Міщани

- І -



Підеш завтра, Прісю, на Миколаївську? — Аякже! Як тільки з церков повиходять, пообідаю, зараз і піду. Там будуть і Мотя, і Маша, і Анютка. Щоб я та не пішла? Нарядюся у нове плаття, надіну нові ботинки... Коли б ти бачила, які мені одлив Грицько ботинки! Малесенькі, тендітні, і ноги не знать у їх, а корки високі-високі, на підковках. Анютка хвалилася, що ні в кого немає кращих ботинків, як у неї, — у Варшавському ряду купувала... От побачиш, чиї кращі. Її ж — чотири рублі заплачено, а мені за три Грицько пошив.
— Той Грицько старається для тебе.
— Хай старається! Він дума, що я до його зо всією душею, — а я щоб тільки пошив ботинки добре. Отак і ти учися, Домко! Дури їх!
Домка важко зітхнула.
Так весняної доби, звечора у суботу, говорили дві молоді дівчини між собою. Пріся пошила собі нове плаття; в обід їй принесли його. Вона приміряла, подивилася кругом себе, глянула у дзеркало — і сама себе не пізнала, так перемінив її новий убор. Довго вона дожидала такого плаття — отже і діждалася-таки! Мати, бублейниця на Подолі, багато де в чому відказувала собі, щоб тільки угодити своїй єдиній Прісі. Уже її Пріся так давно просе та моле! Хай уже утішається! Зібравши рублів п'ять, вона пішла з дочкою у лавки набирати на плаття. Пріся не йшла — летіла. У бісового Гершка такі все хороші ситці! Кожного б, здається, набрала собі Пріся, коли б гроші. Так горенько ж! «Вибирай, — каже мати, — якого хоч, щоб не жалілась на мене». Довго Пріся вибирала найкращого: і то хороше, і то гарне, а то ще краще! Очі її зостановилися на білому: по білому полю краснень-кі квіточки.
— Оцього, мамо!
— Се ні, дочко, дуже світле, калятися буде!
Пріся трохи не заплакала. Мати побачила по очах доччиних, що се їй так подобалося, — почала торгувати. По двадцять п'ять копійок аршин брала — аж десять аршин узяла. Воно і не піде усього — Пріся така низенька, сухенька, — аршин вісім-дев'ять було б, та хай уже для рівного щоту десять. Не все ж воно буде нове, постаріє, продереться де — той лишок на латки піде. Принесли додому, і Пріся не спала всю ніч, думаючи, якій би то віддати кравчисі, щоб пошила так, як у ні одної з подруг її не пошито. Вона бачила плаття і в Моті, і в Маші, простенько так, до пояска. Ув одної Анютки по моді. Добре сій Анютці по моді шити плаття. У неї є прикажчик з красної лавки, щовечора ходе і чай їй, і ситці, і всякі матерії носе. Так можна і шовкові шити. Нам не рівнятись з Анюткою! Та Анютка до нас і не підходе: була, правда, колись подруга, а тепер вона ніс дере... У Домки Стешенківни гарно хтось плаття шиє. Завтра непремінно побіжу до Домки, пораюся.
На другий день Пріся не тільки побігла до Домки, а і Домку до себе привела, показувала їй матерію, питала, чи гарне, чи до лиця їй. І Домці подобалося! І Домка обіцяла, як буде набирати, такого самого візьме... «Нехай! Коли-то те буде, — дума Пріся, — до того я це ще й зношу, нового наберу, ще кращого. От тільки не знаю, кому б його дати пошити. Кому ти, Домко, даєш?» Домка сказала. На третій день Пріся віддала швеї. Як принесла швея, як приділа Пріся, то так хотіла й летіти до Домки. Мати не пустила. «Розтань, грязь, куди ти повієшся? Хіба воно на один день шите? До празника ще зносиш. Завтра, коли хоч, надінеш, підеш погуляти».
Боже, яка рада Пріся! Правду мати каже: чого його сьогодні до Домки іти? Краще завтра на гуляння надіну. Завтра і побаче; сьогодні тільки треба їй сказати, щоб виходила гуляти.
Перед заходом сонця вона ото і побігла. У Домчиного батька повна хата гостей, вона тільки вспіла покликати її і, ідучи двором, похвалилася своєю обновою.
— Гляди ж, Домко, і ти приходь, безпремінно приходь на гуляння.
Домка знову зітхнула.
— Не знаю, Прісю. Ти бачила, що у нас заводиться? Оце на всю ніч понаходили. Цілу ніч будуть пити, а завтра зранку почнуть похмелятися.
— А тобі що? Хай собі п'ють! Вони своє робитимуть, а ти своє. За одежу та й драла.
— Добре тобі казати так, у тебе мати рідна. А в мене хоч би добре що, а то... тьфу! А піди, як командує! Під батька під'їде та й наговоре: вона і сяка, вона і така. Вона і з Павлом — там у нас є звощик Павло — волочиться! Побила мене лиха година, Прісю, за таким життям!
— А хто б її слухав? Я б їй і очі видрала, що вона? Ти дочка, ти і хазяйка, а вона чорзна-що. Я б її і з хати вигнала.
— Так-то тобі казати. А пожила б — побачила. Сестри добре зробили, що повтікали з дому. Воно й не до пуття так... Та що ж, хоч за молоді годи поживуть у добрі та в розкоші. Вона ж усе мені ними очі й вибиває. «Хвинти, хвинти, дохвинтишся до того, що й сестри».
— А я б їй сказала, а вона краще робе? Ті ж хоч молоді, дурні, а вона чоловіка, законного чоловіка кинула. Так їй усе можна. О, я б їй носа утерла! Та що я кажу! Я й знати не хочу, як ти не прийдеш! І роззнакомлюся! Щоб безпремінно прийшла. Прощай! Смеркає. Мати жде. Завтра після обід зараз. Я забіжу, коли хоч.
— Ні, ти не приходь, а я краще прийду. Скажу, де тебе піду.
— Ну-ну, ще й краще. Гляди ж, я буду ждать. Прощай.
— Прощай!
Пріся підтюпцем побігла на гору додому, а Домка сумно повернула у двір до хати. їй так не хотілося іти туди, там такий крик, галас... Хмелем воняє, тютюном накурено.
А надворі так хороше, ясно і тепло. На вечірньому небі схоплюються зірочки і так привітно бризкають світом на землю, попід горою у вікнах заблищали, як і зорі, світла. Там на горі чутно гук, крик — ще город не втихав, зате на Подолі тихо, чутно, як весняна вода дзюрить рівчаком, чується її гудючий біг, її навіваюче сон шептання. Коли-не-коли з гори пробіжить кам'яною дорогою звощик, загарчать ковані колеса, б'ючись об камінь, засвітять іскри з-під копит кінських... І знову все замре, і знову стане тихо... Домці так любо, так приязно дослухатися здаля до гудючого поклику міста, до тихого шептання бігучої води. Вона, здається, тута б і заснула, так їй хороше. Вона б заснула, коли б не такий крик у хаті. З рундука, де Домка сіла, мало що розбереш, що там говориться. Ось чується п'яний, охриплий крик: «Де ж це наша молода хазяйка? Враг його матері! Нікому й попоштувати...» — то кричить батько.
— Хазяйка! — чутно, пищить батькова кума Олена Трохимівна. — Видно, наша хазяйка, кинувши гостей, пішла виглядати звощиків.
— І то хазяйство! І того треба доглянути, — гукає батько. — Хто ж його у мене догляне, як не вона?.. Вона в мене все — і голова, і руки. Вона одна в мене зосталася. От сьогодні купив ще у Петра хваетон, діжду ярмарки — куплю пару коней, для себе держатиму, її кататиму. Е, в мене так: кого люблю — душу з себе віддам тому. Все, що у мене є, — все їй, все моїй доньці! Старші не слухали батька, по своїй волі захотіли жити — хай же там і здобріють. Для мизинної все це. Лучиться добрий чоловік — може, й чиновничок який бідний, — віддам, у панії її виведу. У нас так! Чого нам треба? У нас усього доволі, панства нема — і панство купимо. Гроші — велика сила!
— Розуміється! — хтось одказує батькові, Домка не пізнає, хто.
— Та глядіть лишень, Петро Пилипович, — знову цокоче вона, — не перехваліть дуже. Звісно, не дай, боже, а всього може лучитись. Щось у нашого Павлушки багато одежі стало.
— Краде, сучий син! — гукнув батько, ударивши кулаком об стіл.
— Що краде, а що, може, і хто даре, — одно плеще вона.
«І не заціпить тобі, — думає Домка,— і очі тобі полуда не застеле; змія, змія ти люта! Усе баче, усе знає!»
— Краде! Краде! Кажу, краде! — кричить одно батько. — Не услідиш за усім. А народ став — собака! Так і стережись, так і ходи за ним. Ну, та вже ж! Хіба не я! Хіба не я голова, щоб вона не услідила. А всліджу — прожену, зараз прожену... Мало — у тюрму запру!
Домці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило. За хатнім криком не чутно стало утихаючого гуку вечірнього... Серце у неї затіпалося, вся кров прилила до його, ударила в голову. «Яке їй діло до мене, їй, старій повії? Мати вона?...» — зо зла схопилася Домка з місця і пішла у хату.
Одчинивши двері, вона зараз устріла коваля, що в кутку мацав обома руками, шукаючи виходу.
— Дивись ти! Морочить лиха година! — промовив він і, радий случаю, загерготав через поріг.
— Куди се, Грицько? Куди? — закричали з-за столу. Червоне п'яне лице Грицькове виставилося з-за дверей, хитаючись, мов кабак на жабуринні, на довгій шиї.
— Я зараз, минуточкою! — промовив він і скрився.
Домка глянула по хаті. За столом на покуті сидів батько, червоний, як рак, зодутий, мов три дні рутив, і шкляними очима дивився на двері; коло його Лобурець, у котрого батько купив фаетон, не кращий батька. Він, вилупивши баньки, сидів мовчки; біля Лобурця рядом Дудник, сухий, мов скіпка, із здоровенними, як у кота, рудими вусами, з гострими, мов шило, очима; біля Дудника і вона примостилася — широка, гладка, з червоним, потом залитим лицем, з ясними пляшучими очима. Далі собі одсторонь примостився кравець Педченко, чорний на волос, блідий на виду, і все мов збирався пісню якусь завести, та, забувши, пригадував її. На столі у їх поналивано, гидко глянути. Серед столу пляшка з горілкою, коло пляшки з надбитим дном чарка валяється, друга повна стоїть біля Дудника. У хаті смердить похміллям, тютюном. Домка непримітно, як тінь та, пройшла у свою хату.
— Утече! — крикнув батько, глянувши на двері. — Держіть його!
— Хто тікає? — басом зарів кравець.
— Грицько! Грицько! — усі хотіли кинутися, хитнули стіл, чарка, друга упала і надбилася.
— Петро Пилиповичу, ось підождіть, — озвалась вона. — Ось послухайте мене, дурної! Чоловікові невидержка, може, й перехопив трохи. Хай піде провітриться. Він прийде, зараз прийде! А не то, ви сидіть — я зараз його приведу, — і се кажучи, мухою злетіла з місця і побігла У двері.
— Куме! Куме! — стоячи на дверях, почала гукати вона. — Де той кум у гаспида дівся?
— Та я тут, — почувся з сіней голос п'яного кума. — Я тут — дверей не знайду. Оце морочить!
— Ну, я поможу кумові.
— Хіба я п'яний? Як ти думаєш, я п'яний? — ламається кум, торохтячи по сінях.
— Та хто там каже, що п'яний? — улесливо обізвалася вона і розчинила двері до п'ятки.
Мутний світ нагорілої свічки крізь хатню пару і дим пробився у сіни, освітив — розчинені сінешні двері чорніли, як сажа, а коваль нишпорив їх у кутку коло водянки.
— То водянка, куме! — озвалася вона. — Он двері, он! — і, взявши коваля за руку, направила вона на чорну прогалину. Коваль, радий, що знайдені двері, шпарко порвався від неї у чорну прогалину, порвався, зачепивсь об поріг і з усіх чотирьох гепнув на крильце, аж у хаті загуло від того гупу.
— О, бідний кум! — крикнула вона і підбігла зводити. Коваль, як кабан, простягся на рундуку і тільки глибоко вдихав у себе свіже повітря ночі.
— Куме! Йосиповичу! — гукала вона, тримаючи за руку. — Устань! Устань! Забився, бідний кум!
— Не руш! — вимовив, важко зітхнувши, кум.
— Йосиповичу! Не гаразд же так. Устань та посидь! Тут кално, грязі понаношувано.
Коваль, видно, подумав, що дома, бо крикнув: «Толкуй! Тікай собі, поки не бив!».
— Кого? Оце, куме! Оце так! Оце добре! Куму бити? — сміючись питала вона.
— А хоч би й тебе, — сонно відказав коваль.
Вона подьоргала ще його за руку, хитнула усе туловище — шкода! Коваль, як мертвий, спав; а їй думається — притворяється! Хай же просвіжиться трохи! І, кинувши, поплелася у хату.
Стешенко сидів за столом і, кривлячись і моргаючи, роздивлявся на всі боки.
— Що за бісова мати? Дивись ти! Тут десь була чарка! Тепер чарки немає! Домко! Дочко моя, хазяйко! — гукнув він.
— Чого вам? — озвалася Домка з другої хати.
— Де наші чарки? Чарку дай!
— Обидві ж ви забрали. Там вони десь на столі, — сердито відказала донька.
— Що це, куме, уже й чарки не бачите? Що це вам? — озвалася вона, увійшовши у хату.
— Не бачу, кумасю, їй-богу, не бачу! — зводячи мутні на неї очі, відказав Стешенко.
— Та он же вони обидві валяються.
Тут саме Педченко надумав свою пісню і, звівши голову, товстим охриплим голосом крикнув: «Тресвятую і требла-женную богоро-о-дицю!»
— І прісно — діву Марію!.. — докінчив Дудник тоненько.
У Стешенка від того співання заблищали очі.
— Стій! — крикнув він, ударивши кулаком об стіл.— Давай разом співати!
— І ма-а-атерь бога нашого! — почав знову Педченко.
— Стій, кажу! — знову крикнув Стешенко. — Давай разом. Давай другої якої. Веселішої.
— Куме! Куме! Ось не перебивайте! Хай заспівають. Се ж божественна. Боже! Як я божественні люблю! — умішалася вона.
Стешенко відкинувся до стіни і, заплющивши очі, прислухувався. Педченко перевів на «Слава отцю і сину...». Не в лад йому підтягував Дудник своїм тенором, а Олена Трохимівна сиділа і, морщачи губи, тільки хитала головою та важко зітхала. П'яні викрики то товстого басу, то деручого тенору носилися по хаті, уривалися у малу хатину і, мов тупим ножем, пиляли по Домчиному серцю. Вона, не роздіваючись, прилягла на кроваті і слухала п'яні гуки і молила господа, коли б уже розходилися, щоб кругом стихло і не перебивало думати їй любу думку.
Не вспіли скінчить божественну, як Дудник завів:

Чуть мого милого
Через три городи,
Як іде до дівчини,
У дудочку грає,
Жалю завдаває
Та жалю завдаває.

Педченко потяг басюка, а Олена Трохимівна і собі підхопила тонко-тонко, мов собака заскавчала після доброго дрюка. Не пісня почулася, а безладне желіпання трьох п'яних охриплих голосів. Стешенко сидів, обпершись головою об стіну, і слухав, його вже сон розбирав і злипалися очі. Се зразу серед того безладного співу почувся навіжений викрик: «А-а-й!», мов кого хто надавив або збирався пограбувати. Домка кинулася, підвелася, дослухаючись, що воно і де воно кричить. Співуни теж затихли.
— Що воно? — озвалася Олена Трохимівна.
— А-а-й! — ще навісніше пронісся крик, а потім свист, а потім гук... Усі кинулися у сіни, узявши світло. То, прокинувшись і не пам'ятаючи себе, кричав коваль на крильці.
— Що це ти, куме, хай бог милує? — обізвала його Олена Трохимівна.
— Іди у хату, дурню, — гукнув Стешенко.
Коваль, глянувши на світло, котре здавалося йому здоровенним жовто-зеленим сонцем, на людей — якісь чорні скелі-гори, — замовк і почав щось тихо шепотіти.
— Куме! Куме! От тобі і кум!

Був кум,
Потонув,
Нумо плакать?
Нумо! Нум! —

— обізвалася Олена Трохимівна.
— Свят! Свят!... З нами хрещена сила!.. — уголос промовив коваль, підвівся, сів і мутними очима дивився на світло. Бачить він нічого не бачив, а чути — чутно людську мову.
— Де се я, скажіть бога ради? — замолив він, не знаючи кого.
— Візьмем його у хату! — крикнув Стешенко. — Ану разом!
І втрьох кинулись до коваля. Він тільки дрижав, аж зуби у його цокотали, а не пручався. Олена Трохимівна ішла попереду і присвічувала дорогу. На порозі спіткнулися і усі попадали. Довго рачкували, поки повставали. Коваля кинули, він поточився до печі і зразу захріп.
— Ну! — передихнув Стешенко, сідаючи на лаву. — Заморив! Мов те ковадло, важкий бісів кум. По трудах випити.
— Випити! Випити! — піддержало товариство.
Олена Трохимівна узялася за пляшку і чарку і завела тонко-тонко:

Ой напиймося, роде,
Та горілочки добре,
Як отець-мати живі,
То й родинонька мила...

Випили і зразу подуріли. Дудник, схилившись на стіл, захріп, Педченко, знай, затягав басом божественних, мішаючи слова святих пісень, Стешенко поточивсь на Олену Трохимівну і обняв її, Олена Трохимівна не пручалася, а підставивши свої червоні заслинені губи, цілувала Стешенка.
— Куме! Куме! Що се таке? Хай бог милує! Піст, святий піст... Мій любий куме!
Стешенко тільки сопе важко, дише поривчато.
— Та куме! Он дочка дивиться! — крикнула Олена Трохимівна, запримітивши Домку, котра стояла ув одвірках своєї хатини, червона і зла. Домка, не пам'ятаючи себе, кинулася до столу і хвилиною задула світло. Морок і темна темнота обняли зразу хату. Голос Педченка перервавсь, мов хто штовхнув його, він зразу посунувся під стіл і, думаючи — на постіль, заснув. Домка, світячи очима, як кішка, миттю пролетіла хатою у свою хатину... Смачне, п'яне цілування погналося їй у слід, пекло у серце, кололо вуха. «І се батько! І вона — свята та божа!» — подумалося їй. Зо зла грюкнула дверима малої хатини так, що аж глина з стелі посипалася, грузько падаючи додолу. Через хвилину сонне харчання понеслося з великої хати... Щось важке сопло, щось луснуло, мов пальці зломило, і затихло... Домку обняли важкі сльози; не роздягаючись, вона кинулась на своє ліжко і, тремтячи вся, мов у трясці, гірко заплакала...


1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Міщани"