Міщани

- ІV -


Уже сонце стояло над горою, як Домочка і Пріся, сумні, мовчазні, спускалися з гори. Порівнявшись з двором, Домочка, не прощаючись з подругою, так прямо і похилила у хвіртку. Пріся собі мовчки пішла далі. З якою радістю стрівали одна другу, ідучи на гуляння, з такою тепер мовчазністю вертались назад. Обом так гірко було на душі, так важко на серці. Обидві думали про ту безталанну стрічу з Стешенком. «Це ж воно тільки цвіт, тільки зав'язь, цим воно не кінчиться, що, як мати дізнається?» — думала Пріся. «Що ж ще дома буде? — гадала Домочка. — Батько прийде п'яний, почне лаятися, воюватися, ще бити буде... А може, уже й дома, дожидається тільки, поки я прийду», — немов хто віхоть гарячого багаття підложив під її серце, так воно заболіло, замлілося, як вона зобачила свій двір, освічений западаючим сонцем, свою хату — високу, мовчазну. Коли б можна було не вертатися в неї — вона б довіку не вернулася. «Куди ж ти підеш? Куди? Добре сестри зробили — зреклися, покинули, байдуже тепер їм. Розкошують собі, а ти от знаєш, що йдеш на муку на люту, на розтерзання тяжке, а йди, не можна не йти». І мов що потягло її у хвіртку, коли вона порівнялась з двором.
У дворі так тихо, аж сумно, тільки червоним світом освічує западаюче сонце уже почавші зашерхати калюжки, купи гною, що парує коло конюшні. Все усюди позачинено, позапирано. Ще з біржі не поприїздили, і в дворі стояла німа німота, а Домочці здавалося — од неї усе позапиралося. З тяжко тріпаючим серцем піднялась вона на рундук; сінешні двері були зачинені; їй так не хочеться іти у хату, та і втомилась вона так тяжко, насилу дух зводе, так утомилася. Хоч одпочити. І Домочка опустилася на ослінчик.
Сонце сідало за гору, неначе що тягло його, давило наниз, так опускалося воно, червоно-червоно сяючи; од гори тяглася довга тінь і добігала аж до рундука своєю гострою головою, небо, як у полум'ї, горіло, невеличкі тучі снували над заходом і здавалися шматочками збитої крові. «То ж щось-то значе, щось-то віщує, пророче?..» — думала вона, і невідомий, з самого глибу серця страх піднявся і обняв її всю, аж мороз подрав її поза спиною, аж кров, мов охолола, стала. Сльози підступили під горло і душили, мов хто руками давив. «Чи є ще друга така доля, як моя доля? Таке гірке життя, як моє життя? — думала вона. — У дворі безпуття та безладдя, з самого ранку до пізньої ночі непросипне, непробудне п'яництво. Про тебе ніхто знати не хоче, мов тебе і на світі немає, перед твоїми очима витворюється таке, а тебе і не примічають, мов ти дерево, мебель яка у хаті, а не жива людина. Прийшлося ж тобі раз на віку погуляти — і усі бачать, усі знають, усі пальцями тикають: гуляєш з такими безпутними... Плюй їй у вічі! І хто ж це каже? Батько каже, дочці каже, прилюдно каже. А сам що витворює? Я ж не плюю йому у вічі? Що ж я таке, що надо мною можна знущатися? Чи я послідня яка нетіпанка? Гірше червивої собаки? Я ж у його дочка зовуся, а він мені батько приходиться. І, сказать би, було, за що? Скажуть: не водися з такими. З ким же мені водитись, коли між нашим братом від першої до послідньої усі такі? Хіба Олена не така? Вона в десять раз гірша. У тих хоч чоловіків немає, а ся від чоловіка гуляє. Так бач же, Олена — не тітка Олена, поважна людина, а ті повії... Хай і так, хай і повії... Хіба я сама не караюся, водячись з такими, хіба про мене змовчать люди?.. Кому ж яке діло до того? Ніхто ж не плює на Анютку, не плює на Марусю, Фенинку? Вони ж повії, а я?.. Я і не повія, а на мене плювати, у вічі плювати? І се батько каже?!» Глибше та глибше уходила образа у Домчине серце, тяжче та важче становилося на душі у неї... Зло кипіло у її печінках, підступало під саме горло. Домка не здержалась далі. Схопилася і, вся бліда, з стуком відчинила сінешні двері. «Хай тільки скаже мені ще раз, а я не змовчу тепер. Через те, що я мовчу, і позорять вони. Побачите ж!» — і прямо пройшла у кухню.
Там за столом сиділа наймичка Явдоха і щось за незнайома молода молодиця-селянка. Домочка окинула незнайому прикрим поглядом. Серце у неї чогось зразу стало, занило. Молодиця підвелася, поклонилася.
Домочка пройшла далі у свою кімнату.
— Се ваша молода хазяєчка?
— Се ж дочка, — одказала Явдоха.
— А хороша яка, нівроку їй, і при здоров'ї дівка, — відказала тихо молодиця.
Домочка прислухалась. Голос молодиці бринів якось тихо, ласкаво, тільки здававсь він Домочці якимсь, сама вона не знала яким, — якби була там отрута, що разом і солодка, і гірка, і чуєш, як від неї гарно, і як разом же німіє тіло, тихо ниють і болять кістки... Крутиться і падає голова на груди, — якби була така отрута — то такою здався Домочці голос молодиці. «Що воно? Чого вона прийшла?»
— Явдохо! — не видержавши, крикнула Домочка з своєї хати.
Явдоха увійшла.
— Хто то? — свіркнувши очима, спитала Домочка.
Явдоха, усміхаючись, тихо подалася уперед і ще тихше вимовила: «Се Павлова жінка. Прийшла на ярмарок та разом провідати і чоловіка».
Чи то зразу сонце померкло і ніч темна осіла? Якась суматоха піднялася, голоси чудні одчувалися. Голова у Домочки закрутилася, у вухах загуло, ув очах заходили спершу жовті, потім зелені кружала, а далі зробилося темно-темно. «Де ж я, що се зо мною? Павлова жінка? Якого Павла і яка жінка? — безпорадно закрутилися думки у її голові. — Чи не здуріла Явдоха, що се вона мені каже?» І темнота і холод обняли Домку... «Се ми у погріб спускаємося? Вогко як... Анютка добре ударилася об одвірок головою, аж засичала... Усі сміються. Чого ж Домчине серце так б'ється? Чується п'яний чийсь крик... То батько кричить. І він тута. Боже ж мій! Де ж мені дітися, де приховатися?» А голос батьків все ближче та ближче, ось його постать грізна заколихалася коло неї, замахується кулаком. Домочка скрикнула, аж сама почула свій викрик, немов від його вона кинулась, все зразу згадала, все... Вона лежала на постелі, а коло неї Явдоха ходила, ламаючи руки і побиваючись: «Господь з вами! Що це з вами сталося?» — хрестячи її, питалася Явдоха.
— Ох, душно мені, нудно!.. Душу з мене виносе... — болізним голосом одказувала Домочка. — Пить мені хочеться. Дай мені пити.
Явдоха кинулася за водою. Гарячими устами припала Домочка до кухля і трохи не повний випила. Вода угамувала її серце.
— Що зо мною було, Явдохо? Що я робила? — підводячись, пита Домочка.
— Я й сама не знаю, що з вами таке. Затремтіли, поблідли та так опукою на постелю і гепнули... Хай бог милує! Я уперше на вас таке бачу.
— Ох! У мене ноги чогось тремтять. Розстебни мене.
Явдоха помогла Домочці роздітись.
— Я зовсім, Явдохо, недужа. Як батько прийде, скажи, я недужа, — лягаючи на постелю, каже Домочка.
Явдоха подивилась-подивилась на Домочку, прибрала її одежу і здивована вийшла з хати, тихо зачиняючи двері. Домочка лежала в постелі розкрита. Їй так було душно, аж варко, пекуче, голова і очі немов у вогні горіли, під серце щось підступало, давило, пекло. Закриваючи очі, вона важко і глибоко зітхала. При кожнім зітханні, коли холодне хатнє повітря заходило глибоко у груди, їй робилося легше. Вона думала швидко заснути, та шептання зараз за дверима у кухні не давало їй спати, як дзижчання комара, воно гуло у вухах, бриніло по всьому тілу. «Що вони шепочуться? Об мені, видно, говорять?» — Домочка почала прислухатися.
— Щось довго немає хазяїна, — казала Явдоха, — дай, боже, тепер, щоб у північ придибав. Добре ж як сам, а то ще й наведе зграю з собою.
— Чого ж се так? Гуляє? — питалася молодиця.
— Гуляє! — з серцем вимовила Явдоха. — Тут ся гульня ніколи не виводиться. І день, і ніч усе, як у казані, кипить.
Молодиця важко зітхнула.
— Ох! Чому й не гуляти, коли є з чого.
— Та не багато вже, мабуть, і зосталося. Незабаром залигають на налигача та й поведуть, де великі вікна.
— Чого ж так? А хата ж добра і в дворі хазяйства чимало.
— Хіба воно своє? Це вже все давно заложено і перезаложено. У сьому проклятому місті немає, здається, чоловіка, щоб на своє жив, а все на чужі гроші. І тут було щось землі багато. Продав усе — то вже, мабуть, і від землі небагато зосталося. Ніде, здається, гірше немає, як по цих містах. Одна гульня, непросипна гульня!
— Бач, а нам, селянам, здається, що у місті тільки і жити, що завжди свіжа копійка є. У селах жди того часу, коли що продаси з землі, — та й то попереду заплати податки, а то вже як що зостанеться, ото й твоє. Більше ж того, що нічого не зостається.
— Пожалуй, тут гроші, як та трава, ніколи не перебувають, тільки ніколи їх і в руках немає. В одного взяв — другому віддав. Все, як у тій прірві. Коли б бог дав дотягти до року — нехай йому! Хороші тільки бубни за горами, а зблизька — шкуратяні. Піду додому, у село. Там хоч і роботи більше, зате у свято спочинеш, а тут ні в будень, ні в свято немає тобі спочинку.
— А Павло, як був дома, то [не] нахвалиться містом — все його так і тягне, так і рветься.
— Я б твого Павла котом пекла! — з серцем вимовила Явдоха. — У вас же хата є, земля є?
— Яка там хата? Так, захисток. Землі десятин десять та огород.
— Та ото кинути свою хату, землю, своє господарство, отаку молоду жінку та піти чорти батька зна куди і чорти батька зна чого?
Молодиця зітхнула.
— Я вже сама казала йому. На кого, кажу, покинеш мене, сім'ю? Як у стіну горохом.
— Ледащо! Звик по городу тинятися, привик до городського ледарства — от йому і не сидиться дома. Ледащо! — рішила Явдоха, і обидві помовкли.
Коло хати щось застугоніло.
— Вертаються з біржі, — каже Явдоха.
— Може, Павло? — радісно спитала молодиця.
— Ні, це другий. Павло щось забарився. Завше, бувало, він раніше приїжджа, а се щось запізнивсь.
— Ярмарок, заробіток, — зітхнувши, відказала молодиця.
— Оце ж їм готуй ще й вечерю! — з серцем обізвалась Явдоха. — Та так от і гуляй кожен день.
Домочка чула всю цю розмову, чула, як Явдоха обзивалася про батька, про Павла. «Правда! Правда! — думалося їй. — Отака щоденна гульня хіба не доведе до того, що все продадуть — і хату, і біржу, і одежу яку лишню. Було ж уже так з Дудником. Скільки мав добра, а де воно? Все чужі люди рознесли, жиди посіли. Ще старого й у тюрму посадили, а діти у найми пішли. До того щось воно і в нас ведеться, перед тим крутиться...»
Грядуща доля, гірка, непривітна, вся в латах стояла перед нею. Серце Домочки наче хто в руках здавив, так воно заболіло, занило. Воно ще болізніше повернулось, коли вона перенесла думки на Павла. Вона і в гадці ніколи не мала, щоб він був жонатий. Учора ввечері уперше прийшла до неї та думка і гострим шилом стала впоперек серця. Та тоді ще була жива і надія: а може ж воно неправда? Що б його заставило кинути сім'ю і йти у найми, у місто? Вона і тішила себе цією надією. Сьогодні, коли вона побачила молоду молодицю, серце її тьохнуло, а коли сказала їй Явдоха, що то Павлова жінка, — її наче хто ударив каменюкою по голові. А тепер... тепер що зосталося їй? Всяка надія умерла. Вона бачила її обличчя молоде та добре, її голос тихий та ласкавий, і в серці її наче хто накидав битого скла. Хоч би вона не така була, хоч би голос не такий мала. А то ж так і тягне до себе. І чому вона не сестра його? Як би я любила її, як би подружилася з нею! А тепер?.. Горе моє, тяжке моє! І нападає ж звір на людей — одні ноги та кістки знаходять; її, видно, і звір минає. Буває ж з людьми таке нещастя: у брід бредуть — на яму налучать, тонуть; її і вода, видно, не приймає! І чому я сьогодні, як пила, навіки не впилася, чому батько не убив там на місці? Мені б легше було. Я б не вернулася додому на гіршу муку, на люту муку».
Гіркі, холодні сльози підступали під її душу, давили за горло, серце трудно билося, тяжко боліло. Коли б глянула Домочка в дзеркало у ту хвилину, вона б сама себе злякалася. Лице бліде, болізне, ув очах огонь і злості, і жалю тліє-розгорається, виски щось смика, рот криве... А в душі туга невимовна, у серці болість невиразна. Гаряче, як полум'я, зітхання розпира її груди, пече під боком. Домочка не видержала: губи у неї затремтіли, очі повилися чимсь темним, блискучим, і через хвилину холодна, як п'явка, сльоза викотилась і полізла через висок на подушку. Друга услід їй риє стежку через ніс й через губу і попала у рот... А гірка ж яка, а солона! Домочка хотіла сплюнути, і слина загусла. Болізно повернулась Домочка на постелі, припала лицем до подушки, і тільки крізь вечірні померки видно було, як голова її, угрузаючи у подушку, тремтіла, та коли-не-коли шия і спина здригували, мов хто чим холодним дотримувався до їх.
Ось коло хати знову щось загуркотіло. Це, певне, Павло. Павло, бо й голос чутно його. Домочка кинулась, мов хто її ударив; ув очах сліз вже не було, на лиці вони тільки лисніли. Вона скоренько почала витиратись. Як би їй хотілося тепер бути при стрічі, побачити, як вона буде лащитись до його, як він прийме її... Вона б радніша скочити, побігти, так уже розділася... «І нащо я сказала, що недужа? Тепер слухай з-за стіни, розбирай по його голосу». Домочка сіла серед постелі і немов замерла, дослухаючись. Ось вона чує, як його фаетон, клекочучи колесами, під'їхав під сарай і став. Щось говоре Іван, Павло обізвавсь, і зареготались обоє. Потім, мов померли, затихли. У печі в кухні лопотять дрова, щось дверима стукнуло, щось пішло. З крильця доноситься голос Явдохи: «Павле, а до тебе гості!»
— Які гості?
— Не скажу, угадай, — каже, сміючись, Явдоха.
«Ця Явдоха мов наперекір мені все робить, проклята! Треба її розщитати, треба другу знайти... старішу», — подумала Домочка і знову замерла на однім місці. Чутно вештання коло сараю, важко щось ступає, одходячи... То коней повели. Трохи перегодом знову заклекотіли колеса — ото фаетон закочують. Швидко, швидко він прийде. Почувся глухий гомін — то вже в сараї гомонять. Скрипнули ворота — зачиняють. Іде... Іде, і ступні його чутно, і ключами бряжчить. Господи! Серце як не виб'ється! І Домочка ухопилась за бік рукою.
— Так угадай, що за гості? — стріча його у сінях Явдоха.
— Та ну! — сердито відказав Павло.
Щось тихо шепче Явдоха.
— І прителіпалася! — скрикнув Павло, у голосі його чутно здавлений гнів.
«Так він її не любе, ненавиде? А вона, як та сучка, біга за ним?.. Ось він узявся за сінешню клямку... уступив у хату... Господи! Коли б же ні одного слова не пропустити».
— Здрастуй, Павле! — чутно тихий голос її. — Чи ждав, чи сподівавсь мене?
— Казано мені, що ти тут, — неласкаво відказує Павло. — Не сподівавсь, ні. Думав, що ти дома сидітимеш, худоби глядітимеш.
— Ішли люди у ярмарок, — покірливо, з ласкою виправляється вона, — думаю, піду і я, провідаю Павла, як там йому.
— Нічого... Не здох ще... А як там син? — переміня розмову Павло.
— Івась уже біга. Я збираюся, а він треться коло мене: «Куди ви, мамо?» — Піду, кажу, у ярмарок, піду батька провідаю. «Тата... Тата... А де ж тато?» — У городі, — кажу. «Скажіть же татові, щоб гостинця передав». Такий утішний хлопчик.
— А хату ж ти на кого кинула?
— Сестра Килина прийшла, її попрохала пересидіти. Та я б, може, і не прийшла, та солі не стало. Треба солі купити. — Розмова на який час стихла.
— Баришня дома? — чутно голос Павла.
— Баришня чогось недужа. Як прийшла, зараз і злягла у постіль. А тобі нащо? — пита Явдоха.
— Гроші віддати.
— Положи, я віднесу.
— Хіба й сам не віднесу? Вона тут, у кімнаті?
Домочка мерщій упала на подушки, притворяючись, що спить. Ось вона баче, як половинка дверей відхилилася, як тихо, на пальчиках ступаючи, уступив Павло у хату і ще тихше почав крастися до столу. Повертає до неї лице і тихо ложе гроші на стіл... Домочці так смішно, радісно. Буцім ненарошне, спросоння, повертається вона, відкидає коц рукою з своєї груді. Забіліла біла сорочка серед темноти. Хоч би Павло зиркнув на неї. Ні... Він, положивши гроші, так же тихо, як уходив, повертає назад. Як їй хочеться підвестись, ухопити його за руку... Певне, злякається він. А потім притягти його до себе, пригорнути до високого лона. Слухай, мов, чим воно б'ється і як воно б'ється... Ні, пішов, скрився і двері вже зачиняє.
І знову Домочка підводиться, чує, як її серце б'є, мов молот, мороз подирає з-за спини, тоді як у роті так сохне, що Домочка ледве язиком ворочає. Ось вона знову сіла, знову наставила ухо слухати. «Цілу ніч не буду спати, — дума, — а прослухаю все... Вона боїться його. Він так неласкаво стрічає, а вона так лащиться...»
Дрова у печі все далі розгоралися, лопотіли, Явдоха, пораючись коло печі, стукотіла, і все це гострим ножем ставало поперек Домчиного горла, бо не давало дослухатися до розмови. Хоч розмова і без того була якась в'яла. Коли-не-коли обізветься Павло, спитає що, одкаже йому жінка, та й знову помовкнуть... Частіше та частіше чується її важке зітхання. Ось і Іван увійшов, розмова знову піднялася, тільки більше між Іваном, Павлом та Явдохою... Тихого, ласкавого голосу молодиці не чути, мов її і в хаті немає. Серце Домочки, спершу тривожно так б'ючись, почало утихати-улягати, якась радість облягла її. «О, ще з тобою можна тягатися! — думала вона. — Побачимо ще, що Павлові миліше, чи твій голос ласкавий, тихий та тіло хиле, чи мої очі ясні, білії повнії руки... — і вона з радістю підняла руку угору, облапала її другою рукою — товста та м'ясиста — і усміхнулася сама до себе. — Куди тобі? Не вистоять тобі проти мене. Коли що не гаразд у мене, то один тільки стан і не вийшов — товстий та негнучкий. Ще оці веснушки трохи... Кажуть, є таке зілля від них. От коли б мені таке зілля дістати, уже б, дорого-дешево, заплатила, аби дістати. Тоді б личко біле та ніжне, пухке та налите...» Домочка провела рукою по личку і сама до себе усміхнулася... Та разом трохи і не скрикнула. До неї донісся щось за гуп, якийсь гомін... Здається, п'яного батька п'яний голос... Так, так, він... Він іде... та, видно, на рундуці спіткнувся та впав.
Веселі думки зразу зникли, покрилися важким спомином про ту стрічу у погребі. «Господи! Хоч би ж пройшов у свою хату, ліг зараз спати.., а як прийде сюди, як почне знову вичитувати та при Павлові, при його жінці... Хіба він держкий у словах, коли п'яний, то в його на язиці все такі негарні речі, такі безпутні слова. І ото він почне при всіх читати. Вона почує, його жінка, скаже, а хоч не скаже — подума: «Отакі тут баришні...» Господи! Пронеси його...» Серце у Домочки знов затремтіло, занило, страх пройняв душу холодом. Вона мерщій прикрила і голову коцем, щоб не чути його крику... А коли увійде — подума: спить, не схоче тривожити... Так розщитувала Домочка, та помилилася в розщотах. Голос батьків все дужчав та дужчав, наближаючась нерівна п'яна хода його уже чулася під дверима.
— А де та тихоня? Де? — кричав він, і двері з світлиці в кімнату мов вітром розчинило.
— Світла! — крикнув Стешенко, стаючи серед темної хати.
З кухні розчинилися двері, попруга світу перенизала впоперек кімнату на дві темні половини. Посеред ясної полоси чорніла, коливаючись, постать Стешенкова.
— Баришня лягли спати і веліли сказати, що вони недужі, — обізвалася з кухні Явдоха.
— Недужі, чорт би убив їх матір! Знаємо ми, які вони недужі. Світла! — тупнувши ногою, крикнув Стешенко.
Високо держачи над головою свічку, Явдоха посвітила на кімнату. На ліжку, закутана коцем, лежала Домочка, буцім кріпко сплючи. Стешенко підбіг до ліжка і сердитою рукою ухопився за коц. Домочка скочила, водячи, мов спросоння, широкими очима.
— Недужа? — під самим носом її крикнув Стешенко. — Ти недужа? З чого ж се так тобі зразу хвороба прилучилася? З перепою чи недопою? Га? Кажи!
Домочка звісила свою винну голову. Стешенко довго і сердито дивився на дочку... Се зразу як заскрегоче зубами... Домочка так і затіпалася. Їй здалося — важка батькова рука піднялася і колишеться над головою...
— Безпутна! Безпутна! — захитавши головою, почав Стешенко. — Ти тільки подумай, де ти була, з ким ти була? Оце ті чесні, оце ті тихі?! Чи не забажалося піти по тій стежці, по якій пішли сестри-повії? Пора, пора! Довго і так ждала. Ті ж хоч з дому к лихій годині повіялись, а ти думаєш у батьків двір байстрят наводити? Безпутна! Скажи мені, що тобі зробити тепер? Кажи. Мовчиш?.. Тебе тепер мало убити, на шматки тебе пошматувати, собакам ті шматки віддати...
Стешенко знеміг стояти і опустився на постелю коло дочки.
— Постав світло і йди собі к лихій годині! — обізвавсь він до Явдохи, що стояла, мов кам'яна, серед хати, не знаючи, через віщо це так батько розсердився на свою любимку. Явдоха поставила світло на столі, а сама мерщій вийшла, зачиняючи двері.
Коли Явдоха вийшла, Домочку напав такий страх, що аж у жилах кров стигла. «Що ж то це буде? — думала вона і боялася пригадати що-небудь. — Що б не було — буде щось тяжке, образне... Буде таке, якого ніколи ще не було...» Сльози, мов трясця, затіпали її тіло.
— Плачеш? — бликнувши на неї, обізвавсь батько. — Хіба тобі слізьми треба плакати, тобі кров'ю треба зливатися... Чорною, бля... — Стешенко затнувсь — чи його язик не повернувся, чи нарошне він не договорив, тільки знову заскреготав зубами.
Домочка звела на батька свої червоні заплакані очі.
— Та-ту!—почувся її голос, болізний, плакучий... — За що? За що? Я, я не... я винувата, що пішла туди... Вони вино пили, а я... ми з Прісею... — Домочка і не договорила, ридання перервало її річ.
Стешенко встав і, беручись у боки, став проти дочки.
— Дивись на мене! Дивись мені прямо у вічі!
Як мала дитина, звела Домочка свій погляд на батька. Батько дивився на дочку. Очі їх стрілися; у дочки заплакані, мов казали: «Дивись, яка чиста, яка я невинна!», у батька п'яно-злі, гострі, як шило.
— Чуєш? Тільки ти мені... уб'ю! — крикнув Стешенко, свіркнувши очима. — От тобі хрест... Чуєш?! Так чуєш? — і він ткнув їй кулаком у лице. Домочка упала на подушку. Цілий пук іскор, як з-під ковальського міху, засвітив у її очах, спалахнув, та зразу й затух. Домочка далі не пам'ятала, що було, що робилося. Чи батько світло узяв, чи воно само потухло... Чи батька хто вивів, чи сам він пішов і коли пішов? Вона нічого не знала. Не швидко вона прийшла у себе... Кругом було тихо і темно, крізь кухенні, трохи розчинені двері прокрадалась у хату якась бліда полоса світу і колихалася по долівці. З світлиці доносився густий і товстий хроп батьків, мов хто давив кого за горло, так він харчав страшенно. Домочка підвелася на постелі, прогорнула з-перед очей волосся, зітхнула глибоко та важко, провела рукою по лиці... Воно все було мокре. Утираючись рукавом, вона почула, що верхня губа її защеміла. Бережно доторкнулась вона рукою до неї — губа була товста, як огонь гаряча. Вона догадалась, від чого то. Наче хто штиркнув її у серце, так воно заболіло, і знову дрібні сльози полилися з очей... «Мене бити? Мене нівечити? — ударило їй у голову. — За віщо? Коли ж так!» Домочка швидко почала утирати очі, ще швидше скочила з постелі на холодну долівку — вона тепер не примічала того і тихо босими ногами направилася до кухні. Місяць світив у вікно, і в кухні було усе видно. Коло печі, долі, на розісланому сіні лежав Іван, підложивши під голову попону, спав тихо. На полу рядком лежав Павло з молодицею, місячне проміння іскорками жевріло на його чорній бороді, довгими стягами заглядало у закриті очі молодиці. Домочка, як укопана, стала. Вона і забула про молодицю. «Помирились, лежать рядком обоє!» — ударило їй у голову. Холодний піт виступив у неї на лобі.
— Хто то? — з-за комину спитала Явдоха.
— Се я, — не швидко, охриплим голосом одказала Домочка.
— Ви, баришня? Чого ж се ви?
— Води мала напитися, та не найду кружки.
— На миснику!
Домочка постояла-постояла, подивилася на Павла, подивилася на молодицю, що так любо склонила голову до Павла, — зітхнула важко і знову повернула назад. Вона почула себе такою одинокою на цілім світі, такою нещасною, одкинутою усіма людьми, що їй захотілося зразу умерти. «Коли б оце лягла я та більше не вставала. Нащо його так жити, мучитися?» І довго-довго, трохи не до білого світу, думала Домочка про смерть. Вона одна, здавалося їй, розв'язала б їй руки. Вона, німа, глуха та беззуба, помирила б її з людьми. Тоді б тільки вони побачили, яку утрату понесли, і з великим жалем, з гіркими сльозами проводжали б її у домовину. Уже зоря заглядала своїми сірими очима крізь щілинки віконниці, як Домочка зімкнула очі. Щось важке зразу налягло на неї, здавило голову, мов обручем, і закрутилися думки, завихорили і опукою упали коло неї. Домочка забулась, сон наліг на неї.


1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Міщани"