ДРАМАТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ

 

Король Лір

Переклад з Шекспіра

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ


Л і р, британський король.
К о р о л ь Г а л л і ї.
Г е р ц о г Б у р г у н д і ї.
Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й.
Г е р ц о г А л ь б а н і.
Г р а ф К е н т.
Г р а ф Г л о с т е р.
Е д г а р д, його син.
Е д м у н д, теж його син, тільки збоку.
Л і р і в ш т у к а р.
О с в а л ь д, дворецький Гонеріллі.
К у р а н, придворний.
Д і д, Г л о с т е рів підданий.
Л і к а р.
О ф і ц е р п р и Е д м у н д і.
П р и д в о р н и й, прихильник Корделин.
В і с т о в н и к.

Лірові дочки:
Г о н е р і л л я
Р е г а н а
К о р д е л і я

Л и ц а р і, в о я к и, п о с л а н ц і, г о н ц і, ц а р е д в о р ц і і і н ш і.

Коїться у Британії.

 

- СПРАВА ДРУГА -



ПОСТАНОВА ПЕРША


Частина двору при Глостеровому палаці. Ніч. Е д м у н д і К у р а н зустрічаються.

Е д м у н д
Здоров був, Куране.

К у р а н
Доброго здоров'я, добродію. Я зараз від вашого панотця. Приніс йому звістку, що Герцог Корнуельський разом з своєю жінкою Реганою прибудуть сюди сьогодні пізньою вечірньою добою.

Е д м у н д
Чого?

К у р а н
Далебі, не знаю. Ви чули, про що шепочуться люди?.. Певно, що не довідались гаразденько, чи правда то, чи ні та через це і перешіптуються.

Е д м у н д
Я нічого не знаю. А про віщо ж то шепочуться?

К у р а н
Невже ви не чули, що між герцогами Корнуельським і Альбані незабаром може схопитися колотнеча?

Е д м у н д
Не чув нічого.

К у р а н
То, певне, швидко почуєте. Прощавайте, добродію.
(Виходе).

Е д м у н д
Сьогодні на ніч герцог прибуває...
Чого ж ще кращого? Здається, сама доля
Допомагає тим моїм замірам!
Старий сторожі наказав спіймати брата,
Тим часом я на самоті обраю діло...
Дрімати не годиться... Ти, удачо,
Не будь ледачою, а ти, щаслива доле,
Допоможи мені в моїй роботі.
(Гукає).
Братухо, гей! Мерщій сюди! До мене!

Увіходе Е д г а р д.

Е д м у н д
Тікай звідсіль, як хочеш в світі жити.
Де переховуєшся ти, довідався вже батько.
Тікай же, поки ніч,— вона тебе прикриє.
Чи часом ти чого-небудь лихого
Не говорив про герцога? Чогось із жінкою
Сюди він поспіша; до ночі, кажуть, буде.
Чи не казав, бува, про його спірку
Із герцогом Альбані? Ось пригадай лиш!

Е д г а р д
Нікому ані слова.

Е д м у н д
Біда та й не одна!
Чи чуєш, батько йде?.. Ти не здивуй,
Що я з мечем тут стану проти тебе.
Ставай і ти і видавай, буцім рубаєш.
Отак! сміліш! Тепера одступайся!
(Гука голосно).
Та ні, не утечеш! Іди на суд до батька!
Огню сюди мерщій! Скоріш несіте світла!
(Тихо).
Тікай собі чимдуж!
(Кричить).
Огню, кажу, несіть!
(Тихо).
До зобачення, брате, утікай!
Е д г а р д мерщій вибігає.
А тепера
Хоч капельку крові пустити треба з тіла,
Щоб всі побачили, як дуже я рубався,
Як одбивавсь від натиску лихого.
(Злегка коле себе в руку).
Для посміху п'яниці дряпають себе далеко дужче..
(Забачивши Глостера).
Ой батеньку! зостановіться! підождіть!
Хоч малость дайте допомоги!

Убігає Г л о с т е р з слугами й світлом.

Г л о с т е р
Едмунде, де той харцизяка?

Е д м у н д
Він наголо з мечем
Стояв ось тут в темноті і, повертаючись до місяця
Нашіптував йому якісь страшенні речі,
Прохав, молив собі у його допомоги.

Г л о с т е р
Де він тепер?

Е д м у н д
У мене кров з руки тече.

Г л о с т е р
Едмунде! де ж ота звірюка?

Е д м у н д
Побіг туди.
Та марно він всилковувавсь підбити.

Г л о с т е р
Мерщій усі за ним! Мерщій його догнати!

Слуги біжать.

Кого ж він і на що всилковувавсь підбити?

Е д м у н д
Мене, щоб я убив вас, батьку.
Як від гріха сього не одхиляв його я,
Казав йому, що праведні боги
Небесним громом розіб'ють
Ту голову лиху, що замишля на батька;
Доводив, що за гріх пролити кров безвинно
Того, з ким з'єдиночила навіки нас порода,—
Та марно все було: його не одговориш.
А як побачив він, з яким презирством
Я одхиляв його лихі заміри,
Несамовитий мов, меча вхопивши,
На мене кинувся й кольнув у руку.
Тоді вже й я на його ощетинивсь:
За меч вхопивсь. Небійсь, меча злякався!
А може, пригадав, що, як почну гукати,
То люди набіжать,— мерщій у той бік
Полонув він.

Г л о с т е р
Нехай тікає!
Не заховатися йому в цім краї від погоні.
А злапають голубчика, — кінця не довго ждати!
Сьогодні, бач, сюди прибуде герцог,
Заступник наш і покровитель.
Його менням гукну я на все царство,
Що нагороду немалу той матиме від мене,
Хто приведе сюди того харцизу
Й віддасть його до теплих рук катюзі.
Тому ж, хто переховує його, — не животіти!

Е д м у н д
Як відговорював його я від заміру,
А він і слухать не хотів про те нічого,
То я почав йому тоді сваритись,
Що доведу про все кому слід знати,
Тоді він одрубав мені сердито:
«Що мислиш ти своєю головою,
Безправний на світі, байстрюче?!
Невже ти думаєш, що, дивлячись на тебе,
На добрії твої заміри та правдивість,—
Тобі усі так зразу й доймуть віри,
Як я скажу, що це брехня твоя, та й годі?
Хоч би в словах твоїх була святая правда,
А я її не буду признавати!
Хоч би ти показав і лист про це від мене,
То і тоді скажу, що то брехня брехнею,
Усю вину зверну я на твої заміри,
Єхиднеє лукавство та пронирство!
Хіба весь світ на той час з глузду зсуне,
Осліпнуть всі й не запримітять,
Що то тобою тут керує не що інше,
Як хижая жага погріти собі руки,
Коли загину я; користь лихая,
Що заставля тебе так турбуватись
Мерщій мене звести із сього світу!»

Г л о с т е р
То не злочинець се, не виданий ніколи?!
Він хоче одректись і від листа свойого,
Що проклята рука його писала?

Чутно — за коном грають в трубу.

Ти чув? Труба то сповіщає,
Що герцог вже прибув. А задля чого?
Не знаю я. Звелю заперти усі ходи,
Не утече гадюка та від мене!
Повинно — й герцог згодиться зо мною.
Окрім сього, ще розішлю повсюду
Зразки його приміт, щоб на всім царстві
Усякий зміг його признати.
Що ж до добра мого, то після мене
Не поживе його ніхто, як ти,
Мій добрий, мій єдиний сину!

Увіходять Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й, Р е г а н а і ц а р е д в о р ц і

Г е р ц [о г] К о р н у е л ь с ь к и й
Що це таке, добромисливий друже?
Тільки що я прибув сюди, а вже до мене
Дійшли такі чудні, нерадіснії вісті?

Р е г а н а
Як правда то сьому, то найлихіша кара
Буде мала задля пройдисвіта такого!
Як почуваєте себе, добродію мій любий?

Г л о с т е р
Ох государине моя! бодай вже не казати,
Як на шматки метають старе серце!

Р е г а н а
І це ваш син Едгард, хрещеник мого батька?
Він замишляв звести вас з світу?

Г л о с т е р
Ох герцогине! Такий великий сором,
Що краще вже мовчать, коли покрить не можна.

Р е г а н а
Чи не злигався він з отим лицарством,
З тією зграєю, що назбирав мій татко?

Г л о с т е р
Не знаю, господарине... Й подумать страшно!

Е д м у н д
То правда, герцогине; я знаю, він поводивсь
З лицарством тим запанібрата.

Р е г а н а
Чого ж і дивуватися його злочинству!
Певнісінько мені — вони його й підбили
На те, щоб ізвести із світу батька
Та захопить мерщій добро його, а потім
Якнайхутчіш прогайнувати купно.
Сьогодні від сестри я одібрала звістку
Про вчинки отії лихої зграї.
Якщо вони до мене завітають,
То хай вертаються: мене не буде дома.

Г е р ц [о г] К о р н у е л ь с ь к и й
Й мене, Регано, теж не буде.
Я чув, Едмунде, що ти тут панотцеві
Услугував, як син, велику службу?

Е д м у н д
Господарю! я тільки те вчинив,
Що кожний би зробив на моїм місці.

Г л о с т е р
Він сповістив про братові заміри.
Й бажаючи схопить оту звірюку,
Тільки собі доскочив, бачте, лиха:
Он гляньте, як його поранив той луципір.

Г е р ц [о г] К о р н у е л ь с ь к и й
А ви за ним послали навздогінці?

Г л о с т е р
Послав, господарю.

Г е р ц [о г] К о р н у е л ь с ь к и й
І добре, що послали.
Коли його спіймають, то він більше
Не буде дивувать людей своїм злочинством.
Даю вам, графе, мою волю
Усе, що хочете, над ним вчинити.
Тебе ж, Едмунде, наближаєм
До себе ми за твої добрі вчинки
Та за твою прихильність щиру.
Такі прихильники для нас потрібні,
Й на тебе ми складаємо надії.

Е д м у н д
Чи я лихий, господарю, чи добрий,
А вірою і правдою служить вам буду.

Г л о с т е р
Спасибі вам, господарю, за його!

Г е р ц [о г] К о р н у е л ь с ь к и й
Одначе ви не знаєте ще, графе,
Чого оце до вас ми завітали?

Р е г а н а
Так несподівано та ще і ніччю.
Добромисливий Глостере! зібрались
І прибули до вас ми по значному ділу:
Поради маємо у вас прохати.
І батько, і сестра нас сповістили,
Що поміж їх зчинилося розладдя.
На мир звести, здається, краще тута,
Ніж в нас, у палаці. їх посланці
Приїхали сюди і дожидають
Від нас якнайскорішого рахунку.
Старий ви наш та добрий друже!
Забудьте на сей час про своє лихо
Й допоможіть ви нам порадою своєю,
Як найхутчіш се діло розсудити.

Г л о с т е р
Радніший я і серцем, і душею
Зробить усе для вас, ясновельможна пані.
Як дякувати вас, уже й не знаю,
За те, що ви моєї хати не минули.
Прошу ж в господу.

Усі ідуть в палац.

 

ПОСТАНОВА ДРУГА

Перед Глостеровим палацом. З різних боків увіходять К е н т і О с в а л ь д.


О с в а л ь д
Доброго здоров'я, приятелю. Ви не з тутешніх?

К е н т
З тутешніх.

О с в а л ь д
Куди б нам завести коней?

К е н т
А он — у калюжу.

О с в а л ь д
Годі, приятелю, не жартуй.

К е н т
Який я тобі приятель?

О с в а л ь д
Не дуже про це шкода.

К е н т
Якби ти побував у мене в ліпсберійській вівчарні, то пошкодував би, що я тобі не товариш.

О с в а л ь д
Що ж ти маєш проти мене? Я тебе зовсім не знаю.

К е н т
Зате я тебе добре знаю.

О с в а л ь д
За кого ж ти мене приймаєш?

К е н т
За того, що ти й є: за пройдисвіта, прониру, блюдолиза, за падлючого притворщика старця, раднішого начепити на себе зразу хоч три лагузькі каптани; за сторубльову куклу в закаляних шерстяних панчохах; за падлюку, у котрого замість печінки одні вадливі тельбухи; за гидкого сутягу; за скурвого сина, раднішого довіку видивлятися у дзеркало; за ледаря; за дармоїда; за тварюку, що несамовито рветься поживитися усяким сміттям; за ту шкуру, що, догоджаючи усяким бахурам, страшенно хоче зробитися зводником, та, на лихо собі, зостається старцем, блюдолизом, трусливим зайцем та паршивим похідцем червивої собаки; за гидкого виродка, котрого я примушу скавучати на всю пельку, якщо ти замислиш одректися хоч від одного того вчинку, що я зводжу на тебе.

О с в а л ь д
Видко, що ти непевний пройдисвіт, коли зводиш отакі брехні та вигадки на чоловіка, що ні тебе він не знає, ні ти його не знаєш.

К е н т
У тебе, видно, чавун на в'язах замість голови, коли ти одмагаєшся, буцім не знаєш мене? Хіба два дні давно минуло, як я тебе з ніг звалив і побив на очах у короля? Виймай же, волоцюго, з піхов свою шаблю! Дарма, що тепер не день, — місяць світе; а при його сяєві я тебе, безбородого та трусливого поганця, на капусту скришу! Виймай, кажу, щаблю, волоцюго!

О с в а л ь д
Одчепись! Нема в мене ніякого діла до тебе.

К е н т
Кажуть тобі — виймай шаблю, виродку! Я знаю — ти привіз сюди листа з жалобою на короля та й сам тягнеш руку за ту набиту пихою куклу, що нахабою встає проти царського величчя свого батька. Виймай шаблю, пройдисвіте, а то я тебе оцією на шмаття посічу! Виймай же шаблю, тварюко, та обороняйся!

О с в а л ь д
Ой, рятуйте! Тут розбій! Рятуйте!

К е н т
Обороняйсь, трусливе падло! Стій же, гидка тварюко! Я тебе примушу обороняться! (Б'є його).

О с в а л ь д
Розбій! о, рятуйте! Тут забивають людей!

Увіходять г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й, Р е г а н а, Г л о с т е р, Е д м у н д і слуги.

Е д м у н д
Що тута за гвалт? Чого ви зчепились? Розійдіться!

К е н т
Чи не заманулося вам стати на його місце? Становіться — радніший буду вас забавити. Що ж, виймайте шаблюку, безусий юначе!

Г л о с т е р
Що це таке? Чого завелись? Й шаблі наголо?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Якщо вам жити хочеться, то розійдіться!
Бо смерті не мине, хто перший замахнеться!
Чого змагаєтесь?

Р е г а н а
Це посланці сестрин і королевський.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
З-за чого ж ви зчинили бучу тут? Кажіть.

О с в а л ь д
Ваша ясновельможність, я ледве духа переводжу.

К е н т
І не дивно. Бо ти напустив на себе такого цапа, що аж засапався. Труслива гидото! не мати-природа тебе народила, бо вона від тебе зрікається! а кравець, видко, зшив тебе з гидких ганчірок!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Що ти за чудаст такий? Хіба кравець може чоловіка зшити?

К е н т
А вже не хто інший, як кравець! Гончар або маляр, хоч би то було й через дві години, як почали навчатися своєму реместву, не виліпили б його отак гидко.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Скажіть, із-за чого ви почали змагатися?

О с в а л ь д
Ясновельможний! цей старий дурень, що я йому життя подарував, дивлячись на його сіду бороду...

К е н т
Ох ти, незаконнорождена іжице, не потрібна у букварі літеро! Якщо попустите, ваша ясновельможність, я стовчу у ступі оцього пройдисвіта і тим, що від його зостанеться, вимажу помийниці. Ти мене помилував, зглянувшись на мою сідину? Ох ти дохла трясогузко!
Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Цить, старий гріховоднику! Ти, мужича неотесо, здається, не знаєш, де ти і що верзеш отаке?

К е н т
Ні, ясновельможний, знаю. Та коли ж він мене розсердив!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Чого ж ти розпалився так?

К е н т
Того, що цей поганець та при боці
Шаблюку ма, а честі не кохає.
Такі пройдисвіти, що вміють скалить зуби,
Мов пацюки лихі, перегризають
Тендітні ті зв'язки між людьми,
До котрих другі й підступить бояться.
Вони всьому лихому потурають,
Що ворухнеться в серці господарськім;
Радніші у вогонь підлити смальцю,
Як треба, щоб лихе спалахнуло найдужче;
А як повинно крадькома лихе вчинити,
То захолодять кригою палючеє жадання.
Як птиця та — Мартин той риболов,
Свій верне ніс в той бік, де чуть поживу,
Вони ворочають лице своє до вітру,
Що їх господарям користь приносе;
Як собачня чутка, вишукують вони
Той слід, куди пани їх слідкували.
Хай тисячі страшенних виразок
Та болячок лихих покриють їх обличчя!
Що, смішно вам? регочете ви з мене?
Ой гуси, гуси, не прості, а волохаті!
Якби я зуспив вас серед Сурамської долини,
То не додав би я ваги на ваше гоготання —
Лозиною загнав би вас в Кемлот, додому.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Як бачу я, ти, старче, збожеволів.

Г л о с т е р
З-за чого ви погризлися, скажи ти?

К е н т
З-за того, бачите, що світ не знає,
Щоб ще були такі не схожі поміж себе,
Як я й оцей гидкий пройдисвіт.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
За що його пройдисвітом взиваєш?
Перед тобою чим він провинився?

К е н т
Вподобалась мені ця, бачте, образина!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
(указуючи на себе, на Едмунда та Регану)
Тах, як моя? Або його? або її?

К е н т
Не звик держати я, ясновельможний,
Даремно язика у роті за зубами...
По правді кажучи, то на віку своєму
Доводилось мені вбачать обличчя кращі,
Ніж ті, що майорять тепер передо мною.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Як бачу я, то цей із того гурту,
Що як його за правду похвалити,
То він тоді навсправжки починає
Кородитись мужичим грубіянством.
Як бачите, він правду одну знає,
Невтайливий, влестивим буть не хоче,
Що б не було, а правду в вічі ріже!
Як правду прийме хто — користь для його,
А як не згодиться — на те він правдолюбець
Такі пройдисвіти мені відомі:
В їх напускнім патяканні без міри,
У їх отій невтайності огидній
Гніздо звило одно єхидство люте
Та хитрощі гидкі, далеко гидші,
Ніж в двадцяти низькопоклонних дурнів,
Що ввічливістю запобігають ласки.

К е н т
То коли так, добродію, скажу я:
Немало тут вразило мене чоло
Ваше ясне, яснішеє над сонце.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Що ти хочеш сказати?

К е н т
Іншими словами вимовити вам свою думку, бо мої перші речі вам не вподобалися. Добродію, я знаю, що не влесник я і що той, хто обдурював вас своєю показною невтайністю, був, мабуть, завзятий пройдисвіт, яким я, — чим хочте, за це поручуся! —сам не був і ніколи не буду, хоч би ваш гнів і примушував до сього.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
(до Освальда)
Ти чим його тут образив?

О с в а л ь д
Нічим, ясновельможний!
А навпаки було: недавно королеві,
Що він йому вслуговує, притьмом тут заманулось,—
Не за вину мою, а більш по наговору
Його таки, присікатись до мене при йому.
От він собі, щоб догодити королеві,
Бо потура його усяким витребенькам,—
Надумавсь дати запомоги:
Забіг до мене ззаду та й повалив на землю.
Як опинився ж я ото у його лапах,
Тоді й почав мене усяко зобиджати:
Костить мене, насильничать якмога!
Ну, а король, побачивши, почав його хвалити.
Та похвальба його до того засліпила,
Що він і тут з мечем поліз на мене!

К е н т
Послухати тільки оцю трусливую падлюку,
То буде він завзятіше Аякса!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Гей, колодки несіть! Нехай у їх навчиться
Чому-небудь цей шибеник та самохвал.

К е н т
Старий я вже на те, щоб мене вчити.
Коли кому потрібні колодки, то не мені:
Служу я королеві й по його наказу
Прибув до вас — не по своїй охоті.
Як королевого ви посланця в колоди
Тут заб'єте, то будуть усі знати,
Як поважаєте його ви царську милость!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Мерщій сюди колоди! Заприсягнуся я,
Що до півдня у їх його продержу!

Р е г а н а
І тільки до півдня? аж до другої ночі,
А краще як на всю цілісінькую ніч!

К е н т
За що, скажіть? Якби я був собакою
У батька вашого, то й з нею
Ви не повинні так недобре учинити.

Р е г а н а
Ти гірше будеш, ніж його собака!

Приносять колодки.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Цей самохвал з тієї, видно, зграї,
Про котру нам сестра оповіщала?
Підсуньте вище колодки.

Г л о с т е р
(до герц[ога] Корнуельського)
Ясновельможний!
Прохати маю вас: ось не робіть ви сього
Що провинився він, то хай його скарає
За це господар — наш король предобрий.
Тією ж карою, що ви призначили для його
Одних невільників карають за крадіжку
Або за шкоди незначні якії-небудь.
Коли ж до короля та дійде чутка,
Що посланця його ви покарали
Такою карою, то дуже образиться
За це король.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Про те я знаю!

Р е г а н а
Сестра ще більше має права образитись
За те, що посланця її у мене б'ють і лають!
Мерщій його саджайте у колоди!

На Кента надівають колодки.

Ходімо, герцоге!

Виходять.

Г л о с т е р
Хоча мені і шкода
Тебе, нещасного, та нічого не вдієш,—
Така вже герцогова воля. Що наказав він —
Не переч, бо гірш від того буде.
А все ж я мушу ще поклопотать за тебе.

К е н т
Не варт, добродію. Не спав я довго
Та й у дорозі добре притомився,—
Спочину трохи та й почну свистати,
Як сумно стане... Я знаю, що фортуна
До доброго не дуже-то прихильна:
Часом його рядном і мокрим вкриє!
Добраніч вам, добродію, хай буде!

Г л о с т е р
Погано герцог втяв, розсердиться король, я знаю!

(Виходить ).

К е н т
(у колодах)
Ох, добрий мій королю, ти на собі дознаєш,
Як люди із огню у полум'я скакають!
(Виймає листа з-за пазухи).
Зійди, зійди мерщій, яснеє сонце!
Та присвіти мені, щоб зміг я прочитати
Цього листа. Бувають, кажуть, чуда
Над безталанними, як лихо кого вкриє.
Від неї оцей лист, від нашої Корделі.
Де переховуюся я, вона дозналась.
А вже коли вона за нас взялася заступиться,
То маю я великую надію,
Що нам кінця зосталося недовго ждати:
Болячі наші виразки вона загоє швидко.
Втомився добре я, і мої очі,
Притомлені безсонними ночами,
Зовсім злипаються. Закрийтеся ж, яснії,
Щоб не дивитись вам на цю гидку місцину,
Де ночувать прийшлось. Хай буде вам добраніч!
Сліпая доленько! Всміхнися ти до нас
І повернись своїм щасливим боком!
(Засипа).


ПОСТАНОВА ТРЕТЯ

Степ, порослий будяками та бур'яном. Увіходе Е д г а р д.


Е д г а р д
Я чув, яку страшну вину звели на мене
І чим хотять мене скарать за неї.
Спасибі ж тут тобі, мій дуплинастий дубе,
Що ти переховав мене від їх погоні.
Немає пристані, куди б про мене не добігла чутка,
Нема села, ні хутора такого,
В якім не стерегла б мене сторожа.
Доки зумію я вхильнутись від дозорців,
Доти і буду жить. А щоб від їх вхильнутись,
Перевернутись треба у того заброду,
Котрого люди всі жахаються стрівати,
Котрого вбожество та гіркі злидні
З звірюкою лихою порівняли.
Обличчя все своє обмажу калом,
На спину начеплю ганчірку чорну,
На голові зіб'ю волосся в ковтун
І голим тілом буду насміхатись
Над буйними вітрами та дощами.
Я бачив тут не раз, як божевільні,
З Бедламу вирвавшись, кістляві руки
Простромлюють залізними гвіздками,
Спичками гострими себе поколять,
А голову вберуть колючим терном
Або шипшиною її обів'ють
Та й ходять так, щоб привернути
Своїми гидкими на тілі виразками,
Крикливим покликом та божевільним ревом
До себе завжди жалісливе серце
Жінок із хуторів, млинів, загонів...
Таким і я тепер отута стану —
У Тома обернусь чи в Терлігуда,
Як завжди звуть себе ті юродиві.
А все ж вони хоч що-небудь такеє,
А я, Едгард, один тільки— нічого!

(Виходе).

 

ПОСТАНОВА ЧЕТВЕРТА

Перед Глостеровим палацом. Кент спить. Увіходять Л і р, ш т у к а р і л и ц а р.

Л і р
Се дивно, що вони поїхали із дому,
А посланця мого до мене не вернули.

Л и ц а р
Я чув, що вчора в їх і думки не було
Із дому виїздить.

К е н т
(проснувшись)
Поклон тобі низький,
Королю наш, господарю великий!

Л і р
Що це за знак? Чи не глумишся ти
Оцим позорищем?

К е н т
Ох, ні, королю.

Ш т у к а р
Го-го-го! Подивися, які на йому мулячі паволоки надіто! Коней в'яжуть за голову, собак та ведмедів за шию, мавпу за поперек, а людей — за ноги. Коли чоловік придався на ноги легкий, то на їх начіпляють дерев'яні боти, що зовуться колодками.

Л і р
Скажи мені, хто се осміливсь,
Не дивлячись на те, хто ти такий,
Такою карою тебе скарати?

К е н т
Обоє разом: зять твій і дочка

Л і р
Не може бути се!

К е н т
А от же сталось!

Л і р
Кажу тобі, що се не може бути!

К е н т
А от же бач, що це збулося.

Л і р
Ні, ні, не захотять вони такого!

К е н т
А бачиш сам, що захотіли.

Л і р
Заприсягну Юпітером, що ні!

К е н т
А я Юноною заприсягну, що так.

Л і р
Ні, не осмілились вони б цього зробити!
Не забажали б, не змогли, бо гірш розбою
Зневага їх була б тоді до мене!
Ось розкажи мерщій, та не хапайся,
За що й про що мойого посланця
Вони скарали карою, що злодієві личить.

К е н т
Як тільки я прибув до їх у палац,
То впав навколішки і вашого листа
Мерщій до рук подав їм. Не зуспив встати
На ноги я, як другий посланець
Прибув, увесь в поту, прикритий кіптягою,
І, ледве дишучи, пробормотав привіта
Від Гонеріллі до сестри і теж цидулку
Подав до рук їм. Вони взяли
Цидулку ту і зараз прочитали,
На нашого ж листа, що я раніш подав їм,
Вони ніякої уваги не звернули.
Як прочитали лист отой від Гонеріллі,
То зараз слуг кликнули — і на коні!
Мені ж приказано одвіту дожидати,
Як буде зайвий час у їх, а потім,
Сердито глянувши на мене, поскакали.
За ними поспішаючи, я тута стрів ізнову
Того ж таки посланного, що мусив,
Як я догадуюсь, цидулкою своєю
Листові нашому навперейми забігти.
Той посланець та був не хто другий,
Як шибеник, що так зневажив
Ваше величество отам недавно.
Не утаюсь, що від його нахрапу
Зовсім таки мій розум помутився:
Я вихопив мерщій з піхов шаблюку
Й гукнув йому, щоб став зо мною битись.
А він зчинив отут такого гвалту,
Що всі на репет той із палацу сипнули.
Тоді ваша дочка із герцогом обоє
Знайшли, що я один всьому виною,
І от мені сю кару присудили.

Ш т у к а р
Видко, зима ще не минула, коли дикі гуси летять на той край.
(Співа).
В голодранця-батька
І діти сліпі,
В заможного ж дядька
Зовсім навпаки.
Фортуна — повія:
Старцеві сама
Не відчине хвіртки
До щастя й добра.
Жди ж від своїх дочок
Стільки гірких слів,
Що й за рік не злічиш,
Хоч би і хотів!

Л і р
Ой, як то боляче щипа мене за серце
Образа та лиха!.. Осядь же нижче ти,
Моє ти горенько, що підняли угору
Тебе так високо! На самім дні
Тобі повинно буть... Де тепер Регана?

К е н т
У графськім палаці вона, королю.

Л і р
Тут зоставайтеся усі. Піду один я.
(Виходе).

Л и ц а р
А опріч сього ви нічим їх не образили?

К е н т
Нічим. Що воно за знак, що король прибув сюди зовсім з невеличкою жменею прислужників?

Ш т у к а р
Якби тебе забили в колоди за оце саме питання, то було б якраз упору.

К е н т
Чого ж се так, штукарю?

Ш т у к а р
Послати б тебе навчитися розуму у мурав’я! І він знає, що зимою немає роботи. Як зіб'ються з дороги та розшукують її, то всі, опріч сліпих, запобігають допомоги не тільки від очей, а й від нюху; оже з двадцяти сліпих не знайдеться ні одного такого, що скаже зразу, від кого воно так недобре несе. Кинь держатися за велике колесо, як воно котиться з гори униз, бо тільки собі в'язи звернеш. Як розумний чоловік дасть тобі кращу пораду, ніж моя — верни мені мою. Бажав би я, щоб моєї поради слухались одні дурні, бо на те дає її штукар.
Хто за гроші тільки служе,
То такий з його друзяка,
Що як вдаре непогода —
Тебе кине, мов собака,—
З нею сам ти зоставайся
І як знаєш борюкайся!
Хай розумний дає драла,
Я зостануся з тобою,
Бо дурний не обернеться
У пройдисвіта самого.
З пройдисвіта ж, кажуть люди,
Дурня ніколи не буде!

К е н т
Дурню, де ти сьому навчився?

Ш т у к а р
Та вже ж, бевзню, не в колодках сидячи!

Вертається Л і р з Г л о с т е ром.

Л і р
І побалакати зо мною не хотять?
Недужі, бач; втомилися з дороги,
Ніч цілую проїздивши?.. Це все
Брехня одна! Їм, видно, хочеться
Мене зневажити та одкараскатись від мене.
Зараз добудь мені від їх хоч розумнішого відказу!

Г л о с т е р
Королю добрий мій! Ви самі знаєте,
Який палкий буває часом герцог,
Та ще до того він геть-таки упертий:
Як що сказав — то щоб було по його!

Л і р
Прокляття та чума! Розор та нагла смерть!
Що мені з того, що палкий буває герцог?
Мій вірний Глостере! Ти знаєш, що я хочу?
Бажаю з герцогом й дочкою побалакать.

Г л о с т е р
Я зараз їм казав про се, королю.

Л і р
Казав?.. А чуєш ти, що я тобі кажу?

Г л о с т е р
Господарю предобрий мій...

Л і р
Піди скажи,
Що з герцогом король балакати тут хоче;
Що любий батько до дочки прийшов,
Бажаючи із нею побалакать,
І сподівається, що зараз вона вийде...
Казав ти їм оце?.. О кров моя палюча,
Гарячеє зітхання! Ви палкі,
Як і той герцог... Скажи ж йому, палкому...
Ні, ні, постій!.. Він, може, справді хворий?
А звісно, хворому то не зрівнятися з здоровим:
Коли хвороба скрутить душу й тіло,
То чоловік тоді становиться не свій...
Не треба гніватись, а здержуватись треба.
Мені стає досадно, що моя
Палка натура заставляє
Забути те, чим одрізняється здоровий
Від хворого, і хворі витребеньки
Прийма за вчинки дужого. Прокляття!
(Побачивши Кента).
За що його посаджено в колоди? Оце
Одно мені ясує, що їх ота хвороба —
То вигадки одні та напускне притворство!
Мерщій мені його ослобоняйте!
А ти, мій Глостере, до їх піди,
Й скажи моєму зятеві і його жінці,
Що хочу з ними я побачитися зараз.
Іди мені сю мить! Хай вийдуть зараз
Послухати, що буду їм казати!
Бо підведу до їх опочивальні
Я барабанщика та так в забій ударю,
Що аж на той світ залетить їх сон покійний!

Г л о с т е р
Душа моя вчува баталію немалу!
(Виходе ).

Л і р
Ти, гнівом збуджене моє палюче серце.
Не кидайсь так! Хоч трохи угамуйся!

Ш т у к а р
Накажи йому, дядечку, так само, як наказувала куховарка, бгаючи в пиріг живих в'юнів. Вона лупила їх колодочкою по голові та примовляла: «Не звивайтеся, дурні, лежіть тихо». А брат оції самої куховарки так любив свого коня, що й сіно задля його мастив смальцем.

Увіходять г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й, Р е г а н а, Г л о с т е р і ц а р е д в о р ц і.

Л і р
Доброго ранку вам обом.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
І вам, королю!

Кента ослобоняють з колод.

Р е г а н а
Радніша бачить вас, королю-батьку!

Л і р
Авжеж що рада, певне — рада!
Бо якби се була брехня лукава,
То я б тобі тут заспівав такої,
Що зворухнулися б і в домовині
Кістки твоєї матері як непутящої людини!
(До Кента).
Ага! І ти позбувся своїх путів?
Гаразд. Про це ми побалакаємо трохи згодом.
Регано! Ось слухай, що скажу: сестра твоя — гадюка!
(Б'є себе в груди).
Вона, лихая, припустила
Свою невдячність гострозубу
До мого серця і, хворе та недуже,
Клює вона, мов яструб хижий.
Ні, краще не казать про це, мовчати...
Подумай, дочко, з яким серцем!..

Р е г а н а
Ось угамуйтеся. Мені здається,
Що ви, розгнівавшись на неї, прийняли
За щось лихе її зовсім не злі заміри.

Л і р
Що таке?

Р е г а н а
Не віриться мені,
Щоб провинилася сестра так перед вами.
Що, може, косо глянула вона
На лихі вчинки вашого лицарства
І забажала їх угамувати трохи,
То й слід давно приборкати ту зграю.

Л і р
Хай буде трижди проклята вона за це!

Р е г а н а
Господарю! Ви літній чоловік,
Життя ваше до краю вже виходе.
Повинно б вам віддать себе до рук
Таких, що певне знають, що вам треба
При старих літах. На мою думку,
Найкраще б вам було не гаять часу
І зараз же вернутись до сестри,
Покаятись, в чому ви провинились.

Л і р
Мені покаятись, прохати опрощення?
Ну, глянь же, глянь, чи личить така річ
З уст батьківських: «Дитино моя люба!
Я провинивсь перед тобою... Я старий,
Нікчемний став і через те
(становиться навколішки)
Навколішках молю тебе, благаю,
Не залиши мене одежею, постелею, харчами!»

Р е г а н а
Ось годі, батечку. Це личить тільки штукарям.
Верніться краще до сестри.

Л і р
Регано!
Не буть сьому ніколи! Вона, лиха,
На половину збавила моє лицарство,
Гірш, ніж на ворога, дивилася на мене
І наскрізь пройняла своїм гадючим язиком
Моє старе ураженоє серце.
Хай небо праведне, зібравши свої громи,
Розіб'є ними голову її невдячну!
Хай пошесть лютая покруте їй кістки
І мозок в їх отрутою напоє!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Королю! сором вам... Охаменіться!

Л і р
Швидкі, сліпучі блискавки! стрільніть
Прямісінько в її неситі очі!
А ти, важка та мокра паро,
Що ясне сонечко тебе здіймає
Угору високо з озер гнилих та багон,—
Здіймися й покаліч отрутою своєю
Красу її, що нею так вона
Пишається отут... Нехай її обличчя
І тіло білоє гнила болячка зриє,
Прикривши зверху сірим струпом!

Р е г а н а
Боги мої! То ви й мені, королю,
Таких жадань насиплете чимало,
Якщо, бува, розсердитесь на мене?

Л і р
Ні, ні за що тебе, Регано, проклинати.
Душа твоя, предобра й жаліслива,
До зла того ніколи не приткнеться.
Глянь в вічі їй: могла б — ними кров ссала!
А в тебе погляд ласковий, він не пече, а гріє.
У голові твоїй не зарониться думка
Заборонить мені мої забави,
На половину збавити моє лицарство
І уражать мене недобрим словом,
А на кінець всього передо мною
Засунути на міцний засів двері,
Щоб я, бач, не ввійшов бува до неї.
Ти краще, ніж вона, дитино, знаєш,
Як слід дочці поводитись із батьком;
Ти, певне, знаєш, як стеріг я
Твої літа дитячії; ти не забула,
Як треба дякувать, звичайним бути;
І з думки ти не викинеш того,
Що я тобі віддав півцарства.

Р е г а н а
Що ж буде далі, батечку-королю?

Чутно труби.

Л і р
Скажи мені, хто наказав С
лугу мого забить в колоди?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Чиї то грають труби?

Увіходе О с в а л ь д.

Р е г а н а
Сестрині.
Вона мені в листі писала,
Що не забавиться до нас прибути.
(До Освальда).
Ти сам чи з герцогинею приїхав?

Л і р
Ось той пройдисвіт, що пихи набравсь
Від ласки лютої своєї господині.
Іди з очей моїх, поганий хаме!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Чого вам хочеться?

Л і р
Регано, дочко!
Скажи мені, хто в колодки забив
Слугу мого? Ти, певний я, про це не знала...
А це... хто це такий іде сюди?

Увіходе Г о н е р і л л я.

О небо праведне! Якщо в тебе зосталась
Хоч крихта жалю до старих;
Якщо твоя святая воля
Ще прихиляється до тих людей,
Що знають, як коритись й послухатись;
Якщо зостарітись ти маєш думку,—
Прийми ти за своє моє старече лихо
І заступись за мене... Вдар ти громом
По голові оцю лиху гадюку!
(До Гонеріллі).
Невже тобі не соромно дивиться
На бороду мою сіду? Невже, Регано,
Ти подаси їй свою руку?

Г о н е р і л л я
А чом же й не подать? В чому я винна?
То не вина, про яку плещуть тут
Діди нікчемні.

Л і р
Ну да й міцна ж яка
Груднина в мене придалася!
Кажіть мені, хто посадив слугу мого в колоди?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Я, я, господарю. Він так себе держав безпутно.
Що я повинний був наказ віддати
Забить його, безпутного, в колоди,
Хоча годилося б його ще перше покарати.

Л і р
То се, бач, ти скарав його? Се ти?

Р е г а н а
Зовсім заслабли ви, господарю, як бачу,
То ось, щоб знали ви, яка вам моя рада:
На половину поменшіть ви лицарство своє
Та й знову до сестри вертайтесь жити;
А потім, як бува захочете до мене,
То приїздіть. Ви бачите, що я тепер не дома,
Та й дома, батечку, не впорядковано нічого
Задля приїзду вашого.

Л і р
Мерщій вернутися до неї?
А лицарство зменшить на половину?
Ні, ні, не буть сьому, не буть ніколи!
Без пристановища я краще буду жити,
Піду боротися з негодою лихою,
Вовків та сов прийму у товариство
І на собі я звідаю те лихо,
Що тут впада старцям на долю!
Вернутися до неї?! Ой Галлії королю,
Що взяв собі дочку мою найменшу,
Безприданку прийняв ти за дружину,
Перед твоїм, королю, краще троном
Навколішки впаду, як старець той нікчемний,
І гіркими слізьми молити буду
Подарувать мені на прожиття злиденне
Ту дещицю малу, яку послідній джура
У тебе ма!.. Щоб я вернувсь до неї?
Та краще буде вже, як погоджуся я
Запетлюватися в неволю чи стать волом робочим
В цього її прислужника гидкого.
(Указує на Освальда).

Г о н е р і л л я
Як хочете.

Л і р
Молю тебе, я, дочко,
О, не збивай мене ти з пантелику!
Не хочу більш я клопотать тебе, моя дитино.
Не буду бачитись з тобою, зустрічатись,
Прощай!.. А все ж таки мені ти рідна —
Дочка моя, у твоїх жилах не вода,
А кров моя дзюрить-переливає...
Та що це я кажу? Болячка ти лиха
На моїм тілі, що не по волі
Повинен я своєю признавати!
Чиряк ти гнояний, роз'ятреная рана,
Бешиха огняна, що вигнала тебе горою
Кров порчена моя поверху мого тіла!
Ні, лаяти тебе не буду я, дитино,
Хай сором сам, якщо йому так заманеться.
Поб'є тебе, а я його не засилаю
На голову твою... Громовника молить не буду
Спалить тебе огненними стрілами;
Не пожаліюсь Зевсові, несхибному судді,
Що над усім живим свій правий суд він чине...
Якщо ти зможеш — оханись, поки ще час є,—
Зробися кращою... Не без притулку я зостанусь
І у Регани проживу я з сотнею свого лицарства.

Р е г а н а
Ох ні, добродію, постойте трохи.
Не сподівалась ждати вас до себе рано так
І через те не зможу вас прийняти, як повинно.
Послухайтесь сестри, бо хто не гляне
Розумними очима на ваші витребеньки,
То скаже, що ви зостарілись, а через це...
Та сестра краще зна, що діять треба.

Л і р
І це, по-твоєму, Регано, добра рада?

Р е г а н а
А чим же, батечку, вона лиха?
Невже півсотні лицарства вам буде трохи?
Нащо їх більше мать? Мені здається,
Що й п'ятдесят багато дуже.
Однії здержки скільки треба,
А страху всякого чи мало наберешся
Від зграї отакої? Невже здається вам,
Що під оселею одною, де живе
Хазяїнів і розпорядників аж двоє,
Отака сила люду мирно уживеться?
Зовсім це трудно, тату, неможливо.

Г о н е р і л л я
Чом челядь сестрина або моя
Та й вам би разом не служила?

Р е г а н а
І справді, батечку, що так. Якби хто
Не щиро вам служив, на того б ми знайшли управу.
Прохаю, тату, вас, бо я тепер дозналась.
Що небезпечно там, де челяді багато, —
То і прошу: якщо вам заманеться
Прибуть до мене — не беріть з собою
Лицарства більш, як двадцять п'ять,
Бо коли більше візьмете, то нігде буде
Їх розмістить у мене і поневолі я
Повинна буду без пристановища зоставить вас.

Л і р
А я ж усе оддав обом вам, мої дочки.

Р е г а н а
То і гаразд, що це зробили завгодя.

Л і р
Останні літа берегти припоручив обом вам.
Усе добро своє довірив вам на руки,
Собі ж сто лицарів зоставив тільки всього...
А ти мені тепер, Регано, кажеш,
Щоб більше двадцяти п'яти не віз до тебе...
Адже ж ти так сказала?

Р е г а н а
І удруге
Скажу вам тату, що більше 25
До себе я ніколи не прийму.

Л і р
Таке ловись, — що найлютіші стоти
Приймають часом образ чоловічий.
Лихії люди тим себе правують,
Що є від їх другі — іще лихіші,
А це вже немала вага!
(До Гонеріллі).
Вернусь до тебе,
Бо п'ятдесят удвоє більше двадцяти п'яти.
Твоя прихильність якраз буде удвоє більше від її.

Г о н е р і л л я
Слухайте, тату: нащо вам брати
Їх двадцять п'ять чи хоч би й десять або п'ять
Туди, де маєте на старість проживати
І де челядників своїх чимало є,
Де ви їх знайдете удвоє більш, чим треба
Задля послуги вам.

Л і р
О, не торгуйсь з нуждою!
Найбідолашніший у світі старець, і той ма
Серед злиденного життя бідоти
Достаток свій. Дай чоловікові у черк
Всього того, без чого він не зможе обійтися.
То ти життя його тільки зрівняєш
З життям лихим лихої товаряки.
Сама ти, бач, значного роду. Якщо одежа
Тільки на те потрібна, щоб нас гріти,
То ти скажи: нащо тобі здались оті убори,
Коли вони тебе зовсім не гріють?
А щодо справжньої нужди... То — праведноє небо!
Я більше ні об чім тебе тут не благаю,
Та й ждати вже мені нічого не зосталось,
Тільки одно пошли: дай силу ти мені,
Ту силу, щоб я зміг терпіти цю зневагу!
Ви, праведні боги! Ви бачите старого,
Що вік свій звікував, нікчемний став від горя,
Коли дітей моїх назброюєте ви
Стать проти мене, то хоча згляньтесь
На бідкання моє гірке і не робіть
З мене посмішища поміж людьми чужими!
Не дайте ви покірливо зігнутись
Перед образою гіркою моїх дочок!
У серцеві моєму розідміть ви
Велике огнище мого страшного гніву
І слізонькам гірким — жіночій зброї —
Не дайте осрамить мої лицарські щоки!
Ох, стійте ви, відьми без жалю і без серця,
Я задля вас обох ще пригадаю
Таку страшенну помсту — мир жахнеться!
Я вам зроблю... Хоч я гаразд не знаю.
Що я зроблю, а знаю, що від того
Здригнеться світ увесь!.. Постойте трохи.
Ви, певне, тут ждете, що я заплачу?
Ні, плакати не буду я, хоч горе й точе сльози!
А все ж таки — хай серце розірветься —
Не попущу себе я до плачу!

Чутно здалека грім.

Ходім, штукарю мій, я розуму позбудусь!

(Виходе з Глостером, Кентом та штукарем).

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
У палац ввійдемо, бо настає негода.

Р е г а н а
Та палац же малий, у йому не розмістиш
Старого із його усім лицарством.

Г о н е р і л л я
Хай сам на себе ремствує.
Не захотів спокою,
То хай тепер те й пожинає,
Що тут посіяли його старечі примхи!

Р е г а н а
Його самого я з охотою прийму,
А щодо лицарів — то не впущу нікого.

Г о н е р і л л я
Так само, як і я. Куди ж пішов Граф Глостер?

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Пішов він за старим.

Глостер вертається.

Та ось і він.

Г л о с т е р
Немає королівському гніву і кінця-краю!

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Куди ж він чимчикує?

Г л о с т е р
Сам не знаю.
Звелів тільки, щоб осідлали коні.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
То краще вже не боронить. Хай їде, куди знає!

Г о н е р і л л я
Не одговорюйте і ви його, поважний графе!

Г л о с т е р
Та як се можна? Ніч — не за горою;
Находе грім страшний, а кругом всюду
Верстов на десять і куща немає,
Щоб де-небудь сховатись від негоди.

Р е г а н а
Нехай негода та, що божевільні люди
Самі собі накликують, наукою їм стане.
Ворота на запори взять, бо його зграя
Уся як є — з непевних гайдамаків.
Дойма він віри їм і слуха наговорів,
То й підіб'ють його ті розбишаки
Ще на нове якесь безпутне діло.
Нам треба не дрімать, а стерегтися.

Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Твоя, Регано, правда. Краще, графе,
Позамикать ворота всі. Тікаймо ж від негоди!

Виходять.

 

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Драматичні переклади: Король Лір