Міщани

- VІ -


— Оце ваші ще досі спочивають? По-хазяйськи! Оце так! — стріла рано на другий день після тієї бучі Олена Трохимівна заспану Явдоху на рундуці.
— Хазяїн пішли на ярмарок, а Домочка сплять, — одказала та, спускаючись з рундука.
— Ще б та устала рано? Як же! Треба вилежатися і викачатися. Де ж? Баришня, біси його батькові! — бормотала сама собі Олена Трохимівна, проходячи у кухню.
У кухні вона застала райно: посуда від вечері стояла на лаві не помита, долі валялося сіно з постелі Іванової, на полу рядна, подушки не прибраті.
— Оце гаразд! Оце добре! Сонце уже он як угріло, а в їх райно райном, багно багном! По-хазяйськи! Нічого сказати! По-хазяйськи! Оце ті хазяйки, оце ті чепурухи!
Олена Трохимівна зо зла ткнула ногою у зачинені двері хатини, з грюком розчинилися їх створчаті половинки, так що аж Домочка жахнулася-кинулася.
— Чого це ти, хазяйка, досі спочиваєш? Рада, що батько пішов на ярмарок, так ти, кажеш, рутиш собі? Учора приймала кого довго, засиділася бідна головко? Ніколи тобі виспатися, так світком!
Домочка спросоння думала, що батько прийшов, і з таким жахом кинулася, коли ж почула пискливий голос Олени Трохимівни, то тільки позіхнула, повернулася і знову лягла. Їй не первина була слухати такі речі. Вона вже звикла до них і часто пускала мимо ух.
— Повертаєшся? Укриваєшся? Стидовище, страмовище до такої пори спати. Добре, що нема старшого у хаті. Батько розпонадив тебе, де ж — баришня та баришня! Чиновниця! Так вона і вилежується. А за нею і всі. Он звощики тільки що на гору подралися, другі уже по городу, як грім гуде, катають, а наші — по-панськи, поки сонце не вгріє. Кухарка теж, як і баришня. Я в двір, а вона тільки з постелі, з заспаною пикою до мене назустріч.
— Ну так що? Яке кому діло? — одказала Домочка, здержуючись і показуючи, що під тим, буцім і покійним питанням, криється здавлене, зле перечення. Олена Трохимівна зразу помітила те, і їй зразу захотілося осадити Домочку.
— Чого ж се так, що нікому немає до сього діла? — скрикнула вона.
— Так нема та й годі, — ще покійніше відказує Домочка і ще дужче закутується коцем.
— Та, звісно, батько тебе балує, не дивиться за тобою — хазяйка, бач, у його, от ти і хазяїнуєш, вилежуючись до обіду. Гарно! — аж сичить Олена Трохимівна. — А якби батько не розпонаджував тебе так, якби узяв палицю та збудив хоч раз — не лежала б ти довго. А то, бач, сам на базар пішов, а дочка хай спить. Хай одлежує боки, викохує своє гладке тіло!
«Узяв палицю та збудив, гладке тіло» — ці слова, мов гостра швайка, шпигонули Домочці в серце.
— Яке ваше діло до сього? — не здержуючись, крикнула Домочка. — Скажіть мені, чого ви до нас ходите, бунтувати та колотнечу зводити? Адже ж ніхто з нас не йде до вашого двору дивитися, що у вас заводиться... — Домочка стала.
— Що ж у мене заводиться? — спитала Олена Трохимівна. — Ну, кажи, що заводиться, показуй до краю. Чого ж ти стала?
— Я почім знаю, що у вас заводиться? Мені і знати не годиться, що у вас робиться, як і вам до нас — зась! — Домочка, червона, як жар, з палаючими очима, підвелася.
Олена Трохимівна осіла і зиркнула на Домочку — зла та червона сиділа та проти неї на постелі. Олена Трохимівна здивувалась: що це з нею сталося? Чого се вона так розпалилася? Олені Трохимівні ще раз забажалося осадити ненависну ледащицю.
— Хіба я до тебе ходжу? — спитала вона. — Я до батька ходжу, я з такою, як ти, і водитися не хочу. Чого се ти так приснула? Дивись, блазня!
Це доконало Домочку.
— І до батька не ходіть! Чого вам до батька нужно? І коло двору нашого не ходіть! — кричала так Домочка, що аж на улицю чутно. — Хай ми і сякі, і такі, хай ми й ледарки, й нехазяйки, хай ми і блазнята — немає нікому до нас діла! Ми ні до кого не мішаємося. Ми не ходимо по чужих дворах, аби напитися, аби одного проти другого наструнчити, як ви ходите, як ви звикли!
Домочка, розпатлана, боса, ув одній сорочці, скочила з постелі додолу, стала проти Олени Трохимівни — і хоч на кулаки готова, лице її мінилося, очі горіли, уся вона тремтіла.
Олена Трохимівна оступилася. Їй зроду не приходилося бачити такої Домочки.
— Чого се ти розхорохонилася? Мабуть, не дано тобі сю ніч з Павлом викачатися? — прошипіла вона і, як ногу вломила, з хати.
Не вийди вона так швидко, Домочка так би і кинулась, так би й упилася у її очі, умоталася у її патли. Вона показала б, як з Павлом качатися! Олена Трохимівна поспішила вискочити, а Домочка опукою упала на постелю. «Хай би добре що, хай би стоюще докоряло мені, а то ж?.. Господи, боже мій! Сама слова доброго не стоє, сама від чоловіка, як сучка, волочиться, по шинках гуляє, по чужих дворах тиняється... І вона, вона мене докоряє? Мені очі вибиває?..» Зо зла Домочка не знала, що їй робити, — почала плакати. Тяжко ті сльози викочувалися з молодих очей, серце так трудно боліло, билося.
— Що ви таке сказали нашій надзирательші, що вона, як пуп, синя, подрала з двору, б'ючи у кулаки і викрикуючи: «Скажи отій поганій хазяйці, що я їй цього так не прощу. Я їй покажу, хто старший з нас. Я скажу батькові і, коли він не споре з неї її належаної шкури з голови аж до самих п'ят, то не я буду Олена!» — спиталася Явдоха, увійшовши у хату. Домочка аж підскочила, зло знову ущипнуло її до сліз за серце.
— Тільки ти мені пустиш хоч близько до двору оту всьогосвітню волоцюгу, — скрикнула Домочка, — то я тобі не знаю що зроблю. Ні одного часу, ні одної хвилини не будеш ти у дворі.
Явдоха тільки здвигнула плечима. Що їй до того, чого вони полаялися, і яке має вона право не пустити, хто іде у двір? Ще хоч би вона не така близька людина до хазяїна, а то?.. Явдоха ще раз здвигнула плечима і, нічого не відказавши, вийшла з хати.
Не швидко Домочка прийшла у себе, не швидко упокоїлося її серце, уляглися її думки, гіркі та важкі. Вона згадала учорашній день, учорашню ніч... «Зневага, тяжка зневага батьком дочки і хоч би кришечка, капелиночка жалю, хоч би на півнігтя мізинця батькової любові... І перед людьми отакий страм, а дома уночі? Руки на мене підняти? За що? Хіба я винна у чому?.. Уп'ять же сьогодні, мов нарошне вони зговорилися, — вона прийшла розпекти, розпалити мене... Хто їй право дав? Що вона мені, що я для неї? Послідня волоцюга з-під шинку, з-під тину, котру батько приймає ради шматка хліба, ради чарки горілки... Ніт же, піди ти! І вона старшинує над тобою... Не діждеш! Не буде сього! Або я, або вона. Коли я — щоб і біля двору її дух не воняв поганий, коли вона — не тільки світа, що в вікні, а за вікном його ще більше. Живуть сестри та бога хвалять. Хіба я гидша од їх? Хіба моє тіло не біле, не викохане? Найдеться той чорт, що й на мене подивиться. Краще кому другому поклонюся, а не їй... Їй не буду кланятися, не буду! Не діжде!»
Трохи-потроху улягалося серце Домочкине. Замість завзятості, храбрості, зла обняла її туга пекуча. Важко їй, так важко стало, невідомий страх підкрався у її душу. «Добре, як добре, а як батько прийде п'яний — п'яному горя, кажуть, немає, — візьме поліняку і почне віяти? Де дітися тоді, куди прихилитися? Добре, що сестри познаходили хороший притулок, з одного захисту вони перейшли під другий. А тут? У найми підеш? У найми? Чужі будуть орудувати тобою?! Господи, що я за нещасна у світі, що за безталанна на землі. Нікому не нужна, усюди лишня! Чи не краще було б зовсім не родитися, ніж отак мучитися?..» Тихий задавлений плач піднімався в душі, давив за горло, туманив очі. Дрібно та гірко заплакала Домочка.
Цілий той день пройшов для Домочки, немов у чаду, у густому тумані; сльози змінялися сном не сном, якимсь забуттям тяжким, забуття — знову сльозами. Ув обід прийшла жінка Павлова, чутно було, як вона розмовляла з Явдохою, розказувала про ярмарок, про городських людей. Не раз розмова переривалася реготом, — видно, щось смішне лучилось Мар'ї. Видно, на її серці так ясно, радісно, коли сміх розбира її і реготатись вона зможе. А в серці Домочки така туга запекла, такий сум важкий. Ні їсти їй не хочеться, ні на світ білий дивитися. Вона дожидала батька, щоб чим закінчити, та закінчити сей день. Вона знала, що це їй так не пройде: Олена Трохимівна скаже батькові, а що їй батько заспіває? Каяття проймало її душу: і нащо я її займала? Змовчати б було гаспидові... Хіба вона мало каверзувала до сього — мовчала ж? Прокляте ж серце не видержало! І треба ж — усе разом, як з мішка, посипало.
— Домочка дома? — донісся до неї знайомий голос з кухні. Домочка не пізнала, хто питав її.
— Дома, дома, у хатині, — одказує Явдоха.
Двері розчинилися, і, як пташка, ускочила до неї Пріся.
— Ти спала досі? Валяєшся у постелі? Стид, страм! Ти недужа? — закидала її питаннями подруга. — А я оце біжу у город, дай, думка, зайду, провідаю, що вона робить? Чого то в тебе губа напухла?
Домочка досі радісно дивилась на веселу подругу. Згадка про губу нагадала їй учорашнє, і вона зразу облилася слізьми.
— Домочко! Чого ти? Чого ти плачеш? — веселий погляд подруги померкнув. Нешвидко одказала Домочка:
— Нікому, мабуть, у світі того нема, що мені, Прісю! — почала вона.
— Що, хіба учорашнє не пройшло тобі так?
Домочка, перериваючи розмову гірким плачем, розказала їй про вчорашнє.
— Тепер мені на світ білий показатись не можна, за ворота вийти стидно.
Пріся прочула горе подруги. Вона прибігла розказати їй більш про себе, похвалитися учорашнім щастям, а як побачила таке — то одложила до другого разу, до кращого часу. Пріся почала утішати і бачила, що слова утіхи не помагають подрузі, сльози ще більше розбирають її.
— То ще не все, — крізь сльози хвалиться Домочка і почала розказувати про лайку з Оленою Трохимівною. Аж у душі у Прісі похолонуло, коли вона прослухала про сю лайку. Тепер, певне, ще гірше достанеться Домочці.
— І нащо б було займати стару відьму?
— Хіба ж утерпиш, Прісю? Хіба ж у мене кам'яне серце? Хіба я з заліза скута, що коли штиркають шилом, то воно й не болітиме? Яка я не хазяйка є, а все ж таки хазяйка, а вона що? Ніт же, прийде та й ковиря тебе у самому болячому місці, роз'ятрює твою болячу виразку. Знаєш що, Прісю?
— А що?
— Я кину усе.
— Як кинеш? — Пріся засміялася.
— Так, кину та й піду...
— Куди ж ти підеш?
— Хіба я не здорова?.. Хіба я така вже погана? І сестри мої не кращі, а от живуть же...
Як би льоду хто приложив до Прісіного серця, так воно палало, гуло. Вона аж злякалася Домочки. Між людьми ходила недобра слава про Домчиних сестер; не раз мати, лаючи дочку, потріпувала ними. «Чи не хоч бути Стешенківнами?» — малося за саме образливе питання. Між дівчатами ішла про них чутка як про щось таке образливе, гидке, посліднє... Нижче, здається, і опуститися вже не можна. Їх усі цуралися, як прокази або лиха. Через се Пріся так і злякалася. Їй страшно стало, що її подруга найщиріша стане такою.
— Господь з тобою! Що це ти кажеш таке? Оханися! — почала умовляти вона Домочку.
— Чого? Де жити, аби жити, не мучитися.
— І вже таке життя! Всяке тебе попрікає, всяке цурається.
— А Анютка, Христя, Маруся?
— Ці теж винуваті. Тільки то, та не то: ці не тікають з рідного дому, не криються від людських очей. Суди їх, вони завжди перед людьми. Що звихнули вони з прямої стежки — правда. Та бог зна, чи вони тут винуваті, чи Другі. І люди іноді піддрочать. Чого з молодою дівчиною не буває? За чий вона гріх карається — хто знає? А проте їм і не без виходу: вийшла заміж, і все стерлося, гріх спокутувався. А тут... Від батька утекти, з свого дому удірати! Тут ніхто не винуват, сама своя воля, — так думала Пріся, викладаючи подрузі свої думки.
Домочці ще тяжче стало. Вона думала, що хоч її подруга щира оправдає її перед людьми. Ні — подруга, видно, перша зречеться її, одхаснеться. Коли пішла Пріся, вона не знала міри своєму горю. «Піти хоч надвір, проходитесь, — подумала вона, узявшись за гарячу голову, — як голова розгорілася!»
Не вдягаючись, накинула на себе стару юпчину, закутала голову чорним платком і через кухню вийшла на рундук. Свіже повітря обдало її, їй стало легше. Обдивившись з рундука двір, вона опустилася на лавку лицем на шлях. По шляху снували люди, одні ішли в город, другі з города, обзивалися одно до другого, зостановлювалися і, побалакавши, розходилися. «Щасливі!» — подумала Домочка, і їй завидно стало людям.
Коли їй випаде така доля? Краще не думати! — і переводила з однієї речі на другу свій задуманий погляд. Позаду неї щось зашелестіло. Вона обернулася — Мар'я несла оберемок хмизу.
— Здрастуйте! — привіталася Мар'я. — Явдосі ніколи, дайте, кажу, я принесу хмизу — та оце й ходила, — виправлялася вона, запримітивши сумний погляд Домочки.
Що Домочці було одказати? Вона на привітання кивнула мовчки головою та й тільки.
Мар'я пройшла у кухню.
— Уже ж коли узялася вслужити, — почувся з кухні голос Явдохи, — то ще услужи, будь ласка. Принеси води ще. Там у сінях і відра, і коромисло.
— А воду де у вас беруть, з річки чи з колодязя?
— З колодязя. Тут зараз біля двору, третій двір від нас.
— Бачила.
І Мар'я, хутко ухопивши відра в одну руку, а коромисло у другу, вибігла на рундук. Тут, нанизавши відра на коромисел, в одну мить перекинула їх через плече і вже опинилася аж за двором. Домочка аж здивувалася, що то так можна хутко правитися. «Яка метка, яка прудка, яка гнучка ця Мар'я! Як нагиналася відра брати, то мов у її спині не було ні одної кісточки. І лице в неї таке привітне, і очі, мов просять чого, так любо дивляться. Ось вона вже й вертається — тихо колишуться повні відра, урізуючись коромислом у її плече, а їй, видно, аж нічого — легко й швидко перебира вона ногами, склонивши трохи голову набік од відер. І хоч би капля води схлюпнулася, а відра-то повнісінькі! Тільки сонце біга та грає по невеличкій хвилі». Домочка не зведе очей з неї, не налюбується її постаттю, її меткістю! «Чи я б то зуміла так? І не ходою, а бігом».
— А й у вас вода у колодязі не глибоко, так як і в нас! — весело обізвалася вона, щоб розпочати розмову.
— Низ, — одказала Домочка. — Річка недалеко. Он у городі на горі — там тільки-тільки мріє.
— І не бачила я серед ярмарку. Там такого народу натовпилося, що страх! І просунутись нікуди. Я думала, торг там іде який, то й собі туди, — аж чую, люди лаються за воду. Звісно, і тому треба, і тому — усяке поспішає.
— А ярмарок великий?
— Храни, господи, який! Це мені уперше прийшлося бути тут на ярмарку, то якось аж чудно. У нас по селах хоч бувають ярмарки, то що то! Збереться людей жменя — от і ярмарок, а тут така сила! Не звикші ми до такого натовпу.
— А ви в якому селі живете?
— Ми не в селі, а так, недалеко від села — деревня Водяна. По весні нас кругом вода обніма, так що ні проїзду, ні проходу немає, аж поти не спаде.
— Та то й сиди тоді у неволі?
— Що ж його робити? З богом не битися. Переждемо, поки спаде.
— А як же треба чого, буває, такого, що не можна дома достати?
— Чого ж нам там треба? Солі, хліба... То вже всяк знає і припасає солі на той час, а то більше все своїм домашнім обіходимося. А коли й не стане чого — у сусід позичимо.
— Добре, коли сусіди добрі.
— Та бачте ж, як і в сусід немає, то до нас біжать, — так уже й живемо. Одно другому помагаємо: біда, кажуть, людей купить.
Дивуючись такому життю, Домочка розбалакалася з Мар'єю. Мар'я балакуча удалася собі і не стихала ні на хвилину. Явдоха, упоравшись коло печі, і собі примішувалася до їх розмови. Час непримітно минав. На горі кам'яною дорогою заторохтіло щось.
— Он і Павло їде! — обізвалася Мар'я, і очі її заіскрили.
Домочка глянула — Павло вже спускався до двору. Весняне свіже повітря розрум'янило його лице свіже, удітий він був по-празниковому: у чорній сукняній козачці, у синьому картузі; на цяцькованому срібними бляхами коні грало сонячне проміння. Постать його тихо хиталася, чорну бороду колихав вітер. «Та й красень же, та й який вродливий!» — Домочку знову за серце ущипнуло. Призро з-під лоба вона зиркнула на радіючу Мар'ю... «Така непоказна, он під очима вже полоси, на лобі зморшки», — завіна ухопила Домочку.
— Ану, одчиняйте ворота! — гукнув дзвінким голосом Павло, доїжджаючи до двору.
Мар'я, як кішка, кинулася з рундука, і в одну мить розчинились обидві половинки воріт. Вона придержувала одну з їх, любо дивлячись на Павла, і тихо усміхалася до його. «Радіє, стидка!» — трохи не скрикнула Домочка. Павло скинув картуз і привітався до них. Домочка кивнула головою, схопилась і пішла у хату. Вона не зможе дивитись на радіючу Мар'ю — радість та становиться впоперек горла, радістю своєю вона насміхається з неї. Домочка лягла і вкрилася з головою, щоб не чути нічого, не чути, що вони будуть балакати, як вони будуть реготатися.
Трохи перегодом вона почула гомін. Усі увійшли у кухню. Мар'я щось смішне розказувала, Явдоха реготалась, Павло коли-не-коли обзивавсь на гомін: «Іш ти, іш ти!» Щоб не чутно їй було нічого, вона схопилась і вибігла аж у велику хату; там, дивлячись у вікно на дорогу і підперши свою важку голову руками, вона думала важкі думки. Молоді її літа ідуть так марно; життя її дівоче-красне повилося таким горем. З самого малу не служила їй доля.
— Баришня! — обізвала її Явдоха ззаду. Домочка так загадалася, що не чула, коли увійшла і Явдоха до неї.
Домочка кинулась.
— Може б, молодиці дали чарку горілки до обіду — вона слугувала цілий ранок.
Домочка аж поблідла.
— Візьми ж та й дай, — скрикнула вона і знову обернулася до вікна. Явдоха здвигнула плечима, стулила рота і тихо вийшла з хати. Коли обернулася Домочка, уже її не було. їй стало якось ніяко, жалко. Чогось Павлові ж треба дати, хіба справді вже удавить її та чарка горілки, котру вона дасть їй? Вона то не вдавить, та їй давати, їй самій, своєму ворогу служити? Насилу вона зборола себе і, взявши пляшку, пішла у кухню.
Явдоха смутна сиділа і мовчки їла борщ. Павло дожидавсь чогось.


1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Міщани"