ЛИМЕРІВНА

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА П'ЯТА -

Обставини першої справи. Наталя ходе по леваді, бліда, засмучена.


ВИХІД І

Н а т а л я. Казали мати, як провела їх: іди додому. Чого я туди піду? Знову на сварку та лайку?.. І так вона вже мені в печінках сіла; і так до живого дойняла... не піду! (Задумується.) Куди ж я тепер піду? До матері? Ох!., хата матерна така ж остогидла та обридла, як і моє життя... Там уперше заклюнулося моє лихо; там воно за мене учепилося; звідти я його понесла у світ!.. (Задумується.) Як би я бажала під сими деревами околіти... Моя б душа невеличкою пташечкою літала б тут, по сих місцях, по сих деревах... А сі місця мені такі любі, такі милі!.. Тут уперше я стрілася з ним, з його сумом гірким... Сі місця пестили наше кохання; дерева своїми вітами крили нас від людських очей... Святі місця! святі дерева! Я прийшла до вас уостаннє побачитися, попрощатися... Мені здається... щось мені пророкує, що я вже не довго буду жити... Та й нащо?.. Що я тут таке на сьому світі? — Приблуда, що не знає, де себе діти; сліпець — котрому довіку не бачити просвітку!.. (Задумується.) Он Маруся каже: він незабаром звернеться, і радіє, що буде за ним... Чого ж моє серце обкипіло крів'ю, як я почула те?.. Що я тепер йому? — Чужа, вінчана дружина! Що він мені?..— Нова мука до тих, що і без того, наче хмари, облягли мене!.. Краще умерти... (Задумується.) Коли б мені знайти його слід у травиці зеленій; я б до його припала, як горличка до кубелечка, і не одійшла б, поти над ним не спустила свою мучену душу... Господи! і чого я безталанна така? Єсть же люди щасливі, чого ж я нещасна? Чого така неправда до мене?.. При таких достатках, у такому добрі... другі б усього зреклися, усе забули... а я? Я — не можу... Василю! мученько моя і доленько моя! я тебе довіку не зречуся! (Задумується.) А вони, вони? Добрі та любі... і свої, і чужі.... отаке зробити!.. У мене розум знову мутиться... мене зло обіймає нелюдське... Чому не дано чоловікові волі мучити других їх же неправдою? От якби дано було!.. Я б перша збудила у ваших душах ту лиху неправду, що ви заподіяли мені... Щоб та неправда чорним вороном носилася над вашими головами; хижим круком вилася над вашими душами і щипала... по оттакісінькому шматочку дзьобала ваше зле серце!.. Ха-ха-ха!.. Отоді б то я засміялася!.. Ха-ха-ха! (Регоче, божевільно озираючись.) Що се я? Де се в мене взялося? Крила?.. Крила... (Тріпає руками.) Я — пташка. Полечу-понесусь! Гай-гай! гай-гай! (Підніма руки і біжить, розмахуючи ними, буцім летить.)

ВИХІД ІІ

Увіходе Василь, чорний, закурений, як чоловік з великої дороги, з клунками за плечима.

В а с и л ь (не примічаючи Наталі). Ось і левада та, де збирається молодіж, і лісок, що криє її від літньої спеки. Все те по-давньому,— як було — так і зосталося... Тут і ми з нею зіходилися. Коли то було? боже мій! наче сон той, давній-забутній, манячить воно передо мною... Як то вона тепер поживає? Що то скаже, як доведеться стрінутися з нею? Погладить, певне. Добрий, скаже,— на цілий рік піти, скритися з очей і не сказати: куди, чого?.. Нічого, нічого, моє серце! Довге розставання, зате буде радісне та щасливе стрічання... Ось у сьому клункові,— дарма, що він латаний та драний (б'є по клункові рукою), є ті кругляки, що скрасять і наше життя, хоч ми будемо і без їх щасливі; та другі, бач, не вірять без їх в щастя... Ох, швидше б тільки, скоріше...

ВИХІД III

Н а т а л я (підбігаючи до Василя). Гай-гай! гай-гай!
В а с и л ь (злякано). Наталя!.. В жіночому уборі й голова покрита? (Випускає клунок з рук, котрий з грюком падає.)
Н а т а л я. Чоловіче добрий! Чого ти злякався? Мене? Чого ж ти пташки злякався? Я — пташка, що кинула рідна мати між чужих хижих пташок... і немає мені спокою від їх... Ганяються вони за мною всюди, стережуть моєї бідної головоньки... Ох! нічим мені її прикрити, нігде захистити. Була одна душа на світі, що її приголубила б, та й ту лихі люди спровадили геть!..
В а с и л ь. Наталю! Наталочко!
Н а т а л я. По чім ти знаєш, що я Наталя? Хто тобі сказав про се, забродо? Я тепер пташка, а не Наталя! Була колись нею, та пташкою стала... Я вмію й літати... Дивись!.. Гай-гай! гай-гай! (Бігає, махаючи руками.)
В а с и л ь. Наталочко! що це сталося з тобою? Невже ти не пізнаєш мене?
Н а т а л я. Хто ж ти такий?.. Ти щось мені по знаку: обличчя наче знайоме і голос рідний. Стій, я згадаю, у кого я його чула й коли... То давно було, давно... Ще я людиною тоді була... і щасливою... або хоч вірила в щастя, поти мене не обійшли лихі люди.
В а с и л ь. Я ж Василь, Наталю, Василь Безродний, що так кохав тебе щиро і досі кохає.
Н а т а л я. Ти Василь? (Придивляється до його.) Ні! Мій Василь не такий. У мого Василя були слова вірні... А ти що? — Приблуда! заброда! Он яка на тобі одежа лиха, руки чорні, обличчя заросле... А в мого Василечка (приспівує)
В Василечка — вся силечка!
Одначе, хто б ти не був, певне, ти добрий чоловік... У тебе очі жалісливі. (Підходе до його.) Пригорни ж мене до себе, прикрий мене від напасті... Я тобі все розкажу, все... не скрию ні крихти від тебе... Проти мене усі люди встали, усі-усі... і свої, і чужі... Всі на мене налягли... Мого Василечка вирядили з дому, а мене віддали нелюбому Шкандибенкові... Він-то сам плохута, та його мати з вовчими зубами... їла вона мене, їла; гризла мене, гризла, трохи душі моєї не загризла... На одну волосиночку тільки й зосталося.
В а с и л ь (безнадійно ухопившись за голову). Так он воно що? Ти тепер Шкандибенкова жінка?
Н а т а л я. Я тепер пташка!
В а с и л ь. Хто ж тебе присилував до сього? Хто нараяв за його іти?
Н а т а л я. І мати, хрещений батько, і всі.
В а с и л ь. Хрещений батько? Кнур?.. Я ж його прохав, я ж його благав, він же мені обіцяв берегти тебе!
Н а т а л я (примовляє).
Ой, казала обіцянка:
Жди мене спозаранку.
Сама в мандри пішла,
Щастя-долю занесла.
(Плеще в долошки.)
В а с и л ь (гірко). Боже праведний! вона з розуму звихнулася... От до чого її довели! (Сідає на сугорбику, узявшись за голову руками.)
Н а т а л я. От ти казав, що знаєш Василя... Ні, ти не знаєш його!.. Якби ти його знав, я б тебе попрохала щось йому передати. (Прикро дивиться на його.) Стій! я йому виплету такий віночок, як колись плела. (Вириває гілку з деревини і круте її у руках.) То було давно, давно... Ми у лісі були; у такій темній гущавині, що й світу не видно... Він був сумний та похмурий, а я навпаки — весела. Вирвала гілку з крушини та нею йому голову й обвила, як тим віночком. От так! (Обводе його голову гілкою.) Та й гарний же він тоді був! Очі, як зорі ті, грали; дивився він на мене та усміхався ними... Я прихилилася до його, а він — хитрий! — взяв мене та й поцілував. То він уперше поцілував мене... Отак! (Пригорнувшись до його, злегка цілує.) Тільки доторкнувся, а наче огнем опік! Душно мені зразу стало, душно!.. Я прихилилася до його, а він мене, наче ту дитину, почав колихати. (Прихиляється до Василя головою, стиха колишеться і приспівує.)

Люляй, люляй, вродлива дитино! тихенько засни,
Он бозя із неба глядить-доглядає твої любі сни...

Ох, не догляділа бозя!

Убігає Шкандибенко, з ножем у руках.

ВИХІД IV

К а р п о (угледівши Василя, злякано). Василь!.. і з нею!
Н а т а л я (схопившись). Шульпіка! шульпіка! Тікайте, горобці, по кущах! Мишенята, по норах ховайтеся!.. Гай-гай! Гай-гай! (Бігає кругом Василя, розмахуючи руками.)
К а р п о (несміло до Василя). Ти чого сюди прийшов?.. Чужих жінок з пантелику збивати?
В а с и л ь (хижо). Глянь! глянь ти, бевзню, на неї! Хто її з пантелику збив? Хто її до сього довів?
Н а т а л я (бігаючи). Гай-гай! Гай-гай!
К а р п о (понуро). А тобі яке діло? (До Наталі.) Наталочко! ходімо додому... там тебе мати жде... Мати убивається за тобою... Каже: не дай, боже, заподієш що з собою... Ходімо додому.
В а с и л ь. Хіба ще що можна собі заподіяти, як і так ви їй заподіяли?!
Н а т а л я (дивуючись). Мати?.. Яка мати? Хіба у пташки була мати? Хіба вона знає свою матір?.. Була мати, та в ірій полетіла, а там її кішка й з'їла!.. Кішка пташкина мати! Кішка пташкина мати!.. Стережися, пташечко, своєї матері. Гай-гай! гай-гай! (Бігає, розмахуючи руками.)
В а с и л ь (указуючи на Наталю). Що, радісно тобі на неї дивитись? Тішся ж нею! Бери її та тішся.
К а р п о. Наталко! (Женеться за нею і лове.)
Н а т а л я (спіймана). Пі-пі-пі-і! Пропала, пропала!.. Кішка пташку спіймала! (Схиляється до Шкандибенка і, уздрівши ніж у його руках, хапається за його.) А це що у тебе? (Вириває ножа.)
К а р п о (злякано). Наталочко! Наталю! покинь його! То ніж гострий, ще уріжешся.
Н а т а л я (одбігаючи геть, любується ножем, ворочаючи його у руках). А блищить як!.. Гарно, їй-богу, гарно!.. Любий мій гостинчику! Це ж тебе мені моя свекруха прислала!.. От добре, от — спасибі!.. Я ж тебе понесу з собою аж у ірій, покажу самому богові... Похвалюся перед ним, яка є правда на світі... Гай-гай! (Замахує ножем і стромляє його у груди. Тріпнувшись, причитує.)
Кипи, кипи, моє серденько, на ножі,
А ніж в того Шкандибенка на дворі! (Падає.)
К а р п о (кинувшись до неї). Кров! кров... О лишенько! Убилася! зарізалася!
В а с и л ь (гірко). Цього ще тільки і недоставало! (До Карпа.) А що, натішився нею?
К а р п о (побиваючись). О боже, боже!.. О людочки, рятуйте! рятуйте!..

Збігаються люди.


ВИХІД V

Л ю д и. Що тут за крик? Убив хто кого? Зарізав?
В а с и л ь. Он гляньте! подивіться, до чого поламана правда доводе!
Л ю д и (до Карпа). Се ти її улолокав?
К а р п о. Ні, їй-богу, ні... Вона сама... От побий мене грім і запали блискавка свята, коли я! Он він бачив. (Указує на Василя)... Дома, значиться, буча... Мати кажуть: біжи, сину, та візьми ножа, щоб не заподіяла чого собі... А я, дурний... краще б я був простромив себе ним! — послухався... А вона сама; їй-богу, сама.
Л ю д и. Брешеш, брешеш! Не так ти тремтиш і помиляєшся. Беріть його та в'яжіть. (Кидаються до його.)
К а р п о. От хай мене, розсучого сина, сира земля не прийме! Хай на сьому місці не встою, коли не правда!.. Наталочко! Наталю! проснися, моя голубко! Відкрий свої очиці ясні і скажи їм, що я не винуватий, що то ти сама заподіяла собі, бо вони ж мене з'їдять, розірвуть!
В а с и л ь. Не займайте його. Хіба і такий дурень на що здатний?
Л ю д и. А ти що тут таке?
В а с и л ь. Я?.. Покидьок долі!
Л ю д и. Якої долі?
В а с и л ь. Тії, що і вас, дурнів, на світ привела!
Л ю д и. Овва, який розумний! Підожди, лишень, цього скрутимо та й до тебе приймемося.
Н а т а л я (поводе очима). Не займайте його... Він не винуватий... Я сама... сама... Ох, душно мені... Василю, Василю! де ти тоді був, як нас наші вороги обходили?.. А тепер?.. Прощай усе! (Умирає.)

Люди кидають Карпа і зіходяться над Наталею.

В а с и л ь (підступивши до неї). Отак! кинула свята душа свою оселю; зосталася одна пустка глуха та німа!

ВИХІД VI

Убігають Кнур, Кнуриха і Маруся.

К н у р (угледівши Василя). І Василь тут!
К н у р и х а (побачивши мертву Наталю). О лишенько!
М а р у с я. Матінко! то ж вона зарізалася?

ВИХІД VII

Убігає Шкандибиха.

Ш к а н д и б и х а (до сина). Чого ти тут витріщився, пришелепуватий? Милуєшся дурноверхою, що зарізалася? Геть! тікай чимдуж додому! Тікай від напасті!
К а р п о. Гетьте ви, мамо! К бісу собі! Не послухайся я вас, не бери того гаспидського ножа з собою, може б, вона і жива була... Ох, лихо, лихо! (Плаче.)
Ш к а н д и б и х а. Брешеш, сучий сину, брешеш! То ти її зарізав, ти її простромив!.. Підожди, я з тобою дома побалакаю! (Мерщій вибігає.)

ВИХІД VIII

Убігає Л и м е р и х а.

Л и м е р и х а. Невже правда? Невже правда? (Углядівши Наталю.) Ох, правда ж, правда!.. Дочко моя! голубко моя! (Падає на труп, голосе. Люди обступають їх.)
В а с и л ь (до Кнура.) Батьку! дядьку! Що то таке? Чиїх то рук діло?
К н у р и х а. А що, старий, а що? Не я тобі казала, не я говорила: не бери гріха на душу!
К н у р. Боже ж наш, боже! Хто ж думав, що сподіється таке?
К а р п о (плаче). О боже, боже! що ж це сталося, що наробилося?
В а с и л ь (гірко). Тепер до бога? Тепер до його?.. Плачетесь? Над чим ви плачетесь?.. Плачтесь не над нею, плачтесь самі над собою; над своїми дурними головами та замірами лукавими!.. Тьфу на вас! пришелепуваті! (Іде, потім вертається). Дядьку! отам у моєму збіжжі знайдете гроші... Візьміть їх та поховайте її. (Іде.)
К н у р (з плачем). А ти ж куди, сину?
В а с и л ь (махнувши рукою). Туди!., де правда карає кривду!.. За Дніпром мене шукайте... у гайдамаках... (Виходе.)

ВИХІД IХ

М а р у с я (падаючи навколішки). Мамо! тату!.. Немає щастя на світі, немає долі!.. Простіть мене... пустіть мене... я піду у черниці.
К н у р и х а. Куди, дочко?
М а р у с я. У черниці, мамо... Я буду богові молитися і за вас, і за батька... і за безталанну Наталю, мою подругу, що і через нас трохи свою душу загубила.
К н у р и х а. Боже тебе благослови, моя дитино! І я за тобою!
К н у р. Що ти? що ти, стара? схаменися! А я ж як, а мене хто догляне, поховає?
К н у р и х а (указуючи на Лимериху). Он — вона... Ходімо, дочко!

Виходять.

К а р п о. О боже, боже!
Л ю д и. Отаке скойся! отаке учинися! Гонобив собі зятя, а втеряв дочку і жінку.

Заслона почина спускатися.

Л и м е р и х а (голосе). Дочко моя! дитина моя! Недаром же ти співала, сама пісню складала, що пила-пила Лимериха на меду та пропила свою дочку молоду... Пропила ж я тебе, каторжна! пропила я тебе, клятая!


Заслона пада.

КІНЕЦЬ



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Лимерівна"