ДРАМАТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ

 

Король Лір

Переклад з Шекспіра

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ


Л і р, британський король.
К о р о л ь Г а л л і ї.
Г е р ц о г Б у р г у н д і ї.
Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й.
Г е р ц о г А л ь б а н і.
Г р а ф К е н т.
Г р а ф Г л о с т е р.
Е д г а р д, його син.
Е д м у н д, теж його син, тільки збоку.
Л і р і в ш т у к а р.
О с в а л ь д, дворецький Гонеріллі.
К у р а н, придворний.
Д і д, Г л о с т е рів підданий.
Л і к а р.
О ф і ц е р п р и Е д м у н д і.
П р и д в о р н и й, прихильник Корделин.
В і с т о в н и к.

Лірові дочки:
Г о н е р і л л я
Р е г а н а
К о р д е л і я

Л и ц а р і, в о я к и, п о с л а н ц і, г о н ц і, ц а р е д в о р ц і і і н ш і.

Коїться у Британії.

 

- СПРАВА ЧЕТВЕРТА -



ПОСТАНОВА ПЕРША


Степ. Увіходе Е д г а р д.

Е д г а р д
Коли виною ми тому, що люди нас обходять,
То хай вони й цураються нас явно.
Так краще жить, ніж слухати солодкі речі
І знать, що той, хто каже їх, добра нам не жадає.
Найнещасливіший, кого минає щастя,
А безталання гониться за ним повсюду,
І той надію гонобить на кращу долю
Й не хоче берега пуститися... Тільки щасливим
Страшним стає нещастя, а нещасним
Утіхою завсюди буде регіт.
Вітаю я тебе, прозороє повітря,
Що кругом мене носишся собі по волі!
Не ти, ясне, і не твої страшнії бурі
Виною тут тому, що вихір безталання
Здмухнув з гори якогось бідолаху
На саме дно страшенного провалля!
Одначе хто ж оце сюди простує?

Увіходе дід, що веде Г л о с т е р а.

Це він! Це батько мій! І старець біля його
За поводатаря... Ой світе, світе, світе!
Без міри й без кінця! Ти не примушуй нас
Зненавидіть тебе за твої тяжкі вчинки.
Невже і ти на шкоду людям здався?

Д і д
(Глостєрові)
Добродію, я цілих тридцять літ жив підсусідком
У батька вашого і вірно слугував вам.

Г л о с т е р
Покинь мене, прошу, мій добрий чоловіче!
Користі я не матиму з твоєї допомоги,
А бачу, що вона тобі тільки зашкодить.

Д і д
Хіба самі ви знайдете без допомоги шлях?

Г л о с т е р
Ніякого шляху нема у мене більше.
І через те й очей мені уже не треба.
Я і видючим спотикавсь. Ох, часто так буває.
Нас щастя тільки маже, а науча нещастя.
Едгарде, сину мій! Побив тебе зненацька
Мій гнів тяжкий. Якби-то праведнеє небо
Дало мені обнять тебе руками,
Бо бачити тебе я більше не побачу,—
Тоді б то я сказав, що знов до мене
Вернулися мої сліпії очі.

Д і д
Хто тут мотається?

Е д г а р д
Боги мої, боги!
Хто скаже після цього, що він дійшов до краю
Свого нещастя тяжкого?.. Ніколи я не знав
Такого горенька, як тут тепер дознався!

Д і д
А-а, це бідага той, наш божевільний Том.

Е д г а р д
(про себе)
А буде іще гірш, бо горенько — безкрає,
Ніхто не скаже і не зна, де край його буває.

Д і д
Куди простуєш, бідолахо?

Г л о с т е р
Скажи мені, будь ласка,
Ти з старцем гомониш? чи з ким то розмовляєш?

Д і д
Та старець буде то, та ще і божевільний.

Г л о с т е р
Ще, видно, не зовсім, бідага, збожеволів,
Коли прохати милостиню зможе...
Учора в глупу ніч, під ту страшенну бурю
Я бачив одного такого бідолагу,
Й здалось мені, та я таки й подумав,
Що чоловік, а що черв'як — все одно.
І син незгадано зійшов мені на думку,
Тоді ще я лічив його за ворога свойого.
З того часу з очей моїх полуда спала,
Й дознався я, що мухи для дітей,
Що ми задля богів — однаковісінька забава:
Вони нас давлять бавлячись, як мух
Мала дітвора, граючись, чавучить.

Е д г а р д
(про себе)
Ох, що вчинить мені? Невже за божевільного
Я маю видавать себе, коли він так страждає?
Хоч горенько моє тяжке, та і його не легше.
(Голосно).
Добродію! нехай за вас заступляться безсмертні!

Г л о с т е р
Це старець той?

Д і д
Той самий, графе.

Г л о с т е р
То коли так, покинь мене, будь ласка.
А як по давній приязні захочеш нас обох
Напрямити на шлях, що в Дувр доводе нас,—
То покажи його нам,— він недалечко тут —
Не більше милі або двох лежить відсюди.
Та ще прохатиму тебе: добудь де-небудь лахманину,
Щоб вкрити плечі отії бездольної людини.
Я попрошу його, щоб він мене довів до Дувру.

Д і д
Добродію! та він же божевільний...

Г л о с т е р
Нерадісні часи, в які сліпців нікчемних
Повинні божевільнії водити за собою.
Зроби, будь ласка, так, як я тебе прошу,
Або роби, як хоч, тільки мерщій покинь нас.

Д і д
Піти та принести йому найкращую одежу,
А там уже що буде, то те й буде!
(Виходе).

Г л о с т е р
Гей, приятелю!

Е д г а р д
Ох, змерз нещасний Том.
(про себе)
Несила вже моя затаюватись більше!

Г л о с т е р
Наблизься лиш сюди, приятелю, до мене.

Е д г а р д
А все ж затаюватись треба.
(Голосно).
Зробіть, боги,
Йому ви ласку — позаживляйте очі,
Бо з їх ще й досі кров іде.

Г л о с т е р
Знаєш ти шлях на Дувер?

Е д г а р д
І великий битий шлях, і стежку, куди простувати піх-тюрою, і покопані скібці, і всяку загорожу... все знаю. Страх вигнав розум з голови у бідного Тома, а тебе, добрий чоловіче, хай боги захистять від нечистої сили. Аж цілісіньких п'ять чортів звило кубло у нещасній Томовій душі: Обидікут — гріховодник, Хобідідене — цар німоти, Модо — найголовніший розбишака, Мегю — найбільший злодюга, Флібертіджебет — та кривляка, що більш усього нападає на наймичок... А ти будь здоров, господарю!

Г л о с т е р
Ось бачиш гаманець — візьми його собі,
Коли тебе, нещасного, карає небо,
Вагою лиха тяжкого згинає твою спину,
То хай моє гірке нещастя допоможе
Хоч трохи скинути ваги тієї з себе.
Ох небо праведне, роби ти так і далі!
Пошли ти пишному тому богатиреві,
Що зна одно — для себе тільки жити,—
Купається в добрі, мов сир у маслі,
Й нічого іншого не хоче в світі знати,—
Зроби йому ти так, щоб на собі він звідав
Твоєї кари правої страшенну силу,
Щоб більше не доводилось нам бачити людей
І геть усім наділених, й немаючих нічого!
Хай кожен має тільки те, що йому треба...
Так знаєш ти, приятелю, дорогу в Дувер?

Е д г а р д
Аякже, знаю.

Г л о с т е р
Там на дорозі скеля є,
Шпилем своїм урізалась вона у море
І видивляється в його страшенну кручу.
На гострий шпиль її ти доведи мене,
А я усім, що маю і чим зможу,
Забороню тебе від ласки лихих злиднів.
Тоді, як там я опинюсь, не треба буде вже
Водити більш мене, втруждать себе даремно.

Е д г а р д
Том доведе туди. Ке йому, старче, руку!

Виходять.


ПОСТАНОВА ДРУГА


Перед палацом герцога Альбані.
Увіходять Г о н е р і л л я, Е д м у н д; назустріч їм іде О с в а л ь д.

 

Г о н е р і л л я
Запрохуєм до нас вас, ґречний графе!
Дивуюся тільки, чого мій добрий герцог
Не виїхав мені сюди назустріч?
(До Освальда).
Де господар?

О с в а л ь д
Зосталися у себе дома,
Та не гаразд одно: щось з ними таке сталось,
Коли повідав їм, що галльське військо
Вже припливло до наших берегів,—
Вони всміхнулися; а як сказав їм,
Що ви вернулися,— промовили: «Тим гірше!»
Коли ж я їм довів про Глостерову зраду
Та щирую Едмундову прихильність,
Вони облаяли мене великим дурнем,
Сказали, що мені все навпаки здається...
Диковина якась: де треба горювати —
Вони тому чогось радіють дуже
І гнівляться на те, від чого варт радіти.

Г о н е р і л л я
(до Едмунда)
Не раю вам з ним більше зустріватись.
На розум він не дуже-то багатий,
Перелякався йти на що-небудь рішуче.
І очі закрива на ті тяжкі образи,
Що ждуть одплати. Не кидайте надії,
Що збудеться все те, про що ми у дорозі
З вами змовлялися. Вертайтеся до брата,
Уговоріть його мерщій зібрати військо
І становіться самі за ватажка.
Мені ж, як бачите, клопоту тут немало:
Прийдеться зброєю із герцогом мінятись,—
Собі меча узять, йому ж дать веретено.
Нам листуватися слуга цей допоможе;
Й коли ви не злякаєтесь добути щастя,
То мусите довідатись про всі жадання
Тії, кого кохаєте.
(Подає йому квітку).
На споминку ж про неї
Візьміть собі цю квітку... Та цур про все мовчати!..
Склоніте голову.
(Цілує його).
Якби цей поцілунок
Словами зміг, як люди, говорити,—
Боги б дозналися, як вас люблю я щиро!
Частіше думайте про все, що я вам наказала,
Й будьте щасливії.

Е д м у н д
І смерть сама не зможе
Мене навіки розлучити з вами.
(Виходе).

Г о н е р і л л я
Мій любий Глостере! Здається, усі люди
Однакові,— скидаються одно на друге,
А отже навпаки: цей з тілом і душею
Бере мене, а той — мій чоловік —
Обкрадує огидливо одно лиш тіло.

О с в а л ь д
Сюди простують герцог.
(Виходе.).

Надходе А л ь б а н і.

Г о н е р і л л я
Було б краще
Спершу довідатись йому, чи можна?

А л ь б а н і
Не варт ти, Гонерілле, й тієї порошини,
Якою вітер обсипа твоє обличчя.
Що ти замислила собі — й подумать страшно!
Не вдержатись тому на постаті ніколи,
Хто замишля лихе проти свойого роду.
Як гілка та, від стовбура одтята,
Зов’янути повинна — вона засхне
Й огневі одному на здобич погодиться.

Г о н е р і л л я
Ось годі! Перестань без глузду все молоти!

А л ь б а н і
Лихому чоловікові усе лихим здається:
І добре серце другого, й його великий розум;
Задля калюки по смаку одна тільки калюка.
Не дочки в батька ви, а лютії вовчиці!
Чого добились би і що ви наробили?
Ви батька доброго, якому хижий звір
Руки лизав би, не побоялись довести до того,
Що він не видержав й, нещасний, збожеволів.
І як це попустив зробить Регани чоловік,
Мій добрий брат, повинний королеві
Усім, що ма?.. Коли се пройде дарма
І небо не пошле невідомую силу
Спинити на землі такі лихії вчинки,—
То доведеться нам побачити, як люди
Почнуть одно одного поїдати,
Мов ті страховища із пінявого моря!

Г о н е р і л л я
Ох ти, гидкий, придуркуватий трусе!
Видно, в тебе замість печінки стало
Загускле молоко, а щоки задля того.
Щоб відляски на їх другії вибивали!
Нащо стирчать в твоєму лобі очі,
Коли вони не одрізнять почота від зневаги?
Не знаєш ти, що тільки одні дурні
Жалкують тих лихих злочинців,
Яких повинно тяжко покарати,
Поки не зуспили вони вчинити лиха!
Де твоя зброя? Подивись — он галльські стяги
Вже розвіваються у нашім ріднім краї,
Ворожії шапки з червоним пір'ям
Вже сваряться на нас, а ти сидиш безпечно
Та, знай, вигукуєш: «Ох, задля чого
Вони затіяли отут оце все?»

А л ь б а н і
Дияволе! поглянь гаразд на себе!
То і твоя гидка й погана пика
Здасться вродливіша жіночої гидоти!

Г о н е р і л л я
Ти безголовий бевзь та й більш нічого!

А л ь б а н і
А ти — ти ірод навісний, від сорому обличчям
Жіночим замальований, і носиш його завжди
На те тільки, щоб тут ніхто не мусив
Гидоти лютої твоєї роздивитись.
Якби рукам своїм та дав я волю
Послухатись того, що серце каже,—
Вони б тебе на шмаття розметали,
Все м'ясо від кісток твоїх пообдирали!
Хоч ти і є сама нечиста сила,
Та тільки прикрива тебе лице жіноче
Й не видає за неї.

Г о н е р і л л я
От розійшовсь-таки,
Дивися як!

Увіходе п о с л а н е ц ь.

А л ь б а н і
З якими ти вістками?

П о с л а н е ц ь
Не з добрими: вмер Герцог Корнуельський.
Один з прислужників його поранив,
Як він збирався Глостеру старому
Виколювать у лобі друге око.

А л ь б а н і
Виколювать у Глостера другеє око?

П о с л а н е ц ь
Прислужник той — годованець свойого пана,—
Коли над Глостером так почали знущатись,
Не видержав й, уражений великим жалем,
Вхопив меча і кинувсь зопалу на господаря...
Звісно, прислужника на місці положили,
Оже він герцога свого таки поранив,
І довелось йому від того вмерти.

А л ь б а н і
Це очевидячки доводе нам, що правда не померла,
Вона на небі ще живе й помститься люто
За вчинки ті лихі, що на землі ми коїм.
Що ж сталося з нещасним Глостером? Позбувсь й другого ока?

П о с л а н е ц ь
Обох, господарю.
(Подає листа Гонеріллі).
Це лист вам від сестри.
Мене з ним послано й наказано прохати
Не забарити звісткою.

Г о н е р і л л я
(про себе)
З одного боку,
Це й добре, що сестра вдовою стала,
А з другого — й погано: Едмунд, бач, біля неї,
І через те мої гадки найкращі
Мусять розвіятись, як дим, а статок мого віку
Шкереберть піде... От через що погано!
(До посланця).
Гаразд, листа я прочитаю й не забарюся одписати
(Виходе).

А л ь б а н і
Де ж був Едмунд, як батька катували?

П о с л а н е ц ь
Він з герцогинею сюди поїхав.

А л ь б а н і
Його немає тут.

П о с л а н е ц ь
То правда, що немає,
Бо я з ним стрівся на шляху, як звідси
Уже вертався він додому.

А л ь б а н і
А знає він про розбишацтво те?

П о с л а н е ц ь
Ясновельможний герцоге! Та він же сам
Доводив все і виявляв про батька...
На те і з герцогинею сюди подався,
Щоб з батьком мусили зробить, що знали.

А л ь б а н і
Ох чесний Глостере та безталанний!
Я положу усе життя моє на те,
Щоб відплатить тобі за вірну королеві службу
Й за сліпоту твою помститись над другими.
Ходім, приятелю, до палацу; розкажеш там
Мені дрібніш про все, що тільки знаєш.

Виходять.



ПОСТАНОВА ТРЕТЯ


У галльському стані біля Дувра. Увіходять К е н т і л и ц а р.



К е н т
Не знаєте, бува, чого се хутко так
Галльський король додому повернувся?

Л и ц а р
Забув наструнчити якесь-то діло там,
Згадав про його тут, що там воно без його
Не виправиться так, як би годилось,
І через те мерщій вернувсь додому.

К е н т
Кому ж припоручив отут своє він військо?

Л и ц а р
Лефера-маршала старшим настановив.

К е н т
А що, як віддали листа ви королисі,
Великого завдав їй смутку лист той?

Л и ц а р
Авжеж! Як узяла листа та почала читати,
То сльози градом так з очей і полилися.
Вона і силкувалася спинить гіркії,
Та як їх зупинить, коли прорвало прірву?!

К е н т
І тяжко побивалася вона, нещасна?

Л и ц а р
До того не дійшло, щоб розуму позбутись.
Зате друге вражало дуже очі:
Терпляча міць її і гіркий смуток,
Здавалося, змагались між собою,
Кому-то з їх над нею верх узяти.
Вам, певне, на віку доводилось вбачати,
Як разом дощ іде і ясне сонце сяє?
Дивитись залюбки на те; оже її усмішка,
Сльозами змочена, ще кращою здавалась
Усмішка мила та, що грала на устах,
Не відала, здається, які гості
На бенкет в очах ізійшлись, а гостювали в їх,
Як перли чистії, гіркії слізоньки.
По правді кажучи, скорбота стала б краща
Від радощів, якби-то всім пристали
Так сльози до лиця, як то було у неї.

К е н т
А що ж вона казала?

Л и ц а р
Один чи два рази,
Зітхнувши тяжко, на мення вона
Назвала батька, немов те слово
Обценьками здавило серце їй.
А потім голосно промовила зненацька:
«Ох сестри, сестроньки! позорище жіноче!
О Кенте! Батьку мій!.. Немилосердні сестри!
В таку страшенну ніч, в таку негоду!
Де ж на світі поділась людська жалість?»
Та це промовивши, святії зерна
Так і пороснули з очей її блакитних!
Й, сльозами вмитая, вона геть подалася,
Щоб виплакать на самоті своє велике горе.

К е н т
Ох ясні зірочки! Не даром кажуть всі,
Що заправляєте ви долею людською,
Бо якби інш було, то не сказав ніхто б,
Що неоднакові у матері бувають діти!..
А що ж, добродію, доводилося вам
Після того ще з королихою балакать?

Л и ц а р
Не довелось.

К е н т
А перше розмовляли,
Тоді, як ще король не виїжджав?

Л и ц а р
Тоді.

К е н т
Гаразд .. А Лір нещасний,
Збентежений зовсім, тепер тут пробуває.
Часом бува таке, що він до помки прийде
І закидать почне, чого він тута,
Оже з дочкою бачитись — і не кажи: не хоче.

Л и ц а р
Чого ж то так?

К е н т
Соромиться. Як пригадає,
Що одіпхнув Корделю так від себе,
Не давши їй свого благословення;
Що невідомій долі на іграшки й поталу
Її покинув і найдорожче право
Віддав до рук другим двом дочкам,
В котрих, мов в вовка, хиже серце,—
Коли король, кажу, оце все пригадає —
Не розминається з докорами тяжкими
Й від сорому різучого не хоче
Побачитись з дочкою, що безвинно
Її так обділив і одіпхнув від себе.

Л и ц а р
Ох безталанний наш королю!

К е н т
Чи ви, бува, не чули чого-небудь
Про військо Корнуельського й Альбані?

Л и ц а р
Чував. Либонь, вже рушило в поход.

К е н т
Гаразд, добродію. Тепер ходім зо мною,
Прямісінько до короля вас доведу,
А ви його, як ока, тут пильнуйте,
Бо стерегти мені його ще не рука:
Примушує друге, важніше діло
Таїтися. Якщо його доскочу —
Не пошкодуєте, що познайомились зо мною.
Ходімо ж разом відсіля.

Виходять.


ПОСТАНОВА ЧЕТВЕРТА


У галльському стані. Шатро. Увіходять К о р д е л і я, Лікар і галльські вояки.



К о р д е л і я
То він був, він! Недавнечко його
Тут бачили; як море у негоду,
Шпував нещасний він; заквітчаний
Крушиною, жалкою кропивою,
Червоним куколем і польовим горошком,
Усяким бур'яном, що на родючих нивах
Росте і глуше хліб,— він голосно співав
Пісні нестямнії... Шукайте тут його!
Зашліть в степи цілісінькую сотню
Людей, хай нишпорять усюди,
Обшарять кожний кущ і кожную билину,
А щоб знайшли його і привели сюди!

Декілька вояк виходе.
(До Лікаря).
Чи зможеш ти наукою своєю
До розуму його знов повернути?
Як зможеш — то бери собі усе,
Що найдорожчого собі у мене знайдеш.

Л і к а р
Ваше величество! В такій хворобі
Наука рає нам найпершу ліку — сон,
Котрого наш король давно уже не знає.
А щоб заснуть — немало зілля є.
Швиденько зілля те закрити мусе очі,
Що від журби та горенька позбулись сну.

К о р д е л і я
Неба високого цілющії таємні сили!
Ви вилийтесь з моїми слізьми разом
Й допоможіть страждальнику позбутись
Його тяжкого горенька на світі!
Мерщій його, прошу вас, розшукайте,
Щоб він, бува, собі не заподіяв смерті.

Увіходе г о н е ц ь.

Г о н е ц ь
Я з вісткою: усе британське військо
Іде сюди на нас, царице, боєм.

К о р д е л і я
Про це ми знаємо. Назброїлись ми самі
І стрінемо його, як то годиться.
Мій милий батечку! за тебе я вступилась,
За тебе я палючими сльозами
Молила короля, й на сльози ті він зглянувсь.
Гукаючи до зброї, я не слави
Шукати мушу тут, а порива до бою
Одна любов моя до батенька старого,
Одно-єдиноє бажання — заступитись
За ті права його, що сестри занедбали.
Чи швидко-то його я знов побачу
І голос, дорогий мені, його почую?
(Виходе ).

ПОСТАНОВА П'ЯТА


Горниця в Глостеровому палаці. Увіходе Р е г а н а і О с в а л ь д.


Р е г а н а
А військо братове зібралося до бою?

О с в а л ь д
Та вийшло, господарине.

Р е г а н а
Він сам веде?

О с в а л ь д
Укоськали якось, хоча було і важко.
Та за ватажка став не він, а його жінка.

Р е г а н а
У вашім палаці Едмунд з ним не балакав?

О с в а л ь д
Ні, не балакав.

Р е г а н а
А що сестра йому писала?

О с в а л ь д
Про те не відаю нічого, господине.

Р е г а н а
По ділу важному звідси поїхав він.
Погано вчинено, що, виколовши очі
Старому Глостеру, його не прикінчили.
Де він не з'явиться, то тільки жаль здіймає
Та проти нас ненависть людську буде.
Мені здається, що Едмунд поїхав
Затим, щоб над старим змилосердитись —
І прикінчить його та й про ворожії заміри
Розвідати.

О с в а л ь д
Це значить, прийдеться мені
З оцим листом його десь доганяти?

Р е г а н а
Назавтра наше військо виступає.
Зостаньсь до завтрього, бо небезпечний шлях.

О с в а л ь д
Якби було то можна! Герцогиня
Якнайскоріш веліла поспішати.

Р е г а н а
Про віщо їй Едмундові писати?
Хіба не зміг би ти йому повідать
І на словах, що треба передати?
Мабуть, щось є... таке, що треба крити...
Дай прочитать мені її листа. Я дуже
Тобі подякую.

О с в а л ь д
Та я скоріше...

Р е г а н а
Хіба не знаю я, що твоя господарка
Не любе чоловіка? Про це я добре знаю.
Як у послідній раз вона тут пробувала,
То на Едмунда так пасла очима,
Такі йому, знай, бісики пускала!
А ти її полигач... Я все це добре знаю

О с в а л ь д
Полигач я?

Р е г а н а
Не наобум скажу я,
Що ти її полигач — добре знаю.
Й розчовпати тобі пораю ось що:
Мій чоловік помер. Я поєдналася з Едмундом,
Та й те сказать, що більш йому підхожа,
Аніж твоя, немолода вже герцогиня.
Суди ж тепер ти сам, що далі з сього вийде...
Як доведеться де тобі Едмунда стрінуть,
То ти, пожалуста, віддай йому від мене
Цього листа; а герцогині ти порай,
Коли вона про все оце дознає,—
Щоб розумнішою була. Прощай, Освальде.
Та ще тобі додам: велика нагорода
Тому достанеться, хто зрадника сліпого.
Зустрівши, прикінчить. Ти так і знай.

О с в а л ь д
Бажалося б мені сліпого пострічати,
Тоді б побачили усі, за кого руку
І я тягну.

Р е г а н а
Прощай же, друже!

Обоє виходять.


ПОСТАНОВА ШОСТА


Поле неподалеку від Дувра. Увіходе Г л о с т е р і в мужичому уборі Е д г а р д.



Г л о с т е р
Коли ж ми зберемось на тую скелю?

Е д г а р д
Та незабаром. Хіба не чуть, як іти важко?

Г л о с т е р
Здається, наче ми по рівному йдемо.

Е д г а р д
Здається-то воно, а ми збираємось на скелю.
Прислухайтесь, як море гра. О-о, чуєте?

Г л о с т е р
Нічого я не чую.

Е д г а р д
То, бачте, через те,
Що ті ямки, де були очі в вас, болять.
Через те саме ви й недочувати стали.

Г л о с т е р
А може, й так. Мені здається,
Що й голос твій чогось перемінився,
Що ти не так почав балакати тепер,
Як юродивий той балакав.

Е д г а р д
Ви помиляєтесь, добродію. Тільки одежа
В мене друга, а я — той самий.

Г л о с т е р
Ні... краще ти почав балакать.

Е д г а р д
Добродію, добродію!.. Постойте.
Якраз на самий шпиль ми вилізли тепера.
Яке страховище! Аж голова йде круга,
Коли подивишся у ту безодню!
Гайвороння, що то здіймається над нами,
То опускається на саме дно безодні,—
Не більше від хруща здається відсіля.
Он гляньте вниз: якраз на половині
Від верху і до дна хтось висе на верьовці,
Збирає кріп. Гіркий то заробіток!
Той, що збирає кріп, здається сам завбільшки
Із голову свою; а рибалки, що на бережку
Розташувалися, завбільшки з мишенят здаються.
Он барка біля пристані прив'язана стоїть,
Не більшою від човника свого здається,
А човник майорить перед очима,
Мов невеличкий поплавок на неводі в рибалки.
Не досяга сюди і те, як пінявая хвиля
Реве, стрибаючи на гострі камінці,
Розкидані по березі усюди.
Ні, годі вниз дивитися, бо голова
Закрутиться і в очах потемніє
І, чого доброго, опукою туди
Покотишся, у ту страшну безодню!

Г л о с т е р
Ти підведи мене, де сам стоїш.

Е д г а р д
Ке свою руку!.. Не більш як півступня
Зосталося до краю. Якби тепер мені
Посулив хто що є найкращого на світі,
То я не згодився б і півступня зробити.

Г л о с т е р
Аж ось рука моя тобі... Ось другий гаманець,
Візьми його собі. В йому ти знайдеш
Камінчик дорогий, на той камінчик
Повабиться кожнісінький нікчемний старець.
Хай приверта той камінець до тебе
Шанобу божую і ласку знахурів.
Прощай, приятелю! Іди відсюди далі,
Та так, щоб чув і я, що ти відходиш.

Е д г а р д
Прощавайте.
(Видає так, буцім відходе).

Г л о с т е р
Прощай, мій друже!
Хай шастя не мина тебе, душа спасенна!

Е д г а р д
(про себе)
Хоч, може, й гріх воно дурманити сліпого,
Та все ж то робиться задля його спасення.

Г л о с т е р
Боги могучії! я самохіть наміривсь
Покинути тепер цей світ злиденний
І перед вашими очима доконать
Своє велике горенько. Не можу більше я
Змагатись з долею, що ви мені послали!
Якби я лишенько своє ще волочити зміг,
То той недогарок життя мого гіркого
Дотлів би сам собі... Якщо Едгард живий —
Не обійдіть його ви щастям! Прощай, друже!
(Стрибає буцім униз і падає на тому самому місці, обмираючи).

Е д г а р д
Я одійшов, добродію. Прощайте!
А що як страх та прикінчить життя,
Що він його бажає так позбутись?
Якби насправжки був він там,
Де думає, то, певне б, що настав кінець
Усім думкам його й йому самому!
(Підходе до Глостера).
Агов, добродію, живий чи мертвий!
Ось озовись! Він справді може вбитись...
Ні, ні... ворушиться... до пам'яті приходе...
Добродію! Хто ви такий?

Г л о с т е р
Не руш мене!
Спокійно дай мені тепера вмерти.

Е д г а р д
Чи павутина ти, а чи легенький пух,
Чи вітру літнього тихесеньке зітхання?
Дивись, стрибнув з якої високості
І не розбився в дріб'язок, як скаляруща?
Та не розбився ж, ні... Твоє важкеє тіло
Ще дише, бач, не об'юшилось кров'ю,
І забалакати повинний... зовсім здоровий!
Якби з десяток щогл поставити одна на одну,
То, мабуть би, й таким шестом високим
Не досягти туди, звідки скотився ти.
А, бач, живий зоставсь. Це чудасія, брате!
Ну, говори ж мерщій.

Г л о с т е р
Упав я чи не впав?

Е д г а р д
Опукою пустивсь ти з скелі крейдяної!
А високо-то як! Сюди не досягла б
І пісня жайворонкова, якби він заспівав там.
Ось подивись гаразденько!

Г л о с т е р
Нема очей
У мене, щоб дивитися... Невже моє страждання
Не діждеться кінця собі ніколи?
Якби нещасний зміг своєю смертю
Заміри злі лихого горя обдурити
І насміятися над його гордуванням,
То це б задля його була велика втіха!

Е д г а р д
Ке руку!
(Допомагає йому підвестися).
Уставай! Отак!
Вже став на ноги. Почуваєш землю?

Г л о с т е р
Ох, чую я її у себе під ногами.

Е д г а р д
Ну й чудасія, брат. А то балакав хто
З тобою там, на самому вершечку?

Г л о с т е р
То бідолашний чоловік, що розуму позбувся.

Е д г а р д
А мені знизу відсіля здавалося, що в його
Немов два місяці, світились очі в лобі.
І ніс його, та не один, а ціла метка їх,
Як і рогів на голові, крутились
Та роздималися, неначе хвилі в морі.
То певно, що була сама нечиста сила!
Подякуй же, щасливий старче, тим богам,
Що від погибелі спасли тебе якимсь-то чудом,
Що нам його не дано зрозуміти.

Г л о с т е р
Так он воно-то що! Ну, коли так,
То годі скаржитись; терпіти буду лихо,
Поки не виллю усіх сліз і поки доля
Не зглянеться сама й не крикне уостаннє;
«Тепер кінець!..» Тоді й умру спокійно.
Не через віщо ж той, про кого була річ
Й кого я тут приймав за чоловіка,
Одно мені торочив про нечисту силу,
То він мене сюди й привів на скелю.

Е д г а р д
Утихомирся, старче мій, й терпи до краю.
Хто ж се сюди іде?

Увіходе Л і р, кумедно увішаний та обвитий квітками.
Здається, добрий розум
В таку одежу одягтись не попустив би.

Л і р
За те, що наказав я бити гроші,
Що можуть тут вони мені подіять?
На те король я є!

Е д г а р д
Аж серце в'яне,
На його дивлячись!

Л і р
Який не є мистець
На світі чоловік, а він не втне ніколи
Того, що може втять одна природа...
Завербувавсь за гроші ти — бери собі їх!..
Цей лицар у руках трима свій самостріл,
Як пугало оте, що горобців лякає!
Стрільцем тобі довіку тут не бути,
А крамарем, що виміря аршином...
Он, гляньте! миша!., тихше, тихше —
Шматочок смаженого сиру й за очі досить!..
Аж он залізна накожня... Мерщій її подайте,
Великантюзі кину я ув очі нею...
Несіть мерщій сюди гартованії списи!
Літаєш гарно, пташко, ти! Прямісінько в сильце!
Прямісінько в сильце!..
(До Едгарда).
Скажи, пароль який?

Е д г а р д
Пахучий майоран.

Л і р
Проходь собі геть далі!

Г л о с т е р
Цей голос по знаку мені.

Л і р
Ох Гонерілле!
З сідою бородою?! Ви гладили мене,
Мов цуценя, і, гладячи, казали,
Що в бороду мені раніше сідина
Укинулась, ніж виріс чорний волос.
На все, що я казав вам, ви спокійно
Мені базікали: «еге» або співали: «ні».
З того «еге» та «ні» чудна мудрація вродила!
Як промочив кістки мої дрібненький дощ
І наскрізь пронизав холодний вітер,
А грім не слухався мого наказу — гуркотав,—
Тоді тільки допевнивсь я насправжки,
За кого-то вони себе тут видавали...
Ні, не держалися вони свойого слова,
Господарем над ним не захотіли бути!
Казали, буцім я для їх усе на світі,
А як-то очевидячки перед всіма збрехали...
Хай грець мене поб'є, як не збрехали!

Г л о с т е р
Та це ж король! його я пам'ятаю голос!

Л і р
Еге ж, король! Від голови й до п'ят!
Дивись: від погляду мого трепечуть люди...
Сьому я неборакові вину прощаю.
В чому він провинивсь? В якому блуді?
Оже ти будеш жить!.. Хіба повинно
Стинати голову за гріх цей людям?
Авжеж що ні! Он муха й горобець
Без сорому грішать передо мною!..
Нехай панує блуд: он Г л о с т е рів байстрюк
Поводиться із батьком куди краще,
Аніж мої прижитії в законі дочки.
Пануй же, блуде, на світі і нарождай людей,
Бо лицарства багато мені треба!
Дивіться, жінка он стоїть... Сором'язливо очі
Потупила й обличчям видає,
Немов вона з гріхом не зналася ніколи;
Така тихесенька; і голову склоня
Від сорому, як хто тут ненароком
Про женихання людське заговоре...
А подивіться ви, що витворя вона,
Як женихається: ні кіт, ні жеребець
Не порівняються із нею у тих примхах!
Від голови до пояса вони — центаври,
А нижче пояса — охочії повії.
Вся верхня частка тіла їх до стану
Богам призначена, а нижче — сатані самому!
Там пекло розвело кубло своє палюче,
Там морок звив гніздо лихе смердоти,
Неугасиме огнище пала, і зяє
Сірки смердючої кипуча прірва,
Звідтіль і пошесть на людей пішла по світу
І на кінці безсилля принесла... О ти, гидото!
Ти, приятелю мій, що ліками торгуєш,
Дай мускусу мені хоч невеличку крихту,
Щоб задавить в думках моїх смердоту
Від людського гидкого непотрібства!
Аж ось тобі за те і гроші, на!

Г л о с т е р
Ох, дай мені поцілувати твою руку.

Л і р
Пожди; дай спершу витру я її,
Від неї мертвяком несе.

Г л о с т е р
Отак же!
Розбилося таке чудовне нарождення!
Невже ж такий кінець всьому на світі буде?
Господарю! Чи ви мене пізнали?

Л і р
А як же не пізнать? Твої я очі знаю.
Чого тільки стріляєш ними скоса?
Силкуєшся даремно, підсліпий Купідоне,
Примусити мене кохать кого-небудь на світі.
Ти краще прочитай оцей до тебе виклик,
Поглянь, як він написаний предобре!

Г л о с т е р
Якби за кожну літеру там сонечко стояло,
То і тоді я їх не зміг би розібрати.

Е д г а р д
(про себе)
Якби мені розказував про це хто,
То я б забив тому брехнею баки.
Тепер я бачу сам, що все це правда,
Й вона мені на шмаття серце крає.

Л і р
Читай.

Г л о с т е р
Як зможу я читати,
Коли в мене замість очей порожні ями?

Л і р
Так он воно до чого-то дійшлося:
Нема в тебе очей ні грошей у кишені.
Хоч трудно очам так, зате кишені легко!
Ти бачиш, як тепер на світі все ведеться?

Г л о с т е р
Хоч і не бачу я, а добре почуваю.

Л і р
Чи ти, бува, не зсунувсь з глузду, друже?
І без очей тепер усяке баче,
Що в світі коїться. Нащо тепера очі,
Коли замісто їх служити будуть уха?
Он глянь, дивись, як той суддя-дряпіка
Над злодіякою нікчемною глузує.
А я тобі шепчу на ухо, слухай:
Постав на місце одного другого
Та й одгадай, хто тут суддя, хто злодій?
Ти, певне, бачив, як на старця бреше
Хазяйськая собака?

Г л о с т е р
Доводилося бачить.

Л і р
І старець як втікає від собаки?
Оце тобі показує найкраще,
Що є таке на світі те владарство:
Й собаки, бач, послухаються люди,
Коли вона як слід слугує службу.
Гей ти, нікчемний стороже-катюго!
За що маніжиш ти оту повію?
Маніж собі ти краще свою спину!
Хіба не ти гріхи із нею коїв,
За які так її тепер катуєш?
А он на шибеницю здирщик тягне
Дурисвіта. Через дірявую одежу
І невеличку плямочку на тілі видко;
Ану підбий одежу добрим хутром,
То і великих плям крізь неї не побачиш.
Прикрий злочинство золотом — то й найгостріша
Сокира суду правого його не візьме —
Одскоче геть і не дряпне, як треба.
А наряди злочинство в лихе дрантя,
То й соломинкою трухлявою дитина
Наскрізь проткне його. Невинний,
Ніхто не винний тут, кажу я!
Я заступлюсь за всіх. Ти так і знай,
Що маю силу я заткнути пельку
Напасникові всякому. Добудь же окуляри
Та й видавай усім, неначе той мудрак,
Що бачиш те, чого углядіти не можна.
Скинь чоботи мені!.. Тягни їх дужче... Так!

Е д г а р д
Яка невидана думок розумних сила
З патяканням безглуздим помішалась!
А все ж таки й крізь темну плутанину,
Знай, пробивається та світе його розум!

Л і р
Як мусиш ти оплакать мене, друже,
Візьми собі мої видючі очі.
Тебе я пізнаю; ти Глостером зовешся.
А все тобі пораю: терпи, друже,
Бо ми усі з плачем на світ родились.
Гаразд ти знаєш се. Як тільки нюхнемо
Повітря свіжого, то зразу починаєм
Пищати та кричать. Ось слухай же мене,
Я буду проповідь тобі казати.

Г л о с т е р
Ох лихо наше, горенько велике!

Л і р
Не встигнем ми на світ сей появитись,
Як зразу скаржитись і плакать починаєм,
Нащо нас привели, задля чого родили?
Щоб дурнями валандатись по світу?
Що то за шапка там? Дивись, яка хороша!
Всіх коней підкувать би нею можна
У стані нашому вояцькому.
Я це наказую зробити... А потім, потім
Підкрадусь до зятів своїх і їм
Смерть заподію. Гей, ріжте їх, шматуйте, бийте!

Увіходе лицар з вояками.

Л и ц а р
Це він, беріть його.
(До Ліра).
Ясний королю!
Коханая ваша дочка...

Л і р
Невже ніхто
Тепер тут не заступиться за мене?
Хіба в полон мене тепер узято?
Це хоче доля зла із мене глузувати!
То коли так, поводьтеся зо мною
Як слід, за це дадуть вам одкупного.
Добудьте Лікаря, ви бачите — мене
У мозок ранено.

Л и ц а р
Ні в чому тут
Не буде вам, королю, заборони.

Л і р
Немає помочі. Я сам повинний
Робить усе. Не дивно, що від сього
І чоловік у сіль перевернутись мусе,
З очей своїх садовії лійки поробе
І ними поливать почне увосени
Велику кіптягу.

Л и ц а р
Ясний королю!

Л і р
Як той жених наряджений, помру я
З одвагою у серці. Та що це я волаю?
Ходім! зараз ходім! Всі знайте, що король я!
Ви добре знаєте про це, панове?

Л и ц а р
Аякже, знаємо і послухатись мусим.

Л і р
Ох, ця трухлявая нікчемниця жива ще!
Коли ви хочете заволодіти нею,
То навздогінці їй біжіть якмога,
Бо не догнати вам її абияк!
Ну, гайда ж всі за нею, прудко!
(Утікає. За ним вояки).

Л и ц а р
Таким і лицаря посліднього побачить —
То візьме жаль, на короля ж дивитись —
Так боляче, що і сказать не можна!
Ох, потерпи ще трохи, горомахо,
У тебе є дочка одна, що змиє
На тебе наслане двома другими
Позорище лихе!

Е д г а р д
Привіт вам, пане мій,
І доброго здоров'я!

Л и ц а р
Хай і тобі
Те станеться, чого мені жадаєш.
Що хочеш, голубе?

Е д г а р д
Чи ви, бува, не чули
Чого-небудь про боїще оте,
Що всі його тільки й дожидають?

Л и ц а р
Що буде січа тут і їй повинно бути,
То всякий зна, її вже не одвернеш,
Хіба глухий про це не чув нічого!

Е д г а р д
Не прогнівіться, пане мій, як ще вас запитаю,
Чи військо ворогів від нас далеко?

Л и ц а р
Не дуже-то далеко і поспіша якмога.
Всі дожидаються найголовнішу силу.

Е д г а р д
Спасибі вам, добродію. Це все, що чутно?

Л и ц а р
Ще чув, що королиха тут. Зосталася по ділу,
А її військо уперед пішло походом.

Е д г а р д
Спасибі вам, добродію ласкавий!

Лицар виходе.

Г л о с т е р
Боги ви милостивії! Молю вас щиро,
Порвіть життя мого гнилую нитку!
Не попустіть лукавому підбити
Думки мої на те, щоб свої руки
Я наложив на себе раніш того,
Ніж ви сього захочете.

Е д г а р д
Амінь!
Твоя молитва дуже добра, старче.

Г л о с т е р
Хто ж це такий зо мною ще зостався?

Е д г а р д
Годованець лихої в світі долі.
Навчило лихо тут мене, як треба
І до чужого прихилятися. Ке руку.
Я доведу тебе до захисту якого.

Г л о с т е р
Спасибі, душе добрая, спасибі.
Нехай віддяче милосердне небо
Тобі добром за твоє тепле серце!

Увіходе О с в а л ь д.

О с в а л ь д
Таке ловись! Оце щаслива стріча!
За голову твою призначена заплата
Не малая. Ця голова безока
Піднять мене повинна геть угору.
Пригадуй же мерщій гріхи свої усякі,
Старий лукавий зраднику!
(Вихоплює меча).
Меч напоготові,
Щоб прикінчить життя твоє погане.

Г л о с т е р
Тобі бажаю я моїм всім серцем,
Щоб прикінчив життя моє відразу.

Е д г а р д становиться поміж ними.

О с в а л ь д
Це ти, мурляко, мусиш заступиться
За зрадника сього лукавого, лихого,
Що голову його давно оцінували?
Ой, стережись лишень, щоб не досталось
З ним разом і тобі. Геть к бісу руки!

Е д г а р д
Тоді, добродію, прийму свої я руки,
Як знатиму, що він лихого вкоїв.

О с в а л ь д
Одступися, хаме, бо не здрастувати і тобі!

Е д г а р д
Ідіть, добродію, своєю дорогою, не перебаранчайте бідолашним іти, куди їм треба. Якби похвалками мене можна спровадити на той світ, то вже б два тижні тому назад спровадили мене. Не наміряйтеся ж і наближатися до старого, бо побачите, що міцніше: чи ваша голова, чи моя ковінька? Кажу вам прямо у вічі, нічого тут таїтися.

О с в а л ь д
Геть, купа гною!

Е д г а р д
Коли так, то я перелічу ваші зуби, добродію. Будьте ласкаві, виступайте вперед. Мені не страшно вашого меча.

Б'ються. Е д г а р д збиває з ніг О с в а л ь д а.

О с в а л ь д
На смерть забив мене, гидкий ти хаме!
Візьми ж собі оцю мою калитку.
Користуйсь до кінця удачею своєю
І поховай де-небудь моє тіло.
Тільки раніш візьми листа від мене
І віднеси його в британське військо.
До графа Глостера... Ох, смерть моя нежданна,
Се ти прийшла тепер до мене!
(Умирає).

Е д г а р д
Знайома ти мені, слухняная огидо,
Що лихим примхам всім своєї господарки
Ти догоджала так, що її люте серце
Нічого кращого на світі не бажало!

Г л о с т е р
То він помер?

Е д г а р д
Сядь, старче, одпочинь,
А ми пошаримо в його кишенях.
Той лист, що він плескав про його тута,
Напевне що мені в пригоді стане.
Помер насправжки він, і жаль мене бере,
Що від руки моєї смерті він здобувся,
А не від другого кого... Поглянемо ж на лист той.
Відліплюйся мерщій ти, воскова печатко,
Хай не осуде нас за це святая правда!
Бо прочитати те, що пишуть вороги, —
Однаковісінько, що побувать в душі їх.
Напевне, серце їх скритніше від листа.
(Читає).

«Не забувай, про що ми клялися одно одному. Багато випадків ти матимеш його прикінчити. Аби була хіть, то знайдуться час і місце, як се вчинити. Знай, що як він подоліє ворога, то все пропало: тоді в полоні опинюся я і його ліжко стане моєю тюрмою, що не гріє, а пече мене. Вислобони ж мене від тії гидкої печії! В нагороду за це ти займеш його місце. Твоя Гонерілля. Хочеться додати: твоя жінка».

Так ось воно яке, невкрите та стидке
Жіноче потайне жадання!
Вона, бач, замишля убити чоловіка
Свого предоброго й замість його
Присоглаша собі мого братуху.
Отут, у цей пісок зарию я тебе,
Згубо нещасная лихих прелюбодіїв,
А лист твій однесу до герцога самого,
Хай подивується! То щастя його буде,
Що разом він дозна про смерть твою,
Поганий зводнику, й про те, що у листі
Сьому написано.
(Виходе, виносячи трупа).

Г л о с т е р
Король не видержав і спантелику збився.
А от ненависний мені ясний мій розум
Слугує ще і вістки мені носе
Про лишенько моє гірке. Було б далеко краще,
Якби і він пустився берега. Тоді б
Серед думок заплутаних не почував я горя,
А горенько моє не подавало б звістки
Думкам моїм, і я б забув, що я живу ще.

Вертається Е д г а р д. Здалі чутно, як б'ють в барабани.

Е д г а р д
Дай, старче, руку. Ти чуєш, як
Он торохтять отам у барабани?
Ходім відсіль, я одведу тебе
Й припоручу мерщій в надежні руки.

Виходять.


ПОСТАНОВА СЬОМА


Королевський намет у галльському стані. Л і р спить на ліжку; біля його Л і к а р, лицарі і інші слуги. Увіходе К о р д е л і я і К е н т.


К о р д е л і я
Навчи мене тепер, предобрий Кенте,
Чим дякувать тебе за твою вірну службу?
Життя моє, як бачиш сам, коротке,
Що б не зробила я — то все-то буде трохи.

К е н т
Вже тим мені ви, государине, за службу заплатили,
Що так цінуєте мої малі послуги.
Усе, що довелось мені повідать вам,— то правда,
Нічого я ні вбавив, ні прибавив.

К о р д е л і я
Оця твоя простацькая одежа
Нагадує мені про давнє лихо.
Будь ласка, скинь її і нарядися,
Як личить буть тобі одітим.

К е н т
Простіть мене за те, що маю я сказати.
Якщо мене хто-небудь тут признає,
То дуже це моїм думкам зашкоде.
Поки вони не справдяться, царице,
То краще й вам мене не признавать.

К о р д е л і я
Нехай по-твоєму все буде, добрий лорде.
(До Лікаря).
А що король?

Л і к а р
Ще спить, царице.

К о р д е л і я
Ох, вигойте, боги ви милостиві,
Його лиху та тяжкую хворобу,
Накликану неправдою людською!
Зведіть докупи ви розпуджені думки
І угамуйте у душі його страждання,
Що у мале дитя старого повернуло.

Л і к а р
Він вже доволі спав.
Якщо ви хочете,
То ми розбудимо його, царице.

К о р д е л і я
Робіть все те, що рає вам наука
І що, по-вашому, зашкодити не може.
Передягли його?

Л і к а р
Передягли, царице.
Він міцно так заснув, що не проснувся,
Як ми його в друге передягали.

К е н т
Ви, государине, побудьте тута,
А ми його тихесенько розбудим.
На погляд мій, він більш не забунтує.

К о р д е л і я
Побуду, добре.

За коном грає музика.

Л і к а р
Ви станьте ближче,
Музика ж хай придаве дужче.

К о р д е л і я
Мій любий батеньку та серцю милий!..
Ой ти цілющая природи сило!
Змісти в устах моїх свої всі ліки,
Щоб я одним гарячим поцілунком
Змогла утихомирити його страждання,
Що надали йому на старість сестри!

К е н т
О жалісливая та добрая царице!

К о р д е л і я
(нахиляється над батьком)
Якби і не його були сіді ці пасма,
То і вони одні повинні жаль збудити
У серці кожного. Невже ж було то можна
Оцю сідую голову віддати на поталу
Дощеві, громові, огненним блискавицям
І вітру буйному? І не під дощ, а ливень
Заставити тебе ганяти по степу
Із непокритою сідою головою?
Собаку ворога мого, нещасну ту собаку,
Що намірялася мене нізащо покусати,—
І ту пригріла б я в такую ніч лиху,
А ти, мій батеньку, повинний був шукати
Куточка теплого і на гнилій соломі
Одпочивать, мов звір, забутий людьми й небом?
То дивно сталося, що ти позбувся
Одного тільки розуму, а не життя!
Він просипається; балакайте до його.

Л і к а р
Найкраще всього вам до його забалакать.

К о р д е л і я
Як почуваєте себе, ваша величність?
Здоров'я ваше як, королю любий?

Л і р
Ох, не гаразд зо мною ти вчинила,
Що вирвала мене із домовини.
Ти — чистая душа, тобі б тільки на небі
І жити, і літать; а я — сама ти бачиш,
Що я прив'язаний до огняної купи
Й вона розтоплює мої гіркії сльози,
Неначе оливо.

К о р д е л і я
Мене пізнаєте ви,
Королю любий?

Л і р
Авжеж що пізнаю.
Ти дух ясний. Коли ти вмерла?

К о р д е л і я
До розуму він все ще не прийшов.

Л і к а р
Він не проснувся ще. Поки його не рушмо,
Нехай хвилиночку іще спочине.

Л і р
Де був я? Де тепер? Який хороший день!
Умер би від жалю, якби другого довелося
Побачити таким, як я тепер...
Не знаю, що й сказать... Здається, що мої
Це руки... Побачимо, чи справді так...
Одначе чую я, як голка коле тіло...
От лепсько знать, що це таке зо мною?

К о р д е л і я
Королю мій! Погляньте ви на мене,

На голову мою здійміте руки Й благословіть.

Л і р становиться перед нею навколішки.

Нащо, королю,
Свої коліна ви гнете? Ні, се вам не пристало!

Л і р
Молю тебе, не смійся надо мною.
Нещасний я, дурний та вередливий старець.
Вісім десятків літ мені уже минуло
Та ще і з хвостиком... і ні часу-то менше!
А ще до сього я не при своїм умі...
Здається, знаю я тебе.
(Указуючи на Кента).
Й його я знаю...
А все ж собі не йму я віри, бо не знаю,
Не розумію, де се я... Як не силкуюсь —
Не пригадаю, де узялась в мене оця одежа;
Не пам'ятаю, де я був учора ніччю...
Не насміхайтеся ж, прошу вас, надо мною
Бо коли правда те, що я ще чоловік,
То більше правди буде тут у тім,
Що прехороша пані ся — моя дитина,
Моя Корделія...

К о р д е л і я
Так, таточку, вона!

Л і р
Ти плачеш, донечко? У тебе очі мокрі...
Благаю я тебе, не плач. Коли з тобою трута —
Давай мерщій мені, до каплі її вип'ю.
Мене не любиш ти, про це я добре знаю.
Не дивно то, бо твої сестри, доню,
Мене зневажили без всякої причини,
В тебе ж причина є.

К о р д е л і я
Ні, таточку, немає!

Л і р
То це я в Галлії?

К о р д е л і я
Ні, у своєму царстві.

Л і к а р
Ну, заспокойтеся ж тепер, царице.
Як бачите, своє взяли цілючі ліки
І він утихомирився. Тільки не треба
Нагадувать тепер йому про те,
Що він забув. То буде небезпечно!
Ви попросіть його з собою у проходку,
Тільки нічим його вже не турбуйте,
Аж поти не поправиться зовсім він.

К о р д е л і я
Королю! може, ви проходитесь зо мною?

Л і р
З тобою?.. Добре... Пожалій мене,
Благаю я тебе, забудь про давнє,
Прости мені. Старий я став
І розуму позбувсь зовсім на старість.

(Виходе з Корделією. За ними лікар і царедворці).

Л и ц а р
Добродію, чи ви, бува, не чули,
Що Корнуельського либонь убито,
Та ще чудово так?

К е н т
Свята то правда!

Л и ц а р
Хто ж за ватажка став над його військом?

К е н т
Мовляють, Глостерів синок пригульний.

Л и ц а р
А той законний син, що його батько вигнав,
Чи чули,— кажуть, з графом Кентом
В Германію, либонь, удьорили відсіль?

К е н т
Чого не збреше хто?.. А от про що нам треба
Потурбуватися: либонь, британське військо
На нас якмога налітає...
Годиться стрінути його як слід.

Л и ц а р
То буде знатна січа! Прощавайте!
(Виходе).

К е н т
Не довго вже зосталось дожидати
Кінця моїм турботам... Що з їх вийде?
Чи добре, чи лихе — побачим після бою.
(Виходе).

 

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Драматичні переклади: Король Лір