ЛИМЕРІВНА

Драма в 5 справах і 6 постановах

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ




Л и м е р и х а, козача вдова; немолода вже, оже ще брава; на обличчі сліди давньої краси.
Н а т а л я, дочка її, 18 літ; дуже вродлива.
Ш к а н д и б и х а, багата міщанка; суха, згорблена і сердита.
К а р п о, син її, 22 літ; забитий на голову й боязкий.
К н у р О с т а п, хрещений батько Наталии, заможний козак, літ до 50; низький, натоптуваний. Вигляда трохи злукава.
О р и ш к а, його жінка, літ 45, висока суха молодиця. Вигляда
якось суворо.
М а р у с я, дочка їх, 18 літ, подруга Наталина. Не погана, та й не красива з себе; скидається на матір.
В а с и л ь Б е з р о д н и й , годувальник Кнурів. Красивий парубок, 22 літ.

Чоловіки, жінки, парубки й дівчата.

Коїться в другій половині XVIII віку.

 

 

- СПРАВА ПЕРША -

 

Гай, спереду левада. На леваді попід деревом порозсідались дівчата; другі, забравшись за руки, гуляють і тихо перешіптуються. Убіга, засапавшись, дівчина.


ВИХІД І

Д і в ч и н а. Дівчата! дівчата! Ви тут сидите, шушукаетесь; а там таке диво, таке диво!
Д е к і л ь к а г о л о с і в р а з о м. Де диво? Яке диво?
Д і в ч и н а. Ось постійте, воно зараз появиться.
Г о л о с и. Де? звідки?.. Та кажи вже, що там таке?
Д і в ч и н а (хапаючись). Там, дівчата... Іде, дівчата, Лимериха, та п'яна-п'яна! Очіпок набік, коси розпатлалися... а вона, не потураючи на те, танцює та виспівує... За нею Шкандибенко, без шапки; в одній руці пляшка, у другій — чарка... То вона халясує-халясує, та повернеться до його: «Частуй мене, зятю! нехай я таки з твоїх рук вип'ю... Хай я буду знати, кого зятем звати!»... Вип'є та знову — у боки та вскоки! А Шкандибенко чарку об пляшку б'є та приграє... Кумедія, та й годі!

Чутно співи за коном. З-за дерева виходять Л и м е р и х а і Ш к а н д и б е н к о.


ВИХІД II

Л и м е р и х а (б'є в долошки, танцює і приспівує).
Ой, дай — погуляю!
Бо хорошу дочку маю...
Гоп! гоп! гоп-гоп!
Поти не брав, то й до діла,
А узяв — осточортіла...
Ой, гоп! гоп-гоп!
Поти не брав — порадниця,
А як узяв — ледащиця!
Ой, гоп! гоп-гоп!
Коли б було та се знав,
То й довіку б не брав...
Чи так, зятю? Так?

Дівчата регочуться.

К а р п о. Матусю! матусю! Он — дівчата...
Л и м е р и х а. То що, що дівчата?
К а р п о. Сміються.
Л и м е р и х а. О, мат-тері їх дуля з мотузкою! (До дівчат.) Чого ви, сороки, скрегочите?

Дівчата ще дужче регочуть.

Де ви мою дочку, Наталочку, діли?

Дівчата сходяться у гурт, дають ознаку, буцім кого переховують.

Д і в ч и н а (з гурту). Я осьде, мамо!
Л и м е р и х а. Де ти, моя дитино? Де, моя дочко?.. Іди ж сюди, я на тебе хоч подивлюся... На твоє личенько біле, на твої очиці ясні, на твою вроду красну!
К а р п о. Її тут немає.
Г о л о с (з-серед дівчат). Ось-ось, мамо!
Л и м е р и х а (прикро вдивляється). Де? (грізно)... Ви, сороки! розступіться! Пустіть мою дочку до мене.
Моя дочка, Наталочка,
Пишна, мов та паняночка!
До схід сонця вмивалася,
До дзеркальця чесалася...
А ви що? Сороки, та й годі!.. Розступіться!

Кидається між гурт; дівчата розскакуються і, одбігши, знову збираються у купу.

Г о л о с (з-серед дівчат). Я, мамо, осьде!
Л и м е р и х а. Трясця вашій матері, як вона там! Брешете!
К а р п о. Матусю! її немає між дівчатами. Вона десь інде гуляє... Ходімо далі.
Л и м е р и х а. Куди далі? Де — далі?.. Кажеш: гуляє?.. Брешеш, зятю; моя дочка не такая —
Моя дочка не такая,
Щоб із хлопцями гуляла!
Брешеш, брешеш, хоч ти й зять, а брешеш, як руда собака!

Дівчата заливаються з реготу.

Чого ви, бісові сороки, заливаєтесь? Чого вам смішно?.. Сховали мою дочку та й регочете!

Д і в ч а т а. Де ж ми її, тітко, заховали? Ідіть трусіть; шукайте!..
Л и м е р и х а. А де ж ви її діли? Де ви її, гадючі дочки, затасували? Га, де? (Наскіпується на дівчат.)
Д і в ч и н а (з гурту). Я, тітко, бачила Наталку біля ставка; з Марусею гуляла.
Л и м е р и х а. З якою Марусею? Біля якого ставка?
Д і в ч и н а. З Кнуревою... Біля вишневого.
Л и м е р и х а (перекривляє). З Кнуревою! Біля вишневого!.. Брешеш!
Д і в ч и н а. Чого ж мені брехати?.. Хай я на сьому місці не встою, коли не правда!
К а р п о. Матусю! ходімо туди... Ходімо пошукаємо. (Бере її за рукав; веде.)
Л и м е р и х а (до дівчини). Брешеш! брешеш, сучко! (Виходячи.)
Ой, дай — погуляю,
Бо хорошу дочку маю!..

Скривається з Шкандибенком за деревом.

ВИХІД III

1 д і в ч и н а. Чого се вона з Шкандибенком водиться і зятем зове? Хіба, справді, заручила Наталю за Карпа? Не чутно ж було. А Василь же тепер як? Наталя ж його, либонь, давно кохає.
2 д і в ч и н а. Та це він не зна, з якого боку до Наталі підступити, та вже до матері лащиться.
3 д і в ч и н а. Нехай лащиться… То все по-дурному!
2 д і в ч и н а. Чого по-дурному? А як мати віддасть?
3 д і в ч и н а. Того ніколи не буде; а буде так, як Наталя схоче.
1 д і в ч и н а. Та ну, годі! Стане її мати слухати? Що вона придбає, як за Василя піде?.. У його ж — ні за плечима, ні перед очима... приймак — та й годі! А Шкандибенко — дука; худоби скільки, грошей... давнього заможного роду.
3 д і в ч и н а. А мати його? Та вона ж її цілком проковтне, не соливши, з'їсть!

Ш к а н д и б и х а витикається з-за дерева.

Та ось і вона. Дивіться, дивіться, яка страшна!.. Іч, як похнюпилася... Чи не сина, бува, шукає, щоб йому доброї моркви вскребти? От злюка, господи!.. Як справді піде Наталя за Карпа, то вип'є чималу та ще й повну від такої свекрухи!

ВИХІД IV

Ш к а н д и б и х а (про себе). О-о... зібрались!.. Чого вони зібрались?.. До хлопців, бісові сучки, аж іржуть!.. На шию серед дня б вішалися!.. Ні стида їм, ні сорому! (Плює.) Який тепер світ настав? Господи! (Хреститься.) Колись дівчина глянути у вічі парубкові соромилась, а тепер — сама на шию скаче!.. Тьфу! поганки! нетіпанки!
3 д і в ч и н а. О, дивіться: бурмоче, бурмоче... То, певне, нас лає.

Дівчата сміються.

Ш к а н д и б и х а. Чого ви зуби скалите, сучки? Чого ви на мене витріщилися?
3 д і в ч и н а. Їй-богу, вона, мабуть, відьма...

Дівчата ще дужче заливаються з реготу.

Ш к а н д и б и х а. Сміються!., регочуть!.. Ги-ги-ги! го-го-го!.. Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови та сучі очі!.. От їм що: хи-хи та сміхи... А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе.)

ВИХІД V

3 д і в ч и н а. От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе... А ходімо, дівчата, за нею навзирці.
Д і в ч а т а. Ходімо! ходімо!

Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виходе Н а т а л я з М а р у с е ю.

ВИХІД VI

Н а т а л я. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі, сестрице.
М а р у с я. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трохи що-небудь мав за собою — зараз би послав старостів до тебе... А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!
Н а т а л я. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?
М а р у с я. Та більш і нічого.
Н а т а л я. Так таки — нічого?
М а р у с я. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже — не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та... Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати... І в такі часи завжди зіходе з двору.
Н а т а л я. Куди ж він зіходе?
М а р у с я. А господь його знає! Світ за очі...
Н а т а л я (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!
М а р у с я. То що б було?
Н а т а л я (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає.)
М а р у с я. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?
Н а т а л я. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!.. Чи удень сиджу я одна, самотою,— він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу,— і сонній він мені привиджується, не дає спокою!
М а р у с я. Ото вже ти його так укохала!.. А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.
Н а т а л я. За що ж він мене буде карати? Хіба я що лихе затіяла, кохаючи його?
М а р у с я. Он моя мати розказують, що одна дівка покохала парубка та як він її зрадив, вона взяла і втопилася.
Н а т а л я. То що ж, що втопилася? Коли, може, краще було утопитися, ніж на сім світі жити!
М а р у с я (гаряче). А душа як? хай без покути пропадає?! Хіба, ти думаєш, вона сама топилася? по своїй волі йшла? То він,— не при нас згадуючи! — нею водив; він привід давав!.. Запопаде душу християнську та тоді з нею що хоче, те й робе, як знає — так і воде!.. Через те то і гріх так гаряче кохати, бо через те кохання чоловік спізнається з ним!
Н а т а л я. Ні, Марусю... Сам господь заповідав усіх любити; і ворога, навіть свого... злодія... розбишаку!
М а р у с я. То ж любити, а то — кохати... Любиш — батька, матір, людей; а кохаєш — милого.
Н а т а л я. Що ж мені робити, Марусю? що казати?.. Скажи, порай мене, моя сестрице.
М а р у с я. Молися, Наталю.
Н а т а л я. Хіба я не молюся?.. Я коліна одстояла, поклони б'ючи; серце сльозами попалила, молитви засилаючи!.. Що ж, як не помага.
М а р у с я. Отож то, бач, і є! Отож то він до тебе і підходить; душею твоєю заволодіти хоче... А ти на те не потурай та все молись, усе молись.
Н а т а л я. Не поможе вже молитва, Марусю... Господи! чим я перед тобою переступила, що я таке учинила,— що мені мука така?! Хоч би він прийшов; хоч би я побачила його... розказала та розпитала б, що се діється зо мною?.. Може б, він порадив мене... Другі ж ходять, вештаються; і на гулянки виходять, а він... ні! (Закрива очі руками, збираючись плакати.)

З-за дерева показується В а с и л ь.

М а р у с я. Наталю! Наталю! А то хто такий?
Н а т а л я (озираючись). Де?
М а р у с я (указує). Он!.. між деревом.
Н а т а л я (углядівши). Він! він!.. Марусю, голубонько! зайди куди-небудь, хай я з ним на самоті побалакаю... Заховайся в кущах; постережи нас, щоб хто, бува, не зійшов та не побачив... бо вже за нас і так є гомону на все містечко!.. Уволь мою волю, голубко,— постережи... Та як хто ітиме, ти подай звістку; кахикни, або що... Іди ж, голубко, іди.
М а р у с я. Та йду, йду... А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то — знаєш, які вони? (Убік.) Шкода мені її; нещасна, як то побивається!.. Ох, та й моє серце чогось-то б'ється, коли я побачу його... Жаль мені її та й себе шкода... Як там кажуть: і туди — пече, і сюди — боляче... Василю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами.)
Н а т а л я (сама). Господи! у мене серце від щастя мре і розум міниться!

ВИХІД VIІ

Василь іде похнюпившись, не примічаючи Наталі.

Н а т а л я. Здоров був, Василю!
В а с и л ь (углядівши, усміхається). Наталя!.. Здорова, здорова!
Н а т а л я. Куди се ти йдеш, так замислившись та загадавшись?
В а с и л ь. Вийшов погуляти, тугу розносити... Думав: тут хлопці-дівчата співають, аж і не чутно нікого.
Н а т а л я (хоче жартівливо). То ти так слухав... Скільки їх тут було та співало,— аж обридло, слухаючи.
В а с и л ь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?
Н а т а л я. Справді, обридло... Гуляють, жартують, регочуть...
В а с и л ь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?
Н а т а л я (журливо). Не милі, Василю!
В а с и л ь. Чого ж се так?
Н а т а л я. Так... Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!
В а с и л ь. Чого ж воно так важко та нерадісно?.. Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.
Н а т а л я. Ходімо...

Ідуть, сідають.

В а с и л ь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?
Н а т а л я (тихо). Через тебе, мій голубе!
В а с и л ь. Отак!
Н а т а л я. Ти все щось думаєш-гадаєш... Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?
В а с и л ь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?.. Як твої очі, та чорні брови, та твоя ласка щира,— от і все моє багатство!
Н а т а л я (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!
В а с и л ь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.
Н а т а л я. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий... тікаєш людей, мене цураєшся?
В а с и л ь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо — сумно між ними.
Н а т а л я. Чого ж воно сумно?.. Скажи, бога ради!
В а с и л ь (подумавши). Того, що все не до ладу... Один одного їсть, один одного насідає... Гірко, противно робиться на те дивитись!.. Іноді світ би за очі зайшов, щоб тільки того не бачити!
Н а т а л я. Що тобі до людей? Ти сам себе знай; сам себе бережи.
В а с и л ь (гаряче). А я де живу? Не між ними валандаю? Не їх вчинки щодня бачу? Не вони зачіпають мене?.. І приймацька доля їм на заваді!? І вона їм руба у горлі стає, очі дере!.. Їм заздро, що приймак, не маючи нічого, ні об чім не жалкує; завжди, бач, покійний, веселий... То украдьмо у його покій! засмутімо його радощі!.. Нащо вони йому?.. Та що? багато казати, а мало слухати!
Н а т а л я. Кажи, кажи, мій голубе!.. Цілий би день... вік тебе слухала, не наслухалась!
В а с и л ь (понуро). Що я був для їх? Щеня, котре добрі люди у рові знайшли та з жалості узяли до себе... вигодували-виростили... А чим став тепер? — Багачем, що дере їх ненажерливі очі... щасливим, що буде їх заздрість неситу!.. Чуєш: я — багач, я — щасливий?! Я — приймак безродний!.. А, лопніть ваші очі, зсуши ваше серце ненажерливість люта!
Н а т а л я. Ось годі, Василю, їх клясти; господь з ними! Вони — самі собі, ми — самі собі... Коли б усі були такі щасливі, як я тепер! (Схиляється до його головою і любо зазирає у вічі)
В а с и л ь (весело). То що б було?
Н а т а л я. Що б було?.. Ось би що було!.. (Міцно обхоплює його шию руками і тулиться до його обличчя щокою.)
В а с и л ь (обійма її). Горличко моя! сизая моя!.. Здається, якби саме зло вискарило на світ свої гострі зуби, щоб його пожерти,— ти б і його зупинила, і його заговорила! (Цілує її.)
Н а т а л я (палко). Бо я люблю тебе, мій голубе!.. Більше матері, себе... всього на світі люблю тебе!.. Якби ти зміг заглянути у моє серце та подивитися, що в йому коїться, як я побачу тебе... Щастя моє! і доле моя! Я тобі всього того не вимовлю словами... не зумію, не зможу... Я, здається, здурію від щастя!
М а р у с я (за кущами). Кахи! кахи!
В а с и л ь (обнімаючи Наталю). Зірочко моя! ясная моя! Ти кажеш: щаслива зо мною?.. А я — тільки тоді і світ бачу, як з тобою зустрінуся... Все мені немиле, все мені обридле; все не так робиться, як треба; немає правди на світі! Люди, неначе ті собаки, одне з одним гризеться, кожне кожному добра ані крихти не жадає... А найгірше ті заможні: не могли — світ би увесь зажерли!.. От тут вони у мене сидять! у самі печінки уросли-уїлися!
М а р у с я (з-за кущів). Кахи! кахи!.. Та ка-а-хи! (Вибіга і гукає.) Наталко! Василю! Ідуть! Усі ідуть; і твоя мати іде!

Чується гам, сварка.


Н а т а л я (схопившись ). І нанесе їх лиха година!.. Ходімо далі, Василю.
В а с и л ь. Чого? Хай собі ідуть — не з'їдять же!

ВИХІД VIII

Ш к а н д и б и х а, Л и м е р и х а і К а р п о увіходять, за ними дівчата.

Ш к а н д и б и х а (до сина). Ти подумай-таки своєю дурною головою! на цілий день піти! Кинути домівку, худобу... на кого? На наймитів, що за ними і очей не спускай — дивись? На мене, стару, що ледве ноги волочу?.. І куди знявся? куди пішов? — Старців напувати!
К а р п о. Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох стінах сидіти і світа білого не бачити?
Ш к а н д и б и х а. Хіба я тобі бороню ходити? Хіба я тебе держу на прив'язі? Уже ж, здається, можна за такий час і находитися, і нагулятися; можна і про домівку згадати? А він як пішов, як скрився очима й плечима, та забув про все на світі! А куди пішов? де швендяє?.. Нема того, щоб піти та чесно, та поважно погуляти, як подоба синові старого Шкандиби, а не як волоцюзі якому!.. Що люди скажуть? Що вони тільки подумають? — Син Шкандиби гуляє з старою Лимерихою, п'яницею непросипною, що прогуляла всю свою худобу, все своє добро!.. Боже мій, боже! як йому на тому світі лежатиметься? та його і кісточки під землею зворухнуться!.. Що якби він устав та подивився на свого сина, глянув на його,— од нестямки б знову умер!
Л и м е р и х а.
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
К а р п о. Та годі вам, мамо. Он люди дивляться та сміються.
Ш к а н д и б и х а. Що мені твої люди? Плювати я хотіла на твоїх людей! Тьфу! тьфу! тьфу! Трястя їм у пуп! Що вони мені таке? Ти тільки й дивишся на людей, тільки й слухаєш їх; а що мати каже — не чуєш... оглух!
Л и м е р и х а (танцює і приспівує).
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю...
Гоп-гоп! гоп-гоп!
Карпе, Карпе! дуля твоїй матері з мотузкою! Чому ти не граєш? (До Шкандибихи.) Свахо, свахо! Нумо потанцюємо, свашечко!
Ой, гоп, гоп, гоп!
Ш к а н д и б и х а. Геть к бісу, п'янице! Хай тому руба язик у роті стане, хто мене назове твоєю свахою!
Н а т а л я (усміхаючись). Василю! Подивися-бо, подивися...
В а с и л ь (понуро). Не смійся, Наталю, не смійся... Гляди, лишень, щоб сі гулянки на твоїй голові не окошилися.
Н а т а л я. Чого на моїй голові?
В а с и л ь. Он, бач, сваха... зять...
Н а т а л я (махнувши рукою). Хай собі балакають... Потурай їм!
В а с и л ь. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!
Н а т а л я (з серцем). Щоб я за Шкандибенка пішла? Щоб я за ним була? Та скоріше ніж обкипить кров'ю у моїм серці, ніж я за ним буду!
1 д і в ч и н а (углядівши Наталю, біжить до неї). Наталко! Наталко! Тебе мати питала... Увесь ліс сходила шукаючи.
Н а т а л я. Нащо я їй здалася?
2 д і в ч и н а. Їй-богу, шукала... Ми тут гуляли; до нас наскіпалася: де та й де мою дочку діли?
Л и м е р и х а (до Шкандибихи).
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
Ш к а н д и б и х а (турнувши). Геть, п'янице, волоцюго!
Н а т а л я (забачивши, що Шкандибиха турнула її матір, мерщій побігла до неї). Мамо! ходімо додому.
Л и м е р и х а. Наталочко, моя дочко! Де ж се ти була — забарилася? Я ж тебе давно шукаю, моя голубонько! (Обніма її.)
Н а т а л я. Ходімо додому, мамо!
Л и м е р и х а. Чого додому? Що ми там забули? Погуляймо, дочко, на радощах... Я ось тобі жениха знайшла, хорошого та багатого... Де ж той у гаспида жених дівся? Карпе! Карпе!
Ш к а н д и б и х а (до сина). Так, бач, чого ти, сучий сину, стару гаргару напуваєш? Дочку її сватаєш? Ні, не буде сього! не буде!.. Умру — не попущу! Хіба тобі таку жінку треба? На батьківську худобу злидні накидаєш? п'яниць та волоцюг напустити маєш? Ні, не буде сього!
Н а т а л я (образливо до Шкандибихи). Тітко! нічого нас злиднями дорікати. Хоч злидні, та свої! На чуже не зіхаємо, чужого не заїдаємо і на ваше добро не ремствуємо! От і знайте! Ходімо, мамо. (Узявши матір під руку, виходить з нею.)
Ш к а н д и б и х а (услід їй). Чи бач? Погань! Ще й воно бришкає! Материне молоко коло губів не обсохло, а скаче, як зінське щеня, угору! (Зривається іти, до сина.) Іди мені зараз, пришелепуватий, додому!
К а р п о (дивиться поперемінно то на Наталю, що так гордо пішла, то боязко на свою матір; чуха потилицю). А-а, господи!

Виходить за матір'ю.

1 д і в ч и н а (регоче). От тобі посватали та й розсватали!
3 д і в ч и н а. А Наталя? от козир-дівка! А що, може, не одрубала? Так їй, старій відьмі, і треба! Вона дума, як багачка, то так за її сина усі і учепляться. Куди ж пак яка цяця її син! Давно в його не ставало клепки в голові, а тепер і останні розгубе!
2 д і в ч и н а. Усі пішли, ходімо і ми додому. (Виходить, за нею — другі.)
В а с и л ь (сам собі). Отаке бачили? Отаке чули?.. Підкидай ще дров у огнище, прикладай огню до печеного!.. Василю! весело тобі? Там — людська неправда твоє серце пиляє та точить; а тут ще новина — Шкандибенко розставляє тенета на Наталю... І мати — туди... Багатий, бач, зять буде; буде на що жінку содержати, тещу напувати... А ти що таке? Приймак безродний, з голими руками! червиві злидні з голодним ротом! Нащо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх — достатки!.. А де зони взялися? як вони взялися? Чесною працею добуті? мозолячи руки, їх добували?.. Всі ще й досі не забули, як колись старий Шкандиба шахрав, добуваючи свої достатки; скільки людей по миру пустив та на той світ загнав, ганяючись за чужим добром!.. Усі добре знають, як Шкандибиха ще й тепер, даючи гроші під заставу, одхоплює нивку по нивці від бідноти, що не спроможеться у строк позички віддати... Та що? Даремно розказувати! Аби було багатство, аби достаток — то буде і щастя, служитиме й доля!.. Якого ж ти добра хотів знайти між сими божевільними? Про яке щастя гадав своєю дурною головою? Тьфу! (Плює і швидко виходе.)


Заслона пада.



1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Лимерівна"