ДРАМАТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ

 

Король Лір

Переклад з Шекспіра

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ


Л і р, британський король.
К о р о л ь Г а л л і ї.
Г е р ц о г Б у р г у н д і ї.
Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й.
Г е р ц о г А л ь б а н і.
Г р а ф К е н т.
Г р а ф Г л о с т е р.
Е д г а р д, його син.
Е д м у н д, теж його син, тільки збоку.
Л і р і в ш т у к а р.
О с в а л ь д, дворецький Гонеріллі.
К у р а н, придворний.
Д і д, Г л о с т е рів підданий.
Л і к а р.
О ф і ц е р п р и Е д м у н д і.
П р и д в о р н и й, прихильник Корделин.
В і с т о в н и к.

Лірові дочки:
Г о н е р і л л я
Р е г а н а
К о р д е л і я

Л и ц а р і, в о я к и, п о с л а н ц і, г о н ц і, ц а р е д в о р ц і і і н ш і.

Коїться у Британії.

 

- СПРАВА ТРЕТЯ -



ПОСТАНОВА ПЕРША


Степ, бур'янами вкритий. Буря, грім і блискавиця. Увіходять Кент і лицар.


К е н т
Хто сновига отут в таку лиху негоду?

Л и ц а р
Той, в кого на душі не краще, чим надворі.

К е н т
Я пізнаю вас. Де ж тепер король наш?

Л и ц а р
Отам блука, лютує на негоду,
Волає до вітрів, що, буйнії, здмухнули
У море піняве навіки нашу землю
І хвилями її покрили, непутящу.
Гука чимдуж, щоб світ перемінився
Або розпавсь зовсім; рве з голови волосся,
А вітри буйнії його ту сідину
Підхоплюють і мчать не знать куди і нащо.
Недужий він, замислив насміятись
І над негодою, й над буйними вітрами.
В таку страшную ніч, коли й ведмідь з берлоги
Не вилізе, коли самого лева
Чи вовка лютого до кістки дощ прониже, —
А він без шапки по степу ганяє
І виклика на боїще страшну негоди силу!

К е н т
Хто ж при йому?

Л и ц а р
Один тільки штукар,
Що, зуби скарячи, турбується даремно
Розвеселить його велике горе.

К е н т
Добродію! Я добре знаю вас
І мушу вам сповірити цікавого чимало.
Ви знаєте, як Герцог Корнуельський
На герцога Альбаню дише?
Та і Альбаня Корнуельському не вистаче в замірах,—
Проте обоє криються і ворожнечу люту
Ховають від людей в своїм лукавім серці.
У їх, як в кожного, кого щаслива доля
Зняла угору високо, прислужників чимало
Лукавих знайдеться, як і вони самі.
Оті прислужники слугують разом
І королеві галльському; слідкуючи за нами,
Доводять потайно йому про все,
Тобто про те, яким немилосердям
Пашать на короля його старшії дочки,
А може, і про те, що наше оце лихо
Початок тільки є невідомого горя.
Одно нестеменно, що військо галльське
З-за моря припливло у наше царство,
Пошарпане незгодою та чварами лихими.
Утаборившись тут, воно вже захопило
Найкращі пристані і розверта до бою
Свої знамена. До вас тепер, мій пане,
Я повертаюся аж ось з якою річчю:
Якщо ймете, добродію, мені ви віри,
То годі вам тут гаятись даремно,
А поспішайте в Дувр, як тільки мога.
Там ви зустрінете такого чолов'ягу,
Що щиро вам подякує за добрі вісті
Про вчинки ті лихі, від котрих королеві
Гірчіше полиню життя тепер здається.
По правді кажучи, я сам значного роду.
Чимало вчивсь та й честі не позбувся
І вас, добродію, приймаю за такого.
От через це тепер до вас і повертаюсь
З оцим проханням.

Л и ц а р
Іншим часом
Я буду ще балакати про це із вами.

К е н т
Чого ж то так? Щоб ви, бува, допевно
Дозналися, що я таке за птиця,
То ось вам гаманець. Сховайте у кишеню.
А як доведеться вам побачити Корделю,
То покажіть ви їй оцей перстеньок.
Вона повіда вам, що я таке насправжки.
Ну, та й година задалась! Ходімо
Шукати короля.

Л и ц а р
Ке вашу руку!
Не додасте нічого більш до того,
Що ви повідали мені отута?

К е н т
Зосталось небагатечко, проте воно важніше
Того, що ви дозналися. Одначе спершу треба
Нам короля нещасного десь розшукати.
Ви йдіть туди, а я — сюди. Хто перший стріне.
То звістку голосом подать повинний.

Розходяться в різні боки.


ПОСТАНОВА ДРУГА

Друга частина того ж степу. Буря не угамовується. Увіходять Лір і штукар.


Л і р
Дми, буйний вітре, дми! Казися, надривайся!
І пузирем здимай свої запалі щоки!
А ви, страшеннії ливні, джерела одімкніте
Й линіть на землю так, щоб на дзвіницях бані
Відразу поховалися під вашою водою!
Швидкі ви, як думки, із сірки блискавиці —
Проводирі того страшного грому!
Трощіте на скіпки дуб'я то височенне,
Паліть ви голову мою сідую!
А ти, не маючий собі припони, громе!
Удар і розплещи в оладок круглу землю,
Розбий оті зразки, в які свої істоти
Природа-мати вилива, і посмали навіки
Насіння те лихе, з якого виростає
Невдячність людськая!

Ш т у к а р
А що, дядечку, свячена вода у сухій хаті, далебі, що краще, ніж оцей ливень під непокритим небом? Знаєш, що, дядечку? Помирився б ти з дочками; в таку ніч мокнути під дощем однаково погано як розумному, так і дурневі

Л і р
Реви мов на живіт, неугомонна буре!
Пали огнем, січи мене дощами!
Цей ливень, грім, ця буря й блискавиця
Усе ж не те, що мої любі дочки.
Тебе я не корю, негодо, за невдячність,
Бо царством я тебе не обдаряв,
Не обзивав тебе дитиною своєю.
Для мене ти — ніщо. То і глумися ж з мене!
Аж ось стоїть перед тобою твій невільник,
Обдурений людьми, недужий старець!
А все ж полигачем лихим тебе я назову
За те, що ти з паскудними моїми дітьми
Назброїлась проти ції сідої голови
І в боїщі нерівнім на неї напираєш
З усії сили... Ох ти, лиха гидото!

Ш т у к а р
Розумна голова у того, хто має свою хату, де можна захистити натомлену голову. Інше діло, як
(співа)
Забандюрилось дурному собі жінку взяти.
Не маючи ані двору, ні без штанів хати;
Тільки нужі набереться з жінкою, небога...
Не одного доводилось бачити такого.
Бо хто тісний чобіт взує на босую ногу,
Замість того, щоб на серці задавити тугу,
Намуле собі мозолі, плачу набереться
І спокій свій розміняє на дурне «здається».
Немає, бач, на світі такої вродливої жінки, щоб не видивлялася у воду на свою вроду і не усміхалася сама до себе.

Увіходе К е н т.

Л і р
Ні, буду терпіти до кінця-краю й слова не пророню більше.

К е н т
Хто тута?

Ш т у к а р
Велика душа і гультяй, або мудрак і дурень.

К е н т
Ви тут, господарю? Кому і до вподоби
Ніч темная, то й той не уподоба
Такої, як оця! І лютий звір здригнеться
Цього страховища й сховається в берлогу.
З того часу, як став себе я пам'ятати,
Зробився вже насправжки чоловіком,
Ніколи ще не учував такого грому,
Такого ревища страшної бурі,
Не бачив я такої блискавиці,
Такого не дощу, а ливню дощового!
Ні, чоловікові знести, се не під силу,
Страшні заводи оці лихого біснування,
Негоди лютої стерпіти він не зможе.

Л і р
Нехай оті всесильнії боги,
Що грізно гуркотять тепер над нами,
Спізнають ворогів своїх і судять!
Тремти, лихий злодюго, що твою
Паскудну душу облягли навкруги
Гріхи затаєні і правий суд за їх
Ще не скарав тебе до сього часу.
Ховайся геть, полита кров'ю руко,
І ти, зламавший присягу, брехуне,
Й ти, гріховоднику гидкий жіночий,
Що видавав себе за добродія!
Тремти, тремти ти тілом так,
Щоб кісточки усі в тобі тріщали!
Затіпайся і ти, розбійнику лукавий,
Що на словах співав, мов на органі,
А на життя другого спокушався!
Затаєні гріхи усього світу,
Розкрийте ви тепер свої затвори
І опрощенія моліть в судді грізного...
За що ж мені це довелось терпіти?

К е н т
Ох лишенько! В таку страшну негоду,
А він ганя невкритий і без шапки!
Королю любий мій! Курінь тут недалеко,
Там хоч лихе, та пристановище ми знайдем
Що вас перехова від лютої негоди.
Сховайтесь ви туди; а я тим часом
Ударюсь знов до палацу отого,
Де зачинилися немилосердні люди,
Що мають серце менше жалісливе,
Ніж камінь той, з якого змурували
Той палац. Недавно я, королю,
Як вас відшукував, туди вже стукавсь,
Та не достукався тоді ані до чого.
Піду я знов туди, і що б не сталось,
А дати вам, королю, захист
Примушу я людей немилосердних.

Л і р
Думки мої, мов клоччя, позбивались.
Ходімо, пахоля. Як ти себе вчуваєш?
Що, змерз? Й мої цокочуть зуби!
Де ж твій курінь, скажи мені, друзяко?
Ти знаєш, що нужда — предобра паніматка:
І казна-що, а видає путящим...
Де ж той курінь? Нещасний мій штукарю!
У мене серденько боліє і за тебе!

Ш т у к а р
(співа)
На все треба лаштуватись,
Щоб в змаганні не дрімать,
З новим лихом помиритись
І терпляче щастя ждать.

Л і р
Правда твоя, дитино. Веди ж мене до куреня. (Виходе з Кентом).

Ш т у к а р
Гарна нічка, якраз задля того, щоб прохолоджувати тих повій, що по улицях никають. Одначе раніше, ніж я піду, трохи попророкую.
Коли до дому божого ти на словах тільки почнеш вчащати,
Коли шинкар почне в горілку воду доливати,
Кравець почне учить шляхетство шити,
А суд не нехристів, а блудників палити;
Коли суддя почне в суді всіх правувати,
То той, хто позичав, — не буде віддавати, —
Коли брехня почне гулять по світу всюди;
Злодюг поміж людьми коли вже більш не буде;
Здирщик соромлячись почне бариш лічити,
Повії й зводниці почнуть до церкви учащати,—
Тоді в моїм краї таке настане —
Жахатися його почнуть усі миряни,
Й хто доживе до того, буде знати,
Що не ногами по землі повинно походжати.
Про все оце колись повіда Мерлін, бо я живу раніше, ніж він народився. (Виходе).

ПОСТАНОВА ТРЕТЯ


Горниця у палаці Глостера. Увіходять Г л о с т е р і Е д м у н д.


Г л о с т е р
Як хочеш знати, Едмунде, — не по душі мені таке люте немилосердя. Коли я почав прохати їх, щоб не забороняли мені захистити від негоди безталанного короля, то вони одказали мені, що я тепер не маю права порядкувати у своєму дворі. Страхають, що довіку будуть гніватись на мене; заборонили мені про його й згадувати, а не то що за його прохати або йому допомагати.

Е д м у н д
Дивної зовсім не по-людському!

Г л о с т е р
Слухай, та тільки не хвались нікому. Поміж герцогами почалась ворожнеча; є дещо й того гірше. Учора вночі одібрав я листа... Про це небезпечно й казати; через те я мерщій сховав його у своїй кімнаті... За те, що вони образили отак короля, їм люто віддячиться... Уже частина галльського війська переїхала через море. Нам повинно стати за короля. Я розшукаю його і допоможу йому. Іди заговори герцога, щоб він бува не помітив, що мене тут немає. Якщо про мене спита, скажи, що я недужий і лежу в постелі. Хоч би мені за це довелося і життя позбутися, — як вони сварилися, — оже я все-таки не кину без запомоги свого старого господаря. Незабаром доведеться нам побачити багато дечого дивного. Через це і прошу тебе, Едмунде, остерігайся! (Виходе).

Е д м у н д
Заказуй ти мені когось остерігаться!
А я тепер до герцога прямісінько піду
Та й розкажу йому про всі твої заміри
І про листа того, що ти його ховаєш,—
Вслужу йому на сей раз вірну службу!
Я певний, що мені за це достанеться все те,
Що доведеться батькові отут втеряти.
Це буде вже найменша нагорода,
Яку повинно одібрать за вірну службу.
Пускайсь, старий, на дно, молодший зірне вгору!

ПОСТАНОВА ЧЕТВЕРТА


Частина дикого степу; на йому курінь. Увіходять Л і р, К е н т і штукар.


К е н т
Аж ось курінь. Сховайтеся в йому, королю,
Бо в таку ніч та під невкритим небом
Не личить швендяти.

Л і р
Геть, відчепись від мене!

К е н т
Королю мій! Прохаю вас, сховайтесь!

Л і р
Здається, хочеш ти на шмаття розірвати
Моє старе поточенеє серце?

К е н т
Мерщій своє я дам пошматувати!
Сховайтеся, предобрий мій королю.

Л і р
Невже ти думаєш, що ця лихая буря,
Що зуб від неї не налуче зуба,—
Велике горенько? Для тебе, може, й горе...
Оже тому, кого мотає гірше лихо,
Й за ухом не свербить оця мала негода!
Ведмедя стрінувши, даси ти, певне, драла!
А от, небійсь, якби перед собою
Ти розлютоване побачив море,
То в саму пащу звірові лихому
Ускочив би, аби куди сховатись!
Коли душа спокійная, то тіло — навпаки:
Воно тоді стає і геть-то сторожке.
Та буря, що реве тепер в душі у мене,
Глушить у їй усе, та тільки не заглушить
Того, що тут так рветься і боліє!..
(Указує на груди).
Ох ти, лиха дитячая невдячність!
Хіба ти не скидаєшся на ті сліпії зуби.
Що руку ту, що добува їм хліба,
Вони, не розбираючи, гризуть, кусають?
Я хочу кари лютої! відплати хочу!..
Не буду більше плакати... В такую ніч
Без пристановища примусити блукати?..
Ви, ливні неба чорного! На мене виливайте
Усі свої потьоки, водоливні!
Я витерплю усе, хоч і в такую ніч,
Як ся — страшна!.. Регано, Гонерілле!
В такую ніч... сідого батька,
Що, вас кохаючи, усе віддав вам?..
Не буду згадувать про це, бо розуму позбудусь...
Мерщій це треба обминати... Буде!

К е н т
Сховайтеся в курінь, королю добрий!

Л і р
Сховайся краще сам у той курінь, друзяко,
Шукай собі в йому, як хочеш, відпочинку.
Лиха негода ця мене тільки одводе
Від того лишенька, що моє серце крає.
А може, заховатися?
(До штукаря).
Іди ти перший,
Моє ти пахоля, старців нікчемних джуро!
Рушай, кажу... Я спершу помолюся,
А потім вже приляжу відпочити.

Ш т у к а р увіходе в курінь.

О, хто б ви не були, нещасні ланці,
Під сю лиху негоду вкриті дрантям
Та злиднями тими, що в кожну дірку
Одежі вашої лихої визирають,
Немов у вікна ті чи у розкриті двері,—
Хто захистить тепер вас, обігріє
В таку страшенну ніч, під сю негоду?
Не думав я про це раніш ніколи!
Учися ж ти тепер, пихо багата,
Дознайся на собі про те, що почуває
Бідота на світі, що їй доводиться терпіти...
Тоді ти їй даси усе, що лишнє маєш,
Примусиш правду полюбить і саме небо!

Е д г а р д
(у курені)
Півтора сажня! Півтора сажня! Нещасний Том!

Штукар вибігає з куреня.

Ш т у к а р
Не йди туди, дядечку, не йди! Там нечиста сила... Ой, рятуйте, рятуйте!

К е н т
Дай мені руку. Що там таке?

Ш т у к а р
Нечиста сила, кажу вам, нечиста сила! Вона завіряє, буцім зовуть її Томом.

К е н т
Хто там гарчить в соломі? Ну, виходь!

Виходе Е д г а р д, одітий, як навіжений.

Е д г а р д
Тікайте відсіля! За мною женеться нечиста сила!.. Крізь колючі тернові гілки віє холодний вітер... Бррр! Іди відігріватися на холодну постелю.

Л і р
Скажи мені, що довело тебе до сього?
Чи не віддав, бува, всього ти дочкам?

Е д г а р д
Подайте що-небудь нещасному Томові. Нечиста сила гоне його через огнище і полум'я, примушує перепливати Річки й чорториї, волоче по багнюках та трясовинах; вона наклада йому ножів під подушку, личаних верьовок на те місце, де стоїть у церкві; підсипала йому в щербу отрути; наслала гордощі в його серце; присилувала його верхи на гнідому коні переїжджати містки в півчетверті завширшки; заказала ганятися за своєю тінню. Хай допоможе тобі небо знайти в доброму здоров'ї усі п'ять сил душі. Бідному Томові холодно!.. Ой, ду-ду, ду-ду, ду-ду! Хай боги захистять тебе від вітру, від надхання лихих зірок, від знахурських чарів!.. Подайте що-небудь бідному Томові! Його, нещасного, мотає нечиста сила! Знайте: я її можу спіймати... Ось тута... і ось тута... і знову: ось тута!

Грім невгаває.

Л і р
Невже то довели тебе до сього дочки?
Ти все віддав їм? Все? кажи!
І нічогісінько не приберіг для себе?

Ш т у к а р
Хіба не бач: він для себе приберіг ганчірку, щоб нам на його голого не було соромно дивитися.

Л і р
Коли то так, то хай лихая пошесть,
Що піднімається з землі туманом
Й розноситься вітрами по всім світу
На кару лютую усяким лиходіям,—
Нехай вона поб'є твоїх недобрих дочок!

К е н т
У його немає, королю, дочок.

Л і р
Мабуть, тобі, підбрехачу, та забажалось смерті!
Хто, як не дочки злючії, його б довів до сього?
Тепер такий, як видно, світ настав вже,
Щоб дітьми рідними одурений тут батько
Не почував ніякого жалю до себе!
Катюзі — й смерть така: на те він народив
На білий світ таке гадюче кодло!

Е д г а р д
Сидів півень на півнячій горі!.. Ку-куріку-у-у!

Ш т у к а р
Від цієї холодної ночі усі, здається, подуріємо або показимося.

Е д г а р д
Стережися нечистої сили, послухайся батька та матері, держися слова, не клепай язиком казна-чого, не лабузнись до законної жінки твого приятеля, не ряди своєї полюбовниці в пишні убори... Томові холодно.

Л і р
Чим ти був раніше сього?

Е д г а р д
Жіночим полигачем, що пишається своїм розумом та серцем. Я завивав волосся у кучері, чіпляв рукавиці на бриль, догоджав ненаситній похоті своєї полюбовниці, учиняв з нею темні гріхи; заклинався кожним своїм словом, байдуже про те, щоб його держатися, а навпаки — необачливо ламав його перед праведним небом. Лягав спати я, думаючи, як би його запобігти жіночої ласки, а вставав, щоб мерщій тієї ласки добути. Любив випити — і геть-то, у кості — тільки ждав пропуску, а полюбовниць мав більше, чим жінок у справжнього турка. Серце у мене було зрадливе, вухо — жадливе, рука — кривава; лінивий я був, як свиня, лукавий — як лисиця, ненажерливий — як вовк, а злючий — як собака або лев тоді, як вони обороняють свою здобич... Стережися, щоб рипучі черевички та шальові шовки не віддали твого бідного серця жінці у неволю, не давай волі своїм ногам переступати поріг того захисту, де проживають повії; держи свої руки геть від жіночих спідниць, а перо не наближай до записних книжок здирщиків, тоді тобі нічого страшитися нечистої сили!.. А все ж, бач, холодний вітер не перестає віяти крізь колюче гілля глоду. А віє він як? У-у-у... Оже ти, дельфіне, мій сину, не забороняй йому. Хай собі дме, хай собі лютує!

Буря невгаває.

Л і р
Краще б тобі було лежать у домовині,
Ніж голе тіло підставлять під сю негоду!
Невже се чоловік? Ось гляньте ви на його,
В чому і перед ким він тута провинився?
Не крав у черв'яка його тонкого шовку,
Не стриг з овець він вовну задля себе
І хутра теплого не одбирав від звіра...
Він нас примушує за себе червоніти.
Гей, приятелю мій! Зостанься ж ти навіки
Тим самим, чим тебе матуся породила,—
Одежею нескрашеним на світі чоловіком,
На двох ногах звіряточком нещасним!
Геть з мене все чуже! Робіть і ви так само!
(Рве на собі одежу).

Ш т у к а р
Оханися, дядечку, що це ти затіяв? Навіщо його роздягатися, коли плавати тут нігде? Якби тепер серед сього степу показався хоч невеличкий огник, то він би був тим, чим бува серце у грудях старого бахура. Воно тепле, наче жарина, тоді як усе тіло у його холодне, немов крига... О-о, гляньте: ось до нас наближається приблудний огник.

Е д г а р д
Це нечиста сила, що зоветься Флібертіджебет. Йому наказано гукати, щоб гасили світло, та нишпорити по землі, поки перші півні не заспівають. Він насилає на людей більма, скошує очі, приставля заячу губу, шкодить пашні, підмішуючи туди ріжків, і, знай, тільки турбується про те, щоб найбільш усього досаждати усьому живому на землі.

Тричі святий Ілько по долині походжував,
Тричі злих відьом із долин випроваджував;
Тричі світ та людей берегти їм наказував
Й своїм словом святим всім чортам не понаджував.
Геть же, відьмо, мерщій звідсіля утікай!

К е н т
Як ся маєте, господарю?

Увіходе Г л о с т е р з ліхтарем.

Л і р
Хто це?

К е н т
Ти хто такий? Кого тобі треба?

Г л о с т е р
Самі ви хто такі? Як вас зовуть?

Е д г а р д
Я бідний Том. Годуюсь я жабами, головастиками, ящірками земляними й водяними, а як нечиста сила у мені розходиться, то заправля страву коров'ячим кізяком; їм я старих пацюків та потоплених собак. П'ю зелену воду з калюжі; мене ганяють батогом від однієї десятини до другої; забивають в колодки, б'ють, саджають у темницю, а раніше у мене було три одежини, шість сорочок, щоб ними прикрити голе тіло; кінь під верх, а з лівого боку шаблюка, щоб нею рубатися.
Незабаром сім літ, уже сьомий минається.
Як отак бідний Том тут щодня наїдається.
Ой, перестань мене катувати, утихомирся. Смолькине, угамуйся, мій мучителю!

Г л о с т е р
І ви, королю, не знайшли задля себе кращих, ніж оце, людей?

Е д г а р д
Нечистий дух теж юнака. Зовуть його Модом, а то ще й Махом.

Г л о с т е р
Які тепер літа лихі настали,
Що діти ріднії проти батьків ідуть!

Е д г а р д
Бідний Том змерз.

Г л о с т е р
Королю любий мій! Ходім до мене.
Не маю більше сили я коритись вашим дочкам.
Хоч і наказано мені заперти перед вами
Ворота дворища мого і вас віддати
Оцій лихій негоді на поталу,
Та сили не стає коритися тому наказу!
Гаразд, що довелось мені вас розшукати,
Ходімо ж, де вас жде тепло і страва.

Л і р
Пожди; дай мені сперше побалакать
Із мудраком оцим.
(До Едгарда).
Скажи мені,
Звідкіль береться грім?

К е н т
Королю любий!
Ви згляньтеся на щирії запросини його —
Ідіть до його.

Л і р
Гаразд, піду. Не клопочися.
Я спершу розпитаюся цього ученого фіванця.
Скажи мені, чому навчався ти?

Е д г а р д
Як злого духа стерегтись; гадюк вбивати.

Л і р
А пошептатись на ушко з тобою можна?

К е н т
(до Г л о с т е р а)
Добродію! просіть його ще раз до себе.
Ви бачите, куди він заїжджає?

Г л о с т е р
Заїхав кожний би туди на його місці!
Хіба не очевидячки бажають йому смерті дочки?
Ох, несподівано тепер згадаєш Кента!
Де то скитається предобра та людина?
Він ще тоді пророкував про все це.
Ти кажеш, буцім наш король кудись-то заїжджає?
А я тобі скажу, що й сам туди простую.
Був син у мене, про його і згадувати страшно,
Недавно то було... ох, як недавно,
Як намірявся він мене із світа зжити!
А я його кохав, мій друже, так нестямно.
Чи другий був на світі такий батько,
Щоб сина так кохав, як я свого гультяя?
Признаюся тобі; від того лиха-горя
Вся голова моя пішла шкереберть!

Буря лютує.

А ніч яка страшна! Ходім мерщій, королю.

Л і р
Простіть, добродію.
(до Едгарда)
Мудраче, філософе!
Ти не цурайся нас, верни за нами.

Е д г а р д
Том змерз.

Г л о с т е р
В курінь мерщій тікай та й грійся там.

Л і р
Ходімо ж всі туди!

К е н т
Нам в інший бік
Повинно завертать, королю наш предобрий!

Л і р
Не згоден я на це. Я з мудраком своїм
Не маю думки розлучаться.

К е н т
(Г л о с т е р о в і)
Добродію! Ви не перечте королеві,
Хай візьме він того нещасного з собою.

Г л о с т е р
Про мене, хай бере.

К е н т
(до Едгарда)
Ходімо з нами.

Л і р
Верни до нас, афінський ти мудраче!

Г л о с т е р
Та здержуйся базікати. Тут треба іти мовчки.

Е д г а р д
А до тії страшенної башти під'їхав Рауленд та як скрикне: «Гай, гой! Геть мерщій звідсіля! Тут несе британською кров'ю!»

Виходять.


ПОСТАНОВА П'ЯТА


Горниця у Глостеровому палаці. Увіходять Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й і Е д м у н д.


Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Я не виїду звідси, аж поки не помщуся.

Е д м у н д
Одного я боюся, герцоге: чого доброго, мене почнуть докоряти за те, що я не слухаюся свого серця, а слухаюся розуму та честі, що мені велять служити вірою і правдою, хоч би прийшлося і проти рідних іти.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Тепер я дознався, що не від злого тільки серця твій брат намірявся звести з світа батька. Твій батько завжди був гидким чоловіком, через те і твій брат замишляв на його.

Е д м у н д
Ох гірка моя доле! Я повинний каятися в тім, що служу правді, стаю за неї. Ось той лист, про який він хвалився. Оцей лист ясно доводе, що батько не тільки прихиляється до Галлії, а вже завів з нею і змовини. Ой боги, боги! яке б було щастя, якби не було на світі проклятої зради або хоч би не мені довелося виводити її на чисту воду!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Ходімо до герцогині.

Е д м у н д
Коли все те, що отут списано, та правда, то не обберемося ми клопоту!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Чи правда то, чи брехня, а ти за це одібрав титулу графа Глостера. Розшукай батька, щоб ми його мусили зразу притягти до суду.

Е д м у н д
(про себе)
Якщо я його запобіжу у той час, коли він упадає біля короля, то це ще більшу збудить неймовірність до його. (Голосно). Ох, як мені не важко змагатися з коханням до батька, оже я все-таки буду вірний до послуги вам.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Вірю тобі, і ти незабаром на собі дознаєшся, що я своєю любовою стану тобі за батька.

Виходять.


ПОСТАНОВА ШОСТА


Горниця в пристройці до Глостерового палацу. Увіходять Г л о с т е р, Л і р, К е н т, штукар і Е д г а р д.


Г л о с т е р
Вибачте за це; а все ж тута краще, ніж під непокритим небом. Горенько, що не моя тут воля, а все ж я поклопочу, щоб вам було ще краще.

К е н т
Від його колишньогось розуму зосталась одна тільки нетерплячість. Хай вам віддячать боги за ваше добре серце.

Г л о с т е р виходе.

Е д г а р д
Луципір кличе мене і завіряє, буцім Нерон удив рибу в чорному озері. Моліться, безвинні люди, та остерігайтеся нечистої сили.

Ш т у к а р
(Лірові)
Дядечку, зроби мені милость, скажи, хто такий божевільний — пан чи мужик?

Л і р
Король! король!

Ш т у к а р
А по-моєму, ні: той мужик, що має сина пана. Бо хто ж, окрім божевільного, попусте, щоб його син виліз раніше, ніж він, у пани, як от попуска оце отой чолов'яга?

Л і р
Хай тисяча ворогів злючих, як гадюки, кинуться на їх і наскрізь простромлять їм груди розпеченими на огнищі списами!

Е д г а р д
Нечиста сила кусає мене за спину.

Ш т у к а р
Божевільний той, хто дума, що вовка можна до двору прилучити, що коняка завжди буде здорова, що можна вірити парубочому коханню або божбі повії.

Л і р
Знайшов ярміс! До суду їх я кличу!
(До Едгарда)
Сідай за старшого, найрозумніший з суддів.
(Штукареві).
А ти, мудрак, що всі закони добре знаєш,
Сідай сюди.

Штукар сіда.

До суду йдіть, лисиці!

Е д г а р д
Дивіться, як вона стоїть й посвічує очима!
Невже ж то ви знамірились, добродійко моя,
У суддів розпалить їх грішнії заміри?
(Співа)
Чом ти, Лизько, та до мене не пливеш?

Ш т у к а р
(перехоплює)
В човні дірка — води в його набереш.
Сором Лизці признатися, від чого
Не допливе до товариша свого.

Е д г а р д
От знову нечиста сила муче бідного Тома солов'ячим посвистом. Хопденс репетує, щоб у Томовому животові опинилося зразу два білих оселедці. Не каркай, чорний вороне! Чим мені тебе задовольнити?

К е н т
Королю! чого ви стоїте, неначе скаменілий?
Приляжте краще на ліжко та відпочиньте.

Л і р
Не клопочись. Раніш від всього подивлюсь я,
Як будуть їх судить. Уводьте свідків.
(Едгардові).
Займай же посаг ти, суддя порядний!
(Штукареві).
А ти, підсудку, сядь сюди — з ним рядом.
(Кентові).
Та й ти не стій, бо й ти судити будеш.

Е д г а р д
Будемо судити по правді.
(Співа).
Спиш ти чи дрімаєш, молодий чабане?
Уже твої вівці чуже жито ганять!
Невелика шкода: тільки візьму пугу —
Зразу вся отара поверне до лугу!
Тпрру-тусь, сірий коте!

Л і р
Ви перше всього кличте Гонеріллю.
Перед поважною я радою заприсягну,
Що вигнала вона із хати стусанами
Бідагу короля, свойого батька.

Ш т у к а р
Наближайтеся сюди, паніматко. Вас зовуть Гонеріллею?

Л і р
Не варто їй зректися свого мення.

Ш т у к а р
Ох, вибачте мені, добродійко, я спершу вас прийняв за складний стілець.

Л і р
Аж ось і друга. Її похмурий погляд
Показує, з якого воску в неї серце.
Під арешт взяти їх! Рушницю ке сюди!
Шаблюку! світло засвітить! Ви зрадили мене,
Судді підкупні! Нащо ви попустили,
Щоб не покарані вони звідсюди вийшли?

Е д г а р д
(про себе)
Хай зглянуться боги на тебе, бідний старче,
І добрий розум при тобі зоставлять.

К е н т
Ох горенько! Згадайте, мій королю,
Скільки разів ви перше вихвалялись,
Що ви не дійдете ніколи до того,
Щоб силу витратить й образи не стерпіти?
Де ж силу ви свою тепер поділи?

Е д г а р д
(про себе)
Не мушу сліз я здержати; під горло підступають,
Як гляну я на його; ще, чого доброго, вони
Мене тут видадуть, покажуть, хто я.

Л і р
Дивіться, скільки цуценят? Цілісінькая зграя!
І Білка, й Рябко, й Любка! і всі, всі гавкають на мене!

Е д г а р д
Том кине їм свою голову, то вони й розбіжаться. Зникніть, йорепудові!
Чи біла, чи чорна у тебе мордяка,
Чи зуби у тебе гостріші гадючих,
Чи горда вівчарська ти будеш собака,
Чи яка приблуда з-під різниць вонючих;
Чи хвіст в тебе куций, а чи волочеться,—
Про мене байдуже! Бо як я погляну —
Стрілою від мене, завивши, помчишся
І більше ніколи не вернешся знову.
Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду! Ходімо на досвітки та на ярмарки у великі городи... Бідний Томе! В твоєму роті ані росиночки.

Л і р
Хай розпанахають Реганині груди і довідаються, чим її серце налите. Хай дознаються, від чого врода робить інше серце таким лютим та немилосердним.
(Едгардові)
Тебе, приятелю, я приймаю у свою сотню; одно тільки — одежа у тебе не до шмиги. Чого доброго, ти скажеш, що це ти одівся так, як перси одягаються, оже все ж краще нарядитися в інше.

К е н т
А тепереньки, мій добрий королю, приляжте отута та спочиньте.

Л і р
(лягає)
Не заводьте тільки гармидеру. Опустіте запони на вікнах. Отак, так! Я завтра ранком повечеряю.

Ш т у к а р
А я опівдні ляжу спати.

Увіходе Г л о с т е р.

Г л о с т е р
Ти, приятелю, тут? А де ж король наш?

К е н т
Він тут, добродію. Не руште ви його.
Бо він зовсім із глузду зсунувсь.

Г л о с т е р
Спасай його мерщій, мій добрий друже!
Бери на руки та спасай, бо я підслухав,
Що на життя його тут замишляють.
Зо мною нари є; ложи на їх і якомога
До Дувру мчи, де жде тебе привіт
Й заступників могучих де ти знайдеш.
Мерщій, кажу, неси відсіль ти короля, Бо як опізнишся хоча на півгодину,
То попрощайсь з життям його й своїм
І інших всіх, хто королеві служе.
Бери ж його й слідкуй мерщій за мною.
Я поводатарів для вас наготував.

К е н т
(дивлячись на Ліра)
А неміч, бач, взяла-таки своє:
Як міцно він заснув. Хай сон підбадьорить тебе
Та заспокоє голову твою недужу!
На добру путь її навряд чи вже поверне,
Хіба щаслива доля допоможе.
(До штукаря)
Ну, штукарю,
Допоможи нести господаря свого, бо не годиться
Тобі від його відставати.

Г л о с т е р
Не забаряйтеся! Мерщій рушайте!

Глостер виходе, а за ним Кент з штукарем несуть Ліра.

Е д г а р д
Як бачиш, що другі, куди від тебе кращі,
Страждають, як і ти, то й лишенько своє
Здається не таким гірким. Самотньому стражданню
Геть шкодять так думки про щастя,
А той, хто ма товариша в нещасті,
Душею злегка горенько усяке переможе.
Те лихо, що мене так гнуло та гнітило,
Зовсім ущухнуло, як довелось побачить,
Що з королем воно отут зробило!..
У його серце батькове на стократ крає,
Та й в мене синове роз'ятрило немало!..
Сховайся ж, Томе, на сей час і знову появися
На білий світ тоді, як добрим людям
Відома стане та брехня, що пущено про тебе,
Й перед очима їх ти мусиш оправдиться.
Хай скоїться що вгодно у сю ніч,
Аби-то довелось спасти нам короля.

(Виходе).

ПОСТАНОВА СЬОМА


Кімната в Глостеровому палаці. Увіходять Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й, Р е г а н а, Г о н е р і л л я, Едмунд і царедворці.


Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Мерщій їдьте до свого чоловіка, герцогине, покажіть йому оцього листа і повідайте йому, що галльське військо перепливло через море і втаборилося у нас. Розшукати зрадника Глостера!

Декілька чоловіка з царедворців виходе.

Р е г а н а
Повісити його зараз!

Г о н е р і л л я
Видавити йому очі!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Як розправитися з ним — моє діло. Ти, Едмунде, проведеш додому нашу сестру. Тобі не варт дивитися на ту кару, яку ми повинні будемо наложити на твого лукавого батька.
(До Гонеріллі)
Порайте герцогові якомога швидше подати гасло до зброї. Те саме зробимо й ми. Наші розумні посланці не забарять нас звістками. Прощавайте, люба сестро; щасливої дороги і вам, графе Глостеру.
Увіходе О с в а л ь д.
Ну, що? Де король?

О с в а л ь д
Вже збув його Граф Глостер відсіля...
Ті тридцять п'ять чи тридцять шість лицарів,
Що всюду короля свого шукали,
Якраз зустрілися у брами замкової
З тими, що короля несли на нарах,
І прилучилися до гурту, а за ними
Декілька графа Глостера прислужників устряло.
І всі мерщій помчалися до Дувру,
Де, хвастались, знайшли собі заступників могучих.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Звели давати коней герцогині.

Г о н е р і л л я
Здорові будьте, герцогу! До зобачення, сестро!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Прощай, Едмунде.

Г о н е р і л л я, Е д м у н д і О с в а л ь д виходять.

Сю мить мені знайти
Старого зрадника, що Глостером зоветься!
Скрутить йому, як злодієві, руки
І привести сюди.

Декілька царедворців виходе.

Хоча без суду
Не маєм права ми скарати його смертю,
Та ми і без суда розправимося з ним.
Може, хто-небудь нас за гнів наш і осуде,
Оже спинить його ніхто уже не зможе.
Хто там? Сам зрадник? Ведіть його сюди!

Слуги уводять Г л о с т е ра.

Р е г а н а
Це він! це він! Невдячная лисиця!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Скрутить йому міцніш сухі його, мов батоги ті, руки!

Г л о с т е р
Що це за знак? Господаря та гості в'яжуть?
За хліб та сіль одплата се? Охаменіться!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Назад скрутіть йому ви руки!

Р е г а н а
Та міцніше!
Ох зраднику гидкий!

Слуги в'яжуть Глостерові руки.

Г л о с т е р
Не зрадник я,
А ти без серця і жалю людина!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Міцніше прикрутіть його он до того стільця!
Юдо-предателю! догадуєшся, за що?

Слуги прив'язують Глостера; Регана вирива з його бороди жмут волосся.

Г л о с т е р
Заприсягнуть богами усіма,
Що личить рвати бороду мою сідую
Тільки тому, хто хиже серце має.

Р е г а н а
І біла борода тебе не захистила
Від зради клятої?

Г л о с т е р
Немилосердна жінко!
Волосся, що ти рвеш із бороди моєї,
Перед людьми посвідчить проти тебе!
В своїй господі — я один господар,
І не пристало вам здіймать на мене руки
За хліб, за сіль мою. Чого вам треба?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Який до тебе лист дійшов із Галлії недавно?

Р е г а н а
Та не затаюйся... Ми знаємо про все!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Які у тебе зговори з тим військом, що недавно
Досталося сюди?

Р е г а н а
Де короля подів ти?
До кого божевільного ти одіслав? Кажи!

Г л о с т е р
В тому листі, що одібрав недавно я,
Були ісписані думки такого чоловіка,
Що він себе до ворогів не прилучав.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Хвостом вертиш?

Р е г а н а
Та брешеш, як собака!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Куди ти короля подів?

Г л о с т е р
Одправив в Дувер.

Р е г а н а
Навіщо в Дувер той? І як ти смів,
Хіба забув наказ наш, тобі даний?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Постій, хай спершу він одкаже,
Навіщо в Дувер короля одправив?

Г л о с т е р
Задля позорища прив'язаний до стовпу,
Терпіти мушу я від вас оцю наругу!

Р е г а н а
Навіщо одіслав його ти в Дувер?

Г л о с т е р
На те, щоб не дивитися, як ти почнеш,
Немилосердная, його старечі очі
Своїми кігтями із лоба видирати
Або сестра твоя його царськеє тіло
Кликами шматувать почне без жалю!
В негоду ту лиху, під той страшенний ливень
Його ви по степу примусили блукати,
Зоставили без захисту в такую ніч,
Коли, здається, пінявоє море
Піднятися хотіло аж до неба
І невеличкої зорі світ потьмарити,
А від його царських старечих сліз
Ночні страховища здавались ще страшніші.
Якби в такую ніч голоднії вовки
Почали вить під ворітьми твоїми,
Ти жаль свій і на їх повинна б обернути!
Здається, дивлячись на муки ті лихі,
Що батькові твойму прийшлось терпіти,
Розм'якло б серце й кам'яне,
Та тільки не твоє, лихе та люте!
Пожди, не бришкай! Я ще доживу,
Ще сподіваюся таки побачить,
Як люта помста покарає
Таких людей, як ви з сестрою!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Даремними себе думками дуриш,
Не попущу, щоб довелось тобі те бачить!
Придержте лиш його міцніше,
Я острогою виколю у його око.
(Виколює йому одно око).

Г л о с т е р
Хто сподівається старечих літ дожити,
Допоможіть тепер мені чим-небудь!
Боги мої! Які вони звірюки!

Р е г а н а
Над невидючим оком видючеє сміятись буде.
Виколи йому й те!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
А що, побачиш помсту?

С л у г а
Охаменіться, герцоге! Я з малих літ служив вам,
І не траплялося мені ніколи ще
Так вірно услужить, як варт тепер служити,
Нагадуючи вам опам'ятатися.

Р е г а н а
А що, собако!

С л у г а
Якби на підборідді в вас та борода була,
Я вирвав би її до волосини! Чого вам треба?

Герцог кидається на його з мечем.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Аж ось чого, невіро!

С л у г а
(вихоплюючи собі меча)
Як так, то жни тепер, що сам посіяв!
(Коле герцога)

Р е г а н а
(до другого слуги)
Давай свого меча!
(Вирива меча у слуги і, заходячи першому слузі ззаду, вгороджує йому меча в спину).
Коли гидка лагуза
Осмілилась на герцога підняти руку!

С л у г а
Ох, смерть моя! Ви, графе, бачите
Одним ще оком,— подивіться,
Яка окошиться на їх ще кара!
(Умирає).

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Щоб не побачив він, про те ми потурбуймось...
(Вириває йому й друге око)
Геть, білії драглі! Світити більше годі!

Г л о с т е р
Все мороком покрилося передо мною,
Темнотою взялось... Де ж ти тепер, Едмунде?
Мій сину! запали в душі своїй лихую помсту
І їм за мене відплати за цю тяжку наругу!

Р е г а н а
Не дуже-то турбуйсь, зрадливая гадюко,
До себе закликать того, хто тебе видав.
Едмунд найперше нам сказав про твою зраду
І, певне, зрадника не буде шкодувати.

Г л о с т е р
Ох, дурень я старий! Виходить, що Едгарда
Оббрехано, що й в думці він не мав
Того, що наплели були про його.
Простіть же ви мені, боги правдиві,
І долю щасную Едгардові пошліть!

Р е г а н а
За браму його випхнути! Нехай він носом
Відшукує дорогу в Дувер... Що з тобою,
Мій любий герцоге?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Бач — рана...
Ходімо відсіля. Безокую гадюку
За браму випхнути; а ту тварюку
На смітник кинути!.. Подай, Регано, руку.
Кров так і цибенить... Погано,
Що це сподіялось задля такого часу.
(Виходе з Реганою).

Слуги одв'язують Глостера і виводять.

П е р ш и й с л у г а
Коли його й надалі щастя не покине,
То байдуже про всі гріхи на світі!

Д р у г и й с л у г а
А як вона ще довго буде жити
Й своєю смертю вмре, то всі жінки тоді
Звірюками поробляться.

П е р ш и й с л у г а
Ходім за графом
І божевільному тому з Бедламу
Накажемо вести сліпого старця,
Куди захоче він. Я знаю, юродиві
На все податливі.

Д р у г и й с л у г а
Іди ти перший,
Я ж льону та яєць піду десь добувати
Та пов'яжу нещасному сліпії очі.
Хай небо праведне старого забороне!

Розходяться в різні боки.



 

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Драматичні переклади: Король Лір