Міщани

- ІІ -


Петро Стешенко був колись дворовий пана Кривинського і служив за прикажчика. Кривинський, старий уже пан, нікуди кчемний, здався на Петра, як на себе, — і люди казали, що Петро трохи лиш чи й не рідня своєму панові: мати Петрова, Уляна, ще за молодих літ Кривинського була в домі за горничну та, вийшовши за Стешенка, через п'ять місяців народила сина Петра. Петро у дворі і виріс, і вивчився; а дійшовши до літ, Кривинський одружив його і припоручив йому на руки все хазяйство. Год од году хазяйство йшло все гірше та гірше, то в тому недостача, то в другому пропажа. Старий Кривинський мало на те потурав, виймав гроші з шкатулки та все припоручав Петрові, а Петро чи купив що, чи збудував — не нахвалиться панові своєю працею, а тим часом люди кажуть, що Петро уже шістдесят десятин землі купив, що двір у городі приторгував; позаводив у себе коней, хазяйство у Петровому дворі більше, ніж у панському.
За вірну службу Петрову перед смертю Кривинський одпускну дав на всю його сім'ю і наказував назирати своїм хазяйським оком його хазяйство і після смерті, коли син Кривинського вернеться (він служив десь у війську), служити йому, як і старому панові служив. Петро плакав, обіцяв. І зостався у дворі, аж поти не приїхав син. Молодий ще, швидкий, шпаркий, він зараз кинувся по хазяйству — усюди розор, у всьому недостача. Напустився мокрим рядном на Петра. Петро побачив, що це не старий пан, пообдивився — та й подякував молодому Кривинському навіки. З панського двору з усією сім'єю переїхав він у город, у свій двір. «Краще своє латане, ніж чуже хапане», — казав Петро. А того латаного — то й до віку можна хліб їсти.
Людська поговірка справдилася, п'ятдесят десятин доброго чорнозему, десятин десять лук і лужок десятин з дві, мов з неба упало Петрові. І все то недалеко від города, всього п'ять верст; у самому городі двір, хоч і невеличкий собі, хоч і стара, та все ще добра хата, комори рублені, повітки, погріб. Чого Петрові ще? Сім'я невеличка: троє діток, три дочки, він та жінка — паном діло зажив Петро. І жінка його Горпина удалася щира і невсипуща хазяйка. Цілу зиму у хаті сидить, пряде, а літо настане, то з косарями, то з женцями усе літо на полі. Петро у бакшах кохався, Горпина на базарі сидить, продає дині, кавуни. Сім'я їх не прибільшує, а достатки все ростуть та ростуть.
Життя у городі куди простіше, ніж на селі або на хуторі; там коли-не-коли лучиться купець продати що, а то ярмарку жди, щоб продати, — у городі ж товар не залежиться — сьогодні є, а назав[тра] вже й розібрали. Горпина, не привикши до городського натовпу, крику та гуку, спершу опиналася все якось, а далі і їй подобався город. У городі, хоч і натовп, а просторіше, до гуку ж, крику — привикнеш. За Петра і казати нічого, городське життя його давно манило до себе своєю широкою та людною течією. Його непосидюча шамотна натура, його удачі до торгу ще змалку тягли у город. Коли його завітна думка справдилася, він наче виріс, ожив. Зараз скинув просту мужичу свиту, а натяг міщанський довгий балахон, швидко з селянина став справжнім городянином, городським міщанином. Вистроїв у дворі лавочку, став перепродувати рибою, сіллю, дьогтем, обернувся у прасола. Побачив, сусіда зібрався як-небудь на гроші, купив коня, справив повозчину — і зараз ним на біржу. Петро і собі туди ж. Йому не купувати коней. Ще з хутора троє приведено. Зараз же посправляв бричечки, понаймав наймитів — їдьте, сучі сини, грошей заробляти. І тут, дивись, легко-легко який день карбованця принесе, а то і два, і три.
Щастя та удачі не кидають Петра. Правда, що інколи Петро і заривавсь, інколи потикавсь на яке діло, котре не те, що користі ніякої не приносило, а ще й своїх грошей приходилось доложити. Петро не падав духом, не горював — де прибуток, там і убуток — і ще дужче налягав на корисні діла. Відбився зовсім від дому, від сім'ї: то жіноче діло — хай собі як знають управляються. Горпина ж за клопотами по господарству, за своїм частим нездоров'ям теж не дуже доглядала до дочок, хай собі ростуть, дума. Горпині здавалося, що то так, як і на селі, виростуть, знайдуться люди, поберуть. Селянка до послідньої кісточки у її тілі, вона ніяк не змогла пойняти, що город, що село. Дітвора її скоріше розібрала те. Старша дочка, вже підліток, соромилася не то у запасках ходити, як мати, а і в спідниці не хоче, плаття їй ший. «Другі бідніші, ніж ми, та й ті у платтях ходять», — жалілася вона. Коли Петро як-небудь нападав на ту спірку, він брав руку дочки. «Справді, чому їй не пошити плаття? Хіба нас удаве той карбованець або два». Робити там коло печі або на полі жати — боже, який страм, хай те наймички та мужики роблять. Де ж таки на сонці пекти отаке ніжне тіло або руки каляти об чорні горшки — так у холодочку, співаючи веселу пісеньку, копирсати що голкою, шити, вишивати — це робота благородна, це можна ще, та й то досхочу... «Господи! — думала Горпина, — що це воно буде таке?» Вона ніяк не розбирала, чого та страмна робота, а та не страмна, чого те так треба робити, а друге так. Їй гірко було, і вона часто сердилася, лаялася. Це ще дужче підкошувало її слабі сили, почала Горпина хиріти, слабнути, на груди стала жалітися, кашляти кров'ю, а осені діждавши, і богові душу оддала.
Це саме лучилося у той рік, коли вийшла кріпацька воля. Іншим духом, вільнішим, війнуло над краєм — панство, мов громом приглушене, замовкло, виступили молоді сили, з кращими надіями, і заспівали іншу пісню. Мужик, хам, котрого недавно міняли за собаку, став зразу чоловіком, братом... Молоді паничі, панянки, щоб порівнятися з сірим братом, наряджалися в його свитки, плахти, вишивані сорочки, ходили по вулицях, пісень співали, браталися, сестрилися. Чи була з того яка користь по селах, хуторах, де як один чоловік уставало кріпацтво, одгрібаючись від наділу, боронячи свою волю, — господь знає, там, здається, своє мирне і братнє слово говорили більше москалі, ніж переряджені паничі та панянки... Хоч про їх усюди старе панство говорило, що то вони підбивали кріпацтво на все лихе, на бунти. У селі чи чули лиш кріпаки їх річ, та ще чи й повірили б їй. Зате у городах — їх узяла! Співаючи та вигукуючи, дещо і добре лучалося їм зробити. Побачивши свого меншого брата таким неотесою, деякі загомоніли про освіту. Почали рости недільні школи, роздавалися крики про дівочу освіту; сотнями метелики на рідній мові залітали по краю, складалися усякі громади... Пам'ять вічна тому вільнолюбивому часу!
Петро Стешенко, такий до всього чулий, і собі примазався до однієї громади... Не освітньої — то не його діло, він ледве навчився своє мення підписувати,— а до так званої потребительської — чує муха, де сторг[?]. У його невеличкій лавочці перестав воняти дьоготь та гнила солона риба, замість їх забілів сахар, запах чай, заморські риби у жестяних коробочках блищали. Петро, підрізавши свій довгий балахон, виглядав справжнім купцем з-за прилавку, громада вибрала його за щирість і розторопність прикажчиком. А вже ж Петро і щирував коло громадського діла! Він не тільки утридорога купував для громади нікуди кчемний товар, так що лавка на другий рік, убухкавшись у неоплатні довги, закрилася, він і ділу освіти хотів послужити... Стару хату розібрав і розпочав не хату, а дом, і велику світлицю одводив для школи, а поки що, прорубавши вікна у коморі, пустив туди її. Щонеділі збиралися у його коморі і старі, і малі, і хлопці, і дівчата слухати розумного слова. Петро ані каплі не шкодував об тім, що так зробив, — все рівно комора його і без того пустувала, а то погомонять люди — раз, а вдруге — і його дочки дурно вивчаться грамоти. І справді, середня і менша прийнялися прикро товкти буквар, старша ж не придалася до того, вона з другими своїми ровесницями заглядалася більше на те, як світилися очі у молодого панича-учителя, та яка у його гарна вишита сорочка, та який хороший очкур коло широких матнистих китаєвих штанів... А говоре як він гарно, а усмішка яка у його хороша! Все це більше припало до серця старшої Стешенківни, ніж таке остогидле товчіння складів... Хай сестри товчуть їх, а їй коли б пожартувати, пореготатися вдоволь.
Як на те, і учитель придався такий веселий, говіркий, привітний. Чи розказав урок своїм ученикам та ученицям, чи спитав кого, чи ні, — як уже, дивись, розпочав сміхи та реготи з рослими дівчатами. Стешенківна удалася така цікава, така жартовлива і на обличчя краща від других, і сміливіша їх усіх. їй ані трохи не страшно провести ніччю свого Івана Івановича аж на гору. Старі люди, дивлячись на те, хитали головами і мовляли: «Оже пропаде дівчина! Сказано, без матері». Люди не збрехали. Орина Петрівна, як звали тепер її, пішовши раз проводити Івана Івановича, більше не верталася додому. В батьковім серці заговорив гнів, образа... люди сміялися збоку: «А що, просвітив дочку?»
Петро мучився, нудьгував... Страм йому по світу ходити, між людьми показатися. Він з горя запив і розігнав школу. Замість дитячого гомону школярів у його дворі голосилися п'яні пісні, лилися п'яні сльози, неслися крики п'яного горя. П'яна зграя не вилазила з його двору, ідучи утішати Петра у його горі. Та ніхто вже так не зумів занімити розтроюдженого батькового серця, як ковалиха Олена Трохимівна. Переживши двох чоловіків, вона вийшла за третього — коваля; не маючи дітей зроду, вона не сиділа у себе дома, не гляділа свого хазяйства. Нащо воно, і кому воно? Вона так все і снувала по гостях та по шинках. Огрядна, здорова, балакуча, вона була душею всякої п'яної збірки. Уже хто-хто слово розумне та тепле скаже, хто пісні заспіває, потчує — Олена Трохимівна. А очі у неї так і світять. Краска на широкому білому лиці так і грає, так і тягне, так і вабить до себе розігріте хмелем чуже серце! До того Олена Трохимівна така чула і така добра... Не одна, не дві жінки гризлися з своїми чоловіками за те, що бульката Оленка відбила їх від дому. Та що з того? Олені страшно було сказати, щоб не заплювала очей прилюдно, а чоловік був у неї плохута — все у кузні та у кузні... Олена Трохимівна гуляла, скільки хотіла, скільки знала. От і тепер вона їла і пила у Петровому дворі. Все господарство перейшло у її руки... Вона заправляла і наймитами, і наймичками, і малими дітьми. Петро сидів, тільки готове їв, готове пив, не знаючи, де воно береться і звідки береться...
Так минув рік, хата достроїлася на чужі гроші — треба їх було віддати, а Петро і не думав. Коли вже пристали до його, він продав шмат землі і віддав довг. Минув ще рік, ще — хазяйство зовсім занепало; на дочок Петро не звертав ніякої уваги: де вони були, що вони робили, за п'янством Петрові ніколи було доглядатися. Кінчилося уп'ять тим, що і середня дочка Анютка пішла на содержаніє до якогось пана. Знову Петро мертвецьки запив, обрюзг, отух, опустився... Поважніші люди стали його обминати, коли стрівалися... У хазяйстві, у хаті пішло таке безладдя та безпуття, що сусіди тільки хитали головами, дивлячись, як тисячна худоба тоне у шинковій горілці, як Олена Трохимівна з своїм товариством допомагає розору. Петро сам бачив те, і ще дужче боліло його серце, і ще гірше заливав він ті болі. Скільки раз він уже збирався кинути. Оце на ранок устане, голова ходором ходе, п'яна думка: «Що ти се робиш?» — ссе його за серце, сновигає Петро по двору, мов з глузду зсунувшись. «Ні, буде, ні, годі, вилежуся, — дума, — ані в рот не візьму проклятого зілля... Не то люди — діти відцуралися п'яного порядку!..» Коли трохи перегодом суне хто-небудь: «А що, Петро Пилиповичу? Голова, братику, як не трісне, чи нема чим поправиться?»
— Поправиться? — одказує Петро. — А що, хіба справді поправитися? Одну можна. Одну, та більше й не треба.
Пішли у хату, випили по одній. Знову пішло бідкання, нарікання на долю. Надійшло ще чоловіка з два, з три, Олена Трохимівна підбігла під вікно довідатися, чи всі живі, здорові, а потім і в хату забігла. Поки сонце сіло, то Петро і світа уже божого не бачив.
Раз гуляючи так геть за північ, п'яній компанії заманулося яєшні. Олена Трохимівна миттю злітала у шинок, достала десятків з два яєць і заходилася шкварити яєшню. Тільки що розвела огонь, як сторож закричав у вікно: «Пожар!» Де пожар? У кого пожар? Усі кинулися на двір. Оселя горіла, аж лопотіла. Страшне зарево сягало високо угору. Зчинилися крик, гвалт. Налетіла пожарня і на велику силу забила огонь. На ранок одна обгоріла клітка замісто хати стояла, а кругом неї валялося вугілля з оселі. Отак напрягли яєшні! П'яне товариство розбіглося куди знало, зостався один Петро серед свого розору з наболілою душею, з накипілим коло серця лихом. Що його у світоньку божому робити? Грошей ні шеляга, а вже і осінь надворі. Незабаром підуть холоди, дощ. Петро кинувся по добрих людях позичати сотню, другу. Пішов до одного, знає, й є гроші, — каже немає, пішов до другого — те ж саме, пішов до третього. Той вилаяв добре, вивіяв на всі боки, зате порятував. На чужі гроші полагодив Петро хату. Треба ж їх з чогось і віддати. З чого ж його? Думав Петро, думав — і горілка не йшла на душу після такого случаю — і надумав продати землю. Нащо вона? Він уже старий коло неї копатися, та чи й варт городянину з землею возитися? Городянину купить-продать, ото його діло! За три тисячі спустив Петро і землю, і лісок.
Спустивши землю і маючи гроші, він зразу став перевертати все своє городське хазяйство. «Я покажу моїм ворогам, що ще не пропав Петро Стешенко, у його є ще чим не тільки жити, а й перед людьми похвалитися!» — хвалився він у своїй п'яній компанії. І, не довго думаючи, купив ще четверо коней, справив два фаетони, понаймав кучерів — поміщиком діло! Рано на зорі любо було подивитися, як один за другим виїздять з його двору на біржу. Ситі коні і на гору мчать, не спиняючись, тоді як розмальовані фаетони тихо хитаються на своїх залізних ресорах, клекочуть розписаними колесами. Петро з вікна тільки поглядає, як сусіди вибігають аж на шлях подивитися на його худобу. Він баче їх прикрий і заздрий погляд, їх неабияке дивування. «А що, пропав Петро Стешенко? З кругу спився?!» — дума він сам про себе і, усміхаючись, проводжає очима аж на гору своїх орликів.
І справді, чи й була лиш у кого по всьому місту краща біржа, ніж у його. Ще таки у Грицька Свистуна (так прозвали на біржі одного його кучера за те, що, їдучи, знай, посвистував) і фаетон трошки подержаний, і коні, хоч і високі, та підбиті вже, зате у Павлушки Барона — увесь город сходи — не знайдеш ні кращих коней, ні кращого фаетона.
Павлушка Пустирнак змалку служив і виріс у городі на легкій роботі, серед людського гомону, викохався, вимостився — паничем діло. Ще за панщини пан віддав його у майстерство, був він і в шевцях, був і в столярах, і в шорниках, а напослідок піймав до каретника. Тут його і воля захопила. Покинувши каретника, він прямо пішов на село до батька. Що йому, городянському майстрові, було робити на селі? Не стояли його руки ні до граблів, ні до коси, ні до рала. Більше він блукав по шинках, збирав товариство, гуляв по вулицях. Як не вговорював його батько, і лаяв, раз хотів був і бити — утік, — ніщо не помогло. «Будь же ти неладний! Одружити його!» — дума батько. Знайшов Павло дівчину і одружився. Пожив рік, та як, кажуть, вовка не годуй, а він все в ліс дивиться, — так і Павло. Хоч жіночка у його така молода, хороша і добра, хоч уже і дитинка у їх в колисці кричить — Павлові мало про те діла. Знайшлося яке ледащо, він зараз злигався з ним та в шинок. Сумно йому дома, не здіймаються руки до роботи, остогидло тішиться з жінкою.
Бився так рік, другий — не видержав, кинув жінку, кинув дитину, хазяйствечко, знявся і пішов у город найматись. Зараз-таки і найнявсь на біржу. Плата добра, роботи ніякої — сиди собі та, знай, подавай, коли гукають, а то забіг у шинок, чи чаю напивсь, чи чого їсти заказав і знову сиди, і знову дожидай. До коней, до біржі Павлушка мов родився. Таким соколом позирає на кожного прохожого з панів, так солодко викрикує: «Давать, барин?» До того сам високий, бравий, на лиці рум'яний, голова увита кучерями, мов їх йому хто нарошне завивав, борода, як шовк, розіслалася по його широких і високих грудях. А подає? Мов у його в руках і віжок немає, а батіжком як замахне? Мов грається мальованим пужалном.
Раз стояв Павлушка на біржі третім чи четвертим у ряду. Проїжджих не було. Кучери розговорилися між собою, пригадували свою службу то в того, то в другого, як хто дурив хазяїна, хто скільки заробив, хто скільки втаїв, прогуляв. З бокової вулиці виткнулася панська постать. «Давай!» — тихо донеслося до біржі, так що за гомоном ніхто і не чув. Павлушка стрепенувсь. «Давать, барин?» — солодким голоском обізвавсь. Пан махнув рукою, і Павло, як опечений, вирвався з ряду і помчавсь. За ним перший навздогінці. Та куди йому було догнати? Він поки завернув коней, то Павлушка вже й подав. Вернувсь перший ні з чим на своє місце.
— А що, подав? — сміялося з його товариство.
— Хіба за тим бароном поспієш? — налягаючи з серцем на слово «барон», одказав перший. Товариство засміялось, та з того часу Павлушка як Барон, то й Барон.
Який Павлушка гарячий на їзді, такий гарячий і в житті. Каверзує і добром, і хазяїном, як сам знає, то в його коні погані — треба перемінити, то в його фаетон старий — або красьте, або новий купуйте. І вже коли затявся на чому — голову йому рубай, а на своєму поставить. Через це він трохи не у всіх хазяїнів у городі перебував. І всюди йому не гаразд, не по його. Уже коли забачив на біржі де кращих коней — так і почав варити воду, поки хазяїн прожене або сам, дивись, покине. «Стидиться треба такими водовозами їздити!» — скаже та й покине і піде шукати місця до того, у кого кращі коні. Так лучилось перед тим, як став він у Стешенка. Стешенко тільки-тільки що купив пару вороних коненят, рівні, високі, гладкі, аж полискуються, фаетончик, як іграшечка, новий, блискучий. Павла так і шпигонуло у серце; ще, як нарошне, на козлах сидить і править мужик прямо з села.
— Чиї то? — пита Павлушка, проїжджаючи.
— Стешенків, — одказав той.
Павлушка зарубав на носі. І зараз почав каверзувати хазяїном.
— От у Стешенка коні так коні, дарма, що Стешенко і простий чоловік, — почав він зараз з того ж вечора, коли побачив їх, — а це що — водовози!
— Чого у людей немає? — одказує хазяїн.
Павлушка мов не чує:
— Такими і заробити можна. Хто не гляне, скаже: давай; а на сі подивиться — куди ти, скаже, з своїми водовозами? Такими заробиш лихої мами! А ви гримаєте на мене, чого мало возиш, трохи заробив. Ці поки справляться раз, то ті тричі. А хваетончик? На чоловіка везти мало, як пір'їночка, як іграшечка. А це що? Опудало якесь, ні виду тобі, а як йдеш — так увесь ходором і ходе, мов у його ціла метка чортів завелася та гарчить. Страм на козлах сидіти!
— То страм тому, у кого немає! — шуткуючи, одказує хазяїн.
— Страміться таке мати! — крикнув Павло і пішов-пішов. Та так один день, другий, третій. Тернів, терпів хазяїн — не видержав:
— Чи ти, Павле, хочеш, щоб я тебе розщитав?
— Краще по городу блукати, ніж такими свинями їздити! — з серцем каже Павло.
— На гроші, марш з двору! — гукнув хазяїн, кидаючи йому плату.
Павло узяв гроші, узяв одежу і пішов. Хіба йому первина це? Не привикати. Добре, що літо, погода добра, де-небудь у садок забрався — спи. Так Павло і зробив. Виспався у городському садочку, а чуть зорюшка — він уже опинився коло Стешенка, сновига біля двору, дожила виїзду: «Хоч надивлюся, намилуюся на коненяток!»
Як на те Стешенко висилав біржу і сам, проводжаючи, аж за ворота вийшов. Павлушка став, милується.
— А постромку уп'ять перекрутив! — гукнув Стешенко на кучера.
— Що таке? — гука з козел кучер.
— Постромку перекрутив нащо?
Кучер став, почухався у потилиці.
— Ота ще мені постромка, — сказав і став поправляти.
— Гай-гай! — уголос подумав Павлушка так, щоб і Стешенко почув. — От якби на кого доброго — такими кіньми не наїздитись.
— Пожалуй, чоловіче добрий, — одказує Стешенко, — якби на кого доброго. Отож бач, яке добро піймалося. Не бачив, що і постромку перекрутив, а сам запрягав.
А Павло своє: «Добрі коні, добрі! Тільки що ж? Якби у добрих руках, то й коні б були кіньми, а то попортяться тільки, та й годі. І коні все рівно, що людина: людину води гарно, держи добре, то гарно і подивиться, так і коня. І кінь чує, у чиїх він руках... А так, звісно, пропадуть... Тільки раз коневі дай повадку, то вже нічого далі не поробиш. От і сі уже трохи із з'яном... Невеличкий, та є. Іч, стали і повішали голови, як ті свині. Хіба добрі коні так повинні голову держати. Добрий кінь високо голову держе, бистро дивиться, а ці мов не доспали. А чого? Того, що чують, яка рука коло їх ходить. Звісно, кучер мужик і кінь мужик».
— Де ж тих панів у біса на кучерство узяти? — з серцем одказав кучер.
— Чого панів? Це не панське діло. Кучер повинен буть кучер, а не мужик.
— О, ви майстри, збоку дивлячись, гудити. А сів би сам та попоїздив на таких конях. Тоді б не казав такого. Но, прокляті! — гукнув кучер, сівши на козли і цвикнувши батогом. Коні рванули.
— От і видно, який він кучер, — каже Стешенкові Павло. — У настоящого кучера батіг задля острашки тільки, так, мух одгонити, а коні повинні іти на вожжині.
— Так-так. Я й сам бачу. Тільки що ж ти будеш робити? Де ти такого кучера візьмеш? — пита Стешенко.
— Гм... Кучера не найти? Хіба мало кучерів є?
— Та де ж? Ну, от ти знаєш? Ну, скажи. Я вже не поскуплюся.
— Та що далеко ходити? Я й сам їздив не на таких конях — жеребців таких, як огонь, по двісті рублів кожний, у руках держав.
Стешенко прикро подивився на Павла. Чи не жулик, мов, ти який? Так ні, Павло зовсім жуликом не дивиться, і одітий гаразд, і з себе показний. Чоловік як чоловік і в конях, видно, добре знає.
— Чи ви чуєте, чи ні? Гукаю-гукаю, аж охрипла! — донісся викрик з двору. Павло озирнувся. На рундуці стояла Домка.
— Чи то не вас баришня кличуть? — спитав він Стешенка.
— Чого тобі? — одгукнув той до Домки.
— Ідіть у хату.
— Зараз.
Стешенко стояв, роздумував, чи йти йому, чи ще трохи побалакати.
— Хто ж ти такий? — далі спитав він Павла, рушаючи з місця.
— Я? Я Павло Пустирнак, на сих біржах і зуби проїв, — ідучи повагом, одказує Павло.
— Так ти сам на біржі був?
— О, мені не первина!
— Так знаєш же що? Ходім до хати... Може, ми й договоримося до чого. — Павлушка не протививсь: чи до хати, то й до хати. Пішли.
— Насилу докликалася, — з серцем каже Домка, обдивляючись Павла.
— Це я винуват, баришня, звиняйте, забалакалися, — одказує Павло, знімаючи шапку і здоровкаючись.
Слово «баришня» в одну мить зігнало гнів з Домки. Це ще її уперше зроду так зове чужий чоловік, значить, вона схожа на баришню, значить, вона гарна, як баришня. Очі у Домки засвітилися радістю.
— Чого там тобі так приспічило? — пита Стешенко.
— Тьотя Олена кличуть, — відказала Домка і пішла у хату.
— Ходімо ж, ходімо до господи, — просе Стешенко Павлушку.
«Яке таке й гарне слово, — думає Домка, увійшовши у свою кімнату, — сказав той чоловік: «Баришня». Одне слово, а яке виразне, яке хороше! «Ба-риш-ня», Чому мене досі так не звав ніхто? Адже от чоловік же, чужий чоловік, не мужик же який з села назвав? Хіба справді я не схожа з баришнею? І одіта так, як баришня, і личко біле, як у баришні, — от тільки одно, — підходячи до дзеркальця і дивлячись сама на себе, дума Домка, — оці веснушки бісові... Зимою то й поховаються, а як весна, так зараз вони і є. Чим би їх викоренити, вивести... Тоді б справжня була баришня. А гарно бути баришнею! Паничі за тобою увиваються... Баришня! От гарне слово яке! Коли б сей чоловік частіше ходив до нас та так звав мене... Гарне слово! Що воно за чоловік і чого?»
Домочка притаїла дух, стала дослухатися, що той чоловік буде балакати з батьком. І голос у нього який гарний... Так до самого серця доходить, не то, що наші охриплими від горілки трублять.
Стешенко з Павлом все так і вели одну розмову — за коні. Павлушка розпустив свої ляси, де він служив і як знав добре в конях, він знає і їх болісті, і де добрий кінь, де лихий. Тільки оком накине — зараз і вгадає. Випили по чарці. Павло ще дужче розщебетався, випили й по другій... Стешенко почав закидати, чи справді б Павло не став у його на біржі. В його добре: і корм у його добрий, хазяйський, — не те, що в пана, там кухенної подадуть страви, та й їж... Ні, у його що для хазяїна, те й для слуг — все одно. Випили ще, і Павло договорився.
На другий день він уже вихрем носився по городу Стешенковими кіньми.
— Уже ти, Бароне, у другого? — питалися його товариші.
— А то став би тими свинями їздити?
— Чорт за ним і поспішиться! — додав Іван Тригубий.
— Хоч би ж могорича поставив, — каже третій.
— Могорича? Іде! — гука Павлушка. — Уже заробив з рубляку. Можна і могорича. Куди ж поїдемо? — пита Павлушка, беручись за віжки.
— Та вже ж до Герцика.
— Доганяй, хлопці! — гукнув Павлушка, зірвавшись з місця. Другі за ним. Батоги, знай, посвистують та погупують по кінських спинах — дарма! Не такі у Павлушки коні, щоб обігнав їх. Павлушка вже й коло Герцика. А другі тільки на половині дороги. Павлушка тільки регочеться.
— Догнав? — пита доїжджаючих.
— Та звісно, молоді коні, не бувалі ще. Постой-постой, ось вони як попоганяють, то не дуже будеш бришкати. Не все такі будуть.
— На мене хвате! Ану, Овраме, — гука Павло з козел, — давай по чарці.
Жидівська постать замайтолала у дверях, захитала головою, затрусила пейсами.
— Це взе ти, Павле, уп'ять новими кіньми їздиш? — здивувався жид.
— Генеральські! — сміється Павло.
— Того генерала, що очкури плете, — каже Тригубий Іван, злазячи з козел.
— Та ти, мабуть, Овраме, давай нам сюди, так голяка по одній пропустимо! — підказує Павлушка.
— А хіба не зайдете? А в мене яка рибина є, — піддрочує жид.
— Та що ж то це навкидьки пити? — пита сердито Іван. — Уставай. Адже заробив карбованця — ну, й підкусимо, хіба не пора?
— Та карбованця то карбованця. Та все ж треба чимсь і хазяїна поманити.
— Ще день великий — на хазяїна заробиш.
— А тараня ж то так і світиться! — лукаве жид.
— Ще не нагадуй тарані — і не встав би, — сміється Павло, — а тепер треба злазити. Не знаю тільки, чи коні стоятимуть.
— Я зараз хлопця вишлю, — в'ється жид. — Гершку! Кума гер! — закричав він у хату.
— Та нащо того хлопця, — угамовує Іван. — Ми і без хлопця обійдемось. Чув ти, Покорійко, станови лиш свій хваетон спереду упоперек, а я свій ззаду, хай Баронові коні всередині. Ми будемо поглядати у двері.
Установивши коней, хлопці потягли у шинок поливати нових Павлових коней. Чому їх справді не полити? Хіба Павло своїми буде поливать? Хазяїн чи поллє, чи ні, а товариство поллє... На те воно товариство. Сьогодні Павло поливає коні, а завтра Іван дугу, післязавтра Карпо — наритники. Рука руку миє. Не біда, коли хазяїн погримає, що мало зароблено. Хазяйської пельки ніколи не вдовольниш; стане ще й для його. Хіба воно важко дістається? От Павло тільки що виїхав, один кричить: давай, другий, третій, четвертий, п'ятий — от і карбованець. А воно ж, може, двадцять-тридцять раз хто окликне. Так ні відсіль, ні відтіль п'ять-шість рублів і є. То з їх карбованця не пропити? Не слід тільки баритися. Товариство і не забарилося — пройшлося по чарці, по другій, з'їло по шматочку тарані — і гайда. Ось Павло вже знов підхопив когось, тільки кура шляхом устає та коні іскри сиплють з-під копит, так він летить. Поки до обід, то Павло не то повернув пропите, а ще з карбованця лишку набрав. А ще ж після обіду?.. Поки настала та вечірня пора, коли час додому вертатися, — у Павла в кишені три з половиною рублі бряжчало. Три рублі дума віддати, а полтиник і для себе ще зостанеться. Може, який день лучиться — мало заробиш — треба його урівняти, доложити.
Трирубльова виручка, привезена Павлушкою, здивувала Стешенка. Павлушка чув, як у кімнаті старий Стешенко розмовляв з дочкою.
— На, дочко, заховай.
— Де се ви взяли? — питала Домка.
— Новий привіз.
— О-го!
— Треба йому до вечері чарку горілки дати. Сей, здається, старательний буде. Якщо так щодня — то більше тисячі у рік. Даси, даси йому чарку горілки.
Домка не забарилася: заховала гроші і зараз кликнула Павла.
— Випий лиш, Павле, чарку горілки до вечері, — подаючи чарку, казала вона.
— О, моя баришенько! — зрадів Павло. — Пошли ж вам, боже, хорошого жениха! — духом вилигав Павло і аж у денце поцілував чарку.
— Постой, постой. Випий і другу!
Павло підставив чарку і, поки Домка наливала, він бачив, як у неї лице і очі горіли, як руки тремтіли. «А вона повненька з себе, — думав він. — Ряботинки трохи є, оже вони якраз їй до лиця».
— За кого ж його вип'ємо, баришня? За батюшку? Пошли йому, боже, усього доброго.
Павло випив і пішов вечеряти. За вечерею Домка скільки раз навідувалась до кухні і, кликнувши наймичку, щось шепталася з нею. Після кожного такого шептання Павло бачив, що до його вечірньої страви що-небудь ласеньке прибувало. «Еге, — подумав він, — так ще можна жити!»
Всім Павло подобався у дворі. Старому Стешенкові за те, що возив щодня добрий заробіток, наймичці за те, що говіркий, веселий такий, Домці — і за те, і за друге. Одна Олена Трохимівна не злюбила його. Спершу, як зобачила, то і він кинувся їй у вічі, вона задивилася на його пишну бороду, на його красу-уроду. «Де се ви собі такого красня роздобули?» — допитувалась вона. І нужно ж було Павлові, коли вона питала, чогось назвати її тьотушкою? Вона і тоді не втерпіла, і тоді одказала йому з серцем: «Так-так племінничку!» А як почула ще, що Павло Домку називає баришнею, — то так завіна і ухопила її за серце. «Що я йому таке? Рівня я йому, родичка яка, що він все «тьотушка» та «тьотушка». Та баришня у нього — велика пані яка! Чи не з тим, щоб підлабузниться до баришні, так зове її?» — і Олена Трохимівна почала примічати за Домкою. Привичним жіночим оком вона зразу помітила, що Домка, коли Павло приїде додому, робиться і веселіша, і розговорніша, Павлові як душі не віддасть — і горілки йому до обіду й до вечері, і страви смачнішої, і всього підставляє. Іноді піде до сараю, до конюшні і почне з ним розмову, слухає — не одривається від його брехень, дивиться не налюбується його поважним видом. Олена Трохимівна не любила критих ходів, що бувало у неї на душі, те й на язиці. Часто вона натякала батькові, що Домка щось дуже раденька Павловому приїзду. Батько чи не помічав, чи не хотів зовсім помічати. Він тільки інколи казав, що то так здається, що Домка радіє великому заробіткові, що Домка не така, що він її за дворянина, за чиновника віддасть. Слова батькові піднімали Домку на цілий корх. «Недаром Павлушка зове її баришнею. Він чує, що вона буде баринею колись. А та, звісно, від злості... Їй завидно, їй досадно, що мене всі поважають, а її ні... Вона дума, що як до батька така близька, так їй все можна, вона старша у домі. Не діждеш! Я дочка, я старша тут; а ти що? Чорт батька зна що!»
Тиха, скрита війна не втихала між ними ні на одну хвилину. Олена Трохимівна хотіла її принизити, наговорювала батькові. Домка хоч і не наговорювала нічого на неї, зате поставила усю двірню проти неї. Всі у вічі мов і поважали її, хоча всі знали, що вона казала, а тільки одхитнись, повернись куди вона, зараз коли не словами, то очима насміються з неї, а робити — робили, що скаже Домка.
Домка зовсім би була щаслива, коли б не Олена Трохимівна. Вона б гуляла б, скільки знала, робила б, що здумала, — від батька їй на все воля була. Оце розрядиться Домка якнайкраще і піде гуляти на Миколаївську, і ніхто б нічого. Прийде Олена Трохимівна: «А де ж наша баришня?» — питає. «Пішли кудись», — відкаже наймичка. «Хвіст поволокла!» — проціде крізь зуби Олена Трохимівна. Домці, як прийде, зараз усе розкажуть, і веселе її серце пов'ється тугою, важкий смуток наляже на душу. «І чого їй від мене треба? Чого вона мішається до других, яке їй діло?...» І, нічого не кажучи Олені Трохимівні, Домка з серця навпаки все робить, дивись, наймичку пусте погуляти, коли треба Олені Трохимівні для чого, а одбрешеться — послала за чим; Павло приїде — до Павла піде, говоре з ним, сміється. Перечивши щоразу так, вона чаще та чаще стала до Павлушки виходити, балакати з ним — Павлушка розпусте свої брехні, та й говоре ж він як красно, розказує як доладно! Слухає Домка і заглядає йому у вічі, як його карі очі сяють... Серце у неї так тихо та радісно б'ється, щось у йому таке ворушиться, що вона сама не знає, тільки їй любо так, здається, якби вона припала до його плеча або його голову пригорнула до свого серця, — їй би ще любіше було.
Раз якось у сараї Павлові нужно було щось узяти, на дорозі стояла Домка. Павлушка перехилився, Домка нарошне заступила, не пускала. Павлушка ще дужче нагнувся, Домка прикрила, присівши. Павлушка, достаючи, ненарошне черкнувся її високого лона — огонь засвітив у її очах, чи гнів то був, чи друге почуття — Павло не знав, думав, що гнів, і сам мав був крикнути: «Чого б я ліз сюди?», як Домка зразу розлилася веселим реготом і кинулася віднімати. Павло не пускав, Домка усилковувалась, і між ними почалася жартовлива боротьба. Павло вже не нарошне обняв її і здавив у своїх обіймах... Домка притихла, осіла.
— Чи вам отут довго зі мною жартувати? — спитав він, обнімаючи дужче її.
— А що таке? — і очі її засвітили. Засвітили вони і в Павла.
— Тільки візьму та й поцілую.
— Ану-ну!.. — не то грізно, не то жартовливо відказала вона.
— Так ось же вам! — і поцілунок роздався.
Домка спершу не знала, що їй робити... І щастя, і сльози душили її... Вона рада б плакати і сміятись; якесь невідоме почуття облягло всю її зразу, молода кров заграла у молодому серці... Знадвору хтось окликнув її, і вона, розшарівшись, розчервонівши, як рожа, вискочила з сараю і посварилася пальцем на Павлушку, моргнула якось лукаво своїм чорним оком і побігла. «Вража дівчина, яка жартовлива», — подумав Павло, і за цілий той день вона не сходила з його думки.
З того часу Домка все ближче та ближче ставала до Павлушки; не сердилася, не противилася, коли він обнімав її, цілував. Чудне діло; вона, ждучи, як обіцяв батько, чиновника, щоб сватав її, любила Павлушку, любила його першою молодою любов'ю, усіма силами свого гарячого серця і все не переставала ждати чиновника. Інколи вона, дивлячись на те безпутне життя, яке вів батько, теряла свою надію. Їй гірко було думати: який чиновник піде у їх хату, де непросипне п'янство, завсегдашнє безладдя, непокой, а вона часто думала.
І тієї ночі, коли поливали тарантас, вона довго не спала, думала молодою головою ці невеселі думки, як пройдуть її молоді літа, як вона, ждучи чиновника, так і зживе вік одна-одинока. Коли б тоді був Павлушка, вона перша кинулася до його, у його гарячі обійми, перша віддалася б йому. «Вони дурять мене дурну... Бач, їм усе можна... Ні страму кат має, ні совісті, а мені вона вибиває очі Павлом. Тільки візьму... — І вона не додумала далі, як зразу їй ударило в голову: чи він жонатий? — Я й досі не розпиталась його. Завтра, завтра чуть світ устану і безпремінно розпитаюся». І вона незчулася, коли і як заснула.



1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Міщани"