Міщани

- V -


— Оце тільки тепер? Чому до півночі не сиділа? Чому й ночувати там не зосталася? — стріла Прісю мати, коли та, задихавшись, ускочила у хату. Вона ще дорогою згадала, що на завтра учиняти на бублики, і поспішала якмога додому. Опізнилася: уже мати домішувала в діжі. Пріся, побачивши, що кругом винувата, мовчала, мов у рот набравши. їй хотілося як швидше матері допомогти, щоб роботою підійти під матір. Через се, забуваючи, що у новому платті, скинувши один тільки платок, вона хутко підійшла до матері.
— Пустіть, я вже домішаю! — сказала тихо і ухопила коробку з борошном.
— Куди ти лізеш? Що то ти робиш? — крикнула не своїм голосом мати, побачивши, що Пріся зразу усе плаття упорошила борошном. — Ти глянь, що ти зробила своєму платтєві. Учора принесли — сьогодні уже й до діжі?!
Пріся аж затремтіла, глянувши на нове плаття. «Та й дурна ж, та божевільна яка, господи! — подумала вона. — Не то придобриться до матері, а я он що зроби. Повилазило мені, проклятій!»
Вона кинула мерщій коробку, обтрусилася і побігла у хатину роздітися.
— Чи ти п'яна, чи по скаженій улиці між скаженими людьми бігала та й сама сказилася, що таке робиш? — кричала мати їй услід, побачивши, що Пріся, кинувши коробку, перекинула її, і все борошно висипалося на піл.
— Я зараз роздінуся та й прийду, — одгукнулася з хатини Пріся, думаючи, що мати чого кличе, а не лає. А мати дивується та дума: «Чи вона справді не здуріла? Я їй кажу: «Помилуй мя», а вона — «од лукавого!»
Прісі хотілося не баритися, хотілося хутче роздітись, щоб справді помогти матері. Хвиля щирої любові прилила до її серця. «Я їй поможу, своїй ненечці, своїй рідненькій!» — дума Пріся, хутко мотаючи руками. Одстебнула один гапличок, другий, третій — плаття упало додолу. Швидко переступила його Пріся і ще швидше нахиляється, щоб підняти. Нахилившись, вона почула, що щось у голову їй стукнуло... Раз, удруге... Вся кров, здається, прилила до її лиця — душно їй, аж варко, ув очах пожовтіло, потемніло. «Що це таке? — дума вона і, підвівшись, похитнулась. — Хіба я п'яна, справді?» — і вона сама до себе усміхнулась. Знову хвиля теплої крові прилила до серця. Їй так радісно. «А мати сердиться? Чи я тобі, моя нене, не вгоджу? Угоджу, моя рідная. Ось тільки зложу плаття, я все діло зроблю. Цілу ніч не спатиму, а неньці угоджу». Струснувши плаття і кинувши його на ліжко, вона поспішає у кухню.
— Ох, мені лихо! — скрикнула Пріся. — Хто ж це коробку перекинув? І все борошно розсипалося... — і кинулася хутко збирати.
Мати здвигнула плечима і, дивуючись, глянула на дочку.
— Чи ти це п'яна, чи що це з тобою? — тихо і грізно спитала мати.
Пріся підвелася, подивилася на матір — очі у матері грізні, так і пронизують наскрізь. Байдуже про те Прісі, на неї напала тепер сміливість, радість. Хапаючи борошно у пригорщ, вона нахилилася та цмок! матір у руку, котрою придержувала та діжу, і прихилилась щокою до руки. Щока, як гаряча подушка, гріла холодну руку старої. Мати ще дужче здивувалася.
— Постой! — сказала вона, випростуючи другу руку з діжі. — А йди сюди! — і підвела дочку до вікна, прикро придивляючись у червоне, як кармазин, лице, у блискучі, граючі очі.
— А дихни на мене! — прихиляючись до дочки, каже мати. Пріся зареготалася.
— Отаке вигадаєте! І нащо я буду на вас дихати? Хіба я п'яна? Як один стаканчик вина випила, так уже й п'яна! — щебече Пріся.
— Де ж ти була? З ким ти пила? — пита мати.
— Де ж я була? Гуляти ходила на Миколаївську з Домочкою, а там стрілися знайомі парубки, дівчата, потягли і нас у погріб. Вино пили, пряники їли. Вина Федір купував, а Грицько пряники.
— І Домочка пила?
— І Домочка пила. Усі пили. Домочку як застукав батько — от було і смішно, і страшно. Вона заховалася за двері, а він п'яний-п'яний та й побачив її там. Та як почав, як почав! Бив би, може, та що при нас.
— І слідує бить, слідує! — ударяючи на кожне слово, рішила мати. — Так бач, чого вони так довго там гуляють. А я думаю: невже ж таки і досі на тій гаспидській Миколаївській? А вони у погріб пішли. Подумай: у погріб! Ще дівки, оце так. У погріб вина пити! І од сраму у вас очі не повилазили? Люди ж ходять, люди бачать... Оце так, оце дівки!
— От і ви, мамо, лаєтесь. Що ж, ми кому що лихого зробили? Ми ж нікому нічого. Пішли, посідали, пряники їли, вино пили. Ми з Домочкою зарані пішли, а ті ще зоставалися.
— Гаразд, гаразд, гарним, дочко, хвалишся. Було б у погребі і спать зостатися.
— Хіба у нас своєї хати нема, а то які б дурні були, там би спать зосталися, — сміючись, щебече Пріся.
— Мовчи! — крикнула мати. — Чому ти радієш? Що напилася, як повія яка? Га?
Прісі мов хто холодною водою бризнув у лице. «Напилася, як повія? Яка ж я повія?» — і сльози підступили під горло. То було на хвилину: у п'яного і горе, і радість не застояться довго на душі, як хвиля що принесе, так швидко і однесе; згадає що сумне чоловік — і сльози наготові вже литися, ударе хто у радісну струну, де й сльози ділися і важке зітхання, хоч зараз танцювати! Так і з Прісею було. Материне слово уразило її, і вона мала плакати, якби мати ще, може, що сказала, вона б, певне, заплакала. Мати мовчала, як у рот води набравши; видно, їй нелегко було на душі, а Пріся уже й забула про свої сльози, про своє важке зітхання. Перед її очима стрибали підвипивша Анютка, жартував Федір, Грицько. «Та й бісів Грицько! Підожди, я йому дам... Уже кому-кому скрутиться, а куцому змелеться. От би ще було на колиску піти. А гарно на колисці: колишешся, вітерок провіває, голова крутиться... Славно!» І від радості Пріся трохи не сплеснула в долоні.
— Поприбирай оте, вечеряй та лягай спати! — крикнула мати, поставивши діжу на піч.
Пріся кинулась швидко прибирати з полу. Поки прибрала, поки Пріся унесла ще дров у хату, щоб удосвіта не ходити, — уже зовсім смеркло. З кутків, з-під полу, з печі несло насеред хати чорною тінню, крило густим мороком, в одні вікна пробивався сірий світ тихого вечора. «Пора б уже й світити», — сказала Пріся, кинувши дрова коло припічка, так що вони аж кашка дали [?].
— Ти тихше не вмієш положити? — крикнула мати, черкнувши сірником об комин. Огненна полоса заблищала на комині. Сиза горошина знялася на кінці сірника, лопочучи, накипаючи, де-не-де з-під його пробивалися невеличкі язики огню. Гірким, кислим димом сірки потягло по хаті. Пріся аж чхнула. Коли вона розкрила після чхання очі, уже не було ні сизої горошини, ні того диму, сірник горів тихо та ясно. Мати засвітила свічку, перехрестившись аж тричі. Пріся, ніколи не дивуючись, тепер здивувалася, і нащо воно, як засвітять, хрестяться? Вона б спитала матір, так побачила, що лице матері сумне, непривітне. Вона подивилася на її довгий та тонкий ніс, на її запалі щоки, на її суху, згорблену постать.
— Чи ти довго стоятимеш, вилупивши баньки на мене, як дурна вівця, чому не готуєш вечері? — спитала мати, грізно блимнувши на дочку.
Пріся кинулася до печі, до страви. Витягла на припічок горщик, узяла ложку, зачерпнула з його страви і, покуштувавши, сплюнула.
— Отак же! І локшина скисла! — сказала Пріся.
— Ще б не скисла, коли цілий день стояла у печі, було б ще до завтрього додержати! — з серцем одказала мати, узяла шматочок хліба, посолила і, одвернувшись від дочки, мовчки почала їсти. У хаті стало тихо, сумно... Глухо роздавалося давуче материне плямкання, світло на столі горіло, кидаючи на матір пучок світу, і Пріся бачила, як нехотя, давлячись, їла мати хліб, як, ковтаючи, шия її витягалася, уся постать колихалася... Видно, руба становився сухий хліб у горлі. Прісі стало жалко матері. Через неї стара так ухоркалася коло діжі, через неї нічим бідолашній підкріпити немощні сили... І чому я, ідучи з дому, не витягла локшини з печі, не постановила хоч у сінях. Хоч би матері була сказала: «Глядіть же, мамо, локшина у печі». Забула. Все забула.
— Лягай спати! Чого ти чуманієш? — сказала мати, напившись води.
— Я, мамо, ляжу тут, буду доглядати тісто, а ви вже в малій хатині.
Мати нічого не одказала, тільки засопла, зашамкала, відчинила двері у малу хатину. Пріся згадала, що плаття її і досі лежить на кроваті, і хутко ускочила в хатину, ухопила плаття, струснула ще його раз і повісила на кілочок.
— Плаття і досі не прибрала! — сказала мати. Пріся мовчки вийшла з хати, зачинивши двері. Ставши серед кухні, вона окинула очима кругом стіни. У хаті так тихо, самотньо — за комином на печі стоїть темна темнота, у кутках тремтить тінь, по сволоку бігають світові полоси. До Прісі доноситься з хатини тихе шептання... То мати молиться богу. Прісі стало чогось на душі сумно; невидима туга ущипнула за серце раз, удруге... Пріся важко зітхнула. Очі її упали на стіл, на котрому лежали крихти хліба, вона позмітала їх, стерла з столу, знов і знов окинувши хату кругом, дмухнула на свічку. Темна ніч розпросторилася кругом неї, окрила зразу усю хату... Нешвидко серед того густого чорного мороку почав пробиватися сірий світ від вікон... «Ох, мені лихо! Я ще й не послалася!» — згадала Пріся, поскребла з досади голову і помацки потяглася до полу. Аж у самому кутку найшла вона свою постіль, подушку, обгорнуту в рядно. Розгорнула її, розкинула рядно серед полу, положила подушку у голову і тихо побралася на піл. З хатини ще й досі доносилося материне шептання. Ось і воно стихло, роздався рип кроваті, важке зітхання. «Мати лягли. Коли б же то не проспати півночі», — подумала Пріся і позіхнула.
Знову рипнула кровать, почулося човгання босої ноги об долівку, двері у хату розчинилися.
— Не забувай же, сірнички у запічку, — сказала мати крізь двері і зачинила.
— Чую.
Знову рипнула кровать, а там... тихо-тихо, ніде ні шерхне, ніщо не писне, ні лусне, як під землею, німо та темно. Крізь шибки, правда, ллється знадвору сірий світ, видно чорні снози на вікнах і тільки-то, а далі у хаті хоч око виколи... Здається, щось колишеться сіре серед хати... «Що б воно? — дума Пріся і почала розгадувати, чому б там бути? — Ага, то комин. Так-так, він... Одначе пора б і спати». І знову позіхає Пріся. Очі її мов і плющаться, та в голові не так, як на сон — тихо та німо, — ні, там гаряча якась робота йде, щось у виски сіпа і голову кругом хитає... «Ото прокляте вино, і досі грає, і досі ходе. Не буду його удруге пити, хай йому! Воно й добре, тільки от голова неначе чим важким та гарячим повита. От запекло коло серця... Фу! Душно, душно... аж потом пробирає». Пріся перекидається на бік, очима до вікон. «Чого се воно так зразу повиднішало? Небо яке червоне стало. Чи не пожежа де?» Пріся підвелася.
Повний місяць піднімався з-за гори. Його червоне, як кров, коло стояло над землею, кругле, здорове; червоний пучок світу тягнеться від його, як хвіст, пробігає повз хати, крізь гіллясті верби і, упавши аж на жердку на одежу, тремтить-ворушиться. А гарно як, гарно! Пріся устала, підійшла до вікна і сіла на лаві. Червоний світ облива її кругле личко, іскрами жевріє у зрачках її темних очей. Пріся, любуючись його красою, думає: «Що воно таке? І як воно, господи, не прибите нічим, а держиться, ходе, котиться по небу?.. Хто його качає? Що, якби крила — знявся та й полетів аж туди-туди... Чи воно-то можна долетіти? Птиця, мабуть, долітає... Щаслива птиця! Он же якісь і плями на йому. То, кажуть, брат брата на вила підняв. Воно трохи і схоже, тільки хто ж там був, хто знає?»
Місяць підпливав усе вище та вище, мигав, яснішав. Під його світом немов з туману виринав увесь край. Сусідні хати вийшли з туману, [їх] стало зовсім видно, з їх білими стінами, темними вікнами, солом'яною оселею, чорні двори устилалися срібним інеєм. За дворами геть оболонь біліла, мов молоком злита. Темна річка блищала золотими поясами світу, за річкою чорнів ліс, за лісом білів сніг, а там далі якийсь прозорий туман не туман, світ не світ колихався, зливаючи небо з землею. Довго сиділа Пріся коло вікна, любуючись ясною нічкою, ігрою місячного світу. Кругом неї так тихо, так німо тихо, не чутно ніде ні людського гомону, ні собачого гавкання... Все дрімає. Тихий покій той обнімає і Прісю, сном в'яже потомлене тіло. Пріся позіхнула раз, удруге. Лягти, заснути...
Тільки що вляглася вона, тільки що сон почав закривати її очі, як голосний викрик любимої її пісні донісся до неї знадвору. І голос чийсь знайомий, і співає так гарно. Хто б то це? Хіба вийти, подивитись?.. Найкраще! «Я й забула сіней засунути», — згадала вона і миттю схопилася, кинулася у сіни, розчинила надвірні двері. Холодне морозне повітря весняної ночі обдало її. Прісі так гарно. У хаті дуже вже жарко і, не дивлячись на те, що боса, Пріся вискочила аж на рундук, на його білі, укриті морозом дошки. Морозна накип хрущить під її ногами, розтає. Гарно, холодненько так! А тут перед очима, мов муровані стіни, стоять городські гори, білі, сріблобокі, на горах біліють палати, чорніють тополі, піднявши високо угору своє голе пруття... Десь непотушений огонь, мов зірочка, миготить над горою. А он? Он... Найвище від усього, гострим шпилем вгородившись у небо, блищить, мов лезина, білою жестю крита колокольня, а зверху шпиля баня і хрест горять золотим світом. І над усім цим плаває високо місяць, снує тихий спокій, спокій тихої ночі... Одна люба пісня знайомого молодого парубочого голосу носиться самотою серед того німого спокою... Не розбудити їй занімілих гір, замовклих дворів... Ударившись об руді боки глиняних стін, вона поверта назад і носиться понад хатами, понад дворами, не спускаючись на землю, а розходячись у повітрі. Ближче та ближче чується співучий голос, ось на шляху заколихалася легка чоловіча тінь, ось і сама постать виткнулась з-за комори... Хто ж це?.. Невже Грицько? Він, він... Бач, затих, наближаючись до двору. Ось він став коло воріт, дивиться на хату... Іде у хвіртку. Видно, побачив.
— Єфросініє Карпівно, то ви?
— Я.
— Собак немає?
— Немає.
Стрілою мчиться Грицько до хати. Чого він іде? Пріся скочила у сіни, зачинила двері.
— Єфросініє Карпівно! Єфросініє Карпівно!
Пріся не обзивається.
— Вийдіть. Посидьмо, побалакаємо. Бачте, як гарно.
Мовчить Пріся.
— Єфросініє Карпівно! Прісю!
— Чого там?
— Пустіть мене. Посидьмо.
— Цитьте, мати не спить.
— Ми тихенько сидітимемо, мати не почує. Прісю!
Грицько наліг на двері. Тихо, трудно вони стали подаватися. Ось Грицько закладає руку, просовує плече.
— І чого б я ліз, куди не слід? — з серцем вимовляє Пріся, пускаючи двері.
— Прісю, серце моє! Без тебе життя не життя! Ходжу, як дурний! Близький світ з города, приплентався сюди! Думав додому йти, а понесло сюди. Голубонько!
Грицько обняв Прісю, пригорнув. Пріся не противилася. Тихий, любий голос дійшов до самого серця, проймав його жалем. Чого воно так затіпалося?
— Сядьмо, Прісю, отут на рундуці, посидимо, побалакаємо.
— І найшов час балакати? Мати, як почує, буде тоді!
— Мати спить. Сядьмо, серце.
Грицько опустився на поріг, Пріся, мов нехотя, сіла коло його.
— Ти боса і в одній сорочці? Замерзнеш, простудишся.
— Та сиди вже! — сердячись, відказала Пріся.
«Як вона уміє любо сердитись?» — думає Грицько, укриваючи плечі полою свого довгополого каптану.
— Ніжечки твої змерзнуть. Станови ноги на край поли. Ну, я тебе закутаю. Сядь на колінах... — шепче, задихаючись, Грицько. І, ухопивши за стан, піднімає, щоб посадити на коліна. Очі у його горять, серце так б'ється; не згірше світять вони і в Прісі, не згірше б'ється воно і в неї.
— Та сидів би вже так, — горнучись, каже Пріся. Чогось її зразу така трясця пройняла, що аж зубами зацокотіла.
— Бач, змерзла як?.. Рибонько моя! — і Грицько положив руку на її тріпочуче лоно, тягнеться устами до її гарячої щоки.
— Не балуйся! — каже Пріся, одхиляючись головою і одводячи руку від лона.
— Я поцілую. Один раз, моя горличко, — шепче Грицько, пригинаючи її шию... Роздався поцілунок. Пріся затихла, припала до його гарячих уст. Чого те цілування так гріє? Усю кров збунтувало, все серце стривожило. Пріся обвилася руками за Грицькову шию.
— Ти, може, лихе що думаєш, — шепче вона, прихиляючись щокою до його щоки, — то я тебе й кину, хай тобі!
— Ні, їй-богу, ні. Я одно тільки думаю. Як би тебе побачити, з тобою поговорити. Я тебе, Прісю, думаю сватати. Підеш за мене? Кажи, підеш? — і знову пригорта її, і знову цілує палко, гаряче. — Заживемо ми, Прісю, з тобою! Ти будеш бубликами торгувати, я чоботи шити. Чесно ми собі будемо трудитись, то й бог нам поможе! Кажи ж, підеш за мене? Кажи ж бо... Чому ж ти не кажеш нічого?
— Я не знаю, Грицьку... Як мати... Та не будемо об цьому говорити. Скажи краще, ще ви довго були, як ми пішли? Що ви ще робили? Мені було лихо! Приходю додому, а мати — ждала-ждала — не діждалася, сама стала коло діжі. Я кинулася помагати та так коробку з борошном і перекинула. Лає мати, сердиться, а мені, не знаю ы сама, чого, так смішно, так мене і підмива реготатися. Та гляну на матір — держуся-держуся та й не витерплю-таки, одвернусь та сама собі і засміюся, а голова крутиться так... нехай йому, тому вину!
Пріся тихо щебетала. Як вона щебече гарно, як її очі горять, лице пашить! Грицько дивиться на Прісю — палка любов займається у його серці, світить його очима, він і не змельне нікуди, все дивиться на неї, хіба приникне на хвилину до її теплої щоки, щоб поцілувати, та знову дивиться, знову слухає. А Пріся, як та пташка, щебече, їй гарно, весело так, щаслива вона!
Благословенні молоді літа! Щасливі ті хвилини першої любові, першого кохання, коли чоловік забуває про все на світі, про його безталанне життя, тяжкі утрати, про його болі невимовні і віддається увесь невідомому почуттю. Воно обізвалось у його душі, у його серці, обізвалось голосом тихим та любим, ще ніщо не гонило так кров по синіх жилах, ще ніщо не підіймало в голові таких думок, у серці невідомих надій. Чисто, безкорисно дивляться дівоцькі очі в парубочі, а парубочі в дівочі, і віра така одного другому, і розмова — не розумна розмова, а так, щебетання скоріше, — а таке любе, голос такий дзвінкий, співучий. Минуть ці літа, безталанна доля, нужда та горе придавлять чоловіка, пригнітять, голос той дзвінкий трісне, очі блискучі постухнуть, у серці люта змія зів'є своє гніздо, а зійде як-небудь тиха хвилина на душу, заніміють лихі болі у серці — і сі безжурні часи, сі несподівані хвилини з-за далекої далекості, як з-за сивого туману, випливуть, засвітять ясною зорею, обізвуться радістю у серці, і чоловік сам до себе промове: «Бредня! А який я щасливий тоді був, який щасливий!» — і не раз він згадає той час, що тепер так швидко, так непримітно проходе.
Для Грицька і Прісі він теж пройшов непримітно. Балакаючи та милуючись, вони і незчулися, коли і як місяць перейшов з-за сіней і став якраз проти їх, видивляючись у їх очі, любуючись їх милуванням. Незчулися, як прокричав у сусіда півень раз і вдруге, зорі почали хмуритись, мерхнути, видно, потомили за всю ніч свої ясні очі і к світу хотілося їм спочити... Небо з синього робилося сіро-голубе. Оханулася Пріся тоді тільки, як почула рип і стук дверей у хаті.
— Ох, лихо! Мати! — прошептала вона, скочила з колін Грицькових, замахала руками. Грицько мерщій подався за сіни.
Пріся зачинила двері і увійшла у хату. Мати стояла коло печі і шарила у припічку сірничків.
— А я оце виходила надвір, — лукавила Пріся, — думка, час вас будити, аж уходжу, а ви й самі устали.
Мати засвітила світло, довідалася до тіста і почала розводити огонь у печі. Залопотіли дрова, займаючись, забігали огненні коники по долівці, по стінах... Почалося щоденне порання. Яке воно нудне та гірке здалося Прісі. Вона сиділа на лаві та сонними очима дивилася на все те, і серед тої тихої турботні їй почувся голос Грицьків, його теплі обійми, його гарячі поцілунки. Де він тепер? Повісивши голову, сумний, оце потяг він на гору, додому. І чого та ніч так швидко минула? Чого вона хоч з тиждень не тяглася? Як би то гарно було так. І єсть такі щасливі люди, що все життя їх — вільний та зайвий час. А тут?
— Чого ти розсілася? — крикнула на неї мати. — Уставай, візьмемо діжу, час бублики робити.
«А, гіркі ви та докучливі», — подумала Пріся, устаючи матері помагати.


1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Міщани"