ЛИМЕРІВНА

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА ТРЕТЯ -

ПОСТАНОВА ПЕРША

Хата Лимерихи, убога, оже до ладу прибрана. Стіни білі та рівні, образи у вишиваних рушниках, заквітчані гвоздиками, васильками, ласкавицею. З правого боку стіни — піч, з лівого — вікно, на вікні пук свіжих квіток у глеку; недалеко від вікна стіл; у середній стіні — двері.


ВИХІД І

Коло вікна на лаві сидить Наталя, сумна, невесела, на очах у неї сльози.

Н а т а л я (сумно). Коли б зібрати з усього миру всі лиха, всі сльози, то й вони не здавили б так мого серця, як ота гірка чутка, про котру ще він натякав; ота матірня щира порада.. Господи! нащо ти дав мені уха, щоб я почула її від рідної матері? Нащо ти дав мені матір, щоб тільки вона приносила до мого серця нові муки та пекучі сльози? Нащо ти дав мені серце і заклюнув у його любову й шанобу до рідних йому? Живе ж на світі скотина, звірина усяка — і не скаржиться на своє нещастя!.. Згодувала пташка діток — і розпустила їх по світу широкому; виросли пташата малі — кинули і забули про матір свою... Кожне шукає щастя, де знає; ніхто йому силоміць не накидає свого,— кожне по-свойому щасливе... Чому ж ти, боже, не дав того чоловікові? З самого малу ти прикував його до рідної оселі; наставив над ним старших, що повинні піклуватись про його щастя, про його долю... Наложив на того прокльони, хто перший зламає той закон... Навіщо? Хіба чоловік, дійшовши до літ, сам не знає, що йому робити, де йому своєї долі шукати? (Задумується; гаряче.) Та хоч би ж уже рада? А то: не хочеш волею — накинуть силою!.. Нащо ж та воля дана чоловікові, коли її повинні отак гнітити-нехтувати?.. Того не можна, того не годиться... Чому не можна? чому не годиться?.. Споконвіку так люди жили, у таких звичаях виростали... Звичаях!.. Що ж то за звичаї такі? Хіба вони не міняться з людьми? Хіба люди всі однакові на світі? (Задумується.) Проклята та хвилина, у яку мене зачали, вільну душу скували життям невільним, а життя — звичаями!.. Кажуть же: поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба... Нащо ж мене звідти узяли, на землю звели? нащо вільну душу закували у тіло?.. Там би я носилася, вільна, як вітер, щаслива — як само щастя, не знаючи ні лиха, ні горя!.. А тут? Рідна мати ворогом стає, кує важкі цепи, нові кайдани на твою душу!.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі! (Плаче.)

ВИХІД II

Убігає Маруся і кидається до Наталі.

М а р у с я. Здорова, Наталочко! Здорова, моя сестрице! Що се ти? плачеш?
Н а т а л я (підводе голову, важко зітхає). О-ох!.. Коли б ти знала, Марусю, яка туга, яка несамовита та різуча туга крає моє серце!
М а р у с я. Усе в неї туга! усе в неї горе!.. Ну — чого? Напусте напуск такий на себе, запреться у чотирьох стінах — та ще б її туга не брала!
Н а т а л я. Напуск... запреться... Добре тобі казати те, щасливій та безжурній... А мені що казати?.. Рідна мати впоперек твого шляху стає, з ворогами на твою голову накладає!
М а р у с я. Що ти верзеш? Де видано, де слихано, щоб рідна мати стала ворогом своїй дитині? Гріх тобі таке казати! Мати завжди піклується про своїх дітей; стереже їх щасну долю... Ніхто не назове щасливими тих сиріт, що змалку позбулися рідної матері.
Н а т а л я. Ні, Марусю, то найщасливіші діти на світі! У їх немає ярма на шиї, вони вільні, як вітер, як сама воля!
М а р у с я. Яке ж то щастя, коли вони і голодні, й холодні, і босі, й простоволосі!
Н а т а л я. То ще не лихо, Марусю, коли ні в віщо гаразд удітись, часом прийдеться голодному посидіти. Щира праця та непокладлива робота тому горю завгоре! А то лихо, сестрице, коли твоє серце нівечать, на твою душу плюють, над твоєю волею знущаються!.. І немає нікого на світі, хто б за тебе заступився; хто сказав би ворогам моїм близьким: що ви робите? оханіться!.. Знаєш, Марусю, буває іноді таке — я сама собі не рада, своєму життю не рада... Мені здається, краще б було, коли б хто узяв та задавив мене, ніж отак на світі жити, отак мучитись! (Плаче.)
М а р у с я. Ось перестань, Наталко! ось угамуйся! Слухай, що я буду тобі казати.
Н а т а л я. Краще б я оглухла, щоб уже нічого не чути!
М а р у с я. Ти-бо знову за своє. Ось слухай.... Сьогодні був у нас Шкандибенко... Хвалився мені, як він тебе щиро кохає. Так, каже, кохаю, так кохаю,— аж боюся її!
Н а т а л я. Годі, перестань... Не кажи мені нічого за Шкандибенка. Не кажи за того дурня — осоружного, що баче, який він мені противний,— я на його дивитися не можу,— а він лізе, пристає, як та шевська смола до кожуха! Прошу тебе: не кажи мені нічого за його. Є і без тебе ті заступники, що мені ним уха протурчали.
М а р у с я. Не буду — не буду: угамуйся тільки! (Помовчавши.) А мені здається, Наталю... От ти побиваєшся за Василем, а він тебе і сотої долі так не кохає, як ти за ним побиваєшся.
Н а т а л я. Ну, то що? Хіба я сама того не знаю? Хіба я сліпа, що не бачу?.. Хай він не тільки на сотню, на тисячу разів менше мене кохає, ніж я його,— і все-таки я його кохатиму і кохати не перестану!.. Коли хоч невеличка іскорка кохання жевріє в його серці; коли хоч одно моє слово прийшлося йому до душі і він пам'ятатиме його,— я його кохатиму, як і кохала!.. Скажи він мені: Наталю! я на тобі женитися не можу, будемо так жити... То ти думаєш, я б задумалася? Як вітер, як буря, зірвавшись з своїх припонів, не знає ні впину, ні заборони,— так би я кинулася за ним, і ніщо б мене на світі не здержало, не зупинило!.. Тільки він не такий, Марусю, щоб бажав мого нещастя, моєї погибелі. Коли б він був на місці Шкандибенковім і побачив, що він мені не милий,— він би зразу одкинувся... Бо він — чесна душа.

ВИХІД ІІІ

Увіходять К н у р и х а і Л и м е р и х а.

К н у р и х а. Ось і ми до вас прийшли — не забарилися. Здорова, Наталочко! Здорова, моя дитино! Чого се в тебе таке личко смутне і очі заплакані?
Л и м е р и х а (гостро глянувши на дочку). Хіба не видно чого? Ревла, як корова!.. Ну, скажи ти мені: чого ти ревеш? чого ти піниш?
Н а т а л к а. Од щастя, мамо!
К н у р и х а. Ось годі тобі, стара, гукати та стелю зривати! Дай ти дитині очуматися; заспокій її душеньку засмучену.
Л и м е р и х а. Тай дозолила ж вона мені, до живих печінок дойняла своїми ревами та жалощами! Вона дума, як рюма, то по її і станеться... Ніколи! Сказала тобі: не віддам за того, за кого тобі хочеться — і не віддам!
Н а т а л я. Уже ж і я не піду за Шкандибенка.
Л и м е р и х а. Ні, підеш!
К н у р и х а. Стара! угамуйся, кажу.
М а р у с я. Наталко! не переч матері.
Н а т а л я. Не піду!
Л и м е р и х а. Підеш!.. На зло тобі — віддам за його!
Н а т а л я. Не віддасте.
Л и м е р и х а. Чому? чому?
Н а т а л я. Тому, що не піду. Хіба — силою.
Л и м е р и х а. І силою віддам тебе! Зв'яжу — та віддам!
Н а т а л я. А я втечу... От побий мене, боже, — утечу!
Л и м е р и х а. Ні, брешеш — не втечеш... Я тебе на цеп візьму!
Н а т а л я (крізь сльози). Мамо, мамо! Що ви кажете? що ви говорите? Оттакого добра ви своїй дитині жадаєте? Оттакого щастя їй добуваєте?
Л и м е р и х а. А що ж мені робити з тобою? Кажи тобі ласкою — ти не слухаєш.
Н а т а л я. Як же його, мамо, слухати, коли воно не любо серцю моєму.
Л и м е р и х а. Плювати я хотіла на твоє серце, от що! Я знаю, хто тобі у зуби зав'яз; та лишенько, бач,— не сватає! Та хоч би і сватав,— от тобі хрест, Наталко,— не бути тобі за ним! Краще мені в домовині тебе побачити, своїми руками тебе задавити!.. І подумай таки своєю дурною головою: що в його є? що він має? Приймак, наймит — та й годі! Ні хатки, ні паніматки... І що ти взяла собі в голову? що ти думаєш собі? Підеш за його — до своїх злиднів та чужі приточиш. Дасть господь вам діток діждати,— на втіху хіба? — По миру у старці пустите!.. Дочко, дочко! зглянься ти на бога, зглянься на свою матір стару, що тебе ростила-кохала, від свого рота одривала — тебе годувала! Все ждала щастя, все ждала долі... От же і діждала! От же і вигодовувала собі на лихо нелюбу дитину!
К н у р и х а. Годі, стара, годі. Наталко! змовчи хоч ти; ти — менша.
М а р у с я. Наталко!
Н а т а л я. Чим же я, мамо, вам не люба? Чим не догодила? То тільки ви мені не даєте ні в чому волі.
Л и м е р и х а. Волі!.. Якої тобі волі? Ти ще не знаєш, дочко, тієї волі, до чого вона доводить. Коли б ти знала, яка то воля — ти б від неї сама, як од лиха, поли врізала та тікала!.. Дівоча воля — то погибель!.. А ти кажеш: волі!.. Ти кажеш: якого-то щастя мати дбає, коли не дає волі? А не знаєш, що мати серця одкулупнула та дала своїй дитині, аби воно було щасливе... Ще ви бігаєте дітьми, ганяєте малими, а в неї серце не на місці, з голови не виходить думка: якби то так зробити, щоб вони були і покійні, і щасливі... Ні, дочко, не жалієш ти матері своєї; не хочеш задля неї добра зробити і тікаєш від свого щастя!
Н а т а л я. Яке ж мені, мамо, щастя буде, як я за нелюбого піду?.. Та ні поговорити, ні порадитись!
Л и м е р и х а. То все дурниця, дочко, химери на себе такі напустила! Що то кохання? — дурниця, та й годі!.. Черв'як закруте у лобі, заграє кров у серці, западе у око парубоче обличчя,— от і кохання! А поберуться,— місяця не зійде,— як уже у їх і лайка, і сварка, і сльози, й докори! Хіба ми не бачили, проживши на світі стільки? Проживи ти з наше, тоді скажеш: чи бреше мати, чи правду каже.
Н а т а л я. Я й не кажу того, мамо, що ви неправду кажете... Ви зжилися з такою правдою — то воно вам і здається так.
Л и м е р и х а. І ти поживеш — і тобі здасться.
Н а т а л я. Ні, не зживуся я, мамо, з тим. Не так воно мені руба становиться, щоб я зжилася з ним.
Л и м е р и х а. От же кажу, що то все — дурниця... То — кров одна... А підеш, дочко, за Шкандибенка, будеш сама дякувати. Подумай тільки, чого в його немає? І воли, і корови, і слуги, і прислужниці! Схочеш робити — робитимеш, не схочеш — лежатимеш. Тільки порядок давай — само діло зробиться... Та й про мене згадай, на мене зглянься. Пора моїм старим кісткам і спочинок дати; годі день у день тупцюватися — пора і спокій мати. А де ж я спокій такий матиму, як не у його — в заможного зятя?
Н а т а л я. А мати його? А свекруха? забуваєте? Та в неї і земля спокою не має; вона на неї не ступить без того, щоб не налаяла та не проклинала!
Л и м е р и х а. Чого, дочко, люди не накажуть? чого не набрешуть? Мале-невеличке візьмуть — перекрутять його та перевернуть, — он яке виплетуть завбільшки!.. І свекруха,— хоч і чужа мати, та не звір же вона справді, не вовче серце має! Будеш коритися та догоджати — і свекруха до тебе добра буде; а будеш отак, як оце з своєю матір'ю, суперечитись — звісно, і вона навпроти тебе піде.
К н у р и х а (з плачем до Марусі). Слухай, дочко, слухай, що кажуть розумні люди. Слухай — та навчайся.
М а р у с я (плаче) Наталю! Послухайся матері, послухайся...

ВИХІД IV

Ввіходе Кнур.

К н у р (глянувши по хаті) Що це ви за ревище та за воїще підняли? Поховали кого, чи що? І ти, стара, туди? І ти, дочко? Чого?
Л и м е р и х а (указуючи на Наталю). Це все вона... З нею нічого не поробимо. Усі її уговорюємо та умовляємо, а вона — як своє та й своє!
К н у р. Та що ж тут у вас таке? Розкажіть мені толком, по ряду... Кажи, Наталко, чого се ти сама плачеш і других до плачу довела?
Н а т а л я. Хай мати кажуть.
К н у р. Ну, кажи, стара.
Л и м е р и х а. Та все ж таки того, що, бач, Шкандибенко сватає Наталку. Ми всі раємо їй іти, а вона не хоче за його, а хоче за Василя.
К н у р (лукаво). За якого Василя?
К н у р и х а. За нашого... Хіба не чув, не знаєш?
К н у р. Мовчи! Хай одна доказує.
Н а т а л я (убік). О, господи! підкрепи мене немощну, малосилу!
М а р у с я. Наталочко!
Л и м е р и х а. Та за вашого ж таки Василя.
К н у р. Ну, а Василь що? Хіба давав який привід?
Л и м е р и х а. Та я вже не знаю. Він мені нічого не казав.
К н у р. А тобі, хіба, Наталко, казав що?

Наталя мовчить.


Чого ж ти мовчиш? Кажи; все кажи — не бійся... Я знаю Василя; він хлопець чесний і Наталці якраз під пару... Ну, так повідай: казав що?
Н а т а л я (закриваючи очі руками). Він мені нічого не казав. Та я його... кохаю... і він — мене.
К н у р. Кохаєш... ххе! Кохаєш... Шкода... А знаєш, чого Василь мовчить, нічого не каже?.. Знає, що тобі за ним не бути... Він на черзі... Його у пікінери записали.
Н а т а л я (злякано). Як, у пікінери? Василя?
М а р у с я. У пікінери?!
К н у р. Еге ж, у пікінери.
К н у р и х а. Що це ти плещеш, старий? Як же се можна? Де ж се видано, щоб одинця у пікінери писали?
Л и м е р и х а. А що, Наталко, а що?
Н а т а л я (схилившись, плаче). Боже мій, боже! Того ж він такий сумний та задуманий завжди. (До Кнура.) Дядечку! батечку! Він у вас виріс і згодувався; ви його за рідного сина маєте... Невже ж ви попустите, щоб його взяли у пікінери? Невже така неправда повинна статися?
К н у р. Попустите... Як же його не попустити? Коли його, бач, записали... Що ж ти зробиш?
К н у р и х а. Як, що зробиш? А жалітися! Хіба в нас немає полковника?
К н у р. Цить! Не роби базару, стара. Слухай, що далі буде. Оце, як ви порозходились, прийшов він до мене та й хвалиться своїм лихом. Коли, каже, візьмуть у пікінери,— за Дніпро передамся, в гайдамаки піду! — Отаке, одказую йому,— вигадай! Важко стало голову на плечах носити, то щоб її зняли, що в гайдамаки надумав? — А він: а що ж мені робити? Все рівно де пропадать, то пропадать! У гайдамаках, каже, хоч своя воля, а в пікінерах — поженуть тебе аж в Московщину...— Та ще ж, питаю, може, се й брехня. Відкіля ти дознався? Може, ще можна і горю запомогти? — Ні, вже, каже, не запоможеш горю. Писарів родич хвалився, що записали. А що, каже, написано пером — того не вирубаєш і топором.— А одкупитися, питаю, хіба не можна? — Не такі там, одказує, руки ходили та ноги тупцювалися, щоб то було можна. Нащо вже, каже, Шкандибенко там лазив, великі гроші давав,— так і грошей не взяли.
К н у р и х а. Як, Шкандибенко?
К н у р. Сиди — й не писни!.. Чого ж, кажу, Шкандибенко за тебе викуп давав? Хіба ти його прохав, чи що? — Ні, каже, я його не прохав. Він сам якось дознався. Устрів мене; розпитує... Ходім, каже, я все переверну, все перероблю. Не вдавить мене та сотня або й друга; а ти мені, як розживешся — віддаси, а чи й не віддаси — то чому доброго діла не зробити?
Л и м е р и х а. Бач, дочко, бач! А ти кажеш: Шкандибенко лихий, Шкандибенко недобрий.
Н а т а л я. Брехня! все брехня! Не вірю я нічому, не повірю! Це назнарошне таке виплели та виплутали, щоб мене обдурити... Не вірю, не вірю, поти сама від Василя не почую!
К н у р. Отакечки!.. Так себто я брешу? Себто я став перед дочкою покійного Лимаря брехати? Перед своєю хрещеницею? Себто вона мені, хрещеному батькові, брехню завдає?.. Гарно, гарно! Спасибі; здобувся ласки... Нічого, кумо, вигодувала собі дочку, виростила на втіху... Хрещеному батькові брехню завдає! У вічі — завдає! А пропадай ти, зла личино, щоб я став перед тобою душею кривити та словом ламати!.. Жінко, дочко! ходімо звідси. Щоб ваша нога не була ніколи тута! (Схоплюється йти).
Л и м е р и х а (переймає). Куме! голубе мій. Постій, підожди... Вибач ти її дурну-нерозумну; зглянься на її серце молоде-гаряче.
К н у р. Кого вибач? На що зглянься?.. Що вона в тебе семилітка, що нічого не тяме, не розбирає? Заміж збирається, а брехню хрещеному батькові завдає! у вічі завдає! (До жінки і дочки.) Ходімо звідси, щоб ще бува кращої дяки не здобулися.
Л и м е р и х а (до дочки). Дочко! дочко! Що се ти накоїла, що наробила?.. Зараз мені падай батькові у ноги та проси, сльозами моли його вибачити тебе, нерозумну!
Н а т а л я (ридаючи). Не вірю! не вірю!.. Брехня! все брехня! (Припадає до столу, ламаючи руки.)
К н у р. Бреши краще ти, молодша, а не мене, старого, заставляєш брехати! Тьфу! на твою голову дурну! (Швидко виходе, за ним Кнуриха і Маруся.)
Л и м е р и х а. Підождіть! підождіть!..

Заслона пада


ПОСТАНОВА ДРУГА

Обставини першої справи.

ВИХІД І

Дівчата гуляють по леваді.


1 д і в ч и н а. Чи чули, дівчата, таке, як я чула?
Д е к і л ь к а р а з о м. Яке?
1 д і в ч и н а. Кажуть, Наталка збожеволіла.
Д і в ч а т а. Як, збожеволіла?
1 д і в ч и н а. Та так. Найшло на неї таке — наче сказилася, прости господи! Кнура, хрещеного батька свого, з хати вигнала. З його дочкою, Марусею,— яка вже вірна була! — а вчора, либонь, і її вигнала, і матір Марусину.
Д і в ч а т а. Чого ж се так?
1 д і в ч и н а. Там, як розказувать, то й за день не перекажеш.
2 д і в ч и н а. Та то ж усе через те Шкандибенкове сватання.
Д і в ч а т а. А він і досі її не одкинувся? Устряв та й устряв!
3 д і в ч и н а. Як свиня в огород: її по пискові, а вона — лізе.
1 д і в ч и н а. Та, бога ради, і Наталка добра! Як таким женихом, як Шкандибенко, та перебирати? Чого їй треба? — Молодий, багатий... Ніт — Василь Безродний у зуби застряв! А що Василь має? що у його є? Он, либонь, беруть у пікінери.
3 д і в ч и н а. Беруть... Знаємо ми, як беруть!
1 д і в ч и н а. А то ще не беруть? Шкандибенко, либонь, ходив і викупати, так — нізащо!
3 д і в ч и н а. Та то все — брехня!
1 д і в ч и н а. Яка ж брехня, коли мені сама Маруся Кнурівна учора розказувала. Розказувала, і як Наталка її батькові брехню завдала, як з хати вигнала. Казала і те, що Василь сьогодні збирається утікати, поти набор пройде.
3 д і в ч и н а. І все-таки то — брехня!

Ген показується Наталка.

Та ось і Наталка. Дивіться, яка страшна: сама з собою говоре. А заховаймося за дерево та послухаємо, що вона каже.
Мерщій ховаються.

ВИХІД II

Наталка увіходе, бліда, заплакана; коси нечесані — розкуйдалися.

Н а т а л к а. Господи боже! Невже до тебе не доходять ні людські муки, ні гіркі сльози?.. Ти ж все чуєш і все знаєш! Невже ти не бачиш мого плачу кревного, мого горя тяжкого? Увесь світ уже те бачить... Немає місцини в моєму дворі, щоб не скоштувала моїх сліз гірких; вся одежа моя просоліла ними. Немає куточка в моєму серці, щоб не переболів та не перемлів від горя та скорботи... Немає малої-невеличкої жилочки в мені, щоб не молилася до тебе, не засилала свого гарячого жадання: або щастя дай, або смерть пошли! А ти... як стіна та... глухий і німий! (Задумується.) Ще учора... Що учора?.. Учора жила ще надія в моєму серці, ще гріла його… І учора — задавили її... Мати, хрещений батько її задавили... (Помовчавши.) Невже то правда? Невже Василя візьмуть у пікінери?.. Чому ж він не прийде, не скаже мені?.. Хоч би де стрінутися з ним... От же скільки сьогодні сходила хоч би де здалека побачила... І повуз Кнурове дворищ йшла — його не видно... Певне, люди наплетуть такого, що… Та — хай плетуть! Що ж, коли я люблю Василя?.. Люблю і любити буду!.. Чого ж він до мене такий нещирий та неприхильний? Можна б же прийти і сказати... А він — мов чужого, цурається мене... Я знаю, чому він не йде. Він не хоче мене вражати, не хоче моєму серцю більшого жалю завдати... Не слухайся, Василю, свого чесного заміру! Більшого лиха не буде, як є; як терплю я його... Не ти — другі мені доведуть про його та ще й насміються доводячи... Чого ж ти криєшся? Прийди, мій голубе, дай побачити тебе, розпитати: чи правда то?.. Учора мені все те здалося такою брехливою правдою, що я не здержалася і прямо брякнула нею у вічі батькові... Мати каже, що батько дуже розгнівився і заказав, щоб і Маруся не ходила до мене... Я не пам'ятаю, що було учора... Може, я чим і прогнівила батька, може, перед ним і провинилася... Одно тільки — чогось воно мені все здається брехнею. (Задумується) Брехня,— а душу і серце опекла... Я чую, як та отрута гірка-пекуча ходе по моїх кістках, переливається у моїх жилах, студе-холоде, моє серце... Ну, що, як то правда?! (З горя ламає руки.)

Ззаду показується Шкандибенко.

ВИХІД III

К а р п о, углядівши Наталю, іде до неї крадучись.

К а р п о (тихо). Наталочко! Наталю! (Голосно.) Чого ти тут сама блукаєш? Ходімо додому; там тебе мати жде.
Н а т а л я (довго дивлячись на Карпа). Карпе! ти, кажуть, добрий чоловік.
К а р п о (зрадівши). Не знаю, Наталю; їй-богу, не знаю. Може, і добрий.
Н а т а л я. Коли ти добрий, то прошу-молю тебе: не ходи ти за мною, не никай, як та тінь, куди я піду.
К а р п о (понуро). Я був у тебе... Не застав дома... Мати каже: пішла гуляти. Піди, каже, за нею... Я й пішов.
Н а т а л я. Чого ж тобі треба від мене?
К а р п о. Мені? (Довго шукає слова.) Нічого... Я так... я, значить, тебе люблю дуже.
Н а т а л я. А коли любиш, то й уваж того, кого любиш: не ходи за мною.
К а р п о (помовчавши). За ким же мені ходити?
Н а т а л я. За ким хоч... Хіба мало є дівчат в містечку? Вибери собі любу та й ходи за нею; а мене покинь — забудь... Я не люблю тебе.
К а р п о. Не любиш... (Зітхнувши.) Я знаю, що ти Василя любиш.
Н а т а л я. То чого ж і в'язнеш, коли знаєш?
К а р п о. Так Василя ж у пікінери записали... Його, значиться, аж в Московщину поженуть, а може — й на край світа,
Н а т а л я. Ну, то що?
К а р п о. А тобі ж як бути?
Н а т а л я. Ти хіба поможеш моєму горю, що питаєш?
К а р п о. Та я б же з радістю поміг... Що ж, коли ти мене не любиш!
Н а т а л я (убік). Мені шкода його. Він хоч трохи й пришелепуватий, а справді добрий. (До його.) А якби я тебе любила, що б же ти зробив?
К а р п о (радо). Еге-е-е! Якби то ти мене хоч трохи любила... На мізинчик, на півмізинчика... хоч капельку... Батечку мій! Тоді б я усім хлопцям сказав: брешете ви, сякі-такі сини!.. Вони, значиться, сміються з мене, що я тебе люблю, а ти мені у вічі плюєш... Коли ж то таке було, щоб ти мені плювала у вічі?
Н а т а л я. Може, й діждешся.
К а р п о. А краще б було, коли б ти на мене не плювала та заміж за мене пішла... Як би ми зажили з тобою!
Н а т а л я. Як же б ми зажили?
К а р п о. Господи! як би ми зажили!.. То я тебе люблю, а то б — удесятеро ще більше любив... Та де удесятеро? у двадцятеро, у тридцятеро!.. Зодягав би тебе, зобував би тебе... Сам з ліжка зводив; черевички на ноги назував.
Н а т а л я. Ну, а мати твоя?
К а р п о. Мати моя?.. Сердита дуже. Та й мати моя тебе вподобала. От би, каже, кого за жінку мати! Ся б, може, і доглянула... Сватай, каже. Як поженитесь, я вас одділю... Самі будете жити.
Н а т а л я (подумавши). Оце ж ти мені, Карпе, усе розказав; а тепер слухай — я буду розказувати. Добре це все, коли воно так буде, як ти розказуєш; а як не так?
К а р п о. Так от тобі великим Христом-богом заприсягну, що все буде так!
Н а т а л я. І не божися, Карпе, і не присягайся. Тепер ти так думаєш і твоя мати так каже. А прийдеться до життя,— вона тоді зовсім інше заспіває.
К а р п о. Ні, моя мати не така. Що сердита вона — то правда; а що пообіцяє — так тому і бути. А коли вона справді нас одурить... То... і не послухатися ж можна... Доки ж мені її слухатися та коритися, пора і своїм розумом жити. Не маленький же, бач, я!
Н а т а л я. Та ти не маленький, та тільки своєї волі не маєш.
К а р п о. Хто, я? Та я!.. Ти тільки скажи мені... Та я проти всього світу піду, на всіх наплюю! Аби ти мене одного любила.
Н а т а л я. Ну, а як я тебе не люблю? Не можу тебе любити?
К а р п о. То-то й є, що ти мене не любиш. Не що мене й крушить та сушить!.. Ти Василя одного знаєш; а, правду кажучи, Василь за тобою не дуже то побивається. Та ще оце йому лихо припало — то він і зовсім забув про тебе.
Н а т а л я (прикро дивиться на його, мов правди вивіряє. Сама собі). І цей те ж плеще! (До його.) Невже тому правда?
К а р п о. Чого ж мені брехати? Я чув... До мене доходила чутка, що, либонь, старий Кнур та його для себе гонобить... для своєї Марусі.
Н а т а л я (злякано). Марусі?
К а р п о. Не знаю, Наталю, може, то люди й брешуть, тільки ходила така чутка... Та он, глянь, і вони.

Ген-ген між деревом показується Василь, одітий по-дорожньому, з торбами за плечима; біля його, Маруся — смутна. Вони щось говорять. Це Василь здійма шапку, хреститься і цілується з Марусею. Вона так і припала до його.

Н а т а л я (гукає). Василю! Василю!

Василь тим часом, поцілувавшись з Марусею, мерщій скрився, мов зачув гук Наталин; Маруся собі побігла у противну сторону.

Чого ж ти побіг? Куди ти скрився? Вернися та вбий мене! своїми руками задави! Мені легше буде від тебе смерть прийняти, ніж отаку наругу переносити, отаку зраду бачити!.. Василю! І бог тебе не скарає, люди не осудять?! ( Плаче.)
К а р п о. Не плач, Наталю! Не вбивайся, моя любо... Не псуй краси своєї, не суши вроди дівочої!
Н а т а л я. Василю, голубе мій! Вернися!.. Одно слово... одно невеличке слово скажи... І я забуду... все забуду!..


ВИХІД IV

Убіга Л и м е р и х а.

Л и м е р и х а. Що це за крик такий? Це ти, Наталко, так гукаєш? Чого се ти?
Н а т а л я (плаче). Василю! Василю! Вернися хоч на хвилиночку!
К а р п о. Та то вона, матусю, Василя вздріла. Отамечки обнімалися з Марусею.
Л и м е р и х а. А що, дочко, а що? Не я тобі казала, не я говорила, як він тебе любить, як кохає? Став би він тебе голу та вбогу кохати!
Н а т а л я. Мамо, мамо! Невже і Василь такий? Невже і він дивиться на те — в кого що є, хто більше має?
Л и м е р и х а. А ти думаєш як? Цілуваннячком та милуваннячком буде ситий? Життя, дочко, довга нива та ще й колюча. Треба більше всього про те дбати, як його у світі прожити, а не цілування справляти! То все — дурниця! кров молода грає!
Н а т а л я. Що ж мені тепер робити, бідній? Що казати, безталанній?
Л и м е р и х а. Що робити? Слухайся, дочко, того, що мати каже та розум добрий наказує... Зрадив він тебе, занехаяв,— наплюй і ти на його! Ось тебе хто і порадить, і одрадить. (Указує на Карпа.)
К а р п о. Наталочко! та я тебе... як голуб голубку голубитиму!
Н а т а л я. Боже мій, боже! Все пропало, все... Все на світі тільки одна зрада та брехня гіркая!.. Робіть тепер зо мною, що хочете. (Схиляється до Шкандибенка, плаче.)
К а р п о. Наталочко! бідная моя! Не побивайся так. Не варт він слова доброго, а не то що побиватися за ним.
Л и м е р и х а. Дочко моя, голубко моя! Отак би і спершу треба; отак би й давно! А не то що — сама мучишся — і других мучиш... Бий того сила божа, хто тебе дурив та світ тобі мутив! Веди її, сину, додому. Тепер вона твоя, навіки твоя!

Карпо помалу ступає, піддержуючи Наталю, за ними Лимериха.

ВИХІД V

Дівчата з-за кущів вибігають.

Д і в ч а т а. Отаке бачили? Ну, тепер Наталка за Шкандибенком буде!
1 д і в ч и н а (до 3-ої). А що, чия правда? твоя?
3 д і в ч и н а. Ох, ще побачите, чия буде правда, як Наталя дознається, що її дурять.
Д і в ч а т а. Та вже що б там не було, а на весіллі погуляємо. Погуляємо, погуляємо! А поки що — давайте заспіваймо. (Співають.)
Ой і зрада, карі очі, зрада...
Чого в тебе, милий, нещирая правда?

Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Лимерівна"