ЛИМЕРІВНА

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА ЧЕТВЕРТА -

 

Хата Шкандибихи, багато убрана; по стінах вишивані рушники порозвішувані, замість лав стільці, червоною краскою викрашені. На середній стіні — двері, на праву руч — груба з лежанкою, у кутку — стіл, над столом божниця, шовковими рушниками огорнена, перед нею на ретязькові лампадка, а геть трохи далі — на ниточці голубок кружляє.


ВИХІД І

Ш к а н д и б и х а сидить на лежанці. К а р п о стоїть недалеко від порога.


Ш к а н д и б и х а. Казала я тобі, сину, не бери ледащо в двір! Візьми ти отецького роду та міщанського звання; щоб і в себе що мала, була рівна та була вірна. А то — яка вона в тебе жінка? Що вона тобі принесла? Узяв же, як той кілок, голу; нарядив її, як ту паву... Що ж вона, вдячна за те? Діждешся дяки — дожидай!.. Ті бісові злидні такі самохітні та самовільні, що й слова накриво не кажи, так зразу і стрибне вгору! Нащо брав? Хто примушував брати?! А ти — мовчиш; ти дивишся — та потураєш.
К а р п о. Що ж мені робити, мамо?
Ш к а н д и б и х а. Як що робити? Бери дрючину та бий до рук! Як ту товаряку, лупи! От вона і буде боятися, буде поважати... Де страх — там і бог... А то немає на неї страху ніякого — вона свою волю все більше та більше забирає... Ти не кажеш нічого, мене слухати не хочеш, — який же між вами лад буде? От і тепер: куди вона повіялася? чого вона повіялася?
К а р п о. Вона хвалилася, що до матері піде.
Ш к а н д и б и х а. Чого?.. Чого до тії матері день у день тьопатися? Чоловіка та свекруху судити? Знаю, знаю... Там то вже наговоряться та насудяться! І сяка і така! і сякий і такий! Чоловік противний, свекруха уїдлива! Чого з ними дома сидіти?
К а р п о. Що ж, коли я її, мамо, так люблю, що у мене рука не здійметься її ударити.
Ш к а н д и б и х а. Бо дурень пришелепуватий!.. Ти любиш, а вона тебе?.. Дурень, дурень! Люби жінку, як душу, а труси, як грушу! Не б'єш, не учиш її,— за що ж вона тебе буде любити? Якби не раз — не два виманіжив добре — от би вона і знала, що то чоловік у неї, а не макуха яка-небудь... А то: який з тебе чоловік? Що з тебе за чоловік?.. Вона тебе по всьому містечку славе, дурним величає, а ти — мов не чуєш.. Сину, сину! ти таки зведеш мене на той світ. Незабаром закриються очі мої, зложу свої руки,— що тоді буде з вами? Що станеться з тим добром, що надбала для вас? Вона ж його рознесе по всьому світу, розтринькає по всіх усюдах! Як мені буде лежатися на тому світі і дивитися, як чужа ледача дитина розносе добро, нажите віками... Оханися! Що ти таки думаєш собі?
К а р п о. Та я вже терплю-терплю, та як і одважуся! то знатиме вона мене!
Ш к а н д и б и х а. Знатиме! По чім вона тебе знатиме, коли ти їй у всьому волю даєш, у всьому потураєш? От якби пішов та загнав гострим батогом додому, то вона б не ходила! А то, може, там з другими хихи та сміхи заводе, а ти дома сидиш, її дожидаєш.. Може, сама мати і зводні зводе.. Крутила ж, небійсь, та вертіла, як сватався; підставила якогось ланця-пройдисвіта, щоб тебе обдурити та твою голову закрутити!.. Знаю я тих Лимерів; споконвіку вони такі були! А ся ще в надаток і до скляного бога молиться! Чому ж його не спіймати дурня якого, щоб ради дочки заливав їй очі? Був один, що збула за його… думала: от то багатого зятя знайшла; то-то заживу! Добре ж, що в сього зятя та мати жива,— не попустила чужим добром порядкувати.. А якби її не було? То обійшли дурня; окрутили, як знали, а то б — і добра його посіли!
К а р п о. Еге-е! Так би я їх до добра ї підпустив!
Ш к а н д и б и х а. Хто, ти? А навіщо ж її, як ту куклу, рядиш, як ту паву, водиш?
К а р п о. Хіба воно, мамо, гарно буде, коли вона, моя жінка, та як старчиха ходитиме?
Ш к а н д и б и х а. Хіба я велю тобі у дрантя та шмаття її рядити? як ту старчиху водити? Можна ж і простеньке яке справити та щоб воно не било, як те сонце, у вічі. А то напиндючив на неї аж горить усе! налегичив рублів і в десять не вбереш! Носи та вихорся перед людьми! Іди — щоб усі тебе бачили! Може, знайдеш другого, кращого від чоловіка.
К а р п о. Наталка, мамо, не така.
Ш к а н д и б и х а. Вір ти їй! Вона в тебе свята та божа! А наряджається отак — чого? А щодня тьопається з двору — куди? Нема того, щоб дома сидіти та чоловіка глядіти,— ніт, повіялася! Свекрусі, може б, коли і в голову треба заглянути,— дарма! Хай свекруху хоч і нужа з'їсть!
К а р п о. То я її, мамо, піду покличу, щоб піськала вам.
Ш к а н д и б и х а. Нужне мені її ськання,— куди пак! Хай би вона хоч тебе гляділа, а то... Он плещуть, що той пройдисвіт-утікач незабаром звернеться... Гляди: наплює на твоє багатство та за ним повіється.
К а р п о. Хто, Василь звернеться?
Ш к а н д и б и х а. Не який же біс, як не він!.. Я вже чула, переказував до Кнурів: незабаром звернуся... Утішайте Наталку, хай не сумує.
К а р п о. То це Василь? То як же се? Хіба вінчану можна одняти?
Ш к а н д и б и х а. Ох, йолопе, йолопе! дурню, дурню! І того не розбереш, і того не розшулічиш, що такому, як Василь,— і ніж не сват!.. Що йому до того, що вінчана? Прийде, змовляться та й змандрують обоє.
К а р п о (заметушившись). То я зараз піду... Я її зразу приведу... Запру її, нікуди не пускатиму!.. Де моя шапка? Я зараз, однією минутою звернуся. (Вибігає.)

ВИХІД II

Ш к а н д и б и х а (сама). Слава богу, хоч цим його пройняла, хоч цим підшпигонула! Може, хоч тепер за розум візьметься; а то ж розпустив її, розпонадив — і не кажи, і не говори нічого,— так і стрибне вгору, так і заб'є баки!.. «Коли мені чоловік нічого не каже, а ви будете бучу збивати...» Ох, гірка ти мені та ненависна! Ще дівчиною бувши, ти мене в саме серце образила. Не забуду я тії образи!.. Думала: невісткою станеш,— згадаю я тобі давнє,— одригнеться воно тобі печінками! А ти й тут, як та лисиця, хвостом крутиш: як вода, поміж пальцями пробігаєш! Його, видно, кошачим мозком обпоїла, блекотою обгодувала та думаєш і надо мною верх узяти? Не діждеш, зла личино! Не дамся я тобі до рук! Погуляю ще я над твоєю головою та над твоєю пихою!.. Мені аби його проти тебе зняти, до себе привернути, а тоді я скручу тебе! Отут, у жмені в мене будеш сидіти, у ногах, як гадюка, звиватись... Схочу — попущу жити; схочу — розтопчу!.. Підожди ще трохи; підожди — незабаром діждешся.

ВИХІД IІI

Увіходе Наталя.

Н а т а л я. Куди се Карпо так побіг? Гукала-гукала, а він — мов оглух.
Ш к а н д и б и х а. Туди, куди й ти віялася.
Н а т а л я. Я ходила до матері.
Ш к а н д и б и х а. Чого до тії матері день у день ходити?
Н а т а л я. Я ж не знала, що до матері не можна.
Ш к а н д и б и х а. І до неї без спросу не ходять!
Н а т а л я. Кого ж мені питати?
Ш к а н д и б и х а. Кого питати? Хіба в тебе чоловіка немає? Хіба в його матері немає, а в тебе свекрухи? Ні – потьопалася, повіялася!
Н а т а л я. Я ж не знала. Я ж думала, що до матері можна.
Ш к а н д и б и х а. Ти все не знаєш! Ти все думаєш: не знаєш! А нема того, щоб спитати?
Н а т а л я. Та я ж до рідної матері пішла. Не до кого ж я ходила?
Ш к а н д и б и х а. Хоч і до рідної, а без спросу не ходи! Чого ти до неї пішла? Давно була? Ще не наговорилася та не насудилася з матір'ю про свекруху та дурного чоловіка, що жаліє жінку... А-а — дурний, дурний! Якби взяв арапій та одтюжив-одідрав, як ту шкодливу кішку, щоб не ходила щодня, не тьопалася без спросу не знать куди та не знать чого!
Н а т а л я. Ну, скажіть мені, мамо: чого ви від мене хочете? Чого вам треба? Я ж, здається, і годжу вам, і послухаюся в усьому.
Ш к а н д и б и х а. Як ти годиш? Як ти послухаєшся? Ти хоч би своєму чоловікові годила, його доглядала, щоб не ходив, як навісний, з задуреною головою!
Н а т а л я. Хто ж сьому виною? Ви ж усьому виною... Завжди ви нас цькуєте та каламутите; завжди йому наказуєте бити мене та нівечити.
Ш к а н д и б и х а. Ще тебе не бити? Ще не бити? Та тебе вбити — мало! На огні пекти — мало!
Н а т а л я. За що?
Ш к а н д и б и х а. Щоб не дурила світом! Не зводила з ума!
Н а т а л я. Кого я дурю? Кого я з ума зводжу?
Ш к а н д и б и х а. Кого? Не знаєш кого? — Чоловіка свого дурного!.. Адже ж вішалася там на одного волоцюгу — не повісилася; та знайшла дурня, що прийняв покуту на себе.
Н а т а л я (з жалем). І се ви кажете? І в вас язик повертається се казати? (Гордо.) Спитайте ж Карпа! Спитайте його: хто вішався? Я вішалася, чи ваш Карпо мою матір напував та підбивав, щоб віддала за його? Спитайте увесь мир, все містечко,— хай нас люди розсудять!
Ш к а н д и б и х а. Чого се ти так розпащекувалася та розбазікалася? Чи, бач, яке сказала? Чи, бач, як уразила?
Н а т а л я. Яка ж добра свекруха таке скаже про свою невістку?.. Покуту прийняв на себе?.. Та ви б же мене живцем з'їли, не соливши ковтнули, якби то була правда!
Ш к а н д и б и х а. Мовчи, сучко! мовчи! Ти тільки себе знаєш, за себе умієш стояти; а до других тобі байдуже.
Н а т а л я. До кого ж, других?
Ш к а н д и б и х а. А до чоловіка! До Карпа! Що ти з ним робиш? Поти не знався з тобою — як огірочок той був; а тепер як тінь та став — не знать, на що перевівся!
Н а т а л я. То спитайте його: чи я йому що роблю?
Ш к а н д и б и х а. Буде й того... Обпоїла чимсь, з глузду збила та ще мало?
Н а т а л я. Побий того, мамо, сила божа, хто й здума таке робити!
Ш к а н д и б и х а. І поб'є! Ти думаєш: помилує? Поб'є! Я таки вимолю; сльозами-крів'ю виплачу, а се — не пройде так... Душа християнська не полова, щоб нею віяти, як схочеш!
Н а т а л я (махнувши рукою). Мовчатиму вже!
Ш к а н д и б и х а. І заціпить тобі, коли, не мовчатимеш!.. Нехая! Недбаля! Все б тільки нехаяти та гайнувати!.. Рада, що на чуже добро прийшла; що все, чого душа забажає, є!.. У матері була! У неї була!.. Злидні! погань! нечисть!.. Не допаскуде чого дома, та ще украде, та до матері однесе!
Н а т а л я. Хай над тим ворони попокрякають!
Ш к а н д и б и х а. Мо-о-вчи-и! а то я тебе задавлю! (Хижо дивиться на неї і виходе, грюкнувши дверима.)

ВИХІД IV

Н а т а л я. Отаке-то моє життя, моє щастя, моя доля гіркая! І от уже до року добирається, як мене отак мучать, живцем їдять!.. Краще б було під водою лежати, на трямку бовтатися, ніж отаке чути! Недбаля, нехая, сучка, волоцюга, злодюга... Господи! Як у неї язик повертається? (Задумується.) Що ж, коли в неї немає добра у серці, коли воно в неї висохло, як кізяк, холодне, як крижина, а розум задурений злом та гордощами. Чому ж їй не плести всякої всячини? (Задумується.) Куди ж я дивилася? На що я гляділа, даючи своє слово? Краще б було дати себе злидням сточити, у дівках посивіти, ніж продати свою молоду вроду за се багатство!.. А все ти, мамо; всьому ти виною. (Задумується.) Господи! прости мене, що я подумала таке за матір. Хіба й вона тепер не боліє? Хіба й вона зо мною не плаче, що так, нещасна, помилилася. Ні, мамо! я не рушу твоєї святої любові. Ти мене любиш, як і любила; ти тільки помилилася, ненечко! (Задумується.) Що ж мені робити на світі? Така молода... жити б та... любити... Ох, Василю, Василю! на тебе плачуся, на тебе нарікаю! Ти один усьому виною! (Плаче.)


ВИХІД V

Убіга Маруся.

М а р у с я. Здрастуй, Наталю! Здорова, моя давня подруго! Ти хоч на мене, може, і досі сердишся, а я все-таки прийшла до тебе.
Н а т а л я. Спасибі, Марусю. Ні, я на тебе не серджуся.
М а р у с я. Ти сама. Дома немає нікого?
Н а т а л я. Немає.
М а р у с я. Ти плакала?.. Твоя мати оце приходила до нас, хвалилася і своїм горем, і твоїм лихом.— Гірке, каже, життя моїй нещасній Наталі! Думала, каже, що за багатим чоловіком добре їй буде, а вийшло — і ворогові б своєму не пожадала!.. Розказує оце нашим, та плаче-плаче, та просе коли-небудь зібратися провідати тебе. Батько, згадуючи, як ти колись їх образила, мали були сперечитись, та твоя мати і моя таки умовили його. То коли було,— пора уже й забути! А я така рада, така рада! Думаю: от тепер то я з Наталею і насиджуся, і наговорюся... Оце вони збираються до тебе. Поти там раяться та радяться, я мерщій уперед побігла. Побіжу, думаю, уперед, провідаю мою давню та щиру подругу
Н а т а л я. Спасибі тобі, сестрице. Одно тільки не добре, що ти раніше про се не згадала.
М а р у с я. Хіба, ти думаєш, я не гадала? Та моя душа давно вже рвалася до тебе! Що ж, коли батько не веліли.
Н а т а л я (зітхнувши). Ох, моя добра подруго! Тебе побачила — і мені зразу полегшало.
М а р у с я. А то гірко тобі було?
Н а т а л я. Ще й як!.. Оце недавнечко свекруха так визолила та вибілила.
М а р у с я. Нещасна ти, Наталю. Я давно вже чула, що ти нещасна. Та так мені тебе жалко, так шкода.
Н а т а л я. І вже, Марусю! Батька, кажуть, в наймах не вжалієш, то так і мене тепер.
М а р у с я. А я тобі похвалюся своєю радістю. Така я рада, така рада! Оце раніше і побігла, щоб тобі похвалитися. Певне, і ти зрадієш моєму щастю.
Н а т а л я. Коли свого не знаю, то й чужому буду рада.
М а р у с я. Чи знаєш: Василь швидко вернеться?
Н а т а л я (злякано). Як? Василь?
М а р у с я. Чого ж ти злякалася?
Н а т а л я (покійніше). Ні, нічого... Кажи, кажи далі.
М а р у с я. Знаєш, Наталю... Тільки ти не сердься на мене,— їй-богу, я не винувата нічого... Я... давно люблю Василя.
Н а т а л я. І ти... любиш?
М а р у с я. Так люблю його, так люблю! он як люблю! І батько мій його люблять, і мати... Батько давно вже намітили нас попарувати; ще тоді, як і ти його любила. І йому казали, так він каже, що тебе одну кохає. А за тобою тоді саме Шкандибенко присватувався. Ну, батько й думають... Ач, які хитрі! Тепер тільки усе розказали, а то робили так, що ніхто й не знав нічого... Яка, думають, пара Наталя Василеві? Хай Наталя за Шкандибенка іде. Чого їй? Він багатий, вона за ним щаслива буде; а Маруся Василеві достанеться... Ото так надумали та й настроїли, щоб Василя з дому вирядити. А тут Шкандибенко з своїми пікінерами підтисся,— якраз на руку ковінька!.. Чого ж ти, Наталю, на лиці мінишся?
Н а т а л я. Так то все брехня була?
М а р у с я. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тільки ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести... Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала — вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли... А тепер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас прибуде. І всім, усім кланяється, і тобі шле низесенький поклін. А батько кажуть: тільки Василь прийде, то зразу нас і повінчають.
Н а т а л я (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!
М а р у с я. То ти хіба, Наталю, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.
Н а т а л я (ломаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак окрутити! О я нещасна! безталанна я! ( Плаче.)
М а р у с я. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата... Коли б же я знала, Наталю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похвалилася... Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя іде... і моя мати... і батько.
Н а т а л я. Ох, важко мені! Ніж би краще в моє серце вгородили!

ВИХІД VI

Увіходять Л и м е р и х а, К н у р і К н у р и х а.

Л и м е р и х а. Ось і я, дочко, не забарилася,— ти до мене, я — до тебе. Та ще й не сама йду і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!
К н у р. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?
К н у р и х а. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?
Л и м е р и х а. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.
К н у р. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?
Н а т а л я (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.
К н у р. Ото й краще! Куди ж вони забігли?
Н а т а л я. Полякались.
К н у р. Чого?
Н а т а л я. Своєї тіні!
Л и м е р и х а. Та годі тобі, моя дитино.
Н а т а л я. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.
М а р у с я. Наталю!
Л и м е р и х а. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?
Н а т а л я. Як не рада? Я — рада.
К н у р. Хе-хе-е... Та вона трохи теє...
К н у р и х а (до Марусі). Ти давно тут, дочко?
М а р у с я. Я ото зараз пішла.
К н у р и х а. Он у тебе кісник розв'язався.
М а р у с я. Де? (Прибирає косу.)
Л и м е р и х а. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?
К н у р. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.
Л и м е р и х а. Поли своєї б урізала та тікала!.. І коли до їх не зайди, коли не заверни — то все отак; все, як у тому горшку, кипить.
Н а т а л я (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе.)

ВИХІД VII

Л и м е р и х а. Ох, уже ж, моя дитино, і привітала! Тільки на поріг — зараз і привітала.
К н у р. Ось годі тобі, стара. Чого у сім'ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому,— перемелеться — мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що або свекруха налаяла... Погартується та й перестане.
Л и м е р и х а. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тільки ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося... Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче.)
К н у р и х а. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.
М а р у с я. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.

Н а т а л я увіходе з пляшкою горілки і закусками.

ВИХІД VIII

Н а т а л я. Ви вже, матусю, і плачете? От тобі й на! А я збиралася погуляти з вами. Ось і горілочку несу. (Усміхається.)
Л и м е р и х а (крізь сльози). Погуляти... А бодай тебе дочко! Ти разом плачеш і смієшся.
К н у р. От бач, кумо! Я й казав, не вбивайся. Ось Наталя і могоричу принесла.
Н а т а л я (приговорює). Могоричу, могоричу! я ж тебе дуже хочу! (Налива і підносе матері.) Прошу вас, матусю, викушайте!
Л и м е р и х а (бере чарку). Дай же, боже, Наталко, щоб ти щаслива була, весело жила та не журилася. (П'є.)
Н а т а л я. Не журилася!.. Чого мені журитися?.. Буде мати сваритися та заміж віддасть. (Заводе пісню.)
Ой журбо-журбо, упряма!
Чого ти до мене пристала?
Тьфу! Що се я? Ще й не пила, а вже заспівала. (До Кнура.) Я за вас і забула, батьку хрещений, пораднику вірний! (Наливає.)
К н у р (узявши чарку). Пошли ж, боже, щоб усе було гоже; а негоже — одверни, боже! (П'є.)
Н а т а л я. Казав, що буде. (Налива і підносе Кнурисі.)
К н у р и х а (одводить чарку рукою). Ні, моя рідна! Ти ж знаєш — я не вживаю.
Н а т а л я. Від мене не вип'єте? Від мене?.. Хіба ж ви не вмісті були, не один могорич пили, не один замір мали?
К н у р. Та вона в мене, Наталко, така, що не то що не п'є, а й не їсть. Залиши її, дочко!
Н а т а л я. Як за мене, то й пили, а від мене то й не хочете!
К н у р и х а. Не можу ж я, моя дитино; не п'ю я, моя рідна!
Л и м е р и х а. Хіба ти забула, Наталю, що Оришка ніколи не п'є. Не силуй!
Н а т а л я. Забула, забула, як на огонь дула, поти не впеклася... Хоч пригубте ж!
К н у р. Та ну вже, стара.
К н у р и х а (бере чарку). А-а, господи! яка ти, Наталко, неймовірна! Пошли ж тобі, боже, всякого щастя та здоров'я! (Надпива трошки і віддає чарку.)
Н а т а л я. Оце тільки?
К н у р и х а. Не п'ю ж я; не можу... Ти ж казала пригубити, я й пригубила.
Л и м е р и х а. Не силуй, Наталко!
Н а т а л я. Бач, як Наталку силували, а Наталці так і ні! (Бере чарку.)
Л и м е р и х а. Коли ж ми тебе, моя дитино, силували?
Н а т а л я. Мати забула, як на огонь дула! (До Марусі.) Ось ми з ким вип'ємо!
М а р у с я (жартовливо). О, я вип'ю! Мені тільки й тії пляшки мало.
Н а т а л я (приговорює).
Зліз кіт на сало,
Та кричить: мало!
А собака знизу: —
На гору не злізу!
Сало увірвалось,
Собаці досталось!
Отак і мені: колись було сало, та цюця з'їла. (Дає чарку.) Випий, Марусю!
К н у р и х а (грізно дивиться на дочку). Марусю! (Хита головою.)
М а р у с я. Та що се ти, справді, пристала?
К н у р. Других, бач, частує, а сама — й ні. Випий, лиш, спершу сама.
Н а т а л я. Я вип'ю... Я та не вип'ю? (Зразу випиває.) Ух, гірка! як і моє лихо.
К н у р. От тобі й гірка! Нам солодка, а їй — гірка.
Н а т а л я. Чуже лихо за сахар... А проте — будемо пити, будемо пити, поти будем жити! Дядьку Остапе, а ну-те ще. (Налива і підносе.)
К н у р. Та нас і не проси; ми, ось, з нею. (Указує на Лимериху; випива.)
Н а т а л я. Ну-те, мамо. (Налива матері.)
Л и м е р и х а. Дай, боже, пити та сліз не лити! (П'є.)
Н а т а л я. А Маруся оце так і не випила нічого? Як же се можна!... Не хоч горілочки, я тобі наливочки... Хіба я не хазяйка в себе? Хіба не господиня в своєму дворі?. О, чорт би вбив їх батька та матір! Я зараз, Марусю. (Швидко виходе.)

ВИХІД IX

К н у р. От бач, кумо, казала: Наталка журиться; а вона, бач, як розходилася... Давай же, кумо, ще по одній пройдемося.
К н у р и х а. Тобі тільки постав, то ти — й вже!
К н у р. А тобі — зась! Не п'єш сама,— їж, що поставлено!
К н у р и х а. Зась!
Л и м е р и х а. Вип'ємо! вип'ємо! (Заводе.)

Ой випиймо, родино,
Щоб нам жито родило.

(К н у р підносе чарку.)

І житечко, і овес...
І зібрався рід увесь.

(Випива.)

ВИХІД X

Наталя вбігає з пляшкою наливки.

Н а т а л я. Постійте! постійте! Ось я Марусю почастую та разом заспіваємо. (Налива і підносе Марусі.)
Л и м е р и х а (співає).
Ой, випиймо, родино,
Щоб нам жито родило...
К н у р (кінча).
І житечко, і овес...
І зібрався рід увесь.
М а р у с я. Будь же здорова, Наталю. (Надпива трохи і віддає чарку.)
Н а т а л я (беручи чарку). Випиймо! випиймо! (Долива, випивши, станове чарку і пляшку на стіл.) А тепер заспіваймо. (Заводе.)
Ой, випиймо, роде,
Та горілочки добре...
Ні, се погана! Такої тільки п'яниці в шинку співають, а не Шкандибихи поважні гості. Стривайте, я іншу згадаю. ( Заводе.)
Ой, в неділю зрана
Синє море грало...
Та віддала мати дочку
В чужу стороночку.

Лимериха почина плакати. На сей саме час Шкандибенко одхиля двері і, глянувши по хаті, мерщій зачиняє їх, щоб ніхто його не примітив.

К н у р (перебиваючи Наталю).
Ой, випиймо, родино,
Щоб нам жито родило.
(Забачивши, що Л и м е р и х а плаче.) А ти, кумо, й плачеш? Гай-гай! А ну, лишень, сії червоненької, червоненької. (Налива.) Бач,— як кров! (П'є.) Та й добра ж яка, вража!
Н а т а л я. О, моя кров добра! Недаром усі за неї так торгувалися.
К н у р (наливає). Ось ну, лишень, кумо. (Дає Лимерисі.)
Л и м е р и х а (п'є). Добра... солодка... Ні, я вам похвалюся... Ще коли сей мій зять та не був зятем та частував мене медом... От мед, так мед! Такого я зроду не пила і вже, мабуть, і не доведеться ніколи.
Н а т а л я (співає).
Ой, пила, пила та Лимериха на меду,
Та пропила свою дочку молоду...
(Набік.) А батько хрещений помагав.
Л и м е р и х а (дослухається). То се ти про мене, моя дитино, пісню зложила?.. Правда, їй-богу, правда: пропила я свою дочку молоду. (Плаче.)

З-за дверей доносяться голоси.

К а р п і в. Мамо, мамо! Мамо!
Ш к а н д и б и х и. Чого там тобі так припало? дивись!
К а р п і в. Підождіть, я щось скажу.
Ш к а н д и б и х и. Що там таке? Кажи вже швидше.
К а р п і в. Там гості... У Наталі гості... Не йдіть.
Ш к а н д и б и х и. О-о, чорт їх не видав! Чого ж ти, дурню, тут тиняєшся? Вони п'ють, гуляють, а тебе на сторожу випхнули... Чому в хату не йдеш? Чого тут блукаєш? (Швидко увіходе.)

ВИХІД XІ

Н а т а л я. Прилетіла шульпіка — стережіться, курчата!.. Відьма в хату, а чорт на сторожу!
Л и м е р и х а (схоплюється, до Шкандибиха). Свашечко! свашечко-голубочко! А ми тебе ждемо — не дождемося... Де се наша свашечка ділась? куди залетіла?
Ш к а н д и б и х а (сердито). Видно, що ждете.
К н у р. Доброго здоров'я, Миколаївна... А ми тут без вас теє... Спасибі Наталці, так ми... й — теє...
Ш к а н д и б и х а. Про Наталку усе станеться! Вона на чуже здавна звикла.

Наталка поривається одказувати.

К н у р и х а. Цить, Наталко! Змовчи...
Н а т а л я. На все, мамо, звикла. У вас до всього привикнеш. От тільки не зумію людьми торгувати... Навчіть мене мамо!
Ш к а н д и б и х а (дивуючись). Якими людьми? (Угледівши наливку.) А, то ти й наливку точила? От тобі й раз! хазяйка, от господиня! Давно налили, а вона й сточила.. Отак, як бачите! Отак у нас усе!
Л и м е р и х а. Та вгамуйтеся, свашечко; не сердьтеся моя голубочко! Дурна-нерозумна дитина зраділа, що прийшли до неї рідні, та й уточила.
Ш к а н д и б и х а. Яке коріння — таке й насіння! Як мати — така й дочка!
К н у р и х а (до чоловіка). Остапе! Ходімо додому.
К н у р. Підожди.
Л и м е р и х а. Так, свашечко, так, голубочко! Яке коріння — таке й насіння... Хіба ми знаємо у тій наливці толк, коли вона наливається, коли сточується? Нам — аби випити.
Ш к а н д и б и х а. Отак і добре! Отакому і дочку учи. Коли недбаля, то хай учиться ще пити.
Н а т а л я. Що — пити? Ми не забаримося і людьми торгувати... Всьому свекруха научить.
Ш к а н д и б и х а. Ти збожеволіла чи залила очі? Що це ти плещеш?
Н а т а л я. Оладочки з правдочки!
Ш к а н д и б и х а. Дивіться, коли не збожеволіла! От очевидячки збожеволіла! Цу-цу, дурочка; цу-цу, навіжена! Гар-гар!
Н а т а л я. Та не вкусиш!
Л и м е р и х а (смика Наталю за рукав). Наталко!
Ш к а н д и б и х а. Сучко! Чого се ти сучишся? Що се за знак? Хто тебе так розпустив та розпонадив? Бісова мати?.. Чоловіка, кажеш, випхнула з хати, а сама напилася, що й лик не в'яжеш!.. З своїм чортовим родом зібралася та й зіпаєш?.. Вон, п'яниці, з моєї хати! Хто вас просив? Хто вас сюди навів?
К н у р. Отуди к лихій годині! Отак тепер багачі гостей шанують! (Устає.)
Н а т а л я. Не по коневі — то по оглоблях!
Ш к а н д и б и х а. А що ж, це ви в шинок прийшли, що розпустили свої гуки та співи? Моя хата зроду-віку такого не бачила!
К н у р (узявши шапку). Та вона зроду-віку у себе і доброї людини не бачила. Ходімо, жінко, ходімо, дочко... Прощай, Наталко.
К н у р и х а і М а р у с я. Прощай, Наталю.
К н у р. Не подумай, що ми на тебе гніваємося.

Виходять Кнур, Кнуриха і Маруся.

ВИХІД XII

Ш к а н д и б и х а. Туди вам і дорога, п'яниці непросипні! Плювати я хотіла на ваш гнів.
Л и м е р и х а. Так отаке, дочко, твоє життя замужем? Отака твоя доля?
Н а т а л я. Еге, мамо, порадійте... Моя доля щасна: чоловік без толку, а свекруха — з вовчим зубом! (Усміхається.)
Ш к а н д и б и х а. А ти, стара відьмо, чого зосталася? Дочку змалку розпонадила та й тепер ще на все лихе навчаєш!
Л и м е р и х а. Так, свашечко, так... Поти не 'ддавала — то була люба і мила, а як віддала — то й розпонадила і на лихе навчаю!
Ш к а н д и б и х а. Який тебе біс прохав віддавати? Носилася б з нею, як з писанкою... Може б, знайшовся який москаль, щоб на шию повісити.
Л и м е р и х а. Гріх тобі, свахо, та сором таке плескати! Не набивалася я на вас з своєю дочкою і не вішалася... А коли правду хоч знати,— то твій Карпо сам за нею трохи не повісився... І коли б я знала таку лиху та нещасну годину,— що б там не було, а не віддала своєї дочки.
Н а т а л я. Не журіться, мамо, не вбивайтеся... Коли ваша дочка не знала, як вішатися на шию другим, то свекруха всьому научить!
Ш к а н д и б и х а. То се я навчу? Чому ж я тебе навчу, сучко? Чому?
Н а т а л я. Вішатися на шию другим.
Ш к а н д и б и х а. Кому?!
Н а т а л я. Та хоч і москалям! (Усміхається.)
Ш к а н д и б и х а. Так я москалям вішаюся? я?.. Я тебе задавлю, триклята! Брехухо!.. сучко! (Кидається на неї.)
Н а т а л я (наставляючи руку, грізно дивиться). Побійтесь, мамо, лихої години!.. Не лізьте! Буде вам і того, що ви вже наробили. Ви ж мене з своїм дурноверхим Карпом зовсім обійшли, он як окрутили!.. Ви думаєте, я нічого не знаю? Все знаю, все!.. Як ви і Василя в пікінери писали, як ви його і з містечка виживали... Нащо ви те робили? Щоб наглузуватися надо мною, наглумитися над моєю головою?.. Глузуйте ж! глуміться!.. Тепер ось він незабаром вернеться... Біжіть, кричіть, що ваша невістка його любить, як і любила; що радніша у полюбовниці до його йти, ніж у сій живій труні мучитися-скніти!
Л и м е р и х а. Дочко, голубко! Прошу тебе: змовчи.
Ш к а н д и б и х а (кидається на Наталю; та пхає її, Шкандибиха пада). Карпе! Карпе!.. Ох, лихо! ох-ох!.. Так отака в тебе жінка? Отаку ти вибрав мені невістку?.. Карпе, розтриклятий сину!

ВИХІД XIII

К а р п о (убігаючи). Я осьде, мамо... Чого вам?
Ш к а н д и б и х а. Била ж мене твоя жінка, била-нівечила; руки викручувала, ноги вивірчувала! Ох-ох! умираю... Чому ж ти не кинешся на неї, скурвий сину! Чому не задавиш її... не розтрощиш кісток?.. Проклятий!
К а р п о (топцюється, ламає руки). Мамо!., мамо!..
Н а т а л я (регоче). Ха-ха-ха! Мамо, мамо! Дивіться-бо, дивіться... Ха-ха-ха!
Ш к а н д и б и х а. Бий! Бий її, сучку, а то я умру!
К а р п о. Як же мені її бити?.. Мені страшно її бити.
Ш к а н д и б и х а. Ти любиш її?.. Кого ти любиш? Чорта! біса! ірода! Обпоїла, дурня, кошачим мозком та й регоче.
Н а т а л я. Ха-ха-ха!.. Відьма сповідається у гріхах перед іродом... Ха-ха-ха!
Ш к а н д и б и х а. Як вона тебе любить? як вона тебе шанує? Ти знаєш, як жінка повинна свого чоловіка любити,— ноги йому помити і ту юшечку випити!
Н а т а л я. Відьма закохалася в ірода і плеще йому, як то кохає... Ха-ха-ха!
Ш к а н д и б и х а. Чого вона сміється? Чого вона регоче? Заткни їй бісову вершу! У мене кров стигне і серце холоне від її реготу... Заткни, а то я тебе задавлю, задушу! (Скрегоче зубами.)
Н а т а л я. Ага, ага! Страшно стало відьмі гіркого реготу божевільної душі!.. Хто ж її збожеволив?
Л и м е р и х а. Наталко, голубко! Прошу тебе, молю тебе: уйми ти своє серце.
Н а т а л я. Гетьте! не лізьте!.. Вона з мене кров ссала, мої жили мотала, розум задурила-звихнула!.. Дайте ж мені хоч упосліднє наглузуватися, востаннє нареготатися над її затіями!
Ш к а н д и б и х а. Ох-ох!.. умираю.
Л и м е р и х а. Я тебе покину, моя дитино! Я тебе проклену, коли не змовчиш, зречуся тебе навіки!
Н а т а л я. Нічого мене, мамо, зрікатися, коли я й так не ваша; нічого й проклинати, коли я давно вже проклята... Немає у мене кісточки, нема тії жилочки, щоб не прокляла їх свекруха!.. Ідіть собі, мамо, і я за вами. (Ідуть обидві.)
Ш к а н д и б и х а (репетує). Не-е пу-у-скай! Не пу-у-ускай її!.. Дай мені сюди її, у руки мої подай... Я їй пальці загороджу у горло... Не пу-ускай!
К а р п о (метається). Мамо!.. Наталю! Куди ти, моє серденько?
Н а т а л я (гостро). Краще мені повіситися, ніж з отакими, як ви, чортами жити! (Призро глянувши на його, виходе; за нею Л и м е р и х а.)

ВИХІД XIV

Ш к а н д и б и х а (схопившись). Нащо ти пустив її? Нащо пустив? Пу-устив нащо. (Кидається на його.)
К а р п о (плаче). Мамо... Хіба я пускав; вона сама пішла... Я боюся її... Ви бачите, яка вона страшна — рішуча.
Ш к а н д и б и х а. Геть! Вон з моєї хати! Ти не син мій, я не твоя мати! Шкандибиха ніколи не зроде такої дитини! (Плаче, схилившись на стіл.) Муже мій, затуло моя! Нащо ж ти покинув мене безталанною удовою, гіркою сиротою!.. Чужа дитина насміялася над матір'ю, а своя й не заступилася... Устань же, твоя тінь святая, побий його, скарай його, клятого, щоб не сміявся з своєї нещасної матері!
К а р п о (плаче). О, боже! боже!
Ш к а н д и б и х а. Чого ти ревеш, бугаю? Біжи за нею скоріше!.. Біжи та заверни назад, а то, навісна, повіситься!
К а р п о (злякано). Хто? Наталя? Наталя повіситься? (Бігає по хаті, не знаючи, що робити.)
Ш к а н д и б и х а. Чого ж ти топцюєшся, дурню? Біжи мерщій! Та он ніж на столі... Бери ніж та біжи мерщій; переріжеш вірьовку, поти не залилася... Біжи! біжи!

К а р п о хапає ножа, шапку і мерщій вибігає.

Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Лимерівна"