РОДИННО-ПОБУТОВІ ПІСНІ

Родинне життя і доля

 


ЩО Я ЗНАЮ, ЗНАЮ

Що я знаю, знаю,
Десь мій милий за горами
З чорними бровами,
Сушить, крушить дівчиноньку
Вірними словами.
— Не я тебе, дівко, сушу,
Сушить тебе лихо.
Що я тебе сім раз сватав —
Казав тобі тихо:
— Не йди, дівко, за удівця
Буде тобі лихо.
Що удівець, не молодець,
Всі норови знає:
Перву жінку він згадає —
Він поб'є, полає.
Тече річка з Дунаєчка,
Схочу — перескочу:
— Оддай мене, моя мати,
За кого я хочу.
Оддай мене, моя мати,
Де хороше в хаті.
Де свекорко, як батенько.
Свекруха — як мати.
Де діверки, як братики,
Люблять жартувати,
Де зовиці, як сестриці,
Люблять заплітати.
— Жартуй, жартуй, моя мила.
Сей вечір зо мною,
Буде тобі жартування
Се перед тобою —
Шумітиме нагаєчка
Понад головою.
Буде твоя руса коса
В мене під ногою.
Нагаєчка-дротяночка —
У три плиті звита.
— Будеш мила чорнобрива
Сім раз бита.
Нагаєчка-дротяночка,
Що дріт — поламався,
Тоді козак у дівчини
Правди допитався.


ОЙ ОДДАЛА МЕНЕ МАТИ

Ой оддала мене мати
За нелюба заміж;
Та веліла мені мати
В сім год приїжджати.
Дочка не слухала,
Та в год приїхала,
Мати не пізнала,
Із двору ізігнала;
Сусіди пізнали,
Матері сказали:
— Сусідочки мої!
Завертайте її,
За стіл засадіте.
— А де твоє, дочко,
Червонеє личко?
— Моє, мамо, личко
В нелюба в долонях.
— А де твої, дочко,
Картатії плахти?
— Картатії плахти —
В шинкарки Наталки.
А де твої, дочко,
Білії кожушки?
— Білії кожушки
В шинкарки Марушки.
— А де твоє, дочко,
Червоне намисто?
— Червоне намисто
В шинкарки зависло...
Отак, моя мати,
Із нелюбом жити!



ОЙ ДАВНО, ДАВНО

Ой давно, давно
В батенька була.
Ой не так давно,
Да вже третій рік.
Вже стежки-доріжки
Терном заросли,
Ой не так тернами,
Як шипшиною.
Я в батька жила,
Як дитиною.
Як в батька жила,
Як рожа цвіла,
А тепер же я,
Як стіна біла.
Ой лечу, лечу
Через яблоньку,
Да сяду, впаду
В батенька в саду:
— Вийди, таточку,
На порадочку,
Розкажу тобі
Усю правдочку.
Учора мене
Мій нелюб побив.
Ой побив, побив
Да й гулять пішов.
А милий стоїть
Та вбивається,
Дрібними слізьми
Умивається.
— Добре, таточку,
Із тим в світі жить,
Що не лається,
Що не свариться,
Білим личеньком
Все любується.



ОЙ НА ГОРІ, НА ГОРІ

Ой на горі, на горі
Пасла дівка лебеді.
Ой доле, доле, доле!
Пасла дівка лебеді *. (* Приспів «Ой доле, доле, доле!» повторюється з парними рядками.)

А пасучи загубила,
Шукаючи заблудила.
А вже ж тії лебеді
Та й на тихій воді.

Уже ж тії лебеді
Та й поплавалися.
Уже ж мої карі очі
Та й поплакалися.

На чужині живучи,
Чужим людям годячи.
Я свекрусі угожу —
Білу постіль постелю.

Я свекрові угожу —
В головоньку погляжу.
Я зовиці угожу —
Русу косу заплету.

Я діверьові вгожу —
Коня до води звожу.
А милому, ревнивому,
Я ніколи не вгожу.

Хіба тоді угожу,
Як на лаві положу.
Як на лаві положу,
Васильками обложу.


ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА В ВИШНЕВІМ САДОЧКУ

Закувала зозуленька в вишневім садочку:
Ой обняла мати дочку та й за головочку.
— Дочко ж, моя дочко, дочко одинице.
Ой яка ти вродилася безталанниця.
— Ой зав'яжи, моя мати, чорним платком очі
Веди мене, втопи мене, темненької ночі.
Та не давай мені, мати, на морі кричати,
Бо збіжаться сусідоньки будуть рятувати.
— Не рятуйте, сусідоньки, бо тут вода тепла
Бо я рада, що вирвалась з великого пекла!



КОЛО МЛИНА, КОЛО БРОДУ

Коло млина, коло броду
Пило два голуби воду.
Вони пили, вони їли,
Знялись вони — полетіли,
Знялись вони — полетіли,
Крилечками стрепенули.
Крилечками стрепенули,
Любов свою спом'янули.
Горе тому козакові,
Що шабелька при бокові,
Що шабелька при бокові,
А ніженьки в стремні — нові.
З стремні ніжок не виймає,
До дівчини поспішає.
Як під'їхав під віконце:
— Добривечір, моє серце!
Чи спиш, мила, чи так лежиш.
Чом до мене не говориш?
— Як до тебе говорити,
Лежить нелюб — буде бити.
Ой чи вдаре, чи не вдаре,
Тілько мені життя збаве.
Ой чи влуче, чи не влуче,
Із тобою не розлуче!



КОХАВ МЕНЕ БАТЬКО, ЯК БІЛУ ТОПОЛЮ

Кохав мене батько, як білу тополю;
'Ддала мене мати в тяжкую неволю.

Ой мати, мати, що ти гадала,
Що ти за нелюба світ зав'язала! * (* Повторюється після кожних двох рядків)

— Було б не копати зеленої вишні:
Було б не сватати, коли не до мислі,—
Було б не рубати зеленого дуба:
Було б не давати мене за нелюба.
— Ой сядь же ти, дочко, за тесовим столом,
Назви ж ти нелюба та ясним соколом.
— Лучче ж мені, мати, гіркий полин їсти,
Аніж мені, мати, із нелюбом сісти.
Лучче ж мені, мати, гіркий полин пити,
Аніж мені, мати, із нелюбом жити.


ПОПІД МОСТОМ, МОСТОМ ТРАВА ЗЕЛЕНІЄ

Попід мостом, мостом трава зеленіє,
А за добрим чоловіком жінка молодіє.
Ой під мостом, мостом трава посихає,
За ледачим чоловіком жінка пропадає.
— Пусти мене, мати, у степ погуляти,
Буду трави прогортати, доленьки шукати.
— Пусти мене, мати, у став покупатись,
Буду плавать, поринати, доленьки шукати...
— Ой ні, моя мамо, де я не ходила.
Та не знайшла тії долі, що ти загубила.


ТЕПЕР ЖЕ Я САМА, ЯК БИЛИНА В ПОЛІ

Тепер же я сама, як билина в полі,
Да ніхто не порадить мені молодої.
Прийшли люде з боку, стали наражати...
Що я тую раду сама переляжу,
Да постелю постіль білу, сама спати ляжу.
Да встану раненько, да вмиюсь гарненько,
[Да вмиюсь гарненько], да втрусь хорошенько
Сяду край віконця, край ясного сонця,
Одсуну кватирку да гляну по ринку.
Я ж думала, молодая, що сонечко сходить,
А то ж мій миленький по риночку ходить,
Чужую милую за рученьку водить.
Чужую милую цілує-милує,
А на мене, молодую, нагайку готує.
Що я ту нагайку підкину під лавку.
Нехай та нагайка хоч трохи оддише,
Нехай ті рукавця вітер проколише.



СОЛОВЕЙКУ МАЛЕНЬКИЙ

Соловейку маленький,
В тебе голос тоненький;
Защебечи ж ти мені,
Що я в чужій стороні,
Що я в чужій стороні,
Нема роду при мені.
Нема неньки, ні отця —
Ні по кому журиться.
Ой сам молод зажуривсь,
Що молодим оженивсь;
Не до мислі жінку взяв.
Мій батенько не заждав,
А матуся призвела,
Щоб нас парочка була.
Я не схотів з нею жить,
Начав лаять, начав бить;
Став по вулицях ходить.
Красних дівушок любить,
Красних дівушок любить,
На жону смерті просить.
Нащо ж її було брать,
Як по неї смерть прохать?


ОЙ ТАМ, НА ГОРІ, ТА В ЗЕЛЕНОМУ ЖИТІ

Ой там, на горі, та в зеленому житі,
Ой там вивела перепелочка діти,
Сама полетіла та діточок глядіти.
Ой летіла ж вона та темненької ночі —
Стріває її сірий соловейко:
— Та куди ж ти летиш, рябая перепелко?
Куди ж ти летиш та темненької ночі,
Повиколюєш на билиноньку очі.
— Ой як же мені та по ночах не літати,—
Вивела діток та нічим годувати.
— Ой нене ж наша, та ряба перепелочко,
Погодуй же нас хоч трохи немножечко.
Поки ми, нене, у пір'ячко вб'ємося,
Поки ми, нене, в крильця вберемося,
Тоді ми самі розлетимося...


МАТИ СИНА КОЛИХАЛА

Мати сина колихала
І день і ніч не всипляла,
Та думала, що добрий буде.
Аж він удавсь п'яниченька,
А ще к тому й костриченька,
І в кості грає й програває,
А свою матір проганяє:
— Іди, нене, пріч від мене —
Будуть, нене, гості в мене,
У жупанах та в каптанах;
А ти, нене, в сірячині,
У подраній запащині.
Пішла ж ненька тиняючись,
Попід тинню валяючись.
— Де хатиночка тепленька,
Та дитиночка маленька,
Туди ж піду ночувати
І дитину колихати...
— Та йди ж, нене, опять до мене:
Буду тебе шанувати,
Буду тебе хлібом годувати.
— Не піду вже, синку, до тебе,
Горюй, синку, та своїх діток годуй.
А я вже буду у добрих людей проживати,
Будуть люди мене шанувати.


СОЛОВЕЙКО МАЛЕНЬКИЙ

— Соловейко маленький,
В тебе голос тоненький,
Защебечи ти мені,
Бо я в чужій стороні —
Нема роду при мені;
Нема роду й родини,
Ні матусеньки моєї!
Щось у лісі гукає,
Дочка матір шукає.
Ой шукала — не найшла,
Заплакала, та й пішла;
Найшла в полі ялину —
Матусину могилу.
До могили припала —
Отця й неньку згадала:
— Устань, нене, до мене —
Горенько жить без тебе.
— Ой не встану, донько, й не піду,
Й головоньки не зведу:
Насипали землиці
На карії очиці,
Склепилися суставочки
Мої усі до купочки.
— Іди, донько, додому,
Та привикай без роду!
Налетіли голуби
Із чужої сторони,
Кругом хату обняли,
Не то хату — і сіни,
Кругом вороженьки обсіли.
— Ой цитьте, гулі, не гудіте,
Матусеньки не збудіте;
Як я схочу — я й сама загудю —
І своєї матусеньки не збудю.


ЯКА В ПОЛІ ТА МАЛА ПТИЦЯ

Яка в полі та мала птиця,
Та й та мене била;
За те ж вона мене била,
Що я сиротина,—
Відцурався отець і мати
І рідна родина.
А у мого та батенька
Ввесь двір на помості,
Приїхали до батеньки
Три сестрички в гості:
Що найстарша — вороними кіньми,
Середульшая — сірими волами,
А найменшая, та безщасная,
Босими ногами.
Та до тиї, що все кіньми —
Сам брат вибігає;
А до тиї, що волами,
Дітей посилає;
А від тиї, нещасниці,
Двері засуває.


ПОЗА ГАЄМ, ГАЄМ ЗЕЛЕНЕНЬКИМ

Поза гаєм, гаєм зелененьким,
Там дівчина брала льон дрібненький.
Брала, брала, сиру землю вибивала:
— Ой ти, земле, ти моя земелько,
Прийняла ти мого отця, неньку.
Прийми й мене, молоденьку,
Щоб я по людях, людях не ходила —
Чужим батькам діла не робила.
Прийде субота — головка не мита,
Прийде неділя — сорочка не біла;
Гірко-гірко сирота побита!..



ОЙ ПО ГОРАХ, ПО ДОЛИНАХ ГОЛУБИ ЛІТАЮТЬ

Ой по горах, по долинах голуби літають,
Ще й розкоші не зазнала вже й літа минають.
Не зазнала я розкоші ні в отця, ні в неньки,
По чім же я буду знати літа молоденькі?
— Слуги ж мої, слуги, слуги дорогії!
Запрягайте, закладайте коні воронії.
Запрягайте коні в шори, коні воронії,
Доганяйте, ворочайте літа молодії.
Ой догнали ж літа мої на калиновім мості:
— Вертайтеся ж, літа мої, хоч до мене в гості.
— Не вернемся, не вернемся, бо нема до кого,
Та було б нас шанувати, як здоров'я свого.
— Літа ж мої, літа ж мої, літа молоденькі,
Коли ж доля нещаслива, будьте коротенькі.



ОЙ ВОЛИ МОЇ ЧАБАНІЇ, ЧОМ ВИ НЕ ОРЕТЕ

— Ой воли мої чабанії, чом ви не орете?
Ой літа ж мої молодії, чого марно йдете?
— Ой раді б ми орати — та нікому поганяти;
Ой раді б ми марно не йти — та нікому шанувати.
Ой раді б ми орати, так залізи не з сталі;
Ой раді б ми марненько не йти, та не ті літа стали.
Ой раді б ми орати, так заліза тупі,
Ой раді б же ми та марненько не йти, так літа не ті!


ЧИ ДОВГО Я, НЕЩАСЛИВИЙ, ТАК БУДУ КРУТИТЬСЯ

Чи довго я, нещасливий, так буду крутиться?
Пора б уже перестати скучать та нудиться!
Минулось уже два роки, як я закохався,
Коли б я знав своє горе — лучче б був не знався:
— Як не бачу тебе тиждень, то за год щитаю;
Як побачу, то й то лихо: що казать не знаю.
Сказать — тебе люблю, ти скажеш — я знаю,
Назвать тебе голубкою — так долі не маю!
Назвать тебе голубкою, та ще і своєю?..
Не буть тобі, моя мила, ніколи моєю!..
Пливе човен без весельця, к берегу звертає.
Ніхто човником не править — хвиля прибиває.
До берега припалився та й остановився,
Не найшлося і там того, кому б він згодився;
Не було йому такого в березі стояти,
Знай, все стукався він дуже, як стане плескати,
Потім хвиля ісхопилась,— сердешний, відбився;
І став плавать від берега, поки аж розбився.
Отак і я, як той човник, де пристать не знаю:
Де б хотів, то там не можна,— бо долі не маю!
Одбиває мене хвиля з усієї мочі,—
Піду, піду — помандрую, куди глядять очі...
Човнику тому байдуже, чи хвиля, чи тихо:
Він дерево, він не знає, що в світі за лихо.
А я бачу і все знаю, та світом нужуся;
А як піду, помандрую, то вже не вернуся.
Може, прийдеться де в лісі або серед поля
Заснуть вічно нещасному,— коли така доля!
Не будуть мене ховати, де лежить мій батько,
Де лежить мій брат з сестрою, де лежить і дядько;
Не буде йти за труною старесенька мати;
Не буде знать, де син помер, не буде ридати...
Реве вітер, верне полем, реве, ліс ламає,
Козак нудиться, сердега, що робить, не знає.
— Ревеш, вітре, та не плачеш, бо тобі не важко;
Ти не знаєш в світі горя, так тобі й не тяжко.
Тобі все одно, чи в полі, чи де ліс ламаєш,
Чи горою хвилі гониш, чи криші зриваєш:
Солом'яну чи залізну, де яку зустрінеш,
Снігом людей замітаєш, як в полі застанеш.
Одірви ж від серця тугу, рознеси по полю,
Щоб не плакався я, бідний, на нещасну долю!
А коли сього не зробиш,— кинь мене у море:
Нехай зо мною потоне, нехай — моє горе!



НЕ ЩЕБЕЧИ, СОЛОВЕЙКУ, НА ЗОРІ РАНЕНЬКО

— Не щебечи, соловейку, на зорі раненько,
Не щебечи, малюсінький, під вікном близенько.
Твоя пісня дуже гарна, весело співаєш,
Бо щасливий, спарувався і гніздечко маєш.
А я бідний, безталанний, без пари, без хати, —
Не довелось мені в світі весело співати.
Як затьохка, як засвище, неначе заграє.
Гірше в грудях серце б'ється, аж дух замирає
Як затьохка, заголосить, а далі тихенько,—
Так у душі й похолоне, аж замре серденько.
Засим трохи перестане, луна всюди піде...
Ти в темну ніч веселишся, і як сонце зійде!
Лети, співай ти тим людям, котрі веселяться,—
Вони піснею твоєю будуть забавляться.
Бо вже ж мені пісня твоя душу роздирає,
Іще гірше серце б'ється, аж дух замирає.
Давно чутки я не маю про милу дівчину,
Цілий вік свій уже плачу на лиху годину.
Сонце сходить, я нужуся, а заходить — плачу
Котру люблю дівчиноньку, та й тії не бачу.
Мені пугач знадобиться: стогне — не співає,
Нехай стогне коло мене, він смерть предвіщає
Чому ж мене моя мати не взяла з собою?
Нащо мене покинула в світі сиротою?
Не щебечи, соловейку, як сонце пригріє,
Защебечи, малюсінький, як повечоріє.


ДОЛЯ В ПОЛІ СТОЯЛА

Доля в полі стояла,
Шабелькою махала:
— Сюди, хлопці, до мене,
Гостра шабля у мене!
Ой вставайте на зорі,
Беріть ножі на царів,
В мене ножі точені,
В панській крові мочені!..



ХОДЕ СОН ПІД ВІКОН

Ходе сон під вікон,
А дрімота коло плота;
Питається сон дрімоти:
— Де ж матимеш ночувати?
— Там, де хата тепленькая,
Де дитина маленькая, —
Там матиму ночувати,
Дитиноньку колихати...
.


 

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Народні пісні в записах Панаса Мирного та Івана Білика