ХАЛАМИДНИК

 

Зміст


I. Лежень
II. Каша
III. Секта
IV. Не сподівався

- ІV -

НЕ СПОДІВАВСЯ



Над двором, над Супрунівкою повисла наче чорна хмара, наче туман густий оснував усю ту околицю. Люди, як тіні, снували у тому тумані, потиху ступаючи і потиху дишучи. Матері малим дітям рот закривали, щоб не чуть було їх крику. Пан розіслав гонців на всі сторони, приказуючи хоч неживого, а доставити Юхима. Що зробив Юхим? Чим провинився так? Ніхто не знав нічого, окроме Ониська, Параски та Пилипа, та ті, мов німі, мовчали. Мовчання те підкладало вогню до розтроюдженого пайового серця. Хто не попадався йому на очі — він зараз відсилав його на конюшню до коваля Свирида. Було роботи тому ковалеві! Ще у його не боліли так руки, як оковував панську бричку перед святою неділею, як тепер, а мов і від легкої роботи. Утомився і він, утомилися і його міцні руки, що розпліскували і зварювали і геть-то товсті штаби заліза. Утомився і пан сам.
— Камінь, залізо і те подалося б і мовило, а се чортове плем'я не проймеш! — сказав він і велів відпустити Ониська і Параску додому. І то б, може, не відпустив, та донесли йому, що Горпині стало дуже погано і що доглядати її нікому. А Горпина йому нужна була по ділу, як нужен іноді буває нікчемний шматок паперу.
І Пилипа зняв з гречки, не дозволив тільки йому наряджатися, а ходити у чорному і з засуканими за коліна штанами, щоб повсякчас і всі, глянувши на коліна, бачили його вину. Він тепер передихав, дожидаючи, коли вернуться посланці. Вони верталися не зразу, і кожен приносив нерадісну звістку — де не їздив, кого не питав — і не бачили і не чули. Пан лаяв кожного, обзивав укривателями і проганяв з очей. Дожидали посліднього Василя кучерявого. Василь — парубок ще, високий, здоровий, чорнявий, на виду рум'яний. Без роду і без племені, як і Пилип. Як і Пилип, спершу був у пана в козачках, а виріс — до лісника віддали, у ловці записали. І меткий же бісів Василь удався! Око у його — чорне, блискуче, чи на дівку його наведе — не викручуватися уже дівчині, чи на зайця націле — буде панові на печене. Пан сам його покликав, звелів нарядитись у стрілецьку зброю, звелів коня найкращого дати, карбованцем обдарував за вірну службу — не було ще случаю, щоб Василь коли зрадив пана, — і вирядив у дорогу.
— Хоч неживого, Василю! Чуєш? — сказав на прощання, важко дишучи. Очі його налилися кров`ю.
— Добре, паночку, — відказав Василь, уклонившись. Сів на коня — здоровенний ніж у пахві коло лівого боку теліпається, мов шабля, рушниця за плечима, на грудях блискучі набої; очі весело сяють, на лиці здоров'я грає... Лицар лицарем! Проїхав Василь двором — і всі у вікна на його дивилися, пробіг селом — люди вибігали з хат глянути на вродливого стрільця.
— Оцей як не злове, то ніхто не злове!
— Ні, не вивертатися йому від сього! його і кулі сам чорт носе, — гомоніли люди між собою.
А Василь покотив шляхом — тільки видно, — як стріла, помчався на молодому ситому огирі. Виїхав на широкі поля, на безкраї степи. Після великого дощу піднявся туман і важка пара з землі; сонце під хмарами у неволі не зганяло тієї сірої кури, вітер не рушився і не розвівав її... Мов від здоровенної пожежі розіслалося курище серед степу і крило від очей його безкраї краї. Василь їде курищем, кінь під ним браво виступає, гарцює. Василь зирить чорними очима на всі боки. Чого ж ті ясні очі немов помутилися? Чого чорні брови насупились? Що думає Василь, яка важка думка розбирає його кучеряву голову? Важка думка зароїлася у їй, тугою перевита, обняла сумом його молоде серце, мов гадина окрутилася кругом його; хилиться Василева кучерява голова на широкі груди, покриті блискучими набоями, опускаються міцні руки, не держать повода коневого, він опав і висів кругом шиї. Кінь, почувши повадку, і собі перестав грати, виступав тихою ходою. «Куди я їду? Куди несе мене лиха година?» — думає Василь. І стає перед його очима пан, і грізний, і ласкавий до його. Він так влесливо шанує його, як не просить... «Василю! Ти у мене молодець над усіма! Злови мені Юхима... Хоч неживого, Василю! Чуєш?.. Хоч неживого?! Га?» «Тобто, убий чоловіка, як собаку, тобто, візьми на свою душу гріх, аби задовольнити панську ненаситну пельку?! Не діждеш, проклятий!» — гукнув уголос Василь і дав коневі у боки. Кінь, почувши гостру острогу, підскочив, підняв високо голову і поніс знову Василя вподовж поля.
Дедалі вибивалося сонце з-під своєї неволі, рушався вітрець і піднімав угору сизий туман. Виходе поле з-під його зелене, як рута. Житом засіяні поля стояли, як стіна, похитуючи довгими колосками, ярина горіла зеленим вогнем, світила дорогим камінням, на толоках червоніли вже будяки, піднімаючи колюче листя вгору, по дорогах бігали чубаті жайворонки, ховалися у зеленому споришеві. Декілька з їх знялися вгору, високо піднялися, тріпаючись, і озвалося повітря їх дзвінким щебетанням — мов хто дзвонив кругом Василя срібними дзвониками. Василь знову попустив поводи і, схиливши голову, слухав ту хорошу пісню, слухав, як шелестіло жито, розхитуючи колоссям, як сюрчали коники у траві, як деренчали вівчарики на балках. Степ ожив, заговорив, і до його таємного гомону дослухався Василь. Якимсь тихим спокоєм обвівав він розбуджене серце Василеве, якимсь чаром поливав сколихнуту душу. Важкі думки самі собою зникали, гасли, замість їх якесь любе почуття розливалося у грудях Василевих. «От би коли полежати, покачатися по траві, якби не так мокро», — подумав він і підняв голову. На самому краї поля, там, де небо впиралося своїми краями у землю, у золотому тумані ранку нагляділо його око чорну плямочку. Невідомий би прийняв її або за гору, або за високу могилу. Та Василь не невідомий був; він з'їздив сю сторону вподовж і впоперек, знав кожну балку, кожну могилу і тепер добре розгледів Вовчий трактир. Повз його ішла широка, бита дорога — чумак ранньої весни і пізньої осені убив ту дорогу, а поза ним гоней з двоє, з троє, мов провалилась земля, прослалися глибокі яри, на своїх сугорбинах покриті різною рослиною. Там споконвічна була оселя вовків та лисиць, там були і їх кубла, там вони розплоджувалися, і не раз Василеві лучалося полювати їх. Сі нерівні яри сходилися аж коло Вовчого у широку долину, покриту густим лісом, де ще недавно пани заварили свою кашу. На ті пропасті та бескети і направив Василь свого вороного. Він завернув на хвилинку тільки до шинку, не злазячи з коня, випив осьмушку і подрав прямісінько обніжком.
Василь приїхав на Глибокий яр і став. На дні його ще сивів туман і крив від очей мутний протічок, що стікав з гори, чутно було тільки його глухе гуркотання. Посеред яру стояла гостра гора, а на самому шпилечку, мов хто нарошне посадив, росла розкішна береза, опустивши своє густе гілля униз. Пустинне, сумне, аж страшне місце! Заросле будяком, лопухом, порите ровами, поперерізуване горами. Василя аж узяв сум, глянувши на його. «Чого я заїхав сюди? Хіба сатана занесла б його сюди, а по добрій волі не піде». Василь поїхав в об'їзд яру — там далі є спуск, що знарошне проробили для охотників. Василь поїхав туди. Попід глибокими ровами, між жовтими стінами глиняних гір спустився він у самий низ, у туман, що повив їх, заснував. Ще сонце не заглядало туди, вітрець боявся спорушити їх німого покою, і туман важким пластом наліг над усім. Василеві здалося, що він уїхав у хмару, так його зразу обдало краплями водяного пару.
На самому дні, у рові, мутилася аж чорна вода, кругом ставу сторожами стояли висока чорнобиль, зелені коров'яки і широколисті лопухи. Гадюки, ящірки, знай, шмигали поміж тією рослиною; здоровенні жаби, розпластавшись на воді, сумно гули-кумкали. По той і по другий бік стояли жовті, пориті стіни глиняних гір, а над усім наліг густий туман, крізь котрий, мов крізь серпанок, проглядувало з гори рожеве повітря півдня. Василь поїхав далі. Чисті ковані копита коневі грузли у розпухлій глині і зоставляли глибокі сліди. Не дивлячись на те, Василь пробиравсь вузькими суточками до зеленої широкої долини. Тільки що він повернув трохи у праву руч, як сонце мов прорвало той туманний полог, полило свої іскристі проміння. Усміхнувся до його на той привіт яр своїми нерівними ровами, своїми чорними дірками, глинищами високих гір; чорна тінь від їх, як ніч, упала, де тільки не зачіпало сонце своїм світом. Як сонце глянуло, то ще мов страшніше стало у яру, воно освітило ту велику руїну нелюдської будівлі і нелюдських рук.
Аж мороз подрав поза спиною у Василя, аж волосся полізло угору, коли він, обернувшись, глянув у ті тісні суточки, що тільки-тільки що проїхав. У їх, мов у підземній прогалині, стояла чорна ніч, над нею страшними обвалами понависали здоровенні кім'я глини, задержані одним тільки корінням бог зна колишньої і бог зна якої рослини. Здається, один крик — і все те з гуком покотилося б, повалилося разом униз і навіки сховало і від світу, і від людей і без того в глухій та непривітній тісноті. Василь аж перехрестився і пришпорив коня, щоб скоріше і спомин затерти про те страшне місце.
І недаром Василь гнав вороного. Швидко вони стали на широкій долині, мов шовковим килимом укритій густою високою травою; жовта кульбаба і червоноголові трав'яночки, мов зорі на небі, квітчали густий зелений колір, поритих боків жовтих гір не знати було тута, а зелені, як і дно, спуски, збігали навкось і горіли проти сонця зеленим вогнем; ген далі починався і ліс. Столітні широкогіллі дуби аж поверх долини маячили своїми верхами, білі берези лицялися перед ними, спустивши до самого долу своє важке гілля і лукаво визираючи з-під його білою корою; кленки, як молоді парубки, ішли собі, хто куди знав, — той високо угору задирав кучеряву чуприну, той ушир розпросторив високі гілки з широким листям. Так і видно, що не було там чоловіка з його тіснотою, з його неволею. Все те пишалося у своїй красі, у своїй вроді споконвічній, на чистому повітрі, на вільній широкій землі. Василь, мов зачарований, став, спинив свого вороного і бистрим оком обдивлявся хорошу картину, йому здалося, що він уперше тут, що він ще ніколи не бачив і такої трави, і таких квіток у траві, і такого дуб'я, берез, кленків, лип. «Де се воно так швидко взялося? Чи на своєму то я, чи, може, на чуже налучив?» — дивуючись, сам себе питає. Це зразу — мов хто його уколов. Кінь, що як укопаний стояв, як стріла зірвався і помчав вподовж долини. Не пробігло і хвилини, як Василь уже настигав чоловіка, що біг з гори у ліс.
— Не ховайся! Не ховайся! — кричить Василь, цокаючи по рушниці. — І в лісі від сього не сховаєшся, зразу положу тебе на землю.
То був Юхим. Перекинувши через плече чоботи, босий, з торбиною за плечима, він, як заєць, крався, щоб з гори ускочити у ліс. Бистре Василеве око не пропустило його, і не добіг Юхим двадцяти ступнів до лісу, як мов з-під землі вродився перед ним Василь.
— А що тепер, Юхиме, буде? — пита, сміючись Василь. — Поїдьмо назад!
А на Юхимові і каптанина мов побіліла, не тільки він, — стоїть блідий, тремтить і тільки хижо дивиться на Василя. Будь у Юхима в руках рушниця, що бовтається у Василя за спиною, він би не назад попрохав його їхати, а вперед, так далеко уперед, звідки ніколи ніхто ще й досі не вертався.
— Чого ж стоїш? Мовчиш? Злізай на коня та й поїдьмо умісті! Кінь, не бійсь, видерже, — знову йому весело Василь.
— Василю! — обізвався Юхим. — Ти добрий чоловік був, а ще кращий стрілець — ось тобі, — і вмить аж гудзі брязнули, так він розкрив поли своєї каптанини і вказав на груди, — ціль! Ціли, брате! Мені краще буде від твоєї кулі умерти, ніж назад вертатися.
— Нащо мені тебе стріляти, коли і живцем я тебе у руки візьму.
— Живцем, кажу, не візьмеш! Стріляй, а то буду тікати! — йому рішуче Юхим.
— Та ні, постій. Ти думаєш, справді, Юхиме, я жартую. За що я тебе буду стріляти? Краще посідаймо, побалакаємо. Ось тобі, що я не маю проти тебе нічого злого, — і Василь, скинувши рушницю з плечей, швиргонув її у траву.
Юхим подивився на рушницю, подививсь на Василя, що почав злазити з коня, і аж жижка у його затремтіла, так йому хотілося у той час тікати, та здержався. «Уже ж що буде — те й буде», — подумав — і зостався.
Василь зліз з сідла, рознуздав коня, спутав ноги і поздоровкався з Юхимом.
— Здоров-здоров, коли злого не мислиш! — відказав йому Юхим.
— Ось тобі рука! — каже Василь, подаючи руку. Юхим узяв Василя за руку, і тута ж вони опустилися на траву.
— У мене в торбі є хліб, сіль, є й горілки пляшка. Вип'ємо і заїмо! — каже Юхим.
— Добре. Вип'ємо.
Недавні вороги, без чарки, а так перехиливши пляшку, хлебнули кожен і почали заїдати хлібом. Горілка добре диво: коли два мовчани зберуться докупи, то поки не вип'ють, і слова від їх не доб'єшся, а випили — зараз язики розв'язалися.
— Ну, скажи мені по правді, — заївши і набиваючи люльку, пита Василь Юхима, — куди тебе несе недобра і від чого ти тікаєш?
— Від чого? Спитай пана! Спитай його боків та спини, що коштували ось цього лопуцька, — і Юхим показав шматок батога. — А куди я тікаю?.. Про те он тому відомо, — і вказав на небо.
— Як? Ти бив пана? — аж скрикнув Василь.
— Атож! — понуро відказав Юхим. Василь подумав з хвилину.
— І гаразденько полічив ребра?
— Та знатиме!
Василь залився божевільним реготом.
— Так знаєш же що, Юхиме, за тобою послана ціла вервечка погонців. Хоч неживого — наказував пан. Добре ж, що ти мені піймався. Так ось же що ми зробимо. Бери мою рушницю, бери мого коня — та й гайда.
— Нащо воно мені? Я — добре, що оце добрався до лісу, а доберусь до степу — шукай вітра в полі!
— Ні, не так Юхиме! Коли ти моє приятельство приймаєш, то бери. На коневі, брат, зручніше, а з рушниці і вбити можна що — не все прийдеться повз села йти, виберешся у степ, там і на сотню верст, дай боже, щоб устрів село. Тут-то рушниця і знайде хліб.
— А ти ж як? Хіба й ти зо мною?
— Чого ж я з тобою? Ти, звісно, чого, тікаєш. Не від добра. А я поки що ще не пожалуюся ні на що. Поживемо — побачимо. Буде так, як тепер, — і вмирати зостануся, а ні — то, може, бог приведе ще й побачитись.
— Та я питаю, як же ти вернешся? Без рушниці і без коня? Він же на тобі всю шкуру звелить оббити.
— То ще побачимо! Береш? — і Василь подав знову руку.
Юхим важко опустив свою, і недавні вороги, посхоплювавшись, обнімалися і цілувалися. Потім ще випили, ще і знічев'я давай бити порожню пляшку.
— Отже, Василю, — кричить Юхим, — хто наше побратимство розсуде, тому отак! — і з усієї сили кинув пляшку об землю. Пляшка, ударившись об сиру землю, аж копки дала, та не розпалася.
— Отак! — крикнув Василь, ударивши каблуком по пляшці, і тільки шкляночки розлетілися на всі сторони.
— Добре! Давай же ще поцілуємося! Обхопились, поцілувалися.
— Шкода, що нема у нас горілки! Ще б випити! — кричить червоний, як рак, Юхим. — Спасибі Ониськові, ти йому поклонися від мене, як будеш вертатися, і тітці Парасці поклонися, і Пилипові, козакові, поклонися. Він ще тепер хлопець, а виросте — добра буде друзяка. Усім їм поклонись. Господи! Отаких людей кидати? З такими людьми розставатися?! — аж з плачем вимовля Юхим. — Суди його, боже, судом своїм правим!.. Довіку б не кинув, так, бач же, нема життя... нема. А жінці моїй Уляні віддяч хоч ти, брате. Скатуй їй шкуру! Вона мене з'їла, вона, сучка! До пана щоночі ходе, панові усе у вуха носе! Піймайсь вона мені тута! — і Юхим заскреготав зубами.
— Годі, годі тобі, Юхиме! Хай її краще бог скарає! — умовля Василь.
— Бог богом. А дай мені її сюди... Сюди подай! Вона жінка мені? Жінка, га? Жінка, а вранці прийде від пана: «Я, — каже у вічі мені, своєму чоловікові, — казала панові, що ти увесь день п'янствував». І се каже мені, чуєш-бо, мені, чоловікові. Жінка каже, га? І ти їй на се ані слова... Га? Вона сміється з тебе, у вічі сміється, а ти їй не можеш ні слова сказати?! Ох! Один господь знає, що у мене перекипіло отут!.. — і Юхим ударив себе проти серця рукою. — Хай її бог суде! Прощай, Василю!
Юхим кинувся знову обніматись, цілуватись. Поцілувавшись, Василь кинувсь до коня, зануздав, осідлав його, потім надів Юхимові через плече рушницю, віддав йому сумку, нарядив, як стрільця і, поцілувавшись ще раз, поміг злізти на сідло. Як опустився Юхим, то аж кінь не встояв на місці.
— Ну-ну, не гарцюй! — крикнув на його Юхим. — Ще поки донесеш до місця, то і ноги повідкидаєш.
Кінь став як укопаний і скоса поглядав своїм огненним оком на Василя, буцім казав до його: «Кому ти мене віддав і нащо віддав?».
— Прощавай же, Василю! — здіймаючи шапку і хрестячись, каже Юхим.
— Прощай, Юхиме! Поклонись від мене вільним степам!
— Від усіх добрих людей поклонюся! А може б, ми, Василю, разом майнули туди?
— Ні, їдь ти. Їдь з богом!
— Прощайте ж.
— Прощай!
— Гайда! — крикнув Юхим, давши коневі у боки. Як скажений, зірвався кінь з місця і помчав, як муха, поза лісом.
Василь тільки заплескав у долоні і зареготався божевільно. Скоро Юхим і скрився з очей. Василь зостався сам серед долини, сам між зеленими горами коло темного лісу. Спершу усмішка не сходила з його червоних уст, на очах грала якась радість, далі мов що пробігло по Василевому лиці, губи затремтіли... Чи молитву шептав ними Василь, чи прокльони?.. З очей миттю злетіла радість, і туга засвітила у їх свою темну іскру. Василя обняв сум... Прямо перед його очима біліла криниця новою цямриною, коло неї чорніло дві купи попелу, головешок. Там, коло лісу, коло обсмаглої липи валялося вугілля з лісникової хати, а там, трохи геть і свіжа ще могила його чорніла. Чи давно-то пани тут варили свою кашу? Криком радості оголошувалося тутешнє повітря, поки не схопилася завірюха, не знесла до підвалини тихої хатини, не пролила безвинної крові на долині... А тепер? Тепер тута он що вкоїлося. Вкоїлася зміна. Василь проміняв свого пана... І ліс, і гори, і долина, і чорні головешки бачили те, та ніхто нічого не скаже, довіку, до суду мовчатиме... Василь знову зареготався божевільним реготом і опустився на траву.
Різні думки борються у Василевій голові, різні почуття троюдять його молоде серце. Чим Василь був незадоволений паном? Його жінку відняв, його хату розорив, його щастя розбив? Ні того, ні другого. Пан його завжди ставив у примір другим, часто він йому карбованця-другого тикне ради свята. Василь у пана, як сир у маслі купається. Чого Василеві було треба? А Василь проміняв його, на кого? На ланця, на бродягу... Мало проміняв — віддав добро панське. Василю, чи не гріх, чи не сором тобі? Сором, сором... А он, он — свіжа могила. Те серце, що під нею тліє тепер, билося ж радістю, мало свої надії. І що ж? Надії ті розбилися, щастя як не було. Уклали чоловіка, пропала душа... І ніхто за ним не пожаліє, ще викрутитися хотять.
А Юхим? Хіба він від добра тіка, від щастя понесла його лиха година? Хіба його рука знялася на пана від доброго чого? І чи один такий, як лісник, чи один Юхим пропадає? Тут верти не верти, будь сто раз добрим, а все лихо. Лихо і в добрім серці, лихо і на дарунках, бо лихо в панстві. Сьогодні добрий, а завтра лихий, сьогодні жалує, а завтра на Сибір пише або в москалі голе. Знаємо ми це, добре знаємо. І добре, Василю, зробив ти. Так і треба, брате. Пана ти не обіднив конем, а доброму чоловікові запоміг. Бог знає, може, і тобі прийдеться так само тікати, може, за тобою будуть гнатися гонці на всі боки, на всі сторони. І знайдеться між ними добрий чоловік і віддасть коня свого, як ти віддав Юхимові. Всього на віку буває, всього на світі трапляється... І радість виграє у Василевому серці, світить огонь у його ясних очах... Так-так... Радій, радій, Василю. А що панові ти скажеш? І знову туга спаде на його душу, ущипне за серце. «Та вже ж що буде, те й буде», — сказав Василь, знявся і побрів прямо чумацькою дорогою.
Онисько і Параска, вернувшись у свою хату, не швидко прийшли у себе. Ковалева праця далася їм знати! Параска таки злягла, а Онисько, як божевільний, швендяв. Він часто навідувався у панський шинок за млином і виходив звідти червоний, як рак, і злий, як джміль. Він, знай, усе бурчав про себе, нюхаючи раз поз раз табаку. Прямо він ніколи не сказав нічого, а так поговірками, здалека. Стане оце серед хати, погляне на жінку, гляне на Горпину, махне рукою і промове: «На тобі, чорте, груш!», тупне ногою, крикне: «Та живий в руки не дамсь! Ні, не дамсь!» — та й знову піде з хати. Тиняється кругом млина, блукає понад річкою, все щось сам собі бурмочучи, аж поки виходиться, поки хміль у його голові уляжеться, а потім знову у шинок. Хлебне — та й додому. Які були гроші — всі там посіли. Не стало їх — Онисько почав таскати лишню одежу. Коли очуняла трохи Параска та піднялася на ноги, то в скрині багато не долічилася і свого, і Ониськового.
— Хто то в скрині порався? — спитала вона, коли Онисько вернувся додому п'яний. Онисько не сказав нічого, глянув на жінку — опустив очі у землю, потупцювався трохи у хаті — та й далі. Два дні після того Ониська не було вдома. І де він скитався, де пропадав — нікому було не відомо. Параска думала, чи не кинувся, бува, у річку з горя, і підняла струс. Кого не питала — ніхто не бачив, і в шинку сказали, що вже другий день не було. Парасці зосталося тільки плакати. І вона ридала. Гірко, тяжко ридала сама собі вночі.
— Тіточко! Ви плачете? — питає Горпина, почувши її ридання. Горпина потроху почала у себе приходити.
Мовчала Параска, і ридання затихало на яку там годину, щоб знову прорватися з більшою болістю, з більшою силою.
— Боже! Де хоч дядько Онисько? — обзивалася Горпина і не знала, що їй робити. Слова утіхи, слова жалю підіймали ще більше ревище. Якби Горпина дужча, вона б знялася і побігла шукати Ониська. Увесь би світ вона вибігала, шукаючи його. Так горе ж їй. Підвестися, посидіти вона вже здужала, а устати, пройти — і не кажи: як у малої дитини ноги тремтять, не держаться. Чому хоч Пилип не прийде? Всіх, всіх розпудила лиха година!
Параска ж плакала не того, що Онисько гуляв і прогуляв не тільки свою, а й її одежу, не того, що він скрився. А що, як він навіки скрився? Що, як він почвалав за Юхимом? Що їй тоді буде? Що їй робити самій на сьому світі? Чи не перші ще любощі, чи не дівоцьке кохання прокинулося у Парасчиному серці? їй, старій бабі, не прожити віку без чоловіка? Не те, не те. А вік прожили, не зазнали такого лиха, тепер не знать звідки взялось воно, не знать звідки наскочило, нехтує їх, нівечить... Удвох його терпіти — ще сяк-так, легше його терпіти удвох разом. А самій? Одній? Самій їй не видержать. Та то ж начнуть допитуватися, де дівся? Та чи не сама, бува, спровадила? Почнуть знову катувати... Ні, краще вже з мосту та в воду, ніж таке терпіти.
Два дні і дві ночі виплакала Параска, аж почорніла, аж згорбилася. Нічого й не варила собі. Поставе який-небудь кулешик для Горпини; Горпина стане їсти, а її туга серце наскрізь проймає. З ким їй їсти ту страву? Хай буде так.
Другого вечора, трохи не опівночі прибіг Пилип навідатися. Пожовтіла, помарніла бідна дитина. Розказує за посланців, хто куди поїхав, звідки вернувся, де що бачив. Юхима ніде не стрівали.
— Пан жде Василя, стрільця. То, кажуть, лихий чоловік. Не минути Юхимові його рук.
— А Ониська ніхто, не хваливсь, не бачив там де? — пита журливо Параска і заплакала.
— Як? Хіба і дядько?.. — аж боязко спитав Пилип. Він не знав нічого про Ониська, думав — спочиває старий, що не видно.
— Та не плачте, тіточко, не вбивайтеся. Дядько вернуться, вони, видно, пішли кудись, забарилися, — утіша Горпина, а Параска так плаче, так заливається.
У Пилипа в голові зразу все помутилося, як почув він за Ониська. Нестямний жаль обняв його мале серце. «Що це буде? Що буде?» — не виходило у його з голови і більше нічого не входило в неї. Горпина розпитувала його за двір, а він то одмовчувався, то плів, і не знав сам, що. Забув був і додому йти, якби не нагадала йому Горпина та рання уранішня зоря. Світ уже бринів, заглядав сірими очима у вікна. Пилип знявся і вийшов з хати. Скоро і вернувся.
— Ви казали, що дядько Онисько змандрував. А то хто коло млина ходе? — сказав і зараз скрився.
«Онисько? Біля млина?» — чи не вчулося це Парасці. Мабуть, вона недочула... або збрехав Пилип.
Не вийшла — вискочила Параска у сіни. Чорна постать справді вештається коло млина. «Чи то справді Онисько? — не віре своїм очам Параска.
— Ониську? То ти?
— А кому ж більше! — донісся до неї голос Ониськів. «Ні, його голос! Його... Слава ж тобі, господи! Слава вам, всі святі! І тобі, благовіснику Пилипе. Чи не сам господь послав тебе замість янгола!» Параска тремтить уся, радість обнімає серце, покій розходиться по душі. Хрестячись і шепчучи молитву, вона вертається у хату.
— Що, дядько справді? — радо спитала Горпина. Бачте, я ж казала, не плачте і не вбивайтеся, що дядько пішли кудись.
Параска не знала, що їй робити. Чи кинутися до Ониська, привітати його, чи кинутися до печі, скоріше страву лаштувати. Може, він і не їв і досі? Від радості вона залилася слізьми, як перше заливалася від туги. Не через малий час Онисько увійшов у хату. Хмурий, похилий, ні до кого не говорячи, нікому слова не кажучи, сів на лаві. Параска запримітила, що він і на лиці змарнів, і очі йому глибоко засіли у лобі. Великий жаль ущипнув її за серце, та слово утіхи не зірвалося з язика, Параска боялася його сказати, щоб як-небудь не нагадати Ониськові про його недавній запій. У хаті настала тяжка німота.
— А в нас Пилип був, — озвалася Горпина з полу і замовкла. — Розказував, — почала далі, — про двір, там таке заводиться, що господи! Усе догори ногами пішло. Юхим, кажуть, утік, Юхима розшукують.
— Тепер добра вже годі ждати! — бовкнув якось глухо Онисько і замовк. Замовкла і Горпина. Розмова перервалася. Параска важко зітхнула.
Онисько, посидівши, пішов з хати. Параска мухою літає коло печі. Швидко і страва готова, і Параска вийшла кликати Ониська обідати.
Сіли за обід. Онисько все хмурий, боїться у вічі глянути, мовчки поживає гарячу страву. Йому так тяжко на душі, гірко на серці. Він, старий, змалився, бач: забув про дім... Гірше, ніж забув. Як злодій, витягав сам у себе добро своє і прогуляв його. На два дні зовсім змандрував з двору! Параска мовчить, ласкою ходить коло його... Це вона, бач, дякує його за те!.. Мов гадючата повстромляли свої головки у його серце і немилосердно ссали кров з його — так воно у його нило, боліло... Хоч би Параска сказала що, вилаяла — йому б легше було. Так Параска мовчить, мовчить, мов німа, а по обличчю її, по тому мовчанню він чує, що не менше тліє серце і в Параски.
Обід кінчився. Гаряча пшоняна каша парувала у мисці, і Параска її помішувала, щоб скоріше остигла. Онисько глянув у вікно, щоб не попав, бува, його погляд як-небудь на Параску. Повз вікно щось промелькнуло, швидко мов бігло що. «Хто б то се?» — подумав Онисько, як на порозі показалася Уляна, прикрита сяк-так чорним платком. Параска озирнулася і скам'яніла: вона боялася і так Уляни, а тепер ся Уляна їй здалася ще страшніша.
— Бач, сидять! Тріскають! — крикнула не своїм голосом Уляна, аж усі кинулися. — Укупочці собі! А других розстроюють! Других розсуджують!
— Кого других? — ледве чутно промовила Параска.
— Не знаєш, кого? А, ти не знаєш? — і Уляна завертіла головою.
Параска здвигнула плечима і, хрестячись, промовила:
— Хай того бог накаже, хто розстроює.
— І накаже! Накаже! — стукаючи кулак об кулак, крикнула Уляна. — Він, святий, усе баче і не дасть чорт зна кому сміятися з моїх сліз... — Уляна заплакала, запінилася.
— Чого се ти, Уляно, прийшла до нас бучу збивати? — тремтячи і здержуючись, обізвавсь Онисько.
— А до кого ж мені йти? Куди мені тепер іти? Хто мого чоловіка на все лихе підбивав? Хто його у мандри виряджав? — крикнула Уляна.
— Ти! — крикнув, схоплюючись, Онисько і затіпався.
— Ні, ти, стара собако, та твоя жінка собача! — ще дужче закричала Уляна. — Ви змовилися усі проти мене. Вам хотілося мене з світу звести, мою душу згубити.
— Хай ти сама згинеш, а не ще коло тебе поганиться! — сказав Онисько і сів.
— Краще ви згиньте, пропадом пропадіть! Стидкі, брикі, погані, смердючі, вонючі! Тьху! Тьху!
— Знаєш що, Уляно, — тихо одказав їй Онисько, — іди краще від нас, коли тебе у зашийок не вибили.
— Не піду я від вас. Не піду! Подайте мого чоловіка! Де ви мого чоловіка діли? Ви його голову занапастили! Ви моє щастя розсудили... Тепер за ним, як за диким звіром, по всіх дорогах ганяються, його голови бажають. А ви сидите удвох, смієтесь та тріскаєте, щоб ви потріскалися, щоб ви отієї каші наїлися та й поколіли. Прокляті, погані!
Онисько не видержав, схопився, узяв Уляну за руку і силоміць повів з хати. Уляна кричала, лементувала: «О, рятуйте! Б'ють мене! Ріжуть мене!» — і, вискочивши надвір, скинула платок з себе разом з очіпком і простоволоса прямо ударилася, лементуючи, у панський двір.
Параска стояла серед хати, як з хреста знята, а Горпина сиділа, і одна на одну поглядали широко розкритими очима. До них знадвору доносився крик, гомін.
Онисько увійшов блідий, як смерть.
— Оце лиха година! — промовила Горпина і зітхнула.
— Нащо ти хоч займав її? — обізвалась і Параска плакучим голосом.
— Хай її займа займе! — крикнув Онисько і сів, підперши голову рукою. — Оце, господи! Хоч не живи на світі. Не так пани, як свої... Скажіть їй, коли удруге прийде — уб'ю, як собаку! — крикнув Онисько, схопився, узяв картуз і пішов з хати.
— Хай її краще бог поб'є! — відказала Горпина, та Онисько вже не чув.
Через хату мов буря перелетіла, поперевертала усе, поруйнувала. Де ділася недавня радість Парасчина? Сумна, невесела порається вона біля мисок, перемиває ложки, прибирає з столу. Руки її тремтять, все з їх валиться, а в ухах все чується той крик, перед очима розпатлана Уляна...
Горпина лежить і боїться слова проронити. «Невже то їй так шкода чоловіка? Чого Горпині ніколи свого не шкода було? Та скільки вона і не пригадує, то не знає, коли б Уляна піклувалася коло свого чоловіка, годила йому... Все у їх лайка та сварка, і все Уляна гризе його, а він одмовчується. Чого ж це зразу такий жаль обняв її? Що нікого гризти, ні з ким воюватися?» — глибоко і важко зітхає про себе Горпина.
Параска дожидала з години на годину, що ось прийде посланець з двору кликати Ониська до пана, що це знову почнеться робота ковалеві. Це так дурно не пройде! Душа її була неспокійна, серце не на місці... А посланець не йшов. Немалий майовий день уже був на спаді, сонце покотилося низенько під гору, а його не було. Зачервонів увесь світ вечірньою зорею, покрилися краскою і хати, і млин, і поле аж горіло — любуватися б такою годиною, радіти, а в Параски на серці гора важка, камінь незрушимий. Журба голову клоне, серце тугою сповиває... Жде — не діждеться. І Ониська нема, і він кудись поплентався... Хоч би прийшов хто та прийшов, чи не розговорила б вона своєї журби, чи не розвеселила свого засмученого серця!..
Смеркалося. Онисько вернувся німий-мовчазний, хоч від його і несло горілкою. У його скуйовданій голові носився цілий рій важких думок, на серці камнем лежала тяжка образа, злі гадюки ворушилися кругом його, щипали, ссали. Перед очима от мов тепер він бачить люту Уляну, котра стоїть, кляне їх, лає... «Кому і слід, і не слід, — дума він, — усяке до тебе лізе... Прокляте життя! Проклята доле!» Він ліг, щоб хоч заснути, та не спалося. Серце так тяжко б'ється, жила на висках сіпа, душно йому, жарко!
Параска, поприбиравши, теж лягла. Спершу вона збиралася багато дечого сказати Ониськові, та, побачивши його смутного і мовчазного, і собі мов заніміла.
— З двору не було нікого? — спитав Онисько.
— Ні, не було.
Параска, як прийшов Онисько, перестала ждати когось, забулася. Тепер він сам знову нагадує їй. Мов хто ущипнув Параску за серце... А тут чує — сінешні двері рипнули, відчинилися... Огонь і мороз пробіг від голови аж до мізинних пальців на нозі. Так, так... оце іде... іде лихая година.
— Хто там? — обізвався Онисько.
— Се я.
«Пилип! його голос! його, доброго! Се ж він, моя дитина люба!..» — Параска схопилася, мов опечена, і кинулася у сіни.
— Іди, іди у хату, я вже сама зачиню і закручу двері, — казала Параска.
— Що ж у вас, Пилипе, чутно у дворі? — спитав його Онисько.
— У нас все одно... Ждемо Василя і не діждемося.
— І досі нема?
— Нема. Дехто каже, що він, либонь, разом з Юхимом подалися далі. Пан там таку гарячку поре... Учора на Уляну напався. «Ти, — каже, — все знаєш та мовчиш... Ти його сама і підбивала на все. Я тебе, — каже, — у тюрмі зогною, тільки ти не розшукаєш мені чоловіка».
— Так того ж то се вона люта і прибігала сюди сьогодні!
— Хіба і в вас вона була?
— Була ж. Ми саме обідаємо. Ускочила, як скажена собака, перепінила усіх та й побігла.
— Та вона там, розказують, по всьому селу бігала, до всіх лаятись забігала.
— Шкода ж, що я її у потилицю не вибив! — додав Онисько.
— Так бач, чого їй так шкода стало чоловіка, — обізвалася Горпина.
— Де тобі, яка шкода! Кричить: «Де ви мого чоловіка поділи?». Куди тепер вона піде без його, — увернула і Параска.
— Там люта... Там зло таке, що господи! А пан сказав, як його не буде, то щоб і тебе не було.
— А на вечірні підслухи хто ж буде ходити? Хто вноситиме усяку всячину у вуха? Як там кажуть, рука руку миє... Помиряться, прокляті! Як несита його розмордує — помиряться.
— Ключниця розказує, що, либонь, хоче замінити другою. Позавчора привезли від німців, Параскою зовуть.
— Що ж воно таке? Пані, панночка?
— Та де вам? Проста харпачка. Так у дерзі і привезли. Не то балакати, ходити оце по-панському не вміє. І дурна якась, прости господи! Ключниця розказують, що оце візьме, стане проти дзеркала та й сміється сама до себе, то наколе що на голову — від старої пані зосталося усяких уборів, — то накине на голову та до дзеркала. «Ану, — каже, — яка я панією буду!» Неприпета!
— Відкіля ж вона? Дівка? Молодиця? — питає Параска.
— Хто її зна, відкіля вона. За щось виміняно від другого пана. Дівчина ще.
— І хороша ж?
— Огрядна, здорова дівка, настояща діваха.
— Господи! Прости нам гріхи наші, — вигукнув уголос Онисько. — Не так пани, як ми самі! Пани уже звикли до того, а ми ж, ми? На панство, на лакомство батька-матір продаємо! Друга б сама себе ножем простромила або утопилася, а ся, бач, у панії лізе. Прокляті! Ні мору на вас, ні погибелі. Як собаку яку, прости господи, за чорти батька зна що виміняли, а воно, бач, і того не чує, об тім і не нагадає.
Сумно, сумно, мов поклик страшний, промчалися слова Ониськові та так і застигли у важкому повітрі хати. Кожне думало про себе ту гірку правду, яку зараз Онисько вирік, кожного вона ворушила давні забуті гріхи у серці, важким камнем осідала на душу. Перед кожного очима устала кожного доля, гірка, невольнича, кріпацька, перед кожним вона проводила череду нещасливих випадків, не правди, а тієї ж кривди гіркої — при лихій годині усяк затулявся за чужу спину. Тепер кожен почув, що це гріх, тяжкий гріх, та нічим його не покриєш, ніяк його не спокутуєш... Доки неволя, доки кріпацтво, доти і він буде... Усякому хочеться жити.
«Добре, що в мене ні батька, ні матері, — думав і Пилип, — нікого мені продавати та й ні на що».
— Оце тобі, Пилипе, навука, — обізвавсь знову Онисько. — Не дивись, що ми принижені, принизила нас лиха недоля, а, проте, за нами правда, за нами і бог. Відплатять вони на тім світі за те, що держали нас у неволі і за те, що мучили... Найбільше ж дістанеться тим, хто, як і ми, принижені, та ще на нас руку накладав. Хто не служе правді — той служе кривді. І панство, і лакейство — все то люди одного поля. Не служи їм, Пилипе, ніколи. Хай йому гаспид. Ні на сім світі на буде від людей на тебе поклону, ні на тому світі від бога одплати. Що з того, що на який там час добре заживеться? Он Уляна, як сир у маслі, купалася, а тепер, бач, одставку прописали. Бог зна, може, прийдеться де й під тином сконати... Правда, що деяким удається волі запобігти. Та чи то ж воля? Ті сльози, що виточе він з других, прислужуючи, стануть йому гірше неволі. Не квапся на таку волю, сину. Якби ми вільні, хлопче, я б тебе за дитину узяв би, я б тебе до розуму довів, а так як наша неволя — то послухай хоч раз мене старого, може, коли і спасибі скажеш або вилаєш... І то буває.
Онисько говорив тихо, поважно, рвав слова, роздумуючи над кожним. У інший час річ його здалася б, може, нікчемною, ніхто б її не слухав, сказав би: «Варняка старий!». А тепер нічна доба, незамутна тиша у хаті, усіх однакова доля, — все це надавало його словам якуюсь вищу увагу... Сказав би, то пророк прийшов повіщати миру його тяжкі гріхи, прикликати людей до покаяння. Велику силу те слово мало на малу Пилипову душу. Коли він прийшов додому у горниці і ліг на своєму твердому ліжку, довго не зміг зімкнути очей.
Перед ним у темній темноті виступали одно за другим усі випадки його молодого життя. Та все ж то одна догана, одна невдячність панська і ні єдиного случаю, котрий порадував би душу, звеселив серце. Онисько каже: «За нами бог, за нами і правда». Грізний той бог, гірка та правда, коли вони не порадують чоловіка нічим, коли його держать під бичем панським, під вірьовкою лихої долі. Добре ж, коли все то тихо, мирно, — а настала лиха година, свиснув бич, і кров полилася з людської спини, опустилася вірьовка, зашморгнула — і нікому вилити свого тяжкого лиха, нікому висповідати накипілого на серці горя. Всі тобі чужі, всі одсторонилися від тебе... Отут-то поживи, отут поверни так, щоб і правді служити, і не по кривді жити... От добре дядько Юхим зробив, подався він геть, закрився від усього плечима й очима... Добре, як не зловлять, — гулятиме на волі, а зловили — погуляй, як Рябко на уривочку.
Сказав би, такі думки перекидали Пилипа з одного боку на другий, коли б Пилип доріс до сих думок. Та не самі думки, а почуття їх не давали спокою малому. Вони заронилися якоюсь невеликою зерниною у його малому серці і гірким чимсь пасли душу. Він чув, що в словах Ониськових є правда, свята правда, і йому так тяжко було, що люди нехтують ту правду, що не живуть по божому закону. І кого він не знає — всі так роблять, всі так живуть. Щось лихе, щось недобре приводить людей на сей путь. І важко робилося малому, нарікав він на свою долю, на батька-матір, що пустили його не жити — мучитися на білому світі; то йому хотілося умерти... Хто б пошкодував за ним, хто б плакав? Ніхто... Він нікому не нужний, як відчахнена гіллина від дерева... Ні, він не хоче вмирати, йому ще так хочеться пожити, світ і людей побачити... Чом він, дурний, не тікав з Юхимом разом? От би побачив світу... Яких тільки країв, яких сторон він би не побачив? Добре б було...
Він і тепер утік [би]... Саме добре — ніч, ніхто не побачив би його. До світу далеко б був... Коли б знаття, що нажене Юхима, що знайде його, а як ні?.. Самому страшно! Вовк або й собаки напали... Страшно самому... А добре б утекти... На ранок огляділися — нема Пилипа... «Пилипе! Пилипе!» — гукають-шукають, а Пилипа і слід простиг. І за ним розсилають гонців на всі краї, на всі сторони, — нема, пропав Пилип, як у воду впав... А Пилип давно уже вибрався на волю, на вільні степи. Шукай вітра в полі. Він захилився де-небудь у болотці, за могилу або заліз у високу траву, — коло його і їздять, шукають та не бачать, а він тут, лежить у своєму захистку, дивиться на їх та сміється. Вони поїздили-поїздили та й назад вертають, а він знов подрав далі та далі... Се так подобалося Пилипові, що він на все готовий підвівся на своєму ліжку і сів. Очі в його горіли, серце так билося... Піти б. Тихо, як кішка, устав він з ліжка, тихо відчиняє двері і виходе на широку галерею...
Ніч, літня темна ніч, тепла та зоряна, війнула на його своєю прохолодою, мов хто збризнув йому у лице водицею. Прохолода була така люба, зорі так мило дивилися, так утішно вигравали, що Пилип, як укопаний, став... Жар молодої крові від прохолоди влягав, серце все більше та більше затихало. Він залюбувався чарівничою красою ночі. І було чим зачаруватися. На галереї тихо і темно, видно якусь темно-сіру полоску світу, що відрізнила галерею від надвору; далі, мов дві стіни, здіймалися біля його два ряди тополь і пропадали у темній темноті... Хоть би що шелеснуло де, обізвалося... Тихо, як у вусі. З неба тільки зорі лупають своїми ясними очима. І скільки-то їх? Як того піску на березі. Одні ближче горять різними огнями — то ясно-червоним, то чорно-червоним, як кров; ті голубі, ті зелено-жовті, а за ними ще і ще... Безлік їх, як молоко, біліє тільки слід їх... І думка, одірвавшись від землі, понесла його до них у високі високості неба. Чи то там хто є? Чи там то хто був? Кажуть, що то праведні душі літають та світять... Чиї ж то душі? Невже там і панські є? Мабуть, нема, одні мужичі. Вони витерпіли тут, на землі, зате там, ач як виграють! «Господи! Дай і мені сподобитись такої честі! Чудні вони! Літають там собі, я б ближче до землі опустився, носився б над нею, співав би пісень людям... усяких співав би: мужикам — радісних, а панам таку б яку-небудь вигадав, щоб аж у носі крутило. А найпаче своєму». І став він пригадувать, яку б він заспівав своєму панові. Замислився-загадався.
Північний вітрець рушивсь, і пішов тихий шелест від його, та Пилип так задумавсь, що й не чув. Ось щось залопотіло, мов у долоні сплеснуло, Пилип злякався, кинувсь тікати б — так не зрушиться з місця. «Кукуріку! — прогорланив півень, і тоді тільки трохи втихомирився Пилип, — то півень вибивав свої вибої крилами. На голос одного півня озвались другі, глухий їх викрик доносився аж із села, з річки чутно було гергет гусей, викрик качок. Пилип ще постояв трохи, аж поти не змерз, і тихо покрався у хату, так тихо, як і викрадався з неї.
Рано-рано, ще тільки на світ почало благословитись, почув Онисько, що щось стука у вікно. «Хто б то се?» — подумав він і підвівся. Темна чоловіча постать заступила вікно.
— Хто то? — спитавсь Онисько.
— Чи у вас нікого нема? Можна зайти? — відгукувало знадвору.
«Хто ж то? Невже Юхим? — і мурав'ї мов забігали попід шкурою в Ониська. — Так мов же не його голос? Кому б то так рано?»
— Чому ж не можна? — одказує Онисько. — Зараз відчиню.
Онисько схопивсь і побіг у сіни. Параска, почувши шамотню, і собі кинулась. Кого то непрошеного сей ранок приніс?
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже, — не пізнаючи, каже Онисько.
— Не пізнаєте Василя?
Серце у Ониська нестямно затіпалося... «Управивсь з Юхимом? Так-так! Та йде мені повіщать. Краще б ти загинув або занімів на сей раз!» — подумав Онисько.
— Чи у вас, дядьку, не можна переховатись?
— Як переховатись? — аж скрикнув Онисько. — Хіба у мене зводня яка заводиться? Іди краще від мене, лихий чоловіче!
— Ви не туди, дядьку, стрижете, — сміливо відказує Василь. — Кланявся вам Юхим.
— Який Юхим? Я ніякого Юхима не знаю! І тебе не знаю, що ти за чоловік, — лукавив Онисько. — Іди собі ти, добродію, своєю дорогою, коли не хоч, щоб зв`язали тебе та до пана одвели.
— Та ви справді не пізнаєте Василя? Василя-посланця, що за Юхимом посилали?
— Так ти посланець. Так чого ж ти до мене? І йди до пана.
— Куди там, к лихій годині, до пана? З чим я піду до його? Чого? Щоб на конюшні забив, у тюрму запер?
— А до мене чого ж ти?
— У хаті, питаю, є хто? Ходім, я у хаті розкажу все. Ониська разом і віра, і недовір'я бере. «Чого б йому справді до мене з поклоном від Юхима іти, коли б не случилося чого?» — дума він і рад вірити Василеві. Та вп'ять же: «А що, як його научено? Як він з підходом?» — і не віриться йому. А проте все-таки упустив він Василя у хату.
— Здорові, тітко, — уклонившись, привітався Василь. — Приніс вам від дядька Юхима поклон.
— Спасибі, — відказує Параска, не дивлячись на Ониська, що з-за Василевої спини кива на неї: кажи, мов, не знаю ніякого Юхима.— Де ж ти його бачив? — пита далі Параска.
Онисько зо зла тільки гикнув на всю хату і, пройшовши повз Параску, штовхнув її у бік. Параска озирнулась — Онисько похнюпившись пішов геть до полу.
— А то у вас що? — тихо спитав Василь, побачивши на полу чоловічу постать.
— Та се недужа, Горпина, коли знаєш! — відказала Параска.
Василь тепер гикнув на всю хату, похнюпився і почухав потилицю.
— То, може, тепер не час, — відказав тихо він і поступився за комин.
— Чого ти? Злякавсь чого?
Василь ткнув пальцем за комин на піл, де лежала Горпина, і хитнув головою.
— Не бійся, не бійся її, — радо відказує Параска, не дивлячись, що Онисько, як сич той, сів на лаві і з-під лоба поглядав на їх. — То своя людина. Хіба Горпини не знаєш?
— Се та Горпина, лісникова? — спитав тихо Василь.
— Еге ж, вона. Не бійся, сідай та розказуй, де справді бачив Юхима.
Василь сів і замовк. Потім схопився, кивнув пальцем на Ониська і пішов у сіни. Онисько подавсь за ним.
— У вас можна де сховатися? — тихо спитав він його.
— Я тебе не знаю, — напрямець відказав Онисько. — Кажи по правді: ти з щирим серцем чи з підходом?
Василь мовчки перехрестився.
— Де ж тебе сховати? — уголос подумав Онисько. — Хіба вдень на горищі перележиш?
— І то гаразд, — відказав радо Василь і мав був уже братися на горище.
— Та ще підожди. Ти ж не снідав нічого? Ходімо, жінка дасть хоч по шматку хліба.
Онисько знову увів Василя у хату і посадив на покуті. Світ усе прибував та прибував. Померки у хаті розходилися, ховалися по тісних місцях, під полом, під подом, на печі, ранок рожевими очима заглядав у вікна і червонив усе.
Прокинулася і Горпина і, продираючи очі, підвелася, сіла. Лице її було бліде, аж жовте. Щоки глибоко позападали усередину, губи білі, мов крейдою присипані, одні очі, чорні та великі, горіли у неї, тепер вони після сну, при ранковому світі ще чорніші здавалися, як углі чорні. Василь глянув і не то злякався, не то пожалів її. Щось невідоме стукнуло у його серці, якось чудно воно тріпонулося у його... «Така краса, така врода, і так знівечено!» — подумав він і похнюпився.
— Що, дочко, виспалася? — спитав Онисько. Горпина глибоко зітхнула і повела головою. Очіпок спав, і з-під його чорною хвилею посунулося волосся на плечі, на лоб, довгими кучерявими пасмами звисалося з лиця на груди. Василь зроду ще не бачив такого гарного і хорошого волосу. З-під його, мов з крейди виточене, біліло схудле лице її. Горпина слабою рукою розвела його надвоє: знайшла за собою очіпок і, зібравши коси укупу, скрила під очіпком. Знову блиснуло личко біле і очі, мов чорні латочки по білому полю, тепер у їх зажевріло дві іскорки: видно, Горпина розсердилася, що не здержав очіпок її кучерявого волосу.
— Недужа була, — обернувся Онисько до Василя, — оце трохи тільки почала очунювати, а то думали, що і вмре, така страшна лежала.
— По такому теплі та добрі та й занедужати? — промовив Василь, не спускаючи очей з Горпини. Горпина звела на його свій чорний ласкавий погляд і миттю спустила очі. Ще вона мов і не бачила такого хорошого погляду, як у Василя. І голос у його якийсь інший, так якось дзвінко бринить, так глибоко западає.
— Та й я вже казала! — обізвалася Параска.
— Лихо не по дереву ходе, а по людях, — прорік Онисько і перервав розмову. На якийсь час вона стихла. Тим часом Параска принесла снідання: сало, молоду цибулю та хліб.
— Ану ж, Василю, підкріпись, — просе Онисько.
— Та щось і їжа на ум не йде! — відказав Василь. — Чого так?
— Та так: світ уже, як день, боюся, коли б не схопили.
Знову усі помовкли: Онисько стерігся розпитувати, Василь боявся розказувати, Параска.... У Параски аж світ ув очах мутився: вона знову бачила перед собою утікача. «За одного досталося їм! Не доведи, боже, — і сього хто побаче... І чого вони ходять? Чого вони ушнипилися до нас?»
— Чого ж ти боїшся, коли сам прийшов сюди? — помовчавши, спитав Онисько.
— Та я, бачте, за порадою до вас. Як скажете, так і буде. — І почав Василь розказувати усе-усе... І як його пан виряджав, і що наказував, і які його облягли думки, як виїхав він на вільний степ, на широке поле. Як він їздив по проваллях та ровах, як на Вовчій стрівся з Юхимом, як з ним побратався, віддав і коня, і рушницю. Які його розбирали після того думки, як він цілих три дні, не ївши і не пивши, скривався по ярах, як голод вигнав його звідти. «Куди тепер? — думав я. — І ледве дочвалав до шинку, що коло Вовчої. Там ото набрехав жидові, що з конем обірвався у яр, — коня убив, а сам уже не знаю як і зостався цілий». Жид його прийняв, нагодував, напоїв. Цілих три дні жив він у того жида, не знаючи, що його робити. Потім у село Гниле подався. Там з неділю пробув у козака на косовиці. Мав був тікати далі від його, та така його туга взяла, такий сум обняв, що і сам не зна, як його ноги донесли знову сюди. «Перед світом заходив я до млина, згадав, що Юхим наказував, і прямісінько пішов до вас. Порадьте, що тепер почати мені? Чи до пана іти, чи за Юхимом податись?»
Онисько сидів похнюпившись і слухав, що розказував Василь. Не то до слова — до переводу духу дослухувався він. Коли Василь казав, як стрівся з Юхимом і як вони побраталися, Онисько тільки здригував та світив очима. Коли Василь, докінчивши, замовк, Онисько підвівсь і спитав: «Усе?».
— Усе, — відказав Василь.
Онисько заходив по хаті.
— Не сподівавсь! Не сподівавсь я! — одно бубонів сам з собою; далі підійшов до Василя, глянув йому у вічі і усміхнувся.
— Бог тебе не зоставе, Василю! — кладучи свою руку на Василеве плече, замовив далі. — І не ховайся, і не скривайся. Іди прямісінько до пана і кажи те, що й жидові казав. Ще не вмирала наша мати!
Василь похилився. Горпина сиділа навпроти і дивилася на його своїм чорним прикрим поглядом. У йому горіла якась тиха дяка, по личку бігали уразливі смужки, легенька краска покрила її бліді щоки.
— То я й гаятись не буду! — мов після сну вимовив Василь і встав. — Спасибі вам. Прощайте.
— Щасливо.
Василь пішов, а Онисько заходив по хаті. Сумний, мовчазний, ходив він з кутка у куток, а на похмурому лиці грає якась радість, у спущених очах горить якась думка.
— От казали за Василя і сякий, і такий! — мовила Параска. — А він, бач!
— Не сподівався, не сподівався! — бубонить Онисько і все скоріше та скоріше ходе з кутка в куток.
— Що це за Василь? — спитала Горпина.
— Хіба не знаєш його? Він був до Пилипа за козачка. Лихий був: уже що не вгляде — то пан зараз знатиме. Огонь — не хлопець!
— Знаю, знаю! — відказала Горпина, і в голові у неї устала давня бувальщина. Вона ще молоденька така і повинна старого пана доглядати. Пам'ятає — тоді уперше до них приїхав він... молодий, говіркий, веселий. Проходячи повз неї, він її ущипнув, що коли б не його краса, не його карі веселі очі — вона б крикнула на всі горниці. А то глянула на його — і мов не чула того щипання, хоч цілий місяць носила синяк на руці. Пам'ятає, як увечері, коли вийшов він у сіни, вона, мов що забула, побігла за ним... Тоді місяць саме світив; він вийшов на крильце і став проти місяця, а вона в сінях — ні в сих ні в тих. І піти б — він стоїть, назад вернутися — так тягне її, щоб він повернувся, глянути на його повне рожеве лице, у його ясні очі. Ось і він знову повертає у хату. Вона подалася за одвірок у тінь... Не їй ховатись від його бистрого ока! Уже він пригорнув її до свого серця... Вона чула, як воно билось у його шпарко... Гаряче дихання вона запримітила на своїй щоці... Цілував він її? Вона не знає. І тепер не знає — світ пішов кругом у її очах... А вночі, як пороз'їжджалися гості, пан її лаяв і доказував, що бачив, як вона цілувалася з ним... Зна вона сього Василя. Довготелесий він тоді був, чорний, як циган, лице жовте — у плямах. А тепер як вимастився? І не пізнати!
— Чого ти так, Горпино, задумалася, загадалася?
Горпина, мов злякана, тріпнулася; її зразу укинуло у жар, мов її піймали на чому недоладному. Потім вона сплюнула і усміхнулася. їй так легко стало чогось. Вона зсунула ноги додолу і уперше після болісті стала ними на землю. Вони в неї не хотіли служити, тремтіли, підгиналися. Вона почула, як серце у неї затріпалося, голова закрутилася, ув очах пожовтіло. Опускаючи довгі вії, вона тихо сіла.
— Лежати обридло, походити зібралася? — спитала Параска.
Горпина захитала тільки головою і, важко зітхнувши, знову лягла. Онисько подививсь — Горпина, як стіна, біла.
— Еге... — промовив він. — Як не сила, то й не пнися, — і пішов з хати.


1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Халамидник"

Поездка в черногорию с детьми tui.ru.