Бібліотека ім. Панаса Мирного >>Твори Панаса Мирного >> Хіба ревуть воли, як ясла повні? Зміст >>VII. Хазяїн

VII. Хазяїн

 

Ну, а Грицько що?
Грицько - непромах. Як тільки почув, що діда в двір беруть: "Е-е, коли так, мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти, - бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені... Час, мабуть, про хліб подумати". Подумав, - та тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани, - потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину - торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.
Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрічати, - все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши.
"Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли... всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не од-служив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!" - думав він, проходячи широку вулицю величезних магазинів.
Улиця - справді на диво. По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височенні палаци: і білі - як сніг, і зелені - як рута, і блакитні - як китайка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитися, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини - машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий ріст, вікнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м'які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати... По вулиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькі дрожки... Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
- Дядьку Остапе! - обернувсь Грицько до одного з своїх. - Що то?
- Ляльки.
- Навіщо?
- Панам на іграшки...
- А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з'їсти хоче! Гляньте - як у роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..
- Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
- Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
- То що, що блищать? І очі йому шкляні повставляли...
- А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! - допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь шкло на неї.
- Та хай йому цур! Ходімо... а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. "І що воно за звіряка? - думав він. - Грива тобі, як у коня; а само - бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка... А чи я б. то його подужав? Ні, мабуть... І Чіпка б, мабуть, не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав від овець... Цього навряд чи одженеш... І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий..."
- Дядьку Остапе!
- Чого?
- Що воно таке за звіряка ото? - питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
- Та я й знав, як його звати, та забув!
- Кого там звати? - питає третій чоловік.
- Звіряку... Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, - одмовляє Грицько.
- А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?
- Еге-ге!
- То - лев.
- Лев?! - вимовив здивовижений Грицько. - Що ж то воно за лев?
- Звір такий... Цар над звірами...
- Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
- А звісно. На те він і цар, - одмовляв чоловік.
- Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
- Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
- Як же його ловлять такого? - пита Грицько.
- Як? Звісно - якось-то ловлять... прирозуміли якось - коли, кажеш, держать у хаті.
- Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові - не сікайся! - каже Грицько.
- Так! цар тобі ловитиме, - увернув дядько Остап. - Пошле таких, як ти... от і лови!
- А як покуса? як з'їсть?!
- То що, що з'їсть?
- А як я не хочу?
- То голову зітнуть...
- Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, - та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!
- Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...
- А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?
- Та воно у нас не водиться.
- А де ж воно водиться?
- Десь за морем.
- А хіба й за морем є земля?
- Бог його знає. Видно, в, коли цей звір з-за моря...
- А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти... на них і земля держиться...
- То, може, воно там, між тими котами, й водиться! - одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам - з своєю думкою.
Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, - тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка - й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську -хатину, нагадала про жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, - усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, - чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви - обідати; після обіда - полягають одпочити... А тут - дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
- Піди, Івасю, піди гратися, - каже мати, - поки тато задрімає...
- Ді-ма-ю... ма... - лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії д серцем радіє...
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову - скоса поглядає на дитину.
- Бач, бач! розбудив батька, - каже мати, - не дав спочити...
- Бу-див... ци-ти... - одно лепече дитина.
- А батько візьме прута, та - аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
- Жа-жа!.. жа-жа! - промовило й собі за матір'ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
- Ой ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постій: я тебе закину, - обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка...
- Нічого я б у світі не хотів, - шептав він серед таких думок, - тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б - усе мав... Хліба б ми заробили за літо" та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку в серці, непримітне переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.
- У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще - і тихо й вільно...
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії... Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.
Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, - знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.
- Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? - казали йому земляки-селяни.
- А що? - усміхаючись, питав Грицько. - Чого тут дивиться? Узяв косу - чеши!
- Гляди лиш, щоб очкур не урвався, - хто-небудь щипне.
- Не бійсь: не твоєї натури! - одкаже Грицько та й знову за косу.
Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, - тільки сотню й налічив!
"Воно й добре, - дума сам собі, - оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький грунт можна купити, - так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?"
І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі - до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.
- А куди? - завжди питали його подорожні.
- До Ростову.
- Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! - раяв йому один з них.
- Чому?
- Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.
- Зате ж далі.
- На півтижня... То що? Ходім!
- Та чи ходімо, то й ходімо, - подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань. Лиман перед їх очима - скільки засягнути - лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.
- По полтинику од сотні дощок! - кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.
- По три семигривеники! - кричав з другого - і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.
- По карбованцю день! - кричали з судна.
- По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!
Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.
Став і Грицько, до одного плоту. За день - мало не три карбованці заробив.
"Еге! - подумав він, - та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?"
Оже - ба! Раз - така робота не щодня і трапляється, а вдруге - з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне; то меншав, коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п'яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!
Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив - як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!
Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої, бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!
Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені...
"Воно б таке, що й додому час", - подумав Грицько, та зима застукала.
- Які тут у вас заробітки зимою? - питав він знайомих херсонців.
- Очерети косити, - раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.
- Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане - зараз і потягну в Піски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. "А може, тимчасом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!". Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Піски - хто оженився, хто заміж пішов, хто вмер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...
- А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! - хваляться йому.
- А ще не одружився?
- Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по мені пари!
Грицько й тому радий.
- Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!
Витрудив Грицько руки ту весну й те літо; а восени вернувся з своїми в Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили в селі: "От парубок! от хазяїн!" Батьки та матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.
Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він - таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі, часом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно; а проте на самоті кожна думала: "От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!"
Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Отак поміркувавши сам з собою, - засилав він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.
- Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома, - од казав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим став був гордувати, - та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужій сім'ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вія міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі, - та сам незчувся: як і коли закохався в сусідчину наймичку - веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.
Христя - так її звали - зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п'ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім'єю - з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя - молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина - дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка - хазяйку. Збоку дивлячись - Христя не наймичка, а дочка рідна.
Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу, - давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися її любощі: після водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.
На весну одібрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б'ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком-сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд - так, як і люди.
З жінкою Грицько жив мирно, люб'язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні - обоє вони працювали; в свято - ходили вкупі до церкви; по обіді - спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...
- От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! - не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками: - з Грицька та Христі... Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... ніхто з них і не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дітки, треба на світі жити!




 

Бібліотека ім. О. С. Пушкіна (м. Київ).
А.С. Пушкин. Полное собрание сочинений в десяти томах