... Посперечаємося отак, а наприкінці заспіваємо і потанцюємо під роялю.
П е т р о П е т р о в и ч. Що ж ви читали?
Х а р и т я. Всячини доводилось. Більше, бачте, такого, що сприяло нам виробляти погляд на людське життя... Кожен задумувався над тим, чим йому стати, як доведеться школу покінчити... Як своє життя заснувати так, щоб з його більше всього було користі задля краю й народу.
П е т р о П е т р о в и ч. Ну, та й що ж ви надумали?
Х а р и т я. Ви смієтесь?
П е т р о П е т р о в и ч. Я? Боже мене храни, з такого сміятися! Навпаки — мені дуже радісно, що такі думки окривали ваші молоді голови, і мені цікаво знати, що ж ви доброго надумали?
Х а р и т я. Я не буду казати про других, а про себе коротко скажу, що я надумала ще далі учитись. Гімназія не дуже-то збагачує нас тим знанням, що повинний мати справді освічений чоловік. То все дріб'язок, чому навчають у ній; перший крок до того безмірного займища, що зоветься наукою... От я й надумала поступити на курси, якщо вийде дозвіл одкрити їх. Дехто з професорів та учителів дуже турбується про це; уже й устав виробили, і заслали куди слід. Сподіваються, — якщо ствердять устав, — після різдва і курси одкрити.
П е т р о П е т р о в и ч. Які ж курси мають засновувати?
Х а р и т я. Педагогічні, історичні й математичні. Юристи теж гомоніли, що добре було б і юридичні заснувати, та дехто одмовив, що і при історичних можна буде правничі лекції читати. От тільки одні медики не хотять до гурту приставати.
П е т р о П е т р о в и ч. Через віщо?
Х а р и т я. Певне — не знаю. Казали, либонь, що професори не згоджуються з думкою, що жінки будуть до сього діла вдатні. Це так другі казали, а вони самі — професори ті — кажуть, що задля медицинських курсів багато всячини треба: і клініки, і анатомічний театр, а це все дуже дорого обходиться, на таку справу не вистаче грошей.
П е т р о П е т р о в и ч. Це правда, що на медицинські курси багато треба грошей, щоб їх як слід оборудовати. А чому ж вони не хотять цього завести при університетських клініках?
Х а р и т я. Не сподіваються на те, щоб це дозволили, а старі професори прямо сказали, що жінок до університету нічого припускати, бо студенти, кажуть, і так мало вчаться, а тоді і зовсім перестануть учитись. Більше, кажуть, будуть упадати до чорних брів та ясних очей, ніж до науки... Глузують!
П е т р о П е т р о в и ч (задумавшись). Та-а-к... Ну, а ти ж на які курси надумала записатись?
Х а р и т я. Вгадайте, на які?
П е т р о П е т р о в и ч. Трудно це вгадати. Се таке діло — до чого душа лежить.
X а р и т я. Я й сама ще не вирішила, на які. Найкорисніші — педагогічні, бо, скінчивши їх, зразу можливо до діла братися... Математичні до себе мене не дуже тягнуть: у мене і в гімназії до математики душа не лежала. Більше всього подобалась мені історія. Тут — і про життя людей дознаєшся, і про тих великих поводаторів, що вели їх за собою, допомагали вибитись на волю, заснувати краще життя. Окрім сього, тут мусе бути особистий виділ про письменство й письменників... Це теж мене дуже цікавить.
П е т р о П е т р о в и ч. Так, так. І добре, сердце, що ти оцим цікавишся. Оже це все — задля себе, задля самоосвіти. Ну, а гадала ж ти про те, що як скінчиш курси, то як добутим там добром скористуватись? Усяке знання, голубко,— сила і, коли ця сила буде повернена на користь другим людям, то з цього буде добро, а як оту силу ти будеш при собі держати, як вона лежатиме в тебе як у скупого гроші в кишені, то що з того за користь і для тебе, і для других? Гадала ти, небого, про це?
Х а р и т я. Ні, я про це ще не думала. Мені хочеться, дядю, більше всього знати, набути найбільше знання, а як ним користуватись, я про це ще не гадала... Мені здається, що це само потім прийде.
П е т р о П е т р о в и ч. А як не прийде?
Х а р и т я (задумано). Не знаю.
П е т р о П е т р о в и ч. Хай я тобі про це колись дрібніше розкажу.
Х а р и т я. А чому ж не зараз? Розкажіть зараз, дядю, розкажіть, голубчику! Мені у Києві казали: щаслива ти, що їдеш додому. Там Петро Петрович живе... багато він знає, дуже освічений чоловік... отого послухати!.. Розкажіть же.

Увіходить Ю р а с е н к о з сестрою і Г у н я.

Ю р а с е н к о. Ось я розкажу. Про віщо вам, панно Харитино, розказати?
Х а р и т я (суворо). Як люди приходять до кого у хату, то перше всього здрастуються, а потім уже й розмову починають.
Ю р а с е н к о. Простіть сироті: хто її навчить бути звичайним? Ну, здрастуйте, здрастуйте! Та радо приймайте, бо я не сам, а ще й свідків привів з собою. Оце моя сестра Липа, що ви колись училися з нею.
Х а р и т я (здивовано). Липа? Ніколи й нізащо не пізнала, якби довелося де зустрітись. Здрастуй, Липо!

Цілуються.

Л и п а. І я б тебе не пізнала б, Харитю, так ти виросла... перемінилася.
Ю р а с е н к о. А оце, панно Харитино, дозвольте мені познайомити з вами мого давнього приятеля пана Гуню. Не того Гуню — козацького ватажка, що з ляхами колись бився, і не його нащадка, а нашого протопопового сина, що як був у семінарії, то не згірше справжнього Гуні вів смертельне боїще з гречаними галушками, червивою таранею і варениками з урдою, поїдаючи їх за раз страшенну силу.
Г у н я (уклоняючись). От уже і почав теревені правити! І що з тебе за базікало таке?
Х а р и т я (подаючи руку Гуні). Дуже приємно мені познайомитись з вами. Сідайте. А ви не знайомі з моїм дядею?
Г у н я. Не доводилось стріватись, хоча давно мене підмиває прийти до вас, та все якось не посмію.
П е т р о П е т р о в и ч (подаючи Гуні руку). Двері моєї хати задля доброго чоловіка самі розчиняються. Здрастуйте!
Л и п а (підбігаючи до Петра Петровича). Здрастуйте, Петро Петрович! Вибачте мені, що я перше всього до вас не підійшла. Так задивилася на Харитю! Це ж моя давня подруга.
П е т р о П е т р о в и ч (здрастуючись з Липою). От тобі й на! За віщо ж мені вас вибачати? Це так і годиться.

Липа одходе, сіда біля Хариті, і довго одна на одну дивляться, а потім — цілуються.

Ю р а с е н к о. А от мені не годилося б бути свинею: учора з вами познайомився, а сьогодні — наче знову дожидаю, щоб познайомили. (Повертаючись до Гуні). Як там у вас в семінарії кажуть? Той чорт, що в буряки кришуть!? Так, здається. (Уклоняється Петрові Петровичеві).
П е т р о П е т р о в и ч (подаючи руку). Здрастуйте, веселий юначе!
Ю р а с е н к о. Веселий зокола, а в середину хоч не заглядайте — сама нудота!
П е т р о П е т р о в и ч. Отака ловись! Через віщо ж се?
Ю р а с е н к о. Звісно, через зраду... Зрадила мене панна Харитина.
Х а р и т я (здивовано). Я вас зрадила? Як і коли?
Ю р а с е н к о. З Липою, дивіться, он як виціловуються. А я ж, здається, рідний брат Липи.

Усі регочуть.

Л и п а. Казна-що верзеш, Грицьку!
Х а р и т я. Станьте ж спершу Липою, то й з вами буду виціловуватись.
Ю р а с е н к о. Та я не тільки липою, я й березою радніший би стати!
Г у н я (насмішкувато). Через те, що ти так завжди мінишся, то така тобі й честь!
Ю р а с е н к о. А ти якої здобувся честі, хоч ніхто не запримітив, щоб ти коли-небудь і в чому-небудь мінився,— як став на одному місці,— то хоч би тобі на крок подався вперед?!
Г у н я (образившись). Ой, мовчи, язичку, а то кашки дам!
Ю р а с е н к о. Це якраз по-твоєму: не подужаєш словом, то — довбнею!
Л и п а. Грицьку! Та що це ти розмоловся!
Ю р а с е н к о. Мовчатиму, мовчатиму. (Підходить до Хариті і розглядає роботу). Певне, мені сорочку вишиваєте?
Х а р и т я. Перше — заслужіть.
Ю р а с е н к о. Найміть... довіку служитиму!
Х а р и т я. Ледачий ви дуже, щоб вас наймати. Тільки будете базікати та хліб переводити.
Ю р а с е н к о. Еге, і у вас, бачу, господарська вдача обізвалася: шкода голодному й шматочка хліба.
Х а р и т я. Не голодному, а ледачому.
Ю р а с е н к о. Ніхто не віда, хто як обіда! Через те і ліньки напали, що від голоду сила охляла.
Х а р и т я. З вами не зговориш!
Л и п а. І справді, Харитю, залиши його базікання. Меле, як той порожній млин!
П е т р о П е т р о в и ч (що досі сидів і мовчки слухав). А мені подобається ваша ущиплива розмова. Так молодь і повинна поводитись. Веселіше живеться, як бачиш, що кругом тебе молоде життя розпускається, виграє веселощами, безжурним юмором... Нуте ще, пане Грицьку, потіште нас чим-небудь.
Ю р а с е н к о. Радніша б душа в рай, так гріхи не пускають. Бачте — ніхто не хоче зо мною балакати: і рідна сестриця забороняє другим. Мабуть, самій заманулося язичка об зуби почухати.
Л и п а. Ти краще б, чим казна-що молоти, згадав, за чим ми сюди йшли.
Ю р а с е н к о (похопившись). І-і-і! Забув, їй-богу, забув! Ви знаєте, панно Харитино, чого се ми до вас цілою юрбою зібралися?
Х а р и т я. Кажіть... послухаю.
Ю р а с е н к о (показуючи пальцем на своїх). О-о, чуєте? Панна Харитина заздалегідь подає слово нас послухати.
Х а р и т я. Я такого слова не подавала. Я збираюся тільки слухати, що ви скажете.
Ю р а с е н к о. То коли так, я не хочу й казати. Хай он вона. (Указує на Липу).
Л и п а. Та кажи вже.
Ю р а с е н к о (вказуючи на Гуню). Або він.
Г у н я. Та годі тобі кородитись та вигинатися, як той капустяний листок на огні.
Ю р а с е н к о. А капустяна голова на шиї, небійсь, мовчатиме?
Г у н я. Не голи скіском, щоб, бува, не врізався.
Ю р а с е н к о. У тебе мила позичу, щоб намилитись — піде, як по маслу!
П е т р о П е т р о в и ч (регоче). О-о, бодай вас! Та кажіть уже, а то й мене, старого, зацікавили.
Ю р а с е н к о. Ну, коли так — зараз буду казати. (Мовчить декілька хвилин). О-о... чуєте? (Регочеться, а за ним й другі).
Л и п а. Та не юродствуй, Грицьку! Кажи вже.
Ю р а с е н к о. Зараз почну... (Кахикнувши). У іншому царстві, у якомусь государстві жила-була Липа на прозвище Юрасенківна. Великую жалість до людей мала, а ще більшу хіть до лицедійства... І заманулося Липі Юрасенківні допомогти бідним людям, а в багатих потрусити задля сього добре кишені.
Л и п а (з докором). Грицьку!
Ю р а с е н к о. Їй-богу, правда. Звісно, не своїми власними руками залазити в чужі гаманці, а зробити се тим шляхетним засобом, яким шляхетні люди додумалися це робити. Тобто: поставити на кін яку-небудь лицедійську штуку, щоб себе і других потішити і за оцю потіху брати плату... від полтиника з того, хто, не вдаряючи на те, що болітимуть ноги, згодиться навстоячки милуватися, до трьох карбованців з того, хто схоче не те що посидіти, а ще й розвернутися у першому ряді в креслі.

Усі регочуть, та Юрасенко, не вдаряючи на те, веде далі

А позаяк... як кажуть наші брати, існуючі за Карпатами, тобто галичани, — лицедійськії штуки незручно одному виставити, а задля сього треба чимало помагачів,— то Л и п а Юрасенківна і вдаряється до панни Харитини з низьким уклоном: чи не допомогла б їй панна Харитина своїм до сього талантом блискучим і своїм голосом занадто співучим... Оце вам і казці кінець, а ви, панно Харитино, зробіть нам вінець!
Х а р и т я (суворо). І як вам не соромно з такого гарного заміру глузувати? Л и п а дуже добре [зробила], що таке надумала, а ви?..
Ю р а с е н к о. Що ж я? Я не глузую. Я й сам під її заміром і руками, і ногами підписався... І, не дивлячись на те, що нікуди до сього діла кчемний, на свої плечі прийняв найголовнішу ролю.
П е т р о П е т р о в и ч. Що ж ви задумали грати?
Ю р а с е н к о. Нашого першого лицедійського письменника Котляревського «Наталку Полтавку».
П е т р о П е т р о в и ч. Це добре. Тільки як же ви будете грати, коли усякі наші вистави заборонено?
Ю р а с е н к о. То другим заборонено, та не нам. Укоськали справника. Задля такого, каже, доброго заходу — на себе великий гріх приймаю, тільки щоб про це в газетах не писали та щоб не гукали по всіх усюдах, щоб до губернатора як-небудь не дійшло. Ну, ми й пообіцяли зробити се нишком-тишком.
П е т р о П е т р о в и ч. Видко, наш справник добрий чоловік.
Ю р а с е н к о. Предобрячий, як спить... Прямо тобі — янгол! А як устане та начепе мундира — тоді держись,— спуску нікому не дає!
П е т р о П е т р о в и ч. А все ж, бачте, обіцяв не боронити. Це добре, їй-богу, добре.
X а р и т я (насмішкувато до Юрасенка). То ви Наталку будете грати? Це ж там найголовніша роля.
Ю р а с е н к о. Якби ж одну Наталку, а то всіх,— і Петра, і Миколу, й Терпилиху, і Возного, й Виборного,— усіх разом...
Х а р и т я. Як же се так? Задля чого ж ви мене при-оглашаєте?
Г у н я. Та він узявся суфльором бути.

Усі регочуть.

Ю р а с е н к о. Чого ж ви регочете? От тобі й на! Хіба ж це справді не найголовніша роля? Усім підказувати, що треба там робити чи говорити... хіба ж се не найголовніша роля?
Х а р и т я. Ви суфльором не годитесь: тільки будете збивати других своїм глузуванням.
Ю р а с е н к о. Ні-і! І забожуся, і заприсягнуся, що глузувати не буду.
Л и п а. Ми його на репетиціях спробуємо. Якщо він і на се не погодиться, то по зашийку дамо.
Ю р а с е н к о. Так, як годиться поводитись шляхетним людям з мужиками: не лізь, хаме, з своїм крамом у пшеничний ряд!
Х а р и т я. Та годі вам глузувати. Давайте справді про це як слід порадимося. Хто у вас буде Наталку грати?
Л и п а. Оце ми й прийшли прохати тебе. Грицько розказував, що ти її у Києві, либонь, грала.
Ю р а с е н к о. Не грала, а приставляла... Та ще як приставляла!
Х а р и т я. Та годі, годі вам!
Ю р а с е н к о. У мене й досі мурав'я бігає поза спиною, як згадаю, як ви співали «Віють вітри...» А потім, проспівавши, як почали промовляти: «Петре, Петре...» та так же жалібно, що у мене всередині все зразу похолонуло, серце затіпалося, а сльози з очей — тільки кап! кап!
Х а р и т я (образливо). Паничу Грицьку! Не вчіться брехати, бо брехнею світ пройдете, а назад не вернетесь.
Ю р а с е н к о. Ви гніваєтесь?
Х а р и т я. Усьому ж повинна міра бути. (До Липи). Ну, а хто ж Терпилихою буде?
Л и п а. Намагаються, щоб я грала. А я, по правді кажучи, боюся.
Ю р а с е н к о. Боязна натура! Без маміньчиного дозволу ані до порога.
Х а р и т я (усміхнувшись). Та помовчте хоч трохи. А то ми вам рота зав'яжемо!
Ю р а с е н к о (вдаючи зляканого). Мовчатиму, їй-богу, мовчатиму. Тепер — ні пари з уст!
Х а р и т я. А хто Петра буде грати?
Л и п а. У папіньки в казначействі є один чиновник... У хорі співає. Голос у нього дуже гарний. Ми його намічаємо.
Х а р и т я. А Миколу?
Л и п а (указуючи на Гуню). А от!
Г у н я (уклоняючись). Намагається панна Липа... А я...
Л и п а (перебиваючи). Годі, годі вам одмагаться. Ви вже подали слово.
Х а р и т я. А Виборного?
Л и п а. У нас, Харитю, є такий Виборний, що хай другі такого запобіжать! Офіцер тут є, на прозвище Довбиш... Як він чудово грає!
Г у н я. От тільки одного Возного недостає.
Ю р а с е н к о. Я прошуся, щоб мене взяли за Возного, так не хотять. А мені ся роля дуже подобається... «Теє то як його... Підвези возка та й сядь!..» Дуже гарна роля.
Х а р и т я. Мені здається, що ви справді мусили б добре грать Возного.
Ю р а с е н к о. О-го! Ще й як би я зіграв, якби то Наталя мене полюбила. А як вона мене не хоче любити, а любить Петра, то й я не хочу грати Возного.
Х а р и т я. Годі вам балаганничати!.. Діло, самі бачите, не таке, щоб над ним глузувати.
Ю р а с е н к о. Я й не глузую.
Х а р и т я. Кажіть просто: беретесь грати Возного?
Л и п а. Так, Харитю, так: приструнчи його!
Ю р а с е н к о. Прикажіть — і в огонь скочу!.. Тільки як же я буду і Возного грати, і суфлірувати?
Х а р и т я. Ми задля сього когось іншого знайдемо.
Л и п а. І справді, за суфльора можна когось іншого попрохати.
Г у н я. Ну, вже не кородься та заспівай нам «Як з медом мак».
Ю р а с е н к о. Хіба я вмію співати? Я можу тільки так гукати, що люди мусять уха затикати, щоб, бува, не полопалися... Ось послухайте. (Почина дуже голосно).

Од юних літ не знал я любові,
Не ощущал возженія в крові,
Как вдруг предстал Наталии вид ясний,
Как райський крин, душистий, прекрасний...
Утробу всю потряс!..
Кров взволновалась,
Душа смішалась,—
Настал мой час!

Чули?
Г у н я. Хоч би й позакладало, то почули б. (Усі регочуть).
Х а р и т я. Ви тільки не гукайте так, як на живіт, то й буде добре.
Ю р а с е н к о. Як не гукати? Як можна у сьому місці не гукати? Ви ж бачите, що утроба потряслась, кров взволновалась. Як же тут не гукати? Тут треба так гукати, щоб стіни тремтіли, шибки лопались! Я не згоджуюсь з тим, що тут треба тихо та мелодично виводити, тут безпремінно треба якнайдужче гукати.

Усі регочуть.

Х а р и т я. Ну, добре, добре. Гукайте, тільки не так, щоб люди справді уха затикали.

Увіходе М а р и н а П е т р і в н а.

М а р и н а П е т р і в н а. От бачте, я собі загаялася, а тут без мене скільки гостей найшло. І ти, Липо!
Л и п а (підходячи). І я, тіточко, прийшла Харитю провідати. (Цілує у руку).
М а р и н а П е т р і в н а. Добре, що згадала свою давню подругу. Ви ж, було, отакими ще (показує рукою над землею) укупці гралися.
Ю р а с е н к о (підходячи). А мене ніколи до іграшок не приймали. (Здрастується).
М а р и н а П е т р і в н а. Ви ж тоді були отакісінький! Ще на руках вас носили. Де ж було з вами їм гратися?
Ю р а с е н к о. Нехай я був тоді ще малим, а тепер уже ж і виріс, а все ж не приймають.
М а р и н а П е т р і в н а. Бідна головко! Зобіжають вас?
Ю р а с е н к о. Ох-хо-хо! Ще й як зобіжають та нікому й заступиться.

Усі регочуть.

М а р и н а П е т р і в н а (до Гуні). І Полікарп Федорович завітав? Небійсь, як раніше скільки разів запрохувала...
Г у н я (уклоняючись). Я завжди з дорогою душею.
М а р и н а П е т р і в н а (здрастуючись). Ви тільки виправлятись умієте, — з дорогою душею! А небійсь, мабуть, сьогодні уперше довідались, як двері у нашій хаті розчиняються.
Г у н я (сором'язливо). Ні-ні... я був... чи то, пак,— хотів бути, а все якось не випадало.
Ю р а с е н к о. Та бреше! І не постережеться, так бреше.
Г у н я (сердито). Не навчився в тебе.
М а р и н а П е т р і в н а. Я рада, що ви про нас згадали. Як ваші папінька та мамінька поживають?
Г у н я. Спасибі вам. Папінька — більше про церковні справи клопочеться, а мамінька — дома.
М а р и н а П е т р і в н а. Оце добре, що всі зійшлися. Ходімо ж снідати, страва вже на столі дожидає.
Л и п а. Ми вже, тіточко, снідали.
М а р и н а П е т р і в н а. Добрим хвалишся, галочко! Ішли у гості та й поснідали. Це вже так, як у тій губернії. Там тільки знають візитуватися, а в нас, слава тобі господи, до цього ще не доходило. Як прийшов добрий чоловік до хати, то гріх його без хліба-солі виряджати.
Х а р и т я. Ходімо, Липо, хоч посидиш біля нас.
Ю р а с е н к о. А я хоч і снідав уже, та, видно, до кінця не довів, — їсти хочеться.
М а р и н а П е т р і в н а. От і добре. Прошу покорно. Полікарп Федорович! Не погребуйте нашим хлібом-сіллю.
Г у н я (уклоняючись). Спасибі вам.

Молодь виходе у світлицю.

М а р и н а П е т р і в н а. А ти, брате, чого сидиш, замислився? Рушай снідати!
П е т р о П е т р о в и ч. Заслухався щебету молоді, та так мені аж на душі пояснішало.
М а р и н а П е т р і в н а. То й ходімо з молоддю снідати. Уже пора!
П е т р о П е т р о в и ч. Хай вони самі собі. Без нас їм веселіше буде. Та й у хату не хочеться йти: тут так гарно.
М а р и н а П е т р і в н а. То я тобі сюди снідання вишлю. Чого тобі?
П е т р о П е т р о в и ч. Якщо кофій є — склянку кофію вип'ю.
М а р и н а П е т р і в н а. Є, є... Я зараз вишлю. (Виходе).
П е т р о П е т р о в и ч. Душа радіє, дивлячись на молодь... Поки ще вчаться, то й думки у їх головах ворушаться, і серце поривається до чогось кращого... вищого... А як покінчать школу, спустяться у те безмежне море, що зоветься життям, — де ті й думки подінуться?.. Рожеві надії зникнуть, замісто їх повитикають гострі зуби — щоденні потреби... одсунуть геть ті кращі заміри, до яких колись так рвалась душа, зично одгукувалось серце!.. Колись і про те згадаю, а тепер — не час,— утіша себе чоловік. І отак, одкладаючи надалі, затурбує себе клопотами, покриє забуттям все те, що колись любилось, у що вірилось... Ох, гидке наше життя, коли воно не допомагає спалахнути великим огнищем тій невеличкій іскорці, що розжеврює у молодих душах освіта!

Увіходе П р і с ь к а з склянкою кофію.

П р і с ь к а. Бариня веліли спитати: чого вам до кофію,— сухарів чи чорного хліба з маслом?
П е т р о П е т р о в и ч. Скажи: нічого не треба. А ти мені люльку та тютюн з моєї хати принеси, то я курячи і кофію вип'ю.

П р і с ь к а виходе.

...І чого воно по других краях цього немає? Там молодь своє молодецьке діло справля: нагулює силу, набирається розуму, щоб як спуститись в життя, то стати справжнім робітником не тільки на користь задля себе, а й задля свого народу, задля добра тієї сторони, що зростила тебе... виховала. Там життя трудніше нашого, боротися з ним важче, оже воно не приглушує сили, як у нас, не вгаша духу, а підніма його вгору, пориває до боротьби, бо люди більше всього полюбили волю, не бояться, як ми, її свіжого подиху.

Увіходе П р і с ь к а з люлькою і тютюном, ложе все те на столі перед Петром Петровичем і виходе.

Ех! Краще покуримо! (Наклада люльку і, запаливши її, огорта себе, наче хмарою, димом. З хат доноситься веселий регіт). Це Юрасенко своїми жартівливими вигадками потіша усіх!.. Видався талановитий хлопець: з-під його жартів так і іскрять гострі думки... Не порожню, видко, голову на в'язах носе!

З хати чутно голоси: «Куди ви? Куди?» Голос Гуні: «Піду покурити». Голос Хариті: «Куріть тута». Голос Гуні: «Не звичайно за їдою дим людям у вічі пускати!» Незабаром виходе на гайок.

Г у н я. Подозвольте і мені, Петро Петровичу, біля вас покурити.
П е т р о П е т р о в и ч. Які тут дозволи? Сідайте та й куріть. Може, мого? (Підсовує тютюн). Якщо люльку маєте, то до неї саме добре.
Г у н я. Ні, спасибі. Я папіроси вживаю.
П е т р о П е т р о в и ч. Тепер пішлося на папіроски, а я придержуюсь старовини — люлечку! Як висмокчеш повну — більше дойме, чим папіроска, та й не лізе у вічі димом.
Г у н я. Це правда, що дим з люльки від очей далі. Ми, бачите, в школі призвичаюємось до папіросок: швидше діло — запалив та й смич і сховатися від дозору зручніше. (Запалює папіроску).
П е т р о П е т р о в и ч. Що ж ви, умовились уже нащот спектаклю?
Г у н я. Умовитись то — умовились, тільки моя душа не лежить до сього діла.
П е т р о П е т р о в и ч. Чого так?
Г у н я. Так: забавка, а не діло.
П е т р о П е т р о в и ч. Ви ж, либонь, не задля забавки його розпочинаєте? Запомогти хочете бідним.
Г у н я. То тільки прикриваються таким одягом, а як дошукатися гаразденько, пошкребти до живця,— то воно одна тільки забавка й вийде.
П е т р о П е т р о в и ч. А все ж через цю забавку голодний часом пообіда, а голому, може, і на одежинку що перепаде.
Г у н я. Не дуже-то цим завгориш, а себе, правда, натішиш та ще до сього поміж людьми піде поголоска — бідним запомогли... благодітелі!.. Благодітелі на чужу кишеню... Буржуазні витівки буржуазного стану!
П е т р о П е т р о в и ч. Он куди ви стріляєте! А на мою думку, нам ще далеко до справжньої буржуазії. У нас досі тільки й є два стани — пан та мужик, а до тієї буржуазії, що в Європі так піклувалася про освіту людей та про їх права,— нам ще далеко.
Г у н я. Може, й краще, що її у нас немає.
П е т р о П е т р о в и ч. Краще у темноті скніти та в кріпацтві нидіти?
Г у н я. Я не кажу сього... А навіщо нам та химерна буржуазія з її химерними витівками, коли вона не принесла людям ні справжнього щастя, ні однаковісінького задля кожного достатку... Сама набула собі всякого добра та й верховодить, а про бідноту та про тих, хто не зміг видратись угору,— їй байдуже!
П е т р о П е т р о в и ч. Це, паничу, дуже мудра загадка, щоб її відразу розгадати. Над оцим питанням споконвіків кращі люди мізкували, та й досі нічого такого не пригадали, щоб довело до доброго краю... Он нащо Христос...
Г у н я (перебиваючи). Я тільки що хотів про нього нагадати.
П е т р о П е т р о в и ч (гаряче). А хіба не розп’яли ми його з розбишаками?.. Краще: прийнявши його віру, хіба ми своє життя заснували по його заповітам?.. Це все знаменує, що у нас самих у житті людському є ті припони, що не дають зразу всього добути. Треба потроху та помалу до всього доходити, камінець на камінець накладати, щоб вивести ту чудову будівлю, що приведе людське життя в царство боже.
Г у н я. Ви, значить, поступовець?
П е т р о П е т р о в и ч (усміхнувшись). А ви за кого себе лічите?
Г у н я. Ми — радикали. Нічого нам заводити ті нікчемні форми людського побуту, що сама сторія осудила їх на нікчемність.
П е т р о П е т р о в и ч. Це було б найкраще, якби люди справді вас послухались і все зробили по-вашому. Та горенько в тім, що такого не буває. Нам сторія показує і доказує, що життя людське простує своїм натоптаним шляхом і, як ти його не спихай з тії стежки, а воно знов на неї навертає. Усе робиться по черзі, поспіль одно за другим. Коли й лучиться іноді могучим реформаторам збити його з натоптаного шляху, перескочити через чергу, то з того нічого доладного не виходе. Візьміть ви першу революцію у французів... Що то за радикальні були заміри? А куди їх знову життя повернуло?

Увіходе Ю р а с е н к о.

Ю р а с е н к о. У вас про щось цікава розмова? Не забороните і мені послухати?
П е т р о П е т р о в и ч (усміхаючись). Почали ми з паничем залюбки, а наприкінці трохи посварились.
Ю р а с е н к о. Хоч він споритись і незугарний, зате жару піддати йому дай! На те, бачте, він радикал та ще й космополіт.
Г у н я. Я не люблю, Грицьку, що ти ніколи почесно не одкликаєшся до поглядів других. Ми ж от з паном добродієм поважно розмовляли, не скалячи зубів, не глузуючи над тим, над чим поважаючий себе чоловік соромиться глузувати. А ти завжди тільки зуби скалиш!
Ю р а с е н к о. Завчила сорока скрики-ки! Та, знай, і скрекоче!
Г у н я (сердито). А така ворона, як ти, навчилася квакати та й кваче!
П е т р о П е т р о в и ч. О-о, то ви більше від мого гарячитесь?
Ю р а с е н к о. Юпітере, ти гніваєшся?
Г у н я. Я вже тобі казав, що ти тільки скалити зуби умієш, а вести поважну розмову — не можеш чи не хочеш... Це хоч кого на дибки здійме!
Ю р а с е н к о. Як же його вести поважну розмову про те, що само на глум проситься?
Г у н я. Що на глум проситься?
Ю р а с е н к о. Та хоч би твій радикалізм та космополітизм.
Г у н я. А я ж не глузую з твого народолюбства, тобто з твого наряджування в просту одежу та милування тими одмінами, якими одрізняється одна порода людей від другої і які перечать їм полюбити одно одного, стати братами?
Ю р а с е н к о. Ото-то й є, що ви, космополіти, зарубали собі на носі, що народолюбство доводе тільки до ворожнечі поміж людьми і не сприяє братерству, а це — брехня!
Г у н я. Як брехня? Хіба ви не ненавидите жида за те тільки, що він родився жидом, а не руським чи українцем?
Ю р а с е н к о. Правда, що ми ненавидимо жида, тільки не жида як людину. Як людина — він ні в чім не одрізняється від других людей, а ненавидимо жида за його юдаїзм з усякими талмудськими крутнями, за його ошукування других людей, за те, що він тільки й дума про те, як би знищити, звести до бидла усякого, хто не рідний йому по крові, хто рід свій веде не з юдиного коліна і через це не має права лічитись вибранцем божим. Такого жида ми ненавидимо, та, певне, і ви, космополіти, не цілуватиметесь з таким хижаком.
Г у н я. То ви і відрізняйте хижаку від нехижаки і зовіть першого жидом, а другого — людиною. А ви усіх за один гурт приймаєте, зо всіма однаково поводитесь.
Ю р а с е н к о. А вкажи мені, хто з їх зрікся свого юдаїзму?
Г у н я. А хто з українців зрікся свого українства?
Ю р а с е н к о. Ти перший хочеш його зректися і стати ні жидом, ні українцем, ні руським, ні німцем, а якимсь україно-жидо-русько-німецьким всечоловіком, що такого ще й на світі не було!
Г у н я. Я по породі — українець, а по думках — чоловік, та й годі, і люблю всіх людей однаково.
Ю р а с е н к о. Тобто нікого не любиш, а хіба тільки одного себе.
Г у н я. Чого ж так?
Ю р а с е н к о. Того, що не можна усіх разом любити. Лучаються часом поміж жінками такі, що всіх чоловіків люблять, так за те їм і назва така!.. Певне, ви, космополіти, не схочете тією назвою охреститися.
Г у н я. Хіба то любова? То — розпутство.
Ю р а с е н к о. Отаке саме розпутство — космополітизм з його похітливою любовою до всіх людей!..

У розчинені двері доноситься з хати тонкий та сумний голос пісні «Віють вітри, віють буйні...»

А цитьте.
П е т р о П е т р о в и ч. Хто се співає?

Усі заслухуються.

Ю р а с е н к о (як голос стих, несамовито заплескав у долоні). Добре, їй-богу, добре, панно Харитино! Не тільки за серце мов руками бере, а у душі пальчиками кожну струну зачіпає і заставляє її бриніти! (Схоплюється і біжить у хату та на дверях якраз зустрівається з Харитею).
П е т р о П е т р о в и ч. Це ти, Харитю, так співаєш?
Х а р и т я. Я. А що, дядечку?
П е т р о П е т р о в и ч. Та в тебе не тільки голос добрий, а ти ним і орудуєш, як справжня співачка.
Х а р и т я. Хіба?
Л и п а (увіходячи за Харитею). Оце в нас буде справжня Наталка!
П е т р о П е т р о в и ч. Ти вчилася співати?
Х а р и т я. Так, трошки... Більше сама.
Ю р а с е н к о. А я ж вам казав. Це тільки проба... проба пера й чорнила, яка в ньому сила!.. А як панна Харитина стане на кону — отоді побачите!.. Бий мене грець, я з глузду зсунуся!
Х а р и т я (жартівливо). Не зсувайтеся, бо нікому у нас буде грати Возного.
Ю р а с е н к о. Та й годі?.. А я думав, вам жалко мене буде.
Х а р и т я. Вас? Аніотстілечки! (Показує на пучці).
Ю р а с е н к о. Ну, коли так, то я буду голосити. (Співає).
Од юних літ не знав я любові...

Усі регочуть.

П е т р о П е т р о в и ч. Харитю! Ану ще що заспівай.
Ю р а с е н к о. Нуте, разом з Липою... Отого дуета Наталки з матір'ю (Заводе тоненько).

Ой, мамо, мамо! Серце не вважає... (Далі товще).
Ой, дочко, дочко! Що ж мені почати?

Усі регочуть.

Х а р и т я. Цього без акомпанементу не можна. Якби хто хоч на роялі підігрував?
Ю р а с е н к о. А я?.. Я — зараз! (Біжить у хату і незабаром почина награвати).
П е т р о П е т р о в и ч. От бач, Харитю! От тобі і акомпаніматор. Заспівайте справді... Давно вже мені не доводилося чути «Наталки Полтавки».
Х а р и т я. Ходімо, Липо.

Узявшись за руки, виходять і незабаром починають співати. Петро Петрович і Гуня слухають...

П е т р о П е т р о в и ч (як пісня скінчилась, до Гуні). А що, паничу, і вас пісня зажурила?
Г у н я. Слухав... Тільки на мене співи ніякого впливу не мають.
П е т р о П е т р о в и ч. Хіба? Невже ви не любите пісень?.. Там у вас по семінаріях добре співають. Правда, що все на церковний штиб зводять, а проте і церковні співи дуже гарні.
Г у н я. Кому подобаються, то, кажуть, гарні.
П е т р о П е т р о в и ч. А вам?
Г у н я. Я, бачте, дивлюся так, що всяка музика з її ігрою, піснями й іншими речами — не варт того, щоб задля неї втрачати і силу і час. Все це забавка, що не дає людям ні щастя, ні корисного прибутку.
П е т р о П е т р о в и ч. Щодо щастя, то мені здається, що це помилка... Немає такого народу на світі, щоб не було у нього своєї пісні, в якій він виливає і щастя, і горе. Те ж і струмент у кожного свій, на якому він виграє потрібні задля танців чи іншого [чого] речі.
Г у н я. А все ж таки забавка!
П е т р о П е т р о в и ч. То не забавка, що виникає з потреби людського духу, з його таємних почувань серця, з його душі.
Г у н я. Може, воно й так, хто признає, що в людей є якась особиста від їх істоти душа.
П е т р о П е т р о в и ч. То інша річ — чи особиста вона, чи ні, а проте все ж вона є, існує у його житті, визначається то в його розумових зальотах, то в тих тендітних почуваннях, що їх не збагнути простим словом, а задля сього треба щось тонше, тендітніше від слова — спів, музику...
Г у н я. Химерні все штуки — ні для чого не корисні і нікому не нужні.
П е т р о П е т р о в и ч. То ви не признаєте ваги всякого іскуства?
Г у н я. А навіщо воно здалося? По боку його! Писарєв давно вже сказав: краще пара чобіт, ніж увесь Шекспір.
М а р и н а П е т р і в н а (показуючись на порозі). Що то молоді та веселі! Скільки літ нашу хату мовчання окривало, а тепер — гомін, і сміх, і роялю робота знайшлася... Нуте ще що заграйте та заспівайте, а я на ґанкові посиджу та послухаю. (Угледівши Гуню). А ви тут сидите? Чого ж се ви покинули своїх та прилучилися до старих?
Г у н я. Хай бавляться!
М а р и н а П е т р і в н а. Отаке вигадайте! А коли ж його і побавитись, як не за молодого віку? (Гукає). Харитю! Липо!

Ті убігають.

Чому ж ви покинули добродія... усе забуваю, як вас звати.
Л и п а. Полікарп Федорович! Чого ви від нас одрізнилися? Ми вже всі свої партії переспівали, а ви своєї й не починали. Ідіть зараз!
Х а р и т я. Справді, Полікарп Федорович, ви ще не показували свого голосу.
Г у н я. У мене голос такий, що як заспіваю, то усі собаки завиють!
Л и п а. Неправда! Неправда! У Полікарпа Федоровича голос дуже добрий, тільки його поки укоськаєш... Проси, Харитю!
Х а р и т я. Полікарп Федорович! Заспівайте.
Г у н я (підводячись). Я по правді кажу, що не люблю та й не вмію співати.
Х а р и т я. І задля мене не заспіваєте? Хоч одну!.. У вашій ролі є гарна пісня: «Гомін, гомін по діброві...».
Г у н я. Та я не буду грати.
Л и п а. А ви ж слово подали?
Г у н я. Я такого слова не давав.
Л и п а. Як не давали? Отут, отут же... Та що ти дивишся на нього, Харитю? Берім його! (Хапа Гуню під руку, з другого боку підхоплює Харитя і, регочучи, ведуть Гуню у горниці).
М а р и н а П е т р і в н а. О-ох! Хоч спочити. (Сідає біля Петра Петровича). Ухоркалася біля того господарства... А ти, братику, ще й кофію не починав?
П е т р о П е т р о в и ч. Я про його і забув. З молоддю забалакався та про кофій і байдуже. (Мішає ложечкою).
М а р и н а П е т р і в н а. Він же зовсім вихолонув. От горе! А я звеліла кофейник прибрати.
П е т р о П е т р о в и ч. Не турбуйся, сестро. Літом холодний кофій краще пити. (Сьорбає потроху). А ти чула, як Харитя співає?
М а р и н а П е т р і в н а. Ні, не чула.
П е т р о П е т р о в и ч. Знаєш, у неї голос чудовий і майстерно вона править ним, як справжня артистка.
М а р и н а П е т р і в н а. У свою покійну тьотю пішла. Ота співала!
П е т р о П е т р о в и ч. Це Груня?
М а р и н а П е т р і в н а. Еге. І весела ж була! Як ми з нею дівували, то де, було, вона — регіт ніколи не влягав. Огонь, не дівчина була! Та так бідолашній і не судилося щастя діждати! Умерла з віспи. Охо-хо-хо...

Чується спів Гуні — «Гомін, гомін по діброві...»

П е т р о П е т р о в и ч (присмоктуючи кофій, слухає, коли-не-коли підтягуючи стиха своїм старечим голосом). А-а-а! Затягує по-церковному!
М а р и н а П е т р і в н а. А голос гарний.

Слухають.

Ч у є т ь с я г о л о с Х а р и т і. От бачите, казали, що не вмієте співати? А ви дуже добре співаєте!
Г о л о с Л и п и. Та то він тільки удавав так!
М а р и н а П е т р і в н а. Ще б попенко не заспівав? Всі вони добре співають, бо їх ще в школі дуже муштрують.
П е т р о П е т р о в и ч. Ні, твоя Харитя співає!
М а р и н а П е т р і в н а (гукає). Харитю! Харитю!
Г о л о с Х а р и т і. Що, мамо?
М а р и н а П е т р і в н а. От дядя каже, що ти добре співаєш. А заспівай лиш, щоб і я почула.
Г о л о с Х а р и т і. Добре, мамо.

Чутно незабаром пісню.

Пливи, пливи, утко,
Проти води прудко,
Та накажи мойму роду.
Що прибуду хутко.

П е т р о П е т р о в и ч. А що, не виводе? Прямо тобі до душі добирається!
Г о л о с Л и п и. Харитю, голубко! Ану ще заспівай. Ти так співаєш, так співаєш! Слухав би й не наслухався.
Г о л о с Ю р а с е н к і в. А знаєш, Липо, яка година? Четверта!
Г о л о с Л и п и. Невже? Ох, мені лихо! Папінька давно уже з служби прийшли. Буде сердитись, дожидаючи нас обідати. Треба мерщій збиратися.
Г о л о с Х а р и т і. А ми пошлемо сказати, щоб не ждали: у нас пообідаємо.
Г о л о с Л и п и. Ні, Харитю, не можна: папінька будуть гніватись. (Виходе на ганок і другі за нею). Прощайте, тьотю! Прощайте, Петро Петрович. Оце засиділися у вас! (Мерщій прощається).
М а р и н а П е т р і в н а. Що там, засиділися?
Л и п а (до брата і Гуні). Прощайтеся мерщій та скоріше будемо додому поспішати!
Ю р а с е н к о і Г у н я. Прощавайте!
М а р и н а П е т р і в н а. Щасливо! Не забувайте нашої хати.
X а р и т я. А як же нащот спектаклю? Знаєш що, Липо? Збирай усіх, хто буде грати, та до нас приходьте. Тут будемо репетиції робити. (Повертаючись до матері). Мамочко! Можна?
М а р и н а П е т р і в н а. Аякже! Чому ж не можна?
Л и п а, Ю р а с е н к о і Г у н я. Прощавайте!

Виходять.

П е т р о П е т р о в и ч. Прощавайте.
М а р и н а П е т р і в н а. Ідіть здорові! Кланяйтесь вашим.

Окрім Петра Петровича, усі виходять.

П е т р о П е т р о в и ч. Що то молодь? Де той і сум дівся! Треба з ними ближче познайомитися... Попенка, видно, писарівщина посіла. Треба б з ним дрібніше побалакати та показати, що його божок багато де в чому помилявся.

Вертається М а р и н а П е т р і в н а з Х а р и т е ю.

X а р и т я. Наробила я тобі, мамо, клопоту! Он який гармидер у вас завела!
М а р и н а П е т р і в н а. І-і, дитино моя! Аби ти була весела, а я, дивлячись на тебе, і про клопіт забуду та буду радіти (Цілує дочку).
П е т р о П е т р о в и ч. Молодому — молодіти, а старим — утішатися!
Х а р и т я. І ви, дядю, за мамою?
П е т р о П е т р о в и ч. Одігріли ви сьогодні мою душу, показавши, що наша нікчемність не покалічила серця молоді. У її головах ворушаться справжні думки, а кращі жадання поривають до роботи. З цього, може, колись і виробиться щось путнє, добре. (Бере чашку кофію у руки). За молодь! За її хороші думки і кращі надії! (Випиває).
М а р и н а П е т р і в н а. Отак старий розходився!
Х а р и т я (уклоняючись). Спасибі вам, дядечку, за тепле слово, спасибі!

Заслона пада.


1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Не вгашай духу!"