Листи Панаса Мирного

 

1. До [І. Я. Рудченка]

1870-і роки.

Что за невидаль такая? удивишься ты. Еще новая неудачная попытка? Да, отвечу, и попытка на драму. Эта дурочка муза с того дня, когда она сбросила с себя свой кудрявый убор стиха и перерядилась в неряшливую прозу, не удовлетворяется более немыми воздыханиями сердца и солеными слезами, она потребовала более питательной пищи — крови. И как только я ей не подношу этого напитка, она предстает ко мне во всем своем грозном величии, с раздутыми ноздрями, горящими глазами и бледная, как призрак, кричит неистово: дай мне пить! Бедная спутница уединения! на этот раз она от опьянения одурела и потребовала не свежей крови, дымящейся еще запахом жизни, — а попросила колдунью-воображение вызвать из могил давно почившие трупы и пожелала испить их гнилой жидкости. Пусть ее тешится! подумал и я... И предстал предо мною романтический борец свободы, горделиво он сбирается на Вовчу скелю и своими мертвыми воздыханиями потрясает затхлый воздух теперешней атмосферы; рядом с ним выступает создание воображения — Лимерівна, не живая девушка с бьющимся в грудях сердцем, а призрак, наэлектризованный одуряющим напитком любви; как призрак она носится, мотается, мучится и умирает, оплаканная романтическим борцем свободы, испуская из своего сердца гнилую жидкость, называемую кровью, которую с такой жадностью пьет моя дурочка муза. Мир вам, долгопочивавшие тени давно почивших героев! Я прошу искренно у вас извинения за нарушенный мною ваш мертвый покой.
Что сказать о том впечатлении, которое произвела моя попытка на здешних романтиков? Они, друг мой, с такой спешностью побежали в свой романтический склад, вынули оттуда все имеющиеся там куришки, зажгли их с неменьшей спешностью и начали курить под моим носом так, что у меня голова пошла кругом... Один кричит: вот оно, батюшки, что! Эге, да это сила наша. А я, — это наша жизнь. Другой, скорчивши глубокомысленную рожу, благодарит меня от всего романтического сердца и — будущий историк литературы — обещает ей громкую известность и видное место. Мне показалось, что он так вот уселся передо мною, оседлал свой нос глубокомысленными очками, взял чернильницу и перо и начал выводить: «ходивем есть, блудивем есмь, во мраке и не обретохом тя, древности наша, коли приходиве муж от них и ко Ерусалиму и роздере завису на брами и показавем нам свет велий» и т. д. Я от такого песнопения чуть не затрезвонил на всю вселенную, но... тут случилось маленькое обстоятельство, которое поудержало мой восторг. Именно во время такого курения, не знаю от него ли или же от моего чте[ния], только Микола заснул и начал испускать удивительное храпение на всю хату. Это обстоятельство имело для меня решительность приговора к смерти, — оно показало, невзирая на все свои страстные сцены, всю безжизненность выводимых людей, открыло их воздушные жилы и я увидел отвратительную гниль вместо крови, а вместо сердца — кусок мяса, источенного червями... Проклятое обстоятельство! Я выкликаю все заклинания магов на твою голову, — но все по пустякам. Крик заклятий глухо проносится по стенах убогого жилища и замирает с моими вздохами... Поэтому я, как можно скорее, собираю свои шпаргаль: и убираюсь к себе, оставивши романтиков допаливать свои куришки... Но к несчастью они не оставили меня в покое, и на другой день, отыскавши еще одну забытую ими вчера впопыхах куришку, пришли в мою хату и начали курить, — но куришка уже сильно смердела — должно полагать отсырела от дурной погоды и поэтому отыскались в попытке и риторика страсти и слишком длинные монологи... но все это клонилось к одному — отчего все это не стихами писано? Тогда бы то было классично!

2. До I. Я. Рудченка

31 мая 1881 г.

Никогда еще, друже-брате, письмо не ставило меня в такое затруднение — отвечать да или нет, как на этот раз поставило твое предложение. Вот я уже три дня ношусь с ним и оно, как гвоздь, забитый в голову, постоянно перед моими глазами, с вечно одним и тем же вопросом: ну так как же? да или нет? решаешься или не решаешься?
И вот начинаю взвешивать все условия за и против, все выгоды и невыгоды теперешнего и будущего положений. С точки зрения чисто практической я спрашиваю: чего тебе ждать и что можно достичь, сидя здесь? Положим, что на меня зарятся и как на секретаря, но если не решаются пока сделать, то во-первых потому, что я человек дела, а не услуг, которые собственно и входят в круг обязанностей секретаря, а во-вторых, вырвавши меня из счетного отделения, — тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают и начальство знает и как только встретится какое-либо затруднение — направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу — тому и быть. Все распорядительные управления прибегают также ко мне за уяснениями, сам Контроль, обратившись в преследователя формализма, не трогает Палаты, да и не отыщет к этому зацепки. Все это говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте. Товарищество — более чем уважает. Конечно, в семье не без урода, и здесь отыскиваются завистники, но с грошовыми познаниями, они не дерзают стать в открыто враждебное положение, а [и]з-за спины — меня не уязвишь. Таким образом положение мое, как видишь, весьма прочное и не без надежд. Конечно, секретарь не большая птица и при теперешнем начальстве мне не особенно бы и хотелось секретарствовать; но вместе с этим секретарство — ступень к нач. отд. Протяни службу теперешнее начальство долго — можно пожалуй при вакансии на старость лет дожить и до нач. отд. При другом же начальстве — нивесть что будет, хотя я смело могу рассчитывать на лучшее мнение среди всех своих сослуживцев. Таковы выгоды и невыгоды теперешнего моего положения. Ну, а будущее, предлагаемое тобой? Какова там работа, какие обязанности? Положим ты бы не предложил, вероятно, дела, которое мне не под силу. Да и вообще дело меня не особенно страшит. Страшит скорее пригодность моя к делу и более всего мнение: а, брат брата за собой тянет. Ну что если такое мнение составится в будущих сослуживцах? Мне это было бы больнее и прискорбнее всего. Я могу перенесть открытое: ты братец, мол, ни к чорту не годен! — но шушуканье: протекция, из-за спины брата... Как хоч, а при этом единственно что разумно будет при первой возможности — дать куда-либо стречка. А будет ли куда? Но положим, что всего этого не будет, я удержусь, я даже составлю о себе мнение, как о порядочном столоначальнике и т. д. Что дальше? Ты указываешь и на дальнейшее, но... мне просто не верится в это дальнейшее. Для этого нужно более или менее серьезной подготовки, для этого нужен и известный лоск, которого у меня, хоть в трех сахарных чернилах вымочи да еще и сверху ваксой потри, никогда не добьешься. Ораторствовать у меня способности нет, развязности, соединенной с нахальством, и подавно не ищи. Что же я буду за птица в вицмундире? Нет, брат, скажут, ты работник хорош и твоими руками жар загребать можно, но каштаны ты есть не годишься. Пожалуйте сюда, Рудин, берите каштаны, спеченные им, и кушайте. И Рудин покушает, да еще пожалуй за твою службу скажет в глаза: экой ты, хохол, неблагодарный!
Но все это дела будущего, на которое я меньше всего стараюсь смотреть обольстительно и меньше всего жду от них чего-либо. В данном случае я настолько незатейлив и неприхотлив, что вполне удовлетворяюсь имеемым и меньше всего думаю о карьере. На этот счет я разумею мнение тех чудаков, которые говорят: чем важнее генерал — тем большая свинья. В этом изречении не без доли правды: в самом деле вчастую положение человека, а тем более официальное, заставляет быть в разладе с самим собой, чем выше положение — тем разлад этот увеличивается. Для иных это ничего не значит, но для меня — такое положение служило бы источником самых невыносимых нравственных мук. Вот почему я старался в служебном отношении отыскать такое местечко, которое, обеспечив меня на счет дневного питания, не ставило бы в разлад с совестью. Теперешнее положение именно таково: это тихая пристань, где я свободно беру деньгу, зная что она дается мне за известное число рабочих часов добросовестного хотя и легкого труда, но такого, который не насилует ни моей совести, ни моих убеждений, ни моих заветных мечтаний. Я располагаю всеми своими лучшими склонностями свободно. Так ли будет там? Таково ли положение в административно-руководящем учреждении? Вот вопрос, который я, не зная будущих своих обязанностей, не могу теперь разрешить.
Теперь относительно своих работ. Здесь я в тиши захолустья и окруженный во всем проявлениями чисто хохлацкой жизни, я не выхожу из роли постоянного наблюдателя, прерывая подчас эти наблюдения тем или другим желанием схватить их я перенесть на бумагу. Но не слепой же я и вижу, что желания эти, без возбуждающих импульсов, все далее-далее должны слабеть. И я серьезно потрушиваю, не явится ли день, в который можно будет сказать и finis!.. Вообще в Полтаве на этот счет не то, что в Киеве. Там я отыщу и людей, интересующихся делом, и помещение, куда бы можно было сложить свои труды. А главное, я отыщу такого незаменимого и сотрудника, и ведателя всех моих сокровенных, как ты. Только в Киеве я могу скорее что-нибудь сделать основательное. Только там, самоуглубившись и сосредоточившись, я приведу в некоторый порядок массу своих наблюдений, отыщу и серьезную критику своим работам и найду подчас мысль, которую здесь и днем с фонарем не отыщешь. Вот главное, что тянет и зовет меня в Киев. С этим только и может быть связан мой переход. Что же касается службы, то от нее можно потребовать во-первых, чтобы она, прокармливая меня, не отягчала бы непосильною работою, а во-вторых, не заставляла входить в сделки с совестью.
Отправляясь от сих 3 положений, я попрошу тебя взвесить все сказанное и не забарись сообщить более подробно: какого именно рода служебная работа предстоит мне? Как она велика и будет ли мне под силу? Ты сам, рассчитывая выбыть через год, думаешь остаться в Киеве или переехать в другой город? Возможно ли будет, по условиям киевской жизни, уделять на образование Андрюши рублей 10 в м-ц? Не с целью оттянуть решение я задаю эти вопросы, но с целью уяснить свое будущее положение, чтобы решая так или иначе, не пожалеть ни на себя, ни на других. Кроме того, я в настоящее время не могу еще дать положительного ответа потому, что Митинщевский теперь в отпуску, и мне предварительно в виду наших чисто товарищеских отношений нужно бы с ним переговорить. Он будет к 5 числу, к этому же времени определится, будет ли Андрей переведен в 6 класс или останется в 5. Не скрою, что переход его может также ускорить мое решение, — ученику 6 класса дается более простора и в выборе квартиры и вообще в личном положении; тогда как останься он в 5 классе — нужно будет подыскивать квартиру общую. А это более затруднительно, чем можно предполагать. Мальчик он прекрасной души и сердца и хотя не бойкий, но жаль будет, если утратит и те драгоценные качества, какие имеет. Молодость вообще так восприимчива в своих поступках и руководствуется более всего страстными влечениями, не соображаясь нисколько с их разумностью: вчастую самые безобразные поступки возводятся на высоту молодечества, героизма и отыскивают массу подражателей. Если же он перейдет в 6 класс, то можно будет отыскать квартиру где-нибудь у своих знакомых.
Итак я перед тобой выложил всю мою душу. Виждь, сообрази все сказанное с будущим моим положением, — подойдет ли оно под склад моего характера, более пассивного, чем боевого, и пассивным образом защищающегося от всякой скверны, и скажи: следует ли мне бросать мой тихий уголок? При этом не забудь ответить о служебных обязанностях. А я, получивши твое письмо, не замедлю ответить да или нет. Я думаю, неделя другая мешкания в таком вопросе — еще ничего не значит, тем более, что, как ты пишешь, вакансия открывается м-ца через 2. Ты просишь заворотить к тебе, где бы мы переговорили глаз на глаз с тобою и порешили. Сам знаю, что переговоры личные — значительно лучше чем письменные, где подчас главное-то и скроется под немым выражением. Но дело в том, что я могу вырваться только в августе — не ранее. Нечего делать, ограничимся письменными сношениями. Не задерживай только ответом. Обнимаю тебя, как брата и своего лучшего друга. Целую ручку Марии Петровне, детвору не меньше смачно целую и желаю им нагуливать крепости и телес на даче.

3. До М. П. Старицького

1881—1882 pp.

Шановний добродію
Михайло Петрович!

Щоб не гаяти часу, відповідаю якнайхутче на Ваш прихильний лист од 10 жовтня. Дуже зраділо моє серце, вичитуючи з його про Ваше бажання розпочати видавництво українського літературно-наукового місячника. Годі нам швендяти по чужих сторонах, та запрохувати сусідньої ласки. Пора, давно пора нам згадати про це, — у цьому наша сила і це наше найперше діло Думаючи так, я не ложу огудки на другі справи і не ставлю їх нижче цієї, — ні. Раз — вольному воля, спасенному — рай, а вдруге — тілько при товариській спілці усяких справ я жду найбільшої користі для нас. А проте все-таки не одмагаюся, що літературне діло — наше перше діло. Хто б що не робив і як його не робив на користь народові — все то буде носити на собі сліди всесвітнього поступу та розвою, звісно не без того, щоб туди і свого чого не налипло, — одно тілько літературно-наукове діло носитиме на собі чисто народні ознаки. Як же нам, дбаючи про розвій найкращих народних основ, не дбати найголовніше про це! На Ваш замір, поти прийде дозвіл від уряду на місячник, видавати альманахи теж прихиляюсь. Чим більше виданнів — тим і краще, краще що-небудь, чим нічого. Довго і так ми мовчали, хоча, правду кажучи, не мало нам приходилось звідати усяких заборонів.
Викладаючи свої думки про літературну справу, Ви сами, добродію, побачите з цього, що я з найбільшою охотою, чим зможу, стану запомагати Вам у цьому ділі. Ви просите яку-небудь виготовану частку з мого нового роману. І то можна. От я тілько не знаю, чи справлюся з переписуванням у такий малий час, який Ви ложите. Ви сами гаразд знаєте, яке нудне діло та переписка, та ще коли її робити самому авторові. А довірити другому — тут, правду кажучи, і нікому. Треба щоб перепищик хоч трохи маракував і в орфографії. Ба, про неї Ви нічого і не сказали. Чи з иканням (то, бачте, ы — там де треба и, и — де і) чи кулішівкою думаєте друкувати? І чи ъ треба, чи не маєте думки вживати? Не забаріться сповістити мене, бо на днях думаю запрягтися у переписку.
Щодо гонорару, то я не знаю, що Вам про це і сказати.
Мені невідомо, на яких початках Ви думаєте постановити своє видавництво. Коли і на свій кошт, то певно, вигод Ви невеликих ждете від цього. А без вигод — які там гонорари? Гонорар — діло користі, а нам, дбаючим про те, як би послужити своєму краєві, думати про гонорари зовсім недоладне. Одначе, коли Ви вже намірилися платити другим, то й мені гонорара сами опреділите по середній ціні Вашої оплати.
Прикликаючи на Ваші заміри щасливу хвортуну, бажаючи Вам усього доброго

до Вас прихильний.

4. До М. П. Старицького

15 грудня [листопада] 1881 г.

Шановний добродію
Михайло Петровичу!

Недавнечко скінчив я перепис першої частини своєї «Повії» і, склавши руки, мав надію подержати її з тиждень, щоб хоч трохи одігнати від себе звичайні при цьому ділі урази і, забувшись, ще раз гаразденько її перечитати, — може де знайдеться яка помилка, або незвичайне слово, котре треба б було іншим замінити. Аж гульк! Ваш лист нагадав мені, що сьогодні уже і той день, котрий Ви виставили як послідній срок у нашій умові. Як приском мене обдало!
Похнюпивши голову і вибачаючись перед Вами нещотно раз, я мерщій схопив свою рукопись і налаштував до пошти. Завтра її засилаю. Не довше, як через три дні Ви одберете може разом з цим листом повістку на «ценную посылку в 10 рублей». Це і буде Вам моя праця. В своєму листі Ви раєте уладнувати її так, щоб можна було друкування розбити не більше як на дві книжки. Не знаю, як Ви зробите у сьому разі. Всього роботи чи й вистачить як на 4 друкованих листа і вся вона зведена в одну книжку. Можна її розірвати і надвоє, тілько тоді прийдеться попрощатися з тим, що зоветься «цельностью». На другу ж книжку альманаху, коли Ви маєте пустити її разом з першою, я не обіцяю вистачити другу частину, так як біля неї чимало треба попрацювати, а зайвого часу тепереньки у мене і геть то небагато. Робіть як признаєте для свого видання краще. Одного тілько попрошу у Вас: псевдонім (Мирний), виставлений на роботі, хай зостається і в печаті.
Тепер, скінчивши з діловим боком своєї праці, познайомлю Вас, шановний добродію, і з самою системою, або планом роботи, маючи надію, що Ви прихильно приймете мою немудру сповідь. Головна ідея моєї праці виставити пролетаріятку і проститутку сього часу, її побут в селі (1 частина), в місті (друга), на слизькому шляху — третя і попідтинню — четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частичні назвиська, через те я і зостановився на сьому слові, хоч може воно декому здається і недоладним. Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність або цільність. Коли у селі (1 ч.) давить Притиківну свій дука Грицько, то у городі (друга) не легше пригнітить городянський крамар Загнибіда. Дякуючи йому, вона улазить у таку напасть, котра згоне її матір з світу. А без матері, — що її принаджує до села? Кругла сирота служити вона стане у кого. У городі і служити краще і робота легше. Притиківна наймається у городі до пана (третя частина). Інший побит, вищі звичаї міські захоплюють її зовсім, з тілом і душею, і Притиківна, закохавши панича, ступає на слизький шлях. Раз ступивши на хистку кладку, — вона не здержиться і мчиться далі — сторч головою. Про се розкаже 4 частина — попідтинню. Спершу вона співачка у городському садку, потім содержанка колись знайомого їй крамаря, тепер члена губ. зем. управи. Життя б у розкошах, та раз член сам жонатий чоловік, а вдруге і старий. На лиху годину вона знову стрівається з паничем, теж жонатим. Старий ревнивий підслухав їх розмову — і Притиківна знову на улиці. Поти молода — вона ще не подається своїй недолі — віється де попало, з ким попало, поти догуляється до шпиталю, а там і до безнісся. Далі уже нікуди йти, — під темний вечір і москалі одкидаються, а служба в жида — і на харч не стає. Зимою вона плентається в село, — там не без добрих людей, та й замерзає під своєю колись хатою, а тепер жидівським шинком.
Такий мій, добродію, план. Три часті сяк так зведені, над четвертою прихватком працюю і сам не знаю, коли скінчу. Хотілось б і скоріше, та раз — ніколи, а вдруге — скорої роботи не хвалять. Правду кажучи і в засилаємій до Вас частині є багато дечого лишнього, а главне через спіх не так упорядкованого, як би то було треба. Сповістіть, чи приймете мою працю. Якщо вона бува не погодиться, то рукопис передайте братові.
Щасти Вам доле! До Вас прихильний

П. Р.

5. До М. П. Старицького

26 березня 1882 p.

Шановний добродію
Михайло Петровичу!

Вибачте мене, що я ще не зібрався одлистувати до Вас на Ваш перший, ще до різдва посланий, лист, як Ви знову листуєте до мене. Дуже рад, що моя праця прийшлася до смаку, а ще більше буду радіти, коли нею послужу на користь нам рідного діла. Правду кажучи, об цьому я найбільше усього і думаю й дбаю: годі нам бавитися сякими-такими казочками та приповісточками, та плачем-співом, хоч і щирим та бездужним, — пора нам глянути ясними очима на нашу роботу, пора додати їй, окрім любові, і освітнього погляду, і посидючої праці, щоб не сміялись побічні люди, щоб не сказали: от це і вони з своїм писком та в пшеничний ряд! На мою думку, тілько дотепною і достиглою роботою ми можемо заткнути незажерливі роти наших ворогів, ми засліпимо їх неситі очі, а тим самим і нашу справу поставимо вище ніж вона досі стояла.
Ви певне, добродію, догадуєтесь, куди се я стрижу, ведучи таку річ. Стрижу я туди, куди б і самому не хотілося. Який я не радніший подати ще частину задля другого випуску Вашої «Ради», оже не спроможуся. Мене від самого різдва і досі душать казенною роботою та ще й будуть душити до самісінького палкого літа, так що я і досі не довів до кінця своєї «Повії» і коли доведу — не знаю. Літом спека так мене розварює, що до роботи я зовсім не гожуся, — надія на весну та осінь. Весна тепер, кажу, не вільна, а осінь — за осінь ще не скажу нічого. Уп'ять же уже й підкінечня робота показує, що треба багато дечого переробити у другій частині, а як прийдеться звести усе докупи — то тоді знову треба все перебрати та перетрусити. У такій великій праці, та ще не за одним заходом робленій, сами, добродію, знаєте, знайдеться дечого і багато лишнього і недоговореного, — лишнє треба геть одкинуть, невимовлене — договорити. До сього хоч мені мова і не дуже завгорює, та все ж і її треба причепурити, щоб, кажу, не стид було, перед людьми показатися. Дуже б мене уразило, коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тілько не свого м е н н я, а про славу самого діла. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий — для мене байдуже. Не пеняйте на мене, добродію, що я на сей раз не даю певного слова. Кажу Вам: не виспію, не зможу виспіти з другою частиною «Повії». У мене є невеличкі обриски з життя. Колись малась думка у таких обрисках подати (як Щедрін у «Семействе Головлевых») цілу низку народніх типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винародовлювались наші найталановитіші люди і як тілько освіта посліднього часу знову довела внуків до того погляду, що вся робота батьків була одна тяжка помилка і як вони привернулись до народу. Я не залишив зовсім сії своєї праці, оже на який час все-таки її одкинувся... А проте є, кажу, у мене обрисків зо два (аркушів на два або й більше друкованих), може Ви ними заткнете дірку замість другої частини «Повії»? Сповістіть і я вже знайду як-небудь час їх переписати і незабаром до Вас подати.
До Вас щиро прихильний.

P. S. Ольга Петровна знає один такий обрис «День на пастівнику». Я їй колись засилав задля куценьких видань. Не знаю, чи він де вийшов? Спитайте її, вона скаже, чи погодиться він задля Вашої «Ради». Другий буде «Батьки», де виведені батьки тих хлопців, що показані в першому обрису.

 

6. До М. П. Старицького

Грудень 1883 р.

Спасибі Вам, шановний добродію, за засилку книжок. Я їх одібрав: 4 прим. «Гамлета» і 3 — «Пісень і Дум». Більшу частину послідніх (переклади) мені уже відомо по виданням «Правди», де Ви спершу їх друкували, меншої (самостійні твори) я ще нігде не бачив і дуже радо стрів їх у Вашому збірникові. Не з меншою жагою накинувся я і на переклад «Гамлета». Переклад Шекспіра це не малий скок уперед у нашому літературному поступу. Я колись сам брався за переклад «Макбета» і добре знаю, що це за морока той Шекспір. Здається так викладно він пише, а проте перемовляти його на нашу мову дуже тяжко. Небагатечко угризнув я «Макбета» та й кинув. Ваш «Гамлет» удався. Шкода, що тут нігде достати перекладів Куліша: лепське варто подивитися, як він дався талановитому перекладникові «Мойсея». Мені тілько одно здається, та я й сам на собі звідав, що як не лицюй Шекспіра, а він на нашій мові якось чудно бренить, ні живої речі, а тим більше живих людей. Думаю від того, що Шекспір малює ніколи небувалий у нас побут: все то королі, то царедворці, тоді коли ми тепер тілько хлібороби. Звісно, і в нас не без своїх страждань, котрі Шекспір так вимальовував (наприк., пісня про вдову, що вигнав син, може бути порівняна до «Короля Ліра»), а проте при чужих та нерідних нам обставинах все то здається чужим.
Питаєте за мої праці, сподіваєтесь бачити усю «Повію» у другій частині «Ради». Ох, добродію, гірко мені Вас зневіряти, а проте приходиться. Щоб надрукувати усю «Повію» (ще 3 частини), то прийшлося б одкинути видання «Ради» бодай чи не на рік, або й того більше. Звести, то я її сяк так звів до купи, довів і до краю та тілько то й слави, що довів. Багато, дуже багато прийдеться ще над нею попрацювати, поти вона стане стиглою або, як казав колись Гоголь, витанцюється... Ще може на другу частину спроможуся, а на всю — запевно скажу: ні. Похвалюся: остогидла вона мені гірше гіркого полиню, а проте все-таки хочеться довести до пуття. Другого нічого і не розпочинаю, все коло неї копаюся.
Чи одібрали Ви, добродію, мої два обриси з життя «День на пастівнику» і «Батьки»? Коли вони не погодяться до «Ради», то Ви зашліть їх назад до мене. Вони здадуться до моїх ще загаданих праць.
Коли б уже скоріше побачити Вашу «Раду». Я чув, що найдовше вона залежиться як до 15 січня. Пересилю як-небудь сей місяць і буду як бога дожидати.
Бажаю Вам всього найкращого і найлюбішого в світі.

До Вас щиро прихильний.

7. До Б. С. Познанського

12 серпня 1886 p.,
Полтава.

Давно вже я одібрав від Вас, шановний добродію, Борисе Станиславовичу, Вашого листа, а от тілько тепереньки зібрався на зайвий час, щоб Вам одписати. Вибачте за таке довге примовчування. Раз — як кажуть — зайвого часу не мав, а вдруге — хотілося прочитати ту рецензію у «Київській Старині», що Вас так образила. Разів кілька забігав у книгарню — і все нема: хто-небудь та й поспішиться перехопити. Оце недавнечко довелось таки і мені залучити її.
Правду кажучи, я не знайшов нічого такого у тій рецензії, щоб заради неї збивати бучу. Правда — «чудаки» — бренить дисонансом, коли нижче перечитати розбір оповідань. Тут Ви так вихваляєте мене, а вище — «чудаки» стоїть!.. Це вже гріх Лебединцева. А проте збивати ради сього бучу, мені здається, не варт. Те ж саме можна сказати і про кінець рецензії, де розбирається побічня сторона видання. Тут хоч і гострого дечого багато мається, оже — й не без правди. Таких термінів, як твори, не варт би було вставляти, та коли вже вони зайняли право гражданства, то й я за другими посунувся. Своїх, бачте, ще не народилося, от і приходиться нести чужі до своєї кузні. За те і облаяно; й по правді кажучи — слід. Ну, а щодо «Збіраниці», то тут уже й я скажу, як у пословиці кажеться: що кому — кому — піп, кому — попадя, а кому — й попова наймичка... Слово це чисто народне, а коли воно не кожному подобається — то на всіх і не вгодиш. Не згоджуюсь теж я й з радою озаглавлювати книжки менням автора, як-от — Квітка-Основ'яненко, Котляревський... Мені здається, бачте, що треба спершу добути те мення, та тоді вже його ставити. Оже це все вищеречене не варт, кажу, того, щоб ради його уносити розладдя хоч би і в «Київську Старину». Залишіть, добродію, якщо досі не здіймали бучі. Бувайте здорові та богові милі.

Ваш П. Рудченко.


8. До О. М. Шейдеман

24 декабря 1888 г.
Полтава.

Дорогая моя Шурочка! Вот уж задался сегодня счастливый для меня денек: не успел я прочесть твое милое, нежное первое письмо, принесшее мне столько радости и столько утехи! — как его настигло и другое. Добрая моя! да ведь это все равно, что голодному два обеда преподнести в один день. И действительно: я с жадностью голодающего набросился на твои письма. Все для меня сразу пропало: служебные дела, окружающие... все ушло куда-то вдаль, замолкло, заглохло... Осталась одна моя душа беседовать наедине с тобою. И я всецело отдался этой немой беседе; десять раз перечитывал одно и то же слово; рассматривал росчерк пера; углублялся в постановку фраз; следил за движением мысли, чувства... Были моменты, когда я слышал твой голос, твою мягкую изящную речь... Милая моя! человеческое слово не в состоянии схватить и передать тебе всех тех ощущений, какие толпой окружили меня; для этого нужны звуки; сочетание самых нежных, тонких, мелодичных звуков... пение... музыка! К несчастью я не обладаю ни голосом, ни искусством играть и поэтому лишен возможности передать тебе тот ряд неуловимых ощущений, какие охватили меня во все время прочета твоих писем. Одно только могу сказать: ты вся вылилась в них, вся; со своими порывами, нежностью и глубиною чувства и — даже со своим инстинктивным не то отвращением, не то ненавистью к людям, которые тебе почему-либо не милы. Таково отношение твое к кузине Маше. Я не знаю ее и не могу судить, насколько ты права и насколько она виновата; но из твоего письма вывел заключение, что между вами существует какой-то инстинктивный антагонизм, если не ненависть... Добрая моя! пусть никогда не совмещаются в твоем нежном сердце такие два противоположные чувства, как любовь и ненависть; последнее — так портит, так извращает нравственную природу человека. Отбрось его, голубушка! Пусть твоя нежная любовь простит людям, причиняющим нам обиды; учись, изящная моя! прощать людей. Эта простая истина заповедана нам великим нравственным реформатором Христом. Знай, найдорогшая мне, что люди — не более как результат наших же отношений к ним. Дурны они — и люди будут дурны. — Устраняй же от себя, нежная моя, все то, что может портить твою нежность; учись, говорю, прощать людей. Эта великая наука должна быть вполне ведома всепрощающему, любящему сердцу. А оно ли у тебя не бьется этим чувством хотя бы по отношению ко мне?! Дорогая моя, милая, нежная, изящная! Если ты хотя одну тысячную долю той любви, которою бьется твое сердце ко мне, перенесешь на людей — я не менее буду счастлив, так как для меня все же останется 999 тысячных! Чистая моя! будь святою, чтобы я не даром молился тебе!
Я очень рад, что условия твоей жизни в Карловке складываются благоприятно и ты надеешься скоро поправиться. Успокойся и вполне овладей собою. Спокойствие и самообладание — первые условия для разрешения вопроса... Чем то он разрешится? Великий учителю правды, Христос! помоги моей дорогой Шурочке разрешить заданную ей жизнью задачу!.. Ты ничего, милая, не пишешь мне; сообщала ли Мише что-нибудь, или же кто другой сообщал ему. Напиши, голубушка, как ты и вообще твои предполагают поступить в этом случае? Решение вопроса по отношению к Мише занимает меня так же, как и окончательное, повидимому, разрешение вопроса тобою по отношению ко мне. Я преклоняюсь вполне перед твоим решением; я рад ему, как может быть рад несчастливый человек счастью; но такое субъективное чувство не может быть мерилом правильного разрешения задачи. Я желал бы, чтобы и Миша увидел всю справедливость разрешения и остался бы доволен. Тогда бы только, милая моя, дорогая мне, мы вполне были счастливы.
Тебе, ненаглядная моя, понравился «П'яниця»? Как я счастлив! Ты не поверишь, как я счастлив, что мог доставить тебе такое удовольствие! Конечно, «П'яниця» выше «Лихий попутав», и Василенко неправ. «Лихий попутав» — это первый рассказ, заставивший обратить всех внимание на меня, как на талантливого писателя; а «П'яниця» — уже доставил мне славу, которой я вообще убегаю. Многие в п'яниці усматривали гоголевского Акакия Акакиевича. Есть, правда, между ними только то общее, что оба они лишены боевых способностей. Но Акакий Акакиевич Гоголя — ограниченное существо; тогда как п'яниця рвется к чему-то высшему, лучшему и если погибает, то только в силу дурных условий жизни. Когда «П'яниця» появился в печати, то рецензенты указывали, что он не мог написать такого письма. Быть может рецензенты и правы были; для такого письма необходимо было иметь более широкое миросозерцание, чем обладал им п'яниця. Но я этим произведением преследовал иные задачи, чем имели в виду рецензенты: я хотел показать как погибают лучшие и симпатичнейшие стороны нашей души и сердца среди дурных обстоятельств. Отсюда — и тот возвышенный полет мысли п'яниці, какой оказался в письме. Но оно осталось неотправленным по назначению и п'яниця сделался пьяницею. Одна только Наталя, прозревшая своим женским любящим серцем что-то лучшее в нем, наградила его свечечкой за упокой души.
В параллель с «П'яницею» тебе, голубушка, необходимо прочесть еще «Перемудрив». Тут уже иные люди — боевого закала. Как сценическое произведение «Перемудрив» — слабо. Но я не претендовал и не претендую на роль драматического писателя; я — повествователь, беллетрист. Взялся же за это дело потому, что увидел ложное направление нашей (хохлацкой) драматической литературы, пробавляющейся или стариною (Котляревским, Квиткою), или кривлянием. Мне хотелось обратить мысль писателей, на серьезные современные темы. Как повествователь — я справился со своей задачей: дал несколько мужских и женских новых типов; но как драматический писатель — я вышел вполне несостоятелен, — у меня мало действия, а все основано на длиннейших монологах с целью лучшей обрисовки типов. Конечно, такое произведение на сцене невозможно.
Как видишь, милая моя Шурочка, я до сих пор подвизался на двух родах литературной деятельности, ты же меня заставляешь попробовать свои силы еще и на третьем — на поэзии. Я, правда, люблю поэзию, в особенности лирическую, но только не признаю за ней общественного значения, и потому не старался пускать свои произведения в печать, хотя многие мне протурчали уши. Чудаки, право! Они забыли давнишние слова Лермонтова, обращенные к поэту: «Какое дело нам страдал ты или нет?» А моя лирика — это слезы страданий. И какое в самом деле людям дело до того, как я страдал или наслаждался? Им самим плохо, для этого необходима иная постановка общественного строя, так сказать реформаторская деятельность; а к ним какой-то неизвестный поэт лезет со своими слезами! Понятно — пошлют его к чорту!.. Но для тебя, моя дорогая, любимая так горячо мною и полюбившая меня, совсем иное дело. Тебе я открою всю мою душу, все сердце, все что во мне есть и хорошего и дурного; суди меня, но только люби... Списываю тебе, голубушка, несколько произведений моей Музы.

1

То було повесні... На високім шпилі
Ми з тобою в лісочку сиділи.
Унизу по лугах річка синя тяглась,
А над нами — дуби гомоніли.
Соловейки в гаї щебетали тоді,
На кленочку — зозуля кувала,
А в кущах, у ліску, он — на тому бузку,
Сиза орличенька стогнала.
Про що тії дуби розмовляли тоді
Ми не слухали, серце, з тобою;
Соловейко не нам у кущах щебетав, —
Ми щасливі були так обоє!
Ти лічила літа, що зозуленька та
Із кленочка знай віщувала;
Я ж по очах твоїх — зіроньках тих ясних —
Вивіряв, що тебе клопотало.
Ось минула весна... наступила зима,
Розлучилися ми із тобою:
Ти — побралася з ним, з своїм нелюбом злим,
А я, серце, — з журбою німою.
Від туги та нудьги я другої весни
Пішов в ліс, де торік ми сиділи...
Очерет та сага вкрили річку в лугах,
Самі луки пожовкли, зчорніли;
Височенні дуби не шумлять як тоді,
А німують без листу сухії;
І на їх верхів'ї чорний ворон квилить,
По гілках — стогнуть сови ночнії.
Наче господа гнів на той край налетів,
Повернув все в пустиню, руїну...
І не диво: бо ми — нещасливі самі,
А без щастя — все на світі гине!

2

Як на тебе я дивлюся,
Наче богові молюся:
На душі так стане тихо,
Мов на світі нема лиха!
А як ти на мене глянеш —
Мов ти небо прихиляєш:
Від очей твоїх блакитних —
Само лихо кудись зникне!


3

Я недужий, голубонько Саню!
Болить моє серденько з краю,
А ще більше жаль душу проймає,
Що сьогодні ти нас покидаєш.

Я не знаю, що зо мною сталось,
Як до мене ти раз засміялась...
Голубими своїми очима
Немов небо синє прихилила.

Як я глянув в те безоднє море —
Попрощався із своїм спокоєм:
То не зоря в хмарі померкає —
Душа в йому потопає.

Одинокий, я вже не шкодую,
Що втопив там волю молодую;
Один жаль серденько моє крає,
Що сьогодні ти нас покидаєш...

4

Як хочеш щастя — йди сюди,
До мого серця припади!
Горить воно, огнем пала...
Не віриш — то поглянь сама
Й його безодню ти своїм
Ізміряй поглядом ясним.

Поки живі ми — хай туга
Нас не чіпає навісна;
А до людей — то нам дарма!
Їх поговір — одні слова,
І щастя не дадуть вони,
Як ми не знайдемо самі.

Коли ж хоч щастя — йди сюди,
До мого серця припади!
Поки горить воно, пала —
То щастя той огонь здійма;
А як потухне, то тоді —
Не діждеш більш його к собі!

5

Нам кажуть: серцеві не вір,
Бо там живе лихий той звір,
Що не доводе до ума
Спокою нашого й добра.

Не вір і людям, кажуть нам,
Тим прирожденним ворогам,
Що тілько й дбають про користь,
Котра їх серце точе, їсть.

І вроді віри не доймай,
Не думай справді, що там рай:
Троянди-рожі як цвітуть,
А колючки на їх ростуть...

І я те слухаю, мій раю,
Пильную, серцем догоджаю,
І догоджаю, і корюсь,
Поки з тобою не зійдусь!

6

Тілько вчую твій голос, голубко,
Моє серце, як пташка, тріпнеться;
Все, що кращого літа надбали,
Все те — зразу в йому озоветься!

І слова найлюбіші шепчу я,
Наймиліші мення добираю...
Не знайти тут другого такого,
Щоб з твоїм порівняти, мій раю!

Воно глибоко в душу запало
І навіки із серцем зжилося,
Мов той голос з струною тонкою
І з душею моєю злилося.

Через те тілько голос твій вчую —
Моє серце, як пташка, тріпнеться;
Все, що кращого літа надбали,
Все те зразу в йому озоветься!

Довольно. Ты знаешь, который теперь час? Половина второго ночи. Христос уже давно народился. Народится ли он и нам?.. Я верую, что народится, не знаю, как ты. Буду ждать тебя, как бога, 5 числа.
Карточек Анна Осиповна еще не заказывала. Есть только пробные. Во всяком случае я их от нее возьму и вышлю тебе заказным 27 числа, так как 25 и 26 приема на почте не будет. Своей также не могу послать — не имею тех экземпляров, которые готовил Хмалевский. На 4-й день, если будет фотография открыта, зайду и закажу. Потороплю изготовить и по получении сейчас же вышлю.
Сообщи мне, голубушка, как вообще (а не одна только мама твоя) относятся ко мне все твои родичи — братья, сестры. Ты же, вероятно, говорила им что-нибудь обо мне.
Целую тебя, моя добрая, изящная, святая! Голубушка! будь для меня святою! Для этого, кажется, немного нужно: только любить меня и любить людей.
Всегда и вечно твой

А. Рудченко.



9. До М. К. Заньковецької

24 листопада [жовтня] 1891 р.,
Полтава.


Несказано дякую Вам, вельмишановна Марья Костянтиновна, за Ваші звістки про «Лимерівну». Коли її дозволили ставити, то тілько дякуючи Вашим турботам про се. Так як вона не призначалася для кону, то, певне, і Вам і Миколаєві Карповичеві прийдеться чимало попрацювати, щоб її пригнати до сього. Тілько Ваш талан та Миколая Карповича смак гоноблять у мене надію, що «Лимерівна» піде. Хотілося б мені бачити, як вона піде і як уразить громаду; певне і Ви, засилаючи до мене свої звістки про неї, думали, що я прибуду на першу постановку її, і через те слали їх до мене якнайхутчіше — телеграмами. Оже марні Ваші дорогі мені заміри: моя служба не дає мені стілько вільного часу, щоб можна було прибути на Ваші запросини. Сижу сьогодні дома і, корписаючи нудні казенні справи, думкою в'юся над Курськом і гадаю — яку ще свіжорозцвівшу квіточку уплетете Ви «Лимерівною» у свій незав'ядаючий віночок слави?! Коли то буде повна рожа чи пишна незабудка, то — певне, виною тому не моя слабосила авторська праця, а Ваш талан. Лебідочко наша! Ви нам дали такі образки Безталанної, Наймички і інших безталанних, котрих ми без вас ніколи б не побачили у авторських творах. Автор, який він не мистець свого діла, дає тілько мертвий скелет людини, намічає тілько типічні ознаки, а артист одухотворяє ті намічені автором форми, дає життя і вираз авторським істотам. Я певний, більше ніж певний, що таке життя Ви надасте і моїй «Лимерівні», коли тілько вона хоч трохи здатна до кону. Надіюся, як доля коли-небудь понесе Вас до Полтави, то своїми очима побачити, чи здатна та «Лимерівна» на що-небудь. А до того — бажаю Вам всього найкращого в світі! Бувайте здорові та богові і людям милі.
Жінка моя низенько Вам кланяється і запрохує Вас до Полтави. Моє сердешне привітання Миколаєві Карповичеві.

До Вас душею прихильний

П. Рудченко.

P. S. Чи правда, що Ви їдете до Петербургу на усю зиму і що у Вас настав мир з Карпенком[Карим], і він не забороняє Вам грати свої п'єси?

 

10. До м. к. Заньковецької

9 февраля 1892 г.
Полтава.

Многоуважаемая Марья Константиновна!

Дня три тому назад получил я переделку 5-го акта «Лимерівни», а вчера — и Ваше сердитое письмо в ответ на мое, быть может, не менее сердитое. Вдобавок к этому вчера же получил еще письмо из Москвы от племянника, в котором сей юный и наверное далеко не последний почитатель Вашего таланта делает намеки, что Вы отказываетесь ставить «Лимерівну» в виду происшедшего между нами недоразумения по переделке 5-го акта.
Чтобы исчерпать и прекратить навсегда это недоразумение, будемте совершенно откровенны. Вам, вероятно, не менее чем мне, известно, насколько каждая мать ревнива к своему дитяти. Такими ревнивцами оказались и мы: я, как автор — к своему произведению, Вы — как артистка — к наивозможно рельефному изображению на сцене того типа, какой задуман и проведен в моем произведении. Отсюда — естествен мой страх, чтобы переделкой не испортили пьесы и не менее естественно Ваше желание, чтобы в постановке ее еще выпуклее обрисовались изображаемые автором черты задуманного им типа и еще красивее с сценической точки зрения показалась зрителям пьеса.
Прочитавши переделку, я к великой своей радости должен сознаться, что напрасно я питал ревнивое чувство, зная в чьих руках находится мое детище, и что такою переделкою 5-го акта, какую сделали Вы, пьесе придана большая сценичность, а развязке — трагический конец: самоубийство в бессознательном состоянии может вызвать лишь безисходную тоску зрителя, а сознательное и героическое самоубийство полное упреков и отчаяния, — заставят его вздрогнуть всем существом.
Очень сожалею вышедшему между нами недоразумению и надеюсь, что этим объяснением оно будет навсегда погребено.

Всегда Вас искренне почитающий

А. Рудченко.



11. До М. В. Лисенка

1893 р.

Славетний наш Бояне, сьогочасний Кобзарю,
Миколо Виталійовичу!

Минуло четвертина віку від того часу, як Ви випустили у світ свою першу книжку «Українських пісень». Певне, що всі ті, у кого серце не скаменіло під натиском щоденних клопотів, ознаменують святкуванням Вашу 25-тилітню невсипущу працю, Ваші заміри не тілько зберегти на віки вічні голоси народних пісень, а на основі того народного співу викомпонувати інші пісні, інші голоси, — щиро народні по духу, та вже освічені ніколи не померкаючим світом науки.
Дивує та веселить нас ся Ваша довга невсипуща праця! Не накоченими і прочищеними шляхами пішла вона, не по ораному і заскородженому полю покотилася, а вибрала непочатий куток забутого людьми і обділеного долею краю, прихилилася до його сумних голосів, поєдналася з його горем і радощами, які він вилив у своїх піснях... Треба було спершу всього їх винишпорити та визбирати і, звівши докупи, розібрати: що то і чого воно коштує?
Не застрахала Вас ся чорна праця — молоді літа та щира любова до свого народу допомогли Вам довести її до краю. Оже Ви не заспокоїлися на сьому: Ваша творча душа, напоєна народними голосами, Ваше чутке серце, зігріте любовою до рідного краю, поривали Вас на інші праці — на праці самостійного компонування.
Історія колись розбере і розкаже непохибну правду, що Ви зробили на сьому новому полі і яку значну постать займали, а ми скажемо одно: що не корисного добутку шукали Ви своїми працями, не бажання слави поривало Вас до їх, а та ж таки щира любова до народу, що допомагала Вам у Вашій чорній роботі, — підбивала Вас і на сі нові праці: не було у Вас іншої користі як уславити свій народ, не знали Ви іншої слави — як показати всьому світові, що доброго зробив він на музичному полі і що міг би зробити, якби світ науки освітив його темноту.
Та ж щира любова до свого рідного підбивала Вас ще на іншу працю — показати людям свої роботи не в одних німих значках, які дають ноти, а в живих виголосах концертів, в постановах цілих опер. Про сі постанови концертів та опер ходила чутка по всій просторій Слав'янщині, вони покрили Ваше чоло славою, та до нас доходила від їх тілько глуха луна.
Оже щаслива доля сього року погодила і нам: новий рік Ви настановили полтавцям аж двома своїми концертами, напоївши наші душі великою радістю і збудивши в нас ще більшу жагу до того чарівного трунку, який Ви піднесли нам на новоліття.
Ми певні і сподіваємося, що сьогорішня Ваша мандрівка по рідному краю є тілько початок тії великої мандрівки по всій Слав'янщині, яку пестить Ваша прихильна до рідного краю душа; що незабаром Ваші заміри й надії справдить щаслива доля і що нам нашого сьогочасного Кобзаря незабаром прийдеться знову вітати у себе. Ми лічимо дні, коли дождемося того славного часу!
А поки що, озираючи тепер Вашу 25-тилітню невсипущу працю, ми здивовані стоїмо перед нею; нас дивує, що ні довгі літа, ні часом злигодні години — ніщо не притомило її, не звернуло з тієї стежки, яку собі намітила вона, якою все йде та йде і якою дійшла до тії слави, про котру співає народня дума:

Що та слава славна
Не вмре, не поляже
Однині й до віку
І до кінця світу!

Закінчимо ж наш щирий від серця привіт пожаданням Вам довгих та щасних літ на користь рідному краєві, якому Ви так щиро та непохибно слугували до сього. Ви справдили заповіт нашого славного помершого Кобзаря, що наказував нам:

І чужому научаться,
Й свого не цураться!

Слава ж нашому сьогочасному Кобзареві,
Слава нашому славетному Боянові,
Миколі Виталійовичу Лисенкові,
Во віки вічні слава!


12. До Г. І. Маркевича

1896 р.

Многоуважаемый Григорий Ипатьевич!

Не будете ли Вы свободны в будущую среду (6 числа), чтобы пожаловать ко мне часов в 8 вечера для восприятия от купели совместно с Леонидом Алексеевичем вновь нарожденное мною для Мельпомены чадо, именуемое «Згуба»? Если будете свободны, то я очень бы просил Вас запастись терпением часов на 2, на 3 и затем высказать Ваше откровенное мнение — годно ли будет вновь нарожденное чадо на что-либо. Если же Вы в среду не свободны, то не назначите ли для этого другой какой, более удобный для Вас день, о чем я должен буду сообщить заблаговременно Леониду Алексеевичу.

13. До Ц. О. Білиловського

19 серпня 1897 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію Цезарю Олександровичу!

Давненько вже одібрав Вашого листа, та не мав часу одписати на його, — служба ганяла мене по деяких повітах і я звернувся тілько позавчора. Дуже Вам дякую за Ваш портрет. Заслані Вами задля Падалки й Річицького і досі я не передав, — Падалки нема в городі, — кудись повіявся по губернії, а Річицького — зовсі[м] не знаю. Як звернеться Падалка — зашлю йому обидва зразки і буду прохати передати один Д. Річицькому. Коли ж і Падалка не знайомий з Річицьким, то тоді вже знайду ярміс сам передати йому Вашого портрета.
Спасибі Вам і за звістки про наші діла, як вони там у Вас впорядковуються. Сподіваюся, що при зайвому часі Ви й надалі не обминете мене своїми звістками.
Тепер до діла, тобто про мою обіцянку дати Вам «Згубу» задля 5-ї «Складки». Тут вийшло, шановний добродію, таке, що й сам не знаю, що його вчинити. Не пам'ятаю, чи казав я Вам, як Ви були у мене, що «Згуба» призначалася задля юбілейного альманаха славної пам'яті Котляревського і століття нашої літератури. Альманах повинний був видаватись в Києві і я заполучив оголоску ще торік, тоді саме, як «Згуба» тілько що була спечена. В оголосці нічого не було виречено про те, що в альманах приймаються і драматичні утвори. Прочитавши декому з тутешнього гурту свою «Згубу» і порадившись з товариством про те, чи здатна вона задля такого важного часу, як святкування альманахом 100-ліття нашої літератури, — я написав листа до «Київської Старини» (куди прохали засилати усі роботи) і прохав сповістити мене, чи приймають вони драматичні утвори. В своєму листі я виложив і погляд на видання альманаху і на те, що, видаючи його на спомин Котляревського, буде великим гріхом не пом'янути нашого першого драматичного письмовця драматичним утвором і не показати — наскілько то люди «Наталки Полтавки» одрізняються від людей сього часу, — тобто: виявити на увесь світ, що сталося з нашим народом за такий довгий час, — чи він зостався однаковим, чи перемінився і коли перемінився, то чи на що краще, чи гірше. Мені здавалося, що «Згуба», захопивши з одного боку селян, а з другого городян, покалічених деморалізацією, — якраз була підхожа задля такої мети. Так думало і тутешнє товариство. — Написавши про все те, я сподівався одповіту. Оже того одповіту і досі не діждався. А тепер, вештаючись по деяких повітах, я заскочив і в Гадяч, де застав Косачку, що приїхала туди на літо з Києва (у Гадячому є маєток Косачки). Вона разом з Старицьким одібрана в редакторський комітет задля упорядкування альманаху. От вона і накинулася мокрим рядном на мене віддати задля їх альманаху «Згубу». Я їй сказав, що «Згубу» я ще торік призначив задля альманаху, писав про неї листа до «Київської Старини» і, не одібравши ніякої на сей лист звістки, пообіцяв її Вам, як Ви були в Полтаві, задля Вашої «Складки»; що віддам їм «Згубу» тілько тоді, коли Ви на се згодитесь. — Так от бачите, добродію, що трапилося? Сиділи-сиділи, мнялися, та мовчали, а тепер — хоч ригни, а дай їм те, що вже задля другого обіцяно! Одначе, я сказав Косачці, що я напишу до Вас і як Ви поступитеся своїм правом задля їх (на мій погляд) дуже важного діла, то «Згубу» я віддам їм. — Тепер, шановний добродію, виложивши Вам усе, я здаюся на Ваш суд, — як знаєте, так розсуджуйте: чи «Згубу» Вам засилати, чи до юбілейного альманаху віддати. На мій погляд, вона б дуже задля юбілейного альманаху на пам'ять Котляревського годилася, а проте, як Вам вона обіцяна, то, кажу, що від Вас буде поступитися своїм правом. Якщо Ви поступитесь, то я може що виберу задля Вашої «Складки» з своїх віршів, а не то у мене є невеличка, давно вже написана, приповістка «День у дорозі». Я її комусь то давав задля друку, та так вона десь і згинула, зосталася одна чернетка. Сповістіть, добродію, якнайхутчіше.

До вас серцем і душею завжди прихильний

П. Рудченко.



14. До Ц. О. Білиловського

29 серпня 1897 p.,
Полтава.

Я так і знав, вельмишановний добродію, Цезарю Олександровичу, що Ви не з тих, щоб не поступитися своїм правом, коли річ іде про діло громадське. Це вже така наша доля, наша повинність: не про себе дбати, а про користь дорогого нам усім і рідного діла. А проте — все-таки спасибі велике Вам, що Ви зарятували і мене. Адже якби Ви не згодилися, то що б мені було робити з киянами, що своєю недбайлістю трохи не наробили дешпоту і собі, і мені?.. Через те — ще раз спасибі Вам. А щоб не голе було те спасибі, то я разом з ним засилаю до Вас і свого подарунка задля «Складки», коли Ви його приймете і признаєте доладним. Вибачте, що невеличкий подарунок. Може б знайшовся і більший, та поспішав, щоб не зостатись у брехунах, як прийшлося зостатися з тією «Згубою». Як знайдеться зайвий час, то ще пориюся у своїх шпаргалах, може ще що добуду, то теж зашлю. А поки що, поведу річ про самий гостинець. Прочитавши його, Ви, може, добродію, здивуєтесь: що це на старість почав я про кохання співати? Не здивуйтеся! Це давній стогін, квітки молодої весни... Тепер я їх тілько підібрав, щоб зробити з їх одного букета, та хіба де трохи яку квітку причепурив, тілько всього. Підібрав же я їх, як самі, добродію, побачите, так: спершу заспів, а за ним — і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання, як воно росло, ширшало, як упивалося щастям, знайшовши того, кого шукало, і як лиха доля обірвала його... Послідню пісню придав задля того, що вона у собі зміщує все те, про що дрібніше розказують передні пісні. Через це, мені здається, що їх не годилося б розривати, а так купкою і надрукувати у «Складці». Назвав я їх «Мої коломийки» через те, що вони, як і справжні коломийки, затримуючи кохання, здається, годилися б і задля музики. — Ми бачимо, що народ перестав тепер складати пісні, а коли що й зложе — то краще б було його і не складати... Час видно минув, натомість повинні освічені та талановиті люди надійти з своєю запомогою. Їх пісні уже не будуть народними піснями, оже вони можуть розтектись поміж народом, полюбитись йому і стати їм рідною піснею. А коли і не підуть в народ, то є не мала купка освіченої молодечі, що може упиватися ними, як упиваються Пушкіним, Лєрмонтовим, О. Толстим... Мені здається, що не варт бракувати такої потреби, треба і задля неї піклуватись. Спершу я дивився на такі зальоти душі та перебої серця, як на діло тілько того, хто упивається тими зальотами та перебоями, а не на справжнє громадське діло. А тепер дивлюся, що може ті зальоти та перебої розбудять у других кращі і вищі почування. Через це саме і віддаю свою працю до друку. Не мені судити, чи варт вони тих думок, що гоноблю я про їх, про те читачі краще посудять. Оже коли вони подобаються людям і прийдуться їм до смаку, так як мені колись приходились, — то я тілько буду радий, що прислужився людям, що, виспівуючи своє почування, викличу бренькіт і в чужій душі. Я себе не лічу за віршівника і через те мої вірші може й не задовольнять справжнього віршівника, а проте — мені здається — у їх почування є трохи, а на почування — обізветься чуле серце. Коли, кажу, воно обізветься, то й то добре: може знайдеться друга, більше мого, дотепна людина, що заспіває краще від мене... Тим буде тілько краще. Нам же, старим, аби не спати, та других будити.
Бувайте, добродію, здорові, та богові і людям милі. Хай він Вам допоможе у Вашій спромозі.

Ваш прихильник

On. Рудченко.


P. S. Сповістіть мене, добродію, як Ви знаходите мій Вам подарунок, — чи доладний він на що-небудь.
P. P. S. Ваш портрет д. Річицькому я вже передав через Падалку.


15. До Ц. О. Білиловського

15 листопада [жовтня] 1897 p.,
Полтава.

Спасибі Вам, дорогий і дуже шановний добродію, Цезарю Олександровичу, і за Ваш лист, що довелось мені одібрати його перед своєю мандрівкою по губернії, і за Ваш подарунок, що недавнечко одібрав його теж перед другою поїздкою. Через це, щоб не забаряти Вас, так хутко і рвуся з цим листом, несучи Вам щиру подяку за Вашу до мене прихильність.
Я трошки не згоджуюся з Вами на появу народних пісень. Коли автором і треба признавати якого-небудь, чулого до болю чи жалю, Івана або Грицька, то і не зовсім. Перший жаль може вилив у пісні який-небудь Грицько, а Сидір, перейнявши ту пісню, додав ще й свого, далі — Одарка чи Пріська — перемінила яке-небудь слово другим — виразнішим... Отак пісня, передаючись від одного до другого, вирівнювалася, гранилася, уснащалася, аж поки не вилилась в одну яку-небудь форму, що вже ніхто її більше не мав чим укоротити, чи перемінити. Через те вона і народною стала, бо справді складав її не один Грицько, а й Іван, і Сидір, і Хівря, і Оришка. Що віршем гаразд можна виразити почування та зальоти душі — се правда, а щоб ним усе можна виразити — то не згоджуюсь. Буденне життя з його болем та горем, з його радощами та утратами краще і докладніше укладається під прозою. Кожному — своє. Прозою ширше і більше можна обхопити життя, ніж віршем. До сього ще треба додати і натуру, чи природу автора: одному залегко правитись віршем, а другому — хоч дави його! — а віршу з його не видавиш. Приходилось і себе немало давити, поки видавиш який-небудь вірш. Через це я казав і казатиму, що задля мене вірші, коли що й зробили дотепного, то тілько те, що навчили писати гладенькою, дзвінкою прозою. І мені здається, що кожному прозаїкові треба попрацювати і над віршами, щоб краще навчитися писати прозою і добре пам'ятати, що коли не піп, не микайся й в ризи. Коли і я метнувся туди ж, то хай мене не дуже судять мої земляки, як їм доведеться бува читати мої, частенько не маючі рифми, вірші.
Щодо Вашого подарунку, то я з його перечитав поки що одні вірші. По правді скажу: не подобались мені всі ті, де уживаються нові слова, виковані з чужих мов. Невже своїх не достає? Невже не можна краще писати? Пиши як Щоголев, що кожний його пойме і до серця прийме?! А то — поки того розуму добереш — то й голову затуманиш; або поки вимовиш — то й язика поламаєш! А все-таки спасибі Вам за те, що стережете Ви того, щоб наша нитка не перервалась. Хай собі потроху мотається, може коли і он який клубок намотає!
Ви сподіваєтесь від мене прози? Не буду Вас певне завіряти, що зашлю. При зайвому часі пориюся у своїх шпаргалах; якщо знайдеться що дотепне до друку, — перепишу і зашлю. Не дуже тілько налягайте! У нас, бачите, усе — повагом!

Душею і серцем до Вас прихильний

П. Рудченко.

P. S. Пишіть до мене, якщо знайдете зайву хвилину.


16. До М. М. Коцюбинського

3 травня 1898 p.,
Полтава.

Шановний добродію, Михайло Михайловичу!

Один мій знайомий, маючи думку видати книжку про «дівочу долю», як вона вимальовується у різних наших письмовців, дав мені продивитися свою працю. Продивляючись, я перше всього наткнувся на Вашу «Харитю». Прочитав я її, та й не стямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано? Чистою, як кринишна вода, народною мовою; яскравим, як соняшний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тілько справжній художник зможе писати!
Несказано зачарований Вашою «Харитею», я почав розпитувати своїх знайомих: де се взялося таке добро на нашій убогій ниві? Давно я нічого не читав такого доладного і з таким смаком. І довелося ж, добродію, спекти мені доброго рака, як знайомі вказали, що ще в 1895 році, поміж другими метеликами, що випускає Чернігів, на всю Україну, — з'явилися Ваші оповідання. Зараз побіг я до книгарні і зараз же купив собі Ваші твори, де, окрім «Хариті», прочитав і «Ялинку», і «Маленький грішник», і «П'ятизлотник».
І все то-то — щире золото, все то-то — само життя, оброблене в невеличкі рямці дотепною рукою мастака-художника. Спасибі Вам, добродію, велике спасибі за ті несказано любі та милі хвилини, які довелося мені пережити, читаючи Ваші талановиті утвори. Пошли Вам щасна доля вік довгий, та доброго здоров'я, щоб Ви і надалі змогли працювати на нашій рідній ниві, множити і засівати те добре насіння, яке Ви подали до сього. Плодіть, добродію, і засівайте найбільше, я певний, що з того засіву будуть колись великі жнива задля нашого рідного краю.
Прийміть же, добродію, від Вашого побратима щирий привіт і гарячу подяку за ті невиразно чарівничі хвилини, що — кажу — довелося мені пережити, читаючи Ваші високоталановиті утвори.

До Вас душею і серцем прихильний

Панас Мирний.

P. S. Може Ви знайдете зайву часину і коли-небудь обізветесь до мене, то пишіть по такому адресу: «Полтава, Казенная Палата. Афанасию Яковлевичу Рудченко». Скажіть мені: може ще де надруковані Ваші утвори? Як би мені хотілося перечитати все, що Ви досі написали і надрукували; більше сього — бажалося б знати Ваші думки, що Ви ще наміряєтесь витворити, та цього можна сподіватись тілько тоді, як нам ближче познайомитися доведеться.


17. До Я. В. Жарка

24 травня 1898 г.,
Полтава.

Вельмишановний добродію,
Якове Васильовичу.

Вибачте мені, що на Ваш лист приходиться одписуватись тілько сьогодні. Він дійшов до мене якраз у той час, коли моя жінка, породивши третього сина, лежала хвора. Ви самі гаразд, добродію, знаєте, скілько всякого клопоту прибува під такий час?! Через те я і дожидався, поки жінка підведеться з ліжка, поки хатні клопоти прибере до своїх рук. До того ще мені, бігаючи на службу, ніяк не доводилось стрічатися з п. Степаненком, а його мення і по-батькові я зовсім не знав. Треба це все було роздобути у знайомих. Сьогодні під свято довелось це діло справити і я поспішаю сповістити Вас. Ось яка п. Степаненка адреса: «Полтава, в Губернской Земской Управе. Василию Филипповичу Степаненку».
Дуже радніший був би подарувати Вам свою «Збіраницю з рідного поля», якби мав у себе хоч один зайвий примірник. Від видавця я запрохав всього-на-всього 25 примірників. А коли то було?.. Розкотилися всі по добрих знайомих. Є, правда, один, переплетений з «Перемудрив», що я колись подарував теперішній своїй жінці, а тоді — добрій знайомій. Тілько всього. Якби моя жінка, та не була тепер моєю жінкою, то сам автор не мав би у себе своїх творів. От через це, добродію, ніяк не зможу наділити Вам свою «Збіраницю». Уже по самій назві «Збіраниця» малася думка подати у світ цілу низку невеличких оповідань та приповісток. Та, дякуючи цензурі, довелося в «Збіраниці» подати тілько дві приповістки: «Лихий попутав» та «П'яницю».
Цікаво б прочитати Ваш переклад «Гамлета». Мені здається, що дуже трудно цю трагедію перекласти на нашу мову. Мова наша ще мало вироблена, щоб нею без запинки можна було переказати Гамлетові думки й почуття. Такий добрий коваль усяких термінів, як Старицький, зробив з «Гамлета» посмішище задля наших ворогів. Кажуть, либонь, покійний Куліш переклав усього Шекспіра. Не знаю чи то правда, чи ні, а доводилось бачити його перший примірник, де надруковано «Отелло», «Троїл та Кресіда» та ще якась третя трагедія. Мені найкраще подобалася «Троїл та Кресіда», де легко було переказати нашою мовою давнє грецьке життя. А «Отелло» — зовсім не так вражає. Видно, що чоловік дуже натужувався перекладаючи і все-таки не зміг наддати того, що треба: Отеллівський запал зовсім збліднів і сама мова якась суха та мертва. І це — у Куліша, що так добре знав нашу мову! — Я сам перекладав «Ліра» і добре знаю, як то трудно перекладати Шекспіра. Дехто казав, що мій «Лір» добре перекладений, а мені здається — ні. А все-таки цікаво, як Вам дався «Гамлет». Зашліть, перечитаю, та й свою думку скажу.
Від Коцюбинського одібрав листа, в котрому він заслав мені свою фотографію. Дуже дякує за мій лист і обіцяє заслати всі свої твори, що були де-небудь надруковані. Цікаво перечитати всі. Сьогодні і йому думка писати.
Чув, що Кулішиха засилала до цензури покійного свого чоловіка переклад «Ромео і Джульєтти», щоб видати його тут. З сього, поводу діло дійшло аж до царя. Либонь цар повелів: белетристику пропускати без запинки, аби вона була писана общеруською орфографією та не суперечила тим цензурним требованіям, які прикладаються і до руської белетристики; а переклади, учебники і учені статті — заборонити. Через це і Ваш «Гамлет» не зможе вийти в Росії, хіба за кордоном. А що чутно про Ваші поезії та оповідання? Сердешно уклоняюся Вашій половині, а Вас міцно обнімаю і смашно цілую. Душею і серцем до Вас прихильний

П. Рудченко.



18. До М. М. Коцюбинського

24 травня 1898 р.,
Полтава.

У той саме день, як Ви, вельмишановний добродію, писали до мене свого листа (9 травня), моя жінка якраз заходилася дарувати мене третім сином. Звісно, що під такий час було мені не до листів. Через це саме на Ваш щирий лист маю обізватися тілько сьогодні, коли хатня завірюха та клопотнеча трохи уляглася і стало мені вільніше дихати.
Дякую Вам дуже за подарунок Вашого поличчя. Натомість засилаю Вам своє — хоч і не сьогочасне. У той рік, як воно робилось, я ще був чорнявий, а тепер — геть-то побілів. Оже Ви і по ньому, як доведеться коли-небудь нам стрінутись, — мене признаєте... Спасибі Вам. А ще буде більше спасибі, як відберу від Вас Ваші оповідання, що Ви обіцяєте зібрати їх і заслати до мене. Сподіваюся добре насмакуватися читаючи, бо — певне — то хоч і невеличкі чарочки, а з дуже смашним трунком: п'єш його, п'єш, а воно все хочеться. Судячи по «Хариті», «Ялинці» та «П'ятизлотнику», у Вас, видно, добродію, не стратилася віра в добро поміж людьми... Віруйте, добродію, в нього і надальше; ця віра так бадьорить і втішає! Бо що б воно було, якби та віра перервалася? Тяжкий сум, пекучий жаль, та неугавний лемент носився б над нашою бездольною землею, краяв би на шматочки лихом здавлені серця... Годі нам плакатись, годі сумувати! Показуйте нам, добродію, хоч невеличку цяточку того просвітку, що красить наше життя. Ви так доладно умієте з цим справитись. Не кажіть, що то дрібнички. Хоч то невеличкі квіточки, та які запашні, з якими яскравими колірами! Якщо з тих дрібних квіточок та зв'язати букета, то всім буде навдивовижу. По правді кажу Вам, що мені давно вже не доводилося читати нічого такого. Читаєш — жалем, як кип'ятком, обдає, а скінчиш — радістю серце заб'ється, що все так скінчилося добре; що життя наше, хоч і палюче, та не без радощів, не без віри в добро. І через те якось тепло стає на душі, легко на серці. Щасти ж Вам доля подати найбільше таких дрібничок і пошли Вам побільше здоров'я, та віри в свої сили. Не дуже шкодуйте на те, що приходиться працювати без критики: Ваше здорове почуття покаже Вам, куди простувати. Гляньте на сусіду: хіба Пушкін, Грибоєдов або Лєрмонтов, та й наш Гоголь — творили й робили за проводом критиків?.. Самі набирали у своїй душі і снаги, і сили; а критика уже потім їх оцінила і піднесла геть високо угору. Отак і з нами повинно бути. Як більше нас буде, то і критика з'явиться і розкаже, хто що з нас доброго вчинив, а в чому помилявся.
Бувайте ж, шановний добродію, здорові, та щасливій долі милі.
До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.



19. До Я. В. Жарка

29 червця 1898 p.,
Полтава.

Дорогий і шановний добродію Якове Васильовичу.

Ваш лист я одібрав якраз у той день, коли знову налагодився був виїздити з Полтави. Вернувся я всього позавчора і мерщій одповідаю Вам, щоб не заставити довго ждати моєї одповіді.
Разом з цим листом засилаю до Вас і Ваші байки. Перечитав я гаразденько разів зо два і все-таки скажу Вам (хоч бийте, хоч лайте, тілько через тин не перекидайте!), що краще б їх такими до друку не посилати. Порівняйте їх з байками Глібовими, то Ви самі побачите, які вони слабі. Треба їх не тілько гаразденько вигладити, а деякі і зовсім переробити, розмову в їх поширити, солі та перцю (свого — стрюкуватого!) додати. Я деякі поправочки зробив карандашем, — не знаю, чи Ви розберете — неясно вони пописані: оже то тілько на деяких, та й то абияк. А треба всі гаразденько передивитись, та перетрусити. Через те я й раю Вам не пускати їх тепер до друку, а повагом передивиться їх гаразденько, та й виправити. Я мав був переробити «Лисичку», та тілько початок переробив, а кінця ні. Засилаю Вам список переробленого.

Якось попалася Лисичка —
Злодюга, вовчика сестричка, —
Хвостом в капкан,
Що в лісі пан
Порозставляв між деревами.
Що тут робить? Уже й зубами
Гризе капкан — не помага.
«Це ж хвіст попавсь, а не нога!» —
Подумала Лисичка і щосили
Натужилась, та як смикне!
Так хвіст і одгорів! Тоді як дремене
До родичів своїх, що недалеко жили.
Угледіли її сестрички,
Глузують з куцої Лисички.
— Така ловись! І без хвоста?
Це видно щось то не спроста!
Видно якась велика пані
Прийшла до нас в такім жупані.
Де хвіст, сестриченько, збула?
Чи не в бувальцях де була?
— Цур, Дурні, й мало грудки вам!
До їх Лисичка одмовляє, —
А нащо хвіст той здався нам?
Даремно тілько майтолає,
Та волочиться по землі.
Одна рахуба з ним мені!
Носи його та стережися
Щоб то будяк,
Або пиряк
В його як-небудь не вчепився!
Зовсім він лишній хвіст той нам
— Таким панам!..

І це по-моєму не до ладу. Треба й це ще добре гладити та виправляти, щоб як читати, то річ, як чистий струмочок, лилася сама собою.
Ваші оповідання радий буду перечитати. Тілько тепер — Христом-богом забожуся! — ніколи. Коли Ви маєте силу до осені підождати, то зашліть — у жовтні або листопаді. До того часу я оббіжу губернію, та й дома у мене може буде більший спокій, ніж тепер. Що дітвора своїм гуком надолужає, а то ще треба у хатах то груби перекидати, то білити... Зовсім зайвого часу нема! А тут Коцюбинський сповіщає, що вони задумали збірник в Чернігові видати і запрохує мене — чи не дав би я їм чого-небудь? Горе мені, та й людям зо мною! Вони думають, що в мене літературного добра — цілі оберемки. Гріх сказати, щоб його й не було. Є трохи, оже або дуже велике, або ще не витанцювалося, або — у голові і серці гвіздком стремить, а виявити його — переложити на папір — нема часу. Не знаю, що його й робити. Отаке-то, добродію. Заслав Коцюбинський деякі з своїх творів, та не маю часу перечитати. Узяв був в дорогу та й там не скінчив. Запримітив тілько, що галиційські видання слабіші від наших. Галичани такі падкі на високолітературну мову і видно під їх впливом д. Коцюбинський написав свої твори. — «Слобожанщини» й досі немає в Полтаві. А казали мені — там є чисті перли! Як тілько зашлють сюди — зараз куплю і зашлю Вам. Бувайте здорові і богові милі. Вашій половині мій низесенький поклон. До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.



20. До М. М. Коцюбинського

1 липня 1898 p., Полтава.

Перший Ваш лист, вельмишановний добродію, Михайло Михайловичу, одібрав я, збираючись по службі в дорогу, а другий — повернувшись з мандрівки. Одповідаю тепер на обидва разом.
Спасибі Вам велике за Ваші оповідання. Галиційські видання мені менше вподобалися, ніж чернігівські. Свої такою простою та яскравою мовою написані, а закордонні — покалічені трохи літературною мовою галичан. Не по душі і серцю вона мені! Ще з великою натугою читаєш яку-небудь розповідку учену або публіцистичну, а як в белетристичному утворі учуєш виковане слово — так воно і черконе тебе, наче гострим ножем! А галичани, правду кажучи, такі мистецькі ковалі на се діло, що заткнуть за пояс і нашого д. Старицького!.. Читаючи Ваші в Галіції видані праці, я — грішним ділом — думав, чи не видавники взялися підкрашувати їх своїми барвами?.. Яке то прехороше і широко задумане Ваше оповідання «Для загального добра», та галичанська маніра писання, на мій погляд, йому дуже зашкодила. Навіщо Ви, добродію, серед тонкого та правдивого нарису краси світової, або горя чи радощів людських додаєте ще й від себе своїх думок, немов хочете сказати читачеві «ти отак оте розумій, а не інше»? Що б сказали усі, якби маляр-художник узяв та над кожним своїм вирисом понаписував: «ну тай хороше яке оце дерево! або яка у того чоловіка статна постать, гарне обличчя, лукаві очі і т. інше»? Певне — усі б засміяли такого маляра. А ми (письменники), маючи далеко більше спромоги намалювати усяку картину, вивернути перед очима людську душу, вирисувати забої серця (бо у маляра тілько й спромоги, що краски, а в нас — живе людське слово, яким збагнеш найтендітніші почування), — ми не хочемо одні тілько живі образи подавати, а ще й від себе додаємо, що ото, мов, яке хороше, або оте надивовижу чудове (гідне пензля першорядного баталіста)... Удержуйтесь, добродію, від сього. І без авторських додатків Ви так мистецьки малюєте образи, що вони самі виявляють читачеві усе, що Ви думаєте ними сказати. На мій погляд — у Вас дуже великий художницький талан. Вами нарисовані муки Гашиці (у «Пе-коптьор»), гнів і занепадок Замфірів, побивання Маріори (у «Для загального добра»), як живі стоти стоять перед очима. Якби не було у цих оповіданнях авторських додатків, та мова всюди була чисто народня, то вони б були такими самими перлами, як «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник». «Хо» мені менше усього вподобався: дуже вже Ви в ньому налягаєте на все те, що так любо Вашому серцеві, чого б Ви бажали, щоб воно мерщій скоїлося, — публіцистикою дуже тхне від нього. До того «Хо» мені здається не зовсім ясним: то він жде того сміливого, хто гляне йому у вічі, щоб самому навіки спочити, порохом розсипатися; а як зустрів таку сміливу молодь, то — замість радісного спочинку — давай з молоддю сперечатися.
Вибачте мені, добродію, що я такого гострого наказав Вам про Ваші закордонні видання. По правді кажу Вам, що я Вас за великого майстра-художника маю і радісно моєму серцеві, що наша рідна нива не оскудіває талановитими людьми, і я сподіваюся від Вас великого добра бачити, аби щаслива доля наділила вас віком довгим, та здоров'ям добрим, чого я Вам від усього серця бажаю.
На запросини Ваші до запомоги згоджуюсь. Що тілько мені дати Вам? Може б що знайшлося із того, що лежить в шкатулі, та жде часу, коли мені зайво буде як слід причепурити, та як подумаю, що треба його самому переписувати, а часу на се немає, то від нудьги аж голову схилиш. Чи не візьмете Ви, добродію, мою казку про правду та кривду? Колись вона задля другої частини «Степу» призначалася. Оже як другу частину заборонили, то добродій видавець узяв мою казку та й перекинув у Галичину, там її у «Правді» й надрукували. На мій погляд вона зовсім цензурна і тут, у нас, її пропустять. Коли Ви згодні, то я розшукаю «Правду» і зашлю до Вас, а Ви вже — будь ласка — кому-небудь дайте переписати тією орфографією, якою слід до нашої цензури. Добре? Сповістіть. Заслати зможу у середніх числах серпня, бо в перших лагожусь знову в дорогу по службі і повинен буду пробути в дорозі днів 8-10. Бувайте, добродію мій любий, щасливі, та богу і людям милі. До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.

Про товариство Шевченка, що склалося у столиці, подрібниць не знаю. Чув торік, що воно хотіло заснуватися на широкій підставі, — до права видавати свої книжки. Оже потім сповіщали, що такого товариства не дозволять, а що можна прохати таке товариство скласти, щоб мало право допомагати своїм учням. Там керував оцим ділом Мордовець. Якщо добуду статуту — зашлю і до Вас.



21. До Я. В. Жарка

18 липця 1898 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію, Якове Васильовичу.

Давненько одібрав Вашого листа з байками, а от тепер тілько маю час одписати на його. Перечитав я Ваші байки і по правді Вам скажу — не раю Вам їх такими друкувати. Видно вони у Вас, як казав колись Гоголь, не витанцювались. Дуже вони покорочені; мова де-де нечиста, рифма не дзвінка, а найпаче — розмова не дуже оригінальна, — не чується в ній того жарту, чи посміху, який так і б'є у байках Гребінки або Глібова. Байки оцих мастаків залюбки читаєш; так і здається — зійшлося два куми, та й ведуть поміж собою жартовливу або ущіпливу розмову; так вона і ллється у їх, як водиця у бігучій течії. — А у Вас — все на чому-небудь та й затнешся. Подержте, добродію, байки у себе довше, та як вони забудуться, витягніть їх знизу, та й перечитайте. Ви самі тоді добачите, що у їх бракує. Я мав був думку деякі переробити, та — раз що ніколи, а друге — який з мене баснописець? Мені так трудно справлятися з римою.
Я не ділився Вашими байками ні з Василенком, ні з Падалкою, бо їх нема в городі, — літом якраз вони ганяють по селах, один — кустарів описує, а другий — здається над оцінкою землі працює. Я сам оце думаю знятися і побігати по губернії поки тепло, та годинка стоїть. Через це — саме краще, якщо будете в Полтаві восени, то привезіть з собою і «Гамлета». Тоді разом його перечитаємо, та й порадимось.
Щоголев помер. Перед смертю йому довелося побачити свою «Слобідщину»; оже тілько що надруковану, та ще не розрішену до випуску у люди. Через це її і немає у наших книгарнях. Якщо буде — куплю задля себе і задля Вас та й зашлю Вам. Нового про наші справи нічого не чув.
Бувайте здорові, та богові і людям милі. Сердешно обнімаю Вас. Вашій половині низесенький від мене поклон.

До Вас душею і серцем прихильний

А. Рудченко.

P. S. Чи одібрали мого «Морозенка»? Як він Вам здався? Дивно, що від Коцюбинського ні слуху, ні духу. Я йому уже давненько одіслав і свою карточку на замін присланої їм, і «Морозенка». А от від його ніяких вісток. Чи не ганя і він по губернії, як і наші статистики.


22. До М. М. Коцюбинського

30 серпня 1898 р.,
Полтава.

Ви певно вже мене лаєте, шановний добродію Михайло Михайловичу, що я не подаю ніякої звістки на Ваш лист. Вибачте. Ніколи було удень, а в нічну добу чимало часу тратив на театр. У нас тепер якраз приїхала трупа Саксаганського. Ставили нові п'єси Карпенка-Карого. Мистець він на се діло, хоча послідні його п'єси не так мені подобались, як перші — «Безталанна», «Розумний і дурень» і інші. Видно, як писав він ці п'єси, то ближче стояв до життя, ніж тепер. Вони краще задумані і краще виготовлені. А тепер — чи поспіх тому боронить, чи що друге (може й те, що сам пише, сам і грає), тілько не достає того почування правди, що в перших бувало. Шкода, якщо конове ремество посяде такий великий талант! Проте все ж його п'єси найкращі з тих, що, мов млинці у масницю, виконуються за послідні часи другими. Через це і приходиться час гаяти на милування; через це я і не одписував Вам досі.
Ви, чого доброго, подумали, чи не образився я тим, що ви не приймаєте «Правди та Кривди»? Якщо Вам западала у голову така думка, то геть женіть її від себе. Я не такий, щоб ображатися. А не одписував Вам іще й через те, що вишукував між своїм дріб'язком чого-небудь задля Вашого альманаху. Одно знайшлося, тілько не викінчене: та й написане так, як тілько уміють чорти до Арехти писати: і сам, як читав, то трохи не над кожним словом добре натомив очі, поки розібрав. Тепер переписую, та разом і правлю. Треба ще буде кінця додати, бо воно колись, як свербіли руки, писалось, а як перестали свербіти, то так і зосталося без кінця. Не знаю, чи вподобається Вам і чи підійде до Вашого збірника. Якщо ні, то повернете назад. А поки що — заждіть, добродію, хоч з півмісяця, поки я викінчу та перепишу. Ця невеличка робота носитиме назву «День у дорозі», тобто буде малювати подоріжні картини від ранку аж до ночі і виявлятиме — який має вплив на душу людську краса світова, які почуття розворушує та або друга картина. Зарані скажу Вам, що інтересу мало, як бува мало інтересу в подоріжжі, де ви мовчки їдете, та милуєтеся світовою красою. Рямця, бачите, зовсім вузенькі, а по таких рямцях і робота. Як скінчу, то зашлю Вам, а Ви гаразденько прочитаєте, та тоді й скажете, чи личить вона побачити світа, чи — мишам на снідання. Поки ж що — заждіть.
Бувайте здорові та богові і людям милі. До Вас завжди прихильний

П. Рудченко.

P. S. Бажалося б мені знати, що маєте друкувати у збірці свого і свого товариства.


23. До Я. В. Жарка

8 студня [грудня] 1898 p.,
Полтава.

Дорогий і серцю любий Якове Васильовичу!

Спасибі Вам за Ваше щире вітання мене за 25-літню літературну працю. Як лічити літа з того часу, коли я почав писати, то у цьому році набереться більше (далеко більше) ніж 25 літ, а коли відкинути ті роки, в які мені не доводилося доторкатися до писання, то вийде далеко менше. Як же його казати, що в цьому році виходе 25-ліття? Та нащо і за що? Коли про «за що» не мені судити, а тим, кому уподобались мої писання, то про «нащо» я прохав би, щоб і мене спиталися. Не скрию від Вас, — підходили до мене тутешні знайомі запитувати про святкування. Я одповів, що це все дурниця, до якої не лежить ні моя душа, ні мої думки. За віщо, скажіть мені, славити того чоловіка, що під зайвий час втішав сам себе писанням? За те, що має таку натуру, та прихильничество до письменства? Якби це був який-небудь подвиг — славити такого чоловіка і бог би велів. А то — по правді Вам кажу, — писав я, пишу і буду писати тілько тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу, як картьожника якого-небудь утішають карти, а п'яницю — горілка. За віщо ж славити, скажіть? — Я відповідав своїм прихильникам: на те, щоб славити мене прилюдно — я не згоджуюсь, бо не достойний того; а як вони вбачають у моїх писаннях користь задля краю, то краще хай потурбуються про те, щоб видати ті мої писання, які їм до вподоби. Мені здається, що розсудив я по правді! — Не пам'ятаю, коли ми з прихильником балакали про святкування, тілько з того часу і до сього чутка про його, слава богу, запала. І гаразд, що так сталося.
Перед Вами, добродію, мені приходиться лупати, та ще й як лупати очима! Хоч бийте мене, хоч лайте мене, а... прочитав я з Ваших оповідань тілько «Старця» та «По закону». Хоч перед усіма святими заприсягнути — нема часу! І до Вас оце пишу — уже добирається до 2 годин ночі. Тепер у нас така косовиця настала, що рад-раднісінький знайти час задля спочинку. Не знаю, коли я останні і передивлюся. У перших я поробив карандашей невеличкі поправки в словах, та дещо зачеркнув (теж карандашем), щоб мова була дужче співуча. Оповідання Ваші мені дуже подобаються і мені здається, що їх варт надрукувати, зробивши тілько деякі невеличкі поправки. Може на святках у мене будуть зайві часи, то я вже на святках передивлюся останні. Хоч, по правді кажучи, не знаю, чи буду мати і на святках зайвий задля сього час. Кажу Вам: тепер така косовиця настала, — сьогодні одно, а завтра друге подавай, та все якнайскоріше. Що будете робити: з того їси хліб, сім'ю годуєш — треба поспішатися робити.
А в нас з земськими робітниками така халепа склалася, що добра людина і ворогові своєму не пожадає. Серце щемить і душа болить, що люди самі себе занапастили так, ні за що. Піймав у ту гущу Падалка, Степаненко, Ольховський і інші, аж 27 чоловіка... Так і хочеться викрикнути за Кулішем:

Лягай серце спати,
Бо нам спаса не родила
Пречистая мати!

Обнімаю Вас щиро та кріпко. Вашій старій, як Ви величаєте свою дружину, мій аж до землі низесенький поклін. Бувайте здорові та богові і людям милі

Ваш П. Рудченко.


24. До І. К., М. К. і П. К. Тобілевичів

1898 р.

Високоталановиті браття-товариство
Іване Карповичу,
Миколо Карповичу
і Панасе Карповичу.

Скілько разів доводилося нам милуватися Вашою артистичною ігрою, Вашим талановитим хистом виставити на кону кожну п'єсу так, щоб вона била у вічі справжнім життям, милувала яскравими постановами, будила у душі кращий смак до тії тонкої ігри, котрою Ви виявляли, як скніє та побивається людська душа, як людське серце підкидається-б'ється серед усяких обставин життя?!
Щоб такого поспіху добутись, то треба чаяти в своїй душі великої сили: непохибну любову до свого краю, і творчу душу, і тонкий смак та хист. Поодинокі ці дари божі багато важать, а як вони з'єдиначені докупи, як у Вашому товаристві, то то вже буде надивовижу.
І справді: Ви, Іване Карповичу, з Вашою творчою душею та знанням людського життя, збагатили наш репертуар своїми коштовними творами: з давно пережитих віків і аж до сього часу виставилось у тих творах справжнє життя нашого народу, і вражає та милує нас своїми проявами. Окрім сього і яко артиста Ви збагатили наш кон своєю чудовною ігрою.
Ви, Миколо Карповичу, з Вашою щирою любовою до рідного краю та великим таланом справжнього артиста — явили перед нами необмежену силу людського страждання, бурхливих забоїв душі, таємного зітхання серця, понівеченої віри та знехтуваних надій — всього того, що надає людям то щастя глибоке, то горе безмірне! Живими істотами стоїть усе те перед нами і виявляє, що й найнепримітніші хвилі людського почування не вкриються від Вашого дозорчого ока та великого артистичного хисту, все те очевидяк показує... .
А Ви, Панасе Карповичу, своїм яскравим таланом показали нам ті одмінні ознаки, якими одрізняється одна людина від другої, які набуває вона то своїм довгим життям, то своїми стосунками поміж людьми. Як живі стоять перед нами і Ваш Пенежка, і Ваш Бонавентура, і хитрий Виборний, і капосний Феноген, і багато, багато інших, кого тілько Вам не доводилось грати. Всі вони з своїми одмінними ознаками виставились перед нами і ясують нам про велику Вашу силу перворядного артиста.
Як прилучити до сього і другі зібрані Вами до свого гурту сили, що під Вашим [доглядом] своєю майстерною ігрою додають решту задля найкращої постанови кожної і незначної п'єси, то, не помиляючись, мусимо по правді сказати, що Ваша трупа — найкраща з українських труп, найкраща й найяривіша зоря серед інших блискучих зірок творчого народного духу.
Ми певні і віримо, що як справжня воля, розпросторивши свої широкі крила, — війне над нашою Україною, то й інші прояви її творчого духу розкриють свої заспані очі і засяють над нашим укритим важкими хмарами небом яскравою веселкою, і... світ ясний, невечірній тихенько засяє.
А поки що — від всього рідного серця вітаємо Вас, браття товариство, яко часточку того ясного невечірнього світу, що з великим болем у серці і певною вірою в душі сподівався побачити наш батько Кобзар.
Слава, славне товариство, за все те, що Ви зробили задля рідного кону, що піднесли його високо вгору і порівняли з постановами найкращих робітників і щирих послухачів тієї чарівної богині Мельпомени. Слава! Слава! Хай же й на віки слугує Ваш поспіх добрий, а щасна доля допомагає у Ваших славетних задля України замірах.



25. До полтавського міського голови

1898 р.

Господину полтавскому городскому голове.
Члена комиссии по постановке в г. Полтаве памятника поэту Котляревскому А. Я. Рудченко

Заявление


Вопрос о выборе места для постановки памятника нашему славному земляку — родоначальнику украинской литературы нового периода Ивану Котляревскому и до настоящего времени остается открытым.
Колебания полтавцев при разрешении этого вопроса показывают, что наш обыватель далеко не безразлично и равнодушно относится к нему: он озабочен выбором лучшего места, он строго относится к предлагаемым местам, отыскивает недостатки в них, не удовлетворяется предложениями, вновь ищет лучшего.
Но все-таки этому вопросу должен быть положен конец; должно быть указано место, если не вполне удовлетворяющее всем предъявленным требованиям, то во всяком случае более подходящее к высказанным положениям.
Лично я и как житель г. Полтавы, и как приглашенный в думскую комиссию для выбора места, внимательно следил за всеми колебаниями по этому вопросу, беседовал о том же со многими, кому дорога память украинского поэта, но к сожалению не имел возможности высказаться в комиссии, собравшейся в последний раз в октябре м-це сего года, с участием в ней г. Позена.
Вот почему считаю своим долгом сказать теперь несколько слов о выборе того или другого места.
Весною, когда вопрос этот был поставлен для окончательного решения в комиссии и в думе, очень много говорили и писали в «Полтавских ведомостях» о достоинствах и недостатках каждого из предлагаемых пунктов. Сводя все предложения вместе, можно усмотреть два крайних противоположных взгляда.
Одни находили, что памятник надлежит поставить в центре города в возможно людном проходном пункте, на показ публике и предлагали: косую площадку (перекресток многих улиц) у Красной аптеки, Александровский парк (против Александровской улицы), Ивановский переулок и Протопоповский бульвар. Такие условия, как теснота предлагаемого пункта, несимметрия в направлении улиц, скученность и грязь квартала (на Протопоповском бульваре), — все это отходило на второй план и центральности, бойкости давали предпочтение.
Другие говорили наоборот: памятник народному поэту, муза которого впервые запела свою родную песню на своем родном языке, проявила жизнь несомненно под сильным влиянием окружающей родной стихии, чудной природы, — такой памятник должен стоять как можно ближе к этой природе, на лоне ее, в обстановке, вдохновлявшей поэта, где возбуждались его лучшие силы и где вдохновение его делалось так понятным... Они предлагали площадь за собором перед раскрывающейся чудной картиной украинской природы.
Александровский парк признан неудобным для постановки памятника Котляревскому, так как в этом парке стоит уже памятник Полтавской Победы; площадка у Красной аптеки тоже была оставлена, когда оказалось невозможным прирезать к ней часть усадьбы от дворянского дома и тем оформить эту площадку. В центре города таким образом осталось два места: Ивановская улица и Протопоповский бульвар. В виду тесноты, несимметрии и по другим соображениям за Ивановскую улицу при обсуждении вопроса в думе 2 марта сего года из 35 человек никто не подал голоса (за намеченную тогда впервые площадку у дома Радунского подано было 6 голосов, за сквер Белухи-Кохановского — 1). И таким образом из центральных городских пунктов остался только один — Протопоповский бульвар. Ему и была противопоставлена сказанная площадка за собором. Колебания были сильные: за первый подано 20 голосов, за площадку — 15.
Хотя большинство высказалось за Протопоповский бульвар, но тем не менее чувствовалась и сознавалась общая неудовлетворенность. Выбранный бульвар, имея по одну сторону ряд лавок на большую половину пустых, а по другую — жилых домов, населённых преимущественно торговцами и ремесленниками, — не мог удовлетворить самым скромным действительным требованиям.
Ряд практических соображений о неудобстве сохранять памятник в глухом месте, удаление от многих глаз людских и пр., заставлял отказаться от постановки памятника на площадке за собором, где расцветается такая чудная картина природы, где по соседству когда-то жил и творил поэт.
Таким образом, по выбору места для постановки памятника Котляревскому обнаружились два главных основных требования: 1) чтобы выбранное место было по возможности наиболее центральное и 2) чтобы оно удовлетворяло известного рода эстетическим требованиям.
Мне кажется, я не сомневаюсь, что Петровская площадь наиболее всего может удовлетворить означенным двум основным требованиям и помирить крайние точки в желаниях полтавцев. Разбиваемый сквер даст прекрасные условия, чтобы создать у памятника уютный уголок украинского характера, и соответствующими кустарниками, деревьями и цветами устроить место, в котором именно мог бы отдохнуть от ежедневной суеты наш обыватель и, полюбовавшись памятником, вспомнить своего достойного предка. В то же время место это довольно центральное, людное, несомненно уступающее толкучке у Красной аптеки и на Протопоповской улице, но во всяком случае удовлетворяющее основным требованиям обеих сторон.
Петровская площадь и раньше намечалась, но, как известно, г. Позен высказался против этого, боясь, что памятник очень потеряет на такой большой площади. Но в последний раз во время пребывания в Полтаве он согласился на постановку памятника я на Петровской площади под условием соответствующей декорации зеленью, деревьями, что несомненно должно быть сделано, если памятнику суждено быть там.
Вот почему я полагаю, что Петровская площадь самое подходящее место для памятника. Те, кто хотели ставить памятник за собором, в значительной степени будут удовлетворены своим стремлениям, а также и другая сторона не может пожаловаться на игнорирование ее пожеланий — видеть красующимся в лучшей части города то, чем Полтава увековечивает и площадь, и Котляревского, и свои стремления воздать людям должное по их заслугам.


26. До Я. В. Жарка

3 січня 1899 р.,
Полтава.

Вельмишановний добродію, Якове Васильовичу!

Тілько вчора скінчив я перегляд Ваших творів. Як побачите, добродію, з моїх карандашних поправок — вони не дуже багато перемінили зміст Ваших творів. Я більше всього виправляв ті місця, де вчувалася — на мій погляд — або не наша конструкція речі, або почувалася покалічена річ. На мій погляд теж треба зробити невеличкі додатки в кінці «За чуже добро», «Заробив» та «Без матері». Мені здається, що ті додатки треба зробити, щоб закінчити оповідання, от як приміром у хорі закінчує спів октава. А може я й помиляюсь, то Ви самі, добродію, побачите, бо я ті невеличкі додатки теж поробив карандашем. Одного тілько не знаю, чи можна ті поправки, що я поробив, і ті додатки друкувати без того, щоб знову не подавати рукописі в цензуру? Я з цією господинею ніколи не зносився сам, за мене другі з нею цяцькалися, то через це саме і не можу Вам допевно сказати, чи можна робити такі поправки після того, як рукопис уже повернено до автора. Додам ще: не подобається мені Ваш «Куций виводив». Він робе дисгармонію в цілому збірникові: перші оповідання черкаються дійсного життя та горя людського. У їх почувається Ваше чуле серце до меншого брата, до всіх, кого щербата доля не гладить по голові, а цупко проводе руку проти шерсті... А тут на кінці — на тобі! — примари п'яного кума з усякою чортовиною. Не годилося б на мій погляд в'язати оцей застарілий реп'ях в один букет з пахучими польовими квіточками. Подумайте, добродію, над оцим самі, та й рішіть, як знаєте: Ви у своєму добрі — і голова, і розпорядник!
Обіймаю Вас щиро і бажаю в новому році щастя, здоров'я і більше таких теплих оповідань як перші сім. Вашій половині мій низесенький поклон.

До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.


27. До Я. В. Жарка

7 лютого 1899 p.,
Полтава.

Дорогий та серцю любий добродію, Якове Васильовичу!

«Як той цвяшок у серце вбитий»... ношу я Ваш послідній лист і несказано радію тому, що серед нас народилися такі люди, що й послідню сорочку скинуть з себе, та віддадуть на добре діло задля рідного краю. Справді: хіба ж це не скидання сорочки з себе — Ваш замір дати три тисячі на видавництво?.. Якби про це сказав такий чоловік, як Харитоненко або Терещенко, то тілько їх можна подякувати щиро, та зразу й гроші взяти до скриньки, а коли кажете про це Ви, що своїм горбом заробляєте ту копійку на свій прожиток і з того заробітку який лишок відкладали про чорний день собі, та своїй сім'ї, — то як інше назвати Ваш замір, як не скиданням послідньої сорочки з себе?! І що Вам за се зробити? Узяти, управити Вас в шати, поставити в кутку на божницю, та й гріти поклони аж до самої землі, пересипаючи їх теплими словами молитов!.. Як прочитав, кажу, я Ваш лист, то моє серце разом несказано раділо і боліло; дебела віра огортала душу, що коли є такі люди, як Ви, то наше діло не вмре, не загине, що воно буде розростатися та розвиватися, що варт задля сього діла, рук непокладаючи, робити. — Показав я Вашого листа своїм близьким приятелям — і вони несказано раділи йому. Тілько всі ми, добродію, порішили так: хіба вже буде он який скрут!, як кажуть: дозарізу треба буде, — отоді тілько ударитися до Вашої запомоги. А поки що, — держіть свої грошенята при собі, та й не хваліться про їх нікому, бо щоб не знайшовся який пройдисвіт, що, прикриваючись добрим ділом, не вимантачив їх у Вас. Світ і таких поганців плоде! То й стережіться таких добродіїв, щоб не сказати: лиходіїв.
До всього отсього додам Вам, що ми самі заснували невеличку скриньку задля видання книжок. Троє дало по сотні рублів і я пристав собі до гурту, тілько сказав, що грошей не зможу відразу дати, а краще всього виручити їх від видавництва моїх творів. Невже вони не дадуть ніякої користі? Мені здається повинні б дати, то оту користь і повертати в скриньку. — Видання вже почалось. «Лихий попутав» та «П'яницю» вже розрішила цензура. Одно тілько шкода, що хтось їх переписав та від себе і відіслав до цензури. Дозвол дано 13 лютого 98 року, а мені про це сказали тілько перед різдвом. Треба було дещо поправити; я об різдві і поправив. У «Лихий попутав» небагато виправок, а в «П'яниці» — чимало. Рішили печатати «Лихий попутав», а «П'яницю» знову заслати до цензури, бо незабаром рік кінчиться і не вспіють напечатати до року. «Лихий попутав» уже кінчиться набором. Незабаром вийде. Шкода, що не разом з «П'яницею»; все б таки була книжечка аркушів у 5-ть, а то — метелик. Правда, що він і назначається задля сього. Проте думка у мене інша: я хотів би видати свої твори випусками більшими, ніж метелики, а так — аркушів у 10-15 разом. Мені здається, що на два випуски набереться. Перший — оповідання («Лихий попутав», «П'яниця», «День на пастівнику», «Батьки», «Лихо», «День у дорозі»), а другий — драматичні оповідання («Лимерівна», «Перемудрив», «Згуба»). Кожний випуск буде далеко більше 15 аркушів, а може і за 20 перевале. На третій — хотілося б «Повію» пустити, бо вона одна не менше як 25 аркушів захопе. Перша і друга частини — на 5 арк. кожна, третя — чи і в 6 убереться, а ще ж 4 і 5-та, котрі треба ще виготувати. Думка засісти за їх зараз, як тілько мені хоч трохи полегшає від казенної роботи. Одно тілько: коли то я їх виготовлю? Переписувати їх нікому другому не можна, тілько мені одному. От переписував хтось «Лихий попутав». Хоч би тобі одна стрічка починалася з красного боку, — все завряд до самого кінця. А в друкарні так і набирають, як написано. Нудота читати, та нічого не поробиш. Ото ж, щоб цього не було, треба самому переписувати. 3-тя частина «Повії» малась була друкуватись у «Київській Старині» та на лихо Науменко (редактор) занедужав, а Лазаревський, що заступив його місце, противиться усьому, що нагадує про сучасне життя, бо не личить оце все до історичного журналу. От тобі й закрутень! Пишуть мені: дожидайте, поки виясниться. Що ж? будемо дожидати. Тілько я тепер згоджуюсь з Вами: краще «Повію» пустити усю разом. Якщо Ви мені запоможете грошима на видання її, то я сам її видам. Не знаю, скілько на те грошей потрібно буде, а певне немало. Коли «Лихий попутав» у 2 1/2 арк. стоятиме 80 руб., то «Повія» — аркушів в 25, — не менше восьми сотень затягне, а може й усю тисячу. Звісно, як тілько я виручусь, то гроші зразу Вам поверну. Коли тілько виручусь і чи виручусь — про те святі знають. А думка, бачите, така: щоб не тілько виручитись, а чи не можна б, як жиди кажуть, ще й гешефта зробити, щоб заснувати свій видавницький фонд у тисячу руб. Розчот такий: видати 2 т. примірників по 1 р. 50 к. кожний, тобто на 3 тисячі. З них треба скинути 25% або 750 руб. на користь книгарням; зостанеться 2250 руб., — 1000 руб. повернути тому хто дасть гроші на видання, 1000 руб. собі — на заснову свого видавницького фонду, а 250 руб. розточуться то на подарунки, то сюди-туди. Отака-то, мій любий добродію, думка. Що Ви про неї скажете? Ви скажіть, що думаєте, не потаюйтесь ні в чім, бо я ж перед Вами всю свою душу розкриваю.
Вашій дружині низесенько-низесенько уклоняюся, а Вас, аж тричі гаряче цілую.

Душею і серцем Ваш

П. Рудченко.

Лихо мені з «Слобожанщиною». Я ходжу на службу Олександрівською улицею і все забігаю, то до Савчука, то до Богоявленського — чи нема «Слобожанщини». Обіцяли давно виписати, та й досі не виписали. Завтра безпремінно зайду ще у общеську бібліотеку: там вони заснували свій склад. Я й туди колись заходив — не було. Може завтра надибаю, то зараз Вам зашлю. У Харкові кажуть, можна доскочити, тілько в якій книгарні — яе знаю. Коштує вона здається карбованця.

28. До Я. В. Жарка

21 лютого 1899 p.,
Полтава.

Дорогий мій та серцю любий добродію, Якове Васильовичу!

Одповідаю Вам якнайхутчіше на Ваш послідній лист. Перше всього скажу Вам: не гарячіться дуже. Коли Ви маєте думку пристати до нашої видавницької спілки, то задля сього треба не більше як 100 рублів, та й то не зараз. Ви сповіщаєте, що прибудете у Полтаву в піст. До того часу я побалакаю з нашими спільниками (бо мені ніколи було бачитись з ними) і як Ви приїдете сюди, то тоді купно і обрахуємо про все і тоді Ви, якщо Ваша буде на це ласка, і внесете свою долю, а до того — держіть її при собі. Щождо тисячі на видання «Повії», то спасибі Вам, що згоджуєтесь на таку допомогу, оже зразу брати на се гроші і не годиться, і не треба. «Повію» ще треба викінчити, а задля сього у мене тепер нема часу. Мене так у послідні часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не раніше 2-3 годин ночі; а вчора довелося лягти тілько в 4 години. Коли ж то при такій роботі братися за «Повію»? Може я сього літа візьму отпуска на два місяці, та вилежуючись на дачі, і приймуся за «Повію». Треба гаразденько передивитись перші три часті, а дві знову перероблювати. Діла багато. А вже ж коли пускати у люди «Повію», то треба, щоб вона вся була не згірше тих перших двох частин, що вже побачили світа.
Про видання Ваших творів у Полтаві побалакаємо тоді, як Ви сюди прибудете. Як не радо заснувати видавництво в Полтаві, оже не можна сказати, щоб Полтава була задля сього зовсім підхожа. Дуже глухий город і мало має зв'язків з книгарнями по других великих місцях, куди можна та й треба книжки розпускати. Одеса задля сього більше підхожа: звідти книжки скоріше розійдуться по світу. Правда, що в Одесі дорожче буде стоїти видання, зате, кажу, вона більше має способів розпустити видання по світу. А це ж чого-небудь та стоє. У Полтаві і дешевше вийде видання, та що з того, як воно буде пріти або в друкарні, або в кого-небудь на схові. Одеса розкаже про книжку і в своїх часописах, що розходяться усюди, а Полтава з своїми «Губ. вед.» що має поробити? Та й то ще гаразд, коли схоче розказати про видання, а більше всього промовче та й годі.
Як наїдете у Полтаву, тоді дрібніше побалакаємо про все.
Коли Комаров рає Вам видавати байки, то що ж? і видайте їх. Тілько все б таки мені здавалося, що їх треба ще раз гаразденько Вам передивитись.
Уклоняюсь низесенько Вашій дружині, а Ви цілуйте її руку, та просіть, щоб вона Вас надержувала не гарячитись.

Обнімаю Вас щиро

Ваш П. Рудченко.

P. S. Коцюбинський сповіщає, що першу збірку вони вже подали в цензуру, а тепер збираються на другу. Запрохує моєї допомоги. Треба щось послати.


29. До М. М. Коцюбинського

28 лютого 1899 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію Михайло Михайловичу!

Разом з цим листом споруджаю до Вас невеличку посилку. Це моя давня робота, трошки підправлена за послідні часи. Якщо Ви признаєте, що вона личитиме до Вашої другої збірки, то — хай вона іде у світ. Може кому вона нагадає про дивну красу рідної сторони і про те, як кляті культурні питання не дають спромоги милуватися світовою красою. Та що Вам повідати про те, що Ви сами, добродію, гаразд побачите. Якщо ця невіршована поезія сподобається Вам і личитиме до складу Вашої збірки, то приймайте її до своєї гуртової праці, а якщо ні, то, будь ласка, поверніть назад до мене. Ще б краще було, якби Ви задля цензури звеліли списати окремий список, а цей все-таки повернули до мене, бо в мене другого такого немає; бо я поправки прямо заводив у цей чистий список. У себе ж хотілося мати через те, що я не кидаю думки друкувати разом всі свої твори. От би цей список і пригодився задля сього діла. Переписувати ж його знову — зовсім не маю часу, а другому дати переписувати — нікому. Якщо Ваша ласка, то вчиніть моє щире прохання; накажіть тілько переписчикові, щоб списував так, як у мене написано, тобто: де починається річ з красної стрічки, то щоб і він так робив. Тут товариство задумало випустити метеликом мою «Лихий попутав», та дали списати такому писареві, що він — дай боже — щоб у 20 місцях почав річ з красної стрічки. У друкарні теж так набирали. І вийшло з сього таке, що від початку і до самого кінця наче одна річ. Ще гаразд, що хоч точки поставили; а то, мов, одним махом людина говоре — аж на 40 сторон друку! Де ж таки воно таке буває? У кожній роботі велику вагу має не тілько її зміст, а й те — як той зміст вироблено, — чи чепурно хазяїн з-околу походив. У художньому ж ділі — це дуже важна справа. Ніхто не стане вірші писати в одну стрічку. Проте і невіршована мова має свій метр і його дуже треба держатися, щоб легко було читати. Чи правду я кажу? Як Ви про це думаєте?
Ваш Чернігів справді тепер забагатів, прийнявши до себе музей Тарновського. Якщо його спорудять як треба, то вже й я як-небудь зберуся і забіжу в Чернігів подивитися на дива того музею.
Поки ж що — бувайте здорові. Щасти Вам доля в Ваших видавницьких замірах. Чи Ви не чули, коли Київ надумається випустити свою збірку на спомин Котляревському? Там і моя невеличка праця забрела. Якщо вона там гнитиме, то чи не краще буде пустити її до Вашої третьої збірки, коли Ви маєте думку і спроможність видати ще й третю?

До Вас усім серцем прихильний

А. Рудченко.

30. До В. І. Василенка

8 червця 99 р.

Дорогий та любий Вікторе Івановичу!

Ви, певне, знаєте, що в Полтаву приїздить Микола Віталійович Лисенко з своїм хором? 10-го має бути перший його концерт, а 11-го може й другий. Шкода, що я 10-го повинний їхати, — везти свій крам показувати своїй неньці, і через те не можу намилуватися, певне, добрячим співом Лисенківського хору. — Миколі Андрійовичу Дмитрієву прийшлося немало клопотатися, щоб добути театру та й ще багато буде клопоту, так що він зовсім не має зайвого часу, щоб сповістити хрещений і нехрещений мир через «Полтавські Губ. Ведомости» про приїзд Лисенка, додавши до того декілька теплих слов про його мастацтво та щиру працю на розвій рідного співу. До того у Д. Дмитрієва розладдя з Іваненком. От через це, до Вас, шановний Вікторе Івановичу, велика просьба — узятися написати сповістку про Лисенка, та ще й поклопотатися, щоб ця сповістка безпремінно була надрукована в «Губ. Вед.» у тому числі, що повинне вийти у неділю. Добре, беретеся?
До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.

P. S. Сьогодні бачив Маркевича. Він теж сьогодні виїздить в Кременчуцький повіт. Як бачите, мало нашого брата зостається в Полтаві. А проте, тому, хто зостається, треба б поклопотатися, щоб як слід стрінути нашого дорогого гостя. Правда?

31. До Я. В. Жарка

5 липця 1899 p.,
Полтава.

Вельмишановний і дорогий Якове Васильовичу!

Сповіщаю Вас, що робота по набору іде на всіх парах: уже 18 сторон зовсім надруковано; учора видержав першу коректуру від 18 до 27 сторони, а сьогодні від 27 до 34, а Вашої рукописи 51 сторона. За малим не кінець «Дармоїда», тобто четвертого оповідання. Зостається ще три. Всі сім повинні уміститися на 69-70 сторонах, тобто на 33/4-4 аркушах. Як казав жид, так воно й буде. Жид ще прохав 25 карбованців. Я — хоч і мав, та не дав, думаючи порадитись з д. Дмитрієвим. Сказав жидові, що напишу Вам, щоб заслали грошей; тобто поступив по-жидівському. І гаразд, що так зробив, бо д. Дмитрієв сказав, щоб більше не давати жидові як 10 карбованців і взявся їх сам передати жидові. Не гаразд, що оце підскочило свято: певне жид не буде далі нічого робити. Я казав йому, щоб надіслав сьогодні ж задля другої коректури 19-26 сторони, а він і не прислав. Завтра, якщо достукаюся, побіжу до жида і скажу, щоб поспішав з роботою, бо з 10-12 мені треба їхати, а жид сам хвалився, що добре, що я держу коректуру: не задержую роботи; у д. Дмитрієва з виданням «Лихий попутав» куди було завізніше! Бажалося б і самому продержати всю коректуру, та мабуть жид не вистачить з усією роботою до 12 числа. Жид ще запитував: що на обложці друкувати? Треба б усі полтавські видання, потім ціну Вашої книжки та й те — звідки б її виписати, чи достати. Скомпонуйте, добродію, цю надпису на обложці, та, не гаючись, і зашліть до мене.
Я питався, чи є в Депутатському собранії, та в уездного предв. дворянства такі, що тілько лічаться на службі, щоб добути чину? Відказано, що є, тілько це все робиться з дозволу губернського і уїздного маршалів. Коли Ви там не доскочите служби на такій умові, то треба буде приїхати сюди і самому постукатися хоч би до князя Ерістова.
До нас приїхав голова столичного товариства «Общеполезных и дешевых для народа книг» п. Федоровський. У понеділок будемо у гурті раятися, як би краще це діло постановити. По тому, що розказував п. Федоровський (я з ним уже познайомився), воно у їх стоїть дуже неважно: опріч того, що, видно, грошей омаль, а то ще й розладдя поміж собою. Хто там правий, а хто винуватий — господь його розбере. Мені здається, що діло варт би піддержати. Коли заправничі тепер і не зовсім, може, доладні, то їх же можна б і перемінити, тілько самого б діла не годилося залишати. Статут дає широкі права і ними б треба, як слід, скористуватись.
Обнімаю Вас. Уклоніться низесенько своїй дружині, котру Ви так на цей раз нам і не показали, бодай Вас за це курка вбрикнула!
Завжди до Вас прихильний

П. Рудченко.

32. До М. К. Заньковецької

24 жовтня 1899 р.,
Полтава.

Дорога і вельмишановна добродійко, Маріє Костянтинівна!

Задумали полтавці святкувати роковини смерті нашого славного і незабутнього І. Котляревського. Кому це найкраще зробити, як не полтавцям? Він тут жив, тут робив, тут і вмер!.. Та про це нічого багато розказувати, — Ви самі добре знаєте. Краще повідаю Вам, що думають полтавці зробити задля святкування. Думка поставити вечір: може, дехто прочита що з Котляревського, дехто гуртом заспіває... Та й тільки б то? Дуже мало! А поставити його невмирущу «Наталку Полтавку» навряд за такий короткий час знайдеться спромога: думка, бачите, святкувати роковини не 29 сього місяця, коли він умер (бо це буде п'ятниця), а 30 — в суботу. От через це ми і вдаряємось до Вас з нашим великим проханням: запоможіть нам! Ви, либонь, тепер в Харкові — недалеко від нас. По суботах, певне, не граєте. То чи не будете такі ласкаві приїхати до нас — коли не можна буде 30, то хоч у другу суботу, тобто 6 грудня (листопада)? З цим проханням ударяємося і до вельмишановного Марка Лукича. Певні, що Ви, завжди одкликаючись щиро на громадські справи, прихилите ухо своє (як каже псалмопівець) і до нашого щирого прохання. Прихиліть його! Запоможіть нам, — наша сило і наша гордість!
Ми вже давно Вас не бачили, давно не доводилось балакати по душі з Вами. Жінка моя аж зубами зацокотіла, як почула, що ми маємо запрохати Вас у Полтаву і що, може, [вдасться] їй побачитись з Вами і побалакати від щирого серця, як колись-то давно балакали. Вона Вам аж до самої землі уклоняється і несказанно радіє, що, може, доведеться побачитися з Вами і набалакатися досхочу. Прихиліть же ухо своє до нашого щирого прохання! Думка одну справу поставити з Наталки. А може... якщо Ваша ласка та згода, то й усю вистачити можна?
Та не тільки з Вами та з Марком Лукичем, а всьою Вашою славною трупою. Порадьтеся, задля цього небагато сили треба: всього 6 душ... Може... може, ми так закуримо з своїм святкуванням, що аж під небо сягне! А це може бути тілько тоді, як Ви нам запоможете.

До вас душею і серцем завжди прихильний

П. Рудченко.

P. S. Якщо знайдеться зайва годинка — сповістіть мене: чи нам доведеться радіти, чи гіркі утирати? Краще б перше, ніж друге.

33. До М. М. Коцюбинського

Полтава, 11 травня (червня)
1900 р.

Високошановний пане-добродію Михайло Михайловичу!

Мене не було в Полтаві, як дійшла сюди Ваша засилка, через те і цей лист Ви одберете від мене не так швидко, як Вам, може, бажалося. Я тілько третього дня звернувся з Гадяцького повіту, куди виряджав свою сім'ю на літнє мешкання, щоб вона серед лісної прохолоди та вільного польового повітря набралася сили та здоров'я на всю осінню негоду та холодну зиму і вонючу весну серед городських вавилонів.
Перші дні по моєму приїзді треба було згаяти на службові справи і от тепер, впорядкувавши їх, зразу одписую Вам на Ваше питання про видання моїх праць.
Перше всього — мені бажалося б видати їх у нас дома, а не проситися до сусід у Галичину. Тутешні прихильники до рідної мови те ж саме думають: краще їх мати у себе, де б кожний грамотний чоловік спромігся і прочитати, і добути, якщо на це буде спромога, ніж виписувати з-за кордону, через котрий ще може й не пустять. Потім — і задля видавництва це не посліднє діло: треба б його у нас ширити, якомога, а задля сього треба користуватись всякою полегкістю, яка тепер, кажуть, настала.
Тут ходе чутка, що одеська громада береться видати мої праці. Якщо так, то я краще всього прихиляюся до сього заміру, ніж шукати притулку у Галичині. Вони там, якщо схотять, то й самі видадуть, що їм до сподоби.
Далі — я не згоджуюся і з їх планом видання. В першу голову вони поставили «Лихі люди». Ви певне знаєте, що «Лихі люди» перше всього надруковані в Женеві. Я їх перехрестив в «Товариші» і подав був до нашої цензури, а там, як прочитали, то трохи гвалту не наробили, що як, мов, можна такий утвір подавати до цензури? На велику силу одному знайомому довелося взяти рукопис з цензури і урезонити їх не робити гвалту. От уже через це одно галичани зовсім не до пуття зробили, що перш усього надрукували «Лихі люди» — наче гострим кілком кинули! Коли вони вдадуться до «Глави. Управл. по делам печати», то там не тілько заборонять «Лихих людей», а й до других видань моїх творів будуть і геть-то додивлятись. Напишіть, будь ласка, їм, щоб вони з «Лихими людьми» не вдавались до Петербургу, щоб їх впустити в Росію, бо цим вони тілько дешпоту нароблять.
Потім: у другий том вони хотять вбгати «Повію». «Повія» ще не викінчена і коли буде викінчена — я й сам не знаю. По розміру вона буде аркушів на 30, а «Лихі люди» не більше 5, а може в 3 вбгають. Дрібних оповідань набереться аркушів на 10. Драматичних творів («Перемудрив», «Лимерівна», «Згуба») теж буде не менше, як 10 арк., а як додати до них мій переклад «Короля Ліра», то вийде й 15; «Хіба ревуть воли», котрих я хочу перехрестити в «Пропащі люди», або «Пропащі сили», — не менше 25. Що ж це будуть за рівномірні томи? Через це я думав би першим томом пустити деяку дрібницю та драматичні твори (І — оповідання, II — драматичні твори). Том вийшов би аркушів у 25.
Другим томом — «Пропащі люди», поставивши теперішню їх назву «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — в епіграф, теж не менше 25.
Щождо «Повії», то я ще не знаю, як краще зробити, чи пустити її третім томом, чи віддати до «Київської Старини», щоб вона почала друкувати у себе, почавши з третьої части (перші дві можна перепечатати в кінці замість приложенія)? Третя частина у мене виготовлена. Поки вони друкувалися б, я тим часом виготовлював би 4, а далі й 5-ту. Мені здається, що це б було корисно і задля «Старини», і задля мене: «Старина» — мала б матеріал задля друку, а я — не хапаючись — доводив «Повію» до кінця. Про це я маю думку цього літа бути в Києві і побалакати з редакцією. Якщо вони згодяться зо мною, то краще всього «Повію» пустити через «Київську Старину»; вона дала б і декілька сотень відбитків, щоб пустити в продаж. Отаким способом набрався б і 3 том аркушів, як кажу, на 30. Як же «Київська Старина» не прихилиться до моєї думки, то тоді вже пустити «Повію» всю окремим виданням третім томом.
Щождо моєї фотографії і біографії, то я якось раз одписував уже одному галичанину словами Лєрмонтова: «Поэт! что в имени твоем?!» І тепера те ж скажу. Коли мої твори що-небудь значать, мають яку-небудь вагу, то задля діла (справжнього діла) — вони одні тілько потрібні, а не моє ймення, котре, якщо наші нащадки признають, що його личить уславити, то знайдуть, як і чим. Самому ж себе уславляти — не приходиться, та й не личить. Отак їм, добродію, і одпишіть.
Бувайте ж здорові, та богові і святій правді милі!
До Вас душею і серцем прихильний П. Рудченко.

34. До Я. В. Жарка

23 липця 1900 p.,
Полтава.

Ви шкодуєте, дорогий Якове Васильовичу, що як були в Полтаві, то мене не застали на місці, а я — аже-аж! Найкраще всього, коли побалакаєш з чоловіком сам на сам, перекинешся з ним живим словом. От же й вийшло негаразд: я поїхав свою сім'ю оборудувати на дачі, а Ви — в Полтаву. Отак і розминулися. Дуже шкода! Я мав був якнайдрібніше побалакати про Ваші твори. Я їх давно вже всі прочитав; недавно віддав ще п. Дмитрієву, щоб переглядів. Як він і діла впорядкує, то я зараз же сповіщу Вас, як і що. Я по правді скажу Вам мій погляд: я б на Вашому місці їх не друкував; вони куди геть слабіші перших, — не виношені, не митецько викроєні; пішвою, а не в стрічку пошиті... слабі. Це я так думаю, мені так здалося; а може я й помиляюся; може не на ту ногу, як кажуть, встав, як їх читав. Бува й так; бува, що наче дурний або пришелепуватий, — читаєш, та й не розумієш того, що прочитав. От, чи не помиляюсь, бува і я, — ото їх і віддав до людей, — хай ще й другі передивляться. Якщо й їм здасться так як і мені, то певне, що твори слабі. А може другим вони здадуться дотепні? Тоді вибачте за мої помилки. Я по натурі великий пунктатор і до своїх творів, — все мені здається, що не так. От через це я і не приспічаю: хай вилежиться та вистигне, як та овощ на деревині. Та ще й після того нехай пополеже, щоб улежалося, як те яблуко у льоху. Якщо отак вилежане візьмеш, та прочитаєш знову і здасться воно тобі смашним, то, певне, і другим буде до смаку. А як самому не смашне — то знову його положиш на вилежку. Скажете: що так воно і зогниє! Бува. Бува, що й справді зогниє. Тілько мені здається, що краще, хай зогниє, ніж таку кислицю подать людям, що від неї усі щелепи на бік зверне. Господь з ним! Багато і без нашого є багато кислого на світі.
Тепер я сиджу собі в Полтаві сам (мої в Гадячому), сумую, та від спеки кволію, — ні робити, ні їсти, ні спати не можу. Швидко до нас з'єдиначена трупа наша приїде, — 29 перше буде грати. Кропивницький, Саксаганський, Садовський, Карпенко-Карий, Заньковецька... всі то як на вибір. Що то утнуть такі сили! Побачимо. А поки — бувайте здорові, та не тілько сам собою, а з дружиною і дітками.
До Вас завжди прихильний

П. Рудченко.


35. До М. М. Коцюбинського

31 листопада [жовтня] 1900 p.,
Полтава.

Вельмишановний Михайле Михайловичу!

Не встиг я подякувати Вас за засилку Вашої збірки «Хвиля за хвилею», що одібрав уже давно, а проте ще й досі не перечитав усієї і через це саме не одгукувався до сього часу, — як ось знову Ви даруєте мене двома томами своєї праці. Спасибі Вам, велике спасибі від усього мого серця, а ще більше за Вашу невсипучу працю на користь рідній мові. Ви пишете, що не все може подобається мені з Ваших творів. Як перечитаю, то все по правді скажу, не втаюся ні з чим, а до того — дякую щиро Вам і благаю: не потураючи ні на що, пишіть, добродію, й пишіть; з того, що довелося мені досі перечитати, я вбачаю талан чималий і снагу добру. Чого ж нам ще треба на нашій убогій ниві?
Обнімаю Вас від усього серця і щиро дякую за подарунки.
До Вас завжди прихильний всею душею

П. Рудченко.



36. До Я. В. Жарка

6 грудня [листопада] 1900 p.,
Полтава.

Дорогий і вельмишановний добродію, Якове Васильовичу!

Учора я назнарошне заходив до Миколи Андрійовича узяти в його Вашу рукопись. До сього часу не зміг сього зробити, бо — то мене не було в городі, то — його не застанеш дома, — яко адвокат, він віється всюди. Учора його застав дома, тілько все ж таки не взяв у його Вашої рукописі через те, що він її сам одіслав Вам. Певне Ви вже одібрали її. Сповістіть, будь ласка, добродію, чи одібрали справді, бо поки я не матиму від Вас про це звістки — доти не заспокоюся.
Що Вам сказати доброго? — Про себе одно тілько: ніколи та й ніколи, бодай тому ніколи укрутив в'язи який-небудь добрий випадок! А поки його нема, то все-таки зостається одне — ніколи. Недавно одібрав від д. Коцюбинського аж два томики його праць, виданих уві Львові товариством «Спілка». Перший томик: «В путах шайтана», а другий — «По-людському». Перший містить у собі: 1) «В путах шайтана», 2) «На віру», 3) «Ціпов'яз», а другий: 1) «По-людському», 2) «Помстився», 3) «Посол від чорного царя», 4) «Пе-коптьор» і 5) «Для загального добра». Як бачите, назви томиків взяті по першим творам, — на мою думку, не зовсім до ладу, бо цими назвами не вичерпується все, що містять у собі томики. Я поки що прочитав «В путах шайтана», та читаю «На віру». Задля першого на мою думку не варт би було затрачувати і часу, бо в йому малюється татарсько-монгольське життя. Невже у нас свого болю мало, що нам годиться братися за чуже? «На віру» — дуже хороша повість і затримує дуже живуче питання про шлюб, як народ обходиться без його, виконавши життя на віру. Я не знаю, чи часто то це робиться по селах? У нас щось-то не чутно такої форми, може вона вживається в Галичині або на Поділлі. Проте початок повісті, що я досі прочитав, написаний дуже до ладу. Одно в йому мене непутить: додатки від самого автора таких словечок, яких народ не вживає, як от нерви, енергія і др. У повісті без їх зовсім би можна обійтися і тоді б вона мала більший вплив, — не било б у вічі, що це автор розказує, та ще й ученими словами. — «Для загального добра» я читав раніше і воно мені теж не подобалося через те ж саме, через що не до шмиги і «На віру». Оже треба сказати, що д. Коцюбинський дуже талановитий чоловік і дуже живі питання захоплює своїми творами. Я дуже радію, читаючи їх, і бажаю, щоб він як побільше писав тілько з нашого, а не чужого життя і більше нашою народною мовою, а не тредьяковського вінегретом. А ви, добродію, як поживаєте? Що поробляєте? Пишіть, будь ласка.

Обнімаю Вас щиро Ваш

П. Рудченко.



37. До М. М. Коцюбинського

Вельмишановний добродію Михайле Михайловичу!

Хапаюся одповідати Вам на сьогодні одібраного від Вас листа, що я не маю і не матиму нічого проти Вашого заміру пустити у люди «Серед степів» не в черговій книжці «Хвиля за хвилею», а в збірникові, призначеному на ушанування незабутньої пам'яті Куліша. Слід пошанувати це значне мення і такого невсипучого трудовника у нашій справі. Помагай бі Вам на добре діло!
З Києва запитували мене про видання усіх моїх праць. Видко там дуже гарячого чоловіка приставили до видавницького діла. На першого листа я одмовив, як би то слід видати мої роботи, перелічивши їх. Одбираю одповідь, що вже вони кинулись до Грінченка, щоб заслав їм «Серед степів» за для спису копії. Буцім у мене немає оригіналу? Я тілько писав їм, що «Серед степів» призначене задля Вашого збірника, а вони, видко, не розібравши, ударились за ним до Вас. Хоча я одписав їм, що у мене самого є оригінал і, якщо він нужний, то я зашлю свій; оже коли вже заслано від Вас, то я свого не посилатиму. Сповістіть, будь ласка, якщо це Вас не дуже затурбує.

Всім серцем і душею до Вас прихильний

П. Рудченко.

Полтава,
9 березня 1901 р.

38. До Я. В. Жарка

4 грудня [листопада] 1901 р.

Дорогий Якове Васильовичу! Так от куди Вас доля замчала? Я здивувався, одібравши від Вас листа з Марнополя. Думка була, що Ви все на старій посаді, що — мовляв — на одному місці і камінь мохом обростає. Певне, що воно може так і було б, якби не мала дітвора, про будущину котрої тепер треба дбати. Хоч самому, може, й погано, а як дітвора обсіла, то перше всього про неї треба клопотатися, бо ми вже з гори котимося, а їй — треба на гору видиратися. Так воно давно було, так і надалі буде. Добре, що хоч довелося Вам з сім'єю укупі проживати: це задля виховання дітвори найголовніша потреба. Гаразд і те, що Ваш первенець радує Вас своїм поспіхом. Віддали й ми свого першого до гімназії, та... він у нас не такий придатний до науки, як Ваш, хоча з сього боку ще скаржитися не можна. А от на порядки, що тут позаводили у гімназії, жаль бере. Ну, та й це, поки ще він при нас, — сількісь. А погано те, що почав хворіти. Заніс з гімназії кір, то й тепер ще лежить у ліжкові, хоч він корем недугував ще дитиною. Дехто каже, що кір раз буває. А воно виходить брехня. Я й сам пам'ятаю, що недугував ним аж тричі. Оце видко і син пішов по батькові. Хвороба то така, що клопотатися б і нічого, та горе в тім, що треба багато часу на неї стратити, а через це може бути таке, що треба зостатися і на другий рік в класі. Оцього б то не бажалося. Ну, та то ще поживемо-побачимо... Другі обидва сини (у мене їх тілько трійко, — старий я вже на те, щоб їх множити), слава богові до якого часу здорові, хоч учора середульший узяв та з водовозки полетів сторчака додолу і набив чималу гулю на коліні. Лікар звелів перележати в ліжку який день-другий. От і другий лежить, а третій сумує, — до першого не пускаємо, щоб не заразився кір'ю, а з другим гратися — ніяково, — воно й сумує та надолужує кому-кому, а матері найбільше. Олександрі Михайлівні, як настане вечір — то то тілько й спочинок; лягає відпочивати коло 9 години. Я встаю, а вона лягає. Отак ми й живемо. — Як бачите, не Вам одному доводиться мед пити — усім воно однаково. Ви ще скаржитесь на те, що доводиться жити хоч і серед людей, а так як і не між людьми, бо своїх близьких немає. Звісно — це погано. У нас з цього боку краще. Оже, як близьких людей почнуть нівечити, як оце тепер у нас, то я не знаю, що краще — чи між людьми жити, чи без їх. Тілько й утішає сподіванка, що то все поклик та брехня і що правда колись-то виявиться. А коли вона виявиться? Та краще цього не зачіпати, бо гидко стає на душі.
Я казав д. Дмитрієву про Ваше видання. Він відповів, що воно у книгарному складі і що можна буде там довідатися як обстоїть діло з продажжю.
Задумали кияни і мене друкувати. Чув, що перший том уже повернувся з цензури. А як? Не знаю. Не знаю і того, коли вийде. Думка аж 5 томів випустити; на 5-й приберігаю «Повію», коли буде час її викінчити. Задля такої великої праці треба і багато часу. А в мене його не дуже то: лиха доля на це скупа. На невеликі речі, або на переклади, то ще можна розстаратися і часом, а на велику — сутяжно. Торік я переклав Лонгфелову «Гайявату», а сього року або краще — сії осені — написав 4-х актову містерію «Спокуса». Перша — усім подобалася, а друга — навпаки. Оже я не дуже на це вдаряю і думка, як її місяців через два перечитаю, та ще перечищу, то відішлю до «Київської Старини», коли приймуть і цензура не забороне. Задумав я, бачите, зробити ступінь у ще ніким не затриману сферу — філософію, тобто написати філософську драму. Задля нашої, тілько що ставшої на дибки, мови це трудне діло. Треба було вибрати підходячу тему. Я і взяв задля неї легенду о грехопадении, щоб показати боротьбу двох сил: віри і розуму. Приходилось з одного боку держатися біблейського оповідання, а з другого — народних легенд, найбільше всього про чортовину. Як бачите, робота цікава. Може я погано її виконав, так усі кажуть, що добре, а тілько сама тема не подобається. Якщо так, то се — сількісь! — Ну, а Ви що поробляєте? Вашій дружині низенько уклоняюся, а Вас міцно цілую. Пишіть. До Вас душею і серцем прихильний

А. Рудченко.

P. S. Не заносячи цього листа додому, спаліть його, щоб бува кір не передався і до Вашої дітвори, одхасни її, боже, від усякої хвороби! Кір, кажуть, дуже заразна неміч, то краще цього листа спалити, щоб ним Вашої дітвори не заразити.



39. До В. П. [Науменка]

23 лютого 1902 р.

Шановний добродію Володимире Павловичу!

Ось уже минає 4 роки, як подав я свого «Морозенка» до «Київської Старини», що так його приємно прийняла і випустила поміж люди окремним одбитком. Після того ні одної строчки не бачили читачі «Київської Старини» з моїх творів, немовби то з того часу я свої пера зложив у сошку... По правді ж кажучи, сього не сталося та й неможливо статися, бо ще незабутній батько нашої красної мови Т. Г. Шевченко казав: «привикне собака за возом бігти, то й за саньми побіжить». Отак і я: як тілько є зайвий час, то так тебе і потягне до любої роботи... З того часу, як вийшов «Морозенко», дещо прибуло й до моєї убогої комори і вилежується у засіках... бере острах, коли б то ще не затхнулося... До того і дехто з знайомих хитає на мене головою, — чому нічого не подаю до «Київської Старини»?
Через оце саме і повертаюся до Вас, шановний добродію, з запросинами, чи не приймете під свій теплий захист і рідну оселю «Київської Старини» мої дещо вже постарівші праці? Якщо на се буде Ваша ласка, та потреба задля «Київської Старини», то я прохав би прийняти під її затишну стріху деякі мої хоч давні, хоч новіші праці, — не знаю гаразд і сам, що буде краще задля сього. З давнього можна б подати або «Лихо», котре призначалося задля збірника в пам'ять Котляревського, або «Серед степів» — теж колись дане мною чернігівцям задля збірника в пам'ять Куліша. Перше — оповідання про лихо давнє — кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі, і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне — з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тілько про себе, а декого і йти проти свого ж таки, брата. Друге — невеличкі нариси, як однакові враження відбиваються у душах культурної людини і простого чоловіка. Обидві ці праці повинні друкуватися в першому томі моїх творів, якщо цензура їх не забороне. От через це я й не знаю, чи згодяться то київські видавці на те, щоб вони перше появилися у «Київській Старині». Якщо з їх боку не буде заборони [...], то ними б можна скористуватися у «Старині». А якщо на це не буде їх згода, то у мене є ще ось що, що — мені здається — личило б пустити поміж люди. Перше: увесь переклад Лонгфелової «Гайявати», а друге — самостійне «Спокуса» — містерія у 4-х справах. Про перше нічого казати, бо самі певне про «Гайявату» добре знаєте, а про друге — повідаю Вам, що малася думка написати нашою мовою філософську драму... «Ого! — скажете — куди наші гнуть та цілять!» І справді це діло трудне, та чи й можливе, коли наше слово ще не доросло до того, щоб ним збагнути філософські зальоти людських думок. Так і мені перше здавалося, — а проте — я все ж таки узявся за роботу — спробувати пера-чорнила, яка в йому сила. І мені здається, що ця моя перша проба — не лишня задля того, щоб проложити хоч невеличку стежечку і до таких утворів, а разом з цим показати, що не такий страшний чорт, як його малюють, і що нашою хоч і недорослою мовою, а можна висловити усякі мудрощі розуму людського. Звісно, щоб праця не була мертвою, не треба залізати у високі високості, а брати те, що сам народ подає у своїх переказах, про його недовідки, про його глуху та темну віру у добро та правду, як він дивиться на ті або інші світові прояви, як міркує не про щоденні клопоти, а про розумові речі, та потреби свого духу. Маючи оце на увазі, я взяв задля своєї драми біблійський переказ про грехопадение, бо про цю спокусу і в народі ходе чимало переказів, східних з переказом біблейським. Звісно, що тут довелося зачепити питання і про бога і про чорта, про віру в першого і про всякі мудрощі другого, що ними він доводе людей до спокуси. Скажете: баб'ячі забобони! Метафізика! Не втаюся: є те, є і друге. Оже це ж усе-таки наше, рідне нам, а через те мені здається, я маю право на те, щоб його завести у художню оправу.
Коли Ви згодитесь з оцими моїми думками, то я перше всього прохав би вас дати захист у своїй «Старині» моїй «Спокусі», бо переспів «Гайявати» може не пусте цензура. Чи так, чи інше, а сповістіть, що більше всього потрібне для «Старини» з вище найменованих моїх праць. Те я перше всього почну переписувати і зашлю до Вас. Коли що приймуть, то я прохав би у Вас задля себе, коли можна, сотню одбитків.
З щирою повагою до Вас і надіями, що Ви не облишете мене своєю ласкавою одмовою, зостаюся завжди до Вас прихильний і вірний до послуги.

П. Р.



40. До Г. О. Коваленка

2 березня 1902 року,
Полтава.

Шановний добродію Григорію Олексійовичу!

Хотілося Вам хоч дещо одписати на Ваш лист про «Наталку Полтавку», та нема часу поритися в «Полном Собрании Законов». Сьогодні трошки був копирснув, та нічого не виудив, бо алфавітний покажчик такий, що тілько в йому голову заморочиш, а швидко на слід не натрапиш. Оже, як Ви хочете від мене звістки якнайскоріше, то я і наважився оце їх подати про те тілько, що мені відомо. Буду одказувати на Ваші питання:
1. Нема тепер у Полтаві назви Мазурівка і про неї ніхто з моїх знайомих не знає.
2. Чи мав на увазі Котляревський яке-небудь село, писавши «Наталку Полтавку», — трудно сказати. Певне, що села по Ворсклі були і тоді, як він жив, як і тепер їх багато є. Оже яке село він мав на увазі — хто скаже?
3. Тахтаулів і Осьмачки є й досі. Вони по сей бік Ворскли, де Шведська могила, коли Ви про неї знаєте. Від Ворскли все-таки не близько. А от такі села, як Яківці, Сем'янівка, Крутий Берег, то зовсім недалеко від Ворскли.
4. З яких часів, або до яких років тичеться подія «Наталки» і «Москаля» — не можу Вам нічого сказати. Чи був ще в 1817-1818 роках возний — не знаю, у законах я не зміг знайти, коли цей титул скасовано.
5. Мені здається, що Котляревський (мастак вірші писати та пісні складати) може якими ходячими у той час піснями і скористувався задля своєї «Наталки», оже і такі повинний був перероблювати так, як годилося задля справи. Другі ж — певне сам компонував. Такою, їм самим скомпонованою, здається мені і його «От юных лет».
6. Не думаю, щоб про Наталку Полтавку була яка пісня. Про Переяслівку і досі є.

Дівчино моя — переяслівко!
Звари мені вечеряти,
Моя ластівко!

З цього змісту Ви самі, добродію, побачите, що тут переяслівка згадується зовсім інше від того, як малює свою Полтавку Котляревський. Переяслав був колись дуже значний город, де, звісно, як у дуже населеному місці, то й норови людські інші, а найпаче з баб'ячого боку. Сюди принаджувало багато веселих дівчат, котрим не було місця по глухих кутках. От через це у пісні і згадується дівчина-переяслівка, яко ластівка — раз, та ще й не від тих грошей, щоб вечерю зварити — два.
7. Генерал-губернаторський дом — це той дом, де тепер живе губернатор; а губернатор жив у цьому домі, що якраз напроти казенної палати. Цей губернаторський дом одійшов тепер до корпусу і в йому живуть служащі в корпусі. Чи був в генерал-губернаторському домі театр за часів Котляревського — не можу Вам певне сказати. Може в його залах і вибудовували сцену, як от і тепер недавно, ще за теперішнього губернатора була збудована сцена задля домашнього спектаклю, що справляли молоді губернаторські дочки.
8. Як часто ставили «Наталку» або «Москаля» за давніх часів, тобто в 20-30 роках XIX віку — не знаю і не маю в кого про це розпитати, бо старих людей, щоб добре знали про це, поміж знайомих не знаю.
Як бачите, поживилися Ви з мене, як з козла молока. Більше всього — не знаю, та не відаю. Вибачте, що так мало даю Вам корисного. Що будете робити, коли старовина так витрачується, що треба її з свічкою удень вишукувать?! Бажаю Вам якнайскоріше скінчити Ваші розвідки про «Наталку» та «Москаля». Про «Москаля» Горленко писав колись у «Полтав. Губ. Вед.», що сюжет його позичений у якогось французького письменника. Він у своїй розвідці називав його по менню і розказував самий сюжет — дуже подібний до нашого «Москаля», звісно переробленого, дивлячись на наші звичаї.
Бувайте здорові та щасливі!
До вас усім серцем прихильний

П. Рудченко.

41. До М. М. Коцюбинського

12 березня 1902 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію Михайло Михайловичу!

Давно я одіслав до Вас свій нарис «Серед степів», що призначався задля збірника на пам'ятку — здається — Куліша. Чи чутка до мене доходила, чи може се мені так приверзлося, буцім видання чернігівцями того збірника облишено. Сповістіть, будь ласка, чи справді чернігівці облишили збірник, де думка була друкувати «Серед степів», видавати?.. Тут, бачите, у нас зайшла думка видати збірник пам'яті Гоголя. От би до нього і можна пристроїти «Серед степів», бо цей нарис і по думці, і по розміру якраз підійде до сього збірника, бо другого такого невеличкого у мене немає. Звісно, — це можна вчинити тілько тоді, як чернігівці, кажу, облишили видавати свій збірник. Сповістіть — прохаю, якнайскоріше, — чи можна «Серед степів» скористуватись задля нашого збірника, чи треба буде щось інше приготувати? Воно хоч і є дещо на думці, оже часу бракує заводити ті думки на папір, а слово — подане.
Може й Ви, добродію, прилучитеся до нашої думки — дати щонебудь невеличке з своїх творів до нашого збірника? — Збірник певний вийти на руській і нашій мові: міститиме він у собі: а) белетристику з поезією (більше всього по-нашому), б) історію краю, в) етнографію, г) публіцистику і д) економіку. Все оце повинне виявити сучасне життя в нашому краї, звідки вийшов Гоголь, почавши перше всього писати про життя своєї сторони. От і мається думка показати — чи перемінилося це життя з-за часів Гоголя, чи тілько змінилася деяка облуда — а зерно життя зосталося те ж саме?

До Вас усім серцем і душею прихильний

П. Рудченко.



42. До М. М. Коцюбинського

1902 р.

Вельмишановний добродію Михайло Михайловичу!

Велике спасибі Вам за Ваш подарунок. Смакуючи, перечитував я його у «Київській Старині»: які хороші малюнки і людей з їх горем та болем, і природи з її світовою красою, такою іноді німою і глухою до людського горя! Дуже мені подобалось Ваше «Дорогою ціною». Найбільше всього перша частина, де так правдиво малюється гірка доля кріпацька, мандри, щире кохання втікачів. Друга частина — мандри і життя серед циган — може через те менше подобалось, що я мало знаю сю сторону, або краще сказати — зовсім не знаю. Здається ще мені не зовсім певним, — чи змогла б Соломія перша хоч би і в турка стріляти? Що це діло можливе — я згоджуюсь, оже щоб це було заурядне діло — то навряд. Через те і здається мені Соломія в цьому місці дуже вже піднята угору: якби вона орудувала тут не пістолем, а тим самим веслом, яким орудує Іван, то здається було б подібніше до неї, хоч і рішучої такої, що вона піде за коханим і в огонь, і в воду. Ну, та про це нічого казати багато. Добре і те, що цілком Ваше оповідання робе такий хороший вплив. Я запитував у декого з членів комітету, що відає нашою публічною книгарнею, чи не взявся б склад при книгарні розповсюджувати Ваше «Дорогою ціною»?.. Обіцяли побалакати про це на першому ж зборі. Коли порадяться, то думка є запрохати у Вас сотню примірників, — може й на готові гроші.
Дуже Ви мене та й усіх нас запечалували своїм одказом запомогти нам улаштувати як слід, або годилося — збірник. Ми такі певні були на Вашу запомогу, бо кому ж нас і зарятувати, як ми перше всього самі себе не будемо зарятовувати? Ні вже, добродію, не одмагайтеся від запомоги, — хоч яку невеличечку штучку, а зашліть до нас! Кажете: не вмієте швидко писати. Я не знаю, чи хто так нешвидко пише, як я? А все ж таки думка хоч що-небудь та подати. І я роботою казенною обкладений так, що кожного вечора до півночі доводиться над нею сидіти, а думка — хоч після півночі по одній стрічці що-небудь написати. Сьогодні — стрічка, завтра — стрічка, за тиждень то й сім стрічок, а як за місяць — то набереться аж 30. Отак потроху та помалу — то може що-небудь і виклинеться. Певне, що коли й Ви тілько захочете, то не кинете нас без зарятунку. Захотіть, добродію наш шановний, — дуже Вас просимо і уклоняємося! Бувайте ж здоровенькі, та до діла охочі.

До Вас щиро душею прихильний

П. Рудченко.



43. До М. М. Коцюбинського

25 грудня [листопада] 1902 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію Михайло Михайловичу!

Спасибі Вам за звістку про альманах, присвячений пам'яті Куліша. Мені дивно тілько те, що, — кажете, — цензура де-де пошкодила «Серед степів». А з Києва до мене заслали І книжку моїх творів, в яку разом з другими приточено і «Серед степів». У цій книжці «Серед степів» цензура не зробила аніякісінької заборони, — ні слова, ні півсловечка навіть не зачеркнула. Дивно: одного батька, та не однакові діти!
Шкодую, що Ваше дуже покалічено. Чи не через те цензура так прикро доглядалася, що збірник присвячувався Кулішеві?
Про наш збірник на спомин Гоголя ніхто з наших і словечком не обізвався. Чутка доходила, що кияни були взагалі проти такого збірника. Хіба, мовляв, мало наших покійних народолюбців, котрих слід пом'янути збірниками, щоб ще заходжуватися поминати рідною мовою, хоч і такого великого художника слова, як Гоголь, але чужого нашій мові слова?
Це — правда, оже і не зовсім сута правда: Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи з «Мертвих душ», — це — зразки з наших панів, а не кацапських. Візьмімо, наприклад, його Плюшкіна, і Іудушку Щедрина, — се ягоди з одного поля; оже Плюшкін зовсім наш, а Іудушка — з кацапського краю. Що не кажіть, а Гоголь душею і натурою наш. Через це слід би його нам ушанувати. Це мало б тим більшу вагу, що наші вороги не мусили б попрікати нас нелюбовою до Гоголя; та певне і цензура, чого доброго, не так гостро доглядалася до наших робот. — Та нічого про це казати, бо я й сам на цей раз так само винуватий, як і всі наші прихильники. Літком розпочав був роботу задля збірника, оже не викінчив її. А з осені почала моя жінка недугувати нервами, та й мої так наструнчила, що вони наче з валу стали — нікуди кчемні. Так і пішло все шкереберть!
Щодо «Повії», то я її уже одним тим не можу дати до «Вістника», що вона й досі не викінчена, — дві частини ніяк не діждуться ні доброї години, ні зайвого часу, щоб їх викінчити. До того ж я обіцяв «Повію» киянам до моїх повних творів, — повинна б піти до 4 тому, якщо до того часу виготовлю. Пообіцяти одному, а дати другому — це не личить. От через це напишіть д. Гнатюку, що не можу я дати «Повії» до «Вістника», бо вона й досі не викінчена.
Я знову нагадував бібліотечному комітеті про їх обіцянку виписати Ваше «Дорогою ціною». Один з наших прихильників певне обіцяв це зробити. Шкода, що йому, яко повіреному, доводиться більше бігати по усіх усюдах, ніж сидіти дома і через це не можу тепер від нього дознатися, чи виписав Ваше видання комітет. Як вернеться він з мандрівки і побачуся з ним, то знову запитаю і попрошу безпремінно виписати.

До Вас прихильний П. Рудченко.

P. S. Чого ж це Ви, добродію, розхворілися? Це погане діло — недугувати. Бажаю Вам якнайшвидше протурити від себе цю непрохану гостю — хворість.

44. До М. М. Коцюбинського

13 студня [грудня] 1902 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію Михайло Михайловичу!

Мені передано, що коли Ви хочете збути в нашу книгарню 100 примірників Вашої праці «Дорогою ціною», то засилайте їх наложеним платежом по такому адресу: «Полтава. Николаю Андреевичу Дмитриеву, Присяжному Поверенному, в собственном доме на Петровской площади».
Як же Ваше, добродію, здоров'я?
У мене ось уже 4-й місяць недугує жінка на нерви, то таке горе та клопіт, що іноді і на світ білий не хочеться дивитись!
Бажаю Вам якнайскоріше одужати, та збагатити нашу не дуже то родючу ниву своїми коштовними творами.
До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.

45. До М. М. Коцюбинського

30 березня 1903 p.,
Полтава.

Вельмишановні Добродію!

Одібрав я ваш лист, та й замислився... І от більше вже місяця думаю над Вашим заходом видати збірник такий, як Ви загадали, тобто: нових творів з життя сучасної інтелігенції, а також на теми соціальні, психологічні, історичні і інші. Добре діло! що й казати. Оже судячи по тому, що Ви вище сього у свойому листі пишете: «за сто літ наша література живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією», що збірник призначається задля інтелігенції, — я от і замислився, — невже то Ви геть зовсім зречетеся творів з життя селянського, — того життя, що виробило нашу живу мову, що давно заснувалося і ще й досі дає свої живі оригінальні зразки своїх типів, а не общечоловіків? Щождо нашої інтелігенції, то її ще досі не було, вона ще тілько починає складатися, та й то, вихована іншою школою, вона досі не подала таких яскравих зразків, щоб їх можна було назвати своїми, оригінальними... Через те і література не захоплювала їх, бо нічого було захоплювати. Кожна література, якщо вона хоче бути не мертвою, а живою, зможе подати тілько те, що дає само життя; тягти ж її на дибу вищих матерій, то це обрікати її стати літературою Тредьяковських, Озерових і т. ін. Такі твори, як «Дубенко» М. К., або «Дарочка» Яновської, не дивлячись на талановитість авторів, живу і виразну мову, — бренять у моїх вухах не своїми, рідними, оригінальними, а тілько облямовкою чужого життя, от якби я своєю мовою почав малювати побут німця, чи француза. Чи варто нам за це тілько братися, тягти досі нашу живу літературу на диби високих матерій і робити її не оригінально-творчою, а тілько описательною (кращого терміну не пригадаю)? Мені здається, що не варто, щоб не довелося нам піти по слідах Тредьяковського, або Озерова. Треба головніше всього звертати увагу на життя і захоплювати те, що подає воно. Потроху та помалу, як життя виробе свою інтелігенцію, то й література скористується нею і подасть живі зразки. От через це то я й боюся, коли б Ваш захід — видати збірник задля інтелігенції і тілько з життя її, — не подав у світ такої страви, що нею тілько смакували б одні і геть-то завзяті народолюбці. А проте — все ж таки мені не хочеться не запомогти Вам в доброму замірі видати корисний збірник. Тілько що ж мені дати Вам, коли в мене немає нічого такого, щоб цілком дотикалось до Ваших думок? Рився я, рився, як та миша у засіці, по своїх схованках і наткнувся на свої давні віршові твори. Деякі з них здалися мені підхожими — не скажу, щоб цілком — до Ваших замірів, а все ж таки трохи підхожими. Я їх почав визбірувати, та нанизувати і вийшли з цього нанизування пісні про кохання, не селянське-парубоче, а більше городянське-інтелігентне. Назвав я їх коломийками, бо вони, справді, більше на коломийки скидаються. Підобрав їх по такій системі, — спершу, — як у молодому серці чуття прокидається, як воно розростається і, стрінувши справжню дружину, як її починає пестити та голубити, сподіваючись запобігти щастя; а як такого щастя не довелося запобігти, — то як воно гірко нудьгує та плаче. Це справжні невеличкі романси, тілько до них недостає голосу, оже про це повинні клопотатися ті, хто правує не словом (як ми), а голосом, — тобто композитори.
Засилаю до Вас отаких 20 коломийок, та ще й з заспівом. Якщо Вам вони подобаються, та, знайдете Ви, що вони підійдуть до Ваших думок і замірів, — то скористуйтесь ними задля свого збірника, а як ні — то поверніть назад.
З щирою до Вас повагою

П. Рудченко.

46. До М. М. Коцюбинського

5 листопада [жовтня] 1903 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію Михайло Михайловичу!

Засилаю до Вас невеличку віршу, що разом буде слугувати і за автограф для ювілейного числа «Свободи». Чи підійде-то вона задля сього разу? Ювілей — це свято; а задля свята годилося б що-небудь бадьорне і радісне. Зміст же віршу зовсім сумний та журливий. Що ж робить, як наша піч тілько таке пече, та й обставини не сприяють веселощам? «Якби добра більш в Україні» — то воно, певне, краще б жилось і краще б почувалось. А то... Русини від лихих обставин утікають аж в Америку, де засновують «Свободу», а наші в Сибіру та на Амур — де через кілька десятків літ забудуть і чиїх батьків вони діти. Хіба ж це добро, після якого бажалося б веселої заспівати? Якщо наші американські земляки згодяться і нас прилучити до свого свята, то хай не здивують, що я засилаю до них своє важке зітхання. Фотографії своєї не засилаю, та й не згоджуюся, щоб вона була там, раз, через те, що Мирний — се ж псевдонім, а вдруге — почуваю, що я досі не зробив нічого такого, за що б годилося таку, почесть одібрати.
Спасибі Вам, що Ви не забуваєте нашої Полтави. Це через те, що Вам довелося бачити її за час такого урочистого свята не тілько задля неї, а задля усієї України, на яке з'їхалися з усіх сторін наші найкращі сили. Вони то й зробили таке враження. А якби Ви тепер її побачили, то викрикнули б: «І німо, і глухо! Як в темному склепі!» — Бажається й мені дуже завітати до Вашого Чернігова, оже не знаю, коли то моє бажання справдиться.
Передайте моє щире вітання Вашій дружині. Моя жінка й хлоп'ята низько вклоняються Вам і дякують, що Ви їх пам'ятаєте. До Вас усім серцем прихильний

П. Рудченко.


47. До М. К. Заньковецької

1903 р.

1

Ясная Зоре нашого кону,
Славетна пане-добродійко,
Марьє Костянтинівна!

Городяни запрохують Вас прийняти участь в виставі «Наталки Полтавки» під час святкування постанови пам'ятника нашому славному письменникові Котляревському. До їх запросин ударяюсь і від себе до Вас, наша ясна Зоре, з низьким уклоном: допоможіть нам відбути наше святкування, як воно годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певні, що Ваша завжди прихильна до слави рідного краю душа не обділе нас своєю ласкою, а Ваше чуле серце не обмине теплою прихильністю до нашого благання і жаги — бачити рядом з такими талановитими виставниками «Наталки Полтавки», як Кропивницький, Саксаганський, Садовський і Затиркевичка, і Вас, наша яскрава Зоре! Кропивницький і брати Тобілевичі з великою охотою згодилися на наші запросини, а славетний наш музика — Микола Віталійович Лисенко пообіцяв прибути і виставити разом з «Наталкою Полтавкою» написану ним задля такого значного свята кантату на вічну пам'ять Котляревському. Як бачите, вельмишановна пані-добродійко, вся наша сила і краса збереться біля нас, щоб якнайкраще відбути наше перше краєве свято. Невже ж наша Зоря не світитиме на ньому? Невже вона не закрасить його своїм яскравим світом? Ні, се неможливо бути, бо був би для нас великий сором і гріх, якби ми не бачили Вас на нашому святі! А якщо, не дай боже, темні хмари щоденного життя зійдуться докупи і загородять Вам битий шлях до нас, — то хай грім святий і огненна блискавиця розіб'ють їх і розіллють теплим дощем, щоб Вам легка доріженька не курилася!
Жінка моя гаряче обійма Вас і запрохує до своєї власної хати, що хоч і далеченько від города (на 3-ій Кобищанській улиці), зате серед саду зеленого, на підгір'ї пишному примостилася і рада-радісінька прикрити Вас і від спеки сонячної, і від гаму та киптяги городянської. Приїздіть, будь ласка!
До Вас усім серцем і душею прихильний

П. Рудченко.


48. До М. В. Лисенка

1903 p.

Славетний наш Бояне Миколо Віталійовичу!

Більше 35 літ поминуло, як Ви, скінчивши найвищу школу у славному Києві, подалися до колись слав'янського Лейпцігу... Не цікаве диво, або нікчемна забавка тягли Вас туди; не жага віятись по світу та розтрачати набуту силу поривала Вас; а щира любов до свого краю, освічена світлом науки та невпинна згага молодих літ послужити йому, — несли Вас добувати ще більшої освіти, та кращої снаги до тії вірної служби.
Не з голими руками їхали Ви туди і не порожнє серце везли з собою: на руках у Вас уже був чималий скарб зібраного Вами музичного добра, безліч усяких голосів до народних дум та пісень; а в серці жила і підкидалась таємна надія, що як звести докупи оте занедбане і розкидане по глухих кутках широкої України добро, то воно вияве перед світом щось досі нечуване, особисте, набуте життям цілого краю, побутом його народу.
Добре тому народові, що його історична доля винесла на поверх, поклопоталася звести йому такі обставини, серед котрих ніщо не забороняє йому жити по-своєму, розгортатися духом, розкорінятися силою: у його поволі розгортається і пишним квітом розцвітає і його слово — мова і його голос — пісня.
Не судила сліпа доля нашому народові такого щастя; вона була задля його не рідною матір'ю, а мачухою і кинула на поталу таких гірких обставин, де він не мав волі складати своє життя по-своєму, розгортатися духом, окрилювати свою силу. Неволя знищувала його душу, занепад глушив йому силу і свої кращі діти зрікалися його — та перебігали у інший стан, де вони почували себе забезпеченими від негод та напасті.
То був гіркий посміх і несамовитий глум історичної долі над народом, що гонобив надію про братерство та волю, виношував її у своїй душі, пестив та ростив у своєму серці, обороняв її від усяких хижаків та насильників, та не добувши спромоги захистити, поховав її у живому гробовищі своєї душі — своєму слову-мові, своєму співу-пісні.
Ся історична неправда мала вагу тілько до якого часу, а як почався поступовий потяг, то на підставі освіченого наукою досліду осудив її навіки. Він нагадав людям про їх право та волю і гукнув, що добувати того добра не боєм та насиллям, а любовою до меншого брата, та невсипучою працею на користь його розвою та освіти. Дійшов той гук і до нашого краю, та не всі разом прилучилися до того поклику, тілько кращі сини свого занедбаного народу пройнялися ним і почалась їх тиха та корисна робота: розкрилися запечатані гробовища народного духу, ожило поховане слово і, обновлене їх невсипучою працею зацвіло пишним квітом.
За словом наставала черга і задля співу. Хтось давно ще сказав, що спів — то мова душі, то голос серця, бо ними визначаються найтендітніші людські почування, бурхливі хвилі та несамовиті перебої його серця, найнепримітніші одгуки душі до всього, чого не збагнути мовою-словом.
Ви з перших, наш славетний Бояне, звернули увагу на наш рідний спів, прихилили своє чуле серце до його, і освіченою головою та своїми майстерними руками підвели його з темного гробовища і повели на широкий шлях поступу та розвою.
Не нам перелічувати, що Ви зробили задля сього, — з того часу, як повернулися з Лейпцігу у свою сторону. Про се краще всього ясують Ваші талановиті праці, про се голосе на увесь світ і дивує усіх наш кон, а поодинокі прихильники до сього співу розносять його по всіх станах, по всіх широких сторонах рідного краю. Сталося дивне диво: занехаяний та похований наш спів, дякуючи Вашим невсипущим працям, перейшов з глухих кутків та широких степів у ясні палати і знову почина повертати у ті ж глухі кутки рідного краю тілько вже не слабосилим гомоном, а дужим гуком, і будити смак у замлілих душах, милувати їх серце, бадьорити силу.
І от тепер, як поминуло 35 літ Вашої невсипущої праці, як вірні діти широкої України збираються на високі київські гори Вас привітати, ми з берегів тихої Ворскли прилучаємо і своє серце до того краєвого вітання і зично гукаємо:
Слава Українському Боянові, що рідную пісню вивів у широкий світ!
Слава вірному синові України, що своєю невсипущою працею допомагає їй вийти на битий шлях поступу та освіти!
Слава непокладаючому рук трудовникові, що своїми талановитими працями буде в нас любову до свого краю, навчає як повинно йому вірно служити.
Слава Миколі Віталійовичу Лисенкові невмируща, вік йому довгий і поспіх добрий.

49. До Г. І. Маркевича

Початок 1904 р.

Вельмишановний Григорію Іпатійовичу!

Засилаю Вам пригадану мною напись до малюнків «Енеїди», що думка їх заслати Марії Костянтинівні. Може така напись буде дуже довга, то скоротіть, як самі знаєте. Я не спитався, про що повинна оця напись казати: чи ухваляти її блискучий талан, чи дякувати за ту втіху та милування, якими вона нас завжди чарує? Як побачите з написі, то я давав трохи у ній і того й другого.
Не знаю, чи не помилився я бува, визначивши 9-26 грудня? Чи не з 6-го вони у нас були? Якщо потрібна ця дата, то справтеся з якого і до якого дня вони грали, та й переправте.

До Вас прихильний

П. Рудченко.

Ясній зорі українського кону,
Високоталановитій
Марії Костянтиновні
Заньковецькій від
щирого серця зачарованих нею
полтавців,
на спомин 9-26 грудня 1903 р.



50. До Я. В. Жарка

17 листопада [жовтня] 1904 p.,
Полтава.

Дуже я зрадів Вашому листові, дорогий Якове Васильовичу; а зрадів через те, що Ви одібрали посаду і може не доведеться так горювати, як доводилося до сього. Хоча Ваша теперішня посада і не царська (як кажуть), оже тим добра, що діло, котре Вам доручено робити, — добре діло, а через це діло може доля пощастить перелізти і на царську. Я, бачите, держуся того погляду, що задля людей, по натурі своїй не бойових, сама найкраща у нас посада все-таки царська: вона дає чоловікові сяке-таке право і забезпечує його про старість. Де Ви сього добудете на приватній службі? Нігде! Приватна служба може де й дає більшу плату, ніж царська, зате Ваша посада там надовго не може бути забезпеченою. Сьогодні один там хто-небудь старшинує, котрий знає Вас і приємно односиться до Вас, а завтра став інший старшинувати і — розпудить усіх старих служак. Що йому за діло, що Ви з голоду повинні будете вмирати? Уп'ять же на старість — ніякого забезпечення. Добре, як зберете Ви яку копійку про чорний день, вона Вас до якого часу прогодує. А далі?.. А бува ще й так, що та приватна справа і сама знівечилась, — той підсік, другий — машину підвів, — усе прахом і розлетілось! Тоді знову бери торбину на плечі, та й йди розшукувати посади, або прохати про чорний день. Та що мені Вам про це розказувати, як Ви самі добре знаєте, на своїй спині усе про це звідали? — Може бути й царська посада не підхожа, як вона стає Вам не по душі і не по натурі, — от як у поліції або у війську, де приневолюють — іди, мов, Грицьку, та довідайся, що отой чоловік, сидячи у чотирьох стінах, замишляє; або йди, Хведоре, та стріляй у свого брата, що не видержав каторжного життя, та й забунтував! Оже такої посади можна не брати. Хіба мало є інших, що потребують від Вас якої-небудь механічної роботи (считати, писати), не дотримуючись до Ваших думок і надій?
Та буде про це! Повернуся до другого Вашого болю — про Ваші книжки. Я розпитував д. Маркевича, чи нема їх у його, і, якщо є, то скілько? От і довідався, що є — аж 400 примірників, котрі він і може Вам повернути, куди Ви сповістите. Він казав, що можна і всі вислати, тілько пересилки не бере на себе. Що коштує пересилка — може поставити «наложенным платежом», а можна й так: за пересилку він одбере собі стілько примірників, скілько вона стоятиме, а останні вишле Вам. Як скажете? Дмитрієв казав, що частина була і в Общественной библиотеке. Може й є — не знаю, я туди не вхожий; а може склад бібліотеки і розпустив свої примірники по інших сторонах. Треба буде когось з знайомих, що керують у бібліотечному комітеті, розпитати. Як доведеться кого надибати — розпитаю й сповіщу Вас. Судитися ж з Дмитрієвим не раджу. Хто поручиться за те, що можна виграти справу, коли у Вас нема ніякої писаної обов'язки? А вороги насміються: свої, мовляв, не помирилися! Мені здається, що про судовисько — і думку треба залишити.
Чутки про літературні справи не дуже радісні: торг книжками через війну запинився, як і всюди це буває. Прохання дозволу, щоб видавати часопис, — все одвертають та й одвертають. Садовський має замір прохати видавати «Театральний вістник». Оже навряд чи й це дозволять. — Мої драматичні твори цензура розрішила. Казав видавець, що ще не почав друкувати, поки не одбере звістки, чи дозволять «Пропащу силу». Як дозволять — то вона буде другим томом, а драматичні твори — третім; а як не дозволять, то сі послідні випустять другим томом. Через те й не починають друкувати. Разом з цим листом засилаю до Вас «Пропащу силу», — редакція «Київської Старини», замісто авторського гонорару, дала декілька одбитків. Прилучую до сього й «Декілька пісень про Гайявату», що поміщено у збірникові на пам'ять Котляревському. Їх теж заслали мені декілька одбитків. Читайте собі на здоров'я, якщо досі не читали!
Учора трупа Саксаганського покінчила грати у нас і поїхала в Харків. Я був всього тілько один раз. Далеко, бачте, живу, аж на далеких Кобищанах — купили тут собі маєточок. Як погода добра, то в нас — рай земний; зате як задощить, то така твань, що й по видному ледве пройдеш, а вночі — годі й думати. От через це я й мало бував в театрі. Грають, вражі хлопці, дуже добре, — все йде у їх як по-писаному. Була й новинка Карпенкова — «Суєта». Перші три акти добрі, а четвертий — приший хвіст кобилі. Оже автор не хоче з цим згоджуватись. Написав він ще й нову комедію «Житейське море». Читав тута, та в мене якраз у той день жінка недугувала трохи, та й дощ ушкварив. Через це я й не ходив. Жалкую, що не довелося послухати, та жалем нічого не поможеш. «Житейське море» — як розказували мені, — це додаток до «Суєти». У цій виведена сім'я хлібороба, що вийшла у люди, і показано, як то чоловік калічиться, коли його одірвуть від грунту; а в «Житейському морі» повідується про одного з тих людей, що були в «Суєті», — і що став артистом. Як бачте, Карпенко покинув писати з народного побиту, а почав зачіпати вищі стани, котрі ще не сформувалися і не набули типічних ознаків. Через те й п'єси його, хоча по змісту й по ідеї хороші, не роблять того впливу, що ранні (побитові) робили. Мені здається, Що це його помилка: не можна підскочити вище своєї голови, не можна дотепно виконати й того, чого ще життя не дає, а найпаче в драматичних справах, що повинні подавати нам справжнє життя, а не якісь пригадки. Та ще й в комедіях! — Буде вже.
Жінка Вам низенько вклоняється, а я міцно цілую. Серцем і душею Ваш

П. Рудченко.


51. До Я. В. Жарка

19 студня [грудня] 1905 p.,
Полтава.

Вельмишановний Якове Васильовичу!

Засилаю до Вас запросини до «Рідного Краю», що має видаватися в Полтаві. Певне і Ваше серце одгукнеться до рідного Вам краю, та й не забуде, що серед його уперше після довгого мовчання має загомоніти рідне слово. Яко плоть от плоті сія, допоможіть і Ви йому відразу стати на дибки і гукнути так, щоб луна пішла на всю Україну! Певні, що Ви прихилитесь до нашого заміру і не кинете нас без своєї запомоги, та ще й других будете підбивати до сього.
З щирим серцем до Вас прихильний

П. Рудченко.



52. До Г. І. Маркевича

1905 р.

Вельмишановний Григорію Іпатійовичу!

Ніяких умов [...] за пересилку книжок у мене не було. Як засилалася перша книжка, то, наскілько пам'ятаю, я заплатив Вам тілько 40 к. за те, що Ви перевезли їх з залізниці до своєї книгарні. Тоді, значить, усі здержки були заплачені ними. Мені здається, що й тепереньки так би було слід. Про це я напишу [...] і Вас сповіщу, що він скаже. Якщо вони одкинуться від плати, то звісно, 5 р. 97 к. я повинний буду заплатити Вам разом з 40 коп., що Ви здержали на перевозку книжок в книгарню.
Шкода, що Ви не сповістили мене, чи всі 250 прим. одібрали. Раніше казали Ви, що 25 примірників не діслано. Про це я разом би написав [...]. Якщо маєте зайву хвилину, сповістіть мене зараз про це. Я б назавтра й написав би в Київ.
Згоджуюсь ось з якими Вашими переправками «До сучасної Музи».
3 стрічка. О н д е ч к и — бачиш: поза горою...
Ондечки гаразд і пригадано, і якраз пристало.
8-3 «Г у ч н о л у н а є: б о р и с ь!» не можу згодитись, бо тут треба слова «г у к а є», а не лунає. Лунає пісня, а воля повинна гукати. Сказати: г у ч н о г у к а є не до ладу, бо разом два слова будуть починатися з г, через те я й поставив з и ч н о. Мені здається, що це слово більше наше, чим руське; коли ж я помиляюся, то все ж таки воно так розпросторилося поміж людьми, що здається мені рідним нам. Можна б ще замісто зично поставити «ч и м д у ж», тілько все-таки гукає, а не лунає, або — «Г у к а с т р а ш е н н о»; або «К р и ч и т ь – г у к а є». А все-таки найдоладніше «з и ч н о».
19 стрічка. «В серці людському сій тілько згоду» — теж не до ладу, бо не тілько згоду вона повинна сіяти, а ще й спокій і любову. Мені здавалося б, що краще всього почати як і у Вас «в серці людському», а далі все-таки поставити «запосій згоду», або «засівай згоду».
25 — «Люди всі будуть щиро вславляти». Тут немає: кого вславляти? Тебе дуже треба. Щоб про це сказати, то хіба так змінити 25 і 26 стрічки:

«Тоді всі люди будуть вславляти,
Що ти не марно жила».

Якщо Ви на це згоджуєтесь, то так виправте.
А д. Коваленкові скажіть, що зараз не можу йому заслати «Різдвяне оповідання», бо воно ще не викінчене. Я недотепний пекти оповідання як оладки або сластьони, а все ж таки буду поспішати його спекти завгодя.

Ваш П. Рудченко.

Мені здається, що накладну не треба б засилати [...]. Як Ви скажете? Я її у себе задержу до Вашої звістки.
Ви запитуєте, чи не віддам я Вам 25 пр. з уступкою 331/3%? Я нічого не маю проти сього. Беріть, як хочете. Мені б хотілося не то що 25 прим., а всі їх спродати. Я й забалакував про це з Вами колись, — чи не взялися б Ви за це діло, маючи свою книгарню і свої знески з другими? Якщо Ви не можете взятися за це діло, то може б пораяли мені кого такого, хто б заплатив мені за всі книжки, хоч не зразу, а по змозі.



53. До Я. В. Жарка

9 січня 1906 p.,
Полтава.

Дорогий та любий Якове Васильовичу!

Засилаю до Вас квиток на підписку до «Рідного Краю». Як вийшов вступний примірник, то я його заслав Вам у Катеринодар, та й дивуюся, що від Вас немає звістки, чи одібрали Ви його, чи ні? Аж тепер бачу, від чого се сталося: Ви якраз були у Маріуполі. А що ж Ви додасте допомоги «Рідному Краєві»? Додайте. Може у Катеринодарі, або в Маріуполі лучиться який цікавий випадок, що годилося б його списати до часописі, — спишіть, та й засилайте. Це нам найпотрібніше. А може який невеличкий утвір, — чи вірша, чи оповідання, — є — і його до нас засилайте. Як бачите, задля сього отділу «Рідний Край» не може багато місця вділити, бо часопись повинна слідкувати за щоденним життям, красне письменство се так додали, щоб закрасити часопись. Та лічились — ще й з тим, що нас досі не про пускали до публіцистики, а тілько до красного письменства, через те багато людей пише оповідання та вірші, — послідніх найбільше. До нас засилають таку силу, що доводиться з великим розбором відбирати до часописі. А от звісток про життя наше — не дуже багато. Цікаво б було їх мати з такого запорозького краю, як Кубанщина. Пишіть, та, поклонившись від мене панові-добродієві Ерастові, якщо він ще в Катеринодарі мається, — попросіть і його запомоги. Я казав, щоб вступний № вислали і д. Ерастові. Чи одібрав він його?
Бачився сьогодні з Міхеєвим. Він живий і по-давньому держе Європейську гостиницю. Сказав мені, що сестра Ваша Надежда Василіївна ще жива і здорова. Він їй щомісяця дає підпомоги. Живе вона де й раніше жила. Прохав Міхеєв кланятися від його Вам, коли Ви ще його не забули.
Це погано, що Вам довелося розлучитися з сімейством. Оже коли таким способом приходиться боронити дітвору від хвороб, то іншого і пригадати не можна. У мене теж старший син сії осені хворів бісовою трясцею; хоч вона його й не трясла, зате інше нівечила, — то безсиллям, то таким поганим настроєм духу, що хлопець зовсім став нікчемним. Довелося аж два місяці держати дома. А це, слава господеві, йому покращало і знову думка погнати в гімназію. Друга дітвора — нічого, вибрикує. Жінка теж здорова; кланяється Вам.
Якщо у Полтаві вишукається таке місце, що з матеріального боку буде Вам підхоже, то сповіщу зараз Вас. Оже люду такого багато намножилося, що на всяке зайве місце — по десятеро топчеться!
Завжди Ваш

П. Рудченко.


54. До М. М. Старицької

2 січня 1908 p.,
Полтава.

Вельмишановна Марья Михайловно!

На превеликий жаль, я ніяк не можу прибути у Київ, щоб разом з другими вшанувати нашу гордощ і нашу славу — Марью Костянтинівну Заньковецьку — в день святкування її 25-літньої невсипучої і славетної праці задля нашого рідного кону. Через це засилаю до Ювілейного Комітету свій може й незграбний, зате з самого серця видертий, вірш на вшанування дорогої усім нам ювілянтки. Якщо ніхто не спроможеться прочитати його на призначеній учті, то уклінно прохаю віддати його у власні руки Марьї Костянтинівні на спомин того, що нам доводилося перечувати й переживати від її гри, котрій тілько дивуєшся і не знаєш, з чим порівняти.
Честь і хвала невмирущому таланові і довічна йому слава!

П. Мирний



55. До Г. І. Маркевича

25 грудня [листопада] 1908 р.

Вельмишановний і дорогий Григорію Іпатійович!

Кажуть, либонь, у «Новій Раді» (збірник на спомин покійному Старицькому) надрукована моя «Спокуса», котру я давав у 3-ю книжку своїх творів і котру, не знаю через віщо, не поміщено її там. Хто дав її без мого дозволу у «Нову Раду» — не знаю. Таке тепер, як бачите, настало: усякий як хоче, так і ворочає твоїми працями, не питаючи того, чи згоден на це той, хто робив! Та не про це тепер річ, а от про що: «Спокусу» я присвятив дорогому моєму рятувальникові Леоніду Олексійовичу і хотілося б мені подарувати йому її. Звідси до Вас велика просьба: передайте мені через Вітю два примірники «Нової Ради», — один задля мене, а другий — Леонідові Олексійовичу, — а що це буде коштувати — запишіть на мені довгом. — Хотілося б мати і ту книжку, що видав М. В. Лисенко задля співу в школах. Якщо вона є у Вашій книгарні, то разом з «Новою Радою» прилучіть і цю книжку, а що вона стоїть — теж запишіть на мені. Певне перед різдвом вийде наша завждешня нагорода — тоді я і заплачу Вам.
Як Ви були в мене, то казали, що Кащенко заслав Вам задля видання свою драму чи комедію, і прохали прочитати мені її. Тоді я був після хвороби ще слабий. Тепер трохи подужчав. То, якщо Ваша ласка, передайте тепер і ту драму. Я не забарюся переглянути і швидко поверну Вам її.
Дуже дякую Вам за запомогу грошову. Якщо рахунок звели по продажу моїх книжок, то прохав би заслати мені і його.
До Вас завжди прихильний

П. Рудченко.



56. До Г. І. Маркевича

29 грудня [листопада] 1908 г.

Вельмишановний і дорогий Григорію Іпатійовичу!

Тілько що дочитав Кащенкову драму «Помилки». Учора з вечора одну дію, а сьогодні — останні. Проковтнув, як кажуть, цілком і тепереньки, от, роздумую, що про неї сказати. Драма — цікаво написана, легко читається... а проте зоставляє якесь чудне враження. Перше всього не задовольняє мене сама назва її. Помилки... Кого помилки? І Бориса Василійовича і Оксани Григоровни. Коли помилку першого виявляє автор через усі дії, то чого ж він кінчає драму вигуком: «я люблю тебе, Саню! Люблю!» Це після того як він упевнився, що помилявся у своїй дружині і, вичунявши, найшов утіху у Галі. Мені здається, що такий кінець не личить. Що Лемет може шкодувати за Санею, коли вона отруїлася — це так натурально, а щоб вигукувати, що він любить її — це буде навпаки розмові його з Галею, та й початкові розмови з жінкою. Мені здається краще б було закінчити жалем його, що пропало життя людини чесної, душі правдивої, серця палкого, що не мусили її зрозуміти. І справді, що Саня таке, як не чесна, правдива людина. Вона покохала одного і кохає, поки не впевнилась, що коханець її шукав у ній тілько утіхи та забавки. Автор же наділя її дуже складним і подвійним почуванням. У перших явах, першої дії вона малюється такою, якою повинна бути і завжди. Вона любить одного, любить його, негуючи всякі звичаї, і не хоче ні на кого зміняти, хоч як її рідна мати і не благає. А в других явах — так швидко і несподівано згоджується іти за Лемета. Це — помилка. Треба тут додати чогось більше резоннішого, ніж уговори матері, та пасивної з боку її згоди: «робіть зо мною, що хочете». Щоб таке Сані сказати, то треба упевнитись, що вона, роблячи це, зробить краще і для себе і для других. У дальніших же діях вона мучиться тим, що не любить свого чоловіка і не може йому щастя наддати. До цього всього треба додати, що автор дуже підчеркує фізичний бік любові Саніної до Савського, і через те вона здається справді повією, якою і зове її служниця Олена. Треба б вивести більше морального незадоволення, ніж однії похотливої жаги. Тоді б Саня зовсім була б зрозуміла, і назва п'єси «Помилка», а не «Помилки» — була б якраз доладня. Що тут справді помилка є тілько з боку Сані, а не з боку Лемета, бо вона ж йому признається, що його не любить. Чого ж йому було чого іншого ждати? Ще більша помилка, на мій погляд, в малюванні матері Саніної. Це перше всього мати своєї дочки, котру так любить і котра наробила їй такої слави. Звісно, що її шкода і бажання покрити доччиний гріх — зовсім законне. Навіщо ж автор надає їй якийсь хист зводниці? (Ява 2 першої дії). Та й далі він малює її темними фарбами. Навіщо все це?
Про других особ — небагато маю що сказати: всі вони змальовані яскраво і дотепно. Здався мені трошки бліднуватим Семен Петрович, та сцена Сані з Софією у IV дії дуже довгою, а ява 7-ма і зовсім лишня. Саня ж раніше сього упевнилася, що Славський її не любить. Навіщо ж ще виводити таку гидоту, якою кінчиться IV дія?
Оце Вам і мої думки про драму. На мій погляд вона маловиношена. Треба б ще над нею попрацювати. Звісно, говорячи це, я тримаюся одного тілько літературного боку, про сценічний же бік хай скаже свою думку хто дотепніший.
Спасибі Вам, за обіцянку прислати «Нову Раду». Дуже буду вдячний Вам за неї.
Ви запитуєте, на яких умовинах я згоден продати Вам видання «Дітських казок»? Можна б казати про продаж того, що сам творив. А хіба ж казки мною витворені? Під виданням я розумію, що Ви бажали б видати задля дітвори частину тих казок, що колись видав їх мій покійний брат. Які ж умовини мусять бути тут про продаж? Одбирайте з їх які Вам до вподоби, та сповістіть мене, а я зараз напишу племінникові і певний, що він згодиться їх передрукувати. От тоді Ви їх і друкуйте на здоров'я та й усе. Покійний Дмитрієв хотів було видати і прохав мене намітити, які кращі. Я був і намітив. Оже де ділася моя запримітка — не знаю. У його ж зостався і І том казок. Треба буде, як побачуся з Ганною Тимофіївною, сказати, щоб пошукала у шпаргалах покійного. Шкода буде, як книжка пропаде, бо вона у мене одна, та ще й з написом покійного брата.
Щиро прихильний до Вас

П. Рудченко.

[•••]

57. До Г. І. Маркевича

4 грудня [листопада] 1909 р.

Дорогий Григорію Іпатійовичу!

Ще, здається, в жовтні стрів я якось Опанаса Карповича Саксаганського, котрий дуже прикро скаржився мені на те, що зібрані на премію Івана Карповича гроші і досі не повернені куди слід, а десь на руках переховуються і нахвалявся судом витребувати ті гроші. Я йому одповів, що після смерті Дмитрієва справа про це діло якось сама собою припинилась, а що частина грошей переховується на руках у вдови Дмитрієва, а друга частина ще незібрана.
Потім я з 1-го листопада занедужав та ще й досі після хвороби як слід не вичухався і вилежуюсь дома, і через те не міг побалакати з Вами про гроші, зібрані на премію. Проте, як мене хворого провідувала Ганна Тимофіївна, то я нагадав їй про нашу розмову з Опанасом Карповичем. Вона, на мій погляд, зовсім по правді посудила, що треба перше всього усі гроші докупи зібрати та тоді їх і заслати в громаду «Учитель», куди вони і спершу назначалися, виробивши статут задля премії, що його в головних рисах зазначив покійний Микола Андрійович. Бувши якось у Києві, Ганна Тимофіївна балакала про це з громадянами «Учителя» і оце сьогодні забігала до мене прочитати листа Софії Федорівни Русової, що його недавнечко одібрала. Софія Федорівна пише, що товариство згоджується прийняти до себе таку премію і заснувати окремий фонд з тими умовами, які будуть вироблені статутом, і заснувати жюрі задля присуду премії.
Тепер, як бачите, і належить мерщій зібрати гроші від тих, хто записався та ще не віддав. По тих запримітках, що зостались після смерті Миколи Андрійовича, ось хто ще не віддав грошей: Дем'янко Василь 25 карб., Кулябко-Корецький 25 карб., Сахновський Гр. Петр. 25 карб., Саксаганський 25 карб., Лук'янович Борис Борисович 25 карб., та Ви 25 карб., усього 150 карб.; зібрано ж було і передано покійному 252 карб., та записано ним 25 карб.; тобто Ганна Тимофіївна обіцяє повернути 277 карб. Крім того, вона бере на себе витребувати від Лук'яновича записані ним 25 карб., а останні 125 карб. прохає зібрати Вас і передати або їй, або мені, щоб разом з тими грошима, що повинна повернути, зібралося 427 карб.
Ви, якось, балакаючи зі мною про це, хвалилися, що з Кулябко-Корецького заполучили 25 карб. Чи не будете такі ласкаві витребувати ще від Дем'янка, Сахновського і Саксаганського (він кажуть живе тепер в Полтаві, в гостиниці «Москва»), та, прилучивши до їх і свої, заслати до мене 125 карб.? Та ще сповістіть, коли і де б нам зібратися, щоб обговорити в подробицях статут про премію. Я ще не хожу на службу, а сподіваюся, що до 15 може вже буду ходити. Може б Ви до того часу зібрали гроші і призначили день і місяць за[для] обрахування статуту.

До Вас усім серцем прихильний

П. Рудченко.



58. До Г. І. Маркевича

26 липня 1911 р.

Дорогий Григорій Іпатійовичу!

З нашим статутом «Боян» морока та й годі! Здається нотаріус повинний би знати усе, що личить в цьому разі, аж ні. Секретар Губернського Правління якось раз запопав мене, та й каже, що наш статут не відповідає деяким статтям закону і через те треба його переробити. Ми зараз же з ним засіли та й доповнили деякі місця, а потім він віддав мені статут, щоб його знову переписати. Я одніс його земцям і ті згодились на добавки і взялись переписати. А тут як на те Дмитрієвша виїхала в Крим, прийшлося статут одсилати туди до неї, щоб підписала. — Учора принесли мені підписаний Дмитрієвшою і земцями, щоб я додав свого підпису та поклопотався про Ваш підпис, а потім уже передав секретареві Губернського Правління.
Засилаю при цьому два списки з статуту і прохаю Вас підпишіть їх, будь ласка, сьогодні і покиньте в книгарні, а я завтра, йдучи на службу, зайду його взяти і віддам куди слід. Дуже вибачаюсь, що самому ніколи забігти до Вас задля цієї справи. До Вас завжди прихильний

П. Рудченко.

59. До Г. І. Маркевича

15 октября 1912 p.

Дорогий Григорію Іпатійовичу!

Учора я бачився з Ганною Тимофіївною і балакав з нею про відозву в справі заснування фонду І. К. Карпенка-Карого. Щоб написати її, треба було мати той матеріал, що зостався від покійного, — підписку на жертви і його начерк головних підвалин фонду. Пам'ятаю, що оцей увесь матеріал вона колись доручувала мені, щоб вияснити і грошову справу, і намітити начерк статуту. Звівши все це докупи, я, як пригадую, передав його Вам, оже Ви казали мені, що буцім всього цього у Вас нема, а є тілько лист Панаса Карповича. Я думав, що може оцей матеріал залишився у Ганни Тимофіївни. Учора вона перебрала усі папери, що зосталися після покійного і нічого не знайшла; а пригадує, що увесь до цього матеріал певно переданий мною Вам. Будь ласка, порийтеся у своїх паперах, може він де знайдеться у Вас. Коли знайдеться, то перешліть мені в Палату, а якщо ні, то сповістіть, хто іменно і скілько записав жертв на фонд? Ганна Тимофіївна пригадує, що записалися: Ви, Мик. Андр., Кулябко-Корецький, Лук'янович, Сахновський, Дем'янко і Васильківський. Тобто 7 душ. Коли лічити від кожного по 25 карб., то вийде 175 карб., а Ви в своїй відозві кажете, що зібрано по підписці 160 карб. А може хто записався менше, ніж по 25 карб.? Сповістіть, будь ласка, якнайшвидше.
До Вас завжди прихильний

П. Рудченко.


60. До М. М. Грінченко

1913 р. 9 жовтня [вересня],
Полтава.

Високоповажна пані-добродійко!

Вашого листа про дозвіл д. Коваленкові видати переклад мій «Слова о полку Ігоревім» я оце сьогодні одібрав і сповіщаю на нього якнайхутчіше, що не буду мати анічогісенько про замір д. Коваленка дати спромогу кожному, хто цим цікавиться, прочитати «Слово» (а по нашому «Думу») і в первотворі, і в тому вільному перекладі, в який я мусив його переробити. Наші учені люди, а між ними і покійний Житецький, дивляться на «Слово» як на той первотвір, від якого пішли потім у світа наші кобзарські думи. Колись то давно і малася думка з доказами про це видати мій переклад його в думу. Оже це через цензурні умови не справдилося. Здається, д. С. О. Єфремову я передавав рукопись «Думи», щоб він видав її разом з іншими моїми творами. І знову цензура його через віщось заборонила. Так мені і не доводилось бачити його де-небудь надрукованого. Кажуть, либонь, що воно було надруковане у якомусь галиційському виданні, чи часописі; оже і цього я не бачив і не знаю, чи є у вас справдешній список переробленого в думу «Слова». Якщо маєте, то друкуйте собі на здоров'я, а добрим людям на утіху.
Ви ще пишете про умови друкування. Які ж тут мусять бути умови? Коли зможе д. Коваленко дати мені примірників з півсотню задля дарунку моїм знайомим, — то от вам і всі мої умови. Бажалося б тілько одного: щоб не було яких помилок, переглядіти самому коректурні листки, а коли це незручно, то хоч заслати до мене, раніше ніж друкувати, рукопись, щоб я вивірив її з своєю роботою.
З великою до Вас пошаною

П. Рудченко.



61. До М. М. Грінченко

Вельмишановна пані-добродійко Маріє Миколаївно!

Оце добре, що Ваша записка наспіла до мене під неділю, коли в мене мається хоч невеличкий вільний час від казенної роботи. Я зараз же передивився заслану Вами «Думу про військо Ігореве», порівняв її з своїм рукописом і виправив у Вашому деякі помилки. Їх небагато набралося, а все ж деякі дрібниці знайшлися: на 2 ст. замість «храбре» — «жваве», на 3-ій викинуто «того», на 3-ій з другого боку замість «А чи так» — «Чи то так», на 4-ій слово «люди» переставлено наперед; тута ж — «сагайдаки накручені» — «сагайдаки напручені», на 6-ій з другого боку «Що на» — «На тій»; на 8 з другого боку «що ті» — «а що», на 9-ій — «Знемогли» — «Знеможіли», на 9-ій же з другого боку «з поганими» переставлено; тута ж — замість «вважали» — «мали», на 11-ій замість «ріки» — «річки», на 12 з другого боку випущено «та», на 13 з другого боку замість «переділили» — «поділили», на 17-ій випущено «її», на 19-ій з другого боку — замість «Чи то» — «Хіба», на 20-ій «течією в» — «біжучи у», на 21-ій випушено «Той». От і все, та й то дріб'язок. У назвах, от як: «земля руська», «поле половецьке», «могути», «татрани», «шельбери», «топчаки», «ревуги», «ольбери», «ятвяги», «половці», «дремела» я перші букви замість порядкових поправив на прописні, тобто великі, бо це ж самостійні назви або земель, або людей, то й личить їх зазначити буквами прописними.
Засилаю Вам разом з оцим листком Вашу рукопись. По йому можна «Думу» й друкувати.
Дуже вдячний Вам за подарунок переказу «Слова» — на лихо всім нам — уже покійного Вашого чоловіка, хай над ним земля пером, а за те що зробив він задля України — слава невмируща!

З великою пошаною

П. Рудченко.

Коли лучиться Вам до мене писати, то йменуйте по батькові не «Іванович», як зробили, засилаючи «Думу», а «Якович», бо мій батько був Яків, а Іваном звався мій покійний брат (Білик).

3 ХІ 1913, Полтава


62. До Г. І. Маркевича

Вельмишановний і дорогий Григорію Іпатійовичу!

Може і до Вас доходила чутка, що торік минуло мені 50 років з того часу, як довелося мені поступити на царську службу. Мої підпомошники вшанували мене подарунком і я повинен їм за це віддячити. Дехто побажав мати мої твори, а в мене дома мається тілько третя книжка, першої ж і другої недохватка на всіх. Чи не збереглося у Вашій книгарні по 25 примірників з тих, що Ви взяли на продаж? Якщо є, то будьте ласкаві скажіть, щоб розшукали по 25 примірників першої і другої книжки і зв'язали їх, а я як-небудь заїду та й візьму з собою, щоб поробити на кожній відповідні написи.
До Вас завжди прихильний

П. Рудченко.

21 І 1914



63. До О. В. Коваленка

4 квітня 1914 p.,
Полтава.

Вельмишановний добродію пане Олексо!

Слід би додати ще й по батькові, та Ви про це ймення нічого не пишете, а я — не знаю. Вибачте, що так коротко Вас іменую.
Листи Ваші одібрав: від 25 лютого, у якому Ви сповіщали про видання «Слова», і від 2 квітня — разом з засилкою 50 примірників. Спасибі Вам за їх: якраз на свято писанка!
Видання, щодо друку — дуже гарне, — ясне, без помилок, а от щодо малюнків, то деякі вийшли не зовсім ясні, а деякі — і зовсім невдалі: обличчя замурзані, неясно виглядають з чорних медальйонів. Дуже вже налито багато чорної краски і через те малюнки дуже відрізняються від друку. А проте книжечка все ж таки вийшла гарненька.
Хто писав передмову до «Слова»? В їй розповідається про те, як його знайшли, та що це дуже поетичний твір нашого стародавнього письменства, а от про форму самого твору нічого не сказано, тоді як покійний Житецький убачав у «Слові» прапрадіда наших народних дум. Як я в кінці 70 років минулого століття заслав свій переспів у Київ, то небіжчик так захопився, що мав був додати свою учену розповідку, що «Слово» і є стародавня дума. Тоді малася думка видати переклад з його (Житецького) доказами про це. Та тодішні обставини не сприяли справдитися цьому замірові. Нешвидко після того хтось список з перекладу передав у Галичину, де він і був надрукований у якомусь часописі. [...] І от до сього часу так він і не був надрукований у нас в Росії. Це Ви перший його появили у світ. І за це Вам спасибі! Може й справді хто-небудь із наших учених зацікавиться і виконає думку покійного Житецького, що «Слово» — це не тілько наш український твір, написаний стародавньою слов'янською мовою, а що це — і первісник наших дум.
Навіщо тілько Ви додали у передмові про мене, як одного з найкращих наших письменників? Це вже й занадто.

Ще раз спасибі Вам за гостинець!
До Вас серцем і душею прихильний

П. Рудченко.



64. До М. М. Мочульського

Полтава, 25 грудня 1917 р.

Вельмишановний добродію!

Ваш лист від 17 грудня про стан «Л. Н. Вістника» дуже засмутив мене. Невже ж літературного матеріалу так трохи надходе, що доводиться ставити питання: чи не краще зовсім припинити видання? І це під час нашого відродження, нашого найбільшого руху?! Ні, не кажіть такого, не йметься цьому віри! Чи сяк, чи так, а справу треба рятувати, щоб не набратися всесвітнього сорому, щоб наші вороги з такого становища не кепкували. Треба напружити всі сили, гукнути поклик до всіх, кому дорога ця справа, у кого билося і б'ється серце до розвою нашої рідної мови. Невже ж вони не обізвуться і не допоможуть своїми працями! Хай ми старі — постаріли і понікчемніли, а скілько ж після нас молоді народилося, що рвалася до літературних справ, прикладала своїх рук до цього діла? Де ж вона поділася? Невже ж вона така убога на талан, або незначна на силу, чи розтеклася по всіх-усюдах і не схоче врятувати таке святе діло?.. Ні, я не хочу і не можу цьому віри йняти!
Що йдеться до мене, то я радніший дати допомогу чим зможу і настілько вхопе мого хисту. Одначе повинен Вам по правді признатися, що з одного боку — мої старечі літа, а з другого — сімейні та службові обов'язки не сприяли намножувати літературного матеріалу, а все ж таки від давніх часів у мене дещо затрималося, що — мені здається — погодилося б задля «Л. Н. Вістника». От хоч би «Товариші». Вони давно написані і були доручені небіжчику М. П. Драгоманову, що видав їх у Швейцарії, яко додаток до «Громади» під назвою «Лихі люди». Потім, як теж небіжчик В. П. Горленко захотів був видати у Києві частину моїх творів, то я їх припоручив йому, перемінивши назву задля цензури в «Товариші», але цензура не тілько їх заборонила, а ще намірилася розпочати з цього діло, та тілько дякуючи добродієві Трегубову (теж уже покійний), він довів цензорові, що тут немає ніякого криміналу, коли автор вдається до цензури, котра може негідний задля неї твір заборонити. Цензор, як сповіщали мене, згодився з цим і вернув заборонених ним «Товаришів». Оцей заборонений список я і заслав би Вам задля «Л. Н. Вістника», якщо Ви згодитесь його надрукувати. Сповістіть мене, якнайшвидше, то я його зразу вислати можу таким, як його повернула цензура, бо в мене — на лихо — зовсім часу задля переписки бракує. По розміру він буде аркушів до трьох і не менше 2 1/2.
Ще мушу додати одно особисте прохання до Вас: чи не зможе редакція «Л. Н. Вістника» вислати чи перевести мені авансом 200 карбованців за мої роботи? Під цей час страшенної дорожнечі на все, як не звужчуєш потреби, а все ж на їх заробітку від служби ледве вистачає, а з нового року може й зовсім припинять видачу жалування, бо з Петрограду ніяких звісток про це немає. Тоді ще і з голодом доведеться знатися.

З глибокою пошаною завжди вірний Вам задля послуг.

P. S. В мене ще є переписаний переклад Шекспірового «Короля Ліра», «Не вгашай духу!» — життєві малюнки в 5 справах, третя частина «Повії». Всього набереться аркушів до 15 друку. Якщо і переклади приймає «Л. Н. Вістник», то я разом з «Товаришами» заслав би і «Короля Ліра».

65. До А. М. Левицького

31 грудня 1917 p.,
Полтава

Високоповажний і вельмишановний добродію,
Андрію Миколайовичу!

Обмисливши за вчорашній день і ніч Ваше предложення, мушу вдатися до Вас з дуже великою просьбою: будь ласка, не робіть ніяких заходів про мене, бо доведеться зрікатися тієї високої честі, яку Ви хочете зробити мені. По правді кажучи, — на ту посаду, що Ви пропонуєте та під такі войовничі часи, які зараз стоять, треба чоловіка — бойовика; а я і по своїх старечих літах та й по натурі своїй не годжусь задля сього, та й мої відношення до товариства, з яким довелося довгий час прослужити укупі, не сприяють сьому з морального боку. Заради мого спокою, благаю Вас: не робіть заходів! Якщо буде потрібна яка-небудь з мого боку послуга, то я радніший виконати її на цій посаді, що займаю тепереньки, — більшої мені не треба, та й не здатний я до неї.
Дозволяю собі піднести Вам на спомин частину своїх творів, що довелося до сього часу випустити в світ окремим виданням. Прийміть їх, як щиру подяку за Вашу теплу ласку до мене, та ту велику пошану, що Ви хочете зробити мені. Іще раз пробі благаю: залишіть заходи!
З високою пошаною до Вас завжди радніший на послуги

П. Рудченко (Мирний).

Я сьогодні заходив до Вас, щоб дрібніше побалакати з Вами, про що Ви учора мені казали, та на лихо не застав Вас дома і через це вдаряюсь до Вас з оцим листом.


66. До Н. Д. Романович-Ткаченко

14 січня 1919 р.

Вельмишановна добродійко Наталіє Даниловна!

Оце їде до Києва мій знайомий Петро Олександрович Ковалів, і дуже прохаю Вас передати йому заслану мною до редакції «Літ. наук. вістн.» рукопись «За водою». Ви сповіщали мене, що вона переписана до друку і через те, певне, зайва задля редакції, а мені вона дуже дорога, яко пам'ятка мого брата, з котрим ми колись виконували цю повість, і він, сам переписавши її, доручив мені на спомин. Будь ласка ж, доручіть її д-ві Коваліву, а він її знає, як заслати до мене.
Чи буде вона (тобто «За водою») закінчена в останній книжці «Л. Н. В.» за 1918 р. і коли ця книжка мусить вийти? Крім того сповістіть, нащо Ви пустили її в друк за одним моїм підписом, коли в оригіналі було два, — Білик та Мирний? Якщо це можна поправити в другій книжці «Л. Н. В.», прохаю Вас це зробити. Не знаю чи писав я до редакції про те, щоб вона, окрім грошового гонорару за мої праці, зробила б хоч 10 примірників окремих одбитків і заслала до мене? Уклінно прохав би це зробити як з «За водою», так і другими творами, що будуть друкуватись у «Вістнику». Коли ж цього не можна вже зробити з «За водою», то чи не будете такі ласкаві заказати 10 вирізок з книжки і все ж таки заслати до мене. Вони потрібні мені задля подарунків добрим знайомим. Коли це буде вимагати окремого розходу, то виключіть його з гонорару.
Бажалося б знати і про те, коли хоч приблизно почнуть друкуватись «Повія» і «Не вгашай духу!». Боюся, коли б це не загальмувало видавництвові «Сіяч» своєчасно приступити до видання тих книжок моїх творів, в яких я з ним умовився дати до друку.
З глибокою до Вас пошаною

П. Рудченко.


67. До Н. Д. Романович-Ткаченко

3 квітня 1919 p.,
Полтава.

Вельмишановна добродійко Наталя Даниловна!

Оце збирається їхати до Києва мій добрий знайомий Іван Іванович Хандожинський. Через його я й повертаюся до Вас з такими проханнями: 1) Будь ласка передайте через його рукопись мого покійного брата Білика «За водою». Вона мені дуже дорога, як пам'ятка небіжчика, а Ви мене сповіщали, щ,о задля друкування Ви повість переписували окремо. 2) Нащо Ви друкували цю повість під однією моєю назвою, а не під двома, як я зазначив в рукопису (Білик-Мирний)? Це дуже буде неприємно задля сина покійного, коли він дізнається, що повість друкується тілько під моїм підписом, коли справді виконували її ми удвох, та ще Білик додав більше праці до неї, чим я. Якщо можна це справити в дальнійших частинах друку — дуже прохав би Вас про це. Зазначте, що помилково вона пущена тілько за одним моїм підписом. 3) Коли повість уже скінчиться друкуванням? Вона вже аж у трьох книжках «Л. Н. В.» появилася, та й досі ще не скінчена. А може вже й скінчена, та я не одібрав останніх книжок, або вони запропастилися на пошті під ці рухливі часи. Коли це так, то благаю Вас передати через Івана Івановича і останні книжки «Л. Н. В.». 4) Крім цього я писав Вам якось про відбитки і Ви сповіщали мене 23/VII — 1918 p., що мабуть на це Редакційний Комітет згодиться. Якщо він справді згодився і редакція зробила відбитки, то я прохав би передати через Івана Івановича хоч 5 примірників, бо треба буде засилати до «Сіяча», а в мене зайвого немає і 5) Чи не чули Ви чого-небудь про це видавництво, тобто «Сіяча», — чи воно існує, чи ні? Я давно писав йому заказного листа, оже й досі не одібрав ніякої оповістки, чи через перерву в зносинах, чи з іншої якої причини — невідомо. Не знаю, чи вже скінчили вони друкування першого тому, чи й досі тягнуть? Це мені дуже незручно з боку платні за видання і якщо ця справа і надалі буде отак гальмуватись, то доведеться передати право видання якому-небудь іншому видавництву, що буде справніше з цього боку. Теперішня дорожнеча так доймає, що ледве доводиться сяк-так прожити, а от синові, що учиться в Катеринославі в Горному інституті, на допомогу й не вистачає. Коли Вам доводилося чути що про «Сіяча», то дуже порадували б мене сповістивши, чи видавництво існує, чи припинило свою діяльність.

З щирою пошаною

Панас Рудченко.


68. До І. А. Зубковського

Глубокоуважаемый Иван Андреевич!

Спешу ответить на Ваше письмо от 25-го числа, полученное мною позавчера. Но к сожалению, не могу порадовать Вас на счет пенсии, назначенной местным Отделом Социального Обеспечения. Сообщение этого Отдела должно бы поступать к нам (Сметно-Кассовый Подотдел), но вчера его еще не было, а хотя бы и было, то все равно мы решили не проводить такие постановления в исполнение, впредь до указаний новых властей. Письмо же Вы писали еще за прежней власти, но с 28-го числа Полтаву заняла добровольческая армия Деникина и все распоряжения Советской власти с приходом деникинцев приостановлены, так как задачи государственного строительства, а с ними и разного рода мероприятия, у деникинцев совершенно иные, чем были у большевиков: все новое аннулируется или же перестраивается на прежний лад, существовавший еще за Временного правительства. Само собой разумеется, что это должно коснуться и вопроса о пенсиях, назначаемых Советской властью. Как этот вопрос будет разрешен — еще неизвестно, а потому я и не могу Вам сообщить что-либо определенное по этому поводу. Постараюсь сообщить, когда выяснится.
Что касается вопроса о раскрытии моего литературного псевдонима, то очень бы Вас просил этого не делать. Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирний, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного. Пускай, когда я умру (а жить мне, вероятно, осталось уже недолго), люди дознаются, кто я и что доброго сделал для своей родины, если только действительно сделал что доброе. На самом деле я считаю, что сделал так мало, несмотря на намерения, что не стоило бы об этом и говорить. Почему еще и еще буду просить Вас: не делайте попыток к раскрытию моего псевдонима. Зачем это? Еще как то Лермонтов сказал: «Поэт, что в имени твоем».

Глубоко уважающий Вас

А. Рудченко.

21 июля - 3 августа
1919 г. Полтава


 

 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Листи Панаса Мирного