ЛИМЕРІВНА

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 

- СПРАВА ДРУГА -

 

У хаті Кнура. На задній стіні посередині двері надвір; на праву руч у кутку піч, на ліву — вікно; біля вікна стоїть стіл, далі — лава.


ВИХІД І

М а р у с я сидить на лаві біля столу, шиє.

М а р у с я (сама собі). Та й надолужило мені оце шитво, боже! І нащо я його шию, кому вишиваю? (Задумується.) Ох, важко як!.. Чого се мені так важко? Коло серця — мов гадина в'ється, а на душі — наче пугач стогне... Все мені з думки не сходить те чудне Шкандибенкове сватання... Його мати й слухати про те не хоче; її мати — з дорогою душею Наталю б віддала; а Наталя — Василя кохає... От і розбери, розплутай сю плутанину, що наплутало життя!.. Хоч воно і те сказати: чим Шкандибенко не під пару Наталі?.. Дука, багатир... і вона у розкошах зросла, у достатках викохалася... То тепер вони зубожіли, а колись про Лимареві достатки слава на все містечко стояла... Що в Шкандибенка мати сердита? Та хіба ж Наталі з нею жити? А Карпо її так кохає, не дав би в образу матері... Ніт же! запав їй у око той Василь... А Василь що? — приймак! У Василя що є? — нічого... І в його нічого, і в неї — нічого... Що ж воно буде?.. Ні, не підстать Наталя Василеві: її краса пишна, її врода красна змарніє у злиднях та недостачах, у тяжкій нагальній роботі... І Василеві не такої жінки треба. Йому треба жінки хоч некрасивої, та щоб було що за нею; щоб було об віщо руки зачепити, на ноги стати... От якої йому жінки треба!.. І я не знаю, куди його очі дивляться, що нічого не бачать... Батько його добре знає, мати ще змалку пестила та тішила, я його — як сестра, поважаю... Одно тільки слово скажи він батькові і... були б ми до віку вічного щасливі!.. Та що се я, дурна, вигадала? Оце так! Дівчина сама парубка сватає! От сором так сором!.. Добре, що ніхто не чує, не баче; а то б сказали: отто дівка! (Задумується.) Ні, краще не думати, щоб не було того, що з Наталею, котра не знає, де себе діти, що з собою поробити... Краще шити. (Береться за шитво і стиха заводе пісню.)
Ой горе, горе
Та чорні брови;
Ще більше лихо
Та карі очі!
Що чорні брови
Не до розмови,
А карі очі
Не сплять серед ночі!

ВИХІД ІІ

Увіходе Шкандибенко.

К а р п о. Здорова, Марусю. Чи батько дома?
М а р у с я. Немає... Нащо тобі?
К а р п о. Та до його мені діло. (Задумується.)
М а р у с я. Вони пішли на хрестини до сусіди.
К а р п о. Шкода.
М а р у с я. Що ж там таке?
К а р п о (понуро). Нічого... А це що ти шиєш?
М а р у с я. Сорочку вишиваю.
К а р п о. Кому?
М а р у с я. Парубкові.
К а р п о. Якому?
М а р у с я. Та вже ж не тобі!
К а р п о. А якби й мені?
М а р у с я. У тебе є та, що пошиє.
К а р п о. Хто ж мені пошиє?
М а р у с я. А Наталя?
К а р п о (весело). Наталя?.. Якби то вона пошила!
М а р у с я. Попроси, то й пошиє.
К а р п о (сумно). Ні, не пошиє... Просив уже.
М а р у с я. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б... Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.
К а р п о (зітхнувши). І-і... вже!
М а р у с я. Чого: вже?
К а р п о (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.
М а р у с я. То тобі так здається... Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?
К а р п о. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.
М а р у с я (убік). Стій, я з його поглузую. (До його.) Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.
К а р п о. Нічого й примічати, коли воно і так видно!
М а р у с я. Що ж видно?
К а р п о. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!
М а р у с я. Кого?
К а р п о. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!
М а р у с я. Авжеж, не знаю.
К а р п о. О, ти не знаєш!.. Всі ви, бачу, однакові.
М а р у с я. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.
К а р п о. Ще й далебі! А Василя не знаєш?
М а р у с я. Якого Василя?
К а р п о. Вашого!., приймака... Щоб йому...
М а р у с я. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!
К а р п о (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?
М а р у с я. Оже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний, та й годі!
К а р п о. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.
М а р у с я. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!
К а р п о. Усі люди кажуть... Все містечко знає... Моя мати каже.
М а р у с я. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.
К а р п о. А Наталя не кохає Василя?
М а р у с я. Авжеж, ні.
К а р п о. Кого ж вона кохає?
М а р у с я. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.
К а р п о (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна... Скажи мені по правді... Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє... Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері... Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає... Хотів, бач, попрохати їх... може б, вони уговорили Наталю.
М а р у с я. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі; а нема того, щоб самому Наталі сказати.
К а р п о. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?
М а р у с я. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе — язик на прив'язі? Адже ж говориш зо мною?
К а р п о (зітхнувши). То ж з тобою!
М а р у с я. Що ж я таке?
К а р п о. Ти... друга річ... Ти — доступна... а Наталя — бог його знає! — як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу — таке мене візьме,— язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!
М а р у с я. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є,— Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле,— у Наталі воно добріше доброго... Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!
К а р п о (радо). Е-е... їй-богу?
М а р у с я. Що ж я тобі брехати буду?
К а р п о. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?
М а р у с я. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки ! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тільки свого доброго розуму.
К а р п о. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся... А-а, гірке моє безталання! (Задумується.) Слухай, Марусю... Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.
М а р у с я. Як же я тобі поможу?
К а р п о. Зведи мене з нею... До себе її, чи що, попроси... Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав... Піду, думаю, до твого батька, пораюся... Хотів... хотів, бач... попрохати твого батька, чи... не прогнав би він Василя від себе... Що він твоєму батькові? що батько йому?.. Звідкіль узявся — хай туди і йде!.. А його не буде — може, і Наталя інша стане.
М а р у с я (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий... Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?
К а р п о. Прости мене... прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом,— нічим не таюся, нічого не крию... Мені нічого Василь не заподіяв... І я знаю, що це я гріх проти його замишляю... Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.

ВИХІД III

Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.

В а с и л ь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?
М а р у с я. Які свердла?.. Там же, у комірчині.
В а с и л ь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.
К а р п о (понуро). Здоров.
В а с и л ь. Що се ти до нас завітав?
К а р п о (заминаючись). Та се... он, до неї... То, бач, мати послали до її батька... а його немає дома.
В а с и л ь (усміхаючись). А може, й до матері?
К а р п о (несміло). Ні... тільки до батька.
В а с и л ь. Ну, гаразд... Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить.)

ВИХІД ІV

К а р п о. Бач, бач... він сміється... Чого він з мене сміється?
М а р у с я. Хто там сміється? То в його натура така весела.
К а р п о. Ні-ні... Я бачу, я чую... Мене ти не проведеш... То він сміється з мого кохання... Я знаю — знаю... Ні, він — ворог мій... Мені серце каже, що він — ворог... От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе... (Сидять скільки хвилин мовчки.) Ох, прощай, Марусю!
М а р у с я. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?
К а р п о. Діждав уже... Прощай! (Виходить.)

ВИХІД V

М а р у с я. От ще один скніє, пропадає з кохання.... Зовсім йому бог розум одібрав... І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується.) А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий... Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане... Воно справді, якби Василь на який час де дівся... може б, тоді Наталя пішла за Карпа... А там, щоб Василь знову прийшов... побачив, що немає Наталі... Може б, і на другого кого задивився... Може б... Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню.)
Ой, боже, боже! що та любов може!
Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!

ВИХІД VI

Увіходе Василь.

В а с и л ь (жартівливо). Агось і я.
М а р у с я. Ну, то що, що ти?
В а с и л ь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?
М а р у с я (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!
В а с и л ь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п'яний, поковиляв з двору?
М а р у с я. А хоч би й про того... Чим не парубок?
В а с и л ь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.
М а р у с я. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.
В а с и л ь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла — кат-ма! а їсти хочеться... Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.
М а р у с я. Он же на столі лежить... Не бач?

В а с и л ь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.

В а с и л ь (понуро). Чого се він, справді, приходив?
М а р у с я. Хто?
В а с и л ь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!
М а р у с я (образливо). Розгубила... А що?
В а с и л ь. Чи не Шкандибенко розполохав?
М а р у с я. Шкандибенко.
В а с и л ь. Ну, жди, поки прийде позбирати.
М а р у с я (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!
В а с и л ь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з'їв? А їсти — аж шкура болить!
М а р у с я (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.
В а с и л ь. А то ж про що ти?
М а р у с я. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!
В а с и л ь. Бач, куди вона гне... Звісно: правда в вічі коле.
М а р у с я. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.
В а с и л ь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.
М а р у с я. Видно й так, чим воно дише.
В а с и л ь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть — цибулею дихатиме, а часником — то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.
М а р у с я. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!
В а с и л ь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров'ю обкипіла, так почервоніла.
М а р у с я. У тебе все можні та заможні!
В а с и л ь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.
М а р у с я. А тобі чого недостало?
В а с и л ь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається.) Мені їсти хочеться.
М а р у с я. То не їси хіба?
В а с и л ь Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!
М а р у с я. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати, як тобі у нас не добре?!
В а с и л ь (похнюпивши голову). Оце то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!
М а р у с я. А що ж, може, неправда?
В а с и л ь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її позичила? Он у його матері ще тепліша!
М а р у с я. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?
В а с и л ь (хижо зареготавшись). А-га! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.
М а р у с я. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!
В а с и л ь (махнувши рукою). Мовчи, глуха,— менше гріха!
М а р у с я. А я тобі другу приказку скажу: як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.
В а с и л ь. Свята правда! Такий з неї холодному кожух теплий, що аж мороз поза спиною ходе.
М а р у с я. Тебе не переговориш.
В а с и л ь. Не шкодуй за ним, небого: то було голодне та вбоге! (Перехрестившись, виходе.)

ВИХІД VII

М а р у с я. Чудний та дивний мені оцей Василь! Все тих можних та заможних лає, на свою долю нарікає... І все йому не так, все не по його... Чого йому хочеться? Чого недостає? Щастя йому бажається? Воно за ним само гониться; хто ж винуватий, що він не баче, де його шукати? Шукає там, де його не було і немає... Хіба сказати йому? Хіба навести його на й о г о?.. Як же йому сказати, як навести, коли він зо мною завжди отак, як сьогодні, говоре?.. Гріх сказати, щоб він недобрий був до мене... Недугувала раз я; так — хвороба якась напалася... Рідна мати не ходила так біля мене, як він падав! І вкриє мене, і розкриє; свіжої води біля мене постанове; надвір виведе, проти сонечка ясного посаде... Розговорює мене та втішає... З того безталанного часу я сама не знаю, що зо мною сталося... Не любила я його змалку за те, що був такий шустрий та насмішкуватий, а з того разу він став мені такий любий!.. Тільки всього то раз і було! Вичуняла я — знову він став давнім Василем... А я вже думала... Господи! чого я тільки не передумала?.. Та все по-дурному; все те, як сон, розіходиться... Думала, може, він хоч Наталю кохає... Не раз підслухувала їх розмову... Вона йому — як у вічі не вскочить; а він — все однаково, от як зо мною: більше веде насмішкувату та ущипливу розмову... А щось непевне у його на душі; щось у серці його коїться... Недаром і Наталя так турбується об тому... Та скритний же який! Нікому того не покаже, не признається.

ВИХІД VIII

К н у р, К н у р и х а і Л и м е р и х а увіходять, Л и м е р и х а трохи випивши.

К н у р. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває... Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?
М а р у с я. Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось — шию.
Л и м е р и х а (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма,— хоч ти їй кіл на голові теши, а вона — все одно: не піду та й не піду!
К н у р и х а. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і попустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?
М а р у с я (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!
Л и м е р и х а (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя галочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопоталася з твоєю матір'ю та й не туди.
М а р у с я. Все ви про Наталю клопочетесь?
Л и м е р и х а. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!
К н у р. Отак матері подякуй!
Л и м е р и х а. Правда, куме, правда; що правда — то не гріх! І я така замолоду була... огонь була!
К н у р. То чого ж його і на дочку ремствувати?
Л и м е р и х а. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!
К н у р. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!..
К н у р и х а. То що б було?
К н у р. Що б було? (Суворо.) Кланявся б у ноги та просив...
К н у р и х а. Всі ви одним миром мазані,— знаємо ми вас... Вам аби все було по-вашому.
К н у р. А то щоб яйця та курей учили?
Л и м е р и х а. Правда, куме, правда твоя... А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.
К н у р. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?
Л и м е р и х а. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.
К н у р. Ну і тішся тепер!.. А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!
К н у р и х а. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!
Л и м е р и х а. Гріх слова сказати,— добра вона у мене. Чи п'яненька я прийду додому — вона і пригляне, і спати положе; і так — ласкава до мене, поважає... Одно тільки... Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває... Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати,— то так біля серця і запече... От би і хотілося її за свого життя пристроїти... і лучається добрий чоловік... Та ви знаєте: Шкандибихи син.
М а р у с я. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.
К н у р. До мене? Чого?
М а р у с я. Хотів вас прохати...
Л и м е р и х а (перебиває). Знаю, знаю... Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи... Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає... Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!
К н у р и х а. Ну, вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же проглине невістку! Знаю я її.
К н у р. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справжній Шкандибенко!
Л и м е р и х а. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п'ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він матері своєї слуха,— то то люди і наказали таке.
К н у р. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки недостає.
Л и м е р и х а. Та хай у його і недостає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!
К н у р. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?
Л и м е р и х а. Та об тім же, що Наталя не хоче.
К н у р и х а. А як не хоче, то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!
Л и м е р и х а. Та вона молода — дурна! Не знає свого щастя, через те і не хоче... Оце я і зайшла до вас поради попрохати.
К н у р. Якої ж тобі поради від нас треба?
Л и м е р и х а. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе,— такі вже вірні та щирі подруги!.. То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї... Ото і Шкандибенко за тим приходив.
К н у р и х а. Отаке вигадай: тебе не слуха — чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо та вона буде нещасна,— не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!
К н у р. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?
Л и м е р и х а. Не що ж то й що!
К н у р. Хто ж такий?
Л и м е р и х а. Я вже не знаю, як і хвалиться вам... Василь ваш.
К н у р. Василь?
Л и м е р и х а. Еге ж, він. Я його не ганю: він хлопець моторний, тільки що ж у його є?
К н у р. Василь? Хм!.. (До Марусі.) Іди, лишень, дочко, відсіль; тобі не пристало такої розмови слухати
М а р у с я. Я, тату, піду до Наталі.
Л и м е р и х а. Іди, моя дитино! Іди, моя рідна! Іди, розговори та розвесели її. Не давай їй плакати та побиватися.

Маруся виходе.

К н у р. Василь... Відкіля ж ти знаєш, що він? Хіба хвалилася вона?
Л и м е р и х а. Вона то не хвалилася; та я добре знаю, що він.
К н у р. Добре; я на самоті з ним побалакаю.
Л и м е р и х а. Поговори, куме, побалакай, голубе. Умов його — хай одкинеться від неї. Чого йому до Наталі приставати? Він собі другу знайде, з більшими достатками... Знаєш, щоб не гаяти часу, то хоч і зараз побалакай. Ми з кумою підемо... Ходімо, кумо, до мене; ходімо до моєї Наталі, там же й Маруся.
К н у р. Ідіть, а я побалакаю.

Лимериха і Кнуриха виходять.

ВИХІД IX

К н у р (ходячи по хаті). Василь... Невже правда?.. Василь... Я ж його малим до себе взяв, ростив, годував, на добру путь наставляв... І вийшов з його парубок на все містечко: чесний, розумний... Кращої пари моїй Марусі не треба, кращого сина мені не нужно... Хм... а тепер?.. Та невже цьому правда? (Виходе на поріг, гукає.) Василю! Василю!
В а с и л ь (знадвору). Чого-о?
К н у р. Іди, лишень, сюди на час.
В а с и л ь. Та хотілося б воза домайструвати.
К н у р. Віз і підожде, а тебе треба.
В а с и л ь. Зараз.

Поти Василь увіходе, Кнур задуманий ходе по хаті.

ВИХІД X

В а с и л ь (увійшовши). А що тут таке треба?
К н у р (стає, дивиться неспокійно йому у вічі). Слухай, Василю... (Затинається.)
В а с и л ь. Слухаю.
К н у р. Кажуть, либонь... Ти сядь, сядь... бо я довго тебе буду питати.
В а с и л ь. Та я й постою.
К н у р. Ні, сядь. Та дивись мені у вічі прямо, та кажи по правді.
В а с и л ь (усміхаючись). Що це ви, батьку, наче мене сповідати збираєтесь?
К н у р. Сповідати, сповідати... Я хочу тебе дещо розпитати та й тобі розказати.

Василь сідає.

Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий, та своїх дітей не було... Ото вони і напалися на мене: візьми та й візьми собі за сина... Той хлопець, Василю, був ти.
В а с и л ь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.
К н у р. Не перебивай!.. Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей — буде годувальником, а не пошле — візьмемо за сина.— Ну, добре.— Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати... Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все... Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали... Уже п'ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю: може, оце вже коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо... Все єдно, як свою дитину, кохатимемо... І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй... щоб, бач, дивилася і бачила... з ким, може, бог судить їй і віку дожити.
В а с и л ь. Спасибі вам, батьку, за вашу ласку. Одно вам скажу: що я Марусю як рідну сестру почитаю. Оже навряд, чи бог судить так, як ви кажете.
К н у р. Як саме? Хіба ти — теє... Хіба правда тому, що Лимериха хвалилася?
В а с и л ь. Що ж вона хвалилася?
К н у р. Та, бач, що її Наталка до тебе дуже пада; та й ти, либонь, до неї.
В а с и л ь. Я Наталку люблю, як свою душу.
К н у р. То се правда?
В а с и л ь. Правда. І то правда, що стара не хоче, щоб Наталка ішла за мене, а хоче віддати за Шкандибенка; а Шкандибенко усяк круте, як би то мене з містечка вижити. Чув я: до старшини лазив,— чи не можна б мене у пікінери записати... щось велику суму сулив. І записали, либонь.
К н у р (боязко). Тебе? у пікінери?
В а с и л ь. Мене ж. Писарів родич хвалився.
К н у р (покійніше). Ну, а ти ж як?
В а с и л ь. Я?.. Я так рішив: коли мене — у пікінери, то я втечу за Дніпро — у гайдамаки.
К н у р (подумавши). Не йди ти, сину, у гайдамаки. Піймають — голову одітнуть... Краще я тобі ось що пораю: зійди ти, парубче, на півроку чи на рік зовсім від мене... Подайся у степи, або що; переховайся, поти набор пройде. А потім знову приходь до мене... Як сина, тебе прийму; як рідному, буду радий.
В а с и л ь (гаряче). Батьку! тату! хоч не рідний, то названий! Я не знаю, як вам і дякувати за вашу раду. Я, як почув, що мене у пікінери записали, то таке на мене найшло, таке зло взяло за серце, що я того Шкандибенка убити намірявся.
К н у р. Що ти, сину? Такий гріх на душу брати? Хай його краще поб'є лиха та нещасна година!
В а с и л ь. Одного тільки буду у вас, батьку, прохати, одного благаю: як піду я — одговорюйте ви Наталю від того Шкандибенка. Розкажіть їй усе, що оце було між нами; розкрийте їй очі. Стара хоче силоміць її за його віддати. Побережіть її, сироти, як і мене поберегли, а я вам, поти й віку мого — дякувати буду!
К н у р. Добре, добре. Не турбуйся, козаче; іди тепер коло роботи прався, а на завтра, сину, і в дорогу збирайся. Я тебе виряджу так, що ніхто не знатиме. Хай тоді шукають вітра в полі!
В а с и л ь. Спасибі вам, батьку!
(Кланяється і виходить.)

ВИХІД XI

К н у р. Отаке склалося!.. Бач, Шкандибенко дурний, а хитрий, що вигадав,— у пікінери!.. Ну, хай же, хай іде.. Молода кров гаряча, як окріп на огні, кипить... Хотів, каже, убити... га? Ну — хай прохолоне... Рік мине — багато води утече... А тим часом треба Наталку за Шкандибенка зіпхнути, щоб, як вернеться Василь, не було замішки... Гарний він хлопець, чесна душа — і моїй Марусі якраз до пари. Хоч вона і буде вбиватися, як оглядиться, що його немає, та їй можна буде й похвалитися... підожде... А то — у пікінери! От сучий син! дурний, а розумне вигадав... Піти, лишень, до Лимерихи... Що там вона з Наталкою возькається? Піти, доброю звісткою утішити... у пікінери, мов!.. Хоч вона і хрещениця моя, та що?.. Все ж — своя сорочка до тіла ближче, своя кров рідніше. (Бере шапку і виходе.)



Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Лимерівна"