Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Хіба ревуть воли, як ясла повні? Зміст >>XXV. Козак — не без щастя, дівка — не без долі

XXV. Козак — не без щастя, дівка — не без долі

 

Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству, - не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, - не йде Чіпка.
- Що це він там так забарився? - промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, - не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи, - немає. Материне серце стала розбирати досада.
- Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав, - чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у нічі Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, - та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, - та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла - заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, - та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
- Тимофію! Тимофію! - гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік. - Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
- Якого ти чортового батька? - гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
- Тимофію! - гукає Чіпка, стоячи над ним.
- Чого?
- Устань...
Лушня зиркнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
- Це ти. Чіпко? чого ти?..
- Уставай!.. Треба.
- А що там? - повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
- Ти не знаєш, де Сидір живе?
- Я й Сидора не знаю... Який це?
- Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
- Не знаю!.. - одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
- Сидора-москаля не знаєш?
- Та самого знаю, - та не знаю, де живе.
- Так, може, тут хто з ваших знає?
- Не знаю... - позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зо зла поскріб потилицю.
- Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...
- І того не знаю...
- Що ж ти знаєш? - скрикнув з серцем Чіпка.
- Нічого не знаю, - одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув; вийшов з клуні. Серце його пекла досада... "Піти б до Петра та до Якима? - подумав він. - Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись...
Він знову вернувся до Лушні.
- Тимофію! та скажи, Христа ради...
- Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!.
- Іроде! гаспиде! - закричав Чіпка: - напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
- А-ай, гос-по-ди!.. - позіхаючи, каже Лушня. - Ходімо вже... - та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це - щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
- Здоров, Чіпко!
Чіпка оглянувся - Сидір.
- А-а, здоров, Сидоре!
- Куда ефто вьі? - питає Сидір.
- Та тебе шукаємо, - одказав Чіпка.
- Ну, вот і хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
- Ви яс ідіть собі, а я піду спати, - каже, одрізняючись, Лушня.
Чіпка пішов з москалями.
- Сидоре! я до тебе маю діло, - каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
- Какое? говори!
- Та... - мнучись, одказує Чіпка: - люди чужі...
- Говори-говори: ото, брат, свои.
- Та хоч і свої, та не можна...
- Ну, пойдем походим. Вы, братцы, обождите. Я - сичась, - обернувся Сидір до москалів. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... "Що - як не схоче?" - думав він. Серце в його хололо; він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
- Ну, что ж ты? - не видержав Сидір.
- Та бач, Сидоре... Я чув - ти женишся...
- Да. А что?
- Та, кажуть, либонь молода не хоче...
- Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?
- Та воно, бач, нічого... Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.
- А коли не будет слушаться - ефто на што? - і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
- Сидоре!.. не губи душі!.. бовкнув Чіпка зопалу, та й сам схаменувся, - та було вже пізно.
- Какой души? - питає здивований Сидір.
"Виручай, милий боже!" - подумав Чіпка - і голосно промовив:
- Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...
- Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? - перебив його Сидір. - Не, брат: не бывать ефтому!
- Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, - ти собі знайдеш десь кращу...
- Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев на пятьдесят...
- Я тобі, коли хоч, удвоє верну...
- Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
- Скажи, що розійшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.
- Да ано, брат, так... Только - как же быть-то?.. ты разве с нею - таво?
- Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися... Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, - сама на себе руки наложе...
- Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
- Егеж... не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий...
- А что же я ему-то скажу, отцу?
- Сплети що... Скажеш: походу дожидають через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всю вашу роту... щоб мовчали...
- Нешто так?.. Пожалуй... - роздумуючи, згоджується Сидір.
Чіпка так і повис йому на в'язи:
- Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ними прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. "Ні, щоб мати не лаяла, тут засну", - подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений...
Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню; холодив гаряче тіло, добирався до кісток... Чіпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білувастий край схід-сонця. Чіпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Піски.
Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. "Мабуть, мати пряде", - подумав він, та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.
- Хто там? - окликнулась мати з середини.
- Це я, мамо! Відчиніть!
- Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. - Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж - щоночі! Як вечір настане, так і знявся, й пішов... А он - всюди такі чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.
- Не журіться, мамо! -з усміхом одказує він: - Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...
- Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не послухаєш...
- Та може й жінка...
Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.
Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, - та проблукав - уже геть сонце підбилося... А там - і майнув на хутір до Гудзя.

Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров'я в московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем...
Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, заглянулась на її сльози, благання, - сказала про все Максимові. Максим хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.
На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він терся та м'явся, поки зважився сказати про своє лихо... Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, - та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.
Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала в вікна: чи не йде, бува. Чіпка?
Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам'ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його... Розглядівши оману, верталася вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очах. "Він, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби він любив мене, то не йшов би - летів... А він?.. дурить... з ума зводить!" Такі думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.
На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози, і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..
- Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. - допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому в вічі.
Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.
- Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку - ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я - в господі... Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечір; а ввечері я вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... І все в нас буде тихо, мирно - ні лайки, ні сварки ніколи... Ти не будеш лаятись?
Чіпка осміхнувся.
- Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, - то я тебе покину...
- Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...
- Ба! У тебе й мати є? А я й забула...
Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.
- А твоя мати - стара?
- Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку...
- А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене... Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..
- Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, - не тільки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.
- Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась вона,
- Така... - жартував Чіпка.
- Яка - така?
Чіпка кинувся її обнімати...
- Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш... - і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім - обідали.
По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.
Мати стріла його надворі з серцем.
- Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер - понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима... Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..
- Не візьме його, мамо, біс! - весело одмовляв Чіпка.
- Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі...
- Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, - заживете тоді, як у бога за дверима.
- Тоді-то те й буде! - страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.
"Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора - жінку, і сьогодні - жінку... може, й справді надумався..." І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
- Невістку, кажеш, візьмеш, сину... тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки .не випере...
- Та, може, сама таки й не буде прати, - одмовляє Чіпка.
- А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря.
- Наймичка.
- Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
- Грапиню, мамо, - усміхаючись, каже Чіпка.
- Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
- Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.
- Та що це ти - смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..
- Знайшов.
- Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрамченкову?.. То - багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її брати... Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме...
- Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.
- Яку Галю?
- Знаєте, мамо, москаля Гудзя?
- Того, що на хуторі?
- Того самого.
- То що?
- Дочку його, мамо...
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
- Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини... Хто його зна, що воно за люди, ті москалі... Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав... Вернувся жонатим і багатим... Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?
- Ні, мамо, дочка й трохи не схожа на матір...
- О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влізеш, - що там в ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою... Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв'язала руки, то зараз і почне витребенькувати... І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні... Дівка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка... А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти боже!.. Звісно - не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати... Мій уже вік недовгий; швидко вмру, все покину... Тобі жити з нею, а не мені... Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею...
- Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю...
- Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як - не приведи, господи! - прийдеться вік калатати... Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні... Злидні - та чесно нажиті! А то - навезе від батька-матері дрантя та ганчір'я всякого, та й не руш ти його... Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде в нас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, - бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають... Нужда та злидні навчають і свого берегти і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ні по чому: так усе й гайнуватиме!
- Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити ста й повести гаразденько хазяйство... Навіщо ж мені дано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, - зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки, - бери Галю Гудзівну!
- Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година... Своєї :долі не вгадаєш.
- Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
- То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть...

Того ж самого вечора побіг Чіпка, до Грицька.
- Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
- Кажи.
- Прийшов прохати тебе у старости.
- Хіба женитися задумав? - умішалася Христя.
- Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! - жартує Чіпка.
- Кого ж думка брати? - пита Грицько.
А Христя аж уха наставила.
- Тоді побачиш... Кажи: чи підеш?
- Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую...
Усі засміялися.
- Та в такий же то й думка завести, - жартує Чіпка, - бо однак тобі ніхто боків не мне... Христі б, як жінці, годилося... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!
- Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? - допитується Христя.
- А хочеться знати? хочеться?
- Авжеж, хочеться...
- Ну, хай же кортить, коли хочеться...
- Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
- Та я й сам не піду, коли не скаже.
- Нічого вже з вами робити, - каже Чіпка:- треба признатися... Знаєте Гудзівку?
- Яку? Одарку? - питає Христя.
- Ні, Галю.
- Яку це? - питає Грицько, роздумуючи.
- Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.
- Не знаю, - одмовляє з протягом Христя. - От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!
- Понесло... - усміхаючись, каже Чіпка. - Так кажи, Грицьку, чи підеш?
- На коли?
- На ту суботу, - гулящий день буде.
- На суботу - можна.
- Гляди ж, Грицьку! А поки що - прощавайте. Ще треба в одно місце бігти...
Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
- От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.
- Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства - до всього вдався.
- А пив же та волочився як?! - згадав Грицько.
- Молодий був, дурний, а постаршав - за розум узявся, - одказує Христя.
- От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі...
- Бозна ще яка невістка буде...
- Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.
- Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона - як тієї, та й тієї...
- Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
- То ж то у тебе.
- А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
- Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?
- Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як мені...
- То ще, яка б була мати.
- Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
- Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла - як калина була та гладка, як піч, а тепер - як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи... Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу - то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
- Ти ж мені розкажеш, яка там молода, - вже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. - І де він її видрав!!.
- Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, - одмовив Грицько, і собі вкладаючись.

Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, - як вона буде бігати по хаті та порядкувати... Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, - промигнуло в думці, й викликало цілий рій... Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами... "У хатині ми будемо жити, - радиться він з Галею, - мати, мабуть, не злазитиме з печі; а світлиця - чужого чоловіка прийняти... Добре, Галю?" Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмішку, радість... Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було - минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі... у рай тихого щастя...
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. "Господь. його знає... - думала вона. - Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав'язати світ парубкові, а то й кине - другого знайде... Між багатирками і такі часом бувають... Звісно - з жиру! Виросте в розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, - все те наймички... А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... візьме та й кине... Хіба тепер як на світі стало?!"
Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.
- Ви не спите, мамо?
- Ні, сину.
- Чому ж ви не спите?
- Та так... усе думки такі лізуть у голову...
- Не журіться, мамо!


 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах