ТВОРИ, НЕ ПУБЛІКОВАНІ ПИСЬМЕННИКОМ

 

НЕ ВГАШАЙ ДУХУ!

Життєві малюнки в п'яти справах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ



М а р и н а П е т р і в н а З а й ч и х а, удова, 50 літ. Заможна і поважна пані.
Х а р и т и н а І в а н і в н а, або X а р и т я, дочка її, 22 літ.
П е т р о П е т р о в и ч Х м а р а, брат Зайчихи, 60 літ. Колись був учителем гімназії, а тепер живе на пенсії при сестрі.
С т а н і с л а в А д а м о в и ч К р у ш е л ь н и ц ь к и й, 32 літ. Дуже вродливий і чепурний. Інженер при залізниці.
С и д і р Т р о х и м о в и ч Ю р а с е н к о, 57 літ. Високий, огрядний, лице голене. Міський казначей. Хотина Григорівна, його жінка, 50 літ.
Г р и ц ь к о, їх син, 20 літ. Студент.
Л и п а, їх дочка, однолітка з Харитею.
І в а н І в а н о в и ч Ч е п о р у ш е н к о, 25 літ. Чиновник з казначейства.
О т е ц ь Ф е д і р Г у н я, літ до 60. Протопопа.
Є л е н а П е т р і в н а, його жінка, 55 літ.
П о л і к а р п Ф е д о р о в и ч, їх син, 25 літ. Скінчивши семінарію, живе дома.
Ю р к о Д о в б и ш, 27 літ. Офіцер. Високого росту, з чорними довгими усами, вигляда ручим козарлюгою.
Б а б а К и л и н а, 60 літ. Колишня кріпачка Зайчихи, нянька Харитини.
П р і с ь к а, дівчина, 18 літ. Покоївка в господі Зайчихи.
С о ф і я, московка, 25 літ. Куховарка Зайчишина.
Г р и ц ь, син Софії, 8 літ.
Р у с ь к и й.
Ж и д.
Ч о л о в і к.

Коїться в недавні часи.

 

 

- СПРАВА ПЕРША -

 

Господа Зайчихи. Велика світлиця. Посередині вихід на ганок у садок; на ліву руч — перші двері в передню, а другі — в кімнату Хмари; на праву руч — двері у їдальню. В кутку з правого боку гостинна з темно-гранатовою мебеллю, а з лівого — чорне піаніно. Попід стінами чорні дзиґлики з гнутого дерева.




П р і с ь к а (стоїть біля піаніно, витирає пил). І де ся киптяга береться? Щоранку долівку змиваємо, кожного дня меблі витрушуємо та вибиваємо... Здається — нігде ні пилиночки не зостанеться, а пройде година-друга— десь вона й набирається. Та ще як на чорному, то так її й видко. Пальцем проведи — так і знати смугу. (Витирає піаніно). Сказать би: людей у нас багато бува, гармидер заводять та киптягу збивають? Ніякого ж гармидеру немає! Тихо та смирно у нас, як у тому монастиреві. Стара пані аж через три хати живе, сюди хіба навідається наглянути, чи до ладу прибрано. Петро Петрович з своєї хати вийдуть на ґанок газети почитати або перейдуть в їдальню чаю пити та обідати. Тільки й вештання, а киптяга десь набирається! Хоч би хата вікнами на улицю виходила,— і то ж ні! Хата глибоко у дворі стоїть; двір, як рутою, заріс увесь травою; з переднього боку й з причілків грядки з запашними квітками, а ззаду — садок буяє, аж у вікна загляда своїми зеленими гілками. Рай, та й годі! А от же і в цей рай заліта бісова киптяга! Та ще скільки її набирається? Ач, дзиґлики які? Аж посивіли (Швидко витирає. Увіходе баба Килина з хусткою у руках.). Що це ви, бабо? Чи не мені допомагати?
К и л и н а. Атож!
П р і с ь к а. Чого ж се так? Хіба я сама не справлюся?
К и л и н а. То що, що справишся? Хай і я своїх рук доложу! (Стиха почина витирати дзиглика).
П р і с ь к а. Та той я вже витирала!
К и л и н а. Витирала? От бач, а я й не бачу. Ну, я витру оце хвортопляно. (Підходе до піаніно).
П р і с ь к а. Та я й його вже витирала.
К и л и н а. От тобі й на! А чого ж ти ще не витирала?
П р і с ь к а. Усе вже я повитирала! Чого се вам так заманулося витирати? Не бійсь, як долівку мила, то й не приходили помагати.
К и л и н а. Одмила я вже своє, дочко, за молодого віку. Тепер не здужаю долівки мити. Було, колись... аж ганчірка курить у руках — так нею орудуєш! А тепер — минулося.
П р і с ь к а. А чого ж се заманулося пил витирати? Хіба кого швидко ждемо?

Швидко увіходе М а р и н а П е т р і в н а з листом у руках.

М а р и н а П е т р і в н а (до Пріськи). Петро Петрович ще не виходив?
П р і с ь к а. Ще не чутно.
М а р и н а П е т р і в н а (підходе до дверей і злегка стука). Петро Петрович! Петро Петрович!
Г о л о с (з-за дверей). Я ще не одітий. Заспалося чогось сьогодні. А що таке?
М а р и н а П е т р і в н а. Радість, Петро Петрович! Сьогодні до нас Харитя приїздить. Зовсім скінчила науку і сьогодні прибува додому. Ось я зараз листа від неї одібрала. Нате прочитайте. (Просува крізь двері руку з листом). Читайте, а я піду приберуся задля її приїзду. (До Пріськи). А ти мені гаразд всюди прибирай, щоб нігде ані пилиночки, ні порошиночки! (Побачивши Килину). О-о, це й ти тут, стара?! собі рук докладаєш, щоб стрінути як слід свою пестуху?
К и л и н а. Аякже, панійко моя люба! Маленькою на руках носила, вигляділа та виняньчила мою королівну!.. Треба ж її як слід стрінути, щоб у хаті як у тому віночку було — чисто та любо!
М а р и н а П е т р і в н а. Тобі ж важко нахилятися! Хіба й Пріська сама не зможе?
К и л и н а (хитнувши головою). Не по-моєму!
М а р и н а П е т р і в н а. Ну, хай уже буде по-твоєму. Тільки ти не забудь як слід прибратися.
К и л и н а. От ще таке скажіть! Щоб Килина забула прибратися? Оце пил витру та зараз і піду одягатися. Усе празникове надіну! Бо скільки-бо літ минуло, як я своєї голубочки не бачила?
М а р и н а П е т р і в н а (до Пріськи). Піди, Прісю, поклич до мене Софію. Треба їй наказати, який обід сьогодні готувати. (Виходе).
П р і с ь к а. Я зараз. (Вибігає, кинувши на одному дзиглику ганчірку, що нею пил витирала).
К и л и н а (підійшовши до того дзиглика). А це що забуто? (Бере ганчірку і розглядає). Бий тебе сила божа! Я думала платок який або що з убору, а воно—ганчірка! Це та бісова польотуха кинула. (Кидає ганчірку на долівку, а сама витирає дзиглика). Моя ти матінко! Як сказала мені пані, що моя Харитя приїздить, то я аж отетеріла з радощів, а серце тільки — тьох-тьох-тьох! Як не вискочить... П'ять літ минуло, як я свою голубочку у школу до Києва виряджала. Як воно тоді плакало, моє голуб'ятко! Припала до мого плеча своєю кучерявою головонькою та плаче-плаче, аж розлягається! Жалко було своє гніздечко, де виростала, кидати та в чужу сторону між чужі люди забиватися... І нащо воно, як по правді розібрати, оте все з нею витівали? Інше діло — хлопець,— тому треба науку пройти, про всячину на світі довідатися, щоб з нього вийшла путяща людина і робітник дотепний — добувальник задля своєї сім ї, як господь судить сім'єю обзавестися... Ну, а дівчині,— навіщо воно оте все здалося? їй доля одна: нагуляти силу та здоров'я, навчитися в господарстві порядок дати та й заміж вийти, щоб стати доброю матір'ю та хорошою господинею. Хіба задля сього між чужі люди їхати треба, якоїсь науки між ними шукати? Усьому оцьому найкраще дома навчитися!.. Ще як у кого багато дочок та неспромога — інше діло. Тоді і свою дитину треба між чужі люди оддавати, щоб навчилася чому та й на себе заробила... А як у нас вона одним одна... і достатку того, не поменшай, господи, доволі, то чого ще треба? І дома всьому навчитися можна, а з таким достатком не засиділася б в дівках, як другі... що вже й сивим волосом посвічують, а все дівують. Ніт, треба і нашу між чужі люди!., до якогось там пансійону, де тільки задурюють голову,— ткнути!.. Охо-хо! А яка-то вона була добренька змалу, яке жалісливе серденько мала?! Та розумна, та беручка до всякого діла! Чи такою ж то моя горличка і досі зосталася? Чи, не дай, господи, чужа чужина і її перевернула... Ох-хо-хо, хо-хо-о! Якби про мене — нізащо б я її не віддала на чужу сторону.

Увіходе П р і с ь к а.

П р і с ь к а. А що, бабусю, всюди пил повитирали? (Угледівши свою ганчірку серед долівки). От тобі й на! Навіщо ви мій стирок посеред хати кинули?
К и л и н а (сердито). На те, щоб не розкидала його по стільцях!
П р і с ь к а (нахиляючись, підніма ганчірку). А що ж, його з собою брати? Я ж тільки на часиночку вискочила покликати панії Софію... Потім пані ще до Дмитра послали... щоб мерщій коні запрягав та їхав до вокзалу якусь там Харитю забирати.
К и л и н а. Кому Харитя, а тобі — баришня!
П р і с ь к а. То це, значить, наша баришня приїздить?
К и л и н а. А ти своєю дурною головою думала, хто такий?
П р і с ь к а. Та бог же його святий знає! Я думала: може, яка знайома або родичка.
К и л и н а. Панії дочка рідна!.. Он хто приїздить!
П р і с ь к а (витираючи пил). А ви її знаєте, бабусю?
К и л и н а. Чи я її знаю, питаєш? От дурна твоя голова! Та її на своїх руках виносила... А вона питає: чи я її знаю?
П р і с ь к а. Де ж баришня були?
К и л и н а. У Києві вчилася, а се вже додому вертається.
П р і с ь к а. А що ж вона, красива з себе?
К и л и н а. Тоді побачиш, як приїде.
П р і с ь к а. А це добре, що баришня приїздить... людніше й веселіше, може, буде... Бо у нас в домі, наче в тому монастиреві... усі тільки старі. (Призро дивиться на Килину). Що ж вона, добренька та баришня, чи, може, сердита?
К и л и н а (образливо). Тумане ти неприпітий! Та нема добрішого серця на світі, як у моєї Хариті! А вона плеще: чи не сердита?! Як у тебе, єрепудово дочко, язик повернувся отаке вимовити?

Убіга С о ф і я з качаном капусти в руках.

С о ф і я. Чи панії тут немає? Ходжу-броджу по всіх покоях — нігде не знайду.
П р і с ь к а. Вони були у своїй хаті, прибиралися.
С о ф і я. Була й там — немає. Казали, щоб головку капусти на борщ вирізала та щоб не плюсклу, а тугу вибирала. Сходила усі грядки — кращої немає, а все ж таки не туга... От і треба показати, чи годиться така? (Здивовано). А то що таке? І Баба Килина пил витирають?
К и л и н а. А тебе заздрість бере?
П р і с ь к а (жартівливо). Спасибі бабі Килині, мені допомагають.
С о ф і я. Бачте, яка то правда на світі! Як Прісьці, то й допомагають, а, небійсь, мені біля печі не хочуть.
П р і с ь к а. У тебе робота чорна.
С о ф і я. Як до чистої — то й усі, а як до чорної — то хай одна Софія?
К и л и н а. Товчи, Микито, у ступі жито!
П р і с ь к а (жартівливо). Не чіпляйся, Софіє, до баби Килини. У їх сьогодні багато клопоту — баришні дожидають. Бач, задля баришні я незугарна і пил витерти, то оце вони мені порядок дають!
К и л и н а (сердито). А чого ж ти так довго возькаєшся? Незабаром приїде, а в неї не прибрано!
П р і с ь к а. От тобі й не прибрано? Ось тільки один стулець і зостався. А ви он і досі в буденному ходите. Ідіть уже наряджатися, бо незабаром, може, й Дмитро з вокзалу приїде.
К и л и н а. А справді, я ще й досі не прибралася. Піти мерщій. (Виходе).
С о ф і я. То оце через те і трус такий, що баришня приїздить?
П р і с ь к а. Авжеж!
С о ф і я. Ось пожди... як приїде баришня, то в нас зовсім інше життя піде.
П р і с ь к а. Побачимо. Тільки мені щось не віриться, щоб була зміна у цьому монастиреві. Як наймалася сюди, то та дівка, що була до мене, хвалилася: сумно дуже! І справді сумно,— пороби діло та й спочивай.
С о ф і я. А тобі якби погуляти?
П р і с ь к а. Атож!
С о ф і я. Бач, чого забажалося у наймах? Хоч би було коли спочити... Найнявся... — продався! Не знаєш?
П р і с ь к а. Чого там продався? Хіба тільки й світа, що в вікні? За вікном більше!
С о ф і я. І я так гадала, як була молода та сама... Гулянки тільки й на думці були... А тепер — і спочинку хочеться.
П р і с ь к а. У вас є про що клопотатися: чоловік є, син росте...
С о ф і я. Де ж той чоловік? Був колись та нема! Якби чоловік був при мені, то він би про мене і про сина поклопотався. А то ж бач: він десь муштру одбуває, а ти одна своєю головою товчися... І про себе, і про хлопця гадай... Та ще не без того, щоб і чоловікові якого карбованця ради празника не одірвати.
П р і с ь к а. Чого ж ви йшли за такого, що ще Московщини не одбував?
С о ф і я. Тебе не попитала!
П р і с ь к а. Я б ніколи за такого не пішла!.. Та я й зовсім ніколи заміж не піду.
С о ф і я. То ще не стріла такого, щоб до серця припав. А от як стрінеш — то тоді побачиш.
П р і с ь к а. Цур їм, пек їм! Усі вони незугарні.
С о ф і я. Підожди! Як полюбиться ворона, то здасться краще ясного сокола.
П р і с ь к а. Хай дожидає — діжде!
С о ф і я. Хіба ж то ти з іншого тіста зліплена?
П р і с ь к а. Не знаю. Не доводилося його задля себе вчиняти.
С о ф і я. Не дуже бришкай замолоду, то на старість як находка буде! А то як припаде, то щоб не довелося і на старця заритися.
П р і с ь к а. Краще на трямку висіти або під водою плавати, ніж таке буде!
С о ф і я (жартівливо). А ще краще на шиї у дебелого хлопця обома руками почепитися.
П р і с ь к а. Не буде сього! Ніколи не буде, щоб я хлопця полюбила.
С о ф і я. А кого ж? Хіба панича?
П р і с ь к а. То — інше діло.
С о ф і я. Бач, чого заманулося? Ну, підожди... Ось як баришня приїде, то паничі цілою меткою почнуть ходити. Тоді й вибирай собі найкращого... Ох, ви, городянки, городянки! Хлопці їм, бач, не до шмиги,— паничів подавай! А того й не знаєте, що з паничів задля вас усе лихо встає! (Похопившись). Балакай, Софіє, поки сонечко гріє, а як воно сяде, то й балакати годі! Товчу з тобою теревені, а про капусту й забула. Піти пошукати панії. (Іде й зустрічається з сином, що, несучи під рукою книжку, чимчикує через хати). Грицьку! Куди ти?
Г р и ц ь. До пана, урок здавати.

Софія виходе, а з своєї хати показується Петро Петрович з листом у руках.

П е т р о П е т р о в и ч (до Пріськи). Де Марина Петрівна?
П р і с ь к а. Вони до себе пішли. (Виходе).
П е т р о П е т р о в и ч (углядівши Гриця). Що, Грицю, урока вивчив?
Г р и ц ь. Вивчив.
П е т р о П е т р о в и ч (гладе його по голові). Ну, молодець! Тільки сьогодні я тебе не буду вислухувати — ніколи. Хай завтра.
Г р и ц ь. А сьогодні і урока не задаєте?
П е т р о П е т р о в и ч. І урока на сьогодні не задам. Гуляй сьогодні.
Г р и ц ь. Кликав сусідній хлопець, щоб прийшов... Голуб'ят, каже, покажу.
П е т р о П е т р о в и ч. Ну, то й іди голуб'ят дивитися.

Гриць, круто повернувшись, мерщій вискакує у двері і стрівається з Мариною Петрівною.

М а р и н а П е т р і в н а. А ти, мишастий, куди так мчишся, що трохи мене не звалив?

Гриць, усміхнувшись, мерщій вискакує.

П е т р о П е т р о в и ч. Здрастуй, сестро!.. Ну, поздоровляю.
М а р и н а П е т р і в н а. Здрастуй, брате! (Цілуються). Слава богу! Вертається таки до нас наша Харитя... Тільки що то вона там на кінці приписує?
П е т р о П е т р о в и ч. Що ж вона приписує? Пише, що у Києві є думка завести вищі жіночі курси і їй хотілося б ще й курси пройти.
М а р и н а П е т р і в н а. Сядьмо. (Сідають). Що ж то таке ті курси? Я щось не второпаю.
П е т р о П е т р о в и ч. Це, бач, сестро, вища школа, де проходять верхи всяких наук.
М а р и н а П е т р і в н а. Чого ж воно так чудно зоветься? Ну, й назвали б нестетутом, чи як там... А то — курси!
П е т р о П е т р о в и ч. Не наше слово... латинське... від «курсус», тобто бігти. Його й лікарі вживають, як призначають свої ліки... і мореходці, і ті, що гроші цінують... і учені. От як скінчив хто яку школу, то й кажуть: пройшов «курс». Тепер ото і задля жінок хотять завести вищі школи і зовуть їх курсами.
М а р и н а П е т р і в н а. Тобто Хариті хочеться ще далі учитися?
П е т р о П е т р о в и ч. Еге ж.
М а р и н а П е т р і в н а. А навіщо все те їй здасться?
П е т р о П е т р о в и ч. На те, щоб більше знати.
М а р и н а П е т р і в н а. Та в чім воно їй пригодиться? От чого я допитуюсь.
П е т р о П е т р о в и ч. Люди кажуть: що знати, те за плечима не носити.
М а р и н а П е т р і в н а. Що ж воно — для життя потрібне? В чому-небудь їй запоможе?
П е т р о П е т р о в и ч. Усяке знання у житті потрібне і в чому-небудь запоможе.
М а р и н а П е т р і в н а. Посаду яку воно дасть нашій Хариті? Хлібом її буде годувати?
П е т р о П е т р о в и ч. Ну, посади воно не дасть, бо таких посад задля жінок ще не пригадано, і хлібом само не нагодує, якщо Харитя не буде своїх рук прикладати до якого-небудь діла.
М а р и н а П е т р і в н а. То навіщо воно й здалося, коли так?
П е т р о П е т р о в и ч. Задля освіти, сестро... Твоя Харитя буде більше освічена, більше буде знати про все.
М а р и н а П е т р і в н а. Та й годі?
П е т р о П е т р о в и ч. Та й годі.
М а р и н а П е т р і в н а. Ну, коли так, то це все дурниця!
П е т р о П е т р о в и ч. Як дивиться на це, сестро. Дурниця і гімназію кінчати. Бо яку користь або яку посаду гімназія може дати? А проте ти віддала ж задля чогось Харитю у гімназію вчитись... і скінчила вона її.
М а р и н а П е т р і в н а. У гімназію я її віддала через те, що вона ще мала була, а дома неспромога усьому її навчити. А тепер, як вона вже виросла і навчилася всьому тому, чому в гімназії навчають, то треба про щось інше думати.
П е т р о П е т р о в и ч. Тобто про заміжжя?
М а р и н а П е т р і в н а. А що ж. Як добрий чоловік лучиться, чому й про те не подумати?
П е т р о П е т р о в и ч. А як не лучиться добрий чоловік?
М а р и н а П е т р і в н а. Пожде та погуляє.
П е т р о П е т р о в и ч. А як їй хочеться замісто гулянок та вчитися?
М а р и н а П е т р і в н а. Дома сидячи, і буде хазяйству учитися, хіба і біля його ходячи мало треба всячини знати?
П е т р о П е т р о в и ч. А як у неї душа лежить не до хазяйства, а до науки?
М а р и н а П е т р і в н а. Звикнеться, то й до хазяйства лежатиме!
П е т р о П е т р о в и ч. То це її приневолювати? Ні, сестро, так не годиться!
М а р и н а П е т р і в н а. А хіба нас само життя не приневолює? Не можна ж так установити, щоб кожен, що заманулося йому, то те й робив?
П е т р о П е т р о в и ч. Звісно, як хто має думку лихе робити, то це не добре, а як воно нікому нічим не зашкодить, а того, хто його робить, задовольняє, то це не гаразд, як ми будемо такого припиняти... Через те у нас і ладу нема такого, як у других народів, через те ми й задні пасемо, що менше знаємо, менше освічені! Німці та інші чужесторонці над нами керують, верховодять, а ми, вилупивши баньки, на їх дивимося та дивуємося, які вони до всього дотепні!
М а р и н а П е т р і в н а. То ж чоловіки. Я про них нічого не кажу, я про жіночу половину річ веду. Доводилося мені німкень жінок і дівок бачити. Всі вони невсипущі хазяйки і добре се діло знають, а в чоловічі справи не микаються. Уже ж коли вони, оті німці, дуже розумні і багато знають, то чому вони своїх жінок та дочок цьому не навчають, а більше всього до хазяйства призвичають?
П е т р о П е т р о в и ч. От через те й кажуть, що німецька жінка — то куховарка! Якби вони своїх жінок усьому більше вчили, то були б ще знатніші!
М а р и н а П е т р і в н а. Ну, а хто ж такий усьому своїх жінок навчає?
П е т р о П е т р о в и ч (подумавши). Соромно, сестро, признатись, а це правда, що нігде жіноча освіта не ведеться, так, як би годилося.
М а р и н а П е т р і в н а. А ми одні мусимо завести її як слід?
П е т р о П е т р о в и ч. Ні, не ми одні. Вже тепер про це і другі дбають. Усі довідались, що не гаразд приглушувати жіночу освіту; це дуже шкодить людям у тій світовій побиванці, яка ведеться ними хоч би й за шматок хліба.
М а р и н а П е т р і в н а. Це добре, якби жінок навчали, як заробляти шматок хліба — хазяйству, рукомислу всякому... Ну, а навіщо їм здалися оті верхи науки, про які ти річ ведеш, коли вони в житті ваги не мають та й хліба заробити не навчать?
П е т р о П е т р о в и ч (розгарячаючись). Я ж тобі кажу, що немає на світі такої науки, котра не давала спромоги хліба заробляти! Всяка наука веде до того. Навчилась ти добре писати — писарювати будеш; навчилась лічити — прикажчикувати будеш; навчилась на чужих мовах балакати — учителювати будеш! Всяка добра наука допомагає хлібну посаду знайти...
М а р и н а П е т р і в н а. Горенько тільки, що тих посад небагато!
П е т р о П е т р о в и ч. Кому треба, то той знайде!
М а р и н а П е т р і в н а. А як не треба? Як у кого і дома свій хліб є, то навіщо такій ота наука здалася?
П е т р о П е т р о в и ч (з серцем). То того, хто свій хліб має, не треба нічому й учити? Нехай собі дома сидить та хліб жує, та й годі?! Навчають людей задля того, щоб знали, щоб більше були освічені. Як знаючому та освіченому чоловікові доведеться хліб заробляти, то такий, кажу, швидше його добуде, швидше посаду знайде, ніж той, хто нічого не знає. Незнаючому, темному чоловікові — смерть, а знаючий та освічений — виб'ється в люди. Он в чому сила! Я вже не кажу про те, що в грамотної матері — і діти грамотні, в освіченої жінки — і сім'я освічена буде!
М а р и н а П е т р і в н а (задумано). А все-таки мені здається, що не личить жінці все те знати, чому навчаються і знають чоловіки. У них і натура інша, і доля в житті інакша.
П е т р о П е т р о в и ч (з посміхом). Скажеш, може, що жінка і не людина?
М а р и н а П е т р і в н а. Людина то воно — людина, тільки інша, ніж чоловік. Ніколи вона не буде тієї роботи справляти, що зможе чоловік, як ніколи чоловікові не доведеться матір'ю бути.
П е т р о П е т р о в и ч. Матір'ю бути він не годиться, бо його порода така, а щодо всяких других справ, то жінка так само зможе справлятися, як і чоловік. У нас жінки не косять, бо це, кажуть, чоловіча робота, а в руських — косять так само, як і чоловіки. Що ж це визначає? Визначає це те, що косарська робота — однаково чоловіча і жіноча робота, що коли в нас жінка не косить, то тільки через те, що не призвичаїлась до сього діла... А є ще, сестро, такі сторони, де жінки справляють зовсім чоловічу роботу: на лови ходять полювати, а як доведеться з ворогами стинатись — боїще з ними ведуть — воюють...

К и л и н а, наряджена в празникову одежу, хапаючись, убігає.

К и л и н а. Приїхала, моя, матінко! Приїхала! (Човгаючи ногами, мерщій чимчикує в прихожу).
М а р и н а П е т р і в н а (звівшись). Харитя приїхала?
К и л и н а (зупинившись). Ви сидите та гомоните собі і не чуєте, що вона, моя голубочка, вже до ґанку під'їхала.

Скривається за дверима в прихожій, звідки незабаром доноситься стукання дверима, гучний гомін. Марина Петрівна іде назустріч, а Петро Петрович, уставши і взявшись за спинку стульця, стоячи дожидає.

Г о л о с з п р и х о ж о ї. Килино! Здрастуйте вам!
Чутно поцілунки.
Ох як же ви, Килино, постаріли!
Г о л о с К и л и н и. Що ж Килині більше робити, як не старіти? Аби ти, моя горличко, живенька та здоровенька була та, як та квіточка, розцвітала, а мені вже одна честь!
Г о л о с з п р и х о ж о ї. Ні, я не хочу, щоб моя К и л и н а старілась! Я хочу, щоб вона молоділа.
Г о л о с К и л и н и. Та й помолодію, як на тебе надивлюся... Ач, яка брава стала! Королівна тобі, та й годі!
Г о л о с з п р и х о ж о ї. Ха-ха-ха-ха-а-а! А матуся здоровенькі?
М а р и н а П е т р і в н а (у дверях, радо). Харитю! Моя донечко!
Х а р и т я (мерщій вбігає і кидається до матері). Матусенько, рідная моя! Здрастуйте! (Гаряче цілує матір і в лице і в руки). Ось і я приїхала!
М а р и н а П е т р і в н а. Слава тобі, господи, слава тобі! Іди ж до своєї хати, роздягнися та приберися. Може, тобі умитися з дороги? Я зараз дівку покличу (мерщій виходе).
Х а р и т я (навздогінці матері). Я у вагоні умивалася!
К и л и н а (забігаючи уперед). І де ота польотуха біта? Казала: не заходь далеко, будь тут... Треба пакунки знести... Ніт, скрилася десь. Піти погукати! (Мерщій йде).
Х а р и т я (їй навздогінці, усміхаючись). Килино! Яку там ви польотуху шукаєте?
К и л и н а (махнувши рукою). Та Пріську ж! (Швидко виходе).
Х а р и т я (угледівши Петра Петровича). А... це?..
П е т р о П е т р о в и ч. Це — дядько твій. Усі так захапалися, що про мене й забули. (Іде до неї назустріч). Здрастуй, Харитю!
Х а р и т я. Дядюшка! Здрастуйте!

Цілуються.

П е т р о П е т р о в и ч (обдивляючись Харитю). Ач, нівроку дівка собі! Нівроку! (Цілує її у лоб).
К и л и н а (ведучи за собою Пріську, що поспішає попередити Килину). Та прямо тобі — королівна!
П е т р о П е т р о в и ч. Правда, Килино, правда. Король твоя Харитя стала! Утішайся, що вигляділа таку.
К и л и н а (стає згорнувши руки і милуючись Харитею). Картина!

Усі регочуть.

П р і с ь к а (з-за Килини). Та пустіть хоч пройти!
К и л и н а (поступаючись, сердито). Дивись — слід їй заступила?! А знадвору не оббігла б?

Пріська мерщій біжить до прихожої і зустрічається на дверях з Юрасенком, що несе невеличкий чемоданчик у руках.

Ю р а с е н к о (даючи дорогу Прісьці). Панна Харитино! Нате вам доручене на схованку мені. Цілісіньке!
Х а р и т я (кидається до Юрасенка, бере у нього з рук чемодан. Жартівливо). Справді цілісіньке? І оком не накидали?
Ю р а с е н к о. Он як бажалося! Та що ж? Бачите — замкнуто (указує на замок).
Х а р и т я. Ну, спасибі вам, що зберегли.
Ю р а с е н к о. З рук не випускав, очей не спускав, так пильнував!
X а р и т я. Спасибі, спасибі! (Похопившись). ЦІо ж це я? Чужий чоловік прийшов, а я й не знайомлю. Дядюшка! Це наш земляк, пан Грицько Юрасенко.
Ю р а с е н к о (кланяючись). Нашого повітового казначея законний син.
П е т р о П е т р о в и ч (подаючи руку). Здрастуйте! То ви син Сидора Трохимовича?
Ю р а с е н к о (здрастуючись). Кажуть так.
П е т р о П е т р о в и ч. Я вашого папіньку знаю. Щомісяця доводиться бачитись, получаючи пенсію. Спасибі йому за ласку. Так і метається, щоб нашого брата не надержувати та мерщій відпустити.
Ю р а с е н к о (жартівливо). Казенних грошей не шкодує!
М а р и н а П е т р і в н а (увіходячи). Харитю! Харитю! Іди ж умитися!
Х а р и т я. Матусю, дорога моя! Я ж вам гукала, що я вже вмивалася, а ви, не чуючи, і подалися (цілує її у руку. Килина, згорнувши руки і радо усміхаючись, все, знай, переходе з одного місця на друге, норовлячи так, щоб їй усе бачити Харитю).
М а р и н а П е т р і в н а. О-о! Де ж ти умивалася?
Х а р и т я. У вагоні, мамо. Хіба б же я до вас заспана та неприбрана приїхала?
М а р и н а П е т р і в н а. Хіба у вагонах і вмиватися можна?
Ю р а с е н к о (жартівливо). Панна Харитина цілісіньку годину печатним милом натиралася, щоб одмити той леп, що по вагонах так купами і понасаджувано.

Килина, сплеснувши руками, переходе на друге місце, гостро поглядаючи на Юрасенка.

Х а р и т я. О-о, ви вже злізли на свого Пегаса! Це, мамо, наш знайомий, що я з ним їхала... Пан Грицько Юрасенко.
М а р и н а П е т р і в н а. Хотини Григорівни син?
Ю р а с е н к о (вклоняючись). Він самий.
М а р и н а П е т р і в н а. Гриць?.. Що я його отаким невеличким знала?
Ю р а с е н к о. Певне, і таким доводилось вам бачити, бо я і таким був.
П е т р о П е т р о в и ч (усміхаючись). Веселий юнака!
М а р и н а П е т р і в н а. Боже ж мій! Як же ви виросли? Чому ж ви не роздягаєтесь? Роздягайтесь та заходьте,— зараз снідати будемо.
Ю р а с е н к о. Спасибі вам. Додому треба поспішати. Певне, мама від одного вікна та до другого, знай, ходе та все виглядає, чи не їду?
М а р и н а П е т р і в н а. Це правда. Не буду ж вас задержувати. Уклоніться від мене папіньці і маміньці та скажіть їм, чого це вони нас відцуралися — ніколи не заходять? І сестрі своїй Липі скажіть, що Харитя уже приїхала, хай одвідає свою давню подругу. Сподіваюся, що й ви з вашими до нас завернете?
Ю р а с е н к о (уклоняючись). Навряд чи з ними, бо вони такі важкі на виходеньки; а сам — з дорогою душею. Спасибі вам за ласку! (Прощається і виходе).
X а р и т я. Мамочко! Хай наші коні відвезуть пана Юрасенка, бо він з поклажею.
М а р и н а П е т р і в н а. Аякже! Хай, хай! (Угледівши Килину). Килино! Потурбуйся сказати Дмитрові, щоб одвіз панича.

Кнуриха нехотя йде і стрівається на порозі з Пріською, що несе два чемодани у руках.

П р і с ь к а. Куди оце зносити?

З-за Пріськи визирає Ю р а с е н к о.

Ю р а с е н к о (жартівливо). Ради самого господа Христа, скажіть оцій дівці-невірі, хай віддасть мені мого чемодана. Смичу, смичу з рук у неї і божуся, і клянуся, що мій, а вона в одну душу: не віддам, поки не прикажуть! Бо хіба мало, каже, є вашого брата, що на чуже заздриться?

Усі регочуться.

П р і с ь к а (червоніючи). Ну, дивіться! Хіба ж я це казала? Я казала, що не знаю, який ваш, а який наш. Який прикажуть, того і віддам.
Ю р а с е н к о. Не вмер Данило — болячка вдавила!
Х а р и т я (указуючи на чемодани). Оцей, дівчино, однесеш у мою хату, а отой — неси за паничем.
Ю р а с е н к о (вихоплюючи з рук у Пріськи свого чемодана). Слава богові, що визволив! Я сам хутчіше... Бувайте здорові!

Мерщій виходе. Пріська, позирнувши йому услід і здвигнувши плечем, виходе з чемоданом у їдальню.

Х а р и т я (гукає услід Юрасенкові). Їдьте на наших конях, чуєте?
Ю р а с е н к о (за коном). Чую, чую... Спасибі, що на своїй спині не доведеться нести!

Усі регочуть.

К и л и н а (вертаючись). Чудернастий якийсь! (Переходе через світлицю і становиться на дверях у їдальню).
П е т р о П е т р о в и ч. Веселий!.. Люблю веселих.
X а р и т я. Та ще який веселий! Усю дорогу од Києва й до дому не вгавав у нас в вагоні регіт через його витівки.
М а р и н а П е т р і в н а. Ти ж, моя дитино, може, їсти вже хочеш?
X а р и т я. Їсти, мамочко, хочу, бо дорогою одним тільки чаєм жила, а як на вокзал приїхали, то й чаю не пила — грошей не стало.
К и л и н а (сплеснувши руками). Моя ти матінко! (Мерщій виходе).
М а р и н а П е т р і в н а. Я зараз, Харитю, накажу, щоб снідати давали, а ти тим часом з дядьком посидь та погомони. (Виходе).
X а р и т я (сідаючи). Як я, дядю, рада, що ви до мами переїхали жити. Як одібрала від мами про це листа, то аж мені на душі полегшало. Бідна мамочка, все одна та одна!
П е т р о П е т р о в и ч. Ну, й зо мною їй не дуже-то повеселішало. Що я їй?
X а р и т я. Та все ж удвох охватніше. Хоч словом перекинутись є з ким.
П е т р о П е т р о в и ч. Хіба так. От і сьогодні, дожидаючи тебе, гомоніли з нею... трохи не посварилися.
X а р и т я. Справді? Через віщо ж се?
П е т р о П е т р о в и ч. Балакали з поводу твого посліднього листа.
X а р и т я. З поводу мого листа? Що ж я в ньому писала такого?
П е т р о П е т р о в и ч. А те, що маєш думку поступити на курси.
X а р и т я. То чого ж ви трохи не посварилися?
П е т р о П е т р о в и ч. Твоя мати не згоджується на це. Нащо, каже, вони їй здалися? Хай дома поживе, до хазяйства призвичаюється.
X а р и т я. А ви, дядю, як на це дивитесь?
П е т р о П е т р о в и ч. Хіба можливо в такому ділі заборони ставити?
X а р и т я. То се ви за мене, дядю, руку тягнете?
П е т р о П е т р о в и ч. Якщо це твоє справжнє бажання...
Х а р и т я (перебиваючи). Яка я рада! Яка я рада, що ви мене піддержуєте.
П е т р о П е т р о в и ч. Гріх, Харитю, нехтувати в собі кращі поривання душі... «Не гаси духу!»—давно сказано.
Х а р и т я (прикро глянувши на дядька, що заклавши руки за спину, міряє долівку широкими ступнями,— задумано, сама з собою). Не гаси духу!? Не багато слів, а як багато сказано... Не га-си ду-ху... не га-си-и ду-у-ху.
М а р и н а П е т р і в н а (на дверях). Уже готово, моя дитино. Іди підкріплятися... Петю! І ти досі нічого не їв, ходімо разом, будемо снідати та й погомонимо.
П е т р о П е т р о в и ч (підходячи до Хариті). Тецем, небіжко, підкріпляти плоть немощну, щоб дух був бадьорний... Так святі ченці колись казали, а ми — за ними... Рученьку вашу! (Підставля свою руку). Хай старий будяк біля молодої квітки згадає, як сам був колись квіткою.
Х а р и т я (подаючи руку). А тепер своїми остами оберігатиме молоді пуп'яночки!
П е т р о П е т р о в и ч. Еге-е, якби ж то так!.. Позбулися, моя галочко, гострі ости, притупили їх на довгім віку лихі години!


Ідуть.

Заслона пада.


1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Не вгашай духу!"