Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Хіба ревуть воли, як ясла повні? Зміст >>XV. З легкої руки

XV. З легкої руки

 

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу...
- Та й ранній же! - сказав він, побачивши Чіпку. - Підожди лишень... Ще нікого нема...
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його... Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття... Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив - ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке діло і в цього!.."
Аж ось - хтось крикнув: "Секретар! Секретар іде!.." Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками... Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб - аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" - подумав Чіпка.
Секретар Чижик, - то був він самий, - увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.
Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом - і підступив до людей.
- І ви до нас. Осип Федорович? - осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього - до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: "А чого?" Дійшов і до Чіпки:
- Ти чого?
- З прошенієм.
- Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє...
- Нічого не буде! - віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.
- Як? - здивувався той.
- Так... документів нема!
- Та нам же громада цю землю одсудила...
- То що, що громада?..
- А в його хіба є? - запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п'ятака дав, .і знов шморгнув носом.
- Підожди, - сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це - виходить сторож:
- Іди до секретаря! - сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
- О-о! вже повів... чує муха, де струп! - сміялися вони вслід Чіпці..
Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.
- Ага! - глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очі в діло.
Чіпка стояв у порога, мовчав.
- То тобі Порох просьбу писав? - не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
- Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало...
- А що дав?
- Нічого не дав.
Секретар неймовірно глянув на Чіпку.
- Знаєш що?.. - почав він і запнувся. - Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...
- Х-хе!.. - хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
- Чого ти хекаєш?
Чіпка мовчав.
- А де ж та правда, коли так?! - уголос подумав він.
Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений!"
Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого - і в одну мить перебіг на діло.
Знову мовчанка.
- Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...
- Рука б мені одсохла от по сю!.. - скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, - та й повернув з хати, не доказавши.
- Ов-ва!!. - гукнув секретар услід йому. - Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся! - докінчив він, ідучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.
- Сутяжище! - бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу... Він потяг напрямки до Пороха.

- А що? - зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
- Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило...
- Як саме?
- Хоче п'ятдесят карбованців... За мою землю п'ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.
- Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?.. - підогріває Порох. - Не підмажеш - не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч би промочити...
- А горілка в? - якось понуро спитав Чіпка.
- Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! - І Порох показав над вікном порожню пляшку.
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті - хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця - та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках - з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...
- Не журись! - сказав він Чіпці. - Повна пляшка... Вип'ємо! - підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. - Добре, що чортяка виніс кудись Гальку... Вип'ємо! га?..
Чіпка мовчав.
- Будьте здорові! - обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.
- На здоров'я...
- А нашим ворогам на пропасть! - додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.
- Що, посолодшало?
- Кий біс!
- Випий ще - посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, - та Порох вилив собі чарку в рот.
- А що, правда, гірко?! - сказав він, жартуючи. - Ну, на, на - підсолоди...
Чіпка випив і другу чарку... Посоловіло в віччю; вдарило в голову... Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами...
Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, в чоловічках засвітили огні... Коло серця - немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю - і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову - заснув...
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка - тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку - і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати...
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові - дурман, у грудях - згага... Давай він пригадувати... Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика - гнучка, холодна, як гадюка... Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і всміхався.
- Прощайте!
- Куди?
- Додому.
- Щасливо...
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата - втрата всього наймилішого, найлюбішого - пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги...
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті..." Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, - здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...
"Мабуть, мати спить, - подумав він. - Нехай же спить!.."
І повернув до шинку.

- Сип горілки. Галько! - гукнув на жидівку.
- Сцо це воно буде?! - усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття...
- Не питай... давай швидше!
- Не крици, не злякалася... Дивись... скільки з хоц?
- Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
- Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він скинув свиту:
- На! та давай швидше! - і швиргонув через стіл свиту.
- Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна... Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
- Сип, Галько! - каже. - Я за свиту карбованця ложу...
- Сцо ти карбованця? - закричала жидівка, вириваючи з рук свиту... - Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля...
- Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...
- Сип... сип, - запорощала жидівка. - Скілько з сипати?
- Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа... Сип! - гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу - аж вікна здвигнули.
- Ну, цетвертину всиплю...
Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.
Коли це - увійшов у хату Яків Кабанець.
- А що це. Чіпко? І ти вже?.. - обізвався. - Вип'ємо, значить?
- Вип'ємо, - понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: - вип'ємо! -А це вже гукнув на всю хату:- Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!
Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу...
Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці - полилася з ротів розмова, а в роти - горілка, - Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку... Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає... А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою... Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному... Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати - і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, - а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.
Придибав він і тепер. За ним - другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, - вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали - може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, - Чіпка не обминув і їх чаркою...
Як підпили вже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався, - куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений...
- Що це воно за знак. Чіпко? - питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: - ти ж, мов, до сього дива не теє?..
- Не вживав? - Ні!.. А тепер буду...
- Чого ж це так?
- Бо нігде немає правди... немає добра... і землі нема... пропала! Ну й гуляй!
- Та де ж твоя земля ділася?..
- Де?.. взяли.. одняли гаспидські п'явки... пропала!.. А земля пропала - все пропало.
- Так, так, - підхопили двораки: - без землі - що?.. Без землі - життя нема!
- Риба без води, а чоловік без землі - гине, - увернув Кулик по-письменному.
- Егеж, еге... А коли так - пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляється! Без землі... все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! - Та, бух! по столу кулаком...
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку... А він знову за своє:
- Дядьку Якове! Ніхто не зна... о-ох! ніхто не зна... Прокляті! П'ятдесят рублів хотіли за землю.... Не в землі сила, не в землі вона була... ні! Земля - що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землі - усе пропало... усе! - Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову - та й притих...
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, - дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.
- Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... - Чув, Микито? рушай!
- Підожди трохи, - одказує Микита.
- Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає...
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав :
- Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сатанаїл заздрив. Согріши Адам з Ївою... нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся...
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати... Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував - замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'яницьку пісню - чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"...
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи - п'яний-п'яний, п'яніший землі...
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...
- Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову...
- Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те...
- Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... - завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:
- Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без його... Ти тоді малий був, - сама пучками та ручками заробляла, - та не померли з голоду... А тепер - не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!
- Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого - ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро й душа пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер моє щастя - ось-ось було, та... уплило!.. - Чіпка розвів руками - і задумався...
- А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавиділи - з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід - любити... Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго... їх мучити... му... морр...
Та - пуць! на землю... Так і захарчав... Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля... Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав... Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці - харчав, і стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!"
Прокинувся Чіпка - вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг - не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день - знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...




 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах