Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Хіба ревуть воли, як ясла повні? Зміст >> XII. У москалях

XII. У москалях

 

Погнали некрут з рідного краю. аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...
"Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!" - думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страшну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Татарва мчиться, як скажена... "Ага? вражі татарюги! " - кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала - голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом - голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... - Господи! коли б швидше!..
На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на невідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!
Довго вони йшли все своїм краєм, між своїм людом, вже їм аж обридло.
- Чи далеко ще та Московщина? - питали вони один одного...
- Та ще підтопчем ноги, - одказували другі, догадуючись: не близько, мов!
Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони в лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!
- Оце й Московщина починається, - сказав хтось.
- Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все ліси та бори, куди оком не скинь... тільки небо крізь верховину мріє...
Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, - темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.
Пройшли вони верстов з п'ятдесят чи шістдесят лісом - ні хатинки, ні людинки!..
- Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. - толкуються самі між собою.
- Та тут либонь один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, - одказав хтось.
Усі похмуріли, зажурилися: йшли мовчки, повісивши голови.
Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрямились на його.
- Що то? кузні? - пита Максим.
- Село, - одказав йому старший москаль, що вів їх.
- То це кузні у царині?
- Не, то - избы.
- Що то за ізби?
- Хаты, по-твоєму, хахол!
Максим зареготався.
Увійшли в село, або краще - в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вікон хати - чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди - в личаках, у довгополих балахонах, з бородами...
От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті - не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, - бо хата без димаря, - давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на "палаті"; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору - в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті)...
Ранком знову погнали їх далі.
Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один... Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом... За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували наші некрутики! А до того ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце, - хай воно вдесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижні й два дні...
Аж ось, пройшовши ще днів з п'ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив'я - не нив'я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе - то там, то там... Підійшли ближче, побачили верховини церков - із золотими банями, і з блакитними, а найчастіше - по зеленому полю золоті зірочки... Ще трохи - вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик... Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!
Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам'яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка - широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на вулицях - гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку...
Багатство міське некрутів здивувало. Там - ціла вулиця кам'яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці й закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От - базари з усякими наїдками, напитками. "От би це в Піски перенести!" - не втерпів Максим... А це - величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі... Вулиці широкі, рівні, каменем убиті.
"Бач, бісові кацапи! - подумав Максим, - які в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди..."
Привели їх до кам'яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли в лаву перед кам'яницею. А з неї повиходило панства-панства - і в палєтах і без палєтів... Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося...
- Ай да маладец какой! - промовив один до Максима.
- Собі такий удався! - одрубав Максим. Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима - і пішов далі.
- В казармы! - хтось гукнув спереду.
Повели їх у казарми.
Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці - сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.
- Тут, видно, чорти жили, а не люди! - промовив Максим, увійшовши.
Усі сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони в тюрмі, в неволі... Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки... Були такі, що плакали, згадавши про домівку... Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім... і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.
Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.
Замість передишки, некрути одпрохалися в старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.
Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На "плацу" розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... "І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. для чого?.." - думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.
Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре "носки" витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати... Так мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими - неуками.
Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницію - ранець, каску, притупею, - дали шинелю і ружжину. Як убрався Максим - москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний - на всі боки москаль!
Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх - геть уже сонечко підоб'ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала - і духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче - знову на учення. Муштруються вже аж до пізнього вечора...
Минають місяці, рік... Одно та й одно!
"А бий тебе сила божа! - думає Максим. - Хоч би вже повели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то - муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така і завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: "раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціняйся разів сто на день... а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра... на ученні, й на смотру, й на параді під церквою... Уже так затвердив, - як свої п'ять пальців... Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти..."
От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що "чисто" п'є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Ті гроші, що мати передала, давно пропив...
Раз побився Максим на взаклад, що вип'є кварту й не буде п'яний. Заклад на п'ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів - тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п'ять карбованців, дає йому.
- На біса мені гроші? - крикнув Максим. - Катай, братця, на всі!..
Пропили ті п'ять карбованців, попилися п'яні, як земля - насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночі перевірка. Недолічилися щось п'яти чи що. Виходять ранком на двір, - аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони. - Не сумуйте, братця! - утішав Максим. - Сім бід, один одвіт! Я вас визволю.
- Як же ти нас визволиш?
- А так: кажіть, що я напоїв.
- Ну то що?
- Ну, то й нічого. Там уже моє діло... Коли це - кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: "винуваті!", "винуваті!".
А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.
- Я, - каже він, - усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!
Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"
Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося...
Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, - він не жалував нічого свого.
Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої...
Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-біжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, - вони складалися по шагу там, чи по копійці - і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, - вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. "Ні, - думав він, - Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди - кожен сам собі... А тут - чого душа забажала - все є; а товариші - брати рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір'ю!"
Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це - життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той - чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить... Капуста - до носа не приводь; каша - з рота верне...
- За все, за все у вас добре, - хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, - одно скверно: їсти нічого!
- Підожди! - одказують, - діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
- Куди на прокормлєніе? - пита Максим.
- Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!
Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.
Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, - прибігають товариші.
- Брат! а, брат! - будять.
- Ну?
- Вставай, пайдем к ротному.
- Чого?
- Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.
- Ну, что фельдфебель? - пита один.
- Собака!
- Как?
- Да так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, - не смей и рта разинуть!..
- Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, - виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.
- Да ведь паймите, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
- Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему - дай!
- Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.
- Ну, што, Федосеич? - пита ротний. - Все благополучно?
- Всё, ваше б-родие. Только адно худо...
- Што?
- Ребятам, ваше б-родие, худо...
- Чем?
- Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
- Куда?.. зачем? - скрикнув ротний. - Я им дам у прокормление!
- Есть нечево, ваше б-родие, - одно йому фельдфебель. - Гаварят: памрём с голоду...
- Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..
- Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
- Кто идёт? - спитав, помовчавши трохи.
- Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! - гукнув він крізь двері в сіни.
Реб'ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку - як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"):
- Што, брат Максим, - худа жить?
- Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..
- На прокормление хотите?
- Точно так, ваше б-родие, - забелькотали усі в один голос.
- Разве пазволить, Федосеич? - питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. - Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?
- Никак нет, ваше б-родие, - знову забелькотали разом москалі.
Ротний подумав ще.
- Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь - засеку! Слышь?..
- Слушаем, ваше б-родие!
- Ну, с богом, братцы... марш!
- Благодарим покорно, ваше б-родие! - викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять - в одно місце, другі - в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м'яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.
- Не худо бы, братцы, - каже хтось, - пойти по купцам с образками!
- А што?.. Право, братцы, не худо! - промовили заробітчани.
Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується... Присудили зараз віддати двадцять п'ять Федосєїчу, а останні 'ддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, - той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горілка порозв'язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен - своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п'ять... Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, - невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли та йшли... уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!
- Стой! - крикнув один з москалів - Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг поза спиною... "Що ж це воно буде?" - думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.
- Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
- А ты - што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. - Та й устав з саней.
- Глаза имеешь, сам видишь! - одказав Євпраксеев.
- Да вижу, что - салдат... Но чево тебе нужна?
- А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...
- Ну-у?..
- Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь - и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!
- А ты откелева - такой?
- Да уж откелева - не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо - проваливай!
- Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...
- Да ведь тебя, барада, не астанави, - обізвався з-перед коня Іванов, - ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
- Дашь, спрашиваю? - приставав Євпраксєєв.
- Во-на! - одмовив купець, показуючи кулака.
- Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, - промовив до Іванова Євпраксєєв.
Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:
- Э-эй, ты? слышь?.. как тебя?..
- А што? - питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
- Возвратись!
- Да чаво? поезжай себе!
- Возвратись, гаварю!
Москалі гуртом вернулися.
- Вот вам, братцы, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, - промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
- Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
- Парамонта, братцы! Парамонта!
- Ну, прощай. Счастливаго пути!
- Пращайте, братцы. А далече идете?
- Да на села.
- На побывку?
- На побывку.
- Помоги вам бог!
- Спасибо. Прощай, батюшка!
Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. "Узяв би ти в нашій стороні! - думав він. - Мабуть би, чорта спік..."
- А добрий, братця, купець, - обернувся він з словом до товаришів.
- Что, брат!.. Купец, брат, - свой челаек. Он сам знает нужду солдатскую, - всегда пособит... Вот - барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби... ну, тогда так!
Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачі виводили "Лучинушку".
Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.
- А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть, - промовив Іванов до шинкаря.
- А пошто я дам?
- Как пошто?
- А по то: деньги есть?
- На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось - никаво в кабаке не было!..
- Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!
- А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, - обізвався Євпраксєєв.
- Как бы не так? Держи карман!
- Да уж верна!
- Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.
- Ну, не ври!
- Как же? Стану те врать...
- Ну-ну! давай... полна те!
- Да што ты?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя - купленая.
- А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где взять? Ты знаешь: солдат - казённый челаек!..
- Филиппыч! а, Филиппыч! - кричить на шинкаря один з п'яних кацапів, - дай уж им... право-дело, дай! Люблю солдата... Солдат, брат, казенный челаек... Не ровен час, завтра все найдём... Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает... Дай!
- А ты, что ли, мне заплатишь?
- Будет - заплачу... Дай!
- Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
- Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! - крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.
- Да ты барады не трожь! - одказав, одпихаючи його руку, шинкар. - Сам бы насил, да, небось сбрили...
- Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!
- Да ты-то што такое?
- Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?
- Да видно, што солдат. Ну, а што?
- Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што солдат!
Такі слова розжалобили всю п'яну беседу.
- Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит... У-ух какую правду... Солдат - это, брат, - беда! Солдат... это, брат, казённый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.
Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип'ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, - тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
- Да што, братцы, на ево сматреть? - крикнув Євпраксєєв до п'яниць. - Тащи, кали так, целое ведро! - Та й кинувся за перегородку до бочки.
- Толька тронь - убью! - заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.
- Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! - закричав Євпраксєєв, уплутавши п'ятірню в шинкареву бороду... Шинкар у крик.
- Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали!
Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.
Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б'ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...
- А что, теперь дашь по касушке? - питає знову москаль.
- Бери... пусть те удавит! - крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.
П'яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.
- Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! - промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.
За ними деякі з п'яниць. Одного москалі завербували з собою - і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.
Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.
Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю, - стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому - шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він!
Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.





 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах