ХАЛАМИДНИК

 

Зміст


I. Лежень
II. Каша
III. Секта
IV. Не сподівався

- ІІІ -

СЕКТА



За панським двором, по шляху на місто, геть на високому бугрі стояла машина, розставивши крила, мов чоловік руки. Давно вже, видно, вона збудована, лотоки і ті почорніли, а старі дошки покрилися зеленим мохом, жестяний півник на самім вершку машини, що показував, звідкіля вітер віє, загубив свій довгий хвіст і, поскрипуючи, вертівся то сюди, то туди на залізному шпеникові. Ціле літо стояла машина без роботи — не повернути легкому літньому вітрові її дебелої снасті; зате як наставала осінь і всю зиму вона тільки й знала, що крутила своїми довгими важкими крилами, гуркотіла на всю околицю камінням, стукотіла ступами.
Недалеко від машини на горі, що спускалася до річки, стояла хатка. Там жив мірошник Онисько з своєю жінкою Параскою. Онисько — низенький, коренастий дід, з кострубатою рудою бородою, з чудними, мов вітер їх розвіяв, вусами. Параска — висока, суха молодиця, з довгим носом, з довгою шиєю, руками, і ногами. Супрунівці, жартуючи, казали, що, мабуть, дід Онисько свою жінку прив'язував до снасті машини, що витягло, вигнало її таку високу. Параска вже немолода собі; уже старечі борозни пройшли по її сухому виду, високому лобі. Як і побралися вони, не було у їх дітей, так і зосталися бездітними. Люди завидно дивились на їх життя, звали щасливими. Що їм? Вони, як пани ті, живуть. Онисько ціле літо прогуляє — роботи йому ніякої, ні жати, ні косити; прийде осінь, зима, пусте свою машину та покурює тільки люльку. Параска ж тільки літом отам коло городу походе, а як осінь і зиму висиде у хаті, як у бога за дверима. Пряде сама собі або шиє. Добро їм! І дітей у їх немає, нікому клопотати голови. Так завжди розказували супрунівці, коли річ доходила до Ониська. А проте і Онисько, і Параска не зовсім почували себе щасливими через те, що дітей у їх не було. Хоч би чуже — все б підчас розговорило, розвіяло пекучу тугу, яка часом обнімала їх обох.
До цього-то мірошника Ониська і поселено Горпину.
— У тебе дітей немає, нікому тебе клопотати, і доглядай її, — сказав Борис Петрович.
Онисько не перечив, та ніяк було і перечити проти панського слова. Він привів Горпину до себе у хату і віддав на руки Парасці.
— Оце тобі, жінко, і лялька на старості літ, — сказав він. — Тішся.
— Яка лялька? — боязливо спитала Параска, дивлячись на Горпину, що понуро стояла коло порога.
— Он, — вказав на Горпину ріжком Онисько і потяг добру пучку у ніс.
Параска ще глянула на Горпину, здвигнула плечима і спитала:
— Чого ж се так? Хіба тільки у нас і місце їй є?
— Про те пан знає, — відказав Онисько, виходячи з хати.
Горпина стояла, похилившись, без слова, без речі і тремтіла уся. Параска то здвигувала плечима, то дивилася крадькома на Горпину.
— Сідай. Чого ти стоїш? — сказала вона.
Горпина покірно підійшла до лави і примостилася на самому кінчику. Мовчанина. У хаті зробилося так тихо, що чуть, як і муха прогуде. Параску брало зло. «Що ми, послідні, чи що, — думала вона, — що до нас її дали? Коли б уже що путнє, добре, а то... Дві душі через неї пропало; дві душі загубила. Ще й тута почне чого доброго коловоротити... Такій у тюрмі мало місця... а він до нас! На тобі, чорте, іграшку! Та й годуй ото її, та й панькайся коло неї? Ніде це не видане!» Параска, насупившись, швендяла по хаті, спересердя перекидаючи то те, то друге, їй би пора і на город за зіллям піти, так як їй покинути свою хату на таку? А господь його знає, може, вона й на руки хапка; може, хіба такому розум запре? Що їй? Ухопить віхоть та під стріху й підіткне. Параска заметалася, зиркнула у вікно. Куди хоч той Онисько забіг? Упхнув мені її у хату, а сам повіявся кудись. Параска сопла, смуги пробігали по її сухому виду, губи тремтіли-тіпались.
— Тіточко! — не то плач, не то тонкий дитячий голос роздався по хаті. Параска зиркнула на Горпину. Горпина, як крейда, біла, прямо дивилася на неї; очі її горіли, як углі.
— Тіточко! — знову прогула Горпина. Параска стала. Очі у Горпини затремтіли; через хвилину дві великі сльозини викотились з-під їх і, як горох, покотилися по щоках на одежу додолу.
— Не лайте мене, тіточко, — крізь сльози промовила Горпина, — не сердіться на мене. Чим же я винна?
Її річ плачуча, її сльози кревні уразили Парасчине серце.
— Господь з тобою, дочко! — жалісливим голосом одказала вона. — Ти ж мені нічого такого не зробила, щоб на тебе сердитися.
— Я нікому нічого не робила! — скрикнула якось чудно Горпина, і очі її знову загорілися. — Я нічого нікому не зробила! То все брехня... брехня... Ви знаєте, і мій чоловік утопився... Ніхто не зна, що то воно мені стоє, — заговорила вона і зломила пальці.
Параска дивилася на неї. Горпина не здержала погляду Парасчиного, сплеснула руками, закрила лице долонями.
— А коли б ви знали, який він добрий був! — крізь сльози знов почала Горпина.
— Хто? — спитала Параска.
— Петро... — вона одкрила лице, опустила очі у землю, довго і прикро дивилася. Се зразу затремтіла якось, губи щось замололи-зашептали.
— Он... он... — божевільно озираючись, показувала вона на долівку рукою і посувалася у куток. — Он він... кров... огонь... Лишечко! Лишечко! — чудно і глухо шептала вона, сунучись у куток.
— Горпино! Господь з тобою! Ти спала? — з ляком спитала Параска.
Горпина болізно глянула.
— Я ніколи не сплю... ніколи, — відказала вона, як і треба.
— То, може б, ти лягла, може б, ти прикорхнула хвилинку. Ну, я постелю тобі отам на полу.
Параска прокинула ряднину, послала подушку.
— Ляж отам, засни!
Горпина покірно устала, тихо пройшла до полу і ще тихше положила голову на подушку.
— Та ти зовсім ляж. Зовсім. Що ж ти одну тільки голову положила на подушку та й лягла! — підходячи до неї, каже Параска.
Горпина посунулась, лягла. Лежачи, вона вся тремтіла, аж зуби її цокотали.
— Ти змерзла? Укрить тебе?
Горпина тільки важко зітхнула. Параска витягла другу ряднину і вкрила Горпину. Горпина і вкрита трусилася. Параска глянула на неї, глянула на образи, перехрестилася і тихо вийшла з хати.
— Онисько! — гукнула Параска з сіней.
— Чого? — обізвався той, стоячи на дворі і поглядаючи на машину.
— Іди у хату та посидь, поки я нарву зілля.
— А що там?
— Та вона недужа. Зовсім нездорова. Знай, міниться в лиці. То поблідніє, то почервоніє, очі горять, говорить таке неподобне.
— На чорта й краще! — відказав Онисько, і розмова їх стихла.
Горпина не чула того нічого. Лежачи під рядном, вона тремтіла вся, трясця її била, як огнем, пекло під серцем. У вухах гуло і дзвеніло. У гарячій голові снували болізні думки, перед очима ставали вони живими людьми. Ось вона баче Петра, сумного, одинокого, блукає він по лісу. «Тяжко, видно, йому? Піду розжену його тугу... Він такий добрий, завжди, було, коли не приїде до пана, навезе гостинців, платочків, дукачиків. Побіжу!..» — рішила Горпина, позираючи на свою хату, чи не видно де чоловіка. Горпина підвелася і почала сунутись по полу. Ось вона уже й коло його. «Злякати його?» Він поспішив озирнутися... «Щастя моє! Доле моя!» Кинулася, ухопила подушку у руки, обніма, цілує. Червона краска покриває все лице її, як кармазин, сидить вона на полу, а очі, як жар, як угіль... Ось і прихилилася знову, притихла, тільки важке хрипуче її зітхання літає по хаті. Це знову, мов злякана, кинулась вона, глянула кругом, посунулась і... гепнулася додолу. Не чуть їй, чи забилася вона, чи ні. Підводе голову, слухає. Ліс мов шумить, крадеться щось мов. Петро питає: «Чого ти одсахнулася?» — вона не каже нічого, тільки прикро позирає на кущ калини, що прикривав їх. Чи здається їй, чи справді Карпо визирає звідти? Світять його страшні очі! Тільки що пробилася думка, як кущ захитався, чорний і грізний вискочив Карпо з куща, і гострі вила угородились Петрові у бік. Кров бризнула їй у лице, на одежу. «Ох!» — зітхнув він. «Ой, лишечко!» — крикнула вона і пустилася бігти. Крізь густу тінь лісову видно — щось палає-гогоче. Вона — на огонь. Біжить, все кругом неї тріщить, земля, здається, ходором ходе, все кров криє-заливає. Вона біжить... Огонь, огонь пекельний у неї перед очима; страшна пожежа у її серці. Крик людей, їх біганина, трус. Що далі? Огонь і кров, кров і огонь хвилюються, борюкаються між собою, щось мов і обривається, щось кричить, та нічого не видко, окроме огню і крові. Вона поплазувала аж під піл, забилася у самий куточок.
Параска, тихо увійшовши у хату, щоб не збудити часом Горпинку, великим дивом здивувалася, що її вже не було на полу. «Де ж це вона? Чи не до річки, храни господи милосердний, побігла? Оце ще напасть несподівана буде!» Слуха Параска, щось мов зітхає, цокотить зубами. «Хіба на піч полізла?» Параска скочила на піл, зиркнула за комин — немає. Мерщій з полу, під під — немає. За скриню — немає! «Оце боже наказаніє!» Серце її почало так битися! Важко дишучи, вона стала перепочити. Знову чутно зітхання, труситься щось. «Та вона тут! Де ж вона?» Зиркнула Параска під піл, аж коло самої стінки лежала Горпина, тулячись до неї, мов ховалася від кого.
— Горпино! Горпино! — крикнула Параска.
— Га? — кинулася Горпина. — Я спала, тіточко.
— Як же ти перелізла туди спати? Оце, господи!
— Я спала. І снилось мені, що бачила уп'ять я його... Тіточко-голубочко! За що мене господь наказує? Чого я нещасна така!
Горпина почала ридати.
— Та лізь звідтіля! — каже їй Параска. Горпина вилізла.
— Лягай! Чого ти туди забралася?
Горпина, плачучи, знову примостилася на полу. Параска її укрила, укутала. На який час Горпина мов і притихла, а потім знову почала плакати. Параска розвела огонь у печі і стала кришити зілля на страву. Гнотить полум'я у димарі, лущать сухі тріски у печі... Параска, хитаючись над лавою, крише зілля, рипить воно під тупим ножем, а Горпина, лежачи на полу, плаче. І все те — і тріщання горючих трісок, і рип молодого зілля, і плач Горпини зливаються ув один якийсь сумний клекіт, важкий гомін: все те мов з-під землі виходе і, розстилаючись по хаті, криє її важкою тугою. Сумно-сумно, аж страшно навіть. Часом Горпина, мов спросоння, зашепче щось, часом Параска зітхне важко. І знову лущання, і знову плач.
— Горпино! Чого ти плачеш? Чого ти убиваєшся, дочко?
Горпина замовкне на хвилину та й знову.
«Гірка наша доля! Гірке наше життя!» — думає Параска. У Параски, не дивлячись на її суворий, непривітний вид, добре серце. Чи давно вона ще сердилася, що Горпину поселено у її хаті, тепер уже серце її пройнялося жалем до неї, до її тяжких мук. Ніхто не знає, що в неї на серці діється, а видно, що там непевне щось... «Господи! Храни й заступи її від усякого лиха!» — молиться Параска.
А ось увійшов і Онисько. Сідаючи на лаву коло столу, він зирнув на піл.
— Спить? — спитав він жінку.
— Та це затихла трохи, а то все плакала, — тихо відказує Параска.
— Тіточко! Хто то? — пита, підводячись, Горпина. Очі у неї червоні, аж сині, аж понапухали від сліз.
— Се мій чоловік.
— Ага! — Горпина прикро подивилася на Ониська і знову лягла, вся тремтячи. Через скільки часу знову кличе.
— Тіточко!
— Чого тобі?
— Ідіть сюди. Я щось скажу.
Параска підійшла. Горпина почала шептати: «Тіточко! Не пускайте його сюди... Не пускайте, тіточко. Він уб'є і мене, і вас... Усіх він повбиває. Я знаю, який він».
— Та господь з тобою, дочко! То мій чоловік, Онисько.
— Ви кажете, що його вбито? То він і з домовини устане! — заговорила Горпина.
Параска тільки повела очима на Ониська.
— Може, ти їсти хочеш?
— Ні, не хочу.
— А може, пити?
— Та я б напилася. Пити мені, аж душа горить, та боюся.
— Чого ж ти боїшся?
— Боюся, щоб він мені отрути не дав.
Параска принесла кухоль води.
— На!
Горпина припала, як п'явка, влажними, гарячими устами до краю кухля і трохи не увесь зразу випила. Потім тихо лягла і повернулась до стіни.
— Чи обід, жінко, готовий? — спитав Онисько, беручись за картуз і виходячи з хати.
— Готовий. Куди ж ти?
— Піду раз води принесу, а ти лагодься тут.
Поки Онисько звернувся, вже борщ стояв на столі. Онисько, хрестячись, сів на лаву.
— Заснула? — знову питає Онисько.
— Здається, заснула. Як напилася води — з того часу і затихла.
Онисько узяв разів два борщу ложкою.
— Ще чого доброго умре! — глухо якось промовив він. Параска важко зітхнула.
— Отакого нароби! — через скільки часу знову обізвався Онисько.
— Наробила ж і людям, і собі клопоту.
Розмова рвалася. Обом їм було важко, кожному хотілося від другого скрити свою тугу, свою досаду; кожне починало як-небудь завести розмову, і кожне бачило, що розмова іде не до ладу, що і говорити навіть важко.
Горпина ворухнулася, здихнула, сонною рукою скинула з себе ряднину і відкрила своє лице. Щоки її горіли, довгі вії лежали над закритими очима, чорні брови, як п'явочки, впилися над очима, блискуче волосся розкинулося хмелем кругом білого чола: рот, як ягода, розкритий, і з його вилітає важке, гаряче зітхання, і очі закриті. Параска глянула на неї — квіточкою рожевою здалася вона їй.
— Отака хороша, така уродлива, і, подумай... яка її тільки доля! — уголос подумала вона.
— У всіх вона у нас однакова, — одказав Онисько сердито.
— Чого ж у всіх? Хіба усім таке бува?
— Не таке, то інше. Усі ми сьогодні тут, а завтра — господь знає де.
— Та все ж від такого поки хранить господь.
— А вона чим винна? — попереджаючи свою думку, сказав Онисько.
— Та хіба ж я її виню? Нещастя!
— Не нещастя! А наше безталання. Неволя наша, он що! — гірко виказав-таки Онисько.
Параска зітхнула.
Далі обід скінчився без слова, без речі. Поки Параска прибирала миски, Онисько перехрестився і мерщій за шапку та з хати.
Параска задумалася над Ониськовою річчю: «З неволі то все!» І правда-таки. «От і зо мною, адже будь трохи ще не оборони брат, — господь знає, що б тоді вийшло». І сплили на думку Парасці давні случаї, коли вона ще молода була, коли Онисько присватувався за нею, коли пан тільки-тільки що вернувся з полку додому. Голінний до дівочої краси він був завжди, а тоді — то й казати нічого. І дружитися він не забороняв, як другі, — одно: перша ніч його. Що ти проти пана скажеш? Куди жалітися підеш? Такий случай випав і на долю Параски. Тут весілля грають, а тут прийшли від пана посланці за молодою. Брат Іван, випивши добре, за кілок та за посланцями, деяким голови попросаджував, деяких покалічив; а проте все-таки не дав сестри на поталу панові. На другий день, коли уже з Ониськом ходили вони на поклон До пана, то він, глянувши на молоду, тільки плюнув та вилаявся: «Я думав, хоч добре що, — сказав він, — аж чорт батька зна що!» І мов забув Іванові за його дешпоти. На селі вже почали сміятися поміж себе з пана, вихвалювати Івана, коли не тут то було, — прийшла зима. Пан требує Івана до себе у двір — у місто чогось їхати. Пішов Іван, поїхали, та більше його ніхто і у вічі не бачив — здав його пан без зачоту у москалі. З того часу чутка про його і по сей день пропала. Згадала це все Параска, сплакнула за братом, глянула на Горпину, що у сні все ворушилася, щось говорила сама собі і співати заводила, і туга, як обценьки, здавила її серце. «Добре, поки добре. А довго воно се? Учора було у нас і тихо, і покійно, а сьогодні — уже й гостя є. А що завтра буде? Господь знає! Живеш і ходиш, мов під шибеницею: не так ступив — і потягли тебе. Хіба б і вона, справді, така була? Знівечили ще дівчиною, а що за дівчина важна була? Накинули силою на чоловіка та ще хотіли, щоб вона його й гляділа? Ох, доле! Наша доле!»
Надвечір Горпині ще гірше стало: горить уся, як ув огні. Очі налилися кров'ю, помутилися, все, знай, схоплюється, все щось говорить сама з собою; як слід не одкаже ні на одно слово.
— Хоч би хоч до світа пережила! А вранці панові треба сказати, — сказала Параска Ониськові, коли сіли вечеряти.
— Ти вже коло неї будь у хаті, бо щоб не наробила чого сама з собою, — сказав він, — а я ляжу у сінях.
Засвітла ще Онисько прокинув рядно серед сіней, запалив люльку і ліг, положивши голову на поріг. Параска, поприбиравши, сіла коло болящої. Вечір минав швидко, надворі темніло-затихало. Ось і ніч не забарилася, хороша майова ніч, тиха та тепла, зоряна-чарівнича. Небо так широко розіслалося, зорі так любо дивилися, в повітрі літали жуки, гули своїми твердими крилами, билися об стріху, падали на вікна. Ось із-за гори зачервоніло, і місяць викотивсь, повний, блискучий, — пішли від його паруси на всі боки, на всі сторони, прокрався його світ і крізь вікно упав на долівку і ясною плямою ходив незамітно по хаті. Боляща затихла; коли-не-коли роздавалося важке, гаряче її зітхання, коли-не-коли ворухнеться, перевернеться на другий бік, щось зашепче сама собі. Коло неї Параска, як журба, схилила свою важку голову на довгу суху руку, очей не зводила з болящої, німа, сторожила вона її. Важкі думки ворушаться у її голові, каменем навертають на душу, серце мов щось щипає стиха — ниє, болить. Чого не передумала тоді Параска? Пригадала свої згоди-незгоди, своє безталання і своє щастя... Небагато його, а все легше робиться, згадавши, та гляне на болящу — і знову цуркою окрутить її серце. І вона одна, як і ця Горпина, і вона не має роду ніякого, як і вона. Що ж як занедужа, як прийде час її смерті?.. Хто посидить над нею, хто води подасть, очі закриє? Чоловік? Хвалить бога, він у неї добрий, та бог знає, кому прийдеться першому іти туди. Хилять такі думки голову Парасчину все нижче та нижче, застилають світ у її очах, ось щось залоскотало її по щоці, щось пробігло-прокотилося по руці, упало на долівку... Місяць заграв у невеличких бризках. Де вони взялися?.. Боляща важко повернулася, щось завела таке і злякала Параску. З важкими перебоями зітхнула вона і повернулась до Горпини. Місяць саме кинув свій світ на лице болящої, мов білим серпанком заслав його. Параска протира свої очі, дивиться в лице... Ось виходить з-під того серпанку спершу непримітно, а там все виразніше і виразніше ніс, губи, лоб, щось заморгало, щось заблищало... Параска придивиться — Горпина звела на неї свій погляд.
— Тіточко! Се ви?
— Я, я, дочко; а що? Може, тобі чого треба?
— Ні, нічого, — ледве чутно вимовляє Горпина.
— Ти спала? — пита Параска.
— Ох! Не знаю. Здається, спала... Болить у мене все, тіточко.
— Ти ще засни, може, перележиш, переспиш.
— А ви ж чого сидите? Чому не лягаєте?
— Та аби ти спала, об мені не турбуйся.
Горпина застогнала, перевернулася. Який час полежали мовчки.
— Тіточко! Ви не знали моєї матері?
— Не знала, дочко.
Горпина зітхнула.
— Ніхто її не знає. Господи! І чого я нещасна така?.. Навіщо ж нещасним жити, мучитися?
— Господь про те знає, Горпино.
— Ох, господь!.. А може, ви хоч що чули про матір?
— Та бог його знає. Говорять люди, та не всякому слухові й вір.
— Кажуть, буцім і вона була така, як і я... нещасна, Пан, кажуть, її замучив. Я, як знайшлася, то мене дали на село до однієї молодиці, у котрої перед тим дитина умерла.
— Кажуть же.
— Чому ж я тоді не вмерла? Нащо мене згодували, виростили? Видно, зла та молодиця була, коли безрідну взялася виростити. Вона знала, що в мене не було ні батька, ні матері, що мені лихо на світі буде. А красива моя мати була?
— Кажуть, дуже вродлива.
— Господи! Якби мені її хоч здалека побачити, хоч одним оком накинути! Я б їй сказала, що мені на світі є, яке терплю горенько тяжкеє. Ні, я б їй нічого не сказала. Вона від мене одкинулася, відреклася.
— Треба було відрікатись, коли неволять.
— Хто неволив?
— Пан, кажуть.
— Боже, тітко, яка це неправда — пани. А є, тітко, і добрі пани?
— Господь їх знає! Щось не чуть таких.
— Ні, є, тіточко. Є. Я знаю одного. От і ви добра. Чого ви така добра, тіточко? Нащо ви мене доглядаєте, стережете? Чому не ляжете? Ляжте отут коло мене.
«Дитина... дитина», — дума Параска, і сльози застилають її очі, а туга серце, як тупим ножем, пиляє.
— Ляжте, тіточко, я посунуся. Тут можна лягти. Будьте хоч ви для мене матір'ю. Я ніколи не знала ласки її... Один час був... та й той... — Горпина не доказала і залилася слізьми.
— Та не вбивайся, дочко, не тужи... Що ж? Уже нічим не завгориш.
— Коли б ви знали... Я тільки одного прошу, одного молю у бога — смерті.
— Та оханись, Горпино. Тобі, такій молодій, хорошій та вмирати. Кому ж на світі ще жити?
— Мені жити на світі? Мені? Нащо? На зло, на лихо?.. Я гірше зла, гірше лиха усякого! Ви кажете «хорошій»? Що з тієї краси, коли вона на таке тільки здалася.
— Про те господь знає! Може, вона ще на що й добре здасться.
— Може, на добре?.. Ні, тіточко, не було добра змалку, не буде й достанку! Так я уже й зслизну лихою.
— Все, дочко, буває.
Горпина загадалася.
— Всяко буває, — думаючи, сказала вона. — Ляжте ж коло мене, тіточко. Чи й ви, може, боїтесь мене?
— Ні, дочко. Чого мені тебе боятися?
Параска почала моститись. Горпина посунулася. Параска лягла, і обидві пролежали скільки часу мовчки.
— Тіточко! Яка я нещасна! Яка нещасна! Без батька, без матері, без добрих людей... Ні, ви добра, одна ви добра до мене. Не лайте ж мене, не судіть. Я ще молода така, ще, може, й правда, що на що добре здамся. Я буду служить вам до віку... — і вона, як мала дитина, горнулася до Параски.
Довго ще вони балакали; довго Горпина все скаржилася на свою долю, повідувала своє нещастя, розкривала душу і серце перед Параскою. Довго слухала Параска її болізного й жалкого лепету, та вже стало їй невміч... Сон налягає, туманом перед очима стеле, німіють руки, ноги, голова... Слова Горпини, здається, мов здалека від неї доходять, доносяться нерозбірно, невнятно... Се й зовсім часом не чути нічого, щось за стук, шелест роздасться... Параска жахнеться, розкриє очі, а Горпина одно говоре, одно сповідається...
— Ви спите, тіточко? — пита тихо Горпина, дожидаючи одказу на одне своє питання і не діждавшись його довго.
Параска тільки свиснула носом. Горпина замовкла. Тихо відсунувшись, підвелася, глянула на Параску: очі закриті, лице осунулося, тихе зітхання виходе з трохи розкритого рота.
— Спить... Натомилася бідна! — проказала сама собі Горпина і тихо лягла, щоб часом не збудити Параски.
У хаті настала мертва тиша. З сіней доноситься соп Ониськів, соп глибокого сну, іноді він переходе в харчання, мов хто, граючись, пересипає горохом... У кутку миша заскребе та замовкне. Он щось під вікном носиться, кружає. Ось ударилось в шибку, пройшов глухий стук по хаті... Горпина дивиться — то нічний метелик рветься з душної хати на свіже повітря... Он щось загуло, ударилось знадвору у шибку — видно, хрущ пролетів... І знову тихо, сонно, мертво. Місяць підплив угору, не заглядає У хату своїм круглим лицем, одна його невеличка пляма біліє на лаві, ходить по вікну. Ось якась тінь пробігла по тій плямі, захиталася і пропала. Горпина позіхнула... їй мов легше стало, серце не так болить, у голову не так стука. Думки все тихше стали ворушитися. Якийсь спокій спав на душу. Ось вона і зовсім на хвилину забудеться, очі закриваються, думки мерхнуть... Легкий сон пробіжить, і знову вона лупне важкими віями... Тихо, мертво... І знову їх закриє... Се зразу їй здалося, все кругом неї ходором заходило, закрутилося... Слуха вона, не розкриваючи очей, того ходору, мов її що колише, все менше... тихше. Ось уже й нічого не чуть. Тихо, тихо... Сон в'яже тіло, руки упали, вона й не чула, розкривається рот, і тільки тихе зітхання виходить з його. Горпина, схилившись до Параски, як дитина до матері, заснула.
Ще сіро надворі, ще тільки почало на світ благословитись, крайнебо почало рожевіти, як Онисько уже й прокинувся. Підводиться, продирає заспані очі і, позіхаючи, хрестить рот. Ось він і встав, узяв рядно, одніс у хату, глянув на жінку й Горпину, що, прихилившись одна до другої, спали, тихо узяв кухоль і пішов аж надвір умиватися. Не вспів він ще гаразд обмочити лице заросле, як коло його роздався привіт: «Здорові, дядьку!» Онисько зиркнув — перед ним, мов з-під землі вийшов, — козачок Бориса Петровича.
— Здоров, Пилипе. А ти вже й на ногах?
— Та пан, ще лягаючи, заказав рано справитися, як тітка Горпина, щоб як устане — зараз йому доложити.
— Жалко, видно, панові твоєї тітки Горпини?
— А хто його знає, чи йому жалко її, чи ні. Приказав, щоб справитися — от і все.
— Гм, — мугикнув Онисько, — видно, рідна кров заговорила.
— Яка рідна кров?
— Але... Старий будеш, як усе знатимеш. Скажи панові, що спить його тітка Горпина. Учора трохи не увесь день проревла та знемогла, видно, й заснула.
— Так пан, дядьку, приказували, щоб я своїми очима подивився.
Онисько підвівся і глянув прикро на Пилипа.
— Що ж, у тебе такі очі, що від їх і мертвий воскресне? Кажу, жива, спить, — не віриш? Іди, коли хоч, у хату, подивися, — сердито відказав Онисько.
— Та я, дядьку, так. Чому ж мені не вірити? Звісно, пан приказав.
— Ну, і йди. Чого ж ти стоїш?
— Та як спить тітка, так чого ж його і йти. Хай спить. Я підожду, поки встане.
— Що ж ти, маєш що сказати своїй сестрі?
— Якій сестрі?
— Тьфу! То бач... тітці! — плюнувши, поправивсь Онисько і зразу повернув у хату.
Пилип зостався надворі. Світ усе більшав та більшав. Крайнебо з рожевого перейшло аж у криваво-червоне, мов пожежа знялася з-за лісу, зачервоніло. Вітрець легесенький подихнув і приніс з собою крики встаючого скоту, птиці. Півні заголосили на селі, ревнула скотина по загонах, обізвалися качки, гуси на річці. Пилип дожидає Ониська. Онисько не виходив... Пилип тихою ходою потяг до річки. На свіжому лиці малого хлопця лежала якась тривога, ув очах грала якась смутна думка. Вийшовши над гору, він став і дивився на чисте лоно води, як воно тихо колихалося між зеленими берегами. Поперек його тяглися легенькі непримітні складочки, там коло здоровенного пня, де вода так чорніє, ходили цілі кружала. Он рибка плеснула, он тріска пливе, очеретина. З-за густого лісу з-поміж гілок упала тонка, як стріла, сонячна стяга і простяглася через усю річку. Вода під нею засвітилася трохи не до дна, а по боках почорніла, насупилася. Пилип дивився на те, любувався. Це зразу, мов знічев'я, крикнули гуси і полинули з лісу на воду, розмахуючи своїми широкими крилами і важко опускаючись на воду. Упавши, вони почали спливатися, хитаючи довгими шиями і шавкаючи жовтими носами, — видно, жалілися одна одній, що як їх щось злякало.
Пилип озирнувся назад, подивився на хату мірошника — сонце облило усю світом, а коло хати не видно ні духа. Він сів знову, задивляючись на воду.
«Що це, дядько помилився, назвавши тітку Горпину сестрою?» — подумав він.
— Пилипе! Пилипе! — роздалося від хати до його гукання.
— Я тут, — схоплюючись, відказав Пилип.
— Ти до Горпини? Іди у хату, вона уже встала, — казала Параска, закриваючи від сонця лице рукою.
Пилип підтюпцем побіг до хати. У хаті він не застав уже Ониська, а Параска щось правилася коло лави. Горпина лежала на полу, прикрита рядном. Лице її горіло, як ув огні, очі блищали, зрачки роздалися широко, на устах набігла чорна смага.
— Здорові, тітко Горпино, — привітався Пилип.
Горпина суворо глянула на його і, стонучи, відказала: «Здоров».
— Еге! Оце ви й занедужали,— Пилип одно позирав на Параску, що стояла коло лави.
— А що скажеш, Пилипе? — пита Горпина.
— Прийшов провідати. — Пилип послав руку у кишеню своєї козачки і почервонів. Видно було, що він щось мав сказати та соромився Параски. Горпина прикро дивилась на червоне свіже личко Пилипове, на його чорні брови, карі очі. їй так любо було дивитись на його красну уроду, вона бачила щось добре, не то жаль, не то рідне що у його очах.
— Чому ж не скажеш нічого? — пита його Горпина.
Ще більше краска заграла на його лиці, якась тривога засвітила ув очах. Параска тоді саме чогось вийшла з хати. Пилип миттю порвався до кишені.
— Нате, я гостинця вам приніс. Може, схочете душу проквасити, — і цілу жменю нестиглого аґрусу подав він Горпині. Дякою засвітилися очі у Горпини.
— Від кого ж се? Хто се прислав? — крізь сльози пита вона.
— Се я... Рано встав, — похапцем виймаючи ще жменю аґрусу, каже Пилип, червоніючи, як квітка... — Пішов у садок та й...
— Спасибі, Пилипку. А тітка Параска каже, що ти від пана прийшов.
— Ні, пан спить... Я викрався, щоб і він не знав. Параска показалася на сінешніх дверях, тривога і краска ще дужче заграли на його молодому свіжому лиці, на лобі аж піт виступив.
— Прощайте ж, тітко Горпино, — швидко схоплюючись, сказав Пилип.
— Куди ж ти так швидко?
— Е, не можна, пан швидко устане. Прощайте, тітко Параско. — І не ходом, а бігом помчався Пилип у двері.
Горпина глянула на пусте місце, де стояв Пилип, на зелені ягоди аґрусу, що лежали коло неї на рядні, і очі її налилися слізьми.
— Чого то він приходив? — спитала Параска.
— Он, — ледве чутно і хитнувши головою на ягоди, відказала Горпина.
Параска усміхнулася.
— Гостинця приніс, — а потім, глянувши на Горпину, що очима, повними сліз, дивилася на ягоди, важко здихнула.
— Бач, та й не хвалиться мале. Хитре. Каже, пан прислав... Ох! Горе — не наша доля! — знову здихнула Параска і знову глянула на Горпину. Горпина, як горохом, обливалася слізьми. Параска ще глибше зітхнула і вийшла з хати.
Коли вона вернулася з зіллям на страву, біля Горпини уже не було аґрусу, і сама вона, повернувшись спиною на хату, лежала. Коли-не-коли чула Параска, що хрумтіло щось на полу, наче миша бережно силкувалася коло сухаря. То Горпина їла зелені ягоди — кислі, вони мов гасили ту пекучу згагу, якою горіла вона, мов утішали той огонь, що пече її, як свічкою, коло серця. Після того Горпина знову затихла-заснула і аж через два тижні трохи прийшла до пам'яті. її напала пропасниця. Що вона не робила тільки за ті два тижні? І вила, і балакала таке недоладне, і схоплювалася серед ночі бігти кудись. Параска, як коло малої дитини, ходила коло неї, сторожила кожну хвилину. Пилип кожного ранку забігав до мірошника, а як стало і геть-то нехороше їй, то і в обід викрадеться часом, увечері, коли обляже пан спати, він, як злодій, крадеться, щоб ніхто не примітив.
— Господи! Що з нею робиться тільки! Уже моєї сили не стає її доглядати, — жалілася раз увечері Параска своєму чоловікові, — і цілий день коло неї ходи, і цілу ніч не спи.
— Треба завтра уранці панові сказати, хай хоч на переміну кого приставе, — одказав суворо Онисько.
Пилип сидів тут і жалібно дивився то на Параску, то на Ониська; лице його мінилося, сльози бігали по очах, тремтіли на віях. Сумний він пішов не додому, а до річки і цілу ніч пробродив коло неї. На ранок його бачили люди, що жовтий і сумний, як тінь, блукав він коло двору, то ховався поза деревом, то виступав на шлях. Параска і Онисько дуже здивовані були, що на ранок не забігав Пилип. Коли сонце підбилося, то Онисько одягся у свою демікотонну чумарку і направився у двір, щоб сказати панові. Ще тільки до млина доходячи, він зобачив Пилипа, що не йшов, а біг проти його.
— Дядечку! Се ви до пана?
— До пана.
— Пан ще спить.
— Нічого, я підожду, поки встане...
Онисько, не зостановлюючись, ішов; за ним ззаду Пилип.
— Дядечку! А може, не казати панові?
— Що не казати?
— Що тітка Горпина недужа. Не кажіть, дядечку.
Онисько став, глянув на Пилипа. Пилип жовтий стоїть, труситься і очима молиться на Ониська.
— Чому ж се не казати? А хто ж її буде доглядати?
— Може, тітка Параска. Я попрохаю тітку Параску. Я сам буду щоночі її сторожити.
— Шкода! Який з тебе сторож?! — і Онисько далі йде.
— Дядьку! Пан сьогодні сердитий! — кричить Пилип. Онисько тільки махнув рукою.
— Дядьку! Ще Лиско не на прив'язі — покусає!
Онисько, обернувшись, тільки засміявся.
— Дядьку! — уже плачучи, кричить Пилип. — Тітку візьмуть у больницю. Умре там тітка... Дядьку! Дядьку! Побійтесь бога!
— Пилипе! Пилипе! — доносився з двору голос прикажчиків.
Пилип, як стріла, пустився від Ониська, озираючись і, мов знічев'я, викрикуючи: «Дядьку! Дядьку!». Онисько мов не чув. Похнюпившись, чимчикував далі у двір. Увійшовши в ворота, він почув нестямний репет пана.
— Де ти ходиш, подлец? Кажи, куди ти ходив?
Пилип стоїть коло пана німий, мовчазний.
— Де був? — крикнув на увесь двір пан.
— Нігде.
— Як нігде? — ще дужче гуконув пан. — Юхимко! Ану його на конюшню, подлеца, та дай гарячих, — хай він скаже, де був.
Блідий, тремтячи увесь, залився слізьми Пилип.
— Я... я... — схлипуючи, почав Пилип, — я ходив купатись.
— Купатись? І голова суха? Брехати?! На конюшню його! На конюшню! — гукнув Юхимкові пан і повернувся у хату.
— Іди! — сказав Юхимко. Як стовб, стояв Пилип — ні з місця. Юхимко узяв його за руку, сіпнув.
— Перед паном брехати! Га? — кричав Юхимко так, щоб голос його доходив аж до пана. — Ось ходім лиш, я тобі покажу, як брехати. Ти в мене знатимеш, як брехати!
Онисько, наскочивши на ту баталію, заховався за товсту липу і дивився, що ж воно далі буде. Серце його почало так швидко битись, що аж дух захоплювало у грудях. Він не міг дивитись, як Юхимко волік за руку хлопця.
— Та йди, дурний! — геть відійшовши насеред двору, почав тихо Юхимко. — Не пручайся, а то гірше буде. Кричатимеш там уже, скільки схочеш.
Пан знову показався на крильці.
— Двадцять п'ять йому гарячих! — крикнув він і сів на стульці.
— Слушаю! — обернувшись, одказав Юхимко і знову закричав: — Брехати перед паном?! Ось я тебе навчу, як брехати!
Липа стояла саме проти конюшні. З-за липи Онисько дивився то на пана, то на конюшню. Якась трясця трусила його, він зціплював зуби, щоб не цокали.
— Дядечку-лебедечку! Не бийте дуже! — крізь сльози пищав Пилип.
— Кричи! — тихо сказав Юхимко і, кинувши додолу попону, зняв нагайку.
— Кричи! — знову каже Пилипові і розмахнув батогом. — Раз!.. — мов по подушці гепнув батіг по попоні... Пилип не своїм голосом закричав.
— Перед паном брехати, га? Два! — і знову ляск, і знову нестямний крик.
— Оце правду кажи! Тр-ри! — і пішло, пішло.
Нестямний крик і ляск батога виривалися з конюшні, носилися по двору. З кухні, з сараїв повискакували люди, дознатися, кого то періщуть, та, побачивши пана на рундуку, знову поховалися, — тільки з щілок та з вікон видно було їх голови та прикрий погляд очей.
Відлічивши двадцять п'ять, Юхимко сказав:
— Буде! Тепер будеш панові правду казати?
— Буду-буду... до віку, до суду не буду брехати... — рвучи слова, відказує Пилип.
— Піди ж тепер та подякуй пана за те, що повчив. Та натри дужче очі! — тихо додав.
Пилип, постоявши і натерши очі кулаком, вийшов з конюшні, улягаючи на ноги. Підійшовши до рундука, він упав навколюшки.
— Спаси-бі, ба-а-рин... Ніколи не буду тепер брехати... — дякував Пилип.
— Умиватись! — приказав пан і, встаючи, пішов у горниці. За ним, як вірне щеня, Пилип.
Тоді тільки вільно перевів духа Онисько. Він мерщій вискочив з-за липи і направивсь у конюшню.
— Здоров, Юхиме!
— Здоров.
— Що це у вас було?
— Учили правду казати панського мазуна.
— Ага... І добре ж таки навчив його? — сміючись, пита Онисько.
— Та знатиме, коли був у руках Юхимових, — суворо відказав Юхим.
— Спасибі ж тобі... — почав дякувати Онисько.
Юхимко зирнув на Ониська, той стояв і очі його грали.
— Чого ж ти смієшся?
— Я все бачив.
— Що ж ти бачив?
— Мовчи, глуха, менше гріха! — сказав Онисько. Обидва замовкли на який час.
— Чого се ти? — спитав Юхим.
— Я був до пана... та хай йому!.. — нюхаючи табак, сказав Онисько.
— Злякавсь? — сміючись, пита Юхим.
— Злякавсь, — одказує Онисько і повернувся виходити.
— Так чого, справді, до пана? — допитується Юхим.
— Так, про здоров'я його провідати, — сміючись, каже Онисько.
— Догадавсь, коли питати!
— Догадавсь!
Знову мовчання.
— Юхиме!
— А що?
— Чому ти до мене у хату ніколи не наплюєш?
— А що там у тебе?
— Та так... Може б, коли і чарка горілки знайшлася.
— Добре, зайду.
— Прощай же!
— Прощай.
І Онисько пішов прямо додому. Він розказав жінці приповістку з Пилипом, розказав, як він піймався, як його били. Обоє порішили, що Пилип путній хлопець, що вони обманювалися, думаючи про його як про панського навушника, і що Юхим зробив, як і слід доброму чоловікові зробити.
— Так то Пилипка били? — спитала Горпина, слухаючи їх розмову.
Параска і Онисько мовчали. Вони думали, що боляща така трудна, що нічого не чула, а коли і чула, то не розібрала.
— За що ж його били? — знову пита вона.
— Та ні! Його тільки постращали! — одказав глухо Онисько і пішов з хати.
Параска стала коло печі поратись. Не вспіла вона огонь розвести, як у хату нечутно убіг Пилипко, несучи у руках щось за в'язанку.
— Здорові!
— Здоров, Пилипку!
— Горпина жива?
— Он.
Пилипко побіг до Горпини.
— Черешень приніс, — каже він, кладучи коло неї в'язку.
Горпина дивиться не на гостинець, дивиться, очей не зводе з Пилипка.
— Тебе били, Пилипе? — ледве чутно пита його.
— Чорт його бери! Я ще не так тепер йому буду робити! — якось гірко каже Пилип.
Очі у Горпини налилися слізьми.
— І дуже били?
— Та досталося б, якби не дядько Юхим. Прощайте! Я увечері забіжу.
— Пилипку! Не бігай ти часто до мене, — просе його Горпина, — а то тебе будуть бити.
— Хай хоч і вб'є! — одказав Пилип і шморгнув з хати.
Увечері не було Пилипа. Боляща, як тільки сонце сіло, все, знай, кликала Пилипа... «Пилипе! Пилипе!» їй трудно було, так трудно, як ще і не було так. Параска засвітила каганець, постановила його на печі, а сама сіла на лаві, доглядала Горпини. Сумно. Каганець нагорів і розливав нерівний світ по хаті, то підніметься огонь і осяє усі кутки, усі темні місця, то знову осяде, і темнота виступить з кутків, мов вітер ходе по хаті і колише світло. Боляща все ворушиться, стогне, щось шепче, притуля руки до рота і почне тягти їх геть.
— Що ти робиш, Горпино?
Горпина одно щось тягне руками. Далі спльовує.
— Щось волосяне, повен рот набило! Тьфу! Тьфу! — спльовує Горпина і знову почина тягти руками. Параска жахається — страшно їй. Піде до Ониська, спить Онисько, аж хропе. Сон і їй очі стуляє, руки-ноги терпнуть, у голові шумить, у вухах дзвонить. «Господи! Хоч би ж таки хоч на часину затихла, заснула. І сам занедужаєш, отак ходячи коло неї!» Знову вертає Параска у хату, боляща, їй здалося, кличе. Сіла вона знову — боляща стогне, мов з-під землі, виривається її важке зітхання... Ось щось залопотіло. Параска кинулась... «Кукуріку!» — гукнув десь півень.
— Тьфу! Уже півні північ співають! Дивись, злякали як! Ляжу! — і Параска взяла подушку, кинула її на лаву і схилила голову. Крізь просоння чує вона, щось лізе з сіней у хату, щось тихо крадеться.
— Прутцс! — гукає Параска, підводячись, і затремтіла. На сінешніх дверях замаячила тінь людська.
— Хто там?
— Се я, тіточко, се я, Пилип! — і увійшов у хату. — Чого ж ти так пізно?
— Гості у пана були. Недавно поїхали. Що недужа?
— Он подивись, — кивнула Параска на болящу, що червона, як огонь, лежала і металася на полу.
Пилип упився очима в болящу.
— Трудна, така трудна, що господи! Коли б і перенесла ще. Цілу тобі ніч і на волосок не засне. Отак цілу ніч перекачається. Та з сьогоднішнього вечора ще гірше стало. І що з нею таке? Сама не знаю.
Боляща підвелася і почала плескати у долоні. Виразно дуже роздавався ляск її рук... Сама вона червона, рот розкритий, очі, як вугілля, горять. Се зразу упала на подушку і почала плакати. Пилип дивиться, і сльози ворушаться у його очах. Параска хреститься.
— Тіточко! Тіточко! — шепче, припадаючи до неї, Пилип. — Я прийшов, тіточко!
— Геть... Не лізь до мене! Не лізь! — кричить уже виразно Горпина і ховає голову у подушку.
— Отак цілу ніч тобі. І сама не знаю, що робити... Ще сама занедужаю. Хоч би хто був на перемінку. А то, як бач, і досі на волосок не заснула.
— Лягайте, тіточко, я посиджу.
— Куди тобі, хлопче! Я бадьорніша, та мене так і хилить.
— Їй-богу, я посиджу. Ляжте, тіточко, ляжте, голубочко.
Параска лягла і скоро заснула. Пилип все стоїть коло полу і дивиться на Горпину, як вона метається, що вона виробляє. Ось мов вона трохи і затихла. Закриваються чорними віями великі блискучі очі, на лиці виступає ще більша краска, на лобі набіга горошинами піт. Пилип припав до самого лиця болящої, дивиться... Ось тихо притулився до щоки... «Тіточко! Тіточко! Спіть!» — і тихий поцілунок роздався по хаті. Щось по лиці її пробігло, щока затремтіла. Горпина, не розкриваючи очей, підніма руки і обвиває шию Пилипову. Пилип тихо лягає і все не спускає очей з неї. Тихо, каганець зовсім потухає, тріщить... Мов паром обдає Горпина Пилипа своїм гарячим духом, уже у його аж піт виступив. Він тихо лежить, жде, поки засне боляща. Ось вона справді затихла. Руки, міцно так давлячи його за шию, все слабіли-слабіли, попускали. Пилип підводить голову — тихо спить Горпина, закривши очі. Він бережно бере її гарячу руку і одводе од своєї шиї. Ось він і висвободився. Устав, дивиться. Знову приник до її червоної щоки, знову поцілунок роздався по хаті... і тихо, як кіт, переступаючи через поріг, покрався Пилип з хати.
Другого вечора Пилип, ще крадучись з садка, побачив ясний світ у вікнах Ониськової хати. Серце його мов хто у жмені здавив. Чого це так засвітилося? Він цілий день не знаходив зайвої хвилини, щоб вирватися провідати недужу... «Не дай, боже...» — дума він і швидко поспішає. З хати доноситься гомін, та Пилип не дослухається до його і, як вітер, убігає у хату. Скочив на поріг і затнувся. У кутку коло столу сидить Онисько, проти його Юхимко. На столі горить свічка і понаставлювано наїдків. На лаві, сидячи, схилилася Параска і дивиться на піл.
— А ось і Пилипко! — сказав Онисько.
— Чого се ти, бродяго? — непривітно привітав його Юхимко.
Пилип мав був чимдуж повернути назад, та Онисько здержав.
— Іди сюди, Пилипе! Не бійся. Он Горпина лежить. Іди.
Пилип боязко прокрався до полу.
— Так бач, куди він біга! Кров, значить, не вода — заговорила.
— І ще б! — підказав Онисько.
— Спасибі йому, — обізвалася Параска, — хоч він мене переміняє. Сю ніч уже зовсім вибилася із сили, коли б не він, так би, мабуть, і заснула сидячи.
— А я вам кажу, що зробити: візьміть гірчиці та розведіть гаразденько ув уксусі та горілці та й витріть усю добре — як рукою зніме. Отаке мені позаторік було.
Він устав, підійшов до недужої і почав гладити лоб, руки, ноги.
— Іч, яка гаряча, як огонь! Так отак зробіть — зразу пройде.
— Та добре, добре. Тільки де ж того вуксусу узяти?
— Де? Звісно, у дворі! Хай уже Пилип спроворе.
— Я, тітко, знаю, де уксус стоїть. Я принесу, і горілки принесу. І гірчиці у Явдохи попитаю.
Юхим грізно глянув на хлопця.
— Та ти, шельмо, і з-під землі видереш! Я тебе знаю. Ти сам усі виходеньки знаєш, — і він злегка узяв його за чуба і підняв голову.
— Горпини жалко?
Пилип мовчав.
— Кажи, жалко? Га?
— Жалко.
— Рідна кров заговорила! Га? Ух, шельмо! — сказав він, скубнувши за чуба. — А кричав як він, як його бив, — думав, і оглохну! — сміючись, каже Юхим Ониськові. — І добре робив. Не кажи панові ніколи правди! А будеш інше робити — тоді не попадайся: всю шкуру на тобі обіб'ю!
Онисько сміється.
— А що ж, Івановичу, — по маленькій, щоб скоріше недужа видужала.
— Іде! — гукнув Юхимко. Онисько налив — випили.
— І господь його знає,— почав уже п'яненьким голосом Онисько,— чого воно так. От я її й недужу привів до себе у хату. Стара гримає, а мені якось на серці легко. Хоч недужа, та все третя душа вештається у хаті, і то полегкість. Як рідній якій, рад я.
— Що й казать! Добра молодиця! Козир молодиця! Уже як одужа, то глядіть, Параско, діда Ониська, щоб часом не теє, — переверта на сміх Юхимко.
— Бодай тобі — куди вже я кчемний! — сміючись, одказує Онисько.
— Та ну-ну. Ти не дивись на те, що бороду запустив, то вже мов і дід. А ще б так, мабуть, полічив би болящу, що на другий день здоровенька б ходила.
— Отаке вигадай! — обізвалася Параска.
— Е, воно так: сідина, кажуть, у бороду, а чорт у ребро! А ти чого дивишся та дослухаєшся? — гукнув він на Пилипа, що гостро дивився на його. Пилип похнюпився.
— Ти ще малий до сього дослухатися.
— Та ну, покинь, хоч при хлопцеві казна-що плести! — озвався Онисько, побачивши, що Пилип засоромився.
— Ти думаєш, він не зна нічого? Та він краще нас з тобою зна усе! Недаром ключницьку дочку годує сахаром щодня.
Пилип ще дужче нахилився. Краска сорому покрила його біле лице. Параска дивилася на хлопця, милувалася, усміхаючись, його зашарілим видом. Пилип стоїть, як на вугіллях, — жарко йому, аж млосно: мов його піймали на чому неабичому, повідали людям об тім, що він так крив про себе, нікому не показуючи.
— От дивись, як застидив хлопця, — каже Параска. — Не слухай, сину, що дядько каже. Чого він не вигада? — і вона погладила по чорнявій голові.
— Ну їх к гемону! І хлопця, і пана, — крикнув Юхимко.— Ану лиш вип'ємо!
Випили.
— Добре тобі, Ониську, отут жити, — заївши, почав Юхимко, — ти тут, як у бога за дверима. Ні пан до тебе ніколи не загляне, ні хто з панських підмаз. Як на волі!
Онисько зітхнув.
— Далеко до тії волі! — сказав він.
— Ти кажеш далеко, а я чув, що вона і не за горами.
— Ат, давно кажуть!
— Та воно таки викажуть колись. Як був я ще з паном у місті, то там чутка пройшла, буцім цар хоче нас ослобонити, так пани здержують царя.
— Ще б їм не здержувать! Скільки підданих. І продавай, і роби, що хоч!
— Собаки! Коли б їм так, як десь, кажуть, за границею.
— А там що?
— Як що? Взяли та й вирізали панів, як поросят.
— Нащо їх різати? Хай їм господь оддяче за їх добро. Якби волю дали — то й різати не треба.
— Жди ж ти її, і зубів у роті не стане, поки діждешся.
— Та звісно, нам нічого її дожидати, може, хоч наші таки онуки її діждуться, коли не ми.
Пилип сів і дивився то на дядька Ониська, то на дядька Юхимка, у котрого очі грали грізним якимсь огнем. Йому аж страшно стало. «Різати! — подумав він. — Ух!» — і поза спиною пробіг у його мороз. Дядьки теж замовкли, похнюпились. Онисько зітхнув і промовив: «Ох, воле наша, воле!» — і слова його важко пронеслися по хаті, так що аж Параска засумувала.
— Ану пісні заспіваймо, Ониську. Нашої, знаєш? — і Юхимко почав:
Ой, були колись ярії пшениці,
А тепер обологи,
Ой, були колись добрі сусідоньки,
А тепер вороги.
Сумом кріпацького горя окрила пісня усю хату. Як журба, як плач, роздалася вона. Юхимко добрий мав голос і співав добре. Тепер він ще дужче налягав на його, ще важче виводив і без того тяжкі, плакучі заводи. Сльози навіть аж покрили його блискучі очі. Онисько похилився, слухав і тільки зітхав тихо. Параска, мов підстрелена, сиділа. Пилип боявся поворухнутись, а пісня все лилася-дужчала, окривала хату, билася у вікна, виривалася у двері і слалася геть по пустирю-дворищу.
— Не дуже виводіть, Юхимко, — сказала Параска, — бо ще почують та донесуть.
— А мені що таке? Хай слухають, коли є чим слухать. Хай доносять, коли знайдеться така добра собака! Чорт його бери! Уже гірше не буде, як є.
— Та як ти, Юхимку, скажи мені, бога ради, піймав між нас. Твій же дід, розказують люди, вільний був.
— А чорт його знає, як піймав! Батька біс окрутив подружитися з паном. До його у прикажчики пішов. Так за те, що вірний був, він його і записав у ревізію. Тоді саме ревізія писалась.
— А воно ж хіба не можна так, щоб назад? Я знаю у городі одного такого панка, що дає вольну. Кажуть, чимало він одібрав від панів нашого брата. У Запольського щось аж п'ять сімей пустив. За те ж на його усі пани — не могли — з'їли б. Ти б до його, Юхиме, попитався.
— А що мені до його питатись? Нащо? Я й сам собі дам вольну.
— Як же ти сам собі даси?
— Як? Надолуже, ноги на плечі — та й шукай вітра в полі.
Онисько зітхнув.
— А жінка як?
— Що мені жінка? Хіба вона так, як другі жінки? Панові зостанеться на розплід.
Юхимко замовк. Зітхнув важко і знову почав.
— Хіба ти не знаєш, Ониську, мого життя? Собаці такого життя не бажаю! Усе мені остогидло, опротивіло. Ти думаєш, легко мені, коли кличуть людей на конюшню. «Юхимко, ану всип йому двадцять п'ять гарячих!» Хіба я пан, прости, господи, мою душу? Сам би узяв та й давав, кому хотів. А то своєму свого велить бити, кров би його гаряча збила! Так і вилаєш, щоб ніхто не бачив. Бо побаче — скаже: «Сам лягай». Уже одно це гірше гірчаку хвата за серце! А дома мені яка утіха? Удень — з жінкою лайся. На ніч жінка іде у горниці на пуховики спати, а ти валяйся на голому полу. Піде та й набреше. Жінка тобі ворогом стає! Га? Де се воно видано, Ониську? У якій землі, між якими людьми се водиться? Ні, постой. Уже один чоловічок подався туди... Підожди, тільки вістку подасть, як і що, — прощайте тоді всі — і добрі, і лихі! Я йому хоч наостанці одплачу. Уже він на мені їздить — та вже ж і я його доїду!
— Чуєш? Не раю я тобі йому нічого робити, — каже Онисько, — хай йому господь оддяче.
— То дурниці! І господь його не скарає, як чоловік не покара. Я йому покажу, як прилюдно до морди з кулаками лізти. Я покажу, як і на конюшню водити. Все покажу. Все у його — і конюшня його, і опочивальня піде за димом!
— Та оханься, Юхиме, що це ти кажеш?
— Сказав — і зроблю! — люто відмовив Юхим.
Параска чогось кинулась. Їй здалося, мов щось у сінях зашамотіло.
— Цитьте лиш! — сказала вона і пішла до дверей.
Не доходячи, на порозі її стріла висока огрядна молодиця, то була Юхимова жінка Уляна.
— Бач, де він? — крикнула вона, переступивши поріг. — Бач, де у їх збор. А пан кличе, а пан гука: «Юхимко! Юхимко!», а Юхимко забрався, горілочку попива та з панськими ворогами замишляє!
— Тю-тю на тебе, роззяво! — крикнув Юхимко. — З якими ворогами? Он попрохав Онисько жінку болящу провідати. Я й прийшов.
— Жінку. Знаю я, яку жінку ти прийшов провідувати. Чула я усе, що ти тут желіпав на увесь рот. Он пан кличе. Іди скоріше. Послав по всьому селу розшукувати тебе.
— Ну, кличе, то ти б так і сказала. Я б і пішов. А то людей добрих оговорювати. Вороги? Які вони вороги? Де моя шапка? — устаючи і дивлячись, каже Юхимко. Потім узяв шапку і, похнюпившись, пішов з хати, махнувши назад рукою.
— Так і ти тут? — скрикнула Уляна, побачивши Пилипа. — Добре, добре! Так, бач, куди він унадився. Гаразд же!
І на сім слові, повернувшись, пішла.
Якби земля, здається, затрепетала або грім серед хати ударив, то і то б не так полякав він усіх, як прихід Уляни. Параска, стоячи, обомліла. Здавна йде слава, що Уляна дуже близька до пана, передає йому усе, що де тільки робиться, про що тільки довідається. Мов прибиті до місць, сиділи Пилип і Онисько, схиливши голови. Світло навіть, і те, нагоряючи, почало меркнути. Страх пробіг по хаті і закостенів.
— Оце, моя матінко, шура-бура набігла! — перша сказала Параска. — Біжи, Пилипку, скоріше додому.
Пилипко знявся — побіг. Онисько тільки плямкнув, тільки що мовив: «Дивись ти! Гостра! Оце так!» — і заходив по хаті.
А у дворі йшла перепалка. Борис Петрович батькував Юхимку, що стояв перед ним, знявши шапку. Нічна темнота тремтіла від його страшного гнівливого гласу, і луна далеко розходилась навкруги.
— Дивись ти! Як вечір, то їх мов нікому не треба. Порозходяться, чорти їх батька зна, куди й що. Де хоч отой вилупок? Що це він здумав? Куди се він унадився швендяти рано й вечір? — кричить Борис Петрович.
— Не могу знать, у глаза його не видал, — одказує храбро Юхимко.
— Мовчи, чорте! Тебе не спрашують. Щоб завтра чуть світ була тройка буланих готова. Чув?
— Слушаю.
— Ступай к чорту, подлець!
Юхимко повернувся, пішов. Борис Петрович, повертаючи іти у хати, якраз на порозі стрівся з Пилипом.
— Ти де був? — грізно гукнув він.
— Спав на кухні.
— Спав? На кухні? Хіба там твоє місце? — і зразу гладка головонька Пилипова обернулася у верчик сіна — пан, ухопивши за чуба, тріпав його на всі боки. Ні писнув Пилип, ні скрикнув, тільки сльози, як град, побігли з очей. Борис Петрович, упоравшись, ліг зараз спати, клянучи проклятих хохлів, що не дали йому й повечеряти. Розгнівавшись, він тратив усякий смак до їжі і голодний завжди лягав спочивати. І тепер зробив він те ж саме. По всьому будинку, що світив щовечора сотнею своїх вікон, мов яке чудо сотнею очей, розпросторилася темнота, спокій. Чудовище, утомившись, зімкнуло всі свої вії і залягло спати. Темна ніч обгортала його своєю темнотою, своїм важким спокоєм. Крізь щілини тільки дверей конюшні пробивався довгими стягами світ і слався стрілами по чорній землі. Там з ліхтарнею порався Юхимко біля буланих. Він їх чистив, костячи по чім світ стоїть чортову худобу, що через неї нема йому спокою, немає вільної хвилини посидіти з добрим чоловіком.
— Повертайся, чорте! — гукав він на баского буланого огиря, ситого, як кабан, і немилосердно налягав на гребло. Курява і шерсть летіли на всі боки з круглих боків буланого. Він не стояв і все, знай, ворочався до своїх товаришів, що мовчки озиралися назад і, певне, думали: «Що це їх Юхимко, здурів, що так мордує їх товариша?»
— Стій, шельмо! Боки обдеру! — кричить Юхимко і одно, знай, гребе греблом.
Кінь не стояв.
— Стій! — желіпнув Юхимко. — Що це ти здумав вертіться? Іч, ніжний який! Пан, біси його батькові, і він!
Кінь піднімав високо голову, щоб часом не поздоровкався Юхимко з його мордою і тільки пряв гострими ухами.
— Ну, то-то ж! — казав Юхимко, не спиняючи коня, і легше почав гребти. — Ось ще тільки почухаю під черевом трохи — та й буде! — сказав він і поліз рукою під черево. Кінь тільки тремтів.
— Боїшся? Трусишся, собако? — сказав Юхимко і кинув гребло. — Буде! Хай тобі біс! — повів у станок і прийнявся за другого.
Рано-рано, ще до схід сонця схопився пан і костив усіх, що ще й досі не рушили, що йому ні умиться не давано, ні у дорогу як слід не наряджено. Всі перед гнівним паном на пальчиках і по струні ходили. Один Юхимко уже давно сидів коло конюшні і дожидав, коли прикажуть закладати. Прийшов приказ, а Юхимко вже й коло крильця стоїть. Тройка буланих у легенькій прольоточці тільки грають коло панського рундука. Ось і пан вийшов.
— Миттю у город! — сказав він і грузько сів у прольотку, аж ресори на всі боки захиталися і наниз осіли.
Юхимко підібрав вожжі і тихо виїхав з двору. Тільки ж то з двору, а там не знать, де й дівся, — видно було тільки невеличку темну горошину, що качалася мов серед цілого вороху пилу та кури. То так Юхимко попер пана у город.
І дивно ж таки усім, що пан так рано устав і поїхав. Та так же тобі швидко, так на хапу, що ні Пилипа, без котрого нікуди ні ступня спершу не ступав, не брав з собою. І попер — мов його вітром понесло.
— Що б воно за знак? — допитувалися між собою дворові.
— Видно, якесь діло приспічило.
Все ходило, як у тумані. Знають, що звечора щось за чоловік приїздив з города верхи, тикнув панові якийсь папір і подрав назад. Знають, що, одібравши той папір, пан аж на виду зблід, а що то за папір і чого пан так перелякався його — ніхто не знав.
— Може, то воля! — казали одні.
— Угадав!
— Чого угадав?
— Того, що воля так, брат, тихо не в`їде. Їй он як, до самої п'ятки одчиняй ворота.
— Та ну. Адже розказують, що померший цар хотів дати волю, так пани випросили ще на двадцять п'ять літ. Оце ж воно скоро тому й строк.
— А що? А може й вона, голубка? — сказав старий згорблений сторож-дід.
— Бо недаром він так стривожився. Поблід, кажеш?
— Як крейда, став.
— Чого доброго.
— Ат, розмовляйте, — утішався старий лисий коваль, — поки почують, то виманіжуть вас. Де та в ката воля візьметься? То, мабуть, оте діло, що пана убито, заставило його так полетіти.
Слова лисого коваля угамували молодих.
— А що? Може, й правда воно. Він, як там не винуватий, а все ж на його землі, у його господі скоїлося, — а коли так, то й отвічай.
— Чого доброго так. От коли б у тюрягу засадили — свічку б у коліно поставив.
— Тю-тю! Де б же ти і грошей набрав?
— Та на той час і вкрав би, то бог простив.
— Не посадять, брат, такого. Відкупиться. Хіба у його мало нашого брата є. Нами і відкупиться.
Послідня річ і геть-то охолола гарячі голови; навіть, на деяких вона війнула смутком-тугою. «Так, так. Що ж ми? Собаки! Гірше собаки! І підемо на откуп».
Цілий день невгавали люди про таку незвичайну поїздку панову. Деякі поміж безділлям збігали, куди знали, і пропустили ради празника такого, деякі з двору пішли аж на село і там колотнечу збили. Ґвалтує уся округа, що це воно щось непевне, юртується уся околиця і жде-дожидає... Нема пана день, другий. На третій зійшло сонце в тумані та хмарі. В обідню пору почався дощ, дрібний, сівкий, холодний. Все небо покрилося хмарами, а земля калюкою. Сказав би, осінь верталася, якби не зеленіла так пишно рослина, змочена дощем.
Пилип за ці три дні тільки навідувався до двору, а то все і жив у мірошника. Того дня, коли пан виїхав, він поназносив гірчиці, уксусу, горілки. Увечері стерли Горпину, і їй зразу полегшало: цілу ніч спала вона покійно, а к світу уже й підводилася і говорила не глухим могильним голосом, як спершу, а таки так, як і треба, тільки слабо-болізно. На другу ніч її знову стерли, і їй ще краще стало. Раділи усі: і Онисько, і Параска, і Пилип. Підсідали до неї, забавляли, заговорювали. Як дощ пішов і настав вечір, їй сталося трохи гірше, і втретє стерли її. Вона скоро заснула важким, глибоким сном. Горпина спить, на комині каганець світе неясним нагорілим світом, а знадвору у вікно барабанить дощ. Сумно. Онисько і Параска мовчки сидять собі, похнюпилися. Коли-не-коли пронесеться їх важке зітхання по хаті, то Горпина кинеться-ворухнеться. Пилип сидить коло Горпини, похилив голову, спустив у землю очі, задумався... Чи сон, чи утома колише його постать потиху? Те видно по легкій тіні, що упала на стіну і ворушиться з боку на бік.
Онисько позіхнув.
— Пора спати, — сказав він.
— Де ж ти ляжеш? У сінях тепер мокро, — каже Параска.
— А на лаві! — відказав Онисько.
— Хіба на лаві. Я поберуся аж на піч. А ти, Пилипе, підеш до двору?
— Ні, я тут ляжу.
— А як пан приїде?
При слові пан усі якось здригнули, мов це було якесь нове, нечутне, страшне слово.
— Хай собі! — сказав Пилип. І почали слатися.
Онисько став коло образів і глухо бубонів молитву. Пилип уже ліг у ногах Горпини і крізь сон слухав ту буботняву. Ось Онисько і скінчив, ліг, потягнувши рядно на себе. Параска полізла на піч і звідти дмухнула на світло. Каганець потух, зашкварчавши і зачадівши. По хаті зразу розпросторилася темна, як сажа, темнота. Аж страшно стало Пилипові зразу. Не швидко почали з темноти випливати якісь сірі плями — то у вікно проникали густі померки ночі. Вони здавалися спершу йому якимись страшними причудами, котрі то наближаються, то відбігають, мов намірилися його зловити. Страх пройняв Пилипа, він хотів прикритися рядном і потяг був його на себе; рядно зачепилося за ріжок і не подавалося. Пилипові подумалося, що його щось придержує, і він трохи не скрикнув. Не швидко він потяг його на себе і повернувся набік, закутуючи голову. Тихо-мертво, тільки дощ барабане у вікно. Уже Пилипа почав сон доймати, очі стулятися. Крізь сонну думку чутно, що мов щось шльопа надворі, барахтається. Ось почулося і тарабаріння у вікно. Спершу тихо, далі дужче, дужче. Пилип кинувся. Чутно Ониська голос.
— Хто там?
— Свої, — доноситься знадвору. — Уже спати полягали. Відчиніть.
— Та хто там? — допитується Онисько.
— Свої, — відказує удруге.
— Параско! — гукнув Онисько. — А засвіти світло, що воно?
Не швидко Параска устала, помацки добралася до печі, витягла жару і засвітила сірник. Зеленою горошиною зайнялась-зашкварчала сірка і нескоро дала ясний огонь. Поки Параска засвітила, Онисько уже відсував двері. Параска присвічувала у сіни, піднімаючи вище голови каганець і додивляючись, хто там. Пилип підвівся і собі. Йому побачилось: чиясь незнайома постать заколихалася у сінях. Далі зразу обхопили все те померки... Почувся крик Парасчин та гуп об долівку каганця. Параска злякалася і випустила з рук світло.
— Отуди! — скрикнув невідомий голос. — Отак злякаться! Та се я, Юхим!
— Господи! — сказала Параска, і знову зашарили сірники. Коли засвітили, Юхим уже стояв серед хати, з його чумарки, шапки річкою бігла вода, по чорнім виду поміж грязюкою червоніла кров.
— Як се ти, Юхиме? Сам, чи що? А пан де? — спитав його Онисько.
— У рові чорт лежить, на перелозі.
— Як у рові? Перекинулись, чи що?
— Перекинулися. Слава богу, що цілим хоч я зостався.
— Так що ж це? За поміччю у двір бігти?
— На чорта? Хай сам, чорт, пішки іде. Адже я дойшов.
Онисько слухав Юхима і дивувався. «Що це Юхимко? Здурів, чи що?»
— А то кров чого в тебе?
— Кров? — спитав Юхимко і обтер мокрою полою лице. — Ну, в мене мизка йде, то й він хай здоров зносе цього канчука, — і показав шматок недобитого батога.
У Ониська аж чуб угору поліз.
— Що це ти, Юхимко, кажеш?
— Що? Серед ночі їдь. Кажу, поночі десь перекинемся. Так залив горлянку, кричить: «Їдь!». Чорт бери твого батька, буду їхати. Поїхали. Темно ж — хоч око виколи. На перелозі і заїхали у рів...
— Ну?
— Ну й перекинулись. Так ще схопився і бити. «Е, — кажу, — хіба ж так б'ють? Ось як», — кажу, та, бач, тільки шматок батога зостався.
— Бив пана? — скрикнув не своїм голосом Онисько.
— Атож. Дивитися на його? Я й так чимало терпів.
— А тепер же як, Юхиме?
— Як? Покинув. Хай валяється у рові, стерво.
— А ти?
— Мене тільки й бачив. Оце зайшов до вас попрощатись.
— Як попрощатись? Куди?
— Туди... — махнув рукою на південь Юхим. — На вольні степи.
«Юхим бив пана! Юхим-кріпак бив пана? Ще се?» Страх і холод проймав кожного: і Ониська, і Параску, і Пилипа. Дивно якось чується се для кріпацького вуха, чудно, мов серед ночі дзвін ударив і полякав усіх. «Що ж буде тепер?» — думали Онисько і Параска. І Пилипові страх забажалося, щоб він був при тому, хоч одним оком виглядав з-за тину або з-за деревини, як Юхимко тіпарив пана. От би він зрадів тоді! Пан гнеться, а той тіпарить! Ага, се тобі не на конюшні людей бити, се тобі — твоя конюшня... Перед очима молодого хлопця проносилися всі ті картини, а серце шпарко тріпалося.
Перший опам'ятався Онисько.
— Куди ж ти в таку ніч підеш? Підожди ж хоч до ранку, — сказав він. — Бач, обмок. Обігрійся, обсушися хоч.
Юхим постояв, постояв і мовчки почав скидати з себе одежу. Вода бігла річками з каптану, сорочка аж у тіло влипла, штани хоч викрути, а з чобіт прийшлося виливати воду.
— Ти найди мою хоч стару одежу, — сказав Онисько жінці, — бач, як обмочився.
Параска поприносила, і Юхимко, зайшовши за піч у темну тінь, передівався.
— Оце дива наробив ти, Юхиме! — сказав, задумуючись, Онисько.
— То треба хоч раз було скурвого сина провчити! — відказав той.
— Чого ж ви, пак, у город їздили?
— По ділу ж отому, — і він кивнув головою на сонну Горпину.
— Що ж там?
— Та з губернії, бач, слідователя прислано. Пана ж того, що чоловіка її убив, у тюрму посаджено.
— У тюрму?! — аж скрикнув Онисько. Се для його новина була, щоб пана у тюрму садовили.
— В тюрму ж. І, либонь, йому погано щось виходило. Так наш заступився, підкупив губернського слідователя — ну, тепер уже й випущено його. Так ото вони на радощах і напилися. Щось цілий день пили. А вночі забажалося, бач, чортові їхать.
— Дивнеє ти розказуєш. Чудне. Не кажи ти — і не повірив би, — сказав Онисько. — Уже передівся? От і гаразд. Тепер, може, і заснеш. А ти, Параско, порозвішуй одежу — на піч там візьми собі трохи, а то по комину розвісь.
— Та я й сам розвішу, — сказав Юхим, — а от, може, у вас є чарка горілки?
— Здається, брат, нема. Чи нема у нас, Параско?
— Є там трохи тієї, що Пилип приніс для Горпини, як стирали.
— Давайте! Давайте! — аж зрадів Юхим.
Параска знайшла пляшечку, узяла хліба — постановила все те на столі. Юхим підійшов, узяв пляшку у руки, подивився на горілку.
— Будеш і ти, Ониську, пити?
— Ні, не хочу.
— Ну, бувайте ж здорові! — і перекинув пляшку горлом у рот, тільки забулькотало у горлі. Потім узяв шматок хліба і почав гризти.
— Не повірите, оце сьогодні тільки й їм, і ріски у роті не було. Самі цілий день пили, а ти пропадай, як собака.
— Ох! Постойте! — скрикнула Параска, позирнувши на вікно, поблідла і руки опустила.
— Що там, пожежа? — скрикнув Онисько і зразу кинувсь.
— Ні... ні... ох! — ледве переводила дух Параска.
— А що ж там?
— Мені здалося... Тьфу! Аж ноги тремтять... здалося, пан у вікно загляда... — сказала, важко переводячи дух, Параска.
— Пан? Де він у ката візьметься? Певне, ще й досі у рові вижидається. Не швидко він після мене підведеться! — сказав Юхимко.
— А що? Може, й він? — тихо з ляком спитав Онисько. — То се так!
— Чого ви полякались? Кажу вам, що він не швидко прийде. Хочете, піду, обійду кругом хати?
І він, скочивши з лави, побіг прямо надвір. У хаті настала мертва тиша. У вікна барабанив дощ, у розчинені двері чутно було, як лився він річками, доносилося шльопання Юхимових ніг по грязі.
— Що, може, він убив пана? — спитав тихо Онисько.
— А може. Господь його знає! Уже каже щось, що не швидко пан вернеться.
— Чортма нікого! — сказав, уступаючи в сіни і засуваючи їх, Юхим.
— Та то тобі так здалося! — відказав жінці Онисько.
— Може, й здалося, не знаю, та якось боязко. Тільки чого ж воно ніколи сього не здавалося? Дивлюся я на вікно, щось мов зачервоніло у йому. Я прикріше — і так отак перед очима панове лице так і виступило, та зразу і одскочило.
— Не бійтесь, тьотушко, — то вам здалося так! — уговарював весело Юхимко, доїдаючи шматок хліба. — А тепер, спасибі ж вам, хоч і спать то час. Бо мені до світу треба убратися.
Полягали, потушили світло. Тільки ніхто не спав. Усяк дослухався до кожного гуку, до легкого шелесту. Не чуть нічого, одно дощ ллє, одно плеще у стіни, барабанить у вікна. У хаті роздається соп сонної Горпини та зітхання то Ониська, то Юхима, то Параски. Пилип, зарившись під рядно, неначе умер, закрав навіть дух у собі, щоб не так часто і дихати. «Що, як пан справді вернувся? — думалося йому, — а його немає у горницях? Знову поведе на конюшню. Тепер не буде Юхима. Страшно!»
У Параски і Ониська пан не сходив з думки. Не сходив він і з думки у Юхима. Він тільки заспокоїв, що нікого не бачив, обходячи кругом хати. А справді він добре розглядів, що чиясь чорна тінь кралася від хати геть до млина. Параска каже, що у вікно бачила... Кому ж другому бути? Що, як зловлять? Пропав тоді!
Півень крикнув кукуріку і полякав усіх. Юхиму не спиться, не лежиться. Він устав, наложив люльку і пішов у сіни курити. Проходячи, він поглядів одежу — мокрісінька, як хлюща. «Та вже ж, що буде, підожду хоч, поки висохне», — і знову ліг на лаву.
Прокричали і другі півні, і треті... Дощ утихав потроху, у вікнах почало сіріти.
— Пора! — сказав Юхимко, підводячись. — Досі одежа просохла.
Устав, полапав каптан — трохи вогкий.
— На собі досушу; а ке ти, тітко, мою одежу, що на печі, — та, певне, висохла.
— Час убиратися?
— Час.
Параска устала, засвітила, подала одежу Юхимові.
— Суха! — сказав радо той і знову зайшов за піч, щоб передітись.
— Ось знаєш що, Юхиме, — підводячись, каже Онисько. — Не скидай сього, іди в сьому, а свою візьми на дорогу.
— І справді! — додала і Параска.
— Ну, спасибі вам,— подякував Юхим і забгав свою у купку.
— То ти, Параско, і хліба дай на дорогу. Хліб або й двоє дай.
Параска пішла у хижку і винесла два хліби, положивши на столі.
— Нащо двоє? Буде й одного! — сказав Юхим, розломивши хліб надвоє і запихаючи половинки у кишені. — Оце саме добре! Де ж моя шапка?
Параска подала шапку. Онисько стояв, як стовп, коло столу.
— Прощайте ж, мої добрі! Мої рідні! Спасибі вам за все, за все. Не споминайте лихом! — сказав тремтячим голосом Юхим.
— Прощай, Юхиме! Щасти тобі, боже, і в дорозі, і в твоїх надіях. Як буде через кого — передай вістку об собі. Благослови тебе, боже! — Онисько білий, як крейда, трусячись увесь, перехрестив Юхима, обнявся, поцілувався і заплакав.
— Прощайте і ви, тітко! — обернувся Юхимко до Параски.
— Щасливо, Юхиме! Не забувай нас!
— Хай мене бог забуде!
Обнялися і поцілувалися. Юхим повернув до дверей.
— Ба! А жінці скажіть, що переказував через людей, хай не жде мене, ніколи не сподівається, а нагляджу де — не здобрувати їй. А з тобою я, пак, і забув попрощатися, — обернувся він до Пилипа, що стояв тута ж, коло Параски, і з жалем дивився на Юхима. — Прощай, Пилипе! Мій зарок тобі — не зв'язуйся з панами. От ти близько тепер біля його стоїш — ніколи не кажи йому правди! Прощай!
Обнялися, поцілувалися. Юхим перехрестився, уклонився усім у ноги і прямо пішов у двері.
— Дядьку! Дядьку! — закричав услід йому Пилип, женучись за ним.
— А що там?
— Нате ось! — і він сунув йому карбованця у руку.
— Де се ти взяв?
— На різдво пан дав.
— Спасибі, Пилипе. Спасибі. Оставайтесь здорові!
І скоріше шморгнув з сіней. Параска і Онисько приникли до вікна і дивилися. Крізь сірий туман ще раннього ранку видно їм було, як поколихалася тінь Юхимова дорогою. Скоро вона і зникла у важкій дощовій парі, що зняла намочена земля високо угору. Онисько не одступив, а впав на лаву, ухопившись обома руками за голову. Вона в нього тіпалася, а по бороді стікали додолу великі краплі сліз.
— Щасти тобі, господи! — промовила, перехрестившись, Параска і одійшла від вікна, важко зітхнувши.
— Час і мені додому, — сказав, увіходячи у хату, Пилип, узяв картуз і, попрощавшись, пішов.
Онисько, схилившись на стіл, плакав. Параска ходила, як смерть, по хаті і не знала, що робити. Вговарювати чоловіка у неї язик не повертався у роті, собі плакати — сльози не йшли з очей, коло серця тільки як гадина обвилася — пекло, боліло. Мов смерть, човгала вона по хаті, не знаючи, чого, не знаючи, за чим. Прокинулася і Горпина.
— Ох, як же я спала добре! — сказала вона. — А ви вже й повставали?
— Уже! — одказала Параска і, радіючи, що хоч Горпина прокинулася, сіла коло неї.
— Що у вас таке? Вийшло що? — спитала, розкриваючи широко свої чорні очі, Горпина. Вона зирнула на Ониська і побачила, що той плакав, зирнула на Параску — і мертвий смуток на сухому виду тітки кинувся у вічі їй.
— Нічого, дочко, нічого! — обізвалася Параска.
— Як нічого, кажіть-бо!
— Ти трудна була, — звернула Параска, — як смерть, лежала.
— Так то дядько і плачуть! Боже мій! А я зовсім здорова! Зовсім. Так би, здається, знялася та й побігла.
— І гараз, дочко. Дай, господи, щоб ти одужала.
Нестямний галас, крик і топіт роздалися коло хати. Онисько, як опечений, скочив.
— Що то? — спитала Горпина.
— А де він? Де розбишака? — кричав прикажчик, уступаючи у хату, а за ним аж десяток дворових.
— Де він? — крикнув прикажчик удруге.
— Хто де?
— Як хто, стара шельмо? Не знаєш, хто? Юхима де дів?
Онисько глянув на жінку, моргнув і здвигнув плечима.
— Якого Юхима, господь з вами? Що це ви? Та я його тижнів два як у вічі бачив. Він же з паном поїхав у місто, чи що, казали.
— Так ти й не знаєш? Шукай, хлопці! Всюди шукай! По горищах, під подом, під полом, на печі — усюди шар. З-під землі видеру! — крикнув прикажчик, тупнувши сердито ногою.
Двоє кинулися під під. Шурхали ломакою, світили каганцем — немає. Потім гляділи під піл, на печі, по всій хаті обдивлялися.
— Та що це ви, господь з вами! — збіднившись, каже Онисько. — Хто мені ваш Юхим, родич, чи що, щоб я мав його переховувати.
— Мовчи, стара шельмо! — крикнув прикажчик. — Ти панові одвіт даси, а ви шукайте на горищі.
Кинулися і на горище, шукали-рилися — нема. У димарі, може? Шурхали і в димар — нема. Заглядали і в піч — нема.
— Де ти дів його, собако? — кричить прикажчик.
— От бог свідітель... Заприсягтися? І коли і в вічі бачив? Нащо мені його скривати?
— Ходім у двір! Усі ідіть у двір, марш!
— А я як же піду? — обізвалася Параска. — Недужа сама у хаті буде.
— Чорт її бери — не околіє, шкура, коли через неї клопоту такого нароблено, — кричить прикажчик.
Горпина залилася слізьми.
— Одначе один зостанься тут, доглядати отого чорта, а ви марш! — і пішов попереду. За ним, мов рештантів, окруживши кругом, повели Ониська і Параску.
— Немає? — кричить пан, стоячи на рундуку, аж посинів. — Уже спроторили?
— І не було, паночку! — кланяючись, каже Онисько.
— Брешеш, стара собако. Сам у вікно бачив. Своїми очима бачив. Що ти мені брехню завдаєш? Повилазило мені? Га? — і сунувся до його з кулаками. — Секту, стара собако, позаводив? Секту? Ось я вас розпудю! На конюшню їх обох! По сто гарячих! — і, як несамовитий, побіг у горниці. Ониська і Параску повели на конюшню.


1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Халамидник"