Міщани

- ІІІ -


Домка мала устати чуть світ, а устала — уже сонце височенько підбилося і привітно гріло примерзлу за ніч землю, їй було душно і важко; сині жили понабрякали і високо піднялися, розкуйдане волосся порозсипалося по щоках, висках, і, коли вона його прибрала трохи, то червоні попруги лежали під ним, — видно, спала дуже міцно вона, що не чула, як і понадавлювало ті полоси. Уставши, вона зразу кинулася надвір освіжитися, вільно дихнути вільним повітрям. На рундуці стріло її ясне сонце, обдаючи привітним і теплим світом; свіже повітря весняного ранку охолоджало її гарячу голову, урівнювало глибоке і важке спросоння зітхання. Їй так гарно було; здавалося, мов тепла літня вода, а не весняне повітря обдавало її; вона присіла на рундуці, щоб полюбуватися тим ранком, подихати чистим повітрям.
А любуватися було чим; хоч ще земля тільки-тільки що скинула з себе білу зимню одежу і зачорніла під сонячним теплом, зате чутно було, як вона потиху оживала, у серці билася надія, що ось незабаром піде один-другий теплий дощ і з-під чорного, як угіль, грунту вилізе зелена-зелена травиця, червоні парости дерева зазеленіють молодим листом, защебечуть різні пташки... Тепера ж одні тільки горобці, стрибаючи по тинах та заборах, весело цвірінькають, кури сокочуть, півні горланять... З стріх помалу капає водиця, то сонце розігріло примерзлу оселю; біля рундука замерзла калюжка підтала, і з-під криги, на котрій грає і виблискує сонце, побігла невеличка річечка. Всі ці початки весіннього життя так веселять серце, такою радістю сповняють його... Сонце так ясно сяє, здається, і гріє, і освічує кожен темний куточок в душі, не дає прокинутися хмурій тузі, будить яснооку радість.
У Домки все те прокинулося тільки на одну хвилиночку, поки просоння сплило з її повного лиця, загорілася ясна думка у освіженій голові, а там знову усе померкло, тиха досада, що вона пізно так устала, ущипнула її за серце, гірка туга, що вона до обіду не побаче Павлушки, не спита його, об чім так учора думала розпитати, туманом розіслалась у душі і задавила тихую радість. Далі і сонце ясніше світило, тепліше гріло, горобці дужче цвірінькали, півні горланили, людський гомін піднявся; вона вже нічого того не бачила, не чула. Хіба тепер для неї не все рівно, чи дощ би йшов, чи сонце гріє, коли у душі віє досада, на серці туга. Та світова краса тоді тільки для нас люба та мила, коли у нас тихо та ясно на душі, коли навіяну радість не злякає думка про наші щоденні шкоди, про наші житочні утрати. Домка так задумалася, так загадалася, що не бачила, коли і як Пріся, вертаючись з базару, спустилася з гори і підійшла аж до хвіртки.
— Домочко! Домочко! — окрикнула вона її. — Дивись, нам сам бог помагає, — і вказала на сонце.
Домка, мов спросоння, кинулася.
— В чому помагає? — не догадуючись, спитала Домочка.
— Як в чому? Хіба ти забулася? Бач, як сояшно та ясно? Поки з церков вийдуть, просохне так, що хоч котися. Ув одних платтях підемо гляти. Ти ж безпремінно приходь.
Домка тільки тепер розібрала, об чім річ іде.
— Прийду, — ліниво одказала вона.
— Зараз після обіду. Пообідай ранше та зараз і приходь... То-то сьогодні буде народу на гулянні! — весело щебетала Пріся. Очі у неї горіли, з лиця віяло радістю, нетерпеливим жданням. — Та чого ти така невесела сьогодні? — спитала вона, прикро глянувши на подругу.
— Нічого, — не призналася Домка, — тільки що встала.
— Ото, як ти довго спиш! А я вже давно устала, уже й на базарі скупилася, це додому вертаю. Оце прийду, зараз за страву приймуся, щоб раніше витопити, управиться, а там — гайда на увесь день. Прощай! Ніколи. Приходь же! — і Пріся миттю промчалася повз двір.
«Щаслива, і гадки їй ні про що немає! — подумала Домочка і собі повернула у хату, бо наймичка верталась уже з базару,— Треба справді скоріше управитися та піти проходитись, там, певне, і його побачу».
Південна пора, перший теплий весняний день. Ясне сонце, високо піднявшись угору, пливе по синьому небу; золоте його проміння, падаючи на білі стіни високих кам'яниць, що стоять по той і по другий бік широкої Миколаївської улиці, оддає біло-огненним світом, по широких хрусталевих вікнах розкішних магазинів горить чистим полум'ям або, зопавши на невеличку плямочку шиби, тліє сизо-червоною вуглиною. Всюди повно світу, ясного, прозорого! Вітер ані дихне, від сонячного проміння, від нагрітих стін, від сірого каменю, котрим убита уся улиця, віє теплом, свіжим, привітним теплом першого весняного дня. Знизу, з боків, зверху, з високих залізних осель тепло те ллється-розливається по всій улиці. І яке-то те любе перше весняне тепло! Після невеличких підхмурих зимніх днів перший теплий весняний день обдає такою радістю; холодне зимнє небо, мов роздаючись від тепла, синіє, сміється своєю непрозорою блакитністю, коли і вітер віє, то не той тихий зимній, що аж у носі круте, сльози з очей видавлює, і не літній пекучий, що мов кип'ятком прище, а теплий весняний, мов літеплом обдає тебе всього. Так хочеться довше тим вітром дихати, так хочеться на тому теплі погрітися!
З усіх кінців великого міста, з усіх улиць і глухих переулків, мов плав пливе, суне народ на Миколаївську улицю. Ще з самого ранку вільні пани тихо снували під сонячною стороною; як з церков повипускали, то народ не зараз пішов додому обідати, а чимало таки походив ще по улиці, а тепер, підкріпившись обідом, замість спочинку і мале, і велике пішло грітися на сонце. Кого тут тільки не було? Цілими низками панські діти, розряджені то в червоні, то в сині, то в зелені одежі, бігали, кричали, щебетали, мов пташенята, за ними тихо виступали няньки-мамки, ведучи за ручку якого з менших, і даремне гукали на старшеньких: «Не шаліть, папаші або мамаші скажу», — ніщо не спиняло їх веселого галасу. Магазини повідкривалися, у широкі вікна виглядали різні цяцьки, блищали своїми золотими розводами, горіли різними цвітними кольорами і спиняли прохожих подивитися-полюбуватися. Цілими купами зостановлювалися коло них молоді міщаночки, і їх очі горіли, дивлячись на довгі разки доброго намиста, червоних кришталів, легких, як пір'їна, шляпок, що, мов метелики, крутилися на довгій, через усе вікно, вірьовочці.
— Що якби тобі, Орисю, начепити отаку шляпу, чи великою баринею була б?
— Я не хочу шляпи, якби оте намисто... Бач, яке гарне, з хрестиком? — одказувала Орися.
— А он які сережки, ленти на шию, Господи! Чого тут тільки немає?
— Що ви тут розглядаєте? — питалися підходячі парубки-міщани з вив'язаними товстими шарфами шиями, у довгих синіх балахонах, у рипучих, на високих підборах чоботях.
— Он дивись, Хведоре, які хороші убори. Купи мені один!
— Я б і купив, так ти ж не зносиш, пропадуть тільки гроші! — жартував по-міщанському парубок-красень з червоним шарфом на шиї.
— Зношу, купи! — усилковувалась дівчина.
— Біля печі?
— Чого біля печі? На гуляння буду надівати...
Тим часом підходила друга валка, здоровкалась, беручись за руки і давлячи дівоцькі пальці так, що аж кісточки хрущали.
— Ой-ой! — кричали дівчата, рвалися, другі реготались і, знявшись цілою низкою, сунули далі, бо бачили, що до їх підходила друга низка панночок, паничів. І ті, і другі були розряджені якнайкраще і якнайлегше, по-весінньому... Шуршали тихо довгі хвости легких платтячок панночок, лопотали і в складки складалися тонкі пальта паничів, тихо поскрипували чоботи, ботинки. Розмова не стихала, тиха, весела розмова не давала ні на хвилину упокоїтися — то відбивалася вона на рожевих устах ухмилок, то горіла у чорних очах радістю, то пашіла з ніжного білого личка привітною краскою.
Далі тихо тяглися, держачись більше на сонці, старі пани, одіті в теплі боброві пальта, і в їх крізь жовту або муру шкіру старого лиця пробивалася краска, і в їх очі блищали веселіше, і часом усмішка грала на скам'янілих устах. Старі панії, одпиндючивши залежалі капоти, насторочивши теплі капори, бадьорніше виступали по улиці, проворніше снували між народом. Народу було так повно, що широкі пішоходи не вміщали усіх на собі, цілими купами стояли люди по перехрестях, улицях і, лускаючи насіння, дивилися на прохожих, котрі, здавалося, і не ходили мов, а тупцювалися тільки на однім місці...
Давно вже Пріся дожидала Домки, сидячи у своїй невеличкій хатині коло невеличкого віконечка. Ще на достойно тільки дзвонили, як вона вже управилася з обідом; потім умилася, розчесалася; тільки мати з церкви прийшла — вона вже й обід на стіл подала.
— Оце як ти швидко управилася, — здивувалася мати.
— Я, мамо, піду погуляю трохи, — з проханням у голосі одказала Пріся.
— Куди ти підеш?
— Домочка казала, що зайде, каже, підемо аж у город.
— Близький світ! — одказала стара, сідаючи за стіл. По голосу і по очах побачила Пріся, що мати сьогодні незугарна перечити, через те вона зразу повеселішала, металася швидко, подавала, приймала, прибирала, немов сподіваючись, що ось-ось незабаром Домочка відхиле двері і спита: «А що ж ти, зібралася? Ходімо вже». Через се Пріся якскоріше поспішала, так що аж мати, глянувши, засміялася.
— Якби оце, дочко, посилати тебе за чим у город, чи так би і тоді поспішала, як оце на гуляння?
— Поспішала б, мамо, — лукаво граючи очима, відказала Пріся.
— О, брешеш, мабуть, — прикро дивлячись на дочку, каже мати.
Дочка не видержала, не видержала і мати, і обидві разом засміялися.
— То ж, мамо, за ділом, на хвилинку тільки піти та зараз і вертайся, а то погуляти! — по правді сказала дочка.
Мати нічого не відказала, тільки зітхнула, певне, згадавши і свої молоді літа, як вона рвалася від роботи хоч на хвилинку побігти до дівчат, подуріти з парубками. Коли лягла вона спочити і дивилася на дочку, як вона шпарко перемивала та перетирала миски, ложки, — її молоді літа так перед очима і стали. Пригадалися їй тодішні подруги, парубки, їх ігри, жарти, співи. Де воно все те ділося? Одні, як і вона, стали вже нікчемними, тішаться своїми дітьми, другі під землею тліють. Не за горами і її черга. Отак живи-живи, умри — заховали тебе, заховали з тобою все, чим жила, чим боліла, мучилася. І людина, як та квітка, — поки цвіте, то й любуються люди нею, а одцвілася — нікому не нужна. Тільки й радості зазнаєш, поки молода та сама собі, а вже тільки вийшла заміж — коли-не-коли, у свята хіба, зазнаєш спочинку, а то довічна праця, щоденна турбота і вгору не дадуть глянути. Їй сплила на думку стара пісня:

Гуляй, гуляй, дочко,
Поки молодая;
Бо як стара будеш —
Гулять позабудеш.
Бо як стара станеш —
Гулять перестанеш... —

і вона зітхнула глибоко-глибоко та важко.
Поки мати отак гадала, дивлячись на дочку, тим часом Пріся поперемивала, поперетирала все, нарядилася у нове плаття і сіла коло вікна дожидати Домочки. Не сходили її очі з шляху, з гори, тоді як думкою вона була аж на Миколаївській. Їй увиджувалися знакомі, їй учувався їх веселий гомін, регіт. «І чого ота Домочка так довго не йде? Що там у неї за діло таке? У неї ж наймичка є, що за неї зробить, а в нас немає, і то я вже управилася...» Коли засіріє що біле або сіре на горі, вона аж шию витягне, очима упнеться... То Домочка, певне, вона, вона... Ні, то не вона, то хтось другий, повернуло у вулицю... І зраділі очі наливаються слізьми. Уже Прісі аж обридло ждати, обернулася назад — і мати вже заснула, а вона не йде. Господи! Та й мнеться ж! Аж ось на горі і справді заколихалася її постать, забіліло біле плаття, підперезане червоним шовковим поясом, зачорнів на голові тонкий шерстяний платок... «Вона, вона!» Спускається з гори, прямо прямує до їх двору. Пріся, мов укусило що її, кинулася і стрілою помчалася на двір зустрічати забарливу подругу. Коло воріт вони стрілися і кинулися одна до одної цілуватися.
— Господи! Як довго барилася! — укоряла вона її.
— Коли б ти знала, Прісю, як у нас водиться, і то насилу вирвалася. Учора поливали хваетон, а сьогодні знову зібралися похмелятися. І в пеклі, здається, таке не заводиться, як у нас, — виправлялася Домочка, та й то даремно. Пріся вже забулася, що так довго ждала і мучилася, тепер вона обдивлялася з ніг до голови Домочку, любувалася її убором.
— Де ти купувала пояс? От пояс, так так! А в мене, бач, яке плаття?
— Гарне! — похвалила Домочка.
— Твоє краще. Твоє пополам з шерстю, а моє бумажне.
— Так у тебе гарно пошите. Бач, як сидить, а в мене, мов мішок.
— Де ж? Ні, і в тебе гарно-бо. Зате мої ботинки кращі від твоїх.— І Пріся виставила ногу. Домочка глянула; невеличка ніжка Мов виточена здавалася у невеличкому ботинкові, Домочка виставила свою, і тепер ще дужче видно було красу ноги Прісіної — кругленька, маленька, на високих підборах, з мідними блискучими підківками, тоді як у Домочки здорова, груба нога, насередині зморшки, підбори широкі, низькі, скоріше здавалася у чобіт взута, ніж у ботинок.
Подруги з чобіт перейшли на друге: на платок, на серги, на намисто, на коси, довго обдивлялись одна другу, стоячи коло сіней. «Боже ж мій! — скрикнула, оханувшись перша, Пріся. — Стоїмо тут та тільки гаїмось, а там за нас усе гуляння перегуляють», — і мерщій кинулася у хату подивитися, чи мати спить. Домочка хотіла і собі іти.
— Не йди, не йди, Домочко, — тихенько прохала Пріся, — мати, як устане та ще з тобою заведе розмову — знову загаїмось. Я тільки платок візьму, та й підемо.
Домочка дожидалася коло сіней. Пріся справилася минутою. Тихо ускочила у хату, ухопила платок з вікна і на пальчиках вийшла у сіни.
— Ідеш? — почувся голос матері.
— Іду.
— Зачиняй же сіни.
— Добре... Ходім, ходім, Домочко! — мерщій турбувала вона подругу, і не ходою, а бігом помчались вони з двору.
Всю дорогу бігла Пріся, і на гору не було їй важко, на гуляння несло її. Домочка, здоровіша від Прісі, не змогла ніяк зійти за своєю подругою.
— Та підожди, — зупиняла Домочка, — як вітер той, мчиться, ніяк не поспішиш.
Пріся реготалася, сміялася з Домочки, що вона важка така, неповоротлива, і, підпустивши до себе, знову як майне!
Вийшли на половину гори. Пріся, рум'яна, весела така, стала піджидати подруги, Домочка ледве ноги несла, важко дишучи.
— Ох, не зійду! Ох, упаду! — жалілася Домочка, червона уся, аж потом полита.
— Ото яка корова! — глузувала Пріся. — Звикла дома сидіти, а якби, як я, разів з чотири у день, одмахала у город та з города, то привикла б по горах ходити.
Домочка зовсім знемагала, бралася за коліна, утирала великі каплі поту з червоного лиця.
— Постоїмо тут... Он звощик з гори їде, наймемо його, хай повезе!
— За що, за п'ять пальців? — сміялась Пріся. — Та ну вже, вилазь! Ото важка!
Домочка порівнялась з Прісею і стала. Звощик спускався з гори. Глянула Домочка — то ж їх звощик, Павлушка, видно, додому обідати їхав. Глянув і Павлушка на дівчат і зразу пізнав.
— Здрастуйте, баришні, — привітався він, рівняючись з ними. — Куди, на гуляння?
— На гуляння, — одказує Пріся, — та ось цієї ніяк не винесу на гору.
— Сідайте, підвезу! — крикнув Павлушка і повернув коней.
Домочка така була рада і перша скочила у фаетон, за нею Пріся. Павлушка погнав коней. Рівно, дружно беручись, помчали вороні на гору, тільки силозні у їх клекотіли, фаетон, мов коляска, хитався на високих ресорах і хитав обох молодих подруг, що, позсувавши чорні платки з голов на плечі, важно порозлягалися на м'якій подушці. Домочці це була не первина; її і батько скільки раз вивозив з дому, і Павлушка, стрівши не раз на горі, підвозив додому, те ж і за ворітьми, стрівши Павлушку, вона сідала у фаетон, щоб хоч двором прокотитися. Вона любила їздити на фаетонах — хитає, а не підкида тебе, і м'яко так усюди, мов на перині несуть тебе. Вона вже привикла до сієї їзди, не дивно, коли вскочивши в фаетон, сиділа вона смирно, покійно. Прісі ж це була первина. Вона скільки раз бачила, як пани котили по городу, як, розлігшись, хиталися на ресорах, — все це піднімало у її душі таке бажання, будило у серці заздрість. «Уже ж хіба не я буду, хоч у матері украду того семигривеника, а проїду хоч з однієї вулиці у другу», — думала вона і, як бога, ждала того щасливого часу, коли у її кишені буде її семигривеник. Тепер і без семигривеника справдилося її давнє ждання. Господи, яка вона рада, яка щаслива! Очі горять, серце так утішно б'ється, як її тихо хитає, як м'яко сидіти. Проїжджаючи повз прохожих, вона не здержиться не засміятися! «От вони, аж зігнувшись, вилазять на гору, а я сиджу покійно», — горіло на її лиці, світилося у її очах. І вона сама помагала підкидатися, хиталася з одного боку на другий, як та риба, що довго побула на березі, дихала важким повітрям, і коли, здавалось їй, послідні часи приходили, її кинуто знову в воду, від радості вона то поринала глибоко на дно, то виринала наверх води, крутилася, бігала. Так раділа і Пріся. «Боже, яке щастя! Недаром ті пани одно їздять. І, скажи ж, видумають таке... Що то ті гроші?!» — і вона сама собі пожаліла, чому і вона не пані, чому не багачка, — тоді б одно знала — їздила! Павлушка під'їхав до Миколаївської, на котрій, як стіна, стояли і по той, і по другий бік люди.
— Стій! — обізвалась перша Домочка, а в душі Прісі так і похолонуло.
— Чого стій? Ну, та я вас покатаю. Хай другі топчуться.
Ув очах Прісі заграла радість — вона хоч цілий день могла їздити.
— Ти ж не їв і досі нічого, — каже Домочка.
— Я?—обернувшись, спитав Павлушка. — Ради таких баришень я три дні готов не їсти та катати. Ану, виправляй ноги! — крикнув він на коней і погнав. Дрібною риссю пішли коненята. Мухою помчався фаетон по широкій, битій каменем улиці, тихо хитаючи на ходу Домочку і Прісю. На щоках обох молодих дівчат зайнялася краска радості, з очей світився здавлений сміх. Другі ходять, волочаться, а вони порозлягалися — катять! Знай наших! Люди, що порозсипалися по перехрестях усякими купами, розступалися, розходилися, даючи дорогу.
— Домочко! Домочко! Он-он, дивись, Анютка дивиться, он Маруся, Хвеня... — крикнула Пріся, штовхнувши під бік подругу.
Домочка оглянулась. Стояла купа дівчат і парубків; дівчата замахали платками, хлопці деякі зняли картузи.
— Куди се? Куди? — кричали дівчата. Пріся мала одгукнутись, та вже далеко од'їхали.
— Бережись! — гукнув Павлушка, аж подруги кинулися, на п'яного чоловіка, що переходив їм дорогу. П'яний тихо підвів голову, тихо зостановився, хитнувшись назад.
— Панії! — сказав і почвалав далі, розхитуючись на всі боки.
— Право! — гукнув знову Павлушка на проїжджого звощика, що віз цілу панську сім'ю. В одну мить вони розминулися, так що Пріся не розгляділа, хто там і сидів. Пріся уся не своя сиділа. І «бережись», і «право» якось так чудно і гарно одкликалося у її ухах, якась така радість обнімала серце, що не будь так багато народу, вона кинулася б на Домочку і задавила б, здається, у своїх обіймах, обсипаючи гарячими поцілунками.
— Чи вернемось, чи об'їдемо кругом садка? — спитав на бігу Павлушка.
— Кругом садка! Кругом садка! — гукнула Пріся. Павлушка повернув управо. Там уперед скільки пар і фаетонами, і другими легенькими екіпажами котили, ганялися наввипередки. Павло пустивсь і собі. Піднялась така гоготнява залізних шин об кам'яну дорогу, що все зливалося в один довгий гук: не то людського гомону не стало чути — не можна було розібрати, що говорила Пріся Домочці; прохожі, як мухи, мелькали, здоровенні палати, здавалося, одна поперед другою бігли їм назустріч. У Домочки та Прісі ув очах почало рябіти, в голові крутитись.
— Павлушко! Павлушко! Я боюся! — не вспіла викрикнуть Домочка, як Павлушка, давши круга, знову повертав на Миколаївську; з його вже було доволі, він усіх обігнав, одного тільки губернаторського сірого жеребця, то й то б хто його знає, коли разом, бува, рушили з місця. Павлушка тепер був трохи лиш не радніший від дівчат.
— От каліки там ті ж!—обертаючись до Домочки, сказав він. — Навзаклад піду, ніхто з їх, — і вказав рукою на проїжджих, — не вийде проти моїх. Ох, голуб'ятка! Тепер спочиньте ж трохи! — пожалів він скотини, що з чорної зразу ж стала аж сіра. — Шажком, шажком! — і почав наддержувати. Коні тільки прискали та мотали головами, їдучи тихо Миколаївською. Домочка і Пріся почали роздивлятися людей.
— Що воно, що воно? — одно чули вони по той і по другий бік улиці, і тисячі очей уставилися на їх. Дівчата запримітили тільки, що очі панянок, як горох від стіни, відскакували від їх — чи заздрість, чи призрість їх так швидко одривали? Паничі сміялися уголос.
— Отаких ще й не бачили!
— З перевулка?!
— Ні, міщанки форсять. Он та, дивись, щупла, як губами маніриться.
— А та з веснушками, брат, нічого,
— Передки добрі! — говорили між собою паничі.
— Дарія Петровна, наше вам! — скидаючи картуз, здрастувався молодий один міщанин у довгому синьому балахоні, у високих рипучих чоботях, червоний, як жар, на виду.
Домочка поклонилася.
— Чи бач, як наші форсять? — чулося з купи, де стояли і сині, і чорні, і сірі притерті балахони поживших ремісників: ковалів, прасолів, шевців, кравців.
— Хто се?
— Та се ж Стешенківна.
— Чи бач? Чого се вона так важно?
— На кінці віку!
— Як на кінці віку?
— А так: батько замотався, як теля біля прикорня, може, швидко посадять туди, де великі вікна, — так дочка і задає форсу.
— На кінці віку! Бодай тебе, Йосипе! І видумав таке!
І купа зареготалася.
— Чи не дума і ся іти по стежці старших?
— Атож! Чого ж його дожидати? Батько сам привід дає. Там така любва з товстою Оленою, що брат ти мій!
— Любва? Тьху!
Домочці було гірко слухати такі речі про своїх сестер, про батька. Дома вона тільки й чула одні ласкаві слова, єхидні похвалки, а тут на самоті? Коло серця їй зразу запекло. Вона пізнала цього Йосипа, не раз він у їх був, не раз напивався з батьком п'яний такий, що світу білого не бачив, а тепер он що говоре!
Вона б, може, і геть-то засумувала, коли б не побачила своїх знайомих товаришок, що стояли на ріжку улиці, махали руками і кликали до себе.
— Прісю! Он Анютка, Маруся. Устаньмо та походимо ще. Постой, Павлушко.
— Тпру! Уже годі?
— Годі! Буде.
Домочка і Пріся повискакували і, не озираючись, пішли до дівчат. Зразу між ними почався крик, регіт. Віталися одна до другої, здрастувалися, беручись за руки, розмахуючи і трясучи їх так довго, як завжди роблять це міщани. Парубки собі підходили, давили пальці дівчатам так, що аж вони злипалися. Відкілясь і Грицько Кравченко взявся і зараз посунувся до Прісі.
— Каталися, Єфросініє Карпівно?
— Каталися, каталися! Та гарно як, боже, як гарно! — радісно викрикувала Пріся.
— Как же, гарно! — піддакнув Грицько.
— А нема краще, як пішки, — обізвалася Анютка, якось підстрибуючи. — Пішки — нема замішки! — і козирнула на прохожого панича, що йшов собі, поскрипуючи чобітьми і розмахуючи тоненькою паличкою.
Маруся догляділася і, нахилившись до Анютки: «То він?» — спитала. Анютка кивнула головою: він, мов. Маруся провела панича очима, потім зглянулася з Анюткою, і обидві засміялися.
— Чому ви смієтесь? — спитала Домочка.
— Еге, не всім же і знати, — одказала Анютка.
— Там клятий! — мовила Анютка, глянувши на Марусю, і знову обидві зареготали.
— Чого вони регочуть? — обізвалась Пріся, дивлячись на Домочку. Домочка тільки здвигнула плечима.
Пріся кинулася до Фенинки.
— Фенинко! Ти не знаєш, чого вони регочуться?
Фенинка, низенька, товста дівка, обернулась до подруг, подивилася-подивилася: «З дурного ума!» — метнула і одвернулася.
— Фенинко, ти б, може, поздоровкалася! — сказала Анютка, кивнувши головою на вернувшого назад панича. Фенинка глянула та так [і] залилася реготом, припавши до подруги.
— Чого ви, бісові сороки, скрегочете? — крикнув до їх здоровенний, довгобразий парень, що закинувши руки попід каптаном і збивши шапку аж на потилицю, ішов саме проти їх, плутаючи ногами.
— Тимошка! Тимошка! — почулося у дівоцькому крузі, і всі зразу розступилися, даючи дорогу велетневі.
Тимошка пройшов, кинувши бистрим оком на той і на другий бік дівчат, саме в середині клацнув якось так ротом, що аж луна пішла і всі дівчата здригнули, і, коливаючись, пішов далі.
— Ну, цей і лизнув! — обізвався хтось тихо.
— Хто ж це? — спитала Домочка.
— Хіба не знаєш? — одказала Пріся. — Він у ковалях. І щодня п'яний. А як п'яний, гіршого чоловіка немає на світі — як самашедший, хто б тут не стояв, так і лізе на людей.
— Звісно, п'яному по коліна море! — додав Грицько.
— То чого ми стоїмо на одному місці? — спитала Анютка. — Ходімо далі, — і перша рушила, за нею другі. Грицько норовив, як би плече повз плече іти з Прісею. Пріся тепер була несказано щаслива: раз, вона покаталася, а друге — дівоцьким непримітним мов поглядом зрівняла своє плаття з платтям других подруг, і воно їй здалося не тільки пошите краще, а й на колір красивіше, втретє, — і ботинки її були куди менші, лежали на нозі куди краще, рипіли куди дужче від ботинок хоч би й Анютки, а в Анютки вони куди хороші були, а вчетверте, і те, що за ними Грицько швендяє і норовить порівнятися не з другими, а тільки з нею однією. Найменша між дівчатами зростом, з невеличкою рум'яною пичкою, на котрій якось задрався трохи угору носик, що так приходилося до лиця їй, світилися чорні бігучі очі, вона виступала швидко, перебирала ногами бистро, налягаючи на гострі високі каблуки так, що вони безперестанно рипіли. З лівого боку її йшла своєю важкою, валькуватою походкою Домочка, немов для того, щоб порівняти постать обох і сказати, що Пріся куди краща. Вона сама це чула, через те і виступ така дрібна, і постать струнка, і личенько весело-щасливе.
Домочка була якась смутна, з того часу, як вискочила з фаетона, як поїхав Павлушка собі, її мов що за серце вщипнуло і привіт подруг не розвеселив її, він якийсь був холодний, нещирий, по очах вона запримітила заздрість їх, цурання. «Бач, багачка, розкатує собі, куди ж їй з нами рівнятись», — мов казав їх погляд, і, привітавшись, вони ні словом більше не обзивалися до неї. їй здавалося, що вона тут поміха якась, лишня для всіх. Бач, Анютка, Маруся і Фенинка як щебечуть між собою, кожного прохожого не минуть, зміряють очима, знайдуть що смішне і зарегочуться... Пріся тута ж, коло неї, і та так весело щебече з Грицьком, а вона одна за ними суне мовчки, ні з ким їй словом перекинутись, нікому розговорити її... лишня, лишня! Будь тут Павлушка, і вона б не мовчала, він би і її розсмішив, і вона б весело щебетала... Так немає ж його. Та хоч би і він був, їй якось ніяко з ним ходити — він, наймит, гуляє з хазяйською дочкою, скажуть люди. Їй і так дозоляє своїми словами Олена Трохимівна, вона і так повинна критись не то від неї, а от при Прісі, подрузі, вона посоромилась спитати його, чи він жонатий... А то ходити з ним бік біля боку, розмовляти, як з рівним... Тоді увесь город скаже — злигалася дурна Домка з своїм наймитюгою. І Домочка перше з роду пожаліла, чого вона вийшла на гуляння, послухалася Прісі, не зосталася дома. «Дома друге діло, дома і сторонню розмову можна затерти розмовою по хазяйству, коли б запримітила, що хто іде. А тут? Лишня, лишня!»
Такі думки снували у Домчиній голові, і вона, не примічаючи прохожих, тяглася за подругами смутна-невесела, їй аж досадно було, коли вона чула, як Анютка плела що-небудь, аби більше нареготатися, як Маруся зачіпала прохожих знакомих їй парубків, паничів, як Фенинка мовчить, мовчить, та як ляпне що-небудь, аж сторонні зарегочуться. І весело ж їм! І то правда, чому їм не реготатись?.. Худа слава ходила про їх по городу. Анютка і тепер живе з прикажчиком, Марусю бачили, як вона темної ночі гуляла з паничем, обнявшись, до Фенинки, усі знають, фельдфебель ходе. Чого ж їм? Для них усе рівно. Їм нічого теряти. А тут і себе бережи, і других стережися. У жилах Домочки, видно, багато улилося не батькової, а материної крові. І з виду вона здавалася не міщанською дочкою, а простою селянською дівкою, тільки одітою у міщанський убор. Вона не те, що старші сестри її, бистрі, самостайні, на все здатні. їм нічого було кинути рідну оселю і піти на содержаніє. Ні сором батькові, ні сором самим не здержав їх. Їм аби самим добре було, а то плювати вони хотіли на все. «Усі під богом рівні, — казали вони, — і пани, і міщани, і багаті, і бідні, і путящі, і безпутні. Усі помремо, усі в землі будемо — зрівняємося. А поки живемо — живи, як краще!» І от хіба їм тепер погано живеться? Недавно середня приїздила у город на ярмарок... Одіта, як пані, у шовк та злото, ще і тут понабирала на троє платтів. Щаслива!..
— І чого б я тут тинявся? — почула Домочка знайомий голос Федора Скляра, парня-красня, високого, статного, великого гуляку, брехуна, сміхотвора.
— Ходимо та тебе шукаємо, — одказала, скалячи зуби, Анютка.
— Туди к бісу! А я був коло колисок. Думаю, може стріну яку знайому душу, щоб похитала. Та й стрів: один кацап ходить коло свого квасу та тараканів коряком викидає.
— У-у, і видума таке! — разом, морщачись, промовили Маруся і Пріся.
— Чого видума? При моїх очах викинув коряк тараканів, ще і пацюка за хвіст витяг.
— Та ну-бо, Федоре, — скрикнула Анютка і сплюнула.
— А ви квас п'єте? З тараканами та пацюками?
— Я бутилочний! Я ніколи не п'ю з шаплика, — щебече знову Анютка.
— А в бутилочному мухи подавлені...
— Федоре! — крикнула Анютка і одвернулася.
Дівчата повернули назад. Тепер тільки Федір запримітив Домку.
— А, Домнікія Пилипівна! Скільки літ, скільки зим? — привітав він Домочку. — От хто мене покатає, — і Федір так моргнув, що всі зразу так і зареготалися.
Домочка призро глянула на Федора і не втерпіла засміятися.
— Чи воно личить дівчатам парубків катати? Скоріше парубкам треба дівчат покатати, — одказала Домочка.
— Та я б покатав вас усіх, та чортма грошей.
— У тебе нема? — спитала Маруся. — І свині, мабуть, не їдять.
— Був карбованець, та...
— Пропив? — увернула Фенинка.
— Правда, ой правда! І дасть же бог такий розум, щоб зразу відгадати.
— Тут і розуму не треба, треба тільки глянути на вид.
— А що він, полущився?
Дівчата зареготалися.
— Де тобі полущився, зовсім порепався!
— Так-так, а я й думаю, чого се на мене так дівчата заглядаються?
— Та того ж таки.
— Бач, сам карбованця пропив, а нема того, щоб дівчат церковним попоштувати, — сказала Анютка.
— Церковним? — і Федір поліз у кишеню, витягаючи п'ять копійок. — На п'ять копійок буде? — спитав він, показуючи гроші Анютці.
— Що ж там на п'ять копійок? Хіба нас мало, уже не менше півкварти.
— Іде! — крикнув Федір. — От люблю таких, що не скриваються... Так куди ж ви? — спитав він на перехресній вулиці компанію, що направлялася прямо.
Анютка, Маруся і Фенинка стали, Домочка, Пріся і Грицько пішли далі.
— Куди ж підемо? — спитала Анютка.
— Куди? До Оврама, у погріб. Ходімо! — і Федір, моргнувши, повернув в улицю.
Анютка повернулася назад. Домочка і Пріся уже геть одійшли.
— Домочко! Прісю! Куди ж ви?
— Ми прямо, — сказала Пріся.
— Та ну, годі. Вертайтесь. Вертайтесь, я щось скажу.
— Я не піду, — сказала Домочка Прісі.
— Єфросінія Карпівна! Домнікія Пилипівна! Ходім, — почав Грицько. — Ходім. Не будете пити — посидите. Пряників візьмемо. Пряники будемо їсти. Ходімо.
— Та йдіть, я щось скажу, — гукала Анютка.
Ті вернулись.
— Бач, які? Чого ж ви од компанії одстаєте? — укоряла Анютка.
— Ми на колиску підемо, — одбріхувалася Домочка, їй так чудно і соромно було іти у погріб вино пити.
— Та хоч посидіти. А потім і підемо, усі разом і підемо, — прохала Анютка.
Домочка глянула на Прісю, Пріся на Домочку... Пряники, колиска... і всі разом підуть; се підманювало їх не одрізнятися од компанії. Уп'ять же погріб, вино... якось страшило їх.
— Ну, чого ж стали роздумувати? — підганяла їх Анютка, побачивши, що Маруся і Фенинка уже доганяли Федора. — Буцім незнакомі хлопці. Федора ж знаєте? Грицька знаєте? Що ж вони, вкусять вас? Половину над'їдять? Ходімо! Ну, вже ж не пущу! — скрикнула вона, підбігши до Домочки і ухопивши її за руку.
Домочка пішла, за нею Пріся і Грицько.
— Я зараз, — гукнув Грицько, забігаючи у лавку. — Минуткою! — і скрився.
Дівчата припустили ходу, щоб наздогнати своїх. Поки вони порівнялись з ними, Грицько уже виткнувсь з лавки, несучи під рукою щось у бумагу заверчене.
— Он і Грицько, — озирнувшись, сказала Пріся.
— Та він наздожене, — заспокоювала Анютка, потім почала сміятись, як вона погуляє, уп'ється.
— Давно вже мені хочеться упитись, аж під серцем пече, так хочеться. Тепер хай Федір постача, сама з відро вип'ю! — сміючись і світячи очима, сказала вона.
Домочка подумала, який буває п'яний, і аж злякалася Анютки.
— Що ж ми будемо робити з тобою, як уп'єшся? Не нести ж тебе.
— Хіба Федір не довезе? Накинуся на нього мокрим рядном: вези. Я йти не здужаю, точуся, — і почала показувати, як вона буде точитися, як буде верзти.
Пріся і Домочка сміялись.
— Що то? Ще тільки й до погреба не дійшла, та вже впилася? — спитала Маруся.
— Упилася... Впилася, моє серденько! Що ж? П'яненька! — почала кривити Анютка п'яну бабу.
Дівчата зостановилися, дивились на Анютку, потішалися з неї, реготалися, а Анютка, мов нарошне, точилася, верзла таке, що і на голову не злізе.
— Та годі тобі, Анютко, дуріти! Дивись, хто подума, що справді! — спиняли її дівчата.
Та нема спину Анютці. Вона дедалі ще більше та більше дуріла. Проти них ішла проста селянська молодиця. Анютка нарошне поточилася на неї. Та оступилася, даючи дорогу, якось чудно глянула на неї.
— Та й нализалася ж! А дівкою зовешся! — сказала молодиця.
Дружний регіт усіх дівчат покрив слова молодиці. І Анютка не видержала і аж падала, так реготалася. Молодиця тільки плюнула і пішла своєю дорогою. Дівчата доганяли Федора, котрий стояв уже коло погреба.
Погріб вироблений був якраз у стіні, і боки його шиї увішані здоровенними вивісками, на котрих намальовані виноградні кетяги, груші, яблука і другі прикраси. Тільки його вхід чорнів здоровенною прогалиною та круті униз східці з перилами казали, що то погріб, а з улиці він скоріше здавався лавкою, так чепурно прибрав його жид.
— Ось де наше царство небесне! — ткнувши рукою, сказав Федір і перший скрився у йому. Одна по одній спустилися і дівчата у темні посмерки.
— Отут будь п'яна, — сказала Фенинка, — то сплоха не вилізеш.
Домочка і Пріся вступали у темний морок з якимсь страхом, з якоюсь тривогою у душі. Серце у тої і у другої так якось чудно билося! Що, як хто з знакомих побаче, скаже батькові, матері, — думала і та, і друга. Швидко надвірний світ для їх зовсім скрився, недогарок лойової свічки, що стояв на стойці, присвічував дорогу: світ його був блідий, люди здавалися чорними стовпами, від них падали ще чорніші тіні. Домочці і Прісі стало зовсім страшно, не раз вони натикалися на своїх подруг, або хто з їх налазив їм на ноги.
— Сюди! Сюди! — гукав з печери Федір, і голос його глухо бубонів, мов не Федорів голос, а чийсь чужий, розбишацький.
Дівчата помацки товпилися одна коло другої. Хоч убий — нічого не видко! Ось хтось спіткнувся на поріг, хтось ударився лобом об одвірки і засичав.
— Дужче! — хтось вимовив, і роздався сміх.
— Та йди хоч уперед! — крикнула Анютка на невеличкого жидьонка, що ніс ззаду них недогарок свічки. Жидьонок вискочив і пішов уперед. Жовтою плямою здавався той світ і подавався все далі та далі. Померки густішали, повітря робилося холодніше, вогкіше, здавалося, що усі спускалися ще далі униз.
— Чи не на той світ ми зайдемо? — думала Домочка, держачись за руку Прісі.
Світло повернуло направо, потім наліво, заблищало на якійсь стіні і скрилося у невеликій конурці. Коли усі туди увійшли, посідали, роздивилися, що то не конурка була, а прямо хата або скоріше хижа, зроблена з дощок. Кругом під стінами стояли лавки, посередині їх стіл, одної оселі не видно було, вона заснувалася у густому чорному мороці.
— Кварту церковного! — гукнув Федір.
— Сейцаш! — одказав жидьонок і, як біс, не знать де і дівся.
— Та тут он як! — промовила Пріся, обдивляючись кругом. — Так, як у хаті.
— А ви уперше? — спитав Грицько.
— Уперше.
— Поживеш більше — ще й не цього дознаєшся! — сказала Фенинка, а Анютка і Маруся зареготали.
Це зразу донісся до їх якийсь нестямний стук, крик, п'яне варнякання.
— Хто то? — з ляку насилу вимовила Домочка.
— Хіба, ви думаєте, тут ми одні? — каже Федір. — Тут без нас багато є. Отам повно народу, — і ткнув пальцем у двері.
Гук ще раз почувся.
— Давай нам ще біленького. Чуєш? Біленького! Красненьке ми вже пили!
Домочка ще дужче злякалася: то був голос її п'яного батька.
— Ой лихо! — скрикнула вона. — То батько! — Підвелася і, коли б видко було, тільки б і бачили її, так горенько ж — хоч око виколи.
— Ага, ага! — засміялася Анютка. — Що як візьме та й прийде сюди?
У Домки не то у душі — у ногах похолонуло. «Ну, що як прийде, пізнає?..»
— Ні-ні, не бійтесь, — утішав Федір. — Сюди ніхто не зайде, а хоч і загляне, зразу не побаче, не пізнає. Сидіть безжурно та винце пийте! А що ж його й досі немає? Гей! — крикнув він, стукнувши кулаком по столу.
Жидьонок біг, несучи дві пляшки вина, під рукою піднос, а в кишенях драного балахона сім стаканчиків. Похапцем, брязкаючи посудою, установив він усе на столі і миттю вибіг.
— Ану ж, стара! — обізвавсь Федір до Анютки. — Ти ближче сидиш — потчуй.
— Яка я стара? — жартувала Анютка, беручи пляшку і наливаючи вино у стаканчики.
— А то ще молода? Наливай, наливай усім! — і, не дожидаючи, ухопив крайній налитий стаканчик і зразу наполовину осушив.
— Поки я наллю усім, то ти по одному усі осушиш, нікому й не достанеться, — сміється Анютка і, наливши у стаканчик, брала його і становила перед кожним.
Перші ухопились за стаканчики Маруся і Фенинка, Грицько теж не одставав. Послідній налила Анютка собі і, надпивши трохи, присмакувала.
— Та й добре ж яке! От якби до його пряників або чого солоденького.
Грицько витяг з-за спини жмут паперу і мовчки положив на столі.
— А це що? — спитала Анютка, розвертаючи. — От догадливий хлопець! — скрикнула радо вона, витягаючи невеличкі круглячки і кидаючи їх у рот.
— Не таких тобі круглячків тепер би! — сказав Федір.
— А яких же?
— Таких, які щовечора носить тобі прикажчик.
— А заськи!
— Бач, біси його батькові, як до вина, так любий і милий, а як до круглячків, то й заськи.
— Піди умийся тричі.
— Як умиюся, то й не подивлюся, — каже Федір, осушивши свій стаканчик і наливаючи другий.
— Та пий! — штовхнула Фенинка під бік Анютку. — Бач, он уже другий люди п'ють.
— Нехай воно так сказиться, — сказала Анютка, хватаючи у руки другу повну пляшку, — кому вина забажалося, а хто вип'є. Допивайте ту, а сю я сама доп'ю, — і поставила пляшку за собою.
— А он наші первачки і зовсім не починали, — сказала Маруся, вказуючи на повні стаканчики коло Домочки і Прісі.
— Чому ви не п'єте? Пийте, дурні, скоріш, то, може, й по другій достанеться, — крикнула Анютка.
Домочка і Пріся зглянулись. «Чи пити їм, чи ні? — подумала кожна. — Може, воно й не добре». І разом потягли руки до стаканчиків, разом узяли їх і разом надпили потроху. Солодко-кисленька водиця розійшлася у роті. «Ні, добре! — подумали. — Куди краще від квасу». І ще раз хлиснули, ще.
— Таке можна пити! — уголос подумала Домочка, дослухаючись, як щось тихо запекло коло серця, закрутило трохи у голові.
— Розкуштували-таки! — урубала Фенинка, і всі зареготались.
— Як поживе більше, то й не до такого докуштується, — піддержала Маруся. Регіт знову знявся, зареготалась і Пріся і, похлинувшись, закашлялась.
— А та як поспішає до другого! — сказала Анютка, указуючи на Прісю.
— Похлинулася, — осиплим голосом ледве вимовила Пріся і знову залилася кашлем.
— Пряничком закусіть! Закусіть пряничком! — підсуваючи пряники до Прісі, сказав Грицько.
— От і видно, хто кого любить! — сказала Анютка.
— А ти думала, для тебе ті пряники? — каже Фенинка.
— Ото не смійся! — умішалася і Домочка, виговорюючи Прісі, і знову допила свого стаканчика.
Вино яке не добре і не смачне, а все ж хміль. Ніколи не питущі Домочка і Пріся зразу почули якусь теплу у серці радість, якийсь веселий моторок у голові. 1 балакати їм хотілося, і жартувати, і реготатися. Ув обох очі якось блищали, личко трохи покрилося краскою, і зітхання не було таке важке, як здалося, коли вони тільки уступили в погріб.
— Ану налий мені ще! — прохала Домочка Анютки.
— Отак дівка! — відказала та, регочучись. Домочка собі реготалась.
— Чого ж воно таке добре? — і трохи надхлиснула з налитого стакана.
— Домочко! Батько он! — хотіла злякати Маруся.
— Нехай тепер собі! — каже Домочка, сміючись.
— Тепер і батька не страшно? — спитала Фенинка.
— Чого ж його страшно? Хіба він звір? — умішався Федір, позираючи лукавими очима на рум'яну Домочку.
— Як він щодня п'є, так я йому нічого не кажу, а я один, може, раз на віку... Що ж він мені скаже? — храбрилась Домочка.
— Та ну, не храбрись! Як дізнає товста Олена, то вона тобі дозоле! — каже Фенинка.
— А вже проклята! І в мирі, здається, гіршої немає... Сказано, їсть, сказано, їсть, як іржа те залізо, — жалілась Домочка. Досі вона мовчала за Олену, тепер на неї найшов час сповідатися, розкрити настіж свою душу, розказати свої болі, свої негоди. І, не дивлячись на подруг, дівчат, що сміються з неї, на хлопців, що якось мовчки лукаво слухають її, — вона почала вичитувати усе, все, що наросло у душі, накипіло на серці. Не скрила ні вчорашнього случаю, хоч усі уже реготалися, коли вона з гнівними очима розказувала, як вони на очах її цілувалися, лягли і сопли обоє, як кнури.
— Дойняв, значить! — сказав Федір, і нестямний регіт трьох дівочих голосів покрив гомін Домочки.
Розмова далі та далі повертала на срамну стежку. Федір розказав, як його чоловік піймав коло своєї жінки і, коли б не бистрі ноги та не надежна спина, — не пив би він більше вина з ними.
— Так тобі і треба! Не мостись до молодиць! Горнись до дівчат! — сказала Анютка.
— Уже як такі дівчата, як ти! — прямо рубав Федір.
— Ще такі й не подивляться на тебе, щоб ти знав! — уколола Маруся.
— Та ну, не форси! От дівчина так так! — каже Федір, показуючи на Домку, і, не довго думаючи, обняв і поцілував її у гарячу щоку.
Домочка тільки ударила кулаком по спині Федора та гидливо якось витерла щоку. Анютка, Маруся та Фенинка зареготалися.
А тимчасом як тут ішла така баталія, Пріся і Грицько, сидячи собі рядком одно коло другого, щось шушукались, у Прісі світилися, як углі, очі, а Грицько все норовив заглядати у їх. Мов незнарошне його рука занеслася за спину Прісі, і він, не глядючи на других, притиснув її до свого боку, Пріся, теж не вдаючи, що другі дивляться, покірливо притулилась до Грицька.
— А вгадайте, чи чот, чи лишка? — покриваючи рукою пряника, спитала вона.
— Що дасте? — пита Грицько. — Поцілуєте?
Пріся, іскрячи очима, похитала головою; такого, мов поганого, та цілувати.
— Чот! Чот! — крикнув Грицько.
— Лишка, лишка! — щебече Пріся.
— А нуте, нуте!
Полічили пряники, вийшло попарно.
— А що? А що? — радо кричить Грицько.
— Що?
— Угадав.
— Так що, що угадав?
— Як що? Ми на парі йшли. Цілувать мене!
— Завтра з спішком.
— А ті, дивіться, як одно до другого припали! — указала Анютка на Прісю та Грицька.
Пріся зразу одскочила.
— Куди ж ви? Куди? — ловить Грицько за плаття Прісю. — А парі!
— Які парі? Я не йшла на такі парі.
— Що там у вас за парі? — умішались другі і порішили цілувати Прісі Грицька. Пріся не хотіла, одмахувалась і руками, і ногами.
— За що я його буду цілувати? Якби він купив ще фунт пряників.
— Добре, куплю, — згоджується Грицько.
— Не хочу, не хочу! — замахала руками Пріся.
Після спору та крику рішили так: Грицькові поцілувати Прісю і купити фунт пряників, а Федорові Домочку і поставити кварту вина. Не довго думавши, хлопці кинулися до дівчат... Роздався крик, писк, стусани і поцілунки. І все це зразу покрилось ляском у долоні і нестямним реготом.
— Гей, вина! — гукнув Федір, ударивши кулаком об стіл, аж пляшки і чарки забряжчали.
Жидьонок ускочив.
— Кварту вина!
Жидьонок, ухопивши пляшки, скрився.
— І нащо те вино? — каже Домочка, поправляючи платок на плечах, бо від борсання він зсунувся аж за спину.
— Зоп'ємо, Дарія Пилипівна, такого солодкого та не зопити, — протираючи вуса, сміється Федір.
— Ще хіба мало? — каже Пріся.
— Що ми цього вина понадушили, — одказує Грицько, — поки був Комар, страсть. Відрами, бувало, прямо бере. Компанія, бувало, душ на п'ятнадцять-двадцять набереться. Куди його вина душити! От друзяка був, от товариш.
— А тепер же де він? — пита Анютка.
— Тепер? Дурний!.. — одказує Грицько. — Забажалося на жидові верхи попоїздить. Я тоді не був між ними а то б, може, і собі прийшлося у тюрмі сидіти.
— Так він у тюрмі?
— В тюрмі... Шкода парня! А яка худоба після батька зосталася — одного капіталу п'ятнадцять тисяч, усе за два роки рішив. Уже, бувало, як гулять, так гулять. Що, бувало, тільки не витворяємо. Оце збере з усього города звощиків, набере хлопців, дівчат — марш аж за млини! Тепер таких і людей чортма!
— Так що ж він зробив таке, що його у тюрму заперли? — допитувалась все-таки Анютка.
— Що зробив? Підпалив жида, хіба не знаєш? — одказала Маруся.
— Ото ж, значить, як поїздив верхи на жидові, жид жалуваться — ну, його і посадили на тиждень за решотку в поліції, на одсидку, значить. Він і нічого, одсидів, а на вечір зібрав хлопців, напоїв та піди та й жида й підпали. Хлопці тільки дивилися, значить, а він узяв сам сірничок — черк, — так і пішло усе димом вгору. Ну й дурний, підпалив, що б же уже й тікати, ні, він дожидав, поки жид вибіг та гвалт учинив. Ні, не гвалт, одказує він та кілком жида по пиці — жид так і перекинувся. А тут люди на пожар збіглися, зловили його та прямо, значить, у тюрму. А що же би ти думав? Їх душ там на двадцять було, отже нікого не видав, все прийняв на себе. Жалкував тільки, кажуть, і досі жалкує, що не вбив жида. От друзяка так так!
— Ну, значить, і дурень та ще і великий, хоч і друзяка, — слухаючи довгу розмову Грицькову, закінчив Федір, — а що ж ти, пряників купиш?
— Пряників? Я пряників зараз, що пряники? — риючись у кишені, розмовляв Грицько. — Гей, ти! — гукнув він.
Жидьонок знову убіг.
— На тобі оцього семигривеника, чуєш? Та піди — отут зараз за углом жид є, пряниками торгує. Купи пряників фунт. Чуєш?
— Мені не мозно, — одказує жидьонок.
— Чому не можна?
— Мені здесь нада бить.
— Так хай хто другий піде.
— У нас нема нікого такого другого.
— То піди сам! От великий пан! — каже Анютка.
— Та я й сам піду. Мені що таке? Ви ж тут будете сидіти. Я минуточкою справлюся, — устаючи і поточуючись, каже Грицько.
— Чуєш ти? — обернувшись од дверей, каже він до Федора. — Глядіть же, ото моє місце! — указав на місце коло Прісі і миттю переступив поріг.
— Не дуже, звалиш, — над самим вухом Грицьковим роздався чийсь п'яний охриплий голос.
— А ти що таке? — спитав грізно Грицько. — Ти що таке? — пита у Грицька голос.
— Пилиповичу! Пилиповичу! Куди ти пішов? Геть вернись! — гукає якийсь другий голос у темноті.
— Про себя, — одказує перший.
— Вернись сюди!
— Підожди. Підожди, брат, подивлюся, що воно гуляє, — і, одхиливши двері, де гуляла наша компанія, став на порозі.
Домочка, як глянула, так і вмерла — то стояв батько. Вона не знала, що їй робити, і, як стріла, зірвалась і кинулась за двері.
— Хто то? Хто то? — запитали разом і Анютка, і Маруся.
Домочка тільки тріпнула рукою і присіла за дверима.
— Пуглива, брат! — і Стешенко переступив поріг. Тільки що хотів він скинути картуз і поздоровкатись, як ззаду його роздався голос: «Не ходи, кажу, туди!» — Стешенко поточився назад і вдарився об стіну спиною.
— От хотів поздоровкаться, а він ззаду смика, — виправлявсь перед компанією Стешенко. Потім, поточуючись, підійшов до столу, обперся руками і прикро почав придивлятися до Федора. Федір собі прикро глянув на Стешенка, усі мовчали. Стешенко і Федір — дивлячись один на одного, дівчатка — позираючи за двері, на Домочку.
— Здоров! — повівши чудно якось очима, як п'яний чоловік тільки поводить ними, обізвавсь Стешенко і опустився на лавку.
— Здоров! — одказав Федір.
— Не знаю... — викрикнув, покрутивши головою, Стешенко.
— Петро Пилипович! — гукнув його голос з-за дверей.
— К бісовому батькові! — одказав Стешенко, махнувши рукою, а потім знову прикро почав придивлятись до дівчат.
— А ти... ти, здається, Улянина дочка, — обізвавсь він до Прісі.
— Улянина, — одказала боязко Пріся.
— Ну, а то хто? — спитав він, указуючи на дівчат.
— Цих ви не знаєте.
— Ні, брешеш, оцю знаю, — і вказав на Анютку.
— І я вас знаю, — каже Анютка.
— Хто ж ти така?
— От тобі й на! Ви ж кажете, що знаю.
Стешенко щось сам собі забормотав під ніс і схилив голову. Не швидко знову підвів він її.
— А де ж та, що отут сиділа, — гукнув він нестямно.
— Де тут? Більше між нами нікого не було, — одказала Анютка.
— Б-ррр-ешеш! — замотавши головою, сказав Стешенко і почав підводитись. Потім миттю кинувся до дверей і зачинив їх. У куточку, тремтячи уся, сиділа Домочка. Очі їх стрілися. Стешенко пригнувсь і ще прикріше придивився, потім підвівсь.
— А це хто така? — розхитуючись, спитав Анютки. Анютка мовчала. Стешенко постояв, похитавсь.
— Убить тебе! Розразить тебе! — тупнувши ногою, крикнув він до дочки. Та підвелась і понурилась. Стешенко знову похитавсь.
— Куме Романе! Куме Романе! — гукнув удруге Стешенко, не почувши одклику на свої зазови.
— Та йди, кажу, сюди, чого ти туди пішов? — гукав його з-за дверей кум Роман.
— Ні, ти йди сюди! Найду найшов!
Кум Роман, височенний, здоровенний чоловік, у чорній остистій бороді, уступив у хату.
— Глянь! — беручись однією рукою за бік, а другою ткнувши Домочці трохи не в ніс, сказав Стешенко. Кум Роман подививсь.
— Хто це такий? — спитав Стешенко.
— Ось знаєш що, куме, ходімо. Ось ходімо. Хай собі молоді погуляють. Ми з тобою старі, да гуляємо, а вони молоді, — казав кум Роман, беручи Стешенка за руку.
— Ні, ти мені скажи, хто це такий? — одно допитувався Стешенко.
Потім одступивши трохи і ткнувши на Домочку рукою, крикнув на кума Романа:
— Плюй їй у вічі! Плюй, кажу! Плюйте всі їй у вічі! — гукнув він до всіх.
Домочка не видержала, і, як горох, полилися з її очей сльози.
— Ревеш? — питав Стешенко. — Ревеш? Та як ти сміла сюди прийти? Га? Як сміла? Як сміла без дозволу, без благословенія родителів? Га? Убить тебе! Застрелить тебе, зла личино!
— Це я їх пригласив з подругами, — обізвавсь Федір.
Стешенко призро глянув на Федора.
— А ти хто такий? Ти хто такий, що без дозволу родителів водиш мою доч, моє созданіє по шинках?
— Куме! Годі, перестань! Буде! Хай краще дома! — уговорював кум Роман.
— Знаєте, що таке? — приймаючи близько до серця слова Стешенкові, одказує Федір. — Ідіть краще від нас. Ми до вас не ходимо, не ходіть і ви до нас, а то...
Стешенко коливавсь, слухаючи, потім плямкнув ротом.
— Що ж ти мені зробиш?
— Що? — розпалювавсь Федір. — Покажу двері!
— Ов-в-ва!
— Ні, не овва, а навсправжки. Чого ви до нас прийшли?
— Як же то? Це я, по-твоєму, не маю права за своєю дочкою присматрювати?
— Дочка ваша он, — устаючи, вказує Федір, — беріть її, та не мутіть нашої компанії.
— Куме, ходімо! Хай молоді собі погуляють! — умовляє кум Роман, дьоргаючи за рукав Стешенка. Стешенко поколивавсь, подививсь на всіх і повернувсь.
— А ти мені іди зараз додому! Чуєш, зараз же! — приказав він Домочці, переступаючи через поріг.
Домочка не рушилася з місця. Як стояла у кутку, так і зосталася, тільки сльози ще дужче потекли з її очей.
— Ото не ловись! — мовила Фенинка, усміхаючись; ніхто не реготався — усім було важко, гірко.
Незабаром вернувся і Грицько, несучи фунт пряників. Пріся перша нагнулася до його з проханням вивести їх з Домочкою з погреба. Пріся сама не менше злякалася Домочки: «Стешенко бачив і її, що матері скаже? А як мати дізнає? Буде плакати, буде лаяти. Бач, скаже, на яке гуляння вони ходять, по шинках ходять! Дівки — та по шинках! Як московки, повії які городські! — Страх, сором обняв її. — Господи, поки світу сонця, не загляну я у се прокляте місце ніколи, ніколи!» — думала про себе Пріся і аж з сльозами прохала Грицька вивести її надвір.
В недавно веселій компанії пішло розладдя. Федір гукав, що він нізащо не відпусте їх, поки вони не вип'ють, а потім ще на колиску підуть колихатися. Анютка, Маруся і Фенинка раді б зостатися, раді б і на колиску піти, Домочка та Пріся — нізащо!
— Грицьку! Розсерджуся. І здоровкатись не буду, тільки нас не виведеш. Самі скільки хочте гуляйте, тільки нас з Домочкою відпустіть. Виведіть. Хіба не бачили, що було Домочці? — казала Пріся.
— Виведи, виведи їх, Грицьку! — підмовила Маруся.
— Добре, що в мене ні батька, ні матері! — каже Анютка.
— От як у мене мати! — обізвалася Фенинка. — Ніколи тобі ні слова не скаже.
— А скажи по правді, Фенинко, — усміхаючись, пита Федір, — чи правда, що твоя мати як побаче, що ви з москалем спите, то ще й рядном обох прикриє?
Фенинка тільки засвітила очима і вдарила по спині Федора.
— Грицьку! — і з просьбою, і з грізьбою скрикнула Пріся.
— Та виведи вже їх! — гукнув і Федір.
Грицько, почухавши потилицю, устав і перший переступив поріг. Пріся, ухопивши за руку Домочку, потяглася за ним.
— Нема нічого гірше з такими зв'язуватись! — коли вони вийшли, мовила Анютка. — Ні до бога, ні до людей. А піди ж ти, як до них хлопці липнуть.
— Бо путящі дівки!
— А ми ж то що?
— Ви? — і Федір ляпнув таке, що дівчата подивились-подивились на його грізно, похитали головами та так і кинулись до його з кулаками.
— Брешеш! Брешеш! — кричала Анютка, даючи йому духопелика в спину. Федір, нагинаючись, буцім підставляючи спину, запустив руки за пазуху Анютці.
— Та бий уже, бий! — казав Федір, роблячи своє діло. Анютка пручалась, била, Маруся і Фенинка реготались.
— Чого ж ви регочетесь? Валіть його.
І дівчата усі кинулись на Федора і повалили. Одна в жарту дерла його за чуба, друга била у спину, третя лоскотала попід боками. Федір качався, реготався, кричав, аж поти не підоспів Грицько.
— Грицько, брате! Оборони! — крикнув Федір.
— Що ви робите? — крикнув Грицько і одну по одній поспихав з Федора дівчат.
— Ох! Слава богу, що ти прийшов! — підводячись і передихаючи, мовив Федір. — Не будь тебе — одірвали б, бісові сучки!
Дівчата раді, що нагадали їм, знову кинулись до Федора.
— Ти, Грицьку, прався хоч з однією, а я вже з двома! — жартуючи, каже Федір і, звернувши докупи Анютку і Фенинку, почав їх давити. Грицько пристав до Марусі.
Піднявся крик, гвалт, п'яний регіт, несамовиті викрики: «Куди ти лізеш!», клацання зубами, гуп кулаків. Хлопці не потурали ні на крик, ні на кулаки, аж поки не поморилися.
— Ху! Нехай вам! Буде! — важко дишучи, казав Федір.
— Безсовісні! Безсовісні — поправляючись, одказували дівчата, хлопці реготались.
— А що, взяли? Кому більше досталося? Ху! Дай хоч вина по трудах вип'ю, — беручись за пляшку, каже Федір.
Фенинка ухитрилася так швидко вихопити пляшку з рук Федора, що усі залилися нестямним реготом. Грицько поспішив ухопити пряник.
— Пийте! Пийте! А ми пряники поїмо! — каже Грицько. — Давай, брате, — і кожен, узявши по одному прянику, почав жувати.
— Марусю! — крикнула Анютка. — Однімай! Усі пряники поїдять.
— Давайте мінки! — каже Федір.
— Які мінки?
— Ви нам вино, ми вам пряників.
— Скільки ж вам — на чарку по три?
— Ов-ва! За один по три чарки.
Знову регіт, знову крик.
І вже сонце сідало, як наші вийшли з погреба. Дівчата, як кармазин, червоні, з веселими світючими очима, а хлопці білі, аж бліді, потроху поточувались.
— На колиску! Гайда на колиску! — скомандував Федір. Дівчата побігли, а хлопці за ними мчали, мов навісні, не дивлячись ні на прохожих, що зостановлювались і гидливо дивились на п'яну компанію, ні на проїжджих, що костили божевільних, трохи не наїздячи. Їм було байдуже! Бігли собі, аж попотіли, та неугавно реготалися.


1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Міщани"