ДРАМАТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ

 

Король Лір

Переклад з Шекспіра

 

Справа перша

Справа друга

Справа третя

Справа четверта

Справа п'ята

 

 
СПРАВЛЯЮТЬ


Л і р, британський король.
К о р о л ь Г а л л і ї.
Г е р ц о г Б у р г у н д і ї.
Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й.
Г е р ц о г А л ь б а н і.
Г р а ф К е н т.
Г р а ф Г л о с т е р.
Е д г а р д, його син.
Е д м у н д, теж його син, тільки збоку.
Л і р і в ш т у к а р.
О с в а л ь д, дворецький Гонеріллі.
К у р а н, придворний.
Д і д, Г л о с т е рів підданий.
Л і к а р.
О ф і ц е р п р и Е д м у н д і.
П р и д в о р н и й, прихильник Корделин.
В і с т о в н и к.

Лірові дочки:
Г о н е р і л л я
Р е г а н а
К о р д е л і я

Л и ц а р і, в о я к и, п о с л а н ц і, г о н ц і, ц а р е д в о р ц і і і н ш і.

Коїться у Британії.

 

- СПРАВА ПЕРША -



ПОСТАНОВА ПЕРША


Пишна господа в Ліровому палаці.
Входять К е н т, Г л о с т е р і Е д м у н д

К е н т
Здавалося мені, що королеве серце більше прихиляється до герцога Альбані, ніж до герцога Корнуельського.

Г л о с т е р
Так воно здавалося усім. Оже, як поділяли королевство, то вийшло зовсім інше. Королевство поділене так, що не скажеш, яка частина краща від другої: всі однаково порівняні.

К е н т
А це, добродію, ваш син? (Указує на Едмунда).

Г л о с т е р
Я взяв його до себе, щоб вивести у люди. Колись немало раків пік, видаючи за сина; а тепер привик.

К е н т
Як же то се? Не розумію.

Г л о с т е р
А от мати його не то що зрозуміла, а ще й зачала. Зробилася матір'ю раніше, ніж добула собі чоловіка. Гріх скоївся такий!

К е н т
Не пошкодуєш на те, що колись було, коли воно дало такого лицаря.

Г л о с т е р
У мене є ще й другий син — законний; старший від цього. Оже моє серце лежить до їх обох однаково. Хоч цей шибеник і з'явився на світ раніше, ніж його прохали, та, правду кажучи, його мати була дуже добряча людина. Її щире кохання одаряло мене таким щастям, що тепер — хоч-не-хоч,— а треба признавати за свого цього приблуду. Едмунде! ти знаєш цього ясновельможного пана?

Е д м у н д
Ні, добродію, не знаю.

Г л о с т е р
Це граф Кент. Запам'ятай його гаразденько, бо це мій вірний друзяка.

Е д м у н д
(вклоняючись)
Радніший послужити вам, чим зможу.

К е н т
Мені бажалося б сподобати вас, а задля сього нам треба тільки познайомитися ближче.

Е д м у н д
Буду турбуватися запобігти вашої ласки.

Г л о с т е р
Він десять років тинявся по чужих краях, незабаром і знову їде... А ось і король.

Увіходять Л і р, герцоги К о р н у е л ь с ь к и й і А л ь б а н і, Г о н е р і л л я, Р е г а н а, К о р д е л і я і ц а р е д в о р ц і

Л і р
Либонь прибув до нас із Галлії король
Й Бургундії господар — герцог?
Треба їх, Глостере, зустрінути як слід,
А потім привести сюди...

Г л о с т е р
Не забарюсь
Зробить усе по вашому наказу.

Л і р
А ми повідаєм тим часом всім
Заміри наші давні та таємні.
Несіть сюди нам карту королевства!

Приносять карту.

Хай знають всі, що наше царство
Ми поділяємо на рівнії три часті.
Пора літа старі пошанувати,
Пора спочинок дать їм від клопотів!
Нехай молодші нас доложать рук до сього,
А ми, підтоптані, захистившись спокоєм,
Побредемо туди, де бути всім,— до смерті.
Наблизься ж, сину наш, герцоге Корнуельський,
Та й ти, не менше любий наш Альбані.
Послухайте мене: щоб відвернути сварку,
Намірилися ми усім оповістити,
Яку частину царства даємо в придане
За кожною із наших любих дочок.
І Галлії король, й Бургундії господар,
Що за найменшою ввиваються дочкою,
Бажаючи довідатись, кому вона дасть слово,
І через те, спасибі їм, зостались тута
На який час у нас погостювати, —
й вони сьогодні вчують нашу волю.
Ви ж, наші милі дітки, любі дочки!
Ми поступаємось для вас тепер усім
Владарством із його немалою користю.
За вами тепер річ. Повідайте ви нам,
Яка з вас трьох найбільше нас кохає,
Щоб знали ми, як треба наділить
За щире те кохання із вас кожну.
Ти, Гонерілле, старшая, то твоє й перше слово.

Г о н е р і л л я
Королю, батьку наш! Про те, як вас кохаю,
Не вимовити словами. Миліші ви мені
Від сяєва очей, ясного світу й волі.
Що наймиліше в світі є — то ви, наш тату!
Не менш кохаю вас, аніж своє життя
З його утіхами, здоров'я, щастя, вроду
І від людей заслужену повагу щиру.
Навряд коли-небудь кохала так дочка
Свого їй любого, старого батька,
Коханням тим непевним та палким,
Що й дух від його забива, слова німіють;
Нестямний викрик: «Я люблю тебе!»
І крихти не збагне того кохання!

К о р д е л і я
(набік)
Що ж ти, нещасная Корделю, скажеш?
Потай усіх люби, мовчи — та й годі?

Л і р
(указуючи на корону)
Від оції ознаки і до тої
Бери собі в придане, Гонерілле!
Немало лісу темного тут буде
І поля чорного-пречорного, як вугіль.
Цей край перетяли вподовж широкії річки,
А впоперек порізали зелені луки.
Бери ж, кажу, собі сю добру частку царства,
Нехай вона твоя довіку буде
Та діточок твоїх від герцога А л ь б а н і...
Що ж скажеш ти тепер, середня наша дочко,
Ясновельможна пані Корнуельська?
Ану, кажи, Регано.

Р е г а н а
З сестрою ми одного роду,
Цініть же і мене, як і її цінили.
Палка була її та щира мова!
А все ж таки і я додам до неї:
Немає радощів найкращих у житті,
Як вас кохать. Одним отим коханням
Щаслива я й живу ним, милий тату!

К о р д е л і я
(набік)
Нещасна я! що маю їм сказати?
Та ні! Я певна, що моя любова
Щиріше буде їх речей добірних.

Л і р
Тобі, Регано, і твоїм нащадкам
Я призначаю цю третину царства.
Вона н, по ціні, ані по мірі
Не вступе тій, що Гонеріллі спала.
Тепер до тебе річ, найменша наша дочко
Та не мала на старість нам утіхо!
Недаром же вбавають тут на тебе
Король із Галлії, укритої садками,
І господар Бургундії тієї,
Що вславилась своїми черідками,
Не даром дожидаються від тебе слова,
Кому з їх двох дружиною ти станеш.
Кажи ти нам, щоб по твоїй ми мові
Примушені були віддати в придане
Остатнюю, найкращу частку царства.
Що ж скажеш нам, Корделе люба?

К о р д е л і я
Нічого, тату.

Л і р
Як нічого?

К о р д е л і я
Та так, нічого.

Л і р
То й одбереш «нічого».
Ну, ну, кажи вже, не кородься.

К о р д е л і я
Не виректи мені, нещасній, того словом,
Що глибоко таїться в моїм серці.
Я, тату, вас люблю так, як повинна
Дочка любити батька: ні більше, ані менше.

Л і р
Що, що, Корделе? Поправ хоч трохи річ,
Щоб не прийшлось тобі втеряти щастя.

К о р д е л і я
Мій любий таточку! Я всім повинна вам:
Життя мені дали, зростили і навчили,
Як треба в світі жить, поводитись із людьми.
Звичайною за се плачу я вам ціною:
Корюся вам, люблю і поважаю.
Тут сестри завіряли, що одного вас тільки й люблять.
Навіщо ж, коли так, було виходити їм заміж?
Як судиться й мені подати кому слово,
Хай знає той, що візьме за дружину,
Що разом з тим він візьме половину
Від вас мого кохання, ласки і клопотів.
Ніколи заміж я не вийду, тату, так,
Як наказали вам тут старші сестри,
Щоб батька одного тільки любити.

Л і р
І це від серця в тебе йде, Корделе?

К о р д е л і я
Від серця, таточку, від щирого виходе.

Л і р
Така ще молода, а в серці в тебе — крига!

К о р д е л і я
Хоч молода я, тату, та правдива.

Л і р
Правдива, кажеш? Ну, то й хай
Правдивість та тобі в придане буде!
Заприсягнусь святим промінням сонця,
Таємними планидами-зірками,
Що правлять нашим щастям й безталанням;
Заприсягнусь і темнотою ночі,—
Що я зрікаюся тебе навіки!
Заказую тобі кому-небудь хвалитись,
Що ти колись була близька до мене,
Що кров одна з тобою нас ріднила!
Навіки будь ти задля нас чужою.
Знай: лютий скіф чи інший людоїд,
Що з'їсть від голоду свою дитину,
Отак самісінько нам буде до сподоби,
Так буде викликать у нашім серці
Запеклий жаль і любую прихильність.
Як викликаєш їх тепера ти,
Кого я узивав колись дочкою!

К е н т
Предобрий господарю.

Л і р
Цить, Кенте, цить!
Не становися ти між лютим змієм
І тим, хто розбудив його ненависть!
Я більш любив її, ніж старших дочок,
Я сподівавсь старий спокій свій
Віддать на схованку до її серця,
І от, тепер...

(до Корделії).
Геть, геть з очей моїх!
Хай не зазнаю я спокою в домовині,
Якщо збрешу, що навік-віки
Тебе я вирвав геть із свого серця!
Кликніть мерщій сюди гостей моїх поважних —
Короля Галлії й Бургундського владику.
Герцоге Корнуельський й ти, Альбані!
Припоручаю вам користуватись разом
З тими поділами, що дані за жінками,
І тим, що призначавсь сестрі їх меншій!
Нехай їй гордощі, що правдою взиває,
Знайти собі дружину допоможуть.
А вам я разом віддаю із царством
Свої права і все своє владарство,
Зоставивши собі лиш назву королевську
Та королевськії усі титули,
Та сотню лицарства і з сотнею тією
У дочок по черзі я буду проживати.
Царюйте ж ви собі, зяті мої!
Користуйтесь добром усім із царства.
А щоб, се кажучи, ви віри дойняли,
То ось вам знак: беріть і поділіть
Поміж собою сю корону.
(Подає корони).

К е н т
Величний Ліре! Я завжди почитав тебе
За рідного царя, любив, як батька,
І вірним був тобі навік слугою.
Не забував ніколи поминати
Твого мення у молитвах щоденних.

Л і р
Як на луці натягнена вервечка,
То одхились від гострої стріли!

К е н т
Спускай її! Не побоюся я, як нею
Мені пронижеш наскрізь серце!
Душею Кент ніколи не кривив
І через те, що Лір звихнувся з пантелику,
Кривить довіку нею він не буде.
Чи, може, думаєш старою головою,
Що я злякаюся казати правду,
Як задурманили тебе влестиві речі?
То знай, що нею я не поступлюся
Через оте, що ти із глузду зсунувсь.
Ось оханись, прошу, і свою волю
Одсторони від тяжкої неправди.
Життям своїм я поручусь тобі,
Що меншая дочка тебе кохає
Не менше старших твоїх дочок.
Повір мені, що не без серця той,
Хто змалу не навчивсь базікати цікаво.

Л і р
Ні пари з уст, якщо тобі життя ще шкода!

К е н т
Життя своє я завжди підставляв
Під зуби гострії твоїх злочинців;
Не побоюсь його віддати і тепер,
Бо твоє спасіння мені дорожче!

Л і р
То геть з очей моїх!

К е н т
Одумайсь, Ліре!
Й по-давньому не одвертай від мене
Своїх очей.

Л і р
Заприсягнуся Аполлоном!

К е н т
І я отут заприсягнуся ним.
Що ти дурнісінько його морочиш!

Л і р
(хапаючись за меча)
Ой, бунтовливий хаме!

А л ь б а н і і Г е р ц о г К о р н у е л ь с ь к и й
Охаменіться,
Наш королю!

К е н т
Ну, вбий мене!
Вбивай свого ти Лікаря відразу!
Заплатиш знатно тим за його
Своїй хворобі... Переміни, прошу тебе,
Діліжку царства неправдиву.
Бо поки я живий і поки дишу,
Казатиму усім й казати буду:
Недобре ти вчинив, зовсім недобре!

Л і р
Послухай же, бунтарю, упосліднє!
І знай, що це тобі від нас рішуче слово:
Ти замишляв своєю головою
Примусить нас зламати обіцянку,
Чого ніколи ми до сього не робили;
Ти з гордощів неситих намірявся
Перемінити нашу царську волю,
То знай —ми не попустимо такого панібратства!
Вважаючи тільки на твою давню службу,
Ми присуждаємо тобі такую кару:
П'ять днів даймо на те, щоб ти зібрався
З усім своїм гуздром в далекую дорогу;
На шостий день мерщій ти повертай
Свою потилицю до сього краю,
Бо на десятий день як заприміте хто
Твою поношену старечу постать
Посеред нашого — тобі чужого — царства,
То та нещасная хвилина буде
Хвилиною лихої тобі смерті!..
Іди собі! Заприсягну Юпітером самим.
Що не зламаю я ніколи сього слова.

К е н т
Прощай, королю мій! Прощай навіки!
Коли себе таким ти показав,
То я скажу тобі, що воля всюди,
А тут зосталася одна тільки неволя!
(До Корделі).
Правдива дівчино! Хай боги милостиві
Від гіркої неправди заборонять
Твою головоньку розумну та правдиву!
(До Гонеріллі й Регани).
А вам бажаю я справдити усе те,
Що всім ви нам отута наказали.
Нехай кохання те, яким ви завіряли,
Добро з собою й щастя приведе!
Прощайте ж, горді владарі! І в іншім краї
Не зверне Кент з натоптаного шляху!
(Виходе).

Чутно — грають на сурмах. Увіходе к о р о л ь Г а л л і ї і Г е р ц о г Б у р г у н д і ї з своїми ц а р е д в о р ц я м и.

Г л о с т е р
Господарю! ідуть король і герцог.

Л і р
До вас, Бургундський герцоге, я перше всього повертаюсь.
Ви з королем сперечитесь за нашу меншу дочку,
Бажаючи її узяти за дружину.
Як сподіваєтесь за нею взяти посаг,
То раю вам занехтувать про те надію.

Г е р ц о г Б у р г у н д с ь к и й
Господарю! про мене й того буде,
Що ви раніш за нею обіцяли,
Та й самі ви, мабуть, дасте не менше.

Л і р
Еге, поважний герцоге, тоді, як обіцяли,
Вона була ще дорога нам дуже,
А от тепер ціна їй геть упала.
(До Корделії).
Он, бачите, стоїть вона тут перед вами.
Якщо вподобалося вам сухе її обличчя
Та постать миршава, що гнів наш розбудила,
Беріть її, як є,— хай буде ваша!

Г е р ц о г Б у р г у н д с ь к и й
По правді кажучи, немало здивувала
Мене ся ваша річ, ясний королю.

Л і р
Коли, кажу, вона з своїм пороком
Й гіркою нашою зневагою до неї,
Замість приданого, наділена прокльоном
Й навіки-вічнії одринута тут нами,—
Коли усе ж таки вона вам сподобалась —
Беріть її, а хочете — одкиньтесь.

Г е р ц о г Б у р г у н д с ь к и й
Вчуваючи від вас, королю, річ такую,
Не знаю, як на се і погодитись.

Л і р
То, коли так, — одкиньтеся від неї...
Заприсягну усім — я слова не зламаю
Й ніякого приданого не дам за нею.
(До короля Галлії).
А щодо вас, ясний королю, то мені
Бажалося б свою прихильність щиру
Кориснішим чим-небудь ознаймити,
Ніж поєднати вас отут з тією,
Кого я серцем всім зненавидів навіки.
Я раю вам, королю, повернути
До кращого кого свою вподобу,
Одкинувшись від миршавого кодла,
Що за своє соромиться признати
І рідна по крові її родина.

К о р о л ь Г а л л і ї
Чудовно се мені! Ніяк не зрозумію,
Щоб та, кого ви так кохали,
Взиваючи її утіхою на старість
І найдорожчою всього на світі,—
Щоб та, кажу, вчинила в одну мить
Якийсь страшний нелюдський вчинок
І щирую любов перевернула
У серці батьківськім на ненависть лихую.
Повинна б буть вина її страшенна,
Й кохання вашого вона не варта!
Тільки мені здається неймовірним,
Щоб це все скоїлось отут без чуда.

К о р д е л і я
(батькові)
Мій батеньку! Прохаю в вас одного...
Немає в мене талану такого,
Як в других є,— так красно повідати
Про те, чого і в думці їх немає...
Мерщій я все зроблю, що сплинуло на думку,
Ніж буду всім базікать про заміри...
Тим я тепер прошу вас і благаю —
Повідайте, будь ласка, королеві,
Що ви своє лице від мене одвернули
Не через гріх тяжкий мій перед вами;
Що не вчинила я вини такої,
Щоб так знехаяти себе між людьми;
Не провинилась я і таким вчинком,
Щоб одвернуть від себе вашу уподобу.
Скажіть йому прямісінько у вічі,
Що тим великий гнів ваш заслужила,
Що ні канючливих очей не маю,
Котрі на те одно тільки і здатні,
Щоб випрохать усе, чого їм треба,
Ні влесливих речей не знаю,
Щоб ними обдурить кого на світі,
А як по правді треба вже сказати,
То — на моє велике безголов'я! —
Ся річ моя проста, зате правдива,
Ваш гнів накликала тепер на мене!

Л і р
Бодай на світ ти краще не родилась,
Ніж слухати мені від тебе такі речі!

К о р о л ь Г а л л і ї
Та й тільки-то? Як бачу, то всьому виною
Несміливість її та та звичайна
Дівочая сором'язливість, що не зна,
Як тут поводитись і що коли сказати.
Кажіть же, герцоге, тепер свою ви думку.
Не щире то кохання, як до його
Думки, не поєдночені із ним, налипли.
Кажіть, чи маєте ви думку взяти панну,
Що й без приданого ціни їй не зложити?

Г е р ц о г Б у р г у н д с ь к и й
Коли ясновельможний Лір за нею
Віддасть хоч те, що призначалося раніше,
То я за рученьку Корделію візьму
І наречу дружиною своєю.

Л і р
Заприсягався я анічогісінько не дати
І знов заприсягну, що так воно і буде!

Г е р ц о г Б у р г у н д с ь к и й
(до Корделії)
Ох, шкода мені вас: втерявши батька,
Навряд чи знайдете тепер собі дружину.

К о р д е л і я
Даремно ви турбуєтесь! Коли
Вас вабило до мене не кохання,
А на одно моє придане очі дерли,
То слова я такому не подам!

К о р о л ь Г а л л і ї
Ой прехорошая Корделе, панно!
Позбувшись усього, мені здаєшся ти
Тепер багатшою, аніж здавалась досі.
Яка велична ти, одринута своїми,
Яка принадлива в лихій своїй пригоді!
Від сього часу будь повік моєю.
Якщо добро таке другі не цінять,
То я беру його собі на схову.
Величнії боги! ви диво учинили:
Від того, що її усі негують,
У серденьку моїм спалахнуло кохання!
(Лірові)
Королю! я беру собі твою бездольну дочку,
Зроблю з неї царицю над собою
Та над своїм покірливим народом
І прехорошим садом — Галльським краєм.
Тепер ні один з герцогів Бургундських
Її нізащо в мене не одкупить,
Коли не вміли тут її цінити.
Корделе-панно! попрощайсь з своїми.
Хоч обійшлись вони з тобою не по правді,
Та те, що жде тебе в моєму краї,
Далеко буде кращеє від того,
Що тут приходиться тобі покинуть.

Л і р
Бери її мерщій собі, королю!
Такої ми дочки не хочем знати,
Хай нам вона не попадається на очі!
(Корделії).
Мерщій ти їдь відсіль, лихая,
Не жди від нас ні ласки, ні любові,
Нема тобі мого благословення!
Бургундський герцоге! Ходім зо мною.

Труби грають. Лір виходе з герцогами Бургундським, Корнуельським і Альбані; за ними Глос тер і царедворці.

К о р о л ь Г а л л і ї
(до Корделії)
Простися з сестрами.

К о р д е л і я
І з гіркими сльозами.
На вас я кидаю старого батька.
Я добре знаю вас, та як сестрі
Не личить все мені отут казати...
Побережіть його старечі літа,
Бо самі ж ви отут усім хвалились,
Що так кохаєте його безмірно,
То й оправдіть оті свої ви речі.
Ох, знаю я, якби він не залишив
Мене отут прихильності своєї,
То я б йому знайшла спокій далеко кращий.

Г о н е р і л л я
Не вчи ти нас, що нам робить повинно.

Р е г а н а
Краще сама гаразденько навчися,
Як чоловікові своєму догоджати,
Що з жалю взяв тебе до себе.
Ти не хотіла батькові коритись,
То і карайсь тепер за свою вдачу!

К о р д е л і я
Ох, знаю я — настане та година,
Що доведе усім, хто правдою поводивсь,
І голову того покриє сором,
Хто замишляв отут лихе вчинити.
Простіть, сестриченьки! щасливо зоставатись!

К о р о л ь Г а л л і ї
Ходім, Корделе моя люба!

Виходять.

Г о н е р і л л я
Сестро! мені треба побалакати з тобою про важні та близькі нам обом речі. Мені здається, батько ще сьогодні звідсіля виїжджає.

Р е г а н а
Авжеж, і прямісінько до тебе. Поживе у тебе місяць, а на другий — до нас.

Г о н е р і л л я
Ти бачиш, як міниться він та яким вередливим стає від старості, хоч немало сього за ним і раніше водилося. Сестру він завжди любив більше від нас, а тепер, дивися, як знічев'я одкинувся від неї. Дивно! зовсім дивно!

Р е г а н а
Це хвороба, ще іде слідом за його літами. Він, одначе, ніколи не хотів здержувати себе.

Г о н е р і л л я
Як і молодим був, то й тоді ще спалахкував, як порох, тепер на старість ще більше себе не здержує. Прийдеться нам не малу випити від його старечої вередливості.

Р е г а н а
Авжеж! Не раз доведеться бачити такі чудні примхи, як от сьогодні з Кентом учинив.

Г о н е р і л л я
Певно, з Галльським королем він ще буде прощатися. От ми тим часом поєднаймося гарненько. Якщо при його норові та зоставити йому порядкування, то з того поділу царства, що він зробив, зостанеться нам один гіркий посміх та буде велике горе.

Р е г а н а
Треба про це гаразденько подумати.

Г о н е р і л л я
І, не гаючи часу, що-небудь пригадати.

Виходять.

 

ПОСТАНОВА ДРУГА

Горниця в Глостеровім палаці. Увіходе Е д м у н д з листом у руках.


Е д м у н д
Природо! ти моя богине!
Не ослухаюсь я твоїх наказів.
Не попущу я гордовитим людям
Мене добра того тут залишити,
Що й гак було б повинно моїм бути,
Якби я появивсь на рік пізніше
Від рідного мені Едгарда-брата.
Що незаконний я, то що із сього?
Невже за це мене за виродка приймати?
Здається, я стрункий і бадьорний удався,
І на обличчя я не згірш нітрохи
Від тих, кого в законі породили?
За що ж отут над нами гордувати,
За те, що лічимося ми пригульні?
За що ж мені терпіть таку зневагу?
За те, що маю я завзяття більше,
Ніж хирі ті, тендітні нарождення,
Що на долужливім уже ліжкові,
З сном борюкаючись, їх нехотя зачато?
Чому, скажи, братухо мій законний,
Твоїй землі не перейти до мене?
Однаково кохай мене батько,
Як і свого законного Едгарда.
Так голосніше, бач, дзвенить «законний».
Ну, голосніш — то і носись з тим дзвоном!
Як вигадка моя з листом не піде дарма,
То виродок Едмунд заткне за пояс
Прижитого в законі тут Едгарда,
І буде він у розкошах кохатись!
Ой, постарайтеся ж, боги, гарненько
За незаконного свого Едмунда!
(Читає стиха).

Увіходе Г л о с т е р.

Г л о с т е р
Таке тут скоїлось: прогнали Кента,
Короля Галлії страшенно образили...
Сам царства зрікся й, світа не заждавши,
Мерщій відсіль удьорив ніччю...
І все це скоїлось в одну хвилину,
Нежданно так... Се ти, Едмунде?
А що новенького?

Е д м у н д
(ховаючи листа)
Нічого, добродію.

Г л о с т е р
З чим ти так ховаєшся?

Е д м у н д
Я не знаю нічого нового, добродію.

Г л о с т е р
А то що за лист, що ти читав, як я сюди увійшов?

Е д м у н д
Та се так, добродію... нікчемниця.

Г л о с т е р
Навіщо ж ти, так хапаючись, ховаєш в кишеню оту нікчемницю? Уже ж як нікчемниця, то й ховатися з нею нічого. Давай сюди листа. Подивимося! Якщо то справді нікчемниця, то й окулярів не треба буде томити.

Е д м у н д
Вибачте, добродію, це лист від брата. Я його ще не дочитав; оже з того, що довелося прочитати, бачу, що показувати його вам не годиться.

Г л о с т е р
Подай сюди — подивимося!

Е д м у н д
І показати його й не показати — однаково вас образити. На мою думку, це недоладний лист.

Г л о с т е р
Побачимо, подивимося.

Е д м у н д
Мені здається, що цей лист написав брат задля того, щоб мене вивідати.

Г л о с т е р
(читає)
«Неминуча повинність поважати та послухатися старого в найкращі літа нашого віку тільки підлива гіркого полину в наше життя. Вона забороняє нам скористувати заміри молодих літ, бо як надійде старість, то вже не ті думки обляжуть голову. Мені здається, безглуздо потурати старечим витребенькам, що керують нами не через те, що за ними право, а через те, що ми їх слухаємо та коримося їм... Приходь побачитись зо мною; тоді я розкажу тобі дрібніше. Добре б було, якби батько наш заліг спати та й спав, доки я його не розбуджу. Тоді б ти користувався половиною його доходів і був би дорогим і любим братом твого Едгарда…» Що се? Це скидається на якісь непевні змовини. (Читає). «Добре б було, якби батько заліг спати... Тоді б ти користувався половиною його доходів...» І це каже Едгард, мій рідний син? Його рука знялася написати оце? У його голові та серці кохаються отакі думки?.. Як піймав до тебе оцей лист? Хто його приніс тобі?

Е д м у н д
Ніхто мені його не приносив, добродію. Отут-то й хитрощі! Я знайшов його у себе в кімнаті на вікні.

Г л о с т е р
І, на твою думку, се писав Едгард?

Е д м у н д
Якби лист був не такий лихий, я заприсягнув би, що це він писав; а тепер — радніший не 'нняти тому віри.

Г л о с т е р
А нестеменно він писав!

Е д м у н д
Здається, він. Одно тільки варто сказати, що, певне, його серце не водило рукою, як він писав сього листа.

Г л о с т е р
Ніколи він не розмовляв з тобою про це?

Е д м у н д
Зо мною, добродію, ніколи. Одначе доводилося не раз чути, як він хвалився другим, що краще нікчемному старому батькові віддати до рук своє добро дозрілому синові і бути під його доглядом.

Г л о с т е р
Ох ти, пройдисвіте пекельний! Та про це ж він і в листі натякає. Гидке та стидке кодло! Невдячне, ненависне бидло! Ні, він гірше самого бидла! (До слуги). Зараз мені іди та знайди його! Я його заб'ю в колоду! Де ж вона, де ота звірюка?

Е д м у н д
Не знаю, добродію. Якби ви мусили здержати свій гнів до мого брата, аж поти не виявляться всі його заміри, тоді б уже навмисне робили, що знали. А то як скрутите його, а далі виявиться, що помилились в його замірах, то — подумайте — що люди про вас скажуть, та и його одвернете уже навіки від себе. Я радніший душею своєю завірити вас, що писав він оце тільки задля того, щоб вивідати мою любову до вас, добродію, і що ніяких лихих замірів проти вас він не має.

Г л о с т е р
Ти так гадаєш?

Е д м у н д
Якщо ви, добродію, бажаєте правди довідатися, то я зроблю ось як: сховаю вас, а з ним буду розмовляти. Тоді ви самі про все довідаєтесь.

Г л о с т е р
Та невже ж він став отакою звірюкою?

Е д м у н д
Авжеж що ні.

Г л о с т е р
Ох, небо і земле! Замишляти отаке проти батька, що його так щиро кохає! Прохаю тебе, знайди його, Едмунде, і зроби так, щоб він виложив усе, що таїться на його серці! Роби так, як велить тобі твій добрий розум. Я радніший зректися самого себе, аби тільки довідатися правди.

Е д м у н д
Я зараз піду розшукувати його, а як буде усе готове — в ту мить подам звістку до вас.

Г л о с т е р
Недаром же сонце недавно мінилося, а після його і місяць; не віщує оце нам нічого доброго. Учені люди, що висліджують усе це, балакають, що, либонь, воно так і повинно бути. А чого ж воно не минається даром, чого зоставляс глибокі сліди після себе; над любовою глузують, побратимство нехтують; брат іде проти брата; по городах устають чвари, по селах засівається незгода; в палатах один проти одного зло замишляє; навіщо вже таке кревне поєднання, яке повинно бути поміж батьком та сином,— та и його нівечать, нищать?! Нікчемник, що прийняв життя від мене, очевидячки показує, що нам сонце та місяць віщують, і от усі бачать, як устає син на батька! Король іде супротив того, куди його повинно серце хилити, і це знову показує, як батько іде проти радної дитини! Ні, оджили вже ми свої найкращі літа. Що нам доводиться бачити? Пронирство, лукавство, ошукування і самі найдушогубні заміри ганяються за нами до самої домовини і не дають вільно дихнути. Одшукай же мені, Едмунде, отого пройдисвіта. Приложи до того всю свою снагу, вона тобі на лихо не піде... Отак доброродного та правдивого Кента прогнали, зреклися; а вся його вина в тім, що він був чесний та правдивий. І чудно, і дивно! (Виходе),

Е д м у н д
Отже, й бавляться люди отакими забобонами! Як щастя від нашої необережності почне од нас одвертатися, то ми звалюємо усю вину на сонце, на місяць та зорі. Тобто через те ми стаємо нікчемні, що так на роду написано; або чудуємо через те, що небо того хоче; становимося ледарями, злодюгами і дуросвітами від того, що ворожі зірки мають на нас такий вплив; а п'янюгами, брехунами та бахурями зробились від того, що під такою планидою родились; немов справді всі наші пороки наслані на нас кимсь вищим. Усі бахурі свою похітливість скидають на зорі. Батько, бач, мій поєднався з моєю матір'ю під «драконовим хвостом»; а я з'явився на світ під «возом»; через це, мабуть, я і вдався таким немилосердним до людей та розпутним... Все брехня! Такий самий я був би, яким є, і тоді, якби при моєму народженні сіяла сама найясніша з зірок на всьому небосклоні...

Увіходе Е д г а р д.

Ось і Едгард... На ловця і звір біжить!.. Зовсім як кінець у старих кумедіях. Мені приходиться видавати себе за непевного горювальника, що так тяжко зітхає, як ті, кого на ланцюзі прип'яли в Бедламі. Еге, не добро нам віщують оті потьмари... Фа... соль... ля... мі...

Е д г а р д
Що з тобою, брате Едмунде? Чого се ти так тяжко замислився?

Е д м у н д
Думаю, Едгарде, про те, що довелось недавнечко прочитати, тобто об тому, що повинно бути після сонячної потьмари.

Е д г а р д
І оце тебе так турбує?

Е д м у н д
Як же його не турбуватися, коли всі пророкування, на моє нещастя, одно за другим збуваються. Згадай, наприклад, що казали про розладдя поміж рідними, про мор, про голод, про нехтування побратимства, про чвари по царствах, про похвалки та прокльони королеві і його близьким, про недовір'я людське, про те, як виганяють близьких приятелів, про розладдя поміж лицарями, про те, як не держатися шлюбу, та чимало ще про що.

Е д г а р д
Чи давно ти записався в звіздочоти?

Е д м у н д
Буде про це! Краще розкажи, коли ти впосліднє бачився з батьком?

Е д г а р д
Учора звечора.

Е д м у н д
Довго ти з ним розмовляв?

Е д г а р д
Годин зо дві.

Е д м у н д
І розійшлися ви мирно? Не примітив ти, бува, по його речам або по обличчю, що ти його чимсь образив?

Е д г а р д
Нічого не запримітив.

Е д м у н д
Пригадай, лишень, чим ти міг його образити. Прохаю тебе, не попадайся йому на очі, поки він до тебе таким гнівом паше. Він такий на тебе сердитий, що якби окошилося над тобою яке нещастя, то й воно не вгамувало б його палючого гніву.

Е д г а р д
Може, який пройдисвіт набрехав йому що-небудь про мене.

Е д м у н д
Я й сам так гадаю. А все-таки раю тобі, остерігайся стріватися з ним, поки не вгамується його гнів. Слухай, іди до мене, на мою половину; там ти почуєш, що каже про тебе батько. Прохаю тебе, іди; ось тобі й ключ. Коли тобі треба буде вийти з хати — не виходь, не назброївшись.

Е д г а р д
Не назброївшись? Чого се так, брате?

Е д м у н д
А того, що так треба. Послухайся доброї ради. Хай я залишуся честі, коли проти тебе не замишляють чогось лихого. Я тобі кажу про те, що сам бачив і чув, про що у таємній розмові натякали. Будь певний, що не все зразу скажуть про те, що тебе жде. Прохаю тебе, іди звідси.

Е д г а р д
А швидко я дознаюся правди?

Е д м у н д
Будь певний, я допоможу тобі.

Е д г а р д виходе.

І батько віри йме, й братуха мене слуха!
Його довірчива душа та серце добре
Не наведуть на думку, що не все
Так діється, як наказав йому я.
То і гаразд: мені зручніше буде
Тут наглумитися над його простотою.
Кінець всьому! Коли не по закону
Мені спаде все батьківське добро,
То розумом своїм його собі добуду.
Гаразд все те, що добрий кінець має!

ПОСТАНОВА ТРЕТЯ

Горниця в палаці у Альбані. Увіходе Г о н е р і л л я і О с в а л ь д.


Г о н е р і л л я
Чи правда, що батько прибив одного з моїх слуг за те, що той налаяв його штукаря?

О с в а л ь д
Правда, господине.

Г о н е р і л л я
Що день та ніч, то все мені одна досада!
Нема годиноньки, щоб його витребеньки
Безглуздії не принесли мені клопотів!
Терпіти далі все не маю більше сили!
Безпутні лицарі його що хочуть, те і роблять;
А він не хоче віри йнять, ще лається зо мною...
Не хочу ж, коли так, і я з тобою говорити!
Як з ловів вернуться, скажи йому, що я недужа.
Та й сам позбав снаги відразу все робити,
Що не накаже він. Не бійсь, я все беру на себе!

О с в а л ь д
Я чую — сурми грають, господине,
Це вже вони вертаються додому.

Г о н е р і л л я
Як гірше, нехотя обходься з ним ти сам
Та накажи про це й своєму товариству.
Пора вже з ним дрібненько побалакать!
Як не до шмиги прийдеться йому моя розмова,
Хай іде до сестри: не кращого і там здобуде.
Вона однаково зо мною про це мислить.
Чудний старий: віддав нам своє право
Та і користуватись ним тепера хоче.
Старі, що діти: чого в їх ласкою не візьмеш.
То треба силою примусити до того...
Гаразд же пам'ятай мої накази!

О с в а л ь д
Усе зроблю, що тільки наказали.

Г о н е р і л л я
А лицарства його і ухом не веди.
Хоч що б не вийшло з того. Чуєш?
Скажи про це й своєму товариству.
Побачимо, що з сього далі вийде,
Та і довідаюсь таки, а до сестри
Тим часом напишу, щоб теж не потурала,
А щоб робила все, як я роблю.
Та накажи, хай подають обідать.
(Виходе ).


ПОСТАНОВА ЧЕТВЕРТА

Друга горниця у тому ж палаці. Увіходе К е н т, передягнений.


К е н т
Як доведеться ще мені і голос так перемінити,
Як я перемінивсь у цій простій одежі,
Що й сам себе не пізнаю, як гляну,—
То, певне, я свого таки добуду.
Забродо Кенте! послужи ж ти щиро
Тому, хто з тебе тут зробив заброду.
А ти, сліпа моя, щербата доле,
Допоможи цьому безродному заброді
Йому довіку правдою та вірою служити!

Увіходе Л і р, а за ним л и ц а р і і ц а р е д в о р ц і,

Л і р
Мерщій обідати! Не хочу я ані хвилини ждать! Чули?! Ти хто такий?

К е н т
Чоловік.

Л і р
Що ж ти за чоловік? Чого ти від нас хочеш?

К е н т
Що я за чоловік? Чого я хочу? Мені бажалося б, щоб мене приймали за того, чим я здаюся. А хочу я вірно служити тому, хто мені віри йме; любити того, хто по честі живе; знатися з людьми розумними та неохочими до розмови, а найбільше до тих гострих пересудів; умію я й рубатися, коли вже без сього не можна обійтися; однії риби тільки ніколи не їм.

Л і р
Хто ж ти такий?

К е н т
Я — чесний чоловік, хоч злидні мене облягли не менш, ніж короля.

Л і р
Не багато ж у тебе достатків, коли так. Чого ж ти хочеш ?

К е н т
Служити,

Л і р
Кому ж ти хочеш служити?

К е н т
Вам.

Л і р
Хіба ти мене знаєш, приятелю?

К е н т
Ні, не знаю. Оже, глядючи на вас, мені бажається вам послужити.

Л і р
Що ж ти по мені помічаєш?

К е н т
Господарську вдачу.

Л і р
Яку ж ти службу вмієш служити?

К е н т
А ось яку: я умію держати язик за зубами, їздити верхи, бігати, насмішити людей цікавою казкою чи приповісткою. Як що не дуже затійливе буде наказано зробити — зроблю не згірше від другого, а може, ще й краше, бо маю до того щирую хіть.

Л і р
Скільки тобі літ?

К е н т
Я не такий молодий, щоб, зачувши, як дівчина співає, зразу у неї і вклепатися, оже не такий і старий, щоб покохати її без усякої причини. За оцим горбом, що зоветься спиною, нависло не мало й не багато — аж 48 літ.

Л і р
То зоставайся: будеш моїм слугою. Якщо ти й після обіду вподобаєшся мені так само, як тепер, то не швидко я розстанусь з тобою. Гей! а що ж обідати? Чому до сього часу його не дають? Де мій дурень? мій штукар? Покличте його!

О с в а л ь д вертається.

Чув ти, вірний слуго, де моя дочка?

О с в а л ь д
Вибачте. (Виходе).

Л і р
Що він сказав, шибеник? Верніть зараз сюди отого неотесу!

Один з лицарства виходе.

Гей, де мій штукар? Що ви, поснули всі, чи що?

Той лицар, що ходив за О с в а л ь дом, вертається.

Ну, де ж отой виродок?

Л и ц а р
Він каже, королю, що ваша дочка недужа.

Л і р
Чому ж той хам не вернувся, коли я його кликав до себе?

Л и ц а р
Він мені на се одказав, що вертатися нема йому часу та й не хоче.

Л і р
Не хоче?!

Л и ц а р
Не знаю, королю, з якої то причини, тільки я помічаю, що до вас почали повертатися не так, як раніше бувало. Не тільки всі прислужники не хотять вас послухатися, а косо дивляться і герцог з герцогинею.

Л і р
Ти се запримітив?

Л и ц а р
Простіть мене, ясновельможний королю, може, я й помиляюся. Оже мені здається, що всі тільки й гадають про те, як би зневажити вашу величність.

Л і р
Ти мене навів на те, що я й сам запримітив. Мені самому кидалась у вічі не то щоб дуже значна вже неповага, оже я утішав себе тим, що то мені так здається; більше через мою старечу нетерплячість, ніж через те, що справді хотять мене зневажити. Тепереньки я почну прикро за ними наглядати. Де ж мій штукар? Третій день настає, як я його зовсім не бачу.

Л и ц а р
З того часу, як молода королівна виїхали у Галлію, штукар ваш, королю, зробився наче та темна хмара.

Л і р
Про це мені більше ні слова; я й сам гаразд запримітив. Іди до моєї дочки і скажи їй, що мені з нею треба побалакати. Та разом кликни сюди і мого штукаря.

О с в а л ь д вертається.
Ага, це ти, мій голубе! А підійди, лишень, сюди ближче та скажи, голубе, ти знаєш, хто я такий?

О с в а л ь д
Батько моєї господині.

Л і р
Батько твоєї господині? Хаме ти мого господаря! Виродку! Невільнику! Собако дворова!

О с в а л ь д
Не був я ніколи тим, чим ви нарекли мене, добродію. Вибачте.

Л і р
Як ти смієш дивитися на мене, волоцюго? (Б'є його).

О с в а л ь д
Не дамся я вам битися.

К е н т
(збиває його з ніг)
То ось же тобі за се, нікчемний і в м'яча пограти!

Л і р
Спасибі, приятелю. Ти вірно служиш мені; я бачу, що будеш мені до вподоби.

К е н т
(до Освальда)
А ти, мосьпане, вставай та мерщій тікай відсіля! Я тебе навчу, як треба з людьми поводитись! Геть же, кажу тобі, звідсіля! Чи тобі, бевзню, мабуть, знову заманулося зміряти на долівці, який ти завдовжки? То коли так — зоставайся; а все буде краще, як ти зникнеш мерщій. Так задля тебе безпечніше буде! Ну, дери ж, кажу, мерщій! (Випихає Освальда у двері). Отак!

Л і р
Спасибі тобі, мій вірний слуго. (Дає Кентові гроші). Оце тобі вперед плата за твою службу.

Увіходе штукар.

Ш т у к а р
Я його хочу теж подякувати. (Кентові). Ось тобі мій дурноверхий шлик. (Подає йому шлика).

Л і р
Се ти, мій любий штукарю? Як живеш, можеш?

Ш т у к а р
(Кентові)
Справді, тобі краще б надіти мій шлик з півнячим гребенем.

Л і р
Чого ж се так, штукарю!

Ш т у к а р
Чого? А того, що він заступається за тих, кого зненавиділи. Вір мені — якраз наживеш хворобу, коли почнеш скалити зуби не на той бік, з якого дме вітер. Бери ж мій півнячий гребінь... Ти все ще не второпаєш, нащо? Оцей, бач, мій приятель прогнав двох дочок, а третю наділив більше, ніж вона того хотіла. Якщо ти бажаєш зостатися біля його, то надінь дурноверхого шлика!.. Ну, а ти ж, дядечку, як повертаєшся? От якби в мене було два дурноверхих шлики та дві дочки!

Л і р
А це ж нащо, хлопче?

Ш т у к а р
Нащо? Дочкам я віддав би все своє добро, а шлики зоставив собі. Ось тобі один шлик, а другий хай тобі за Христа ради кине яка-небудь з твоїх дочок.

Л і р
Пам'ятай, штукарю, що у мене є канчук!

Ш т у к а р
Правда, бач, така собака, що її мерщій вигонять з хати; а от як гонча сучка, то їй і в хаті холодно,— іди сміло грітися до груби і смерди, скільки хочеш.

Л і р
Це добре сказано; видно, що ти мозком гаразд ворочаєш.

Ш т у к а р
Хочеш, приятелю, я почну тебе учити уму-розуму.

Л і р
Ану, вчи.

Ш т у к а р
Слухай же обома ухами.
У запасі більше май, аніж бачуть люди;
Не кажи всього того, про що тільки знаєш;
Другим більш не позичай, скільки сам повинний,
І частіше верхи їздь, а не ходи пішки.
Менше думай та збирай собі на прибуток
Всього того, чим другим зашкодити можна.
В карти менше програвай, ніж так кинуть хочеш;
Од горілки одхаснись та й од молодичок.
Сиди дома увесь вік, то й будеш багатим,
Аж настільки, скільки двадцять
Більше двох десятків.

Л і р
Мелеш язиком, штукарю!

Ш т у к а р
Коли так, то моя красна річ все одно, що балачка аблокатова, як йому повинно оправдити винуватого за так грошей. Ти ж мені за мою красну річ теж нічого не дав. Як я бачу, то ти, дядечку, голінний до користі, хочеш її вилущити з нічого.

Л і р
Чому ж її й не вилущить, хлопче, якби можна було хоч що-небудь добути з нічого?

Ш т у к а р
То, будь ласка, скажи тепер йому, що він з тебе добуде стільки користі, як з нічого. Штукареві він, чого доброго, не дойме віри.

Л і р
Лютий дурню!

Ш т у к а р
А ти, дядечку, знаєш, чим одрізняється лютий дурень від доброго?

Л і р
Не знаю; ану скажи, чим?

Ш т у к а р
Ось хай, лишень, отой, що тут тобі пораяв
Зректися самохіть свойого володарства,
Становиться отут рядком зо мною
Або хоча й з тобою, мій пишний володарю.
Хай скаже він: хто з нас обох добріше?
Чи я, одягнений на посміх людям,
Чи ти в своїм блискучому уборі,
Посмішище людське, величний Ліре!

Л і р
То ти взиваєш мене дурним?

Ш т у к а р
Усіх своїх нажитих титулів ти зрікся сам, а від сього не одречешся, бо ти з ним родився на світ.

К е н т
Це не зовсім з придуру сказано, королю.

Ш т у к а р
Авжеж що не з придуру. Значні та величні люди ніяк не хочуть придур зоставити мені одному. Якби я забажав, щоб вона вся була моєю, то вони б домагалися хоч цяточки на свою долю. Та й жінки до неї дуже охочі; кожна то тут урве шматок собі, то там. Дядечку, дай мені яйце, я тобі дам за його аж дві корони.

Л і р
Які корони, штукарю?

Ш т у к а р
Дві половинки з скалярущі. Я яйце розріжу надвоє; серединку з'їм, а скалярущу віддам тобі; от тобі й дві корони. Як ти розламав надвоє свою корону й обидві половинки віддав другим, то це ти скинув свого осла собі на плечі і поніс його через багно. Мало було мозку під твоєю лисою головою, як скидав ти свою золоту корону та віддавав її Другим. Якщо я сказав і оце спридуру, то хай одшмагають того першого, хто це скаже. (Співа).

Ох-хох! настав для дурнів тяжкий час:
Дурний розумним став, й народ порозумнішав враз.

Клопоче лиш мене, щоб той зовсім ума не збувся,
Хто з дурнями навіки-вічні поякшався.

Л і р
З якого се часу навчився ти, штукарю, співати?

Ш т у к а р
З того часу, дядечку, як ти обох дочок зробив своїми матірками. У той день ти дав їм у руки добру лозину, а сам спустив штани. (Співа).

Вони розрюмались від несподіваного щастя,
А я з нудьги, бездольний, тут співаю,
Що наш король пошився сам у дурні
Та й грається тепер з собою в жмурки.

Зроби мені ласку, дядечку, найми учителя, щоб він навчив твого штукаря брехати. От як забажалося мені навчитися оцьому реместву.

Л і р
Якщо ти, ледарю, навчишся ще й брехати, то не минути тобі канчука.

Ш т у к а р
Навдивовижу, який ти однаковий з своїми дочками! Вони похваляються оддубасити мене за правду, а ти — за брехню, а ще другі — за те, що мовчу. Краще бути чим хочеш, тільки не штукарем; а все-таки, дядечку, я не бажав би бути тобою. Ти обскуб свій розум з усіх боків і нічого не зоставив усередині.

Увіходе Г о н е р і л л я.

Ось іде одна з тих, задля кого ти себе обскуб.

Л і р
Скажи, дочко, від чого се чорна хмара укрила твоє обличчя? Я примічаю, що за послідні часи воно почало дуже хмуриться.

Ш т у к а р
Ти був зовсім щасливим тоді, як не приходилося доглядатися, чи хмуриться воно, чи виясняється; а от тепер ти ніщо більше, як перервана каблучка, що її на сміття викинуто; навіщо вже я, та й то більше значу, ніж ти; я хоч штукар, а ти прямо нічогісінько. (До Гонеріллі). Добре, добре! Буду держати язик за зубами. Хоч ви і нічого не кажете, оже я по обличчю бачу, що ви мені наказуєте мовчати... Ні пари з уст! (Приспівує).
Мовчу, мовчу! А той, кого колись
У ніс колола скоринка хліба й серединка,
Тепер, позбувшись всього, бідолага.
Й за крихоткою гірко плаче!
(Указує на Ліра)
Він тепер зовсім вилущений стрючок з гороху.

Г о н е р і л л я
Королю й батьку мій! Не тільки оцей дурень,
Що ви сповадили його базікати, що хоче,
А й другі з вашого безпутного лицарства,
Заливши очі, день у день заводять
Безчинство всякеє, сперечіння та сварки.
Я вже казала вам про це і сподівалась,
Що більш сього ніколи не побачу.
Оже тепереньки по вас я помічаю,
Що байдуже вам їх безпутні вчинки,
Ви часом самі привід даєте до того,
Їх підбиваєте. Коли отак і далі буде.
То не минути їм суда і кари.
Не ображайтесь, батечку, за те, що ми їх
Угамувати мусимо. Таке безладдя
Пора угамувать, і гніватися вам
Не слід на нас за це: задля спокою
Свого і вашого повинні ми оце вчинити.

Ш т у к а р
А що, куме, знаєш:
Зозулі кропив'янка їсти носила,
А та їй головку за те одкусила!
Догоріла свічка — сиди тепер в темряві.

Л і р
Чи ти дочка наша?

Г о н е р і л л я
Вам розуму в других не позичати;
Й бажалося б мені, щоб ви взялись за його
І геть покинули свої причуди,
Що роблять вас ні капельку не схожим
На того, чим були колись ви самі.

Ш т у к а р
Ослові та не знать, коли то віз везе коняку, а не коняка воза! «Ой Джіччі! я тебе щиро кохаю!»

Л і р
Чи зна хто-небудь тут, хто я такий?.. Звісно, що я не Лір! Хіба Лір отак ходить, так говорить? Де ж його очі? Він позбувся розуму навіки чи то його голова оповита глибоким сном? Невже то він спить? Здається, що ні... Хто ж мені скаже, що я таке?

Ш т у к а р
Тінь Лірова!

Л і р
Досконально хочу знати, чи справді воно так є, бо, як ще розум у мене не помутився, то я, чого доброго, дойму віри тому, що у мене були колись дочки.

Ш т у к а р
Що бажають зробити з тебе слухняного батька.

Л і р
Як ваше мення, прехороша пані?

Г о н е р і л л я
Та посоромтесь, батечку, тепер хоч чудувати,
А краще слухайте, що буду вам казати.
Старі вже стали ви, то й личить вам з літами
Свій розум поєднать, щоб люди не сміялись.
Ви при собі содержите сто лицарів безпутних,
Що розпонаджені, розпутні та невстрілі,
Вони наш двір в якусь стодолу повернули.
Їх непросипне п'янство та гульня безпутна
Посмішищем зробили для людей
Наш чесний палац. Пора приборкати сю зграю!
От через се й прошу вас, хоч сама я
І без дозволу вашого зроблю, що знаю,—
А все ж прошу: поменшіть свою зграю,
Зоставте ви собі прислужників, підхожих
До ваших літ, що будуть шанувати
Себе і вас.

Л і р
Пекельная темното!
Луципере! зробіть мені мерщій коня!
Ззивайте лицарство усе сюди, до мене!
Не буду, виродку, тебе я більше турбувати.
Геть звідсіля! У мене є дочка ще друга!

Г о н е р і л л я
Ви нівечите тут людей, близьких до мене,
А ваші лицарі над тими верховодять,
Кого повинні б слухатись та чтити.

Увіходе А л ь б а н і.

Л і р
О, горенько тому, хто каятись почав так пізно!
(До А л ь б а н і).
І ви тут, герцоге? Повідайте ж мені,
Чи з вашого дозволу все скоїлось оце?
Мерщій сідлайте коней! О невдячність!
Від рідної дитини — страшніша ти мені,
Ніж водяне страховище окате!

А л ь б а н і
Та заспокойтеся, королю! Будь ласка, заспокойтесь!

Л і р
(До дочки)
Ненависна ти хижа сово, брешеш ти!
Все лицарство моє — з одних людей добірних,
Всі знають, що робить і як себе держати,
Як треба дбать про чесне мення.
Чого ж мені здалася тут лихою
Та невеличкая Корделина провинність?
І річ її так шматувала серце,
Мов на сто крат його хто краяв;
Й любов мою до неї повернула
В гірку, мов жовч, та злючую ненависть?
(Б'є себе по лобі).
Ой Ліре, Ліре, Ліре! постукай в ці ворота,
Що випустили розум твій кудись на погуляння,
Впустивши в голову одно тільки безглуздя.
Мерщій ж поїдьмо відсіля, попутчики мої!

А л ь б а н і
Не знаю я, господарю, вини тут перед вами,
Навіть не звідаю, що вас так прогнівило?

Л і р
Не знаєш? Може, й так... Учуй мене, природо!
Приткнися ухом до мене, блага богине!
Якщо намірилася ти зробить оцю тварюку
Родючою — переміни замір свій!
Нехай безплодною вона зостанеться навіки,
Хай висохне нутро її і не зазнає
Утіхи тут вона від народження!
А якщо судиться зачать їй й народити —
Пошли їй виродка презлючого такого,
Щоб мученькам своїм вона не знала краю!
Глибокі зморшки їй хай поскородять чоло,
А щоки молоді пориють гіркі сльози!
Хай ріднеє дитя над нею насміється,
На глум підніме матерню любову,
Щоб на собі вона тоді дознала,
Яка гірка бува дитячая зневага.
Мерщій ж відсіль! Мерщій якмога!
(Виходе ).

А л ь б а н і
О небо всеблаге! З-за чого скоїлось оце все?

Г о н е р і л л я
Ось невдавай уваги! Хай божеволіє собі!

Л і р вертається.

Л і р
Як же це? Аж п'ять десятків лицарства
Розпуджено без мене за два тижні?!

А л ь б а н і
Про що турбуєтесь, господарю?

Л і р
Дознаєшся ти зараз!
Життя моє лихе, а смерть іще лихіша!
(До дочки).
Яке срамовище мені, що я так обезсилів,
Що вдержатись від сліз ніяк не зможу,
Що видавила ти з очей моїх гіркії!
Нехай тебе за се укриє густа пара,
Що, піднімаючись з землі, несе лихую пошесть,
Нехай та пошесть, як іржа тебе поточе!
Щоб батьківські прокльони ізгвоздили
Все тіло на тобі дрібними виразками,
Щоб ятрились ті виразки й боліли
І на хвилину не дали душі твоїй спокою!
Ох, ви старі мої, безглузді очі!
В послідній раз заплачте ще за нею,
А потім я із гіркими сльозами
Вас вирву з лоба і об землю вдарю!
До чого я доживсь? Та хай так буде!
У мене ще зосталася дочка другая.
Якщо дізнається вона, ласкава та покірна,
Що ти так поглумилася отут над батьком, —
Своїми нігтями подряпа твою пику,
Вовчиці лютої лихую образину!
Пожди! Побачиш ти мене таким,
Яким і в думці бачити не ждала.
(Виходе з К е н том і лицарством).

Г о н е р і л л я
Чи бачив ти, чи чув?

А л ь б а н і
Хоч і люблю тебе я, жінко,
Оже любов моя не переможе правди.

Г о н е р і л л я
Ось годі, не турбуйсь! Гей ти, Освальде!
А ти, пройдисвіту, чи то пак, штукотворе,
Чому не йдеш за вірним господарем?

Ш т у к а р
Дядечку Ліре! дядечку Ліре! Захопи з собою і мене, свого дурня!
З лисицею такою,
Покірною дочкою,
Я, дурень, знав би, що зробить.
На дурноверху шапку
Я б виміняв тройчатку,
Щоб аж до рук на їй побить!
(Виходе).

Г о н е р і л л я
Аж ціла сотня лицарства — не мала зграя!
Зостав йому ту сотню розбишаків,
То й буде він юродствувать, як знає,
А коли зчиниться яка-небудь незгода,
Тоді й попотремти за свою душу...
Освальде!

А л ь б а н і
Великі очі, бач, у страху!

Г о н е р і л л я
По-твоєму, сповіритися краще?
По-моєму ж, безпечніше далеко
Не підпускать до себе лиха близько,
А завгодя його ще одвертати,
Поки воно на тебе не насіло.
Його я знаю не сьогодні й не забарюсь сестрі шепнути
Про все, що він казав і що він замишляє.
Навряд, як одбере вона листа мойого,
Його із зграєю до себе прийме!
Чи вже написаний лист до сестри, Освальде?

О с в а л ь д
Написаний, добродійко.

Г о н е р і л л я
То і гаразд же!
Бери побільш проводирів з собою
Та і мерщій на коні! Не забудь же
Переказать сестрі усе, що я тобі казала,
Додай й свого, що знаєш і що треба.
Боржій же поспішай, та не барись й вертаться!

О с в а л ь д виходе.

Ні, ні, мій герцоге, хоч я й не винувачу
Тебе за те, що добре серце маєш,
Оже не варт тебе, моє подружжя,
Хвалить за те, що ти безпечний:
Ти вже і геть-то вдався добрий!

А л ь б а н і
А ти, ганяючись за кращим, неймовірна.
Гляди, щоб не прийшлось добра того позбутись,
Що в нас ще є.

Г о н е р і л л я
Не може сього бути!

А л ь б а н і
Поживемо — побачимо, що буде.
(Виходе).

ПОСТАНОВА П’ЯТА

Двір перед палацом Альбані. Увіходе Л і р, К е н т і ш т у к а р.


Л і р
Візьми оцього листа і зараз мчися з ним до Глостера. Розкажи моїй дочці усе, що ти знаєш, тільки говори про те, про що вона буде питати. Та мерщій справляйся, щоб я, бува, тебе не попередив.

К е н т
І очей заплющати не буду, доки листа вашого, господарю, не віддам кому слід. (Виходе).

Ш т у к а р
А що якби чоловічий мозок та був у п'ятах, чи порепалась би на п'ятах шкура від хвороби?

Л і р
Авжеж, хлопче.

Ш т у к а р
То коли так — бий лихом об землю! Твоєму розумові ніколи не доведеться ходити в стоптаних черевиках.

Л і р
Ха-ха-ха!

Ш т у к а р
Побачиш, як-то привітає тебе твоя друга дочка. Хоч вона і скидається на старшу, як садове яблучко скидається на кислицю, оже я все-таки знаю те, що знаю.

Л і р
Що ж ти знаєш, пахоля?

Ш т у к а р
А те, що всі кислиці на смак однакові, і нам буде однаково кисло як від ласки першої, так і від привітання другої. Чи знаєш ти, чого у нас ніс посеред обличчя виріс?

Л і р
Ні, не знаю.

Ш т у к а р
Задля того, щоб дати місто побік себе очам. Чого носом не донюхаєшся, очима добачиш.

Л і р
Хіба я її образив чим-небудь?

Ш т у к а р
А знаєш ти, як петрик виробля свою скалярущу?

Л і р
Ні, не знаю.

Ш т у к а р
То й я ж не знаю. Зате скажу тобі, задля чого петрик носе свою хату на собі.

Л і р
А задля чого?

Ш т у к а р
Задля того, щоб було де заховати свою голову. Він не віддасть своєї хати дочкам, не кине своїх ріжків без захисту.

Л і р
Ні, треба себе у руках держати... Отак обійтися з своїм батьком! Що ж, коні готові?

Ш т у к а р
Твої осляки пішли довідатись, чи готові. А яка тому причина, що як сім зірочок, то тільки й буде сім?

Л і р
Того, що не вісім.

Ш т у к а р
Правда твоя. З тебе був би добрячий штукар!

Л і р
Чи не одібрати подарованого силою?.. Ой, лиха невдячність!

Ш т у к а р
Якби, дядечку, ти був моїм штукарем, звелів би я тебе оддубасити за те, що ти зостарівся раніше, ніж треба.

Л і р
Як саме?

Ш т у к а р
А так: сперше набрався б розуму, а потім уже й старівся.

Л і р
Ой всеблаге колись до мене небо!
Побережи на сей раз мій ти розум,
Не дай йому ізсунутися з глузду,
На людський глум зробитись божевільним!

Увіходе л и ц а р.
А що, коні готові?

Л и ц а р
Готові, господарю.

Л і р
Рушаймо ж разом, дурню!

Ш т у к а р
Не вбереже та дівчина своєї честі, що буде глузувати з моїх мандрів, якщо тільки се діло не застряне серед шляху.

 

1 2 3 4 5

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Драматичні переклади: Король Лір